Реферат на тему:

Типологічні домінанти і критерії масової літератури в
західноєвропейському письменстві xix століття

Ознакою літературного процесу нашого часу є той беззаперечний факт, що
масова Література домінує над класикою і сучасними творами епічного,
соціально-філософського плану – за тиражами, читацьким попитом, жанровим
різноманіттям, невимушеним, а почасти і оригінальним сюжетом і
наративністю. Увагу дослідників все більше привертає тенденція до
певного синкретизму, злиття масової і серйозної літератури.

Однією з перших і очевидних ознак масової літератури є плідність
авторського

доробку – по роману, а іноді і більше на рік. Тоді під категорію масової
літератури підпадають навіть такі письменники „високої” літератури як
Айріс Мердок, Ірвінг Стоун, Франсуа Моріак, Маргарет Дребл. Цей список
можна продовжити. Але плідний творчий доробок – це лише зовнішній
критерій, який поєднує, або об’єднує, масову і „серйозну” літератури.
Сучасна тенденція до синкретизму двох полярних, як вважалося раніше,
різновидів художньої літератури виявляється, насамперед, у запозиченні
масовою і серйозною літературою домінант протилежної поетики.

Над проблемою „межі і дистанції” між двома Літературами розмірковує
автор (не вказаний) інтернет-статті, коли він порівнює сучасну російську
і японську літератури. „Тенденція, яку можна було б назвати
взаємопроникненням різних жанрів, отримала зараз широке розповсюдження
<…> в сьогоднішньому світі тільки в Росії і Японії „товсті літературні
щомісячники” користуються високим авторитетом у читачів і служать
мірилом художньої цінності твору” [4].

Отже, зближення сучасної серйозної і масової літератури є тим важливим
чинником, який робить актуальним розгляд феномену масової літератури.
Фахівців все більше цікавить специфіка масової літератури, художня
структура, мовні і естетичні домінанти літератури „другого ряду”. Все
більше набуває визнання та очевидна обставина, яка ігнорувалася раніше,
що вершинні, знакові твори світової літератури не виникли ізольовано,
вони певною мірою обумовлені сучасним письменнику літературним процесом
і літературною стратегією письменника.

У нашій публікації ми ставимо за мету окреслити три проблеми, пов’язані
з масовою літературою в західноєвропейському письменстві XIX ст.:
типологію художньої структури творів масової літератури, критерії
зближення масової і серйозної літератури, феномен читацької
популярності.

Жанрову ознаку можна вважати першою типологічною домінантою масової
літератури. Розрізняють такі піджанри як сенсаційний роман, ньюгейтський
роман, авантюрний або пригодницький, авантюрно-історичний, кримінальний
або роман поліцейського розслідування, карного розшуку (police casebook
fiction), від якого виокремився детектив, наукова (science fiction) і
ненаукова (fantasy) фантастика, мелодрама або роман кохання.

Прикметною рисою масової літератури є її протиставленість «високій»
літературі; вона не входить до „офіційної літературної ієрархії” свого
часу і є відчуженою від „пануючої літературної теорії епохи” [3]. Але, з
іншого боку, „висока” Література, так само, як і масова, – це перемінні
величини літературної системи. Ці величини потерпають іноді кардинальні
зміни у своєму складі і по-різному інтерпретуються прибічниками
протилежних літературних шкіл і напрямів [3]. Світова література знає
тому чимало прикладів, коли ревізувалися навіть твори Шекспіра. Так,
Джон Драйден „творчо переробив” „неправильні”, під кутом зору
класицистів, п’єси Шекспіра „Буря”, „Троїл і Кресіда”, „Антоній і
Клеопатра”.

Третьою домінантою масової літератури, у нашому переліку, є такі її
загальновідомі риси як технологічність, „конвейєрність” виробництва, а
також наявність кліше і певних схем стосовно сюжету, мови, стилю і
навіть об’єму твору [2, 130]. Технологічність виробництва масової
літератури і відповідна „поетика штампу” стають можливими у Франції і
Англії в XIX ст. завдяки зростанню читацького загалу і розповсюдженню
дешевих масових видань („дешева преса у 40 франків„ у Франції і dime
novels у Англії – десятипенсові пригодницькі або детективні романи), а
також завдяки появі цілих письменницьких бригад (артелей): „Самой
знаменитой литературной фирмой того времени можно по праву считать
артель „Александр Дюма”. Благодаря помощи многочисленных сотрудников —
Опоста Маке, Жерара де Нерваля, Анисэ Буржуа, Поля Мериса и других
„негров” (которых у Дюма, по его собственному выражению, было столько,
сколько генералов у Наполеона) — „император” массовой литературы XIX в.
выпустил около 1200 томов разнообразной литературной продукции: романы,
повести, пьесы, дневники, путевые заметки и проч. Поистине ударная
производительность труда порой приводила к забавным результатам: в 1847
г. разразился судебный процесс, на котором было доказано, что „за один
год Дюма напечатал под своим именем больше, чем самый проворный
переписчик мог бы переписать в течение года, если бы работал без
перерыва днем и ночью” [3].

Четвертою істотною системною ознакою англійської і французської масової
літератури XIX ст. можна вважати розквіт роману-фельєтону, який був
специфічним не тільки по формі, але і мав свою поетику. Серійний роман
друкувався головним чином на сторінках багатотиражних газет невеликими
частинами з неодмінно інтригуючою кінцівкою і заключною фразою „Далі
буде”. Така форма пред’явлення літературного твору обумовила і багато
рис роману–фельєтону: особливу конфігурацію кожного фрагменту зі
зростанням захопленності у кінці, з театральними ефектами, перерваними
кульмінаціями, з умовними, плакатно окресленими типами. Залежність
письменників від видавців і умов контракту нерідко приводила до
розтягнутого тексту, коли сюжет був вичерпаний, а залишалося написати ще
два чи три номери [3]. Важливою рисою тексту серійного формату було те,
що йому передував короткий авторський виклад попереднього змісту, текст
супроводжували заставки та ілюстрації. Нарешті, текст роману-фельєтону
тою чи іншою мірою відрізнявся від тексту книжкового формату. Ці та інші
чинники надавали особливу атмосферу романам-серіям, забезпечували їх
шалену популярність в читацьких колах.

Поряд з французським романом-фельєтоном найпопулярнішим жанровим
різновидом масової літератури у західноєвропейському письменстві XIX ст.
був вікторіанський сенсаційний роман. У нашій класифікації він буде
п’ятою домінантою масової літератури. Незважаючи на звинувачення критики
(1863 р.) у тому, що даний піджанр „апелює до нервів, аніж до
розмірковування” (preaching to the nerves instead of the judgement) [6],
сенсаційний роман є очевидною візитною карткою, брендом масової
літератури вказаного періоду. Популярності сенсаційного роману сприяли
такі важливі чинники як усунення гербового сбору на папір для друку у
1855 році, значне збільшення кількості пересувних бібліотек, зростання
тиражів газет і поява нових літературних журналів, публікація творів
частинами у періодичних виданнях, сенсаційні судові процеси,
реформування процедури розторгнення шлюбу, загальна освіта.

Художню структуру сенсаційного роману визначають особлива,
сенсаційно-спрямована тематика, поєднання кримінального конфлікту і
пристрасті, деталізований опис, реалістичний і доброзичливий аналіз
психології індивіда, дослідження жіночої психіки у дусі Дж.Еліот і
Ш.Бронте. Доволі часто у центрі сенсаційного роману знаходиться молода
жінка, яка, подібно Магдалені Венстоун у романі Колінза „Без імені” (No
Name, 1863), спритна у перевтіленні і здатності обманювати – такі жінки
тим більш небезпечні, що вони володіють таємницею і погрожують
використати її. У своїх романах автори сенсаційного жанру розкривають
лицемірство у порядному суспільстві, досліджують такі теми, конфлікти і
ситуації як навмисний і ненавмисний подвійний шлюб, шлюбна зрада,
приховане позашлюбне народження, ошукані спадкоємиці, неможливі
заповіти, листи з погрозами, сімейні таємниці. Англійські дослідники
доповнюють формулу сенсаційного роману і такими „інгредієнтами” як
підпалення, шантаж, божевілля, переслідувана жертва, причому загальним
для цих інгредієнтів фоном є респектабельне соціальне оточення і
неслабнуча увага оповідача до якнайменших подробиць стосовно непрямих
доказів [6].

У сенсаційному романі читач бачить злочин від початку до кінця, на
відміну від стилю детективних творів, де головною колізією є пошук як
злочинця, так і обставин злочину. Прикметною є така ознака як письмові
записи, свідчення, регістрація ключових моментів у житті людини. Раніше
їм відводилася значно більша роль. У сенсаційних романах ці записи
ведуть, начебто, своє життя, паралельне реальному існуванню
літературного героя. У вікторіанському суспільстві вони, здається, мають
навіть більшу владу, аніж реальне буття. Якщо вони вказують, що людина є
іншою особою, чим тою, якою вона завжди була, то це буде остаточною
істиною. Письмові свідчення в вікторіанських романах складають немовби
іншу, приховану версію буття особистості, яка визначає лінію її
поведінки.

Проблема встановлення особистості (identity) є однією з центральних і,
очевидно, найбільш привабливих тем сенсаційного роману. Ця тема формує,
можливо, найприкметнішу рису і домінанту не лише сенсаційного роману,
але і французської літератури XIX ст. Як тему, що має особливий статус у
масовій літературі досліджуваного періоду, її можна вважати окремою
художньою домінантою. Підтвердженням цьому є романи Дюма „Граф
Монте-Крісто”, „Залізна маска” і В.Гюго – „Знедолені” і „Людина, яка
сміється”, якщо назвати лише найвідоміші твори. Помилкове встановлення
особистості, приховані особистості є головним змістом романів У.Колінза
„Жінка у білому” (1860), „Без імені” (1862), „Армадейл” (1866), а також
роману Мері Бреддон „Таємниця леді Одлі” (1862). Прикметною рисою
останнього роману є те, що читач швидко здогадується про двійництво леді
Одлі. Важко уявити, що цей вишуканий роман мав би якийсь сенс для
вікторіанського читача, якби він відразу ж не зрозумів, ким насправді є
леді Одлі. Пружиною сюжетної дії і підтримки читацького інтересу є
невизначеність стосовно того, чи буде розкрита таємниця леді Одлі.

Новаторським елементом поетики цього роману є використання
портрету-двійника. Портрет відтворює зловісні риси леді Одлі, які не
помічають ті, хто спілкується з нею віч-на-віч. Існують припущення, що
ця художня знахідка надихнула О.Уайльда на створення роману „Портрет
Доріана Грея”.

Типологічно важливою рисою масової літератури XIX ст. був позитивний
пафос ствердження базових цінностей і суспільних норм. Масовій
літературі притаманна прозорість моральної структури провідного
конфлікту і оповіді в цілому(злочин буде викрито, злодій буде покараний,
доброчинність буде винагороджена). Життєстверджуючий характер твору
масової літератури проявляє себе також у „замкненій” структурі оповіді –
масовій літературі в цілому не властива проблематична, конфліктна
структура особистості героя і образу автора.

дослідниця Кароліна Левін вбачає провідні функції „оповідної затримки” в
тому, щоб як збентежити читача, так і надати йому естетичну насолоду.
Вона наголошує на тому, що вікторіанські письменники, такі різні як
Дікенс і Патер, запобігали до затримки оповіді „як стимулу до активних
роздумів”. В художній літературі позаминулого століття таємниці сюжету і
моменти кризи вимагають від читача розглядати можливі численні вирішення
конфлікту, у тому числі і такі, які ортодоксальна думка не вважала за
очікувані, приорітетні. Отже, робить висновок Левін, вікторіанські
прозаїки використовували саспенс, щоб кинути виклик загальноприйнятим
поглядам і обмеженням упередженої думки [5]. Затримка розв’язки гострої
колізії спонукала читачів зважувати переваги (тобто вірогідність,
можливість, бажаність) різних вирішень і, нарешті, критично ставитися до
своїх власних припущень про феноменологічне і соціальне оточення.
Наративна затримка сприяла радикальному і неупередженому мисленню, для
її розбудови автори застосовували елементи наукової перевірки гіпотез,
раціонального обмірковування – і це перетворювало, начебто, „легке”,
читання в „продукування гіпотез і їх перевірку з метою прийти до істини”
(the activity of hypothesizing and testing in order to come to
knowledge) [5].

„Великі сподівання” Ч.Дікенза не є продуктом масової літератури, проте
майстерність вживання наративної затримки у цьому романі є однією із
найсуттєвіших рис цього роману. Саме наративний саспенс надає особливу
ауру цьому роману, коли в ньому постійно пропонуються вірогідні і навіть
переконливо можливі розв’язки, які так ніколи і не

реалізуються – загадкова фігура Місс Хевішем у ролі благодійниці Піпа і
одруження Піпа з Бідді виразно ілюструють, як з допомогою саспенсу
Дікенз водночас руйнує як сподівання Піпа, так і читацькі надії.

Важливо відзначити, що наративна затримка як літературний засіб і прийом
була у значній мірі продуктом вікторіанського реалізму, який відмовився
від пануючої у XVIII ст. думки, що загальні істини знаходяться у
людській свідомості. Вікторіанці не вважали істину самоочевидною, тому
що людський розум і зовнішній світ не є сумісними. Один із духовних
лідерів вікторіанської епохи Джон Рескін наголошував на необхідності
практичної діяльності (experimental activity) – ставити питання і
перевіряти гіпотези – з метою наближення до істини. Наративна затримка
як маніфестація авторської невизначенності стосовно своїх героїв є
суттєвим компонентом багатьох творів навіть «високої літератури».
Наприклад, Джордж Еліот широко використовує цей засіб для художнього
відтворення тих колізій, тих конфліктів духу і буття, якими вона
переймалася. Так, в її оповіданні, або новелі, „The Lifted Veil”
(„Відкрита вуаль”), де письменниця досліджує тему надзвичайного,
надприродного, тему пророчого передбачення майбутнього розвитку подій,
наративна затримка полягає в тому, що читач мандрує в часі, в минуле і в
майбутнє, таким чином, що пізніше відкриття виявляється приєднаним до
ранішої невизначенності. Так інтерпретує функцію саспенсу у цьому
оповіданні К.Левін [5].

Отже, наративний саспенс є фундаментальною і системною ознакою,
домінантою англійського письменства вікторіанської епохи. Ця домінанта
істотно зближує класичну, „високу” літературу з масовою літературою
вказаного періоду. Суттєвими є як естетична, так і соціальна і виховна
функції цієї домінанти.

Живопис словом, або образний опис (word-painting) є органічною
домінантою вікторіанського сенсаційного роману як різновиду масової
літератури. Під цим терміном розуміють розгорнуті словесні портрети і
картини, техніка створення яких нагадує методи живопису. Художники слова
типічно використовують засоби обрамлення тексту, фрагменту, широко
вживані іконографічні мотиви, враховують взаємне розташування елементів
композиції, приділяють чільну увагу контрастам світла і темряви,
кольору, обсягу і маси. Проте головною рисою, яка визначає справжній
живопис-в-слові, є відповідність зоровій перспективі
глядача-спостерігача.

Майже всім цим критеріям відповідає хрестоматійний словесний портрет
Маріан Голкомб із роману У.Колінза „Жінка у білому”. Тим більше, що
Колінз створює його від імені художника Уолтера Хартрайта, який
розуміється на перспективі.Вікторіанський „живопис словом” звичайно
співпадає з певним кульмінаційним моментом, а пейзаж відповідає сюжету,
характерам і темам.

Розвиток англійської і французської літератури у XIX ст. визначають два
вектори: „висока”, серйозна, епічна Література і масова, популярна,
бульварна. Градація масової літератури більш строката і різнобарвна – у
тематичному, стилістичному, жанровому, естетичному планах. Принциповим
ознакам масової літератури відповідають романи О.Дюма, Е.Сю, Понсона дю
Террайля, але також – принаймні, по критерію популярності, читацького
попиту – і окремі твори визнаних класиків: „Знедолені” Віктора Гюго,
„Мадам Боварі” Гюстава Флобера, „Любий друже” Гі де Мопассана, окремі
романи братів Гонкур і Еміля Золя.

В англійській літературі певним симбіозом „високої” і масової літератури
можна вважати велику кількість романів У.Колінза, Е. Булвер-Літтона,
Е.Троллопа, Г.Уелса, Дж. Макдоналда, Мері Елізабет Бреддон, Чарлза Ріда
та ін. Добре відомо, що у жанровому відношенні до категорії масової
літератури відносяться такі відомі автори як Марріат, Р.Хаггард,
Р.Л. Стівенсон, кожний з яких був засновником певного піджанру.
Своєрідне явище масової літератури досліджуваного періоду являє собою
творчість Шерідана ле Фаню. Чимало творів в жанрах масового попиту
створено такими видатними англійськими письменниками як Г.К.Честертон і
Джером К. Джером.

Всі, або майже всі письменники з цього списку обгрунтовували свою
поетику, розмірковували над предметом літератури, її естетичної функції
взагалі. Творчість Едгара Булвер-Літтона, засновника ньюгейтського
роману, і його особистість неоднозначно сприймалися його сучасниками. І
в наш час його інколи заносять до рейтингу слабких, кон’юнктурних
письменників. Проте з таким приниженням творчого внеску Булвер-Літтона у
англійську і європейську літературу не можна погодитися. Письменник не
вважав жанр поліцейського роману низьким. На його концепцію
ньюгейтського роману вплинула кар’єра відомого паризького детектива
Відока. В свою чергу, романи Булвер-Літтона надихнули американського
„двійника” Відока, Пінкертона, на багатотомні мемуари. У 1840 р. в
передмові до „Пола Кліффорда” Булвер-Літтон пояснював, з якою метою він
написав свій роман: „…щоб привернути увагу до двох недоліків карних
установ: хибності в’язниць і кровожерливому законодатству. Виходить так,
що спочатку ми псуємо хлопця у виправному закладі, а лише він стане
дорослішим, відправляємо його на шибеницю, щоб поскоріше відгородитися
від власних непробачних помилок”. Інша мета, вказував письменник,
полягає в тому, щоб показати „що немає принципової відмінності між
вадами і хибами простонароддя і вадами і хибами вищих верств суспільства
і що мова одного суспільного прошарку є лише варіантом жаргону іншого”.

Співіснування двох видів дітератури, „високої” і „низької”, у
західноєвропейському письменстві XIX ст. було далеко не статичним.
Ніякого „статуса кво” між цими видами не існувало, вони конкурували між
собою, запозичуючи один у другого окремі літературні засоби і прийоми.
Відомо, що певну частину детективного сюжету у „Знедолених” В.Гюго
загострив під впливом „Паризьких таємниць” Е.Сю, а Ч.Дікенз розпочав
свій роман „Таємниця Едварда Друда” під впливом „Жінки у білому”
У.Колінза.

Встановлення певних спільних рис між „високою” класикою і творами
масового попиту є актуальною проблемою у тому плані, що воно дозволяє
зрозуміти і пояснити феномен читацької популярності таких різних творів
як „Граф Монте-Крісто” і „Мадам Боварі”, „Мельмот-скиталець” і
„Знедолені”, „Жінка у білому” і „Мідлмарч”, „Таємниця леді Уолд” і „Тесс
із роду д’Ербервіллів”. Чи можна, наприклад, вважати коректним
традиційне віднесення Дж. Еліот до ареопагу „високої” літератури, а
У.Колінза – до масової, популярної? Звичайно, ні. Якщо Дж.Еліот досягає
у „Мідлмарчі” філігранної техніки психологічного аналізу, то У.Колінз у
„Жінці в білому” перевершує Дж. Еліот у жанровій новизні, напруженності
оповіді, створенні зарисовок, які є „живопис-в-слові”.

Між творами як одного виду, так і між творами двох видів існують
паралелі, які дозволяють говорити – відповідно нашому аналізу – не лише
про типологію домінант і критеріїв масової літератури, але і про певні
споріднені риси двох видів літератури, серьйозної і масової. Доволі
очевидною є спорідненість двох літератур у площині тематики і
проблематики. Підкреслюють соціальний характер тематики масової
літератури – критика суспільних вад, життя маргінальних груп
суспільства, подолання перешкод на шляху до успіху,життєві невдачі і
кризи, злочин, корупція. Але такими ж є теми і проблеми і більшості
романів критичного реалізму.

Методологічно важливими для подальших пошуків стосовно вказаної проблеми
є відомі погляди Ю.М.Лотмана на проблему взаємодії сфер „високого” і
„низького” в літературі. Взаємна напруга між цими сферами робить
літературу не лише сумою текстів (творів), але і текстом, єдиним
механізмом, цілісним художнім твором. „Видимо, описывая литературу той
или иной эпохи как единый текст, мы скорее всего приблизимся к задаче
выделения универсалий литературы как специфического явления” [1,
203-216]. Продуктивною у плані пошуку таких універсалій літератури є
відома концепція Джона Кавелті стосовно „формульної літератури” (термін,
під яким він об’єднує жанри масової літератури). Дж.Кавелті визначає
формульні утворення, конструкти, згідно яким розбудовані жанрові
різновиди масової літератури, і переглядає аксіологічні стереотипи
стосовно масової літератури.

Підсумовуючи наш розгляд і аналіз специфічних рис масової літератури у
західноєвропейському письменстві XIX ст., підкреслимо ще раз
актуальність дослідження філологічних і лінгвістичних аспектів масової
літератури.

У нашій публікації ми виокремили і певною мірою проаналізували наступні
домінанти і критерії масової літератури вказаного періоду: жанрова
ознака, протиставленість «високій» літературі, технологічність, або
конвейєрність виробництва, розквіт роману-фельєтону, вікторіанський
сенсаційний роман, проблема встановлення особистості(тема перевтілення),
позитивний, життєстверджуючий пафос, наративна затримка (саспенс),
живопис словом (живопис-в-слові).

Література

Лотман Ю.М. Избранные статьи. – Таллин, 1992. – Т.1.

Хализев В.Е. Теория литературы. Учеб. 2-е изд. – М.: Высш. шк., 2000. –
398 с.

Мельников Н.Г. Массовая литература // http://eressea/hmurr/ru.

HYPERLINK «http://kyokushinkan.org.ua» http://kyokushinkan.org.ua

http://www.victorianweb.org. – A Review of Caroline Levin’s The Serious
Pleasures of Suspense: Victorian Realism and Narrative Doubt.

HYPERLINK «http://www.victorianweb.org» http://www.victorianweb.org .
– The Victorian Sensation Novel 1860-1880 – „preaching to the nerves
instead of the judgement”.

Похожие записи