Реферат на тему:

Роль народних музичних інструментів у литовській сакральній обрядовості

Галузь сакральної етноінструментології тільки в останні роки стає
предметом систематичного вивчення у литовській фольклористиці. Мета цієї
публікації – з’ясування ролі й особливостей використання народних
музичних інструментів в обрядах Католицької та Протестантської Церков
Литви XVII-XX ст. Об’єктом дослідження є сам феномен гри на народних
музичних інструментах – його обрядова сторона, а також етнологічне та
сакральне значення в релігійній практиці. У статті використано
компаративний, типологічний та історіографічний методи дослідження.

Гіпотеза: результати етнографічних спостережень і аналізу
історико-етнокультурних даних углиб періоду від XX до XVII ст. повинні
довести ефективність використання народних музичних інструментів у
сакральному мелосі й обрядовій практиці, їх визначальну роль у
збереженні живої давньої традиції в сучасних умовах. Привнесення мотивів
і елементів народного мелосу в сакральну, навіть у літургійну музику не
суперечить сучасним законам і звичаям Римо-Католицької Церкви і правилам
традиційних протестантських деномінацій у Литві.

Християнство є найбільш загальним і піднесеним принципом об’єднання
людей різних національностей, культури і соціального стану. Литва вже
понад 600 років є християнським краєм. За віросповіданням і ментальністю
основної частини населення Литву потрібно вважати католицькою державою,
проте литовці мають і протестантські традиції з їх специфічним мелосом.
Традиційною конфесією для Литви є також православ’я двох деномінацій:
Російська Православна Церква Московського патріархату і Староправославна
Церква поморської згоди (безпопівці). Нагадаємо, що Литва була прилучена
до світла християнської віри у східній традиції навіть раніше, ніж у
католицькій. Однак, з погляду фольклористики, оригінальної православної
традиції у Литві практично не було створено.

З моменту охрещення Литви християнство в країні набуло національного
забарвлення, сформувалися розвинені позацерковні форми релігійності. При
цьому етнокультурна традиція не була строго уніфікована, а виходила на
рівні побутової релігійності поза канонічні межі, ґрунтуючись на глибших
пластах історичних традицій литовського народу, що сягають язичницької
епохи.

Релігійний фольклор охоплює різні обряди, серед яких унікальною за
значенням є гра на музичних інструментах. Феномен її досі систематично
не досліджувався; відомі тільки прикладні, неаналітичні роботи в цій
галузі. Ця публікація є першою спробою визначити місце і значення цього
розділу фольклористики в культурі Литви. Більше того, мова йде про
найважливіший аспект ментальності народу, оскільки в сакральному
використанні музичних інструментів поєднуються релігійні, філософські,
культурні та патріотичні іпостасі національного духу.

Використано спостереження й аналіз матеріалів фольклорних експедицій,
проведених автором у 1987-1998 рр., причому зіставляються вони з усім
масивом даних литовської етнології й етноінструментології. При
визначенні походження і використання народних музичних інструментів у
релігійних обрядах автор спирався на усталену позицію теологів. Описи
католицького фольклору підпорядковано нормам законів і звичаїв Св.
Церкви, а протестантських обрядів – апріорній об’єктивності й істинності
канонів відповідних деномінацій.

З’ясовано, що використання гри на народних музичних інструментах у
Католицькій і Протестантській Церквах має не тільки спільні риси, а й
істотні відмінності. Поєднує цю обрядовість практика під час святкування
Різдва й Великодня, а також у похоронних і поминальних обрядах. Однак
встановлено й чимало істотних відмінностей, що виявляються передусім у
широті використання в обрядах музичних інструментів. Є різниця у
поглядах на сакральність музичного інструмента. Є й інші особливості, що
вказують на неоднозначність обрядової ролі народних інструментів у
Католицькій і Протестантській Церквах Литви, причому корені цих
відмінностей іноді сягають язичницьких часів.

Литовські етноінструментологічні та фольклорні терміни

Швільпінес (?vilpines) – народний духовий музичний інструмент типу
флейти, що виготовляється з кори рокити чи верби, довжиною 60-70 см, з
одним отвором, що дає змогу одержати натуральну гаму звуків. Бірбіне
(birbyn?) – народний духовий музичний інструмент, що виготовляється з
дерев’яної трубки з 5-10 отворами; до одного з її кінців прилаштовують
ріжок кози чи корови, до іншого – мундштук з одинарним язичком. Ріг
(ragаіs) – стародавній музичний інструмент із рога бика. Oжрагіс
(o?ragis) – стародавній литовський народний духовий музичний інструмент
із 3-6 боковими отворами, виготовлений з рога козла, видає кілька
діатонічних звуків. Скудучяй (skudu?iai) – народний духовий інструмент:
дерев’яні трубочки завдовжки 25-30 см, кожна з яких дає один тон; на
скудучяй грає кілька виконавців, які мають по два-три інструменти, що
відрізняються один від одного на тон або півтон. Ламзделіс (lamzdelis) –
народний духовий музичний інструмент у вигляді дерев’яної трубки
довжиною 30-40 см з 8 отворами, що видає 9-10 звуків. Трімітас
(trimitas), дерев’яна труба – духовий музичний інструмент, овитий
берестом, завдовжки 50-200 см, що дає змогу відтворювати гаму
натурального звукоряду. Вамздіс (vamzdis) – довга труба, яка під цією
назвою побутує лише в Малій Литві. Kанклес (kankl?s) – давній литовський
струнний інструмент: дерев’яний ящик у формі трапеції з заокругленим
одним кутом і горизонтально натягнутими металевими струнами, багато в
чому подібний до фінського кантеле. Клекетай (kleketai), калатала –
вирізані з дерева дощечки різного розміру. Теркшле (terk?l?) –
дерев’яний шумовий інструмент у вигляді конструкції зі зубчастого валика
і тонкої дощечки, вільний кінець якої входить у зубчики цього валика;
під час обертання валика виникають різкі голосні звуки. Табалай
(tabalai) – литовський ритмічний ударний інструмент: сухі дощечки
довжиною 50-90 см, 15-20 см шириною і 3-4 см товщиною, підвішені на
натягненому дроті. З них ударами двох кийків (дерев’яних
молоточків-ударників – А.М.) видобувають короткі, сухі і дуже дзвінкі
звуки [1, с. 21, 37, 112, 119, 131, 168, 190, 226, 231, 240, 246].

1. Обрядове використання гри на народних музичних інструментах у
литовській католицькій літургіці.

Хрещення Литви відбулося у 1387 р., Жемайтії – у 1413 р. Нагадаємо, що
вже в буллі 1403 р. Папа Боніфацій IX заборонив Тевтонському Ордену
вести війну проти Литви, бо це завдає шкоди християнству і Св. Церкві,
визнавши цим ex cathedra щирість і глибину прилучення до світла віри
литовського народу. Не дивно, що така радикальна зміна ментальності
народу істотно вплинула на його мелос, у тому числі й на процеси
функціонування литовських народних музичних інструментів. Вони стали
займати важливе місце в католицькій обрядовості. У самій Божественній
Літургії, однак, використання інструментів не дозволялося аж до початку
XX ст. Винятком були, мабуть, лише містерії (процесії, що ілюструють
деякі епізоди земного життя Христа). Це «Пастуша Містерія», пов’язана з
поклонінням пастухів Дитятку Ісусу, і недільна Великодня Містерія –
звіщення Світлого Христового Воскресіння.

Народний музичний інструментарій для супроводу літургійної Меси почали
застосовувати лише після видання Св. Престолом Закону від 22 листопада
1903 р., у якому зазначалося: «У католицькому костелі можна вживати
будь-які інструменти відповідно до тієї чи іншої національної традиції
за умови, що вони грають у чітко визначених місцях Літургії» [2, с.
227-228].

Про розмаїття інструментів литовського народу можна говорити на підставі
згадок у працях істориків, етнографів про той інструментарій, який був
характерний для католицької Служби наприкінці XIX – на початку ХХ ст.
Наприклад, у селищі Вайгува (Середня Жемайтія), за свідченням
Й.Жилявічюса, у 1930-ті роки старі люди згадували про служби, що
називалися «Piemen?li? mi?ios» («Пастуші Меси»). Зокрема, цей відомий
фольклорист пише: «На “Пастуші Меси” ходили з різними інструментами –
швільпінесом, бірбине, рогами, дерев’яними трубами, барабанами (бубни
знаходилися в костелі). Коли ксьондз заспівував “Gloria”, звіщаючи про
Різдво Христове, усі починали дути і вдаряти в інструменти, вихваляючи
Народження Господа» [3, с. 5].

Це перегукується з текстом литовського католицького молитовника: «Його
народження бачить увесь світ, Його вихваляють усі країни. Ликуйте,
радійте і грайте. Богу грайте на арфах, співайте у супроводі канклеса.
Нехай звучать голоси трімітасів і рогу» [4, с. 42].

Першим привернув увагу до використання в обрядах литовської католицької
літургіки народного інструмента канклес відомий просвітитель,
жемайтійський єпископ Мотеюс Валанчюс. У своїх «Ra?tuose» («Словах»)
владика згадує, що вже в 1580 р. у кафедральному соборі Жемайтійського
єпископату у Варняй були виконавці на канклесах, що грали під час Св.
Меси [5, с. 161].

Сучасний експедиційний матеріал із 1990 р. підтверджує стійкість цього
обряду. У селищі Тіркшляй Мажейкяйського району (Північна Жемайтія)
записано різдвяний вівчарський марш у виконанні музикантів костелу,
щоправда, на мідних духових інструментах [6]. Аналогічні приклади можна
знайти не тільки в Жемайтії, а й у північно-східній Аукштайтії. З цього
погляду дуже важливими є матеріали фольклорної експедиції 1989 р. (село
Уогіняй Купішкайокого району). Зі слів А.Петраускаса (1914 р.н.), його
батьки розповідали, що в 1914-1915 роках у Вабалнінкайському костелі на
Різдвяній Месі були присутні всі сільські пастухи. Наприкінці Меси вони
грали разом на ожрагісі та дерев’яних трубах, створюючи враження
звучання великого оркестру. Виконували при цьому той самий репертуар,
який грали зазвичай, випасаючи череду [6].

Особливо енергійного, «закличного» характеру надає цьому сигналу не
тільки зіставлення довгих ферматних чверток з крапками і коротких
шістнадцятих, а й своєрідний мікосолідійський F-dur, гостро нестійке
закінчення сигнального наспіву, яке допускало продовження його
своєрідного звучання.

Не менше значення, очевидно, мали досліджувані інструменти у
Великодньому обряді. За історичними відомостями, ще в 1812 р. Великодній
ранок починався в Жемайтії дзвінким, далеко чутним звучанням дерев’яних
труб у супроводі бубнів – усе це створювало враження, відповідне до
Євангельського сюжету, у якому розповідається про звуки труб, що
повідомляють про воскресіння Христа [7, с. 25-26].

Прикметно, що, оскільки на початку XIX ст. костели багатьох віддалених
селищ Жемайтії не мали органів чи, за наявності цих інструментів, часто
не мали виконавців на них, місцеві ксьондзи запрошували музикантів, що
грають на національних мундштуково-духових інструментах. У 1856 р. у
костелі села Вайгува у святкових, у тому числі великодніх обрядах, за
свідченням Й.Жилявічюса, «використовувалися дві дуже довгі дерев’яні
труби. Вони супроводжували спів ксьондза» [3, с. 4].

Експедиційний матеріал, зібраний у 1989 р., підтверджує наведену
інформацію. За свідченнями наших інформантів, в околицях містечка
Вабалнінкай під час Великодньої Меси, після слів ксьондза про
воскресіння Христа, у дворі костелу старший пастух починає сурмити на
трімітасі в супроводі ударних інструментів. Сам факт, що пастуху
доручається виконання Великоднього сигналу, який сповіщає про
Воскресіння, є виявом особливої пошани і поваги до нього [6].

Поряд із національними духовими інструментами у Великодній містерії
використовували й інші музичні інструменти: бубни, калатала, теркшле і
канклес. У 1580 р. жемайтійський єпископ Мяркеліс Гедрайтіс зі своїми
музикантами-виконавцями на канклесах у Великодні дні відвідав Вільнюс, і
весь Страсний Тиждень до самого Великого Четверга вони грали в соборах
міста [5, с. 161].

За законами Св. Церкви, від Великого Четверга до Світлого Христового
Воскресіння забороняється грати на органі, дзвонити у дзвони і дзенькати
у вівтарні дзвіночки. У дні мовчання вівтарних дзвіночків у костелах
усталені сигнали під час Св. Меси подавали калаталами і деркачами.
Зауважимо, що цими інструментами подавали сигнали не тільки католики
Литви, але й Польщі, Чехії, Угорщини та Західної Білорусії.
Північно-східні аукштайтійці в літургії Великоднього Часу також
використовували народні музичні інструменти. Під час покладання Св.
Дарів грали на скудучяй і ламзделісі.

Отже, литовські народні інструменти відігравали і продовжують
відігравати в наші дні важливу роль у багатьох католицьких обрядах – як
безпосередньо пов’язаних зі Св. Месою, так і в різноманітних
святкуваннях – Різдва і Великодня. Усе це є переконливим підтвердженням
надзвичайно важливої обрядової функції досліджуваного інструментарію в
житті литовського народу.

2. Народні інструменти в католицькій позацерковній обрядовості.

Літургіку Св. Католицької Церкви складають Св. Меса й обрядові молитви.
Обрядові молитви – це елементи обов’язкових свят, поминальних обрядів
(на відзначення пам’яті обов’язкової та факультативної) і сформованих
місцевих звичаїв ушанування окремих святинь, що охоплюють престольні і
храмові свята. Входять вони й у традиції відвідування святих місць, під
час яких читають і співають різні молитви, грають на музичних
інструментах. Ці обрядові молитви, а також інші різноманітні
благочестиві звичаї, що відповідали їхній ментальності, литовці
приєднали до суто римо-католицьких обрядів. Призначення обрядових
молитов – сповідання і прославляння віри.

Основу позацерковної обрядовості становлять молитви, пов’язані з певними
святами і значними подіям життя Св. Церкви, а також окремі молитовні
цикли (читані та співані) особливого вшанування – дванадесяті свята,
Адвент (4-тижневий період напередодні Різдва Христового. – Ред.),
травневі і червневі свята, Розарій Пресвятої Діви Марії, Літургія годин
Пресвятої Марії, Розарій Найсвятішого Імені Ісуса, піснеспіви 19 станцій
Хресної Дороги Жемайчю Кальварії (?emai?? Kalvarijoje), 14 станцій
канонічної Хресної Дороги в костелах, поминальний плач (Graud?s
verksmai), поминальні піснеспіви, жалобні Години і суплікації (лат.
supplicatio – молитва католицького звичаю, схожа на Літанію) [8].
Зазначимо, що частина таких звичаїв сягає загальних балто-слов’янських
коренів і перегукується з подібними звичаями інших народів. Зміст
позалітургійної молитовності полягає у тому, що в ній кожен вірний шукає
сублімацію власного життя. Зрозуміло, у Литві, розташованій біля
кордонів Реформації, обсяг позалітургійних молитов із XVI ст. неухильно
зменшувався. Зараз Католицька Церква Литви використовує сім молитовних
циклів особливого вшанування: це молитви Адвента, а також Травневих
народних святкувань (у Росії відоміші приблизно аналогічні англійські
травневі святкування), Проща Св. Марії (Жемайчю Кальварія), Різдва
Пресвятої Богородиці (Шилува), престольні і храмові свята, День Усіх
Святих і похоронні обряди.

Закони і звичаї Св. Церкви дозволяють і не забороняють місцеві
благочестиві обряди, якщо вони не суперечать загальним церковним канонам
і практикуються з давніх часів [9]. Прикладом таких місцевих
позацерковних звичаїв є Панямунські псалми [10].

Характер обрядової гри на народних музичних інструментах розкривається
не в усіх згаданих обрядах. Особлива виразність притаманна грі перед
Раротинес Адвента і при Травневих молитвах, під час поминання мертвих і
прощі до святих місць.

Із прийняттям християнства в литовських костелах щонеділі в Адвент біля
вівтаря й образів Св. Діви Марії служать присвячену їй Темну Утреню, яка
починається словами «Rorate coeli» і тому називається «Rarotomis». Її
походження польське, а в Литву її принесли ченці Францисканського
Ордену, який возвеличував культ Св. Марії [11]. Це прославляння Св.
Марії починалося сигнальним обрядовим вступом на дерев’яному трімітасі,
читанням молитов і піснеспівами – Годинами Непорочного Зачаття «Marijos
Nekalto Prasid?jimo Valand?», які зазвичай називали «Gadzink?» (польськ.
Godzinki – Годинки) чи «Adyn?», присвячених народному молитовному
поклонінню Непорочному Зачаттю. Співати «Gadzinkos» належало не
ксьондзам, а народу. Тому не дивно, що в грудні вже вдосвіта як у
садибах, так і в костелах звучали «Gadzinkos».

Перші історичні свідчення про гру на народних музичних інструментах в
обрядах Адвента прийшли з Польщі. У східній частині Мазурії біля Нарева
молодь сурмила в довгі дерев’яні трімітаси, які називали ліґавками
(ligavki). Молоді люди приходили з ними в костел і під час Раротинес
грали в костелі чи на паперті. Цей звичай востаннє зафіксований у
літературі в 1946 р. [12, с. 40].

Під час Адвента на народних інструментах грали й у Литві. У
Південно-західній Аукштайтії роль трімітаса в обрядах Адвента була
настільки велика, що його динамічно насичений тембр міг навіть
виконувати функції, характерні для традиційного передзвону. Історик
Й.Ашменокас розповідає про передріздвяні дні – «Rarotai»: «Rarotai»
розпочинаються рано вранці. Сільська молодь вже звечора вибирає
«зазивалу», що на світанку за допомогою свого жайсласа запрошує всю
молодь у костел» [13, с. 617].

Ці свідчення підтверджує також експедиційний матеріал. У селі Уогіняй
той же А.Петраускас на трімітасі виконав обрядовий передріздвяний
«Раротайский» сигнал [6].

На честь Св. Марії упродовж століть призначалися не окремі святкові дні,
а цілий травень. Щоденні молитви цього місяця називаються «Gegu?in?mis
pamaldomis», чи «Mojavomis» (польськ. Maj). Ця молитовна практика
належить, як уже зазначалося, до так званих обрядових молитов, які
виконуються вдома чи в Лурді, а також у костелі місцевими мовами і за
звичаями цього краю. У Литві ця молитовність утвердилася досить пізно,
навіть на початку XIX ст. у ній не були встановлені однакові молитви.
Сьогодні в Литві вона складається з сигнальної обрядової гри на
дерев’яному трімітасі, читаної чи співаної Літанії Св. Марії та пісні
«Sveika Marija, Motina Dievo».

У північно-західній Литві вірних на Травневі молитви скликали звуками
дерев’яних трімітасів, а самі молитви співалися під акомпанемент
канклеса [7, с. 25-26]. За словами жемайтійського єпископа М.Валанчюса,
у Західній Литві близько 1815 р. по закінченні вечірніх молитов молодь з
канклесами збиралася біля палаючих багать. Одні грали, інші танцювали
навколо вогню, виконуючи обрядові благочестиві пісні [5, с. 42].

Литовські народні музичні інструменти застосовувалися в похоронних
обрядах. Поминання душ покійних Католицька Церква практикує у День Усіх
Святих і День поминання мертвих, які відзначаються 1-2 листопада. Крім
встановлених Св. Церквою похоронних обрядів, литовський народ ще до ХХ
ст. зберігав чимало стародавніх дохристиянських поминальних обрядів, що
іноді тісно переплітаються з обрядами християнськими: «Жемайтійці під
час поминання мертвих ходили на могили близьких, де за душі померлих
влаштовували тризни і танцювали на них у супроводі гри на трімітасі та
бубнах» [14, с. 59]. Ще й досі в Жемайтії на День Усіх Святих і в День
поминання мертвих на цвинтарях звучать піснеспіви в супроводі мідних
труб.

Є спостереження з початку ХХ ст. серед католиків В’ятськой губернії
Росії, що вони також у День поминання мертвих «грали на свистульках»
[15, с. 21-31].

Наведені матеріали показують, що призначення обрядової гри на народних
музичних інструментах – сповіщення обрядових сигналів з метою скликати
людей, привітати вірних зі святом, що прийшло, а також прославити Св.
Віру звуками музики. Християнство в Литві ввібрало в себе багато
елементів стародавніх календарних свят, а народний інструментарій зайняв
своє місце у святкових церемоніалах і звичаях Литовської Католицької
Церкви.

Народні інструменти, окрім гри під час календарних обрядів, звучали на
похороні й у поминальних обрядах. Про поминальні обряди литовці
сповіщали ударами в бубни (b?gnas) і дерев’яні дошки – табалай: «При
спорядженні померлого в селі били в бубон» [16]. Або: «У
Північно-західній Литві в 1915-1917 р., повідомляючи про смерть людини,
били в “tabalus” – дві горизонтально підвішені дошки» [17].

На те, що в селах про смерть людини повідомляли звуками народних
музичних інструментів, вказував і литовський історик М.Біржішка:
«Литовці-жемайтійці під час похорону сурмили в дерев’яні трімітаси, щоб
інші чули їхні звуки» [18, с. 21]. На похороні грали на трімітасі й
північно-східні аукштайтійці. Ще близько 1880 р. на цвинтарі у Купішкас
на похороні чотири сурмачі грали на дерев’яних трімітасах [19, с. 7], а
також на ожрагісі [20, с. 90-149]. Відомий литовський
етноінструменталіст Р.Апанавічюс відзначає, що в Жемайтії XIX ст. на
похороні підлітки грали на сопілках. Такий звичай міг існувати й раніше
[21, с. 319].

Дерев’яні трімітаси використовувалися в похоронних обрядах і в інших
місцевостях. У дзукійському селі Ночос, що знаходиться на території
Білорусі, перед виносом труни з хати сурмили в трімітаси, виготовлені з
кори, сповіщаючи в такий спосіб село про сумну подію [14, с. 45].
Аналогічним чином гуцули на Західній Україні повідомляли звуками трембіт
про початок похоронних обрядів. У день похорону перед урочистою
процесією йшли двоє чи троє, іноді навіть п’ятеро чи шестеро виконавців
і в унісон грали на трембітах [22, с. 146].

У Західній Литві донині збереглася традиція при похоронних обрядах грати
на мідних трубах. Цими звуками по всій окрузі поширюється звістка, що в
селі є померлий [6].

Спираючись на ці й інші етнографічні дані, можна стверджувати, що гра на
музичних інструментах є найдавнішим і найважливішим складником
похоронних і поминальних обрядів, що сягає дохристиянських часів. Тоді
їхнє призначення полягало у відлякуванні від померлих злих духів, а
також у випрошуванні молитовними піснеспівами світлішого потойбічного
існування для душ покійних. Цей елемент марновірства певною мірою
простежується й у сучасних народних обрядах плачів і голосінь у будинку
новопреставлених.

Крім музичних інструментів, які голосно звучать, під час похорону грають
і на канклесі. Вже в датованих 1546 роком рахунках підскарбія Великого
Князя Литовського Жигімантаса Августа згадується гравець на канклесі, що
виконував сільські плачі (raudas) [23, с. 166].

За твердженням сучасних литовських етноінструменталістів, назва
«канклес» – kankli? – має індоєвропейське походження від кореня «gan» –
співати, звучати (giedoti) [24, с. 130-132]. Конструкція і прийоми
їхнього використання свідчать, що канклеси могли бути частиною
дохристиянських обрядових похоронних предметів, «що переносять у
потойбічний світ», поряд із трунами, саньми, ношами. За легендами, грою
на канклесах литовці часто намагалися відлякувати всяке зло, оборонятися
від смерті. Пізніше гру на цих музичних інструментах стали
супроводжувати співом [25, с. 278-281]. Що аналогічні звичаї існували й
у слов’ян, знаходимо підтвердження у Північній Білорусі, у Сурожському
районі Вітебської області. Там існує інструмент «кут» у вигляді трапеції
з однією струною. Він використовується для гри в будинку покійного і на
цвинтарі, де під звуки кута голосять плакальниці [12, с. 45]. Назва
інструмента, імовірно, пов’язана зі звичаєм класти небіжчика головою в
кут. Саме виразність народних музичних інструментів зумовила важливе їх
місце в похоронних і поминальних обрядах.

У Литовській Католицькій Церкві практикуються процесії під час
відвідування святих місць. Зародження цього народно-релігійного обряду
датується 1569 р. – часом підписання Люблінської Унії, коли єпископ
Протасявічюс запросив у Вільнюс ченців Спільноти Ісуса (єзуїтів). У
Литві за допомогою єзуїтів створювалися канонічні кальварії – система
станцій (лат. – station) у вигляді каплиць чи горельєфів [26, с. 50-53],
які повинні були проходити віруючі, повторюючи таким чином шлях Христа
на Голгофу. Процесія супроводжувалася грою на національних музичних
інструментах, зокрема, мундштуково-амбушурних. Такі форми обрядових
молитов присвячені прославленню Страстей Господніх. Це 19 станцій
Хресної дороги в Zemai?i? Kalvarijoje, чи Kalnai (Гори), походження яких
тісно пов’язане з діяльністю домініканців у Жемайтії.

Жемайтійський єпископ І.Тишкявічюс у 1637 р. запросив у свій єпископат
ченців Домініканського ордену. У село Гардай вони привезли з Єрусалима
Святу Землю і шматочки дерева, на якому був розп’ятий Ісус, заснували
дев’ятнадцять маленьких каплиць, у яких помістили привезені реліквії і
землю, ілюструючи оздобленням кожної каплиці певний епізод Страстей
Господніх. Для обходу каплиць владика Тишкявічюс попросив одного з
ксьондзів записати мелодії, що виконуються в народі. Усі мелодії були
записані разом з народним інструментальним супроводом.

Відомий жемайтійський єпископ М.Валанчюс наголошує: «Уже в 1644 р. ці
святі місця домініканські ченці обходили з молитовними піснеспівами у
супроводі народних музичних інструментів [5, с. 350]. Єзуїтська
рукописна книга «Annuae Litera S. Iezu (Oraci, Lugelun)», укладена на
основі монастирських архівів у 1618 р., повідомляє, що
католики-жемайтійці повністю запозичили для релігійних процесій
язичницькі музичні духові інструменти [27, с. 24].

Наприкінці XVIII – початку XIX ст. стародавні жемайтійські музичні
інструменти поступово заступалися мідними духовими. Жемайтійські
дворяни, наслідуючи іноземну шляхту, почали запрошувати у свої маєтки
чужоземних музикантів. Створювалися духові оркестри, що витісняли
народний інструментарій і виконавців. Так у релігійній музиці
утвердилися світські духові оркестри. На думку сучасних литовських
етноінструментологів, стародавній народний дерев’яний трімітас і
сучасний мідний корнет ніколи не опиняться в одній групі, як це сталося
в міжнародній практиці.

.

0

H

O

Oe

*

Kджений у Литві досвід взаємопроникнення позалітургійної практики різних
конфесійних громад на основі етнокультурної єдності народу є унікальним
для Європи.

3. Національні музичні інструменти в обрядах Францисканського Ордену
Литви

Якщо про роль національних духових інструментів у трудових, календарних,
родинних та інших обрядах маємо окремі згадки істориків і
етномузикологів, то питання використання того ж інструментарію в
християнських народно-релігійних обрядах практично не розроблене,
якихось помітних досліджень у цьому напрямку не проводилося. Тому нам
довелося виконати велику архівну й експедиційну роботу, виявити ряд
маловідомих історичних фактів. Це дозволило висунути гіпотезу про
суттєві функції досліджуваного інструментарію в християнській літургіці.

Про значне місце литовських національних інструментів у Католицькій
Церкві свідчать уже найраніші джерела, що дійшли до нас. Францисканський
Орден існував при дворі Великого Князя Міндаугаса у час його хрещення в
1251 р. Орден заснований в Італії 1209 р. подвижництвом Св. Франциска
Ассизького. З ініціативи Міндаугаса брати-францисканці виконували
апостольську місію в Литві, навертаючи литовців у рятівне лоно Св.
Церкви.

Переконуючи їх відкинути язичницьку оману і поклонятися Єдиному
Спасителеві, францисканські ченці не заперечували проти збереження тих
музичних інструментів, що раніше супроводжували обряди язичників. За
свідченням з однієї рукописної книги XVIII ст., «аж до 1622 р.
францисканські місіонери навертали язичників у католицьку віру,
залишаючи при цьому для молитви їхні традиційні музичні інструменти»
[27, с. 143-144].

Основна ідея Св. Франциска полягала в тому, щоб молитва, звернення до
Ісуса відбувалися не у храмі, а на природі – так, як це було в
язичництві, у супроводі язичницьких інструментів. Св. Франциск навіть
виготовив саморобну скрипку, «яка супроводжувала молитви. Так Франциск
знайшов велику радість» [28, с. 23].

Ця традиція в обрядах Францисканського ордена виявилася дуже стійкою:
хоча вже з ХVІІ ст. ченці-францисканці почали будувати в Литві
монастирі, ще й до сьогодні влітку вони продовжують іти на природу для
здійснення літніх обрядових молитов. Ці молитви супроводжуються грою на
народних музичних інструментах – трімітасі, бірбине, канклесі та інших,
що побутують у певному регіоні Литви. Цю обрядову традицію францисканці
дбайливо передають із покоління в покоління, і саме тому її можна
спостерігати й у наші дні.

Необхідно відзначити, що багато Отців Церкви схвалювали такий напрямок
францисканської місіонерської діяльності. У рукописній книзі «Historia
Ecclesiastica gentis Anglorum Venerabilis Bedae Presbitori» (1366 р.)
відтворюється розмова отця Григорія зі Св. Августином: «Християнство не
повинне засуджувати язичництво і знищувати його. Ще більше це стосується
язичницьких вівтарів і музики. Треба поступово, залишаючи форму,
змінювати саму культову ідею» [29, с. 42].

Серед численних молитов францисканців, що супроводжуються грою на
трімітасах, можна виділити молитви, у яких бере участь жемайтійский
пастуший трімітас, і молитви в супроводі ансамблю трімітасів.

Як приклад мелодії літнього францисканського обряду, виділимо молитовний
піснеспів «Marija Magdalena», призначений для співочих голосів у
супроводі пастушого дерев’яного трімітаса. Цей піснеспів записаний 1986
р. у селищі Янаполе Тельшайського району (Середня Жемайтія) [30, с. 22].
Мелодія піснеспіву характеризується змінністю розміру, загальною
плавністю, плинністю інтонаційного руху, неквапливим характером. Кожна
строфа вокальної партії (співають зазвичай усі присутні на обряді)
чергується з її виконанням на інструменті, творячи діалогічну
вокально-інструментальну композицію.

Ансамблевий супровід на жемайтійських трімітасах (беруть участь, як
правило, чотири-п’ять інструменталістів) має тотожну структурну
діалогічність із вокальною партією: кожну строфу по черзі співають і
грають на інструментах. Ансамблева гра на трімітасах характеризується
рівномірним розподілом звуків мелодії між чотирма інструментами. П’ятий
же створює гармонійні педальні тони; вони не обов’язкові, а за наявності
чотирьох трімітасів відсутні. Ансамблеве звучання породжує струнке
чергування акордів тонічної і домінантової функцій. Необхідно звернути
особливу увагу на те, що послідовний розподіл звуків мелодики між
ансамблевими інструментами був зумовлений суто технічними особливостями,
оскільки один окремо взятий трімітас дозволяє видобути лише один
натуральний звукоряд. Отже, для ансамблевого супроводу будь-якого
релігійного піснеспіву потрібний комплект трімітасів, у який входять
інструменти різних натуральних ладів.

На підставі сказаного можна припустити, що за своєю суттю саме обряди
францисканців найближчі до споконвічних литовських національних
традицій, що сягають ще язичницької епохи своїм «пленерним» характером,
функціонуванням і роллю в них музичного інструменталізму. Почасти це
зумовлене вже самим укладом богослужіння у Францисканському ордені, де,
на відміну від інших католицьких орденів – Домініканського,
Бернардинського, Єзуїтського й ін. – ченці використовували в обрядовості
гру на національних інструментах, у тому числі на амбушурно-мундштукових
духових, зокрема на трімітасі.

Таким чином, литовські народні інструменти відігравали і продовжують
відігравати в наші дні важливу роль у різних католицьких обрядах – як
безпосередньо пов’язаних зі Св. Месою, так і в різноманітних святах і
урочистостях – Різдва, Великодня, у процесіях тощо. Усе це є
переконливим підтвердженням надзвичайно важливої обрядової функції
досліджуваного інструментарію в релігійному житті литовського народу.

4. Значення литовських народних інструментів у протестантських обрядах.

Не можна залишити поза увагою роль народних інструментів у
протестантських литовських громадах. Вони розпадаються на багато
релігійних течій; однак, за нашими даними, досліджувані інструменти
використовуються тільки в двох деномінаціях: євангелістсько-лютеранській
і євангелістсько-реформатській. Між ними є невеликі теологічні
розходження, різниця у виконанні релігійних обрядів. Крім того, течія
реформатів характерна переважно для північно-східної Аукштайтії, а
лютеранська – для Малої Литви. Попри це, обрядовий характер використання
литовських амбушурно-духових інструментів загалом в обох течіях
однаковий. Тому надалі під поняттям «протестантизм» матиметься на увазі
і євангелістсько-лютеранська, і євангелістсько-реформатська деномінації.

Уже в XVI ст. реформи Мартіна Лютера викликали відпадання частини вірних
від Католицької Церкви. У Малій Литві початок Реформації датується 1525
роком. Лише за десять років, до 1535 р., цей релігійний рух охопив усю
Литву. У той час у країні залишалося лише сім католицьких священиків. І
тільки стараннями Спільноти Ісуса з 1569 року відхід від Св. Церкви
припинився. Відтоді й аж до наших днів поза рятівним лоном невелика
кількість литовців залишається лише в декількох регіонах Литви,
насамперед, у Жемайтії, у Малій Литві і Біржайському краї
(північно-східна Аукштайтія).

Відповідно до вчення Лютера, молитву повинні супроводжувати ті
інструменти, що традиційно поширені в побуті даного народу. Сам Лютер,
людина музично освічена, цінував і пропагував супровід народними
інструментами релігійних піснеспівів. Він говорив: «Усі святі, пророки і
пастори повинні Боже Слово виразити піснеспівом, звуками канклеса чи
інших музичних інструментів, що хвилюють серця людей. Народний
релігійний піснеспів та звукові інструменти наближають до Бога не менше,
ніж гарний проповідник. І цим прекрасним способом молодь треба наближати
до Бога» [31, с. 100-101].

Вчення Лютера адаптував до литовських умов відомий пастор Малої Литви,
перший перекладач Біблії на литовську мову Й.Бреткунас. На останньому
аркуші рукопису Біблії він пропонує список музичних інструментів, що
існували тоді у Малій Литві і могли б супроводжувати псалми. Серед таких
інструментів він називає, зокрема, трімітаси, трубу з рога (здається, що
йдеться про ожрагіс), вамздіс. Біля багатьох псалмів Бреткунас вміщує
рекомендації, що стосуються переваги використання того чи іншого
національного інструментарію у ньому. Наприклад, у дванадцятому псалмі,
скорботному, сумному за змістом, він радить використовувати канклес.
Урочистого характеру четвертий псалом, на його думку, можуть
супроводжувати дерев’яні трімітаси. Веселий, радісний за настроєм шостий
псалом добре б, відзначає Бреткунас, супроводити струнними і духовими
музичними інструментами. У тексті самих псалмів у його перекладі
міститься чимало згадок про литовські національні інструменти –
канклеси, трімітаси, бубни та інші. Маємо також свідчення, що
перекладені Бреткунасом псалми аж до 1940 року виконувалися в
Біржайській протестантській церкві (північно-східна Аукштайтія) у
супроводі п’яти дерев’яних трімітасів. Так, рукописний нотний збірник
реформатських наспівів, укладений пастором цієї церкви П. Яшинскасом,
містить сто п’ятдесятий псалом, який віруючі виконували під час обряду
конфірмації під звуки ансамблю з п’яти трімітасів [6].

Урочистий характер сто п’ятдесятого псалма зумовлений спокійним
метричним пульсом, рівномірним чергуванням тонічної і домінантової
гармонічних функцій, наявністю терцевого органного пункту в нижнього,
п’ятого трімітаса – у цього трімітаса терцевий тонічний звук створює
незмінний секстакорд, що превалює в загальному звучанні.

Відзначимо, що, починаючи з 1987 р., після виявлення згаданого рукопису,
ці псалми щорічно виконуються в Біржайській евангелістсько-реформатській
церкві під час конфірмації, а також в інших церквах Клайпеди, Таураге,
Шилуте.

Згідно з історичними даними, широке використання досліджуваних
інструментів протягом ряду сторіч характерне також для похоронних
обрядів Протестантської церкви Малої Литви. Відомий литовський історик
XVI ст. М.Стрияковський зазначає, що в таких обрядах грають на довгих
дерев’яних трубах – трімітасах, причому, за його спостереженням, «грають
те ж саме, що і співають» [32, с. 25].

В околицях міста Біржай, де переважна частина населення належить до
євангелістсько-реформатської деномінації, у похоронних обрядах і на
поминках особлива роль до 1940 року належала литовським духовим народним
інструментам. У самому місті Біржай вдалося записати мелодію
євангелістсько-реформатського похоронного обряду, у 1930-і рр. поширену
в даному регіоні у виконанні на ожрагісі [6]. Тут мелодія відзначається
урочистим, величним характером. Вона часто зустрічається в Малій Литві й
у інших протестантських похоронних обрядах, що свідчить про спільні риси
реформатського і лютеранського мелосу.

Слід відзначити розмаїття інструментарію, що використовувався в подібних
обрядах. Підтвердженням цього можуть служити зведення, опубліковані в №
9 за 1938 р. біржайського журналу «Sej?jas». У ньому організація
«Radvila» говорить про необхідність створення оркестру при громаді
євангелістсько-реформатської церкви. Він був потрібний для участі в
релігійних святах, похоронах, поминках. Однак не вистачало засобів на
закупівлю музичного інструментарію та створення оркестру. Тому
редколегія звернулася до членів громади з проханням допомогти грошима і
народними литовськими інструментами, що широко побутували в згаданому
регіоні. Під час фольклорної експедиції в той район у 1989 р. вдалося
поговорити зі старими людьми, що ще пам’ятали створений тоді оркестр, у
який входили найрізноманітніші зразки музичного інструментарію –
дерев’яні трімітаси, роги, ожрагіси, а поряд із ними – скудучяй, бубни,
а навіть балалайки, мандоліни і гітари [6].

Велика роль приділялася тим же інструментам у Різдвяному обряді згаданої
громади в околицях Біржай. Згідно зі свідченнями, отриманими від
Д.Дагите-Краняускене (1907 р.н.), у містечку Немунеліо Радвілішкіс у
1920-і рр. після різдвяного урочистого Богослужіння в
євангелістсько-реформатській церкві довго ще звучали дерев’яні роги, на
них грали тільки заможні селяни; інструменти ці вони нікому не давали.
Володіння рогом вважалося особливо престижним, певним символом
приналежності до сільської еліти [6].

Інше ставлення до музичних інструментів було характерним для
Великоднього євангелістсько-реформатського обряду того ж регіону. Як
свідчить О.Грігайте-Шілейкене (1912 р.н.), після великоднього
Богослужіння протягом цілого тижня вечорами на природі сурмили пастухи,
а під їхні звуки співалися урочисті пісні, що розповідають про
воскресіння Христа [33, с. 3, 7].

Важливу роль відіграють досліджувані інструменти в протестантському
обряді «Surinkimai» («Збори»). У північно-східній Аукштайтії такі
обрядові збори проходили кілька разів на місяць. Одна з найстарших
жительок Біржай Е.Чігіене (1898–1990) розповідала нам у 1987 році, що в
дитинстві вона часто була присутньою на зборах громади, коли співалися
релігійні пісні в супроводі канклеса. Після піснеспівів грали на
скудучяй і дерев’яних рогах, потім читали Євангеліє, співалися пісні. А
потім усі виходили в двір, і під звуки рогів, скудучяй починалися
веселощі, танці. Цей обряд зберігся до наших днів. Тільки тепер, на
жаль, замість рогів і скудучяй звучать синтезатори й електрогітари [див.
33, с. 3, 7].

На відміну від лютеран Малої Литви, євангеліки північно-східної
Аукштайтії, у Біржайскому краї, грають на канклесі під час поминок
тільки в останній вечір перед проводами померлих на цвинтар [21, с.
320].

Таким чином, думка М.Лютера про бажане використання національного
інструментарію в протестантському богослужінні мала великий вплив на
розвиток литовської музично-інструментальної культури. Зокрема, чималу
роль відіграли в цьому процесі амбушурно-духові. Наближення до Бога за
допомогою цих інструментів було однаково важливим і для обрядових
протестантських свят – Різдва, Великодня, Конфірмації, і для похоронних,
поминальних обрядів. Прикметно, що музичні елементи язичницької
обрядовості синтезувалися зі самою суттю протестантської культури Литви.

Наприкінці дослідження зробимо деякі узагальнення. Обрядові сакральні
звичаї католицької і протестантської громад Литви поєднує використання
народних інструментів під час календарних свят, як-от Різдво і
Великдень, на похоронах і поминках. Сліди дуже давнього походження їх
яскраво проявляються у використанні в обрядах сигнальних інструментів.
Оскільки це найдавніші народні інструменти, ми можемо простежити
безперервність їхнього застосування впродовж усієї історії литовської
етнокультури. У традиції струнних, тобто канклесів, яскраво виявляється
їхнє сакральне призначення, у тому числі й роль у похоронних і
поминальних обрядах. Саме в похоронних і поминальних звичаях
простежується спільність використання народних інструментів у католиків
і протестантів Литви. Відмінність полягає у тому, що католики
використовують народні інструменти в чотирьох групах обрядових молитов
(Адвент, Травневі, День поминання мертвих і під час процесій при
обходженні святих місць); у протестантів народні інструменти
використовуються тільки у двох обрядах (Конфірмації і «зборів»).

Ці спостереження дозволяють стверджувати, що в литовській релігійній
християнській культурі гра на народних музичних інструментах є
найяскравішим національним елементом духовного життя.

5. Про можливість розширення обрядової функції литовських народних
інструментів.

Практика використання народного інструментарію в Церкві, крім
літургійного значення, корисна також із погляду збереження і навіть
відтворення етнокультури народу. Відомо, наприклад [34], що сучасна
ситуація характеризується незворотним згасанням народних традицій
(інтонаційної символіки), руйнуванням навіть обрядової сфери
(календарної, весільної). Це відбувається, перш за все, через занепад
повнокровного середовища функціонування – зменшення контактів із носіями
традиції, неможливість повноцінного ансамблювання. Порушена характерна
для культури відносна стійкість творчого існування. Введення елементів
народної музичної культури в релігійну практику дозволяє значною мірою
подолати ці складності – і мелодика, й інструментарій знову опиняються в
повсякденному побуті, причому в ситуаціях великої суспільної й
особистісної значимості. Формується досить широке коло виконавців, які
перебувають під впливом кліриків, що мають не тільки необхідний мінімум
музичної освіти, а й, саме завдяки покликанню Церкви до збереження
Нації, протидіють профанації народної культури.

З огляду на це можна тільки вітати відродження народних традицій в
обрядах календарного і життєвого циклу. Не будучи прихильником
відродження архаїчних традицій, усе-таки можу стверджувати, що
повернення до етнокультурних коренів у побутовій обрядовості дуже
корисне для формування народної культури, відродження традиційної
естетики, патріотизму – всього того, що називається «народним духом». У
Литві це тим більше реально, що народна традиція не втрачена, її не
треба реконструювати (для деяких урбанізованих націй можна навіть
сказати різкіше – реанімувати), їй треба допомогти знову утвердитися.
Реальність органічного входження народних інструментів зумовлюється,
крім загальних закономірностей відродження етнокультури на
посткомуністичному просторі, відмовою Св. Церкви від оперної пишності в
сучасній літургіці. При цьому позалітургійна молитовна практика вбирає в
себе безліч місцевих релігійних обрядів, під час яких сповняються
молитви з неканонічними текстами і пісні місцевими мовами й у супроводі
місцевих інструментів.

Раніше вже йшлося про роль духових інструментів у сучасному похоронному
обряді. Хотілося б запровадити народний інструментарій і при святкуванні
радісних подій, перш за все, у весільному обряді. Для цього є достатні
підстави. У весільних обрядах язичницького періоду відводили велику роль
як канклесу, так і дерев’яним духовим інструментам. У найдавніші часи
похід молодих до язичницького жерця супроводжувався урочистою грою на
цих інструментах і був важливою частиною обрядового вінчання. Це
послужило згодом причиною того, що Протестантська Церква Малої Литви
забороняла супровід звуками національних амбушурних інструментів
весільних походів до вінчання – саме як атрибутику язичництва.

За свідченням М.Балтренене, запозиченому з даних історика початку XIX
ст. Х.Барча, пастори боролися з неприпустимими з погляду протестантизму
подібними обрядами жителів Малої Литви ще в XVII ст. У 1638 році був
оприлюднений указ керівництва лютеранської церкви, що забороняв звучання
інструментальної музики при весільному поході до церкви. Така заборона
обґрунтовувалася неприпустимістю гучного галасу, який створювали
інструменти з голосним звучанням. За невиконання указу загрожували
серйозні санкції. В указі, зокрема, йшлося: «Якщо музиканти не звернуть
уваги на цей указ, їхні інструменти треба знищити, а зі самих музикантів
стягувати штраф на потреби церкви» [35, с. 10-15].

Це свідчить, що супровід весільного обрядового ходу звучанням
досліджуваного інструментарію був атрибутом саме язичництва, а не
церковної обрядовості. Головна функція аналізованих інструментів у
язичницьких весільних веселощах – стимул їхньої активізації. Історик А.
Петаріс описує їх так: «У приміщенні спочатку заграв трімітас, потім
вступили канклеси, до них приєднався ретукай (невеликого розміру
литовський бубон – А.М.). І вся молодь почала танцювати» [36, с. 298].

Трімітаси у Північній Аукштайтії також виконували важливі функції у
передвесільних обрядах. Після сватання й аж до самого весілля наречений
щовечора голосно сурмив на короткій дерев’яній трубі, нагадуючи про своє
існування нареченій, яка живе в сусідньому селі чи в іншому кінці села,
ніби сповіщаючи, що він чекає її. Усе це є не тільки свідченням
стародавності обрядів, втілюваних за допомогою досліджуваного
інструментарію, а й переконливим доказом того, що ці обряди не втратили
свого значення аж до наших днів, а тому їх відносно легко відродити,
зрозуміло, наповнюючи християнським осмисленням.

З глибокої давнини обрядовій функції литовських музичних інструментів
належала суттєва роль у житті литовського народу. Одержавши, як
переконує зібраний матеріал, органічне втілення в обрядах
Францисканського Ордена Литви, духовий литовський інструментарій був
досить природно включений у народно-релігійну католицьку і
протестантську культуру, змінюючи деякі ідеї, але залишаючи форму,
виражену в обрядовій суті національного музичного інструменталізму.
Прикметно при цьому, що і католицькі, і протестантські обряди виявилися
цілком сумісними зі звучанням литовських народних інструментів, зокрема,
духових.

Сучасність внесла в побутування національного інструментарію помітні
корективи. Його майже цілком замінили сьогодні академічні мідні духові й
електроінструменти, хоча ієрархи і Литовської Римо-Католицької Церкви, і
Євангелістської Церкви заохочують повернення традиційної народної
культури у позалітургійну молитовну практику. Сьогодні ці стародавні
литовські музичні інструменти звучать як у католицьких, так і в
протестантських церквах Вільнюса, Каунаса, Клайпеди, Шяуляя, Біржая, а
також беруть участь у позацерковних сакральних обрядах.

Тому видається, що вивчення питань функціонування музичного
інструментарію в литовській релігійній обрядовості важливе не тільки для
самої фольклористики як найважливішої галузі етнології й
етномистецтвознавства, для науки як частини духовної культури Литви в
цілому, а й для реального сучасного життя. Таким чином, це і є відповідь
автора на висунуту ним гіпотезу.

Не підлягає обговоренню значення використання народних інструментів зі
сакральною метою – чи це літургіка, чи позацерковна обрядовість.

Представлені результати дослідження застосування народних музичних
інструментів у обрядах Католицької і Протестантської Церков Литви лише
окреслюють підхід до цієї проблеми етномузикології. Цілісне її вирішення
можуть дати тільки спільні зусилля фахівців у різних областях
балто-слов’янської етнокультури і християнської літургіки.

Література

Krutulis А. Muzikos termin? ?odynas. Vilnius, 1975.

Musicam sacram // 1998 met? Lietuvos Katalik? kalendorius – ?inynas.
Kaunas; Vilnius: Lietuvos Vyskup? Konferencijos leidinys, 1983. Р.
217-229. (Інструкція Св. Римської Католицький Церкви. 05.03.1967 р. –
M.A. ).

?ilevi?ius J. M?s? muzikos istoriniai bruolai // Muzikos menas. Kaunas,
1924. Nr. 12. Р. 3-4.

Psalmynas. Vilnius; Kaunas, 1973.

Valan?ius. M. Ra?tai. Vilnius, 1972.

Материалы республиканских инструментологических экспедиций 1987-1989 г.
// Клайпедские факультеты Литовской консерватории. Кафедра народной
музыки, кабинет фольклора.

Motuzas А. Gaud?ia ragai, tri?bija patriubo?iai … // Liaudies kult?ra.
Vilnius, 1990. Nr. 5-6. Р. 25-26.

Liturginis maldynas. Lietuva, 1992. Р. 245-246, 267, 274-276, 311-515,
601-603.

Codex Juris Canonici, can. 25-30 // Vai?nora J. Marijos garbinimas
Lietuvoje. Roma, 1958. Р. 53.

Мотузас А. Панямунские поминальные псалмы как феномен соприкосновения
культур Калининградской области и Юго-Западной Литвы // Проблеми
межрегиональных связей. № 1. С. 15-28.

Kantak К. Franciszkanie Polscy. Krakow, 1937. Т. II. S. 213.

Apanavi?ius R. Balt? etnoinstrumentologija. Kaunas, 1992.

A?menskas J. Kal?d? papro?iai // Jaunohji Lietuva. Kaunas, 1936. Nr. 12.
Р. 616-618.

Dundullien? Pr. Senov?s lietuvi? mitologija ir religija. Vilnius, 1990.

Галайская Р. Опыт исследования древнерусских гуслей в связи с
финно-угорской проблематикой // Финно-угорский музыкальный фольклор и
взаимосвязи с соседними культурами. Tallin, 1980.

Dulaitien?-Glem?ait? S. Kupi?k?n? senov?. Vilnius, 1958.

Jonas ?vedas / Sudar? ir paruo?? A. Vy?intas. Vilnius, 1978.

Bir?i?ka M. Dainos kelias. Kaunas, 1921.

Bura?as B. Kupi?k?nai gars?s muzikantai // M?s? laikra?tis. Kaunas,
1940. Nr. 4 (576).

St. Paliulis. Apa??ios apylinki? liaudies instrumentai // A? i?dainavau
visas daineles. D. 1. Vilnius, 1985.

Motuzas A. Lietuvos Katalik? Ba?ny?ia ir tautiniai muzikos instrumentai
// XVI Lietuvi? Katalik? Mokslo Akademijos Suva?iavimo Darbai. Vilnius,
1996.

Вертков К., Благодатов Г., Язовицкая Е. Атлас музыкальных инструментов
народов СРСР. Москва, 1963.

Lietuvos istorijos ?altiniai. Vilnius, 1955. – T. 1.

Visockait? N. ?emai?i? kankl?s – senosios etnokult?ros palikimas //
?emai?i? praeitis. Vilnius, 1993. D. 2.

Slavinskas Z. Lietuvi? kankl?s // Tautosakos darbai. Kaunas, 1937. T. 3.

Мотузас A. Поклонение Крестному Пути как фактор внутриконфессиональной
интеграции в Балтийском регионе. Советск; Клайпеда: НАСА, 1999.

Bagu?as Br. Als?d?i? parapijos 500 met? istoriniai bruo?ai. Tel?iai,
1978.

Markonis G. Asy?iaus ?ventasis // Caritas. Vilnius, 1991. vasaris. Р.
23.

Литовско-языческие очерки. Исторические ииследования Теобальда. Вильно,
1890.

Motuzas А. Tradicinis grojimas kerd?iaus trimitu, ragais, daudyt?mis.
Klaip?da: Lietuvos konservatorijos Klaip?dos fakultetai, 1991.

Lietuvos evangelik? ba?ny?ios kalendorius (1990). Taurag?; Vilnius;
Kaunas, 1990.

Strijkowski М. Ktera przedtym nigdy swiatla nie widziala. Kronika
polska, litewska, ?modska y wazystkiej Rusi etc. Karaliau?ius, 1582.

Motuzas А. Ir giedant ?ventas giesmes. Tautiniai muzikos instrumentai
Bir?? evangelik? reformat? bendruomen?je // Bir?? ?inios. Bir?ai, 1991.
Р. 20-23.

Рамодин A. Народные музыкальные инструменты и современность: на изломе
традиции // Сборник материалов международной конференции «Традиционные
музыкальные инструменты в современной культуре». СПб: Российский
институт истории исскусств, 1999. С. 41-42.

Bartsch Chr. Die littauische Muzikinstrumente. Dain? balsai. Heidelberg,
1889.

Pietaris V. Algimantas. Vilnius, 1989.

Похожие записи