Реферат на тему:

Українське мовознавство ХІХ ст. крізь призму наукових шкіл

Характеристика третього етапу в історії українського мовознавства –
ХІХ–початку ХХ ст. [Бевзенко 1991 : 13–14] – сьогодні поглиблюється.
Отримано важливу інформацію про діяльність М.Максимовича, засновника
східнослов’янського та українського мовознавства у контексті сучасної
йому європейської славістики [Карпенко 1996 : 27], описано розвиток
принципів порівняльно-історичних досліджень у працях представників
Харківської лінгвістичної школи [Глущенко 1998 : 40–41], з’ясовано роль
О.Огоновського в дослідженні порівняльної граматики слов’янських мов
[Свєнціцький 1993 : 40].

Однак питання про ідентифікацію наукових шкіл у зазначених хронологічних
рамках і далі є актуальним. Свого часу Ю.Шевельов виокремив школу
філософії мови в Харківському університеті (її виникнення вчений пояснив
появою у перших двох десятиліттях кількох універсальних граматик
російської мови), школу Ф.Міклошича в Галичині (у цьому Ю.Шевельов
наслідував І.Франка), погляди якого вплинули на галицьких граматистів
від М.Осадци до О.Огоновського; школу О.Потебні у Харкові другої
половини ХІХ ст. [Shevelov 1993 : 126]. Склад шкіл визначали
приналежність мовознавців до одного регіону, певною мірою однакові
принципи аналізу мовного матеріалу, наступність у розвитку положень
навколо якоїсь домінувальної ідеї.

Вивчення граматик ХІХ ст., написаних в Галичині, дозволяє доповнити
перелік ще однією регіональною школою – нормативно-граматичною за
характером інтерпретації україномовного матеріалу, яка почала
формуватися в першій половині ХІХ ст. Її представниками були
І.Могильницький, І.Вагилевич, Й.Лозинський, Й.Левицький, Я.Головацький.
Вони розпочали граматичний опис української мови, який продовжили і
розвинули граматисти другої половини ХІХ ст., ті, що у класифікації
Ю.Шевельова представляли вже школу Ф.Міклошича в Галичині.

Розглянемо підстави, які, на наш погляд, дозволяють сьогодні
стверджувати про появу в українському мовознавстві першої половини ХІХ
ст. регіональної мовознавчої школи нормативно-граматичного спрямування.

1. Автори граматик – професійна спільнота, яка, опрацювавши літературні
тексти, вивчивши узус, граматичну теорію своїх сучасників і
попередників, уклала нормативні граматики дидактичного характеру.

Задум галицьких кодифікаторів окреслити норми маловідомої національної
мови був і новим, і новаторським в умовах побутування в славістиці того
часу ідеї про небажаний розвиток нових слов’янських літературних мов в
ім’я функціонування якоїсь спільної літературної мови (йшла від праць
Й.Добровського*) чи ідеї про формування єдиної літературної мови
конкретно для східнослов’янських народів (офіційно проголошена
П.-Й.Шафариком [Grammatyka… 1846 : 3]). Наукова вагомість внеску
галицьких дослідників полягала в тому, що своє завдання вони побачили в
розкритті ідіоетнічної сутності української літературної мови. Звичайно,
у кожній з граматик ця сутність мала свій вияв, визначений різною
взаємодією теоретичного зразка опису, попередньою книжною та сучасною
граматистам народною стихіями.

Прескриптивні граматики, створені з метою донесення норм літературної
мови до тогочасних споживачів (від часу своєї появи підручники для
різного типу шкіл називалися по-різному, у сучасному мовознавстві за
ними ще закріплено термін “нормативні граматики”), вперше розвинули
наукове знання про ознаки україномовного стандарту, яке пришвидшило
виокремлення проблематики українського мовознавства зі славістичних
досліджень.

Формально кодифікатори були професійною спільнотою без спеціальної
мовознавчої освіти, а фактично їх лінгвістичні погляди сформувала теорія
і практика мовознавчих досліджень двох парадигм, що співіснували –
логіко-граматичного підходу до мовних фактів і порівняльно-історичного
аналізу. Сам ідеал нормативного знання* про українську літературну мову
поставав у суб’єктивному розумінні її граматичної правильності, а звідси
– в реалізованому системоцентричному аналізі мовних фактів.

В умовах першої половини ХІХ ст. граматики – це і навчальна книга, і
зразок наукової праці, яка в контексті тогочасної науки концентрувала в
собі спеціальне (власне лінгвістичне) і систематизоване знання про мову,
фіксуючи найбільш значущі результати лінгвістичної традиції своєї доби
(у цьому галицькі граматики подібні із граматиками міжслов’янської
літературної мови ХVІ–ХVІІ ст., що відіграли визначальну роль у
мовознавстві свого періоду [Німчук 1985 : 35]).

З усіх кодифікаторів найбільшого впливу європейської науки з її ознаками
логічного та граматичного підходів до мови зазнав І.Могильницький, що
позначилося на розмежовуванні завдань “граматики въ обще” і “граматики
рускои” в його рукописній праці. Якщо М.Смотрицький формулював завдання
граматики в дусі античного підходу до неї як до мистецтва (граматика –
“извhстное художество”, яке вчить добре розмовляти та писати
[Грамматіки…: 3]), то в І.Могильницького ідея скорочення семіотичного
розриву між писемною та усною формами мови визначила новий статус
граматики як науки (“граматика руска естъ наука рускимъ діалектомъ
правомовити і правописати” [Грамматыка #зыка 1910 : 72]).

2. У контексті тогочасної лінгвославістики створений граматичний опис
орієнтувався на отримані результати лінгвістичного аналізу, отже, був
науково об’єктивним: пов’язаний з українською граматичною традицією
ХVІ–ХVІІ ст., з ідеями загального мовознавства, славістики та
лінгвістичної україністики.

Зв’язок з граматичною традицією XVI–XVII cт. підтверджує врахований
греко-латинський канон граматичного опису літературної мови, який
виявився теоретичним стрижнем у характеристиці рівневих ознак
україномовного стандарту. Застосування канону відбулося шляхом
запозичення конструктивних рис у вигляді частин граматик і системи
частин мови з опису міжслов’янської літературної мови та завдяки
створенню видової характеристики, що відображала в межах канону вже
ідіоетнічні норми української мови. (Як підтверджують наші спостереження
за граматиками М.Ломоносова, М.Курганова, П.Соколова, К.Меморського,
П.Калайдовича, В.Половцева, М.Греча, О.Востокова, тим же шляхом
формувався й опис російської мови). У граматиках обґрунтовано
частиномовну приналежність слів, зроблено перші спроби пояснення їх
будови, функцій конкретних компонентів при словозміні та словотворенні.
Адаптація конструктивних ознак граматичного канону до нового матеріалу
української мови відбулася насамперед у граматиці І.Могильницького,
праці “перехідного” типу, надалі в текстах І.Вагилевича, Й.Лозинського,
Й.Левицького, Я.Головацького. Останні засвідчили, що нормативний
граматичний опис переставав бути залежним від теоретичної характеристики
і прикладів граматистів XVI–XVII ст. і розвивався на підставі формування
видових ознак, визначених аналізом україномовного, з погляду
кодифікаторів, матеріалу.

Зв’язок з ідеями славістики підтверджують положення про спорідненість
української мови з іншими слов’янськими, виявлені в граматиках
І.Могильницького, М.Лучкая та в мовознавчій розвідці “Язык южнорuскій и
єго нарhчїя” Я.Головацького. Наприклад, І.Могильницький підкреслював
вихідну точку розвитку української мови: “славенскій діалектъ быти
матерею и жрoдломъ всhхъ инныхъ дiалектовъ”, що позначилося на розумінні
її структури. У ній могли бути форми тільки на зразок “славенскої” мови,
але не навпаки. З огляду на українсько-південнослов’янські чи
українсько-західнослов’янські мовні паралелі та врахувавши положення
порівняльно-історичного мовознавства у працях своїх сучасників,
Я.Головацький простежив зв’язок української мови з іншими слов’янськими
і при цьому ревізував моделі її походження з церковнослов’янської,
російської чи польської. Поступ в аргументації галицьких мовознавців
очевидний: якщо в І.Могильницького виразно звучала думка (в дусі
поглядів О.Шишкова) про церковнослов’янську мову як джерело усіх
слов’янських, у тому числі української, то в Я.Головацького її вже не
було. Міркування І.Могильницького про взаємовпливи української та
польської мов Я.Головацький підтримав у контексті нових положень про
спорідненість слов’янських мов, висловлених його сучасниками, зокрема
М.Максимовичем. Обґрунтування граматичних норм української мови з огляду
на її генетичну спорідненість з іншими слов’янськими в подальшій
практиці кодифікації української мови втратило свою актуальність і стало
важливою проблемою теоретичного мовознавства.

Виявляємо експліцитний та імпліцитний зв’язок між граматиками
української та інших слов’янських мов. Зокрема орієнтація галицьких
кодифікаторів на граматичний опис споріднених польської і російської мов
(граматики О.Копчинського, М.Ломоносова, М.Греча, О.Востокова та ін.)
була результатом пошуку зразків для формулювання лінгвістичних і мовних
приписів щодо норм рідної мови. Для першої половини ХІХ ст. це
закономірний крок, оскільки спостерігався дефіцит теоретичного опису
української мови, наукові знання про яку формувалися. Перебуваючи під
впливом ідеї спорідненості слов’янських мов, відомої з праць
сучасників-славістів, українські кодифікатори брали до уваги аспекти
опису інших мов і пристосовували їх до свого матеріалу з метою створення
власної теорії щодо вперше систематизованого україномовного
ілюстративного матеріалу.

Зв’язок з ідеями загального мовознавства підтверджує логіко-граматичний
підхід до мовних ознак, виявлений у граматичному описі О.Павловського.
Він стверджував про єдину, з огляду на існування універсальної
граматики, граматичну систему для української і російської мов. Надалі
ідеї західноєвропейського універсалізму розвинув І.Могильницький. У його
граматиці тлумачення універсальних ознак української мови поєднане з
розкриттям ідіоетнічного змісту і виявлене в опозиціях
“загальне”–“конкретне”, “логічне”–“граматичне”. Перше протиставлення
розмежувало завдання загальної граматики і граматики української мови.
Елементи мови проголошено знаками, пов’язаними з думкою (такий підхід
властивий “Граматиці” й “Логіці” Пор-Рояля). Протиставлення
“логічне”–“граматичне” конкретизовано при поясненні синтаксичних питань.
І.Могильницький означив речення через судження, однак вказав на
відмінності граматичного і логічного параметрів. Обґрунтування
універсальних ознак української мови було зумовлене і теоретичним
дефіцитом її опису, і мовознавчою парадигмою свого часу. Подібне
формування теоретичної характеристики граматичних норм літературної мови
відбулося на початку граматичної кодифікації.

У галицьких граматиках першої половини ХІХ ст. виявлено відображення
ідіоетнічних ознак української літературної мови шляхом посиленої уваги
до звичаю мовлення. Стверджувалися неприйнятність “запозичених”, як
писав Й.Лозинський, правил і потреба встановлення норм на основі мовного
вжитку. Пошуки граматичної правильності літературної мови в граматиці
цього автора звелися до окреслення норм, визначених узусом. Усвідомлення
звичаю мовлення як критерію нормування мало індивідуальний вияв. Якщо
І.Могильницький компромісно об’єднав у понятті узусу сучасну йому
мовленнєву практику із писемною до ХІХ ст., то роль усного мовлення
конкретизував у мовних приписах Й.Лозинський; роль узусу як критерію
визначення граматичних форм підкреслив і Я.Головацький. Так у практиці
нормування поступово набирав ваги функціональний чинник, підтверджений
усномовною реалізацією конкретних елементів. Ужиток міг окреслюватися
опозицією “бесhда висша” і “простонародная бесhда”, у цих сферах були
свої нормативні форми, які пропонував Й.Левицький. Кодифікатори
підкреслили здатність мови до творення похідних слів зі здрібнілим чи
згрубілим значенням, що виділялися в межах іменників та дієслів (усі
граматисти) і прислівників (Й.Левицький). Порівняння розглянутих у
“Росправh о #зыцh южнорuскoмъ и єго нарhчї#хъ” Я.Головацького діалектних
морфологічних ознак усіх трьох наріч і запропонованих у його граматиці
морфологічних норм засвідчує, що Я.Головацький визнав за нормативні ті
форми волинсько-подільського наріччя, які повторювалися (за його
термінологією) в галицькому чи гірському. У спробі узгодити морфологічні
норми діалектів свого регіону бачимо перший пошук наддіалектної форми
української мови для Галичини. Таким чином, характер граматичних норм
визначали територія функціонування української мови та діалектна основа
у вигляді говорів південно-західного наріччя.

3. Граматисти сформулювали завдання опису, розробили методику аналізу,
між граматиками були не тільки відмінності, але і зв’язок, що мав
експліцитний та імпліцитний вияви.

Граматика І.Могильницького була рукописною, тому відлік ідей щодо
граматичного опису україномовного стандарту потрібно вести від поглядів
М.Лучкая, висловлених у “Граматиці слов’яно-руській”, від якої
відштовхувалися, враховуючи або не враховуючи окремі положення автора,
І.Вагилевич, Й.Лозинський, Й.Левицький та Я.Головацький. М.Лучкай не
залишив дефініції терміна “граматика”, проте першим вказав на
взаємозалежність між двома поняттями – літературною мовою і граматикою
(“той, хто прагне знати літературну мову, повинен вивчати граматику”
[Лучкай 1989 : 48]). Згодом І.Вагилевич конкретизував завдання
граматики, зазначаючи, що “ma?oruska grammatyka naucza dobrze po
ma?orusku mowi? i pisa?” [Grammatyka j?zyka…1846 : 3], в чому його
підтримали наступні кодифікатори. Отже, в межах літературної мови,
об’єднавши книжну і розмовну стихії (а віднесення мовлення до сфери
літературної мови розцінюємо як новаторський крок, оскільки він
запрограмовував формування норм української літературної мови з
урахуванням її усного різновиду), дослідники сформулювали проблему
граматичної правильності української мови.

.

« B ue »

.

&

gd›IU

‘ах відбулося членування предмета граматичного опису на окремі
підсистеми, кожна з яких представляла фонетику, морфологію і синтаксис,
тобто відбивала окремі мовні рівні. Водночас, у межах кожної з підсистем
аналізувалися однорідні об’єкти (чи то класи форм, чи частини мови, чи
типи конструкцій), тому за своєю суттю це були системно-диференційні, а
ще ширше – традиційні граматики звичайного типу**.

Завдання граматик сьогодні оцінюємо як закономірні: носії української
мови не володіли основами її літературної форми, а усне мовлення мало
свої особливості, тому за таких умов потрібно було сформувати
лінгвістичне чуття до граматичного ладу рідної мови. Отже, ідею
“правильно говорити і писати” в момент зародження і первинної еволюції
української літературної мови треба вважати виправданою. Граматики
доносять класифікації мовних явищ (окреслені способи словотворення, типи
відмін і відмінювання іменників, дієвідмінювання дієслів, перші
структурні схеми речень тощо), які здійснювалися за формальними
ознаками, що знаходилися на поверхні (тим самим вони уможливили
майбутній поступ граматичної науки до осмислення функціонального
навантаження мовних елементів). У текстах зберігся узагальнений і
систематизований мовний матеріал, що відповідає найнижчому рівню
адекватності граматичного опису. Водночас до зібраного матеріалу
застосована граматична абстракція з метою окреслення повної
характеристики мови (в сучасному розумінні – її системи і структури).
Тому граматики ілюструють другий, вищий рівень адекватності граматичного
опису – він досягається, коли “граматики правильно враховують мовну
інтуїцію носіїв мови і описують зібраний матеріал в узагальнених
термінах, що відображають внутрішні властивості конкретної мови”
[Хомский 1965 : 482–483].

Закономірності та особливості творення форм слів, поєднання їх у межах
речень різної структури розкривають, як відомо, два напрями наукового
аналізу і практичного вчення – морфологія і синтаксис. У згаданих
граматиках теорія морфології розглядалася в окремому розділі,
етимології. Наприклад, І.Могильницький традиційно виділяв чотири частини
– “Ор(оепія”, “Етимологія”, “Ор(ографія”, “С(нтаkисъ”, кожна з яких мала
своє завдання. “Етимологія”, як уважав дослідник, “єстъ наука познаня
поединчихъ частей мовы въ обще и свойствъ каждои части съ особна”
[Грамматыка #зыка …1910 : 90] (як бачимо, знання про об’єкт аналізу
узагальнювалося до рівня наукового і визначення автора окреслювало
теорію морфології в тогочасному розумінні). Звичайно, не всі автори
граматик обґрунтовували завдання цього розділу. Наприклад, М.Лучкай
оминув його увагою, Й.Лозинський фіксував без будь-якого пояснення під
заголовком “Etymologiczna cz??? grammatyki”, і тільки І.Вагилевич та
Я.Головацький спеціально окреслили завдання морфологічного вчення.

Аналіз частин мови в розділі “етимологія” був даниною граматичній
традиції ХVІ–XVII ст., започаткованій у відомих галицьким дослідникам
працях, зокрема в рукописній пам’ятці “Грамматіка доброглаголиваго
еллино-словенскаго языка”, або “Адельфотес”, у граматиках Л.Зизанія й
М.Смотрицького*. Однак мовознавці першої половини ХІХ ст. поглибили
розуміння морфології: знання про частини мови вже трактувалося як наука
(І.Могильницький), сама ж теорія збагачена універсальним компонентом –
ідеєю граматичних знань про частини мови усіх мов взагалі
(І.Могильницький) і конкретномовним компонентом – про частини мови
(І.Могильницький, І.Вагилевич, Й.Лозинський, Й.Левицький, Я.Головацький)
чи частки (І.Вагилевич) української мови зокрема з огляду на їх слово-
чи формотворення та етимологію.

Неоднозначне трактування мав розділ з синтаксису. І.Могильницький
розумів синтаксис, як “науку выраженя поєдинчихъ частей мовы въ певномъ
порядку и звязh”, для чого вживав терміни “сvнтаkисъ” або “сочинене”
[Там само : 192]. Учений постав перед проблемою вираження
внутрішньосинтаксичної сфери структури речень, тому після лаконічної
характеристики зовнішньосинтаксичної сфери він розглянув різновиди
синтаксичних відношень підпорядкування, зокрема узгодження
(“согласованіе”) і керування (“правленіє”), а також третю величину,
окреслену з огляду на врахування внутрішньосинтаксичної сфери структури
речення, тобто порядок слів (“розположеня”). Подібну концепцію
синтаксичного вчення знаходимо і в граматиці Й.Левицького.

Граматика М.Лучкая, до якої апелювали галицькі кодифікатори, хоч і не
містила дефініції терміна “синтаксис”, однак розглядала синтаксичні
поняття, пояснюючи “узгодження дієслова із зв’язкою”, “узгодження
прикметника з іменником”, “синтаксис числівників”, “синтаксис
керування”, “керування родового” тощо [Лучкай 1989 : 154–164].
І.Вагилевич вважав синтаксис самостійним розділом граматики, який містив
правила поєднання різних частин і часток мови задля зрозумілості
мовлення [Grammatyka j?zyka Ma?oruskiego…1845 : 8], у той час як
Й.Лозинський та Я.Головацький не аналізували синтаксичні поняття
(розділи з синтаксису в їхніх граматиках відсутні).

Ставлячи за завдання визначити граматичні норми української літературної
мови, мовознавці поглибили трактування морфології і зробили певні спроби
в осмисленні синтаксичних понять. Цю теоретичну особливість кодифікації
можна пояснити характером інтерпретації граматичної проблематики: і в
античній, і в європейській лінгвістичних традиціях основні аспекти
змісту морфології першими потрапили в поле зору дослідників завдяки
синтетичній природі граматичної будови грецької, латинської,
церковнослов’янської мов [Мечковская 1987 : 57]. Однак вона могла бути
продиктована теоретичним дефіцитом опису граматичної системи української
мови, досвіду в осмисленні ознак якої ще не було. (Але і граматики
другої половини ХІХ ст. не вирішили проблему адекватного відображення
синтаксичних понять і категорій, це вдалося зробити лише першому
поколінню кодифікаторів української мови в ХХ ст., насамперед О.Курило,
яка вивела властиві українській мові синтаксичні закони, співзвучні її
“духу” [Шерех 1954 : 47]; водночас і сам жанр традиційних граматик є
невдячним для висвітлення синтаксичної системи мови, найкраще це роблять
граматики тексту взагалі чи семантичних відмінків зокрема [Пещак 1988 :
19]).

Зіставлення текстів граматик дає змогу простежити формування в Галичині
власної традиції аналізу української мови, не просто відображеної певною
кількістю праць, що пояснювали об’єкт дослідження – літературну форму, а
зв’язками між цими джерелами. Відлік традиції імпліцитно розпочала
граматика І.Могильницького, експліцитно – М.Лучкая. Першим текстом, який
підтвердив зв’язок між граматичними описами різних авторів, була
граматика Й.Лозинського. У ній враховано результати вивчення
літературної мови в граматиках М.Лучкая та І.Вагилевича, іншими словами,
використано сучасну авторові систему наукових знань про українську мову.

Наступність у формуванні мовознавчої характеристики граматичних норм
відбивали не тільки лінгвістичні, а й мовні прескрипції. Лексична
семантика виявилася помітнішою, доступнішою для лінгвістичного
обґрунтування, тому автори граматик часто вдавалися до
лексико-семантичних класифікацій слів за різними ознаками (тематичною чи
структурною). Процес усвідомлення граматичної семантики був поступовим,
адже йшлося про вникання у зміст більш абстрактного рівня, граматичного.
Це засвідчив і спосіб формування дефініцій термінів – неоднаковий і
зумовлений як різною мірою розкриття відповідних категорій у працях, які
стали зразком граматичного опису, так і різним рівнем абстрактності
самих категорій. Не усі автори сформулювали визначення термінів
“відмінок” чи “стан”, але успішно розкрили значення термінів “число” і
“час”. Чітке уявлення про живі істоти як корелят граматичного роду
сприяло розкриттю термінів “жіночий”, “чоловічий” та “середній рід”.
Водночас початкове уявлення про вид дієслова визначило формування
значення терміна “вид” тільки в граматиках І.Вагилевича та
Я.Головацького. Перебуваючи під впливом теорії міжслов’янської
літературної мови XVI–XVII ст., логіко-граматичного та
порівняльно-історичного підходів до мовних явищ, дослідники виявляли і
пояснювали граматичні норми української мови і першими щодо них системно
сформували лінгвістичну абстракцію.

Щодо україномовного матеріалу диференціація дескриптивного та
прескриптивного підходів у першій половині ХІХ ст. щойно розпочалася,
тому в граматиках поєднано різні методи аналізу. Завдяки описовій
методиці граматисти, передусім, вичленили такі типи одиниць: слова,
словосполучення і речення, перші з них розглядалися в усіх граматиках,
останні – зрідка. У текстах виявлено прийоми зовнішньої (у вигляді
прийомів лінгвістичної географії та нормативно-стильової характеристики
одиниць мови) і внутрішньої інтерпретації (прийом класифікації і
систематизації, прийом парадигм, прийом міжрівневої характеристики).
Зіставну інтерпретацію і фрагменти типологічної характеристики як
прийоми зіставного методу використано в описах І.Могильницького та
М.Лучкая. Прийоми історико-порівняльного методу у вигляді хронологізації
і культурно-історичної інтерпретації, як і порівняльно-історична
методика аналізу, мало актуалізовані. При очевидному пошуковому
характері осмислення матеріалу безсумнівними є певні тенденції його
інтерпретації: тенденція опису до вичерпності розгляду конкретного
явища, що зумовлювало каталогізацію досліджуваних об’єктів і сприяло
відокремленню та виокремленню цих явищ, тенденція до можливого
визначення в якомусь явищі підвидів, груп чи підгруп, що реально
засвідчували застосування класифікаційних прийомів. Окреслені тенденції
відіграли конструктивну роль у формуванні лінгвістичних приписів у
граматиках М.Осадци, О.Партицького, О.Огоновського, С.Смаль-Стоцького і
Ф.Ґартнера, однак ознаки української норматично-граматичної школи цього
періоду потребують розгляду в самостійному дослідженні.

Література

Бевзенко С.П. Історія українського мовознавства. Історія вивчення
української мови. К., 1991. 230 c.

Бондарко А.В. Методологические принципы функциональной грамматики //
Методологические проблемы языкознания. К., 1988. С.88-106.

Глущенко В.А. Принципи порівняльно-історичного дослідження в
українському і російському мовознавстві (70-ті рр. ХІХ20-ті рр. ХХ ст.).
Донецьк, 1998. 222 с.

Грамматіки Славенски# правильноє С?нтаґма // Smotry?kуj M. Hrammatiki
Slavenskija pravilnoe syntagma. Jevje, 1619. Herausgegeben und
eingeleitet von Olexa Horbatsch. Frankfurt am Main, 1974.

Грамматыка #зыка (лавєно-рu(когw / Юже сочини Іоанъ Могhлнhцки,
ске?оф?ляkъ Престолнаго гр(еческо) ка?(олического) Крилоса
Пер(е)миского, Совhтникъ консисторскій и народныхъ училищъ надзиратель,
за изволенемъ правител’ствующихъ // Фільольоґічні праці Івана
Могильницького. Українсько-руський архив. Львів, 1910. Т.5. С.71-225.

Загнітко А.П. Основи функціональної морфології української мови. К.,
1991. 77 с.

Карпенко М. З історії східнослов’янських терміносистем: М.Максимович //
Українська термінологія і сучасність. К., 1996. С.27.

Лучкай М. Граматика слов’яно-руська. К., 1989. 190 с.

Мельничук О.Г. Мова як суспільне явище і як предмет сучасного
мовознавства // Мовознавство. 1997. №23. С.319.

Мечковская Н.Б. Ранние восточнославянские грамматики. Минск, 1984. 158
с.

Німчук В.В. Мовознавство на Україні ХІVХVІІ ст. К., 1985. 203 с.

Осадца М. Граматика руского языка. Львoвъ, 1864.

Партыцкїй О. Граматика «зыка рuского дл# оужиткu въ школахъ людовыхъ въ
Галичинh. Львoвъ, 1873.

Пещак М.М. Соотношение формы и содержания в моделировании речевой
деятельности // Методологические проблемы языкознания. К., 1988.
С.107-127.

Свєнціцький І. Передмова // Листування українських славістів з Францем
Міклошичем. К., 1993.

Смаль-Стоцкий С., Ґартнер Ф. Руска граматика. Львів, 1893.

Хомский Н. Логические основы лингвистической теории в лингвистике //
Новое в лингвистике. Вып.4. М., 1965. С.482-483.

Чехович К. Іван Могильницький та Йосиф Добровський. Без м. і р. С.51-61.

Шевельов Ю. О.Потебня і стандарт української літературної мови //
Мовознавство. 1992. №3. С.57-68.

Шерех Ю. Всеволод Ганцов. Олена Курило. Вінніпеґ, 1954. 76 с.

Яворська Г.М. Прескриптивна лінгвістика як дискурс: Мова, культура,
влада. К., 2000. 288 с.

Grammatyka j?zyka Ma?oruskiego w Galicii / U?o?ona przez J.Wagilewicza.
Lwow. 1845. 181 s.

Grammatyka j?zyka Ruskiego (Ma?oruskiego) / Napisana przez ks.
J.?ozi(skiego. W Przemy?lu, 1846. 129 s.

?afa?ik P.J. Slovansky Narodopis. Praha, 1842.

Shevelov G.Y. Linguistics // Encyclopedia of Ukraine. Ed. by D.Husar
Struk. Toronto; Buffalo; London, 1993. Vol.3. Р.125-129.

* Переконливо про кодифікаторську практику Й.Добровського висловився
свого часу К.Чехович: “Добровський був прихильником об’єднування
слов’янських діалектів при помочі літературної мови у більші групи для
вищих культурних цілей, а тим самим виступав проти роздроблювання
слов’янського світу на багато літературних мов. Нічим невгамовний
розвиток слов’янських мов видавався йому дегенерацією і руїною старих
досконалих форм і тому він усе закликав, щоби при творенні літературної
мови спирати її на традиціях старої словесної культури” [Чехович : .55].

* Розмежування дескриптивного і прескриптивного підходів до мовної
емпірії визначає розуміння різних типів лінгвістичного знання –
об’єктивного і нормативного. Щодо останнього, то він визначений
інтеграцією прескриптивного підходу до мовознавства. Про це детальніше
див.: [Мельничук 1997 : .3–19; Яворська 2000 : 24–38].

* Сам функціональний підхід “не заперечує традиційного, тому що його
концептуальні положення ґрунтуються на синтезі двох підходів – “від
форми до значення” і “ від значення до форми ” (див. про це: [Загнітко
1991 : 4]).

** Для традиційної граматики звичайного типу (з функціональними
аспектами, без яких немислима будь-яка граматика взагалі, однак яка не
має функціональної орієнтації) членування предмета граматичного опису є
визначальним [Бондарко 1988 : 92].

* Від традиції відійдуть граматисти другої половини ХІХ ст. Уже перший з
них, М.Осадца, частини своєї граматики сформує за зразком граматик
слов’янських мов Ф.Міклошича, виділяючи “Звuкословїє”,
“Словообразованье”, “Видословїє”, “Словосочиненье” (див про це: [Осадца
1854 : 1]). Надалі подібно будуть формувати граматичний опис
О.Партицький, окреслюючи “Науку о звукахъ”, “Науку о словахъ и о вoдмhнh
слoвъ”, “Науку о реченняхъ” (див. про це: [Партыцкїй 1873 : .3, 12,
12]); Смаль-Стоцький С., Ґартнер Ф., пояснюючи “Звуки”, “Букви”,
“Словотворенє”, “Відмінюванє”, “Складню” [Смаль-Стоцкий : 7, 26, 41, 76,
132].

Похожие записи