Реферат на тему:

Стилістичний вимір фонетичних одиниць української мови: фонетичні тропи

У терміносистемі теорії мовних контактів інтерференція визначається як
взаємодія мовних систем при двомовності, наслідком якої є відхилення від
норм у нерідній мові під впливом рідної мови. При цьому термін
“двомовність” застосовується і до ситуації індивідуального володіння
двома мовами, і до ситуації колективного або масового володіння двома
мовами. Ступінь володіння другою мовою може бути різний: від
елементарного до повного (вільного).

В Україні, як свідчить енциклопедія “Українська мова”, “найбільшого
поширення набула українсько-російська двомовність, пов’язана з уживанням
мовцями поряд з рідною українською російської мови: вільне володіння
останньою, за даними перепису 1989, зазначили 59,4% українців, що
визнають рідною мову своєї національності. Друге місце за кількістю
носіїв в Україні належить російсько-українській двомовності: серед
опитаних 11,34 млн.росіян (32,7 %) засвідчило вільне володіння
українською мовою”1.

Проте між даними перепису і матеріалами соціолінгвістичного дослідження
мовної ситуації в Україні є істотні розбіжності. В Україні
українсько-російська двомовність набула рис асиметрії, оскільки звуження
сфер функціонування української мови, зумовлене відповідною мовною
політикою, призвело фактично до диглосії. “Фактично колективна
українсько-російська двомовність була перехідним етапом у процесі
витіснення з ужитку рідної мови”2. За такої мовної ситуації в Україні
найбільш поширеними є два типи інтерференції між українською (М1) і
російською (М2) мовами. Перший тип інтерференції полягає в перенесенні
особливостей (фонетичних, лексичних, граматичних тощо) російської мови в
українську мову (М2 ? М1). Другий тип інтерференції – перенесення
особливостей української мови в російську (М1 ? М2). Інші типи
інтерференції, які спостерігаються, наприклад, при так званій штучній3
двомовності, що виникає в аудиторних (класних) умовах навчання українців
іноземної мови, або навчання іноземців української мови, мають свою
специфіку і не входять тут у наше завдання.

Предметом нашого розгляду є фонетичний рівень інтерференції першого типу
– відхилення від фонетичних норм в українській мові під впливом
російської мови.

Українсько-російську двомовність в Україні як масову й близькоспоріднену
сьогодні характеризує ще й така особливість, як широке поперемінне
використання білінгвами у різних ситуаціях то української, то російської
мов, що разом зі структурною близькістю цих мов є основним джерелом
змішування засобів обох мов, взаємного проникнення елементів їхніх
систем у мовленні білінгвів.

Аналізуючи сучасний стан українсько-російської двомовності у контексті
теорії мовних контактів, можна констатувати, що для переважної кількості
українсько-російських білінгвів характерним є той тип4 співвіднесеності
двох мовних систем, при якому відсутнє їх чітке протиставлення,
безпосереднім наслідком чого є змішування, т.зв. суржик.

Оскільки взаємодія мовних систем відбувається через індивідів, які
використовують дві мови як засіб спілкування, то є підстави говорити про
різний ступінь змішування, який залежить від мовної компетенції індивіда
– що вищий ступінь мовної компетенції індивіда, то нижчий ступінь
змішування мовних систем.

Відомо, що при мовних контактах будь-якого типу найбільш проникною для
іншомовних впливів є лексична система. Найбільш стійкою вважають
морфологічну будову, далі – фонетичну систему і синтаксис. Про велику
проникність лексичної системи мов свідчить наявність у різних мовах
досить великого шару запозичень, які в теорії мовних контактів
оцінюються позитивно, оскільки, як правило, є вмотивованими і збагачують
мову, що їх запозичує. З лексичними ж інтерферемами мовна система
бореться, вони залишаються лише в мовленні індивідів-білінгвів з
невисоким ступенем мовної компетенції.

Інша картина спостерігається на фонетичному рівні. При відносно великій
стійкості фонетичної системи, про що свідчить той факт, що фонетика мало
здатна змінюватися як система загальнонародної мови, у мовній практиці
індивідів – білінгвів і навіть цілих груп фонетична будова однієї мови
часто зазнає інтерференційного впливу іншої мови. Фонетична
інтерференція поширюється як на сегментну підсистему фонетичної системи
мови, так і на суперсегментну (просодичну) підсистему.

Зони фонетичної інтерференції в сегментній підсистемі

фонетичної системи української мови

У сегментній підсистемі української мови найпоширенішим типом фонетичної
інтерференції є субституція, яка виявляє свою дію і на парадигматичній і
на синтагматичній вісі. У фаховій літературі побутує думка про те, що
субституції не вносять значних порушень у фонетичну систему мови, яка
зазнає інтерференційного впливу цього типу, і не викликають труднощів у
спілкуванні з одномовними особами. Деякі автори навіть пояснюють
фонетичні субституції “лінгвістичними лінощами” двомовних осіб, які не
хочуть докладати великих зусиль, щоб дотримуватися “тонкощів” вимови.

Тим часом фонетичні субституції можуть призвести не тільки до порушення
орфоепічних норм, а й до істотних змін у фонетичній системі мови. Це
стосується насамперед інтерференційного впливу на українську звукову
систему російського позиційного оглушення дзвінких шумних приголосних,
внаслідок чого розвивається нейтралізація протиставлення приголосних
фонем української мови за диференційною ознакою дзвінкість-глухість:
бу[ф] (замість буў), Киї[ф] (замість Киї[ў]), по[ф]торення (замість
по[ў]торення і под.

Заміна української фонеми /в/ російською фонемою /ф/ може призвести до
виведення української фонеми /в/ з класу сонорних і переведення її до
розряду шумних.

Заміна дзвінких шумних української мови на глухі в сильній позиції
(кінець слова) призводить не тільки до порушення фонетичного закону
української мови, але й до комунікативних перешкод.: вихі[т] (замість
вихі[д]); холо[т] (замість холо/д/); гри[п] (замість гри/б/); гара/ст/
(замість гара/зд/) і под.

Досить поширеною є також субституція української твердої /ч/ російською
палатальною /ч’/: /ч’ас/ замість /час/; /хоч’у/ замість /хочу/; /ч’ому/
замість /чому/ і под.

Диспалаталізація українського м’якого /ц’/ також є наслідком російського
інтерференційного впливу. Напр.: адміністра/ци/я замість
адміністра/ці/я, кваліфіка/ци/я замість кваліфіка/ці/я і под.

Інтерференційним впливом рис фонетичної системи російської мови на
фонетичну систему української мови можна пояснити порушення живого
фонетичного чергування шиплячих зі свистячими: перемо/ж/ці замість
перемо/з’/ці, запоро/ж/ці замість запоро/з’/ці; сміє/ш/ся замість
сміє/с’/ся і под.

У системі українського вокалізму зонами фонетичної субституції є:

1) редукція голосних у кінці слова: пита/й/ замість пита/йе/; Укра/і/на
замість Укра/йі/н/а і под.;

2) напружене /и/ під впливом російського /ы/: К/ы/їв замість К/и/їв;
в/ы/сок/ы/й замість в/и/сок/и/й і под.;

3) африкатизація (дзекання, цекання) українських палатальних зімкнених
/д’/ та /т’/: хо/дз’/я/ц’/ замість хо/д’/я/т’/; пишу/ц’/ замість
пишу/т’/, /дз’/іти замість /д’/іти і под.;

4) порушення евфонічних чергувань приголосний/голосний: писав в зошиті
замість писав у зошиті; з рук в руки замість з рук у руки і под.

Розглянуті найпоширеніші типи фонетичної інтерференції на сегментному
рівні української мови є наслідком притуплення у носіїв мови
українського фонологічного слуху (“фонологічного сита”).

Зони фонетичної інтерференції в суперсегментній (просодичній) підсистемі
фонетичної системи української мови

У методиці викладання іноземних мов просодія мовлення перебуває у центрі
уваги, оскільки саме в цій ділянці, як стверджує більшість авторів,
спостерігається найбільше помилок, яких припускаються ті, хто опановує
нерідну мову. Річ тут не тільки в тому, що в процесі вивчення нерідної
мови, той, хто її вивчає, вносить у цю мову типові для рідної мови
просодичні закономірності, оскільки сприймає звучання чужої мови через
призму фонетичної структури рідної мови. Стійкість просодичної
інтерференції зумовлюється, на наш погляд, ще й іншою причиною –
неоднаковою послідовністю оволодіння фонетичною будовою рідної мови (М1)
і мови нерідної (М2).

Механізм засвоєння фонетичної будови рідної мови й мови іноземної
різний: у рідній мові спершу засвоюється просодія (інтонація), а потім
(через склад як найменшу вимовну одиницю) пізнаються звуки. Найлагідніші
слова, але вимовлені з “нелагідною” інтонацією, дитина сприйме саме як
нелагідні, неприємні, і – навпаки. У праці Р.Б. Тонкової-Ямпольської
доведено, що інтонаційний слух у дитини формується раніше, ніж слух
фонематичний5. Що ж до оволодіння фонетичною будовою М2 (особливо в
умовах штучної, аудиторної, двомовності), то цей процес відбувається у
зворотньому напрямі: спершу засвоюються звуки, а потім – просодія
(інтонація) мовлення.

Володіючи стійкими навичками сприйняття і відтворення одиниць просодії
рідної мови, студент чи учень уподібнює до них просодичні моделі й
одиниці виучуваної мови. Неадекватна інтерпретація просодії виучуваної
мови веде до інтерференції – змін у реалізації білінгвом просодичної
системи М2 під впливом системи рідної мови, що ведуть до відхилень від
норми у М2. Такі відхилення часто називають акцентом. Крім того,
просодична інтерференція може призводити до серйозних ускладнень у
розумінні змісту усного висловлювання, оскільки зміст будь-якого
висловлювання включає поряд із лексичним значенням слів, граматичними
формами і синтаксичними структурами також і значення просодичних
(інтонаційних) структур зі всіма можливими відтінками.

Сучасна теорія фразової просодії зосередила увагу переважно на
просодичних системах окремих мов. Що ж до зіставно-типологічних
досліджень, то вони проводяться рідко і, як правило, не зачіпають питань
інтерференції. Відтак, як зазначає відомий дослідник мовних контактів
У. Вайнрайх, ще немає даних про взаємовплив мов у цій ділянці6.

Через відсутність контрастивних досліджень вивчення взаємодії
просодичних систем мов, які перебувають у тих чи тих контактах,
виявляється дуже складним. Ця складність характеризує як опис
просодичної інтерференції, що виникає в умовах штучної (аудиторної)
двомовності, так і опис просодичної інтерференції, що виникає в умовах
т.зв. природньої (у нашому випадку – масової українсько-російської)
двомовності. Різниця лише в тому, що в умовах штучної двомовності
основна мета полягає у вивченні М2, тобто увага з самого початку
спрямовується на досягнення “чистоти і правильності” виучуваної мови,
яка виступає у своїй стандартизованій літературній формі.

В умовах же масової українсько-російської двомовності, коли носії різних
мов безпосередньо спілкуються у процесі їхньої практичної діяльності,
основна мета спілкування полягає в обміні інформацією, а форма
висловлення цієї інформації відсувається на задній план, або й зовсім
занедбується. Останнім пояснюється високий ступінь проникності
просодичних систем контактуючих мов. А з погляду власне лінгвістичного
нам видається досить слушною думка, висловлена У. Вайнрайхом, про те, що
близькість структур мов, які взаємодіють, створює особливо сприятливі
можливості для розвитку інтерференції. І хоча деякі автори вбачають
суперечність цієї думки У. Вайнрайха з ним же висловленою думкою про те,
що “чим більші відмінності між системами”, тобто чим більше у кожній з
них властивих лише їй форм і моделей, тим більшою є проблема вивчення і
потенційна ділянка інтерференції7, мовні факти свідчать про те, що
просодична інтерференція між близькоспорідненими мовами не тільки легше
виникає, але й зачіпає глибинніші структури, оскільки при контактуванні
близькоспоріднених мов просодичні субституції є не такими контрастними,
менш “помітними”, а відтак і стійкішими.

Наша спроба аналізу зон розвитку просодичної інтерференції в українській
мові під впливом російської мови базується на даних типологічного
вивчення інтонації української, російської та білоруської мов, описаних
у монографії “Типологія інтонації мовлення”8, одним із співавторів якої
є автор цієї статті. Крім того, у статті використані також дані
досліджень Т.М. Ніколаєвої9 та Л.І. Прокопової10, а також власні
спостереження за мовленням.

На основі цих даних можна зробити загальний висновок, що просодична
інтерференція виявляється як у тональній, так і в темпоральній та
ритмічній підсистемах просодичної системи.

Зони інтерференції в тональній підсистемі

У тональній підсистемі української та російської мови є як типологічні
ознаки, так і ознаки специфічні, відмінні. Саме в перенесенні
специфічних ознак з однієї мови в іншу і виявляється просодична
інтерференція. Типологічною рисою інтонаційних систем української і
російської (і не тільки цих мов) є розрізнення комунікативних типів фраз
(розповідь, питання і спонукання) за загальним тональним контуром. Так,
для інтонації розповіді в українській і російській мовах спільним є
висхідно-спадний тональний контур. Тональний максимум розміщується на
початку фрази, на першому наголошеному складі. Збіг тонального максимуму
з семантичним центром не властивий для розповіді в обох мовах. Однакове
в обох мовах і співвідношення ініціальних та фінальних частотних рівнів
розповідних фраз – ініціальний завжди вищий від фінального.

Динамічні контури розповідних фраз в обох мовах також подібні –
амплітуда інтенсивності має спадний або висхідно-спадний характер з
максимумом на перших наголошених складах.

Специфічні ознаки тонального контуру розповіді локалізуються на певних
його ділянках, утворюючи т.зв. тонку (глибинну) інтонаційну структуру
розповідної фрази. Це такі ознаки, як характер частотних змін (інтервали
між наголошеним і переднаголошеним чи післянаголошеним складами
інтонаційного центру, швидкість піднесення чи спаду тону, частотний
діапазон усієї фрази). Аналіз названих ознак дає підстави для висновку
про повільніший і рівніший рух тону в тональній шкалі української мови,
порівняно з російською. Тут і пролягає зона просодичної субституції.

Зони інтерференції в темпоральній підсистемі

До специфічних ознак інтонації розповіді в українській мові належить
темпоральна характеристика – максимальний час звучання останнього
наголошеного складу фрази. Максимальним часом звучання характеризується
в українській мові також післянаголошений склад в абсолютному кінці
фрази. Натомість у російській мові для післянаголошеного голосного,
незалежно від його позиції у фразі, характерна мінімальна тривалість
порівняно з наголошеним і переднаголошеним. Ця закономірність розподілу
часу звучання зберігається і в просодиці кожного слова російської фрази.
З цією акцентно-ритмічною будовою і пов’язане явище редукції голосного у
першому післянаголошеному складі, що є типовою рисою російського усного
мовлення, і зовсім не властиве українському мовленню, а відтак свідчить
і про відмінність у ритмічній організації української і російської
фрази. Перенесення цієї риси на ґрунт українського мовлення порушує його
ритмічну структуру.

Тонально-динамічний і темпоральний контури питальних фраз в українській
і російських мовах в основному подібні. Специфічною рисою російських
питальних фраз є більший частотний діапазон.

Інтонаційна організація спонукальних фраз в українській і російській
мовах у багатьох рисах є спільною. Специфічна риса інтонації спонукання
української мови – уповільнення вимови кінця фрази. Для російської мови
таке темпоральне оформлення спонукальних фраз не характерне.

Таким чином, найбільша ймовірність розвитку просодичної інтерференції в
українській мові під впливом російської (і навпаки) лежить у зоні
темпоральних ознак. За даними, наведеними у “Типології інтонації
мовлення”, темп мовлення в українській мові повільніший (1, 27), ніж у
російській мові (1), що дає підстави для висновку про відсутність в
українській мові тяжіння до часової компресії і наявність її в
російській мові.

До інтерферуючих ознак, крім щойно розглянутих розрізнювальних
(специфічних) ознак інтонаційних структур основних інтонаційних типів,
відносяться і просодичні ознаки, які розрізняють їх модально-експресивні
варіанти. Але останні, ще чекають на своїх дослідників.

Проблеми фонетичної інтерференції на сегментному і суперсегментному
рівнях актуальні як у цілому для теорії взаємовпливу мовних систем, так
і для розв’язання питань прикладної лінгвістики, зокрема методики
викладання рідної та іноземних мов.

1Українська мова. Енциклопедія. – К., 2000.– С. 752 ; 2 Там само; 3Див.:
Щерба Л.В. О понятии смешения языков // Избр. работы по языкознанию и
фонетике. – Л., 1958. – Т.І; Карлинский А.Е. Основы теории
взаимодействия языков и проблема интерференции. АДД. – 1980; Метлюк А.А.
Взаимодействие просодических систем в речи билингва. – Минск, 1986. – С.
110; 4Супрун А.Е. Лингвистические основы изучения грамматики русского
языка в белорусской школе. – Минск, 1974.– С. 144; 5Тонкова-Ямпольская
Р.Б. Становление физиологических механизмов в речи // Исследования языка
и речи. – Т. 60. – М., 1971. – С. 5-12; 6Вайнрайх У. Языковые контакты.
– К., 1979. – С. 23; 7Там само; 8Багмут А.Й., Борисюк І.В., Олійник
Г.П., Плющ Н.П. Типологія інтонації мовлення. – К., 1977. – С. 405;
9Николаева Т.М. Типологическое изучение фразовой интонации славянских
языков. (Перспективы исследования) // Исследования по славянскому
языкознанию. – М., 1971; 10Прокопова Л.І. Тональні акценти у німецькій
та українській мовах – вступ до контрастивного вивчення просодичних
систем // Нариси з контрастивної лінгвістики. – К., 1979.

Похожие записи