Реферат на тему:

Символіка лісу та її роль в розкритті проблеми влади землі над людиною
(за повістю Ольги Кобилянської «Земля»)

Актуальна нині економічна проблема володіння людини землею (проблема
приватної власності на землю) неминуче актуалізує й екзистенційну
проблему залежності людини від землі, тобто влади землі над людиною,
неодноразово порушену як західно-європейськими, та і українськими
письменниками.

На відміну від свого попередника Еміля Золя, що за словами Івана Франка,
«з гідною подиву гнучкістю підгледів найдрібніші деталі життя і побуту
селян, їхньої мови та вчинків, але не вглибився в душу селянина», Ольга
Кобилянська в своїй повісті «Земля» зуміла розкрити внутрішній світ
своїх героїв, показати своєрідну поетику селянської душі, гостро
поставила проблему стосунків «земля — людина», «людина — земля»,
розібратися з якою ми, очевидно, не змогли й досі, не знайшовши нічого
кращого, як просто вилучити із програми цей вершинний в творчості
письменниці твір. Така «страусина» позиція становища не рятує. Якщо ми
не зуміємо відмовитись від стереотипів, нав’язаних радянською
літературною критикою, не навчимося адекватно трактувати «незручні»
твори, нам доведеться вилучити із вжитку чи не всю українську літературу
радянського періоду та й добру частку дорадянської. Пам’ятаю, як десь
році у 80-му одна із відмінниць мого класу пояснювала мені, чому вона
«посварилась» з учителькою української літератури й отримала «двійку»:

— Ви пам’ятаєте, як ми в 7-му класі в «Алых парусах» читали про
маленького Грея, який зіпсував розп’яття, замалювавши Боженьці кровку й
вавки на ручках і ніжках, щоб Боженьці не боліло? Ми тоді казали, що він
чуйний, добрий, здатний відчувати чужий біль… А Чіпка?! Повиколупував
Боженьці очі ножем — а вчителька каже, що це він — кмітливий!..

З тим Чіпкою взагалі в моїх учнів були суцільні проблеми:

— До чого тут панство?! — сердились діти. — Закон не дозволяв злочинців
до земства обирати! А він — сторожа вбив!

— Так панство ж не знало про це…

— Але ж він — знав!

— Як такий чесний, то чого лізе туди, де йому не місце?!

— Значить, з ним — всі по закону й по правді все мають робити! А для
нього — закону не існує?! Або ще й так:

— Яка там «пропаща сила»!.. Маму — лупить!.. Ледь щось не так — і
зірвався «з котушок»… Ніякої сили там взагалі немає!

«Чіпку» з програми не вилучили. З ним якось навчилися потроху давати
собі раду.

Із «Землею» — важче, бо вона наскрізь пронизана знаковістю,
закодованістю смислів, що ведуть із світу реального в світ
трансцендентний. А ми всю українську літературу звикли читати як
літературу реалізму — критичного чи соціалістичного.

Це зумовило прямолінійність трактувань цілого ряду творів, вихолостило з
них філософічність, психологізм, знаковість тих чи інших композиційних
елементів.

Саме тому в глибоко символічному творі О. Кобилянської «Земля» ми
змушені були вичитувати єдину проблему — проблему влади землі над
людиною в умовах приватної власності, і владу цю трактували не інакше як
«згубну».

Висновок напрошувався сам: слід звільнити людину від цієї згубної влади
шляхом знищення приватної власності на землю та подолання
приватновласницьких інстинктів. Був навіть кимось написаний такий
«принагідний» віршик, що читався на всіх відкритих уроках:

Коли в колгосп заяву подала Рахіра,

Тоді скінчилася трагедія «Землі».

З такими висновками сьогодні, ясна річ, в клас не підеш… Тож давайте
спробуємо поглянути на цей глибоко філософічний твір чистим,
неупередженим оком.

Для цього нам слід пам’ятати, що повість «Земля» була чи не найпершим в
українській літературі твором, в якому авторка втілила засади
європейського символізму, до того ж у саме німецькому його вияві, де
символізм був щедро забарвлений містицизмом, таїною надприродного. Тож і
для розуміння повісті необхідно, перш за все, розкодувати знакисимволи в
ній, наблизитись до суті явищ, ними означених.

Паралель з біблійною історією про братовбивство в повісті очевидна.
Маємо «Авеля», що сумлінно виконує Боже приречення: «В поті лиця твого
будеш їсти хліб твій» і годується плодами земними — тим, що виростив на
землі своїми руками.

Маємо «Каїна», що на жертовник Богові може покласти хіба що наслідки
своїх походів до лісу — забитих звірят.

— Але дозвольте — вигукнуть ті, хто добре знайомий із Святим Письмом. —
В Біблії все навпаки: Каїн поле орав і приніс жертву плодами земними, а
Авель — молодими тваринами із стад, які доглядав!

Все правильно, і можна лише радіти, що ми вже знаємо біблійні тексти.
Ольга Кобилянська, очевидно, знала їх не гірше за нас, але праведником
зробила саме землероба, а Каїну-братовбивці залишила промишляти
звіриною. Мабуть, і в цьому є якийсь свій сенс, до якого ми ще дійдемо.

Нас зараз цікавить проблема влади землі над людиною (теж тісно пов’язана
з проблемою «каїнізму»), яка й призвела, на наш погляд, до вилучення
твору із шкільної програми:

Чи, дійсно, земля має владу над людиною, і чи ця влада є, дійсно,
згубною?

Матеріалу для розв’язання проблеми повість дає безліч. Ми ж зупинимось
на аналізі лише одного елементу композиційної структури твору — на чітко
простежуваній в повісті бінарній опозиції «земля — ліс» та на стосунках,
в які вступають персонажі твору з цими компонентами довкілля.

Перш за все, зауважмо, що в повісті згадується кілька лісів. По-перше,
великий, «майже безмежний великан», що «задумався над тихими полями».
Про нього Кобилянська говорить: «Ліс панський. Власність приватна». Біля
нього, наче «почувши за собою зеленого опікуна, попіднімались «хатки»»
[1; 7], ця «приватна власність» в повісті виглядить досить мило,
приваблює «ніжністю та білістю» [1; 7].

Зовсім самостійно існують ще кілька лісків, які «гордо глядять на
збіжжя, що хвилює довкіл них». Звернімо увагу, що панський ліс —
«приватна власність» — це в Кобилянської «зелений опікун сільських
хаток», він виглядить ніжно, доброзичливо. Це «оприсвоєна» територія.
Інші (належність їх не вказана) — на поля дивляться «гордо».

Цікавим, а можливо, й ключовим є зауваження письменниці, що «вузенькі,
невидні людські стежки», які в’ються між пшеницею та кукурудзою,
«ховаються незамітно в ті ліски»… [1; 8].

Найбільшим і найтаємничішим із них є «сусідній» ліс. Саме цей ліс і буде
предметом нашого розгляду.

Не важко помітити, що на відміну від землі, яка функціонує у творі через
думки, почуття, ставлення до неї людей, цей ліс — є самостійною, активно
діючою особою твору.

Письменниця заставляє нас звернути увагу на те, що ця «дійова особа»
втілює якусь чужу, ворожу людям силу. Чи не тому він і зветься
«сусідським» — тобто чужим, неоприсвоєним? «Надвечір, — пише
письменниця, — загубилась десь мряка і густий дощ спустився на землю.
«Сусідній» лісок, що визвірювався неустанно на рівнину села своїми
темними очима, закутався в миготливу темряву і ждав [1; 104]. (Тут і
далі виділено автором статті).

Протягом усієї повісті, аж до трагічної загибелі Михайла й не менш
трагічної моральної смерті Сави, ліс «чигає» на людей, «манить»,
«притягує» їх до себе, «слідкує» за ними й постійно «жде», «чекає»,
«вичікує» чогось.

Єдиний раз в усій повісті письменниця в описі лісу вживає дієслово, що
означує світле почуття, та й в цьому випадку почуття це породжене
недоброзичливістю, ворожістю: «Ліс чорнівся неприязно з темряви осінньої
ночі і, закутуючись чимраз більше в густу темряву, мов радувався
порожнечею спустілих піль» [1; 235].

В останню ніч перед трагедією, коли в Савиній душі вже все визріло,
готове оформитись в дію, письменниця до вже звичного за попередніми
описами лісу дієслова «ждав», додає уточнення: «ніби вже виговорив своє»
[1; 210].

І лише після того, як непоправне сталося, як гріх братовбивство був
доконаний, ліс перестає «ждати», «чигати»: «Ліс лежав замкнений у собі,
вдоволений» [1; 215].

Отже — ліс! Ліс, а не земля, винен у злочині братовбивства! Це він, ліс,
увесь час манив до себе людей (згадаймо Анну, яка панічно боялась його
притягальної страшної сили…), доки не заманив Саву, не «виговорив»
йому всього, що зробило злочин можливим, щоб, врешті, вдовольнитися
своєю перемогою над людиною.

Якщо згадати про серйозний інтерес Ольги Кобилянської до новітніх (на
той час) німецьких філософських течій і концепцій (Шопенгауер, Ніцше з
їх волюнтаристською концепцією, Фройд з його теорією позасвідомого та
боротьби життєносного (еротичного) й смертоносного (танатичного) начал в
людській душі, то не важко здогадатися, що образ лісу в повісті якраз і
є втіленням отого позасвідомого людського «ego», темних смертоносних
інстинктів людської душі.

Те, що вчинки Сави часто (а то й здебільшого…) носять позасвідомий
характер, ми бачимо впродовж усієї повісті: то він безцільно стріляє
горобців біля бурдею, то безцільно блукає лісом, то вбиває на льоту
пташину. Та й сама його патологічна любов до Рахіри є якимось цілком
містичним, непідконтрольним свідомості почуттям.

Найяскравішим епізодом, що засвідчує панування в Савиній душі чогось
позасвідомого, чому він сам не може знайти ні назви, ні пояснення, є
епізод із вбивством зайця під час весняної оранки.

Побачивши живе створіння, хлопець в ту ж мить хапає камінь і точним
ударом вбиває звірятко. На батькове питання «Пощо ти вбив зайця?» він,
відкинувши геть далеко убиту тварину, відповідає втомлено: «Бо так!…»,
й дійсно не знає, — говорить авторка повісті, — якесь «щось» підказало
йому те зробити [1; 159].

Отже, наявність в Савиній душі отого підсвідомого «щось» — не наша
вигадка. Це факт, засвідчений самою письменницею. Недарма ж і улюблений
колір Сави — чорний — колір темних сил, колір містики. Волею
письменниці, навіть Івоніка з його «дитячою душею», неспроможною
збагнути «ту необмежену тайну», наближається (чи наближає нас) до
філософської, а не реалістично-побутової суті проблеми: «Кров страшна, в
яку вступив Сава… — міркує він, — але те, що затягнуло його в ту кров,
чи не було воно в тисячу разів страшніше? Що се було? Звідки походило?»
[1; 269].

Нашу, таку спокусливу спробу знайти відповідь на ці питання в
соціально-побутовому просторі, письменниця тут же спростовує, додаючи:
«Він чув силу якоїсь незнанної могутності… Відчував насліпо, неясно
існування ще якогось іншого світу, крім того, що його знав».

Саме оте «щось» темне, жорстоке, що існує в тому «іншому», позасвідомому
світі, антилюдське в своїй суті, й уособлене в образі «сусіднього» лісу,
що так чекає своєї перемоги над людиною й вдовольняється лише тоді, коли
злочин скоєно, коли антилюдське в людині перемогло.

Не дарма ж і Рахіра, що постійно підживлює оте неусвідомлене «щось» у
Саві, живе не деінде, а якраз біля самого «сусіднього» лісу.

Чи має владу «сусідній» ліс — тобто оте неусвідомлене «щось» — над
іншими персонажами твору, і що, на думку письменниці, допомагає іншим
протистояти цій темній неусвідомленій силі?

D

F

F

hA<‘[Щоб відповісти на це питання, слід прослідкувати, в які стосунки вступає ліс із кожним з персонажів, і як екстраполюють ці стосунки на взаємовідносини кожного персонажа із землею. Івоніка Федорчук — самозречений слуга землі, що в жертву їй приносить усі думки й чуття, що прирік себе на довічний зв’язок з нею й поза нею не бачить жодного сенсу свого існування. Праця на землі (коло землі, кажуть селяни) — це і найвищий обов’язок для Івоніки, й найбільша втіха. Цікаво, що саме над Івонікою ліс має найменшу владу. В повісті маємо лише один епізод, коли Івоніка взагалі зауважує присутність «сусіднього» лісу. Але епізод цей дуже показовий. Стривожений сном про Михайла, Івоніка виходить з бурдею, і «витріщений на поля», вижидаючий погляд лісу підсилює в ньому відчуття жаху, породженого сном про сина. [1; 109]. Отже ліс «заіснував» для Івоніки лише в зв’язку з перебуванням Михайла у війську. Але саме ця причина породжує у завжди покірного, доброго ґазди й зовсім незвичний для нього стан душі: «Вce знялось в його душі до пімсти. Його дитину, над якою дрижав, тіло і кров, суть життя його, над ним так збиткуватися? Хто мав право до того?.. Його залізні сильні руки... заворушилися...» [1; 115]. Як бачимо, злість, хіть до пімсти, порушення душевної рівноваги, одразу позначається присутністю лісу в свідомості Івоніки. Але хіть «до пімсти» гаситься обов’язком перед землею, а «залізні, сильні» руки, замість мстити за сина, знову запопадливо беруться порати землю — і ліс знову надовго зникає з поля зору трударя. Про те, що саме праця на землі, до якої Івоніка прив’язаний «тисячними невидимими ниточками» й рятує його від «інстинктів», що «насліпо рвалися в душі його», Ольга Кобилянська говорить відкритим текстом [1; 127]. Найближче до образу Івоніки стоїть в повісті образ Михайла. Від батька він успадкував уміння «ходити коло землі», любов до неї, а також батькову лагідність, стриманість, терпіння. Як і його батько, Михайло також відданий слуга землі, що смисл свого життя бачить в праці на ній. Землі належать його думки й помисли в першу чергу. Ніде, жодним натяком не висловлює він непокори перед владою своєї повелительки-землі. Навпаки, зв’язок із землею дає йому відчуття радості й певності. Проте, окремі вияви його психології незаперечне свідчать, що земля — не єдиний і не повноправний господар його душі, його внутрішнього Я. Про відхилення від, так би мовити, «психологічної норми» селянина-землевласника свідчить вже те, що він щиро покохав наймичку Анну, яка фактично не існує для жодного іншого парубка в селі, бо єдиним імпульсом для збудження почуття до дівчини в «хазяйського сина» — є земля, якої Анна не має. В Михайлові ж спрацьовують інші імпульси: його вражає тиха врода, лагідність, скромність дівчини — те, що лежить поза матеріальною сферою. В розмові з Анною він навіть висловлює думку про те, що можна жити й без землі: живуть же люди в місті, не маючи її! Щоправда, думка ця звучить вельми гіпотетичне, бо одразу після цього Михайло додає: «Це я просто так кажу...» Адже Михайла із землею зв’язує не тільки матеріальний інтерес, а й духовний зв’язок — він любить землю і працю на ній. Робити коло землі — це його природній стан, його покликання. Отже, стосунки Михайла з землею цілком згармонізовані: земля для нього і джерело матеріального достатку, і джерело духовної насолоди, любові. Як не дивно, такою ж гармонійністю позначене в Михайла і його ставлення до лісу. Михайло, виявляється, любить ліс, часто із задоволенням навідується до нього з якоюсь практичною метою: кілка врубати чи сухої деревини на загорожу. Ліс його не притягує й не відштовхує. Він просто не має жодної влади над Михайлом, хоч і присутній в його житті. Дивовижну владу має ліс над Анною — дівчиною-наймичкою, коханою Михайла. Ліс постійно лякає, насувається на дівчину, викликаючи в її душі містичний переляк. Навіть під час першого побачення з Михайлом з лісу на неї летить щось неймовірно страшне й потворене: «Тут щось нечисте... Я се виділа тепер? Щось престрашного... закривавлені вогнені шмати... з двома очима розжареними, несамовитими.... що зближались до нас в шаленій скорості». Проходячи повз ліс чи просто поглянувши на нього, Анна відчуває його необорний магнетизм, ліс затягує дівчину, ніби хоче поглинути. І дівчина, напружуючи всі свої духовні сили, силкується протистояти цій притягальній силі лісу, намагається всіляко оминати його. Починаючи розмову про знаковий, символічний сенс образу лісу, ми поставили перед собою завдання прослідкувати, як стосунки персонажа з лісом екстраполюються на взаємостосунки «людина — земля». Наймичка Анна — чи не єдиний персонаж, у якого з землею будь-які взаємозв’язки взагалі відсутні. Навіть Рахіра більше зв’язана з землею ніж Анна, бо Рахіра прагне землі. Федорчукова земля постійно присутня в її зажерливих думках і життєвих планах. Анна ж — на жодну мить не пов’язала своє кохання з Михайлом із думкою про набуття землі. Вона повністю відірвана, жодною ниточкою не зв’язана із землею, а отже земля не має над нею ніякогісенької влади. То що ж виходить? «Ліс» найбільшу загрозу несе саме тим, хто найменше пов’язаний із землею? Влада «лісу» найстрашніша для тих, над ким не має влади земля? А Сава? Він же нібито із землею пов’язаний? Давайте поміркуємо над цим питанням. Чи дійсно земля має владу над Савою? Ми на прикладі Івоніки та Михайла бачили, що пов’язаність людини з землею, влада землі над людиною, накладає на людину певні обов’язки. Найперший із них — важка, сумлінна праця, без якої земля не дасть віддачі у вигляді матеріальних благ. Окрім того, влада землі над батьком і сином полягає ще й в тому, що й Івоніка, й Михайло люблять землю, люблять трудитися на землі. Розуміючи, що «й без землі можна жити», Михайло не хоче навіть уявити себе в тому іншому, «безземельному» житті, Чи любить Сава землю? Однозначно — ні! Чи здатен він взяти на себе обов’язки, продиктовані владою землі, хоча б задля матеріального забезпечення? Ні! Він взагалі жодної влади над собою не хоче визнавати: ні влади батьків, ні влади звичаїв, ні влади людей, що виявляється у вигляді громадського осуду чи схвалення вчинків індивідуума, ні влади землі. Його гіпертрофоване «ego» не здатне підпорядковувати себе суспільним нормам. Воно прагне підкорювати інших, виявляти свою владу над ними. Саме звідси йде ота безпричинна жорстокість, отой потяг до безпричинних, безцільних вбивств. Сава зрікся влади землі. Не просто зрікся — а протиставив себе цій владі: «Держіться вашої землі, а я зроблю, що мені схочеться!» — каже він матері. В ньому живе нічим не приборкана демонічна сила заперечення: заперечення будь-якої влади над собою, заперечення моральних норм і приписів, заперечення життя — спершу пташиного, звірятиного, а далі й людського. Волюнтаристське прагнення цілковитої свободи призвело Саву до цілковитого рабства, цілковитої залежності від підсвідомих інстинктів, від отого темного, чигаючого «лісу», що поглинає людину, яка порвала зв’язки з традицією, з мораллю., з людськими цінностями, головною з яких для селянина був зв’язок із землею — ота влада землі над людиною, що вимагала праці, любові, що виснажувала, але й збагачувала людину не лише матеріально, а й духовно, даруючи радість, душевну рівновагу, підпорядковуючи життя людини певному ритму, певній гармонії з собою та Всесвітом. Недарма ж в час похорону Михайла «Місяць заллявся світлом..., а за ним вирушили всі до одної зорі. Прибравшись у весь блиск світла... дрижали... з якогось зворушення, мерехтіли всім багатством своєї пишноти до тихої землі» [1; 247-248], ніби засвідчуючи причетність цього трудівника землі до вічної Вселенської Гармонії, до Світла Духу. І недарма свічка, що горіла в головах у Михайла, впавши, «покотилась до ніг Сави і тут згасла», ніби знаменуючи остаточне поглинання Савиної душі темрявою, відлучення її від Світла. І недаремно Савине улюблене теля — також часточка природи, світової гармонії (що, скалічене, помирає саме в той день, коли «ліс уже виговорив своє», коли злочин визрів у Савиній душі), — в передсмертну хвилину відсахнулося від Сави «з виразом дикого, відражаючого перестраху». Можна порізному трактувати оте конаюче теля як смисловий код... Символ, як ми знаємо, багатошаровий, і трансцендентальний стрибок, який необхідно здійснити для його осягнення, не у всіх завершується в одній точці, тому, очевидно має рацію й В. Пахаренко [6; 52], трактуючи цей символ як уособлення Савиної помираючої душі, — та в кожному випадку — це знак відторгнення природою гріха братовбивства від своєї гармонійної цілісності. То чи ж влада землі призвела до братовбивства Саву Федорчука? Зараз ми можемо однозначно відповісти — ні, бо земля саме над Савою не мала жодної влади. Він був підпорядкований «владі лісу» — владі позасвідомого й нічим не стримуваного «ego». Чи сталося б братовбивство, якби Сава підпорядкував себе владі землі: любив її, плекав, виконував споконвічні обов’язки, покладені цією владою на хлібороба? Безперечно — ні! Прослідкувавши за художнім розкриттям бінарної опозиції «земля — ліс», ми переконалися, що «ліс» найменшу владу має над тими, хто найбільше підпорядкований владі землі. И найпритягальнішою, найзагрозливішою його сила є для тих, хто не пов’язаний із землею, або зрікся, протиставив себе її владі. Тож і на питання, чи є згубною влада землі над людиною, ми з повною переконаністю можемо відповісти: «НІ!» В своїй повісті О. Кобилянська показала не згубну, а рятівну владу землі, бо саме ця влада, саме зв’язок людини з землею рятують людину (тим більше неосвічену, відірвану від здобутків культури людину) від темних інстинктів, що нуртують в ній, від того, що споконвіку виражалося коротким і містким словом «гріх». І недарма саме не пов’язаній із землею Анні найважче боротися із засмоктуючою силою лісу, якій вона все ж може протиставити, свою духовність, «інтелігенцію», як каже О. Кобилянська, набуту в спілкуванні із шляхетною, освіченою панською сім’єю. І недарма праведний Авель в повісті української письменниці перетворився в хлібороба, бо земля для українського народу справіку була не тільки Матір’ю-годувальницею, а й Матір’ю-вихователькою — опорою для духу, моралізуючим і естетизуючим чинником. Література: 1. Кобилянська О. Твори в 5-ти томах. — К., Держліт. вид. 1962-1963 р. 2. Франко І. Старе й нове в сучасній українській літературі. Зібрані твори у 50 т. — К., 1982. — Т. 35. 3. Рубчак Б. Пробний лет. «Розсипані перли». — К., 1991. — С. 18-41. 4. Ковальчук О. Письменницька позиція в повісті О. Кобилянської «Земля» // Українська мова і література в школі. — 1993. — № 2. 5. Погребеник Ф. Ольга Кобилянська. До 125-річчя дня народження. — К., 1986. 6. Пахаренко В. Художнє слово // Українська мова та література в школі. — № 4. — С. 29-32.

Похожие записи