Реферат на тему:

Жіноча проза доби модерну: концепція нового героя

Період кінця ХІХ – поч. ХХ ст. можна впевнено означити як культурний
жіночий ренесанс, оскільки на мистецьку арену виходить численна плеяда
письменниць: Леся Українка, О. Кобилянська, Є. Ярошинська, Грицько
Григоренко, Н. Кобринська, Уляна Кравченко, Дніпрова Чайка,
К. Гриневичева, Л. Яновська та ін. Це явище символічне для
модерністичного дискурсу з його відкритістю та поліфонічністю. Жінки
вносять у культурний простір власну перспективу модифікації дійсності,
яка не збігається з традиційною. Це, зокрема, стосується пошуку нового
типу героя, який би ідеально втілив новітній дух перехідного віку.
Модель „цілого чоловіка” І. Франка та принцип „чесності з собою”
В. Винниченка виразно окреслили парадигму конструювання такого
характеру. Письменниці, натомість, пропонують жінку які альтернативного
героя, що Я. Поліщук потрактував як одну із найцікавіших метаморфоз
літератури періоду fin de siecle [17, с. 154].

Творячи власну літературу, жінки вибудовують свою модель суспільства, в
якому проблему ґендерної ідентифікації розв’язують нетрадиційно.
Альтернативні моделі здебільшого не вкладалися у звичні концепції
жіночих персонажів. У класичному письменстві це майже завжди або
ідеалізований предмет любові й обожнення, або нещасна дівчина-покритка.
Подібну класифікацію подає й Олена Теліга, стверджуючи, що в традиційній
літературі „жіночі типи залишилися незмінні, лише трішечки підмальовані.
Є це – 1) жінка-рабиня і 2) жінка-вамп. Обидва, не дивлячись нібито на
свою протилежність, властиво кажучи, є тим самим типом жінки, що
з’являється лише джерелом хвилевої насолоди й увигіднення життя в
найпримітивнішому розумінні того слова. І рабиня, і „вамп” виключають
пошану до жінки” [20, с. 32]. Героїню зображували з чоловічої
перспективи і дуже часто з домішками сентименталізму та ідеалізму.
Звідси ще одна постать – героїня-жертва. Дослідниця Т. Гундорова робить
цілком слушний висновок, що „жінка, відображена в „чоловічій
літературі”, це той образ, який бачить і символізує соціум (а він,
звичайно, традиційно чоловічий)” [5, с. 90]. Отже, моделюються
характери, які влаштовують чоловіків і не виходять за межі узвичаєного
статусу жінки в суспільстві, звідки репрезентація героїні як „покритки”,
„бурлачки”, „повії”, „наймички” і т. п. Це є типова ситуація, в якій
можна знайти відгомін теорії Ж.-Ж. Руссо. Він сформував соціокультурні
концепції „жіночості” та „мужності”, які стали матрицею європейської
ґендерної ідентифікації. Як зазначає філософ Н. Чухим, жінка за цим
кодексом має подобатись і підкорятися, бути приємною, а не кидати виклик
[22, c. 34-35]. Натомість письменниці зламали поведінковий стереотип і в
житті, і в літературі. Вони переносять героїню з марґінесів суспільства
у центр подій, вивищуючи її і творячи „царівну”, „білу мрію”, „одержиму
духом”, „блакитну троянду” і т. п. Література з жіночозахисної
перетворюється в жіночостверджувальну. За влучним висловом
Н. Зборовської, „відбувається процес „маскулінізації” жіночого на тлі
чоловічої „фемінності” [10, с. 43].

Одночасно відбувається ще й деконструкція образу жінки в
чоловіків-авторів та проблематизується саме поняття ґендерної
ідентичності.

Жінки-письменниці руйнують канон панівної традиції, де „статус жіночого
завжди оцінюється бінарним числом: або стосовно цього здійснюється
гранична функція заперечення, або йому надаються риси недосяжної
цінності” [9, с. 109] і пропонують нові координати дискурсу, де жінка
презентована в парадигмі нового героя, як, зокрема, в творчості
О. Кобилянської за класифікацією Т. Гундорової: жінка-товаришка,
самодостатня жінка, меланхолійна жінка [6, с. 138].

Навіть більше: письменниці не просто пропонують „свого” героя, а й
змінюють фокус його зображення. Специфікою жіночої літератури є
зосередженість на внутрішніх почуваннях героїв. Як зауважує
І. Жеребкіна, „подієвість „великої історії” замінюється жіночою
внутрішньою „афективною історією” [8, с. 87], що зумовлюється і
психологічно, адже жінці властива глибинна емоційність, і зовнішніми
обставинами, що частіше ставили жінку в позицію швидше почуттєвого
сприйняття дійсності, ніж подієвого. Авторки змушені компенсувати брак
досвіду акцентуванням на внутрішніх почуваннях, тому жіночий дискурс
тяжіє до емоційності, психологізму, сповідальності, суб’єктивізму, як
визначила О. Кобилянська, „zurueck zu Seele” („назад до душі”) [13, V;
с. 521].

Жінка, виявивши себе як митець, автоматично потрапляє в ситуацію вимоги:
вона змушена, зберігаючи традиційні ролі – дружини, господині, матері,
задовольняти потребу в самореалізації. Часто ці обов’язки кардинально
несумісні, і героїня ніби існує як дві різні особистості. Про це,
зокрема, писав у листі до Марка Вовчка її паризький знайомий професор
історії І. Лашнюков: „Вас зрозуміли й оцінили кращі обрані люди –
безпристрасні шанувальники Вашого таланту. Я хочу передати Вам те
враження, яке справила на мене Ваша особистість. Я бачу в Вас дві особи:
одна – це жінка-автор у високому розумінні цього слова; друга – це
просто жінка, що глибоко відчуває, страждає, зв’язана різними узами й
стосунками, з яких немає виходу” [15, с. 124].

У книзі „Власний простір” В. Вулф, досліджуючи тему „Жінка і
література”, доходить, на перший погляд, парадоксального висновку, що
„інтелектуальна свобода залежить від матеріальних умов, і тому для того,
аби бути письменницею, жінці потрібні гроші і власна кімната” [3,
с. 104]. Однак у слушності такого твердження переконуєшся, аналізуючи
життя українських авторок. Є. Ярошинська тяжко працює в школі: „Я оповім
Вам, кілько-то я годин в школі сиджу, а потім ще мушу задачі робити і
повторяти, – пише вона в листі до О. Кобилянської, – то скажете, що лиш
моя желізна натура може знести се” [26, с. 415], однак це ціна, яку
доводиться платити, аби займатися літературою. „Моя писательська
діяльність, – пише Є. Ярошинська, – не приносила мені ніяких гонорарів,
звичайно, як у русинів, треба, отже, за кавалком хліба обзиратись, щоб
могти для своєї музи жити” [26, с. 369].

У випадку Ольги Кобилянської ситуація теж не краща. Багатодітна родина,
велике господарство, матеріальна скрута, хвора мати, нерозуміння в
сім’ї, де вона потрібна не як письменниця, а як робітниця – все це дуже
болісно сприймається і відбивається на творчості. У листі до О. Маковея
від 13 січня 1899 року вона намагається пояснити ситуацію: „Може, не
один собі подумає, що в мене замовкає вже „глас божий”, але він противно
в мені тепер виразний, я хочу і буду писати – лише трохи, трохи аби дома
ліпше ішло, і трохи більше супокою. Ви гадаєте, що якби я бралася і до
найгрубшої праці, то батько би сказав: дівче, шкода часу та й тебе до
того. Ніколи. Підлогу шурувати і писати – се все одно. В нього се не має
вартості” [13, V, с. 389].

Канадський дослідник Ю. Мулик-Луцик вважає, що суб’єктивна дійсність та
об’єктивна вимога – можливість (і конечність) доводять Кобилянську до
душевного роздвоєння, до самоколізії [16, с. 48], а М. Рудницький
переконаний у тому, що слід вести мову про „двох Кобилянських” [18,
с. 2]: одну – „для себе”, іншу – „для людей”. Спроби задовольнити вимогу
соціуму ціною власного „я” неминуче ведуть до душевного конфлікту.
К. Юнг писав, що „ідентифікація із соціальною роллю щедре джерело
неврозів взагалі. Людина не може безкарно зректися себе самої на користь
штучної особистості” [24, с. 194], тому в листах і творах письменниці
з’являється мотив упокорення в зовнішніх проявах заради внутрішнього
„я”. У листі до О. Маковея читаємо: „Хвилями здаєсь мені, що в мені жиє
ще якесь друге „я”, ліпше, тонше; і що я мушу коритись і терпіти задля
нього, немов та мати за свою дитину. Мушу його берегти і кормити, щоб не
згинуло, а з ним і я” [13, V, с. 279]. Мотив так званого другого „я”
трапляється в багатьох творах О. Кобилянської, Л. Яновської,
Н. Романович-Ткаченко, Лесі Українки, що свідчить про актуальність такої
роздвоєності та суб’єктивність письма.

Щоправда, в „Балаканці про руську жінку” О. Кобилянська намагається
переконати в можливості синтезу емансипованої жінки, матері, господині в
новому „національному жіночому типі” [13, ІІІ, с. 356], однак, як слушно
зауважує Т. Гундорова, „цей модерний ідеал був утопічний” [6, с. 127].

Набагато продуктивнішою бачиться концепція роздвоєної особистості, яку
дослідниця О. Камінчук пов’язує із символістичними тенденціями, що
виявляються як „трагічне усвідомлення недосяжності бажаної гармонії
духовного потенціалу особистості і життєвого середовища” і зумовлюють
„наскрізний мотив страждання від духовної самотності” [12, с. 125].

Саме до таких героїнь належить Зоня із повісті О. Кобилянської „Ніоба”.
Вона, як і більшість героїнь письменниці, є вишуканою естеткою, що
плекає в душі невідоме „щось”. „Воно лежить ще в мені спокійно із
зложеними крильцями, його хвилина ще не прийшла”, – каже Зоня [13, ІІІ,
с. 94]. Якщо героїня наповнена плеканням свого внутрішнього „я” як
кращої частини себе, то її наречений Олекса опирається відкриттю в жінці
чогось поза тілесністю. Власне, конфлікт, за словами Т. Гундорової,
побудований на неможливості Олекси сприйняти „естетизовану, моделюючу за
своєю суттю, культурну інтенцію … жінок-русинок” [6, с. 128]. Для
чоловіка важливо не те, якою є жінка насправді, а те, якою він хотів би
її мати. Отто Вайнінґер у дослідженні „Стать і характер” потрактовує
такі стосунки як любов, що тотожна вбивству. „Любов до жінки можлива
лише тоді, коли вона не бере до уваги її реальних якостей і є, таким
чином, здатною змінити фактичну фізичну реальність якоюсь відмінною,
цілковито уявною дійсністю. Спроба зреалізувати свій власний ідеал у
жінці … стає неминучим зруйнуванням емпіричної особистості жінки.
Отож, ця спроба є жорстокою стосовно жінки; саме еготизм любові й нехтує
жінкою – йому байдуже до її справжнього внутрішнього життя…” [1,
с. 115]. Олексі зручно бачити Зосю „зредукованою” до красивих очей, а
поза тим він демонструє повне несприйняття. „І це я повинна, й те я
повинна. І такою я є, а такою не є; лиш Господь Бог знає, як тут дійти
до кінця”, [13, ІІІ, с. 82], — розпачливо вигукує героїня. Прагнучи
зберегти власну ідентичність „жриці краси і чистоти” і водночас
виконувати обов’язки і жінки, і попаді, Зоня прагне розуміння і
знаходить його не у деспотичного українця, а в ідеального чужинця. „Він
не обіцяв нічого, не ломив нічого, він мав лише дійсно правдиву душу в
грудях і доброту…” [13, ІІІ, с. 132], – характеризує художника Зоня.
Він звільнив її від обов’язку бути неприродною і тим самим подарував
любов, яка, попри нездійсненність, символізує віднайдення себе. Форма
листа до матері, в якому донька розповідає про себе, дає змогу відчути
найтонші порухи душі героїні, побачити суперечливий внутрішній світ і
відповідно окреслити координати дискурсу модерного героя.

Аналізуючи драматургію перехідного віку, М. Вороний пристрасно зобразив
складність її героя. „Нова драма малює боротьбу індивідуума самим з
собою, це драма почувань, пречувань, докорів сумління, дама непокою,
вагання волі, ляку і жаху; це страшний образ кривавого бойовища в душі
людини” [2, с. 252]. Це твердження видається слушним і стосовно естетики
нового героя у прозі, зокрема, жіночій.

h©y™B*

??$?????? на чоловіка. Сама можливість дружини мати навіть внутрішнє
приватне життя прирівнюється до злочину, бо тільки „єхидні заміри та
лукаві думки пестяться у душі у потайній самоті” [25, с. 218], –
виносить вердикт Микола Павлович, відмовляючи жінці в праві автономності
та суб’єктивності.

Любов Яновська запропонувала в творі чоловічий погляд на ситуацію.
Микола Павлович почувається обманутим, оскільки дружина виявляється не
тією, за яку себе видавала, і йому складно контролювати ситуацію. У
творі яскраво змальовано зміну оцінок бачення чоловіком жінки – „поки
вона належала цілком – і душею, й тілом – йому самому” [25, с. 218], то
влаштовувала і в інших ролях – матері, господарки і т. д., а коли „…
якийсь куток душі вже зачинився перед ним” [25, с. 218], то це наклало
відбиток і на рецепцію інших іпостасей Ганни Михайлівни, „і йому
здавалось, що в хаті бракує світу, що всі куточки господи заволоклися
павутинням, що на всьому, починаючи з доні і кінчаючи найменшою
дрібницею, відбивається недбалість матері, господарки, жінки” [25,
с. 219]. М. Драй-Хмара назвав манеру письма авторки динамічним
психологізмом, вдало підмітивши, що Л. Яновська змальовує дві верстви:
селянство та інтелігенцію, „аналізуючи кожен раз усю суму їх переживань
та зв’язуючи ці переживання з дійсними умовами соціяльного оточення” [7,
с. 295]. В оповіданні „Два дні з життя” розкрито конфлікт світоглядів,
який може бути спроектований на всю модерну епоху. Сімейна ієрархія,
сформована в аспекті чоловічого домінування, оперта на багатовікові
соціокультурні традиції, а, зазначає філософ Н. Козлова, „найсильніша
форма влади та, яка не усвідомлюється, яка сприймається як належна, дана
від Бога або природи” [14, с. 186]. У творі продемонстрована емоційна
оцінка намагань жінки вийти за межі патріархального дискурсу, що
сприймається як метафізична загроза чоловічому існуванню.

На думку Г. Сінько, оповідання „Два дні з життя” має автобіографічний
характер [19, с. 40]. Непрості сімейні обставини в родині батьків
(О. Щербачов не схвалював громадської діяльності М. Боголюбцевої і
зрештою сім’я розпалася) та й власний нещасливий шлюб з Ю. Яновським,
багаторічне проживання на хуторі Тарновщина в ізольованості від
культурного життя й відповідного оточення знайшли своє відображення в
творах про драматичну долю талановитих жінок.

„Життя моє немов розчахнулось останніми часами на дві різні, може,
ворожі навіть одна одній, а проте однаково любі мені, як любі матері
діти різної вдачі, частини” [25, с. 220], – зізнається Ганна Михайлівна,
намагаючись підкреслити важливість у її житті і родини, і таланту.
Глибоко символічним є уподібнення творів до дітей. У сучасні гінокритиці
мова йде про так зване літературне материнство, коли процес творчості
уподібнюється до вагітності та пологів [23, с. 518]. Багато письменників
використовують означник „діти” до власних творів.

Так, Леся Українка, пишучи про погіршення здоров’я, зазначає: „Ну то як
через них (драми. – М. К), то ще нічого, все таки „произведения”, – адже
часто жінки через дітей здоров’я втрачають і не жалкують про те, а се ж
теж „діти”, інших же я не маю” [21, ХІІ; с. 444]. Ганна Михайлівна,
виправдовуючи своє бажання вдосконалювати майстерність, говорить, що
недосконалі твори „приносили довгі роки муки, які зазнають тільки матері
скалічених через їхній недогляд дітей” [24, с. 223].

Героїня страждає через талант, вона ладна бути тільки жінкою, матір’ю,
господинею, але внутрішнє „я” тяжіє над нею і вимагає реалізації. Ганна
Михайлівна намагається узгодити ці дві сфери, аби уникнути гострого
конфлікту. Н. Калениченко слушно говорить про новий означник трагічності
в модерній літературі: „Це вже було нове розуміння трагічності (у
класиків і романтиків головні персонажі або задавлювали в собі почуття в
ім’я старих і моральних норм, або ж переборювали і заперечували у своїх
почуттях ці старі норми), а у новому письменстві все це поєднували” [11,
с. 127-128]. Ганна Михайлівна, врахувавши всі обставини, пропонує всією
родиною переїхати до Петербургу, аби узгодити сакральний світ мистецтва
і профанний світ чоловіка. Однак надія, що Микола Павлович це підтримає,
виявилася марною. Чоловік намагається будь-що не випустити жінку зі
сфери традиційного, використовуючи аргумент, що талант сам здатен
пробити собі дорогу. Він принижує хист дружини, називаючи полотна
„ганчірками”, де зображено десяток корявих верб, два десятки заїдених
кущів та п’ятсот тисяч очеретин” [25, с. 221]. Намагається підвести
бажання самореалізації жінки під прагматичну мотивацію, йому зручніше
звинуватити Ганну Михайлівну в подружній зраді, аніж зрозуміти духовні
потреби. Жінка виявляється не здатною на індивідуальний бунт. Кодекс
громадської моралі сильніший, і художниця зрікається власної сутності,
аби не заплямити підозрою так зване „добре ім’я”, бо ще ідеологами
просвітництва був сформований соціокультурний концепт жіноцтва, за яким
жіноча честь полягає не лише в їхній поведінці, але і в їхній репутації,
і неможливо, щоб жінок, які мають погану репутацію, вважали б гідними
[22, с. 38].

Минуло півтора століття, а стереотипи залишилися незмінними.

Любов Яновська по-іншому інтерпретує конфлікт духовного та тілесного,
вносячи ґендерний аспект. Чоловік не бачив болю жіночої душі, але „воля
жінки, слабої на легені, стала йому законом” [25, с. 227], натомість для
Ганни Михайлівни тіло – це лише “облуда, в якій конатиме її душа” [25,
с. 226]. У сприйнятті чоловіка особистість дружини зводиться до тіла,
оскільки саме воно є об’єктом експлуатації і джерелом насолоди, і тому
фізична неміч викликає в чоловіка реальне занепокоєння.

Натомість жінка сприймає власну тілесність як приреченість на належність
до сфери природного і перепони залучення до сфери культури. Вона
приносить у жертву своє тіло, аби помститися чоловікові за зневажену
душу. Цікаву інтерпретацію такого факту наводить О. Гомілко, посилаючись
на працю С. Бордо „Нестерпна вага: фемінізм, західна культура та тіло”,
у якій досліджується відмова від їжі як втілення метафізичного принципу
десоматизації людини. Вона доводить, що саме жінки, через поєднання у
своїй свідомості емансипаторських настроїв та традиційного духу,
культивують зневагу до тіла як до об’єкта, котрий потрібно подолати,
скорити, витворити за певним взірцем, щоб звільнитися від його диктату
[4, с. 321].

Ганна Михайлівна планомірно знищувала власне тіло, в якому здавалася
навіки похованою її душа, і лише коли вже “… видно було, пані конає,
що дні її полічені…” [25, с. 226], вона погодилася поїхати до Ніцци
заради доньки, аби розбудити в ній почуття прекрасного. Однак дівчина,
як і чоловік, не виправдала сподівань матері і поїздка не відбулася.
Дещо надуманим видається фінал твору: Микола Павлович плаче, “що загубив
найдорожче йому над усе на світі життя” [25, с. 230]. Дуже сумнівним
видається усвідомлення чоловіком цінності жінки поза тілом, якщо досі,
крім тілесності, його мало що хвилювало.

У незакінченій повісті Лесі Українки “Екбаль-ганем” розкривається
концепція жінки в мусульманському світі, де її цінність однозначно
вимірюється сексуальністю. Тут навіть не існує міфу про жінку як людину,
характерного для європейської культури. Жіноче тіло є предметом
задоволення чоловічих сексуальних бажань і зводиться до функції речі.
Тому жінка реалізується тільки через тілесність. Леся Українка
проникливо розкриває душевну драму дружини арабського бея, яка втрачає з
роками зовнішню красу, а, отже, і прихильність чоловіка. Єдина мета її
життя – бути привабливою і бажаною для чоловіка, вона використовує різні
засоби, аби надати собі “товарний вигляд: почала … розмальовувати все
обличчя, поки воно набуло бажаної подібності до гіпсової маски, з
різкими рисами брів, з чорними обідами навколо очей, з кривавими рубцями
замість уст” [21, VII; с. 353]. Проте жінка вбачає причину своїх
страждань не в патріархальному каноні, де вона є просто річчю, а в більш
привабливій суперниці-франці.

Жіноча література в культурній ситуації українського модерну була явищем
надзвичайно симптоматичним. Це стосується, зокрема, концепції нового
альтернативного героя. Письменниці репрезентували в цій якості жіночу
сутність. На відміну від традиційної концепції героїні-жертви авторки
запропонували жінку на шляху самоствердження, яка була дуже актуальна
для переходової доби, привнісши тим елементи суб’єктивізму та
психологізму. Емансипаційні тенденції тогочасної епохи яскраво відбилися
на творчій концепції героїні, зумовивши внутрішній конфлікт як намагання
поєднати вимоги бути жінкою та бути людиною. Через самопрезентацію
письменниці, де містифікують ідеалізоване місце жінки в чоловічому
світі, виходячи на проблему тілесності. Отже, героїня українського
модерну постає особою деструктивною, що протестує проти узвичаєних
традицій та одержимою пошуком власної ідентичності.

Література

Вейнингер О. Пол и характер: Мужчина и женщина в мире страстей и
эротики: Пер. с нем. – Москва: Форум XIX-XX-XXI, 1991.

Вороний М. Поезії. Переклади. Критика. Публіцистика. – Київ: Наукова
думка, 1996.

Вулф В. Власний простір. – Київ: Альтернативи, 1999.

Гомілко О. Метафізика тілесності: концепт тіла у філософському дискурсі.
– Київ: Наукова думка, 2001.

Гундорова Т. Жінка і дзеркало // Ї. – 2000. – №17.

Гундорова Т. Femina melancholica: Стать і культура в ґендерній утопії
Ольги Кобилянської. – Київ: Критика, 2002.

Драй-Хмара М. Літературно-наукова спадщина. – Київ: Наукова думка, 2002

Жеребкина И. „Прочти мое желание”: Постмодернизм, психоанализ, феминизм.
– Москва: Идея-Пресс, 2000.

Жеребкіна І. Філософія фемінізму як напрямок постструктуралістської
філософії // Філософська думка. – 1998. – №2.

Зборовська Н. Феміністичні роздуми. На карнавалі мертвих поцілунків. –
Львів: Літопис, 1999.

Калениченко Н. Українська література кінця ХІХ – початку ХХ століття.
Напрями, течії. – Київ: Наукова думка, 1983.

Камінчук О. Світоглядно-естетична еволюція творчості Ольги Кобилянської
// Актуальні проблеми сучасної філології. Літературознавство. Збірник
наукових праць. Випуск ХІ. – Рівне: Перспектива, 2002.

Кобилянська О. Твори: У 5 т. – Київ: Держ. вид-во худ. літератури,
1962-1963. Далі посилаємось на це видання в тексті, римською цифрою
позначаємо том, арабською – сторінку.

Козлова Н. Гендер и вхождение в модерн // Общественные науки и
современность. – 1999. – №5.

Лобач-Жученко Б. Літопис життя і творчості Марка Вовчка. – Київ: Дніпро,
1983.

Мулик-Луцик Ю. Духовний портрет Ольги Кобилянської (психологічна
студія). – Вінніпег: Видання Організації Українок Канади, 1952.

Поліщук Я. Міфологічний горизонт українського модернізму. –
Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2002.

Рудницький М. Закрите обличчя Кобилянської // Світ. – 1927. – Ч. 21-22.

Сінько Г. Любов Яновська. Життя і літературна діяльність. – К.:
Видавництво Академії наук Української РСР, 1962

Теліга О. Якими нас прагнете? // Слово і час. – 1991. – №6.

Українка Леся. Зібрання творів: У 12 т. – Київ: Наукова думка,
1975-1979. Далі посилаємось на це видання в тексті, римською цифрою
позначаємо том, арабською – сторінку.

Чухим Н. Філософія статевого диморфізму у філософії просвітництва //
Філософська думка. – 2001. – №1.

Шовалтер Е. Феміністична критика у пущі // Слово. Знак. Дискурс.
Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. – Львів: Літопис,
1996.

Юнг К. Психология бессознательного / Пер. с немецкого. – Москва: ООО
„Издательство АСТ ЛТД”, „Канон”, 1998.

Яновська Л. Твори: В 2 т. – К.иїв: Дніпро, 1991. – Т.1.

Ярошинська Є. Твори. – Київ: Дніпро, 1968.

Похожие записи