РЕФЕРАТ

на тему:

“Синхронія і діахронія”

ПЛАН

Вступ

1. Поняття та властивості синхронії та діахронії

2. Особливості вивчення мови з точки зору концепцій синхронії та
діахронії

3. Мовознавство синхронічне і діахронічне

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Мова є явищем відносно стабільним. Для мовців вона протягом усього життя
здається незмінною. Однак не можна не помітити, що давньоукраїнська мова
епохи Київської Русі і сучасна українська мова помітно різняться.
Поступові кількісні зміни у мові протягом століть зумовили якісні зміни,
причому такі, що сучасному мовцеві важко зрозуміти давні тексти. Отже,
мова — це одночасно і жива діяльність, і продукт минулого. Відповідно в
мовознавстві розрізняють стан мови та розвиток мови. Існує два підходи
до вивчення мови: вивчення мови на певному часовому зрізі та вивчення
мови в її історичному розвитку протягом тривалого часу.

Для позначення цих понять (стану мови, її певного часового зрізу, з
одного боку, і розвитку, зміни мови протягом тривалого часу — з іншого,)
в мовознавстві використовують терміни синхронія і діахронія.

1. Поняття та властивості синхронії та діахронії

Синхронія (від гр. syn «разом» і chronos «час», тобто «одночасність») —
1) стан мови в певний момент її розвитку, в певну епоху; 2) вивчення
мови в цьому стані (в абстракції від часового чинника).

Діахронія (від гр. dia «через» і chronos «час», тобто «різночасність») —
1) історичний розвиток мови; 2) дослідження мови в часі, в її
історичному розвитку.

Синхронія, таким чином, — це горизонтальний зріз (вісь одночасності), а
діахронія — вертикальний зріз (вісь послідовності). Графічно їх можна
позначити так:

Для мовців важлива синхронія, тобто мову треба знати такою, якою вона є
нині. Щоб добре володіти сучасною мовою, не обов’язково знати історію
мови, як змінювалися звуки, які з них зникли, а які з’явилися, скільки
колись було форм граматичного числа (однина, двоїна, множина), часових
форм дієслова (теперішній, чотири форми минулого часу — аорист, перфект,
імперфект і плюсквамперфект, три форми майбутнього часу — проста і дві
складні, аналітичні) тощо.

Навряд чи ефективніше вплинуло б на практичне користування сучасною
мовою знання мовцем того, що слово верблюд колись означало «слон», а
слово підлий — «простонародний, неродовитий».

2. Особливості вивчення мови

з точки зору концепцій синхронії та діахронії

Мова — це динамічна система, але для виконання своєї головної функції
(функції спілкування) вона повинна прагнути до незмінності. Отже, в мові
одночасно діють два протилежні процеси — статика і динаміка. Існування
цих двох протидіючих процесів породило два різні підходи у вивченні мови
— синхронію і діахронію. Синхронія вивчає мову у певний відрізок часу,
протягом якого, як передбачається, у ній не відбувається ніяких змін.
Діахронія ж досліджує мову протягом усього її історичного розвитку.
Довгий час ці два аспекти перебували у протидії.Ф. де Соссюр навіть
пророкував розділення з часом лінгвістики на синхронічну й діахронічну.
Але цього не сталося. Сучасне мовознавство схиляється до думки, що
статика й динаміка характерні для мови на будь-якому етапі її існування.
Саме їхня боротьба зумовлює постійний розвиток мови. Сучасна наука
вивчає ці дві тенденції у їхньому поєднанні.

Мова постійно розвивається завдяки тому, що вона не є завершеною,
закритою системою. Проте не всі зміни, які відбуваються у мові можна
віднести до її розвитку. Проілюструвати це можна появою в мові “нових”
слів, які незабаром стають архаїзмами. Лише зміни, які сприяють
покращенню функціонування мови, звіцненню її системи можна віднести до
розвитку мови. У різних підсистемах ці зміни відбиваються по-різному. У
звуковій підсистемі такою зміною є збільшення кількості фонем на
початковому етапі формування мови. У словниковій підсистемі — це
відмирання старих слів і поява нових на позначення нових реалій життя. У
граматиці — це виникнення лексико — граматичних і суто граматичних
категорій. У синтаксисі — перехід від одночленного речення до
двочленного, з подальшим ускладненням останнього. Розвиток мови є
загальною закономірністю, але на різних етапах, за різних умов він може
набувати різних форм. Функціонуючи мова нагромаджує кількісні зміни, які
поступово перетворюються у якісні зміни структури і норми.

У свій час представники празького лінгвістичного гуртка (один із
напрямків структуралізму, який виник у 1926 році й існував до 1952 року.
Серед представників цього гуртка треба назвати В.Матезіуса, Б.Трнка,
Б.Гавранка, Я.Мукаржовський, В.Скаличку, Й.Вахека тощо. Характерна
особливість – тісний зв`язок із західноєвропейськими та російсікими
вченими: Якобсоном, Трубецьким, Карцевським, Бюлером (Австрія),
Блумфільдом (США), Мартіне (Франція) тощо) заперечили соссюрівське
протиставлення синхронії й діахронії. Разом з тим празьки мовознавці
підкреслювали перевагу синхронічного аналізу, оскільки вивчення
сучасного стану мов здається єдиним критерієм, який дає вичерпний
матеріал і дозволяє скласти про мову безпосереднє уявлення.

Визнання тісного зв`язку синхронії та діахронії привело празьких
мовознавців до цілої низки важливих положень. Засновник празького
лінгвістичного гуртка В.Матезіус запропонував метод “аналітичного
порівняння” мов, згідно з яким у синхронічному плані порівнюють
лінгвістичні системи споріднених і неспоріднених мов з виявленням
тенденції їх розвитку. Ці ідеї пізніше стали основою типологічного
вивчення мов.

3. Мовознавство синхронічне і діахронічне

Для дослідника мови важливі обидва аспекти — синхронічний і
діахронічний. Для того щоб добре усвідомити сучасний стан мови,
необхідно дослідити її історичний розвиток. Відповідно до двох підходів
до вивчення мови розрізняють мовознавство синхронічне і діахронічне.

Результати синхронічного мовознавства використовують для створення
описових граматик різних мов, нормативних словників, розробки алфавітів
для безписемних мов, для теорії і практики машинного перекладу. Коли ж
мовознавець хоче дослідити історію мови, закони її розвитку, він це може
зробити лише за діахронічного підходу до вивчення мови.

Синхронію і діахронію не можна ототожнювати й змішувати. На це ще в XIX
ст. вказував російський мовознавець П.Ф. Фортунатов: «Велика помилка —
змішування фактів, які існують у даний час у мові, з тими, які існували
у ній колись». Про це завжди повинен пам’ятати вчитель-словесник. Якщо,
скажімо, дається завдання визначити морфемний склад слова подушка, то з
погляду сучасного стану мови в ньому можна виділити корінь по-душ-,
суфікс -к- і закінчення -а. Колись це слово членувалося на морфеми
по-іншому: префікс под-, корінь -уш-, суфікс -к- і закінчення -а.
Мотивація слова була такою: «те, що кладеться під вушко». Нині ця
мотивація забута і слово подушка не пов’язується живими словотвірними
зв’язками зі словом вухо.

Водночас синхронію і діахронію не можна розривати, оскільки сучасний
стан мови є продуктом минулого її розвитку. Глибинне пізнання мови
можливе лише за умови всебічного її вивчення як у синхронії, так і в
діахронії.

Слід пам’ятати, що синхронію і діахронію не можна ототожнювати зі
статикою і динамікою. На будь-якому синхронному зрізі, тобто в будь-який
момент, мова є жива діяльність, вона не є статичною, а постійно
змінюється.

Висновки

Отже, синхронія (грец. одночасся) – вимога брати для порівняння явища,
які відносяться до одного часового зрізу мови.

Діахронія (грец. різночасся) – поняття про розвиток і зміну мови по
часу. Діахронічний аспект відслідковує, як і коли змінювалися певні
мовні структури.

Застосування концепції синхронії і діахронії: мова ділиться на синхронні
зрізи, кожний з яких розглядається в цілісності, а від одного зрізу до
іншого слід уже діахронічний розвиток.

Список використаної літератури

Карпенко Ю.О. Вступ до мовознавства. — К. — Одеса, 1991. — С 15-52.

Русанівський В.М. Мова в нашому житті. — К., 1989.

Мова у соціальному і культурному контексті. — К., 1977.

Мова і духовність нації. — К., 1992.

Панов Е.Н. Знаки, символы, языки. — М., 1980.

Кисленко Ю.І. Системна організація мови. — К., 1997.
Ю.Радевич-Винницький Я.К. Україна: Від мови до нації. — Дрогобич,

1996.

PAGE

PAGE 8

Похожие записи