Реферат на тему:

Вплив семілінгвалізму на формування особистості Ольги Кобилянської

Формування особистості – складний і багатогранний процес, у якому діє
низка різних чинників, зокрема психологічні, соціальні, когнітивні та
ін. Коли ж формування особистості відбувається в умовах білінгвізму,
особливого значення набуває мовний фактор, пов’язаний з комплексом таких
параметрів, як національне самоусвідомлення, визнання рідної мови і
культури, ментальна прив’язаність до певної мовної картини світу.

Вважають, що справді нормально двомовність розвивається у разі, коли
хоча б однією з мов людина може адекватно висловити будь-яку свою думку.
Якщо ж мовлення повноцінно не сформоване жодною мовою, то руйнується
сама структура думки, і спроби самовираження приречені на невдачу. Така
ситуація виникає, коли спілкування індивіда з носіями його рідної мови
обмежене, а рівень комунікативної взаємодії з носіями мови, що домінує в
мовному континуумі, невисокий. Явище, коли адекватне знання рідної мови
втрачається, а друга мова засвоєна обмежено, одержало назву
семілінгвалізму, або напівмовності (англ. semilingualism) [1, с. 58].
Прикладами напівмовності є суржик (змішування української і російської
мов), трасянка (суміш російської і білоруської). Можемо стверджувати, що
напівмовність шкідлива і для суспільства загалом, оскільки певна частина
його членів не може висловлювати своїх думок та емоцій адекватно до
ситуації спілкування. Це призводить не лише до психологічних стресів,
але й до глибоких втрат у спілкуванні, і врешті страждає особистість
людини. А коли людина не може сказати того, що хоче, вона не здатна
рівноцінно конкурувати з іншими і змушена використовувати альтернативні
форми самореалізації, насильства також.

Для того, щоб твердити про наявність чи відсутність таких явищ, як
білінгвізм чи семілінгвалізм в ідіолекті окремого мовця, слід з’ясувати
його мовну компетенцію в кожній з мов, якими він послуговується у
спілкуванні. Поняття мовної компетенції, яке ми, за іншими дослідниками,
зокрема за американською соціолінгвістичною традицією (Д. Хаймз,
С. Ервін-Тріпп, У. Лабов) трактуємо в широкому соціолінгвістичному
плані, а саме як володіння не лише граматикою й словником, але й знання
умов, ситуацій, у яких відбувається мовленнєвий акт (про це докладніше
див. [4, с. 8-17]), є неодмінним елементом характеристики мовної
особистості білінгва.

Жодні джерела не подають відомостей про те, наскільки Ольга Кобилянська
володіла польською мовою – ні матеріали самої письменниці, ні спогади
сучасників про неї. Біографічні дані дають підстави припустити, що вона
володіла польською мовою вільно в межах побутового спілкування.
Відсутність значніших літературних творів чи інших письмово засвідчених
зразків використання польської мови (збереглося лише декілька листів до
родичів і ранні поезії) унеможливлює об’єктивну оцінку цієї мовної
компетенції.

З іншого боку, стосовно мовної компетенції в українській та німецькій
мовах, окрім великої кількості письмових зразків різностильового
характеру, які можуть бути об’єктом досліджень, існує також чимало
оцінок самої письменниці, і звернених до загалу, і приватних,
висловлених, зокрема, у щоденнику.

Німецька мова, яку Ольга знала з раннього віку, якою переважно читала, а
також писала щоденники та всі ранні літературні твори, не була для неї
складною, зокрема в писемному мовленні. Сама письменниця не має жодних
застережень щодо власної мовної компетенції в німецькій мові. Натомість
порівняння з мовою інших носіїв, зокрема етнічних німців, виявляє
недосконалість у володінні: згадуючи у щоденнику про сілезців, які були
проїздом у Кімполунгу, авторка насамперед звертає увагу на те, що вони
“обидва дуже природно розмовляють німецькою мовою” [2, с. 92]. Що ж до
німецької мови самої Кобилянської, то показовим є щоденниковий запис від
1884 р.: на прохання брата, Максиміліана Кобилянського, його колега,
філолог Крамер, прочитав ранні новели письменниці й схвально відгукнувся
про них, але “вважає, що моя німецька мова погана, видно, що я
слов’янка” [2, с. 52]. Цікаво, що згодом, у 1890-х рр., Ольга
здійснювала дуже багато перекладів саме з української на німецьку (вона
разом з О. Маковеєм та іншими діячами культури готувала збірку творів
українських письменників для німецьких читачів), коригувала німецькі
переклади і навіть жартувала з цього приводу в листі до Ольги Франко:
“Не перестраштеся моєї руської мови. Я тепер так много по-німецьки пишу,
що далі забуду по-руськи. Лагоджу збірник малоруських новел для
дрезденців.” [2, с. 262]. Взагалі ж і зафіксовані письмові зразки
німецької мови Ольги Кобилянської, і власна оцінка володіння мовою
свідчать про порівняно високий рівень мовної компетенції письменниці у
німецькій мові.

Ситуація з рівнем володіння українською мовою видається нам значно
складнішою. З одного боку, і батько, і національно свідомі приятелі
Ольги всіляко пропагували українську мову, але, з іншого боку, давалася
взнаки недостатність мовної практики –усної і письмової. Незважаючи на
те, що ще 1880 р. подруга Ольги, Софія Окуневська, підбадьорювала молоду
письменницю: “Не говоріть, що мови не знаєте, Ви розмовляєте добре, а
читаючи більше українських книжок, краще навчитеся мови” [2, с. 8],
Ольга ще тривалий час не почувалася вільно і комфортно, розмовляючи, а
тим паче, пишучи по-українськи. Деякі записи в щоденнику, починаючи від
1884 р., письменниця намагається робити українською мовою, але швидко
знову переходить на німецьку з коментарем: “Мені так трудно висловитися
по-руськи, здає мені ся, що ніколи не буду уміти” [2, с. 64]. Незважаючи
на цілеспрямовану й наполегливу багаторічну працю над вивченням
української мови, рівень володіння нею ще тривалий час був досить
низьким порівняно з німецькою, причому це стосується і усної, і писемної
форми: на початку 1890-х рр., саме в той час, коли Ольга працює над
першими українськими літературними творами, зокрема над українською
редакцією повісті “Людина”, вона пише у щоденнику про перебування на
одній українській вечірці: “…Нічого особливого я й не могла сказати,
бо не знаю української мови” [2, c. 193]. Втома, відсутність вільного
часу та інші причини одразу ж призводять до того, що Кобилянська за
найменшої нагоди переходить на німецьку мову. Посилаючи до редакції
“Зорі” свою першу українську повість, О. Кобилянська виправдовується в
листі до редактора В. Лукича за своє погане володіння українською мовою:
“Виростаючи на Буковині переважно між німцями і румунами, не змогла я
дотепер вивчитись рідного свого руського язика як слід і коли що-небудь
писала, то чинила я се по-німецьки” [2, с. 223].

th

? ????????????

???????¤?????? ?праці над вивченням української мови, що давала особливо
добрі результати після переїзду родини до Чернівців, де був сильний
український рух, можемо констатувати значне підвищення мовної
компетенції письменниці в українській мові.

Те, що недосконале знання української мови часто не давало їй змоги
вільно висловлюватися по-українськи, тобто переключатися на український
мовний код, виразно помітно в листуванні з О. Маковеєм. Він був одним з
небагатьох адресатів, яким Ольга могла відверто висловити своє
незадоволення чи обурення з приводу певних речей (здебільшого пов’язаних
з літературною і видавничою діяльністю), і тому саме в листах до нього є
значна кількість кодових переключень для передавання емоційних моментів
оповіді. Прикладом може бути лист від 16 березня 1898 р., де
О. Кобилянська подає різко незадовільну оцінку “Вісника” і критики
М. Грушевського. У цьому доволі об’ємному листі авторка двадцять один
раз вдається до переключення українсько-німецького мовного коду. Подаємо
декілька зразків:

Як він міг щось так старосвітського написати? Зробив з Наталки, жінки
прецінь думаючої, з самого початку повісті думаючої, якогось роду
Aschenbroedel, die unter der Zucht der boesen Stiefmutter und der
Stiefschwestern leidet und auf einen Koenigssohn wartet [Попелюшку, яка
страждає від виховання злої мачухи і зведених сестер і чекає на
королевича (нім.)], і каже, що вона змодернізована тим, що читає Ніцше
[3, c. 330].

Чи той панок не читає що іншого, окрім творів малоруської літератури, що
він не знає, що тепер суть вже інші типи жіночі, і стремлять до чого
іншого, як allein zur Ehe [лише до шлюбу (нім.)]! [3, c. 330].

Поряд з використанням німецької мови в листах до О. Маковея для
полегшення викладу, передачі експресивності Ольга Кобилянська вдається
до українсько-німецьких кодових переключень у листах до згаданого
адресата ще з однією метою. Німецька мова служить засобом інтимізації
оповіді, підкреслює довірливе ставлення до адресата. Саме німецька
виконувала функцію “інтимної”, емоційної мови. Кодові переключення
зафіксовані у всіх випадках, коли йдеться про внутрішні переживання
авторки:

Das ist meine Morgenseele [це моя поранкова душа (нім.)] – і вона іде до
Вас, не зачиняйтеся перед нею, пане Маковей, бо вона не зробить Вам
нічого злого. Пощо Ви є ein lachender Loewe [лев, що сміється (нім.)]? А
вона є нераз дуже бідна, і єсли вона до Вас говорить, то відповідайте
їй; не думайте, що Ви говорите до якої-небудь панни – о ні! Die
Morgenseele ist ein Neutrum [поранкова душа – середнього роду (нім.)] і
говорить zum lachender Loewen [до лева, що сміється (нім.)]! [3,
c. 304].

Письменниця розмежовує засоби інтимізації, зокрема, для звертання в
українських і німецьких частинах тексту використовує різні слова –
відповідно “медвідь” і “ein lachender Loewe”. Лише в одному випадку
виявлено сплутування цих кодів – вживання характерної для українських
текстів назви “ведмідь” у німецькому перекладі:

… Мені тепер чогось дуже трудно листи писати (mit Baeren macht man
eine Ausnahme [для ведмедів робиться виняток (нім.)])… [3, c. 392].

Слід звернути увагу на те, що німецька ніколи не була мовою усного
спілкування між Кобилянською та Маковеєм. Маковей значно гірше, ніж
Ольга, знав німецьку мову, і навіть його твори для віденських журналів
перекладала вона, тоді як він редагував українську мову її творів. Однак
саме в листах до цього респондента найчастіше використано переключення
українсько-німецького мовного коду.

Високий рівень кодових переключень, постійне “перескакування” з мови на
мову свідчить про неможливість адекватного вираження думок авторки в
межах однієї мови – чи то німецької, чи української. Можемо припустити,
що ця тенденція ще яскравіше виявлялася в усному мовленні. Жодна з мов
не була для письменниці комфортною “оселею духа” в повному значенні
цього слова. Ці суто мовні труднощі зумовили психологічні проблеми, такі
як помітна замкнутість, небажання спілкуватися в товаристві, перевага
письмової комунікації над усною. Ольга, яка була в дитинстві душею
компаній, вигадувала різноманітні ігри та історії, згодом надавала
перевагу усамітненню, кінним прогулянкам, читанню і роздумам. Зокрема,
багатослівна в листах, під час особистих зустрічей вона стає мовчазною,
навіть зізнається в одному з листів, що “мене присутність других завше
паралізує” [5, с. 296]. Ця зміна відбувається в той самий час, коли
формується чітке усвідомлення власної мовної компетенції, точніше, її
недостатності. І якщо в письмовому мовленні вона могла якось подолати її
(давалася взнаки практика читання, а також більше, порівняно з усною
комунікацією, часу для вибору мовних засобів), то в усному мовленні
“мовленнєва недостатність” ставала незборимою перешкодою.

Ця “затисненість”, несвобода у висловленні думки яскраво помітна в
листах початку 90-х рр. ХІХ ст., як, до речі, і в ранніх літературних
творах письменниці. І сучасники, і пізніші дослідники неодноразово
зазначали, що, попри силу таланту й яскравість образів, мова Ольги
Кобилянської (насамперед це стосується раннього періоду її творчості)
штучна, важка і громіздка. Закиди щодо недосконалості володіння мовами,
як уже зазначалося, були з обох боків – і з німецького, і з
українського. Вона сприймала це не як мовні труднощі, а як психологічну
недостатність власної особистості: “… без образовання, без средств до
того, бути писателькою – то річ смішлива, і неможлива, і я є лише чимось
невикінченим (виокремлення наше. – О. П.)” [5, с. 280] – пише вона в
листі до О. Маковея. І до розв’язання цієї проблеми Ольга підійшла
власне як до проблеми психологічної. Після кількох років замкнутості,
сидіння у своїй шкаралупі розпочинається помітний прорив: активна
літературна і громадська діяльність, широке коло спілкування –особистого
і листовного. Це відбувається саме в той момент “мовної біографії”
письменниці, коли вона чітко усвідомила наявність семілінгвалізму і
розпочала активну роботу для його подолання. У середині 90-х, незважаючи
на завантаженість домашньою роботою, Ольга дуже багато читає по-німецьки
і по-українськи, свідомо працює над удосконаленням своєї мови. Щоправда,
вплив німецької мови письменниці на українську і навпаки помітний ще
досить тривалий час, а окремі залишкові інтерферентні явища були в
мовленні до кінця життя, але вже з кінця 90-х рр. можна однозначно
стверджувати: Ольга Кобилянська подолала проблему семілінгвалізму у
своєму мовленні, і тим утвердилася як особистість.

Література

Беликов В. И., Крысин Л. П. Социолингвистика. – Москва: Рос. гос.
гуманит. ун-т, 2001. – 439 с.

Кобилянська О. Ю. Слова зворушеного серця: Щоденники; Автобіографії;
Листи; Статті та спогади / Упор., передм. Ф. П. Погребенника. – Київ:
Дніпро, 1982. – 359 с.

Кобилянська О. Ю. Твори: У 5 т. / Упор. Ф. Погребенник. – Київ: Держ.
вид-во худ. літератури, 1963. – Т. 5. – 768 с.

Шумарова Н. П. Мовна компетенція особистості в ситуації білінгвізму. –
Київ: Видавничий центр КДЛУ, 2000. – 284 с.

Похожие записи