.

Жінка-мрія і реальність (крізь призму „ликериного циклу”) (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 2406
Скачать документ

Жінка-мрія і реальність (крізь призму „ликериного циклу”)

Інтимна лірика – чи не найпитоміше поле і для непольових досліджень з
українського джендеру.

Одним із найхарактерніших для інтимної лірики поетів-романтиків є мотив
недосяжності ідеалу. Культивується естетика страждань, душевних ран,
світлого суму, нездійсненних сподівань. Відчуваючи й звичайні, емпіричні
вияви краси, романтики все ж віддають перевагу безсмертним душевним
поривам, що підносять до сфер універсуму. Пафос їх інтимної лірики – у
невтомних пошуках спорідненої душі, “загубленої пари”, з якою можна
з’єднатись у відчутті вічної сили прекрасного. Цьому піднесеному ладові
душі протистоїть реальне життя, що породжує драматичні й трагічні
колізії, – і то не лише в ліриці, а й у тому ж таки реальному житті. Так
з’являються передумови для переходу на реалістичні принципи світобачення
й моделювання художнього світу. А все ж у ліриці романтик лишається
вірним своїм піднесеним ідеалам. Яскравий приклад – інтимна лірика
Т.Шевченка, зокрема так званий Ликерин цикл віршів.

Реальні драматичні колізії, внаслідок яких з’явився цикл, в основному
відомі, однак варто стисло нагадати і їх, оскільки інтерпретація в
багатьох випадках видається спірною. Ликера Полусмак (а не Полусмакова,
як було переінакшено; в заміжжі – Яковлєва, 1840–1917) – кріпачка
батьків Шевченкового знайомого Миколи Макарова, сирота, вивезена
наприкінці 1859 року з Полтавщини до Петербурга. Про деталі їх
знайомства та розцурання з Шевченком написано вже чимало. Щоправда,
дослідники спиралися переважно на спогади представників того самого
оточення, яке відіграло не вельми порядну роль у цій прикрій історії.
Спогади ж самої Ликери, записані свого часу Костем Широцьким, не бралися
й досі до уваги та не передруковувались як нібито тенденційні. Це більш
ніж дивно, оскільки, наприклад, для свідчень М.Карташевської та інших
учасників драми, попри їх відверту ворожість, тенденційність і
пліткарство, що констатують і самі упорядники „Спогадів про Шевченка”,
все-таки знайшлося місце – і то нормально, бо там є деякі важливі
відомості.

Ю.Івакін визнавав: „Звичайно, певну (хоч і не головну) роль у цьому
розриві зіграли Карташевські, В.М.Білозерський, О.М.Білозерська-Куліш,
М.Я.Макаров, Н.М.Забіла, які активно протидіяли шлюбу Шевченка з
Ликерою. Дехто з них (як, наприклад, М.С.Карташевська) вороже ставився
до поета, дехто не міг змиритися з тим, що його нареченою стала проста
покоївка. Та було б спрощенням пояснювати протидію всіх згаданих осіб
наміру поета одружитися з Л.Полусмаковою [Полусмак. – А.Т.] тільки
класовою упередженістю” [2, 290]. Двадцять років тому, 1983-го, то були
слушні корективи. Однак тепер станової упередженості уже й зовсім не
беруть до уваги. А тим часом ніби забувається й те, що кріпацтво було
скасоване в рік смерті Шевченка, але він того так і не діждався, від
чого ще більше страждав.

Може, тенденційними слід вважати отакі фрагменти:

„Брешуть, що він пив дуже горілку. Так мені аж досадно, що брешуть і
ніщо так не досадно” [8, 285];

„Йому графиню сватали і його не пускав до мене Макаров – той пан, якого
я була кріпостная, хоч я й не була кріпостная, бо я була козачка і тоді
дізналася про те, як визволилася. <...> Вони (пани) не хотіли, щоб я
йшла від них, а – як я вибралась – усе відняли від мене” [8, 286];

„Якби не казали мені, що він був в Сибірі, то я б не жалкувала тепер.
Коли ж Макаров хотів собі мене приобрісти!

Казали мені пани: „Ти хочеш бути панею, а сама не знаєш, що йдеш за
сибіряку” [8, 288].

Тяжким ударом для поета могла бути й приписувана Ликері записка
брутального змісту, що її опублікував П.Зайцев 1914 року в журналі
„Русский библиофил” [див.: 5, 168], ніби як у відповідь на публікацію
спогадів Ликери в „Літературно-науковому віснику” (1911). Саме ця
записка, якщо визнати її ідентичність та слушність датування (могла бути
й фальшивкою інтриганів, і пізнішою фальсифікацією), остаточно поховала
мрію про одруження.

Тож варто вислухати різні сторони, зокрема й звинувачувану, яка
відіграла і надихаючу, і теж, як і все оточення, фатальну роль у долі
поета. Такими міркуваннями керувався автор цієї статті, передруковуючи
спогади Ликери до сучасного видання [див.: 9; 10]. Бо є в тих свідченнях
і „тенденційна” (цілком природна з уст колишньої покоївки)
характеристика петербурзького середовища, і каяття, і спроба якось
виправдатися: молода була, не розуміла… Є, зрештою, і спокута літньої
жінки за нерозважливу поведінку в юності. Є те, чого немає в інших
співучасників трагедії, котрі пліткували, пояснювали, оправдовувалися
добрими намірами, і жодного разу ніхто не визнав себе бодай трохи
винним.

Отакий болющий морально-психологічний, і класовий, і джендерний
контекст, відлуння якого знаходимо в Шевченкових листах і віршах так
званого Ликериного циклу. З ім’ям Ликери, напевне, пов’язаний вірш
„Росли укупочці, зросли…” (це припущення О.Дорошкевича Ю.Івакін вважав
дуже ймовірним),

а далі – „Ликері”, „Н.Я.Макарову” („Барвінок цвів і зеленів”), «Л.»
(«Поставлю хату і кімнату») і, як видається, кільцевий мотив вірша „Не
нарікаю я на Бога…”.

У першому з названих віршів висловлено мрію „одружитися і йти, / Не
сварячись в тяжкій дорозі, / На той світ тихо перейти”. Наступні, що
писалися безпосередньо під час кульмінації та розв’язки у стосунках,
проаналізую докладно.

Автограф послання „ЛИКЕРІ” не зберігся. У „Більшій книжці”, куди його
переписав І.Лазаревський, рукою Шевченка виправлено дату „6” на „5
августа”. Як стверджує Наталка Полтавка (Н.Кибальчич, вона ж
Н.Симонова), безпосереднім імпульсом до написання вірша став епізод,
коли її мати, Надія Забіла, не пустила Ликеру з Шевченком до Петербурга
за покупками на придане. На запитання, чи пустила б, якби вони вже були
повінчані, Шевченко одержав ствердну відповідь, після чого, розгніваний,
присів до столу „і написав звісні вірші, направлені просто проти моєї
матері:

Моя ти любо! мій ти друже!

Не ймуть нам віри без хреста” [6, 324].

Певна річ, ці рядки були спрямовані не лише проти Н.Забіли, а значно

ширше – проти закостенілого у своїх святенницьких поглядах і звичаях
оточення, яке дозволяло собі те, що осуджувало в інших. Типологічну
низку таких панів-лібералів виведено в інших творах Шевченка. Тому й тут
він вживає третю особу множини: „Раби, невольники недужі!” (раби
панівної ханжівської моралі, догматизму, забобонів, зокрема й
привнесених пишнотами та ритуалізацією візантійської обрядовості).

За розгортанням семантичної композиції послання умовно можна поділити на
три частини, кожна з яких розпочинається звертанням до адресата. Перша

частина – осуд консервативного середовища – завершується риторичним
вигуком перед цезурною павзою посеред 6-го рядка.

Друга частина – по 13-й рядок включно – настанови ліричного героя (а
він і тут, і в усьому циклі, як і загалом у ліриці поета, майже
ідентичний із власне автором). На перший погляд, його єретичні заклики
видаються досить несподіваними. Цьому сприяє, зокрема, винесення
риторичних заперечень „не хрестись” і „не молись” на завершення 7-го та
8-го рядків, унаслідок чого ритмічне та римове сподівання емфатично їх
виділяє, і лише наступні анжамбемани ніби пом’якшують попереднє єретичне
„провисання”, а в рядках 9-13 з’являється й семантична мотивація.
Емфатичної павзації анжамбеманом та цезурами зазнають і рядки 9-11, що
також посилює враження спонтанної фіксації мовного потоку на
найвагоміших твердженнях:

Моя ти любо! Не хрестись,

І не кленись, і не молись

Нікому в світі! Збрешуть люде,

10 І візантійський Саваоф

Одурить! Не одурить Бог,

Карать і миловать не буде:

Ми не раби його — ми люде!

Не даремно саме ці рядки зазнавали цензурних вилучень і перекручень.
Ю.Івакін слушно вбачав тут критику церкви й релігії, хоч та критика
здавалась йому трохи парадоксальною, оскільки поет протиставляє богові
офіційної релігії Саваофу Бога як символ вищої правди і справедливості.
Є також думки, що тут протиставлено Богові-Отцеві Бога-Сина, або що поет
викриває старозавітного Саваофа. Очевидно, варто мати на увазі і не
атеїстичну, і не суто протестантську критику (в дусі європейського
протестантизму), а власне Шевченків пошук єдиного Бога, не нав’язуваного
силовими хрещеннями, місіонерами, царями, котрим вигідно культивувати
рабську психологію. Поет підноситься над різними типами релігій, до
того ж закостенілих від дріб’язкового догматизму, лицемірства,
прагматично пристосованих до суєтних земних потреб. Подібні мотиви
звучать і в написаному раніше, 27 червня 1960 р., вірші „Світе ясний!
Світе тихий!..”; безпосередньо примикає до „Ликериного циклу” й вірш „Не
нарікаю я на Бога” (5 жовтня), де поет, щойно переживши велику драму,
все ж таки стверджується на усвідомленні високої пророчої місії власного
слова в майбутньому і водночас вимучується болем від неможливості
сьогочасного щирого побратимства: ліпше одурити себе самого, „Ніж з
ворогом по правді жить / І всує нарікать на Бога!”

Увесь вірш сповнений риторичних фігур – вигуків, стверджень, заперечень;
варіюються анафоричні й епіфоричні звертання. Серед тропів звертає на
себе увагу також емфатично анжамбмоване експресивне порівняння, що
завершує першу частину твору: „Заснули, мов свиня в калюжі, / В своїй
неволі!”.

У третій частині (рядки 14-21) „калюжа” стає вже предметним
образом-символом неволі, обмеженості, затхлості, фарисейства,
житейського бруду. Контекстуальна антитеза цьому – образ волі, створений
повторенням семантично ключового епітета „вольную” в поєднанні з
образами святої душі та руки, поданої на вічний союз і на долання
лукавого лиха.

Цікавими є ритмічний малюнок та римування твору. Вірш становить собою
астрофічну 21-рядкову структуру, написану 4-стоповим ямбом, що від часів
„Енеїди” І.Котляревського став набувати в українській літературі рис
канону. Однак завдяки вже згаданій емфатичній павзації, нерегульовному
альтернансуванню

2-складових і 1-складових („чоловічих” і „жіночих”) клавзул, а також
риторичним пунктуаційним особливостям ритміка тексту великою мірою
урізноманітнюється, наближаючись до розмовної просодії.

Схема римування – baabbbccdeeddcbbcbchh – підтверджує, що вірш написано
експромтом, без особливої регламентації чергувань. Це дало змогу
варіювати римові повтори, підхоплюючи й підтримуючи за їх допомогою
посилювані римами звертання до адресата й наскрізні мотиви, а
насамкінець різко відійти від них у дворядковій коді, де використано
прикметникову неповну йотовану риму „дебеле – веселій”.

Отже, у третій частині послання „Ликері” поступово наростає антитеза
лиху, облуді, посилюється сподівання щасливого кінця, якому в реальному
часі та просторі так і не судилося здійснитися. Та все ж і в наступних
віршах циклу немає жодного слова докорів адресатам послань.

Навіть у написаному після розцурання вірші, що його тепер називають за
першим рядком „Барвінок цвів і зеленів…”, хоча Ю.Івакін подавав його,
як видається, більш слушно: «Н.Я.Макарову („Барвінок цвів і
зеленів…”)». І аргументував так: «В автографі „Більшої книжки” слово
„Н.Я.Макарову” написано великими літерами над першим рядком вірша і
графічно більш схоже на назву твору, ніж присвяту. Під цим заголовком
вірш надруковано в десятитомному академічному виданні Шевченка. Проте
мали певну рацію й редактори ювілейного шеститомного видання АН УРСР,
надрукувавши це прізвище як присвяту вірша. Річ не тільки в тому, що за
змістом ця назва є присвятою, а й в тому, що існує ще один автограф
вірша під назвою „Л[икері]” (в Центральному державному архіві літератури
і мистецтва в Москві). У „Більшій книжці” під „Н.Я.Макарову” – густо
закреслене слово (чи не „Ликері”, яке поет закреслив, надписавши зверху
нову

назву – присвяту?)» [3, 355].

Звернімо увагу на знак запитання. Ю.Івакін ще вагається, а наступники
подають його версію реставрації закресленого слова як доконаний факт.
Насправді ж, як можна судити з контурів закресленого слова в автографі
„Більшої книжки”, уцілілий „хвостик” літери „р” випинається ближче до
середини, а не до кінця закреслення, тож цілком імовірно, що й спершу
там теж було написано „Макарову”, а не „Ликері”, тільки дрібнішими
літерами і без ініціалів. А з нового рядка – „На пам’ять 14 сентября”.
То вже над закресленням ще більшими буквами написано як заголовок
„Н.Я.Макарову”.

Цікаво, що попередній вірш, який упорядники озаглавили „Ликері”,
насправді надписано так: „Ликері на пам’ять 5 августа 1860 г.”, до того
ж не прописними літерами, а такими, як і весь текст; тобто, є більші
підстави називати послання за першим рядком „Моя ти любо! Мій ти
друже!..”, а те, що подають як заголовок, відокремивши і написавши з
великої „На пам’ять 5 августа 1860 г.”, подавати одним рядком як
присвяту. Та й наступний вірш „Л.”, теж адресований Ликері, не називають
за першим рядком і не подають ім’я як присвяту. Тобто, у назвах віршів
циклу, що їх давали упорядники, немає послідовності.

А втім, кому б не було адресовано чи то заголовок (так, справді, більш
слушно подавати), чи присвяту вірша „Н.Я.Макарову”, це навряд чи дає
підстави для переакцентування принципово незмінної актантної моделі
самого послання: адресант – суб’єкт – об’єкт – адресат [див.: 11, 9].

Барвінок цвів і зеленів,

Слався, розстилався;

Та недосвіт перед світом

В садочок укрався.

Коментуючи ці рядки, Ю.Івакін вважає загальний сенс їх символіки ясним
і зрозумілим: нещасливий кінець кохання до Ликери. А щодо конкретного
змісту образів барвінка і недосвіта постають різнотлумачення. Так,
О.Кониський гадав, що під барвінком поет розуміє Ликеру, а може й себе з
нею, а під недосвітом – „всі оті пащиковання”[4, 570] про неї. Ніби й
погоджуючись із таким тлумаченням образу барвінка, хоча й звузивши його
(тільки Ликера), Ю.Івакін далі розмірковує: «Якщо „недосвіт” (тобто
ранковий мороз) – це „пащикування”, то чому авторові „недосвіта шкода”?
Чи не самого себе (або свої почуття до Ликери) розумів поет під
„недосвітом”?» [3, 355].

Із таким тлумаченням категорично не можна погодитися. Фраза „недосвіта
шкода” не дає підстави розвертати на „самого себе” весь попередній
текст:

5 Потоптав веселі квіти,

Побив… Поморозив…

Шкода того барвіночка

Й недосвіта шкода!

?’?’?’?’?’?’?’?’?’?’?’?O|O???’?’?’?

_oeoeUeeNAeoe3/4eUe?UeeoeoeoeoeoeoeAeeAeeoeoeoeoe3/4e3/4c™3/4’eoe3/4’3/4
’™’3/4

???????першу нашкодила, потім сама себе відшмагала і одразу ж пожаліла.
Сам коментатор далі ніби бере свої слова назад: «Висловлюючи всі ці
припущення, ми свідомі того, що в ліриці далеко не кожне слово, рядок,
образ можна раціоналістично витлумачити: „отут автор хотів сказати те, а
отут те…” В ліричному творі поети висловлюють свої часом невиразні й
неусвідомлені почуття і настрої, і аналітичний розтин такого твору на
якісь смислові мікроелементи не завжди щось може в ньому пояснити. Щодо
цього Шевченкового вірша, то врешті могло бути й так, що Шевченко, не
надаючи окремим його образам конкретного, точно окресленого алегоричного
змісту, втілив у творі свої переживання й почуття, навіяні розривом з
Ликерою („поморожені” надії на особисте щастя тощо)» [3, 356].

Погоджуючись із цими пом’якшувальними міркуваннями, все ж варто
наголосити: є підстави лише трохи (а не до протилежного) уточнити
тлумачення О.Кониського: образ барвінка в українській міфопоетиці
символізує молодість, дівоцтво, перше кохання та чистий шлюб. Зів’ялий
барвінок – нещасний стан жінки [див.: 7, 9]. Слово „топтати”, та ще в
поєднанні з образами барвінка чи василька, евфемічно натякає на те, від
чого в поемі „Катерина” застерігає інший, авторський евфемізм – „Роблять
лихо з вами”. Ось одна із „сороміцьких” пісень (у лапках, бо там –
жодного дисфемізму, а тільки цнотливі алюзії) у запису
З.Доленги-Ходаковського:

В вишневім садочку

Скопаю я грядочку,

Посію я васильок

І хрещатий барвінок.

Где ся взяв мій миленький,

Пустив коня у барвінок,

А сам пішов у васильок.

Кінь барвінок витоптав,

А сам васильок вищипав.

А ось фрагменти іншої:

Ой ходила по садочку,

По зеленім барвіночку,

Набачила, бідная,

На вулиці бугая.

Як стало вечоріти,

Став ся бугай волочити

Сюди-туди по улиці,

Де хороші молодиці.

. . . . . . . . . . . . . . . . .

– А як тато запитає,

– Че ж барвінок усихає?

– Коти ходять за мишами,

Барвіночок витоптали [1, 9, CAPut!’].

Т.Шевченко, котрий добре знав і цей шар фольклору (збереглися його
записи сороміцьких пісень), якісно модернізує його, відкидаючи
раблезіанську грайливість і виводячи під „недосвітом” не лише
“пащекування”, а якщо й так – то швидше їх носіїв, усіх тих, чиїми
стараннями було відвернуто шлюб, але насамперед, певна річ, пана
покоївки Ликери, Макарова, котрому адресовано вірш. І тоді все стає на
свої місця: зазнавши гірких страждань і величезного нервового
потрясіння, поет по-християнському прощав усіх і, не вдаючись до
інвектив, сумовито підносився над інтригами й метушнею. Отут і відповідь
на запитання Ю.Івакіна, чому „недосвіта шкода”? Бо то не зовсім
„ранковий мороз”, як вважає дослідник, а передсвітанковий приморозок, що
розтане у промінні сонця.

Не гучно, не гнівно, спираючись на могутній прихисток народної етики й
естетики, поет завдяки прихованому образному паралелізму відкривав перед
„доброзичливцями” завісу над тим, що буде і з ними, і з їхніми суєтними
пристрастями у світлі вічності. Зберігаючи певну герметичність для
широкої публіки, вірш тонко давав зрозуміти адресатові глибину осягнення
та переживання драми ліричним героєм, його катарсисний жаль і
великодушність до інших персонажів, а отже – істинний духовний
аристократизм.

У цьому контексті зрозуміло, що навряд чи варто тлумачити „недосвіт” і
як „весняний передсвітанок” (Н.Чамата), також пов’язуючи з ним не лише
людей, що прагнули перешкодити шлюбу, а й, знову-таки, чомусь „власні
сумніви поета перед важливим життєвим кроком”; а з барвінком – „не
тільки символ весілля, одруження з Ликерою, якого так бажав Шевченко, а
й образ його сподівань, мрій про родинне щастя” [12, 95]. Виходить,
нібито і барвінок – Шевченко, і недосвіт – Шевченко. Самообслуговування
унтер-офіцерської вдови у квадраті.

Не вельми вмотивованою видається й отака логіка коментарів: „Присвята
вірша М.Макарову засвідчила приязні почуття до нього Шевченка й,
можливо, визнання слушності того негативного ставлення друзів і знайомих
до наміру поета взяти шлюб з Ликерою, яке спочатку так обурювало поета”
[12, 94]; „Присвята вірша М.Я.Макарову замість первісної присвяти Ликері
свідчить, що й після розриву з нареченою Шевченко зберігав до нього
приязні почуття, а може, й визнав слушність його негативного ставлення
до свого шлюбу з Ликерою” [13, 746]. Дуже вже далекосяжні висновки з
самого лише факту переадресації, та й то факту небезперечного. Адже в
Шевченка були й інші адресати, наприклад Аскоченський… До того ж
наступний вірш циклу – „Л.”, написаний 27 вересня, тобто після
розцурання, адресовано не кому іншому, а Ликері, до якої, за
вищенаведеною логікою, не могло вже бути „приязних почуттів”. І тут
коментар чомусь аж надто куций: „Л. – Ликера Полусмакова, розрив взаємин
з якою відбився в цьому вірші”[13, 748]. А якщо не знати всієї історії,
то хіба в самому тексті постає той розрив?

Це досить показовий із погляду психології творчості факт: навіть після
гостро-емоційних сцен, вже ніби змиряючись із думками про довічну
самоту, Шевченко-лірик та романтик ще бодай у жанрі ідилії зберігає
химерну та марну надію, пов’язуючи її з архетипами хати, саду-раю,
матері, діток. Саме тому й хронотоп твору, легко й ненатужливо
підносячись над неприємним „тут і тепер”, коливається в діапазоні
„майбутнє – минуле – майбутнє”: од візії-прожекту до візії-сну-спогаду і
навпаки – від туги за тим, чому не судилося статися, до
невизначено-сновидного замовляння прийдешнього, де є час і місце для
християнського прощення, любові, нових чуттєвих спалахів.

За розгортанням художньої семантики та компонуванням психологічного
сюжету ідилію „Л.”, як і чимало інших ліричних творів Шевченка, зокрема
проаналізоване вище послання „Ликері”, теж можна поділити на три
частини. У першій частині (рядки 1-6) висловлено (а відтак ніби втілено
в майбутньому часі) заповітну мрію про будівництво своєї хати як
прихистку від житейських змагань і турбот. Для її здійснення поет, як
відомо, вдавався і до практичних кроків, але тут радше йдеться вже не
так про будівництво реального родинного гнізда, як про предметний
образ-символ усамітнення, втечі від спокус і тривог світу. Переважають
помірковані оповідні інтонації, втілені в усіх сферах художньої мови –
від

фонічної до синтаксичної. Неокличні речення, сповільнювальна
тавтологізація у фольклорному дусі („хату і кімнату”, „садок-райочок”,
„однині-самотині”), ощадлива тропіка (лише два епітети, виражені
іменником-прикладкою – „садок-райочок” – та прикметником – „маленькій
благодаті”), некваплива дієслівна динаміка („посижу”, „похожу”, „буду
спочивати”), протяжні асонанси з переважанням і-о-у, приглушені
алітерації на с-д-т, – усе це має навіювати стан розважливого
втихомиреного спокою-забуття, що переходить у сновидні образи-візії
другої частини послання (рядки 7-10). Не даремно тут, у другій частині,
тричі повторено дієслово „приснитися”: як анафора і як епізевксис
(невпорядкований повтор, що постає в даному разі ще й завдяки
інверсіям): „Присняться діточки мені, / Веселая присниться мати, /
Давнє-колишній та ясний / Присниться сон мені!..”.

Третя, завершальна частина починається з останнього складу 10-го рядка:
„і ти!..”. Спокійний плин оповіді тут уривається. Навіть трохи раніше –
на попередньому риторичному вигуку, який, проте, ще не віщує різкої
інтонаційної зміни, а лише готує її, зокрема й візуально-пунктуаційно.
Далі постає антитеза до попередньої оповіді. І то не тільки на суто
граматичному рівні (у першій частині – „буду спочивати”, тут – „Ні, я не
буду спочивати”), а й на контекстуальному, оскільки переміщений у
майбутнє сон „Давнє-колишній та ясний” (ніби поєднання футуруму й
„плюсквамперфекту”) протиставляється також переміщеному в майбутнє сну
теперішньому (футурум плюс презенс). І в цьому майбутньо-теперішньому
сні знову постає нав’язливе марево такої нібито цілком можливої ідилії
кохання: „Бо й ти приснишся. І [в] малий / Райочок мій спідтиха-тиха /
Підкрадешся, наробиш лиха… / Запалиш рай мій самотний”.

Два останні рядки – як остання надія і як шанс, що його лишає власне
автор адресатові послання. Хай і ціною руйнування спокою, спочинку,
райочку, „маленької благодаті”, зате – „лихо”-радість,
„лихо”-чуттєвість, лік від самоти і тихого сну-згасання.

Із погляду строфіки та ритміки вірш є астрофічною 15-рядковою
структурою, де застосовано один з основних Шевченкових розмірів –
4-стоповий ямб. Цим розміром написано і знамениту ідилію „Садок вишневий
коло хати” з казематного циклу (вона також налічує 15 рядків), як і
послання „Ликері”. Однак, на відміну від останнього, буквально зітканого
з фігур патетики, риторичні вигуки зустрічаються тут лише в 10-му рядку.
Завдяки цьому, а також цезурі після третьої стопи та відсутності
виразної повної рими (є лиш асонансна; загальна ж схема римування –
baabcbcbe(?/е)bedde) саме тут збурюється й підноситься інтонаційна хвиля
над загалом розміреною емоційною тональністю та згармонізованим
ритмічним малюнком. Це допомагає створити ефект несподіванки, необхідний
і для фонічного й тональнісного виокремлення, передачі раптового
збурення спокою. Трохи меншою мірою це стосується й двох наступних
рядків.

Просодія твору також наближається до розмовної. Асонанси й алітерації
(і-о-у, с-д-т) підтримуються як горизонтально, так і вертикально
протягом усього тексту.

Як уже було сказано, безпосередньо примикає до циклу й вірш „Не нарікаю
я на Бога”, та і в інших творах цього періоду відчувається
інтертекстуальний перегук із болючою темою. Так, у поемі „Саул” є рядки,
де узагальнено причини світового лиха: цар та його прихвосні усе
„розтлили, осквернили, / І осквернених, худосилих, / Убогих серцем,
завдали / В роботу-каторгу”. У вірші „Минули літа молодії” з
„Барвінком…” та бароковим садком перегукуються рядки: „Сиди один собі

в кутку. / Не жди весни – святої долі! / Вона не зійде вже ніколи /
Садочок твій позеленить, / Твою надію оновить!” Навіть нібито фольклорна
стилізація „Титарівна-Немирівна…” теж набуває зовсім іншого відтінку в
цьому інтертексті: „Титарівна-Немирівна / Людьми гордувала… / А
москаля-пройдисвіта / Нищечком вітала!”. А далі: „Хоча лежачого й не
б’ють…”, „І тут, і всюди – скрізь погано…”, „О люди! Люди небораки!”
– інвектива, де вже не тихо, а пророчо сказано про схід сонця: „Женуть
до матері байстрят / Дівчаточок, як ту отару. / Чи буде суд! Чи буде
кара! / Царям, царятам на землі? / Чи буде правда меж людьми? / Повинна
буть, бо сонце стане / І осквернену землю спалить”. „Якби з ким сісти
хліба з’їсти…”: „Ні. Треба одружитись, / Хоча б на чортовій сестрі! /
Бо доведеться одуріть / В самотині”. „Тече вода з-під явора…” – ідилія
і мрія; „Якось-то йдучи уночі…” – саркастичні роздуми і відчай;
„Бували войни й військовії чвари” – осуд українських
достойників-угодовців (старшинські роди „Ґалаґани, і Киселі, і
Кочубеї-Ногаї”), які запродували волю то татарам, то полякам, то
московитам, – і це теж натяк „доброзичливому” петербурзькому оточенню,
чиновникам-землячкам на службі в царя, як і, звичайно, ширше
узагальнення [див.: 14]. „Зійшлись, побрались, поєднались…” – знову
крах ідилії; нарешті прощальне – „Чи не покинуть нам, небого…”, де в
заключних рядках знову зринає омріяний мотив („Поставлю хаточку,
садочок…”), тільки дія переноситься вже на той світ.

Справді, передчасно звело в могилу намагання уникнути гіркої чаші й
спізнати звичайного, нормального людського життя. Романтична естетика
страждань та її життєвий контекст виявилися фатальними. Зате в тій
естетиці і в тому контексті постав текст, який і досі хвилює й мучить
українську душу. Сукупну. Гармонійну. Міфічнореальну.
Патріархальномодерну. Східно західно північно-південну. Невмирущу. Не
знищену голодоморами, війнами, чорнобилями. Не ділену на класи, реґіони,
партії, джендери.

ЛІТЕРАТУРА

Бандурка: Українські сороміцькі пісні в записах З.Доленги-Ходаковського,
М.Максимовича, П.Лукашевича, М.Гоголя, Т.Шевченка, П.Чубинського,
Хв.Вовка, І.Франка, В.Гнатюка / Упоряд. М.Сулима. – К., 2001.

Івакін Ю. З приводу статті З. Тарахан-Берези // Івакін Ю. Нотатки
шевченкознавця. – К.: Рад. письменник, 1986. – С.287-291.

Івакін Ю. Коментар до „Кобзаря” Т.Шевченка: Поезії 1847-1861 рр. – К.:
Наук. думка, 1968.

Кониський О. Тарас Шевченко-Грушівський: Хроніка його життя / Упоряд.,
підгот. текстів, передм, приміт., покажч. В.Л.Смілянська. – К.: Дніпро,
1991.

Листи до Тараса Шевченка / Упоряд. та комент. В.С.Бородіна,
В.П.Мовчанюка, М.М.Павлюка, В.Л.Смілянської, Н.П.Чамати. – К.: Наук.
думка, 1993.

Полтавка Н. Споминки про Шевченка // Спогади про Тараса Шевченка /
упоряд і рим. В.Бородіна і М.Павлюка. – К.: Наук. думка, 1982. –
С.319-330.

Слухай Н.В. Міфопоетичний словник східних слов’ян. – Сімферополь, 1999.
– С.9.

Спомини про Т.Шевченка п. Ликерії Яковлевої (Полусмаківни) [запис
К.Широцького] // Літературно-науковий вісник. – 1911. – Кн..2. – С.284 –
289.

Спомини про Т.Шевченка п. Ликерії Яковлевої (Полусмаківни) [запис
К.Широцького, передрук А.Ткаченка] // Літ. Україна. – 2003. – 26 черв.

Ткаченко А. Канон є канон // Літ. Україна. – 2003. – 3 лип.

Ткачук О. Наратологічний словник. – Тернопіль, 2002.

Напевне, слід писати й говорити саме так, оскільки то англіцизм. Якщо ж
брати за основу первинніше грецьке ??????, тобто рід, звідки ген,
генетика і т.д., то не варто дуже вже ґикати, бо ? – і в Стародавній
Греції звучало більш як наше г, ніж ґ.

Як видається, в таких випадках упорядникам „Творів” варто було йти за
фонетичним принципом відтворення слова і вдатися до африкати -ДЖ-, яку,
безперечно, в усному мовленні вживав Т.Шевченко, попри те, що в
автографі не без впливу російської орфографії писав -Ж-.

Способи римування подаються за системою Б.Ярхо: 1) якщо малі літери
латинського алфавіту не підносяться над умовною лінією тексторядка (а,
с, е, o), то ними позначаємо римовані 1-складові (чоловічі) клавзули; 2)
якщо підносяться (b,d) — 2-складові (жіночі); 3) нижче тексторядка (g) —
3-складові (дактилічні); 4) обабіч рядка (f) — клавзули з 4-х і більше
складів; літерами грецького алфавіту в простій послідовності позначаємо
неримовані клавзули; у дужках – напівримовані, якими вважаємо асонансні.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2019