Стереотипи масової свідомості та проблеми ґендерної ідентичності
української жінки в політиці

Жінка і політика, а вірніше українська жінка та українська політика —
тема, не надто популярна в українській аналітиці. На сьогодні важливість
цієї проблематики визнається в основному тому, що вона є даниною вимогам
міжнародних документів, які підписала Україна па шляху до Європейської
співдружності.

Між тим, у сучасній західній ґендеристиці, жіночих студіях та інших
аналітичних гуманітаристичних дослідженнях існує чимала кількість
вагомих розробок з означеної проблеми. Від класичної вже в світовій
ґендеристиці праці Кейт Мілет «Сексуальна політика», де досліджується на
найширшому історичному матеріалі політичний аспект міжстатевих
стосунків, аналізується специфіка патріархальних та модерних суспільств
у баченні політичної ролі жіноцтва, до найновіших робіт А.Менегетті про
статус жінки в політиці кінця XX століття та прогнози на найближчі роки
XXI століття в плані перспективності та необхідності активної
самореалізації європейської та американської жінки на політичній арені.
Зокрема, у праці «Жінка третього тисячоліття» Антоніо Менегетті
стверджує, що настає епоха керівної ролі жінок у політиці. «Сучасний
світ сприяє керівній ролі жінки”, і лише від неї залежить, чи зуміє вона
скористатися наданими можливостями. Перед самого жінкою стоїть завдання
подолали свою амбівалентність, непослідовність, внутрішньо звільнитися
від віковічних суспільних та культурних табу, що тримають її в минулому.

В українській традиції, не лише політичній, на жаль, немає такого явища,
як жінка на найвищому щаблі суспільства, особливо ж на владному Олімпі.
Простіше кажучи, ми не маємо у профанній історії своєї Катерини II чи
Марії Стюарт. Тому і говорити про специфіку жіночого правління з
власного досвіду українцям не доводиться. Звичайно, в українській
історії була княгиня Ольга. Проте, навряд чи можна говорити про якусь
особливість «жіночого правління», базуючись на такій постаті української
історії. Однак, таке минуле не обов’язково програмує відсутність
жіноцтва навіть на президентському посту в майбутньому. Сьогодні чутки
про майбутнє висування і можливу перемогу на президентських найближчих
виборах Юлії Тимошенко звучать майже утопічно. Але соціологічні
опитування громадян України доводять, що вона є впливовою політичною
фігурою. А що вже зараз ця жінка-політик варта абсолютно всієї більшості
Верховної Ради, вважає чимала кількість її співгромадян. За оцінками
українських соціологів, третім за популярністю політичним лідером в
Україні на сьогоднішній день є саме «Залізна леді українського
парламенту», «єдиний чоловік в українському парламенті» (такий стереотип
Юлії Тимошенко «мандрує» українськими ЗМІ останнім часом).

І все ж, за оцінками експертів, на найближчих виборах п.Тимошенко не
вдасться зайняти найвищу посаду в державі. Є декілька чинників, що
заважають сьогодні реалізації в політиці українським жінкам. Серед них
одним із найвпливовіших є стереотипи масової свідомості. Зрештою, всі ми
існуємо у світі стереотипів [2, 83].

Для сучасного українського суспільства, на відміну від більшості
західно-європейських спільнот, а тим більше американців, і сьогодні
найактуальнішим і найусталенішим щодо функціонально-рольового розподілу
у суспільстві залиша-ється традиційно-патріархальний, який коротко можна
описати формулою С.Моема: «Світ — це дім чоловіка, а дім — це світ
жінки”. Треба зазначити, що подібні переконання підтримуються, за даними
соціологів, не лише абсолютною більшістю українських чоловіків, але й не
меншою кількістю самих жінок. На подібний стереотип активно працюють і
ЗМІ, що існують в Україні. Чи не найяскравіші приклади у цьому плані дає
реклама на екрані телебачення. Саме вона найактивніше впливає на
популяризацію традиційного уявлення про роль жінки-українки як берегині
домашнього вогнища, матері і виховательки, зразкової домогосподині. Не
можна не погодитись із львівською дослідницею О.Кісь, яка вважає, що
сьогодні існують два основні «зразки фемінності — Берегиня та Барбі, що
виконують функцію синкретичних рольових моделей для жіночої ґендерної
ідентифікації. Хоча, на перший погляд, вони виглядають цілковито
різними, глибший їх аналіз допоможе виявити засадничу латентну
(приховану) спорідненість, витоки якої криються у їх спільному
патріархальному походженні» [З, 38]. Зрештою, як стверджує авторка
статті «Конструювання ґендерної ідентичности жінки в сучасній Україні»,
образ Барбі є модернізованим «під Захід» все тим же стереотипом Берегині
— символом жінки-матріарха. Крім універсальних символів-стереотипів,
існує і цілий ряд інших ґендерних образів-символів, так би мовити
«локального» значення, які визначають певне коло самореалізації жінки в
сучасній Україні. Вони впливають і на формування сприйняття вже діючих в
політиці жінок. Треба зазначити, що і тут сьогодні існує чимало
стереотипів. Специфікою функціонування уявлень про роль жінки в політиці
с їх спрямованість на позафункціональний та рольовий статус
жінки-суб’єкта політичної влади. І ця специфіка стосується не лише
України. Мова йде про розповсюджені характеристики, які використовуються
як ЗМІ, так і пересічними громадянами в повсякденному спілкуванні для
означення індивідуаль-ності конкретного політика. Так, коли ідеться про
політика-чоловіка, здебільшого подаються характеристики типу: слабкий –
сильний політик, чесний – нечесний, самостійний – несамостійний,
розумний-нерозумний і подібні до них. Коли ж мова заходить про
політика-жінку, характеристики переходять на рівень ментальних чи
побутових означень. Так, наприклад, загальновідома, популярна і
розтиражована ЗМІ характеристика Наталії Вітренко — «конотопська
відьма», Юлії Тимошенко — «залізна леді» і таке подібне. В інтерв’ю
журналу «Виднокола» письменник Валерій Шевчук заявляє: «На жаль, у
політиці жінки з’являють себе як… конотопські відьми. Жінки
зарекомендували себе в українському політикумі як найгірші й най
потвор-ніші з-поміж інших» [4]. У пересічного громадянина України
подібні «візії» трансформуються в побутові «імперативи» типу: «Чого
лізти в політику. Сиділа б краще вдома». Саме такі заяви, за їх власними
твердженнями, нерідко доводиться чути українським жінкам-депутатам.
Подібне явище існує не лише в масовій свідомості українців. Так
Я.Тешанович зазначає: «Югославська офіційна політика не любить ні
Радована Караджича, ні Біляну Плавшич з Республіки Сербської, але коли
мова заходить про Радована Караджича, його називають психіатром чи
поетом. Коли ж йдеться про Біляну Плавшич, її дуже часто називають
Бабою-Ягою, гидкою бабою, маючи на увазі, що жінка в її віці має сидіти
вдома і глядіти онуків (стереотип для літньої жінки), а не займатися
політикою» [5, 81].

Стереотипи масової свідомості надзвичайно «живучі». Вони формують певні
установки виборців. Тому з подібними явищами доводиться дуже серйозно
рахуватися. І якщо в західних країнах за коректністю у цьому плані
слідкують спеціальні служби, і все ж і там існує явище неоднакового
ставлення до жінки-політика і чоловіка-політика (адже характеристика
«залізна леді» «прийшла» з Британії), і у Східній Європі і країнах
колишнього СРСР очікувати на «добровільну» переорієнтацію масової
свідомості щодо рівності ґендерних ролей та жінок-політиків з
чоловіками-політиками на політичній арені поки що не доводиться.
Ситуацію лише частково можуть виправити ті заходи щодо налагодження
ґендерної освіти в Україні, на які виділені сьогодні спеціальні гранти
ООН в межах спеціального проекту «Суспільство ґендерної рівності».
Основні ж зусилля з формування нормального збалансованого громадянського
демократичного суспіль-ства, яке, за визначенням, не може існувати без
ґендерної рівності, повинні докласти самі українські жінки. Аналізуючи
ситуацію в сучасній Україні, відома американська дослідниця Марта
Богачевська-Хом’як зауважує: «Можливо, тому, що жінки так і не зуміли
чітко окреслити й обґрунтувати свої права, вони не зуміли їх і
забезпечити повною мірою. Вони легко підпорядкували свої права, своє
розуміння загальної справи чоловікам: мовляв, я на цьому не розуміюся,
не знаю тонкощів, мені ніколи вникати. Жінки – легковірні істоти, вірять
рецептам «світлого майбутнього». Чоловіки кажуть: ось ми розв’яжемо всі
питання. Тоді візьмемося за ваші «жіночі проблеми». Але майбутнє часто
реалізується коштом інших і коштом тих-таки жінок. Жінки знову й знову
вислуховують тих, хто проголошує концепції і не має ані найменшого
уявлення про справжні проблеми буденного життя. Так було й із
американками. Віддаючи громадським організаціям і політичним партіям
право політичного голосу, вони дозволили іншим говорити від їхнього
імені. Тому довелося їм, американкам, знову й знову боротися за ті
права, про які так уміло й так зворушливо писали в минулому столітті»
[6].

суспільну безвідповідальність за власну долю, долю своєї родини, а
разом з тим і за долю України в цілому. Відсутність внутрішньої свободи
на рівні думання, визначена філософом С.Кримським, як зростання хамства
життя, стимулює до відтворення найпримітивніших, банальних схем
існування, консервує досвід суспільного існування, який заважає
українцям органічно вписуватись у сучасний європейський світ.

Сьогодні міжнародні спостерігачі відмічають суспільну апатію українських
громадян, нездатність, яка часто пояснюється небажанням, брати на себе
відповідальність. Особливо це стосується жіноцтва. Зрештою, в політиці
українським жінкам і крім найвищої посади в державі є де докласти розум,
серце і руки.

У виступі голови Міжнародної організації «Жіноча Громада» М.Драч «Роль
жінки в сучасну перехідну добу» на Міжнародній науково-практичній
конференції з проблем науки та освіти, йшлося про роль жінки у
формуванні громадянського суспільства і зазначалось, що чи не
найважливіша запорука незворотності демократичних змін в сучасній
Україні — формування інститутів громадянського суспільства. В той же час
— це і передумова забезпечення реальних прав жіноцтва у країнах
колишнього СРСР. Кількість громадських організацій, через які люди
можуть сьогодні захистити свої права, в Україні, за свідченнями
експертів, дуже мала І охоплює не більше 3% населення. Серед цих
організацій відмічається постійне зростання кількості жіночих
організацій. Проте, їх реальний вплив на життя в країні не йде в жодне
порівняння не лише з США, але і з країнами Балтії. В США жіночі
організації сьогодні настільки впливові, що з їх рішеннями й думкою не
може не рахуватися влада країни. Завдання ж українських жіночих
організацій, на думку М.Драч, полягає в тому, щоб всіляко зміцнювати
молоду державу, не лише контролювати процес прийняття рішень, але й
активно делегувати своїх представників на всі рівні державного
управління. Українські жінки здібні й освічені. Вони повинні позбутися
комплексу меншовартості, адже поважають лише тих, хто сам себе поважає.
Сьогодні немає і не повинно бути таких структур державної влади, які
були б табуйованими для жіночої участі. Наприклад, як зазначила М.Драч,
«жінка повинна займати пост цивільного міністра оборони України і по
секрету вам скажу, що «Жіноча Громада» вже підготувала відповідну
кандидатуру. Жінка повинна очолювати міністерство охорони здоров’я, в
рамках якого концентрується багато соціальних проблем. Врешті решт, для
того, щоб вирішувати ґендерні проблеми через структури державної влади,
ми повинні брати участь у самому процесі управління, не цуратись
відповідальності, не боятись взяти на свої плечі тягар влади» [7, 20].

У сучасній Україні існує понад 1200 жіночих організацій. Але вони не
відрізняються особливою впливовістю. А між тим досвід багатьох
розвинених країн показав, що прихід жінок у політику — це спосіб
реального повороту суспільства на шлях до створення людиноцентрованої,
розвинутої, стабільної сучасної держави. Не можна стверджувати, що ці
ідеї популярні у нашому суспільстві. Очевидно, найкрасномовніше свідчить
про незадовільний стан справ той факт, що в українському парламенті із
450 депутатів лише 20 – жінки. Серед уповноважених представників фракцій
Верховної Ради є п’ять жінок, з них — лише одна очолює фракцію — Юлія
Тимошенко (БЮТ). Лише два Комітети Верховної Ради очолюють жінки. У
попередньому парламенті було 37 жінок, на відміну, скажімо, від Швеції,
де в парламенті більше 50% жінок. Як відомо, на сьогодні Швеція
вважається країною №1 за придатністю умов для життя людини. Звичайно,
має значення не сама фізична наявність жінки в найвищих ешелонах влади,
а те, які ідеї реалізуються в життя через її представництво там. Для
Швеції стала плідною реалізація проекту «Рівноправне партнерство
чоловіків та жінок у політиці країни».

Здавалось би, можна стверджувати, що український парламент — це той
випадок, коли має значення не кількість, а якість. Адже жінки
представлені у

5 фракціях: 1 — у фракції БЮТ; 1 — у фракції «Регіони України»; 1 — у
фракції Соціалістичної партії України; 1 — у фракції Аграрної партії
України; 1 — у фракції Народно-демократичної партії. Для порівняння, у
попередньому парламенті жінки були представлені в 11 фракціях
парламенту: 3 – у фракції «Відродження регіонів», 11 – комуністи, З —
«лівий центр (соціалісти), 1 — зелених, 1 — НДП, 1 — реформи-конгрес, 2
— Народний Рух України, 1 — Батьківщина. 8 — трудова Україна, 2 —
«Яблуко», 4 жінки — незалежні [8]. Були фракції, до складу яких не
входили жінки, але таких було значно менше, ніж у нині діючому
парламенті. Проте, чи знає Україна своїх «героїнь»? Соціологічні
опитування доводять, що майже не знає, за поодинокими винятками. До цих
винятків, як правило, належить все той же «єдиний чоловік в українському
парламенті» — Юлія Тимошенко.

Відповідно маємо дані і по державних службовцях. Загальна кількість
жінок України, задіяних на державній службі, складає на сьогодні 53% від
загальної кількості службовців. Проте, першу посадову категорію серед
них сьогодні мають 5,8%, другу — 10,8%, третю — 15,7%, четверту — 30,0%,
п’яту — 41,0%, шосту — 65,7%. Тобто, найбільше задіяно жінок там, де
треба вирішувати повсякденні побутові проблеми громадян, і зрештою,
займатися мапотворчою рутинною роботою. Можливо, на Україні
виправдовуються рекомендація Маргарет Тетчер: «Хочеш представництва —
візьми чоловіка, хочеш реальної роботи — візьми жінку». Проте, вся вище
описана ситуація скоріше оприявнює той факт, що жінки сьогодні мають
занадто малий вплив на формування реальної політики України.

Сучасне українське суспільство має стільки нестерпно болючих проблем,
більшість з яких пов’язана з найнезахищенішими верствами суспільства:
жінками, дітьми, старими, що доводити необхідність приходу жінки в
політику в інтелектуальній аудиторії — є значною мірою ломитися у
відчинені двері. Сьогодні маємо серед високоосвічених людей в Україні
80% жінок. Куди вони «зникають» на шляху до політичне значимих у
суспільстві структур? Натомість маємо серед зареєстрованих безробітних
більше 60% жінок, зростання жіночої проституції, приблизно настільки ж
зростання жіночої злочинності, значне її помолодшання за останній час,
різке зростання кількості малозабезпечених сімей, основну кількість яких
становлять сім’ї з матері та дитини. Не кажучи вже про такі кричущі
проблеми українського суспільства, як використання жінки в якості
сексуального товару за межами України.

Колись Стус назвав українців нацією сержантів. Сьогодні можна те ж
сказати про жінку в політиці. Це сержант, який використовується в
державі на певних умовах (поза найвищими постами в державі), певних
посадах (для виконання робіт, а не на творчій роботі), з певними
повноваженнями (не вище управлінця середньої руки), з певним колом
проблем (здебільшого це якраз і є проблеми жінки, дитини та сім’ї, які
традиційно в Україні як і в попередні радянські часи не виходять на
перші місця), з певною оплатою (меншою від чоловіків, бо якраз вони і є
керівниками подібних структур).

Як зазначила у своєму виступі на Міжнародній конференції «Жінка в науці
та освіті: минуле, сучасність, майбутнє» голова Державного комітету
України у справах сім’ї та молоді В.Довженко, «на Самміті Тисячоліття
(вересень 2000 року) главами держав-учасниць було визначено шість
основних загальнолюдських цінностей, які повинні бути в центрі уваги
всіх країн світу. Серед них найважливішою є рівність жінок і чоловіків.
Досягнення ґендерної рівності, втілення її в систему суспільних
відносин, в усі сфери соціального життя, здійснення на її основі
миротворчості й миробудівництва, належного громадського й державного
управління – це потужний резерв до прогресу, здобутків, відтворення
ресурсного потенціалу держави. І лише від українців залежить, чи зможуть
вони належним чином використати цей потенціал» [9, 14-15].

Таким чином, стереотипи масової свідомості сьогодні стають одним із
найпотужніших чинників, що заважають формуванню в Україні сучасного
європейського суспільства. За роки незалежності принципової
переорієнтації на нову систему цінностей і пріоритетів щодо розподілу
ґендерних ролей у суспільстві не відбулося. Тому, на жаль, створення
суспільства ґендерної рівності на теренах України можна оцінювати як
нову утопію.

ЛІТЕРАТУРА

Менегетти А. Женщина третьего тысячелетия. — М, 2001. — 328 с.

Див. про це: Леонтьєва Л. Стереотипи, або дещо про місце жінки у
суспільстві // Ї. Незалежний культурологічний часопис. — Львів, 2003. –
№27. – С.82-87.

Кісь О. Моделі конструювання ґендерної ідентичности жінки в сучасній
Україні // Там само. — С.37-58.

http://www.vidnokola.kiev.ua/Magazine/N2/Num2.htm

Тешанович Я. Жінки і війна // Ї. Незалежний культурологічний часопис. —
Львів. 2003. — №27. — С.71-87.

http://www.vidnokola.kiev.ua/Magazine/N2/Num2.htm

Виступ Голови Міжнародної організації «Жіноча Громада» Драч М. «Роль
жінки в сучасну перехідну добу” // Жінка в науці та освіті: минуле,
сучасність, майбутнє: Матеріали Другої Міжнародної науково-практичної
конференції. — Україна, Київ, 5-6 липня 2002 р. — С.19-21.

Дані взяті із сайту Верховної Ради України // www.rada.gov.ua

Виступ голови Державного комітету України у справах сім’ї та молоді
Довженко В. «Управління Ґендерними процесами в Україні та шляхи його
вдосконалення» // Цит. вище матеріали конференції. – С.14-18.

Похожие записи