Реферат на тему:

Проблема походження української мови

У другій половині XIX ст. проблеми походження української мови
порушувано в працях, у яких наводився опис її характерних особливостей.
Проте навколо цих питань, що розглядалися на основі вивчення пам’яток
східнослов’янських мов, велися й прямі дискусії..

Міркування про походження української мови висловив і О.Потебня.
“Підводячи теперішні руські наріччя до їхніх давніх ознак, знаходимо, що
в основі цих наріч лежить одна, конкретна, нероздроблена мова, що вже
відрізняється від інших слов’янських. Поділ цієї мови на наріччя почався
ще перед XII ст., тому на початку XIII ст. знаходимо вже безсумнівні
сліди поділу самого великоруського наріччя на північне- і
південновеликоруське, і такий поділ… передбачав уже й існування
малоруського, що більше відрізняється від кожного з великоруських, ніж
ці останні від другого” (Потебня, 1876:108-109(.

Виписавши із передмови І.Срезневського до “Записок о древнем языке
Русском” М.Погодіна думку про те, що “XIII і XIV ст. були часом
утворення місцевих наріч великоруського і малоруського, як наріч
окремих…, а деякі особливості місцевих говорів появилися дуже швидко,
але лише говорів, а не наріч”, О.Потебня заперечував безпідставне
приписування І.Срезневському думки про єдність руської мови аж до XIV
ст. Однак, вважав він, “…ніхто досі точно не визначив і ніколи не
визначить різниці між наріччям і говором. Кожний має повне право думати,
що мова, яка налічує 5,10 і т.д. різниць від іншої, що є міркою, це –
говір, але з появою шостої, одинадцятої і т.д. ознаки вона стає
наріччям”[Потебня 1876: 112].

О.Потебня був переконаний, що в давнину існувала спільна для східних
слов’ян мова – руська, яка згодом розпалася на два наріччя. Однак процес
розпаду, на його думку, тривав довго, оскільки “відокремлення
етнографічної одиниці — це не народження дитини і не падіння яблука, про
яке можна сказати, воно сталося о такій-то годині, хвилині… Тут можна
визначити тільки століття, пізніше за яке не могло відбутися виділення
мови” [Потебня 1876: 2]. Поділ руської мови, за О.Потебнею, відбувся ще
до XI ст., а за Київської Русі вже існувала українська мова.

Своє бачення питань формування та розвитку української мови висловив у
кількох працях О.Пипін. Його міркування викликали жваву дискусію.
О.Пипін добре бачив своєрідність двох гілок східних слов’ян і зазначав,
що народність “малоруська” попри всю силу великоруських впливів, котрих
зазнавала через сусідство, адміністрацію, освіту, попри “обрусіння”
вищих класів суспільства, зберегла стільки своєрідних ознак, що
“окремішність” її очевидна. Люди, що осіли разом на одному місці, не
змішувалися між собою, а коли народний елемент увійшов у
літературно-суспільний рух, то це ще більше спонукало до виявлення і
розвою окремих народних прикмет. Етнографічне вивчення показало
самобутність південноруської народності. Перед дослідниками постав
окремий народ, котрий має свою історію, культуру, мову, багату поезію, а
також оригінальні ознаки власної індивідуальності.

На думку О.Пипіна, пунктом очевидного історичного відокремлення двох
племен були XII – XIII ст. Відтоді історія обох гілок розійшлася і в
культурному, і політичному сенсі: вони стали належати до різних
культурних умов (Пыпин 1885: 747]. О.Пипін був переконаний, що незалежно
від того, у який період відбувся поділ “русского языка” на дві основні
галузі, обидві мови здавна заявили про себе особливостями, засвідченими
у старослов’янських церковних пам’ятках чи власних писемних
творах.[Пыпин 1885: 744-780]. Для дослідника незаперечним є те, що,
внаслідок політичного поділу росіян і українців, обидві мови
відокремилися настільки, що українська стала незрозумілою для росіян і
навпаки. О.Пипін переконував, що якраз навпаки, історія слов’янських
народів різних періодів свідчить, що народна мова гине не лише зі смертю
народу, а й навіть тоді, коли він фізично продовжує своє існування. Мало
того “литература сильная, независимая, способная к самобытному развитию,
создается не только там, где єсть особый язык й особое племя, но где
кроме того єсть особый тип культурной жизни й государственного союза”
.[Пыпин 1890:17-18].

О.Пипін відхиляв твердження О.Огоновського про те, що російська мова
“виробилася” з московського наріччя і лише в XIX столітті російські
письменники почали звертати увагу на інші наріччя Росії. На його думку,
дослідження Ф.Міклошича, П.Лавровського, В.Даля, які беззастережно
висловлювалися за самостійність української мови, застаріли, оскільки в
новіших дослідження В.Ягича та О.Потебні обґрунтовано погляд, за яким
два головні наріччя російської мови мають єдиний корінь. О.Пипін
стверджує, що південна і північна Русь становили колись одно плем’я,
одну державу й мали одну спільну мову. [Пыпин 1890: 16-17]. Тому
неслушним є порівняння окремішності української мови і літератури від
російської з окремішністю шведської мови від німецької чи французької
від італійської, оскільки французи, італійці та іспанці ніколи не
входили до складу однієї держави, а отже, не творили спільної
літератури.

Українська нація, на думку О.Пипіна, певний час жила у спільному
руському культурному і державному союзі, але згодом, в силу історичних
обставин, сама відокремилася від цього союзу і, як результат,
розпадалася на частини, одна з яких потрапила під вплив польської
державності та культури, друга – литовської. А саме державність “…
делаеть язык народа всеобщим органом его жизни, языком общественного
быта, администрации, просвещения й т.д.”[Пыпин 1890:19].

Досліджуючи генеалогію нової південноруської літератури, О.Огоновський
мав би шукати її початкового пункту в давньому періоді, спільному для
руського народу. І тут, за О.Пипіним, перед дослідником постає проблема
виокремлення власне південноруських елементів зі спільної історії та
писемності того давнього періоду.

О.Пипін звинувачував О.Огоновського в механічному доборі давніх творів і
письменників, за якими він визнавав південноруське походження. Він був
переконаний, що твори давньої руської писемності, хоч і були створені на
півдні, не мали спеціального південноруського значення. Про це свідчить
і той факт, що вони написані не народною мовою, а церковнослов’янською,
яка була однаково доступною і на Півдні, і на Півночі. Однаковими були і
культурні умови, що створили цю писемність, а джерелом для писемної
діяльності була та ж сама церква. Отже, оскільки Русь давнього періоду
при поділі її на окремі землі з місцевим життям й інтересами, все-таки
була об’єднана одною вірою, династією і спільним племенним інстинктом,
то вона була об’єднана і одною писемністю, що не переривалося аж до
XVIII століття, а звідси – “в древнем периоде, до татар й до
политического раздробления Руси, не было никакой специально южнорусской
литературы; была общая литература русского или русскославянского
письменного языка, распространявшаяся одинаково по всем областям
тогдашнего русского племени” [Пыпин 1890: 26].

Відповідаючи О.Пипіну, О.Огоновський надрукував статтю “Моєму
критикові”. Епіграфом до неї він узяв слова О.Пипіна, що тоді, як
розвиток південноруської літератури є лише частиною цілого великого
факту (відокремленості південноруської народності), не визнати якого
неможливо, московська література, увібравши дух московського державного
та церковного єдиновластя, почала складатися лише з XIX ст. Таким чином,
словами самого О.Пипіна О.Огоновський заперечував намагання російського
вченого накинути українцям звинувачення в сепаратизмі супроти
загальноруського літературного життя.

На думку О.Огоновського, нічого дивного немає в тому, що українці
вважають свою літературу окремою від літератури російської, оскільки й
сам росіянин в «Історії слов’янських літератур» відокремлював
південноросів від своїх земляків, відвівши їм окреме місце після
південних слов’ян. Історію української літератури О.Огоновський назвав
«руською» через те, що населення Галичини називалося “русини”, а звідси
мова й література — “руською”. Тому-то безпідставним є твердження
О.Пипіна про те, що “руською” може називатися лише словесність загально
руська (Огоновський 1890:5].

На відміну від О.Пипіна, О.Огоновський вважав, що із зникненням народу
не зникає мова, про що свідчить історія цивілізованих країн. Німецька
гегемонія в середньовічні часи не змогла знищити полабських та
балтійських слов’ян, і, як наслідок того, лужичани, що жили в
саксонських і пруських Лужичах, мають, незважаючи на нечисленність, свою
мову та літературу. Як стверджував О.Огоновський, історія людства не
знає жодного народу, який, живучи фізично, втратив би свою мову. Вчений
припускав, що О.Пипін, говорячи про загибель мови, мав на увазі
українців Росії, оскільки царським указом від 18 травня 1876 р. їм
заборонено користуватися рідною мовою. Однак, зауважував О.Огоновський,
“тепер і маленькі народи … зберігають …перекази своїх батьків і не
думають занапастити своєї мови, хоч чужа кормига їх сильно б’є-побива”
[Огоновський 1890:8].

На думку львівського професора, російська мова утворилася з московського
наріччя і ще у XVIII ст. користала з багатств церковнослов’янської мови.
Лише в XIX ст. російські письменники звернули увагу на наріччя північної
Росії. Отже, російська літературна мова у своєму зародку є мовою
“москальською”, оскільки фонетика московського наріччя – її головна
ознака.

Це, зрештою, підтверджували і галицькі москвофіли. Зокрема, крилошанин
А.Петрушевич визнавав, що російська літературна, або книжна, мова
виникла пізніше, прийнявши граматичні форми московського наріччя як
державного.

Таким чином, це свідчить, що праруської мови, з якої виділилися обидва
наріччя, мало- та великоруське, не було. Існувала лише мова, що звалася
руською, південноруською або малоруською. Українська мова у
фонологічному розвиткові, особливо в системі голосних о, е, h, що
замінилися звуком і, пройшла такі метаморфози, що її початок супроти
мови великоруської може вважатися прастарим. Звукова сторона
московського наріччя утворилася, за О.Огоновським, на основі фонетики
лядської, якою послуговувалися два лядські племені – радимичі та
в’ятичі, котрі проживали в північній Росії [Огоновський 1890:18].

О.Огоновський, послуговуючись даними історичної науки, вказував на
помилковість тверджень О.Пипіна. Португалія та Іспанія, Данія і Швеція
мають окремі, самостійні мови та літератури, хоч свого часу творили і
одна, і друга групи політичну єдність: Данія, Швеція, Норвегія належали
до німецького племені в 1397-1523 pp., а Португалія та Іспанія –
представники німецько-романського племені – у 1581-1640 pp. Отож, і
українці мають право “користуватися своєю мовою і літературою, як
старший народ супроти молодшого брата великоруса, який свою культуру
прийняв з Києва і взагалі з Русі південної” [Огоновський 1890:19]

Треба сказати, що О.Огоновський ще раніше — в інавгураційному слові з
нагоди початку навчального 1871 — 1872 року у Львівському університеті
спинився на походженні слов’янських мов, на їх поділі й обопільному
спорідненні, заперечував, що українська мова є наріччям російської. За
О.Огоновським, наріччя або міститься у вужчому колі менших народностей,
або буває мовою якоїсь частини того ж народу. Коли ж якась мова
розвивається на широких просторах і відрізняється від мови сусідів, то
це – самостійна мова. Українська мова, охоплюючи мало наріч,
характеризується єдністю мовних форм, що також свідчить про
самостійність її розвитку [Огоновський 1872 : 229].

Відмінність між російською і українською мовами О.Огоновський показував
на фонетичному рівні. Наприклад, якщо в російській мові у складі звуків
голосні відіграють більшу роль, ніж приголосні, а серед голосних
переважає (а(, то в українській, навпаки, приголосні переважають, а
серед голосних – найчастіше трапляється (і( [Огоновський 1872 : 232-233]

Українська мова, за О.Огоновським, проникає у всі стародавні пам’ятки,
створені в південній Русі, а деякі з них майже повністю написані живою
українською мовою, тоді як до XVIII ст. російська словесність, в основі
якої лежить московське наріччя, розвиватися не могла.

Дивними здаються українському лінгвістові намагання росіян зробити
російську мову літературною мовою всіх слов’ян. Заперечуючи проти такої
спроби, вчений наводить слова німецького вченого Макса Мюллера, який
писав, що “літературні діалекти”, або так звані класичні мови, “повинні
для своєї величі пройти нештучний занепад” [Огоновський 1872: 233].

Полемізував з О.Пипіним і український письменник та публіцист
Т.Зіньківський. У листі письменник, звертаючись до нього як до людини
чесної, що має ґрунтовні знання в міжслов’янських питаннях, не
погоджується з твердженням про провінційність української мови.
Т.Зіньківський наголошує на існуванні в Галичині народних шкіл,
університетських кафедр у Львові та Чернівцях, де навчання велося
українською мовою, що, зрештою, й спричинилося до того, що Галичина на
тривалий час стала культурним П’ємонтом для України російської.

Т.Зіньківський не погоджується з О.Пипіним, який бачив у давній єдності
Півдня і Півночі доказ браку в українській мові початків, необхідних для
самостійного розвитку. На думку Т.Зіньківського, цей “спільний зв’язок”
був державою південноруського народу, в якій московське плем’я було
підлеглим і не перешкоджало розвиткові південноруського історичного типу
та його державним починанням (Зіньківський 1893 : 4].

Зрештою, не лише росіяни та українці утворювали таку спільноту, на чому
так наполягає російський учений. Т.Зіньківський підкреслює, що Італія,
Іспанія та Франція не лише творили одну державу, але й були одним
латинським плем’ям, а звідси – досить довго спільною для них була і
латинська мова, однак кожна з цих держав витворила свою окрему,
самостійну мову. І хоч бездержавність, на думку Т.Зіньківського, не лише
перешкоджала розвиткові українського письменства, а на Великій Україні
взагалі зупинила його, все-таки не було жодних підстав обмежувати в
розвитку українську мову.

&

#Нечуй-Левицький 1891 :115].

На відміну від О.Пипіна, який розглядав українську літературу як
провінційну, автор статті переконаний, що українське письменство нічим
не поступається літературі російській. “Чому ж, наприклад, Пушкін,
Лєрмонтов належать до широкої літератури, – запитував він, – а Шевченко
до неширокої і недужої, коли другий том Шевченкового “Кобзаря” далеко
ширший і глибший провідними та прогресивними ідеями, ніж усі твори
Пушкіна та Лєрмонтова?”.

Початок виникнення літератури українською мовою І.Нечуй-Левицький
пов’язує з літописом Нестора, тоді як російська мова виникла “на ґрунті
мертвої церковнослов’янської мови, виробленої доволі добре вченими
Києво-Могилянської академії в XVII та на початку XVIII віку”
[Нечуй-Левицький 1891: 17].

Активну участь у дискусії щодо походження української мови брав професор
О.Соболевський, один із найактивніших прихильників існування праруської
мови. Досліджуючи давні пам’ятки писемності, відомий лінгвіст
зосереджував увагу на двох питаннях:

значення і походження „нового h”;

великоруське походження давніх киян.

Свої погляди О.Соболевський чітко виклав у “Лекциях по истории русского
языка”. О.Соболевський твердив, що говори південної, західної та
північно-східної частини Русі були майже тотожними, отже, “русский язык
древнейшей эпохи был один язык в полном смысле этого слова”. І тільки
занепад ь та ъ привів “к разделению русских говоров на две группы –
юго-западную и северо-западную” [Соболевський 1907: 195].
Загальновідомо, що характерною ознакою української мови є поява на місці
давніх о та е перед складом із редукованими ь і ъ, що занепали, звука
(і(. О.Соболевський, вивчаючи давні пам’ятки, дійшов висновку, що
український голосний і є пізнішим за походженням. Учений пояснював це
тим, що в ранню пору поряд з ъ, ь з’явилися подвійні о або дифтонги,
здебільшого уо, уэ та уи. “В древнейших пам’ятниках, из которых старшие
относятся к половине XII века, мы замечаем, что долгое (е( изображается
буквой h долгое же (о( обыкновенно не отличается… от краткого (о(, и
только изредка мы видим на месте его двойное (о( — оо: воовьця — овца,
воовьчихъ – овчихъ”. Це дало підставу О.Соболевському твердити, що “в
говоре галицко-волынском исчезновение глухих и привело к образованию
долгих звуков. Когда в слогах, предыдущих тем, где были глухие или и,
находились звуки е или о, эти последние, вследствии исчезновения глухих
и и подверглись заместительному удлинению, и е стало произноситься
долго, близко к древнему h а о стало звучать как долгое о [Соболевский
1907: 50-51]. Дослідник також переконував, що в давніх пам’ятках
галицько-волинського письма довгий (е( позначався буквою h – пhщь,
тhсть, матhрь” [Соболевский 1907:48].

Довгий (о( поступово став вимовлятися закрито й наближався до у, а
пізніше перейшов у дифтонги уо, уи, уэ: вечеръ субутныи, щюдръ
[Соболевський 1907 : 58].

На засіданні Історичного товариства Нестора-літописця, що відбулося
20 листопада 1883 p., О.Соболевський прочитав реферат на тему “Как
говорили в Києве в XIV и XV вв.?” Дослідник зазначив, що “русский язык в
древнейший период своей истории делился на несколько говоров, различие
между которыми было почти ничтожно и не нарушало единства русского
языка” [Соболевкий 1888: 215]. З появою писемності виникло явище, що
започаткувало поділ російської мови на два наріччя — великоросійське та
малоросійське. Занепад у російській мові звуків ъ, ь не мав наслідком
ніяких змін у системі голосних звуків, тоді як в українській мові це
явище спричинило подовження колишніх коротких (о( та (е( перед складом,
у якому звуки (ь(, (ъ( занепали. Звідси і поява у деяких давніх
рукописах h тобто довгого (е( там, де українська мова має і: пhчь –
пічь, шhсть = шість. На думку мовознавця, пам’ятки, у яких відбите це
явище, написані в Галичині та Волині й з Києвом та Київщиною ніяк не
пов’язані. Отже, говір давнього Києва відрізнявся від говору Галичини
[Соболевский 1888: 215]. Оскільки в жодній з пам’яток, написаних у Києві
у XIV-XV ст., зокрема у Псалтирі 1397 p., Євангелії 1411 p., духовній
грамоті 1446 р. не віддзеркалено рис, характерних для
галицько-волинських рукописів, а саме «нового h=і, то О.Соболевський
робить висновок про те, що говір Києва та Київщини був великоруським:
“необходимо думать, что в Киеве XIV и XV вв., а следовательно, и раньше,
было великорусское наречие, и что нынешнее малорусское население …
пришлое, пришедшее приблизительно в XV в. сюда с запада, из Подолии,
Волыни и Галиции и ассимилировавшее собою остатки старого киевского
населения” [Соболевский 1888 : 216].

Реферат О.Соболевського викликав заперечення у членів Товариства.
Зокрема С.Голуб’єв висловив думку про те, що такий висновок не можна
робити на підставі дослідження лише чотирьох пам’яток, треба було взяти
до уваги рукописи і стародруки київського походження. Наприклад, “в
Киево-Печерской Лавре хранится пам’ятник XV века с предисловием писца на
малороссийском наречии, которое может существенно повлиять на характер
выводов” [Соболевский 1888 : 216].

П.Житецький звернув увагу на те, що теорія про великоруське населення
Києва не є новою, – раніше про це говорили М.Погодін та П.Лавровський. З
погляду науки вона безперспективна, бо не пояснює ні фактів політичної
історії, ні фактів історії мови. Дивним виглядає те, що, незважаючи на
пізніше заселення Києва вихідцями з Галичини та Волині, в Києві панує
українське наріччя, а не галицьке чи волинське. За П.Житецьким, при
вивченні давньої мови висновки слід робити, беручи до уваги зміни
звуків, морфологію та синтаксис [Соболевский 1888: 217].

О.Соболевський заперечив цю тезу українського вченого, вважаючи, що
морфологія в давнину була спільною для велико- та малоруського наріч, а
народного синтаксису не можна шукати в давніх пам’ятках.

Історик В.Антонович наголошував, що “положение о разрежении населения
Киева больше историческая фикция, чем доказанный исторический факт”
[Соболевский 1888: 217], бо у княжих міжусобицях брала участь невелика
дружина, більш-менш однорідна за складом.

Не погоджувалися з О. Соболевським О.Левицький, який вказав на ряд
українських рис у “Слові о полку Ігоревім”, а також І.Лучицький та П.
Голубовський.

На засіданні Товариства, що відбулося 18 грудня 1883 p., дискусія про
говір Київщини була продовжена. О.Соболевський проаналізував Печерську
пам’ятку кінця XV ст.. Він сказав, що у вступі, написаному одним із
ченців, немає жодної із малоруських особливостей «вроде и вместо h или
ы” [Соболевский 1888: 219].

П.Житецький виголосив повідомлення на тему: “По поводу вопроса, как
говорили в Киеве в XIV-XV вв.” Учений зазначав, що в Галицькому
Євангелії 1144 р. немає нового h, а відсутність такої риси, за
О.Соболевським, характеризувала саме “великоруський” говір Києва. Брак
нового h притаманний не тільки великоруським, а й малоруським пам’яткам,
отже, “до второй половины XII в. киевское наречие не различалось
существенным образом от того наречия, которым говорили в Галиче, и
следовательно, до этого времени в Киеве жило то самое племя, которое
жило в Галиче” [Соболевский 1888: 220].

Дослідник підкреслив типові українські риси в пам’ятках безсумнівно
київських (в Ізборниках Святослава) – чергування въ — у, и на місці h;
уселитися зам. вселитися і смотривше зам. смотрhвше [Соболевский 1888:
220].

О.Соболевський заперечив П.Житецькому, вказавши, що Галицьке Євангеліє
1144 р.складається з двох частин — старої та нової. У старій частині
немає вживання h замість е, але є перехід жч у жд, чого не зафіксовано в
Київських пам’ятках [Соболевский 1888: 222].

Не погоджуючись з П.Житецьким, який обстоював українське походження
Ізборника Святослава, О.Соболевський переконував, що «в нем есть такие
особенности, которых мы не встречаем в нынешнем малорусском языке,
например, переход ударяемого е в я, как в древнем Псковском говоре,
например, поямлются вм. поемлются, следовательно, говор писца Сборника
Святослава не имеет ничего общего с нынешним малорусским наречием»
[Соболевский 1888 : 223].

М.Дашкевич, опираючись на дані історичної науки, не погоджувався з
твердженням О.Соболевського про етнографічні зміни в складі населення
Київщини до XVI ст. Аналізуючи філологічні дані, на які спирався
О.Соболевський, М. Дашкевич вказував, що в духовній грамоті 1446 р. є
риси, які заперечують докази російського мовознавця. Наприклад, слово
господа, на його думку, вжите в “южнорусском смысле”. Те, що в мові
Псалтиря 1397 р. та Євангелія 1411 р. немає українських мовних рис,
історик пояснював належністю переписувачів до особливої школи, на яку
помітний вплив справив болгарський правопис [Соболевский 1888: 224].

І пізніше, у 1904 p., О.Соболевський твердив, що “родина малороссов –
юго-западный угол древнерусской земли. Отсюда они передвинулись далеко
на восток … Только часть Подолья, Галиции и Полесья, гродненское и
волынское, могут считаться их древней территорией” [Соболевський 1904:
5].

У статті “Древнекиевский говор” О.Соболевський стверджував, що лише
галицьке та українське наріччя мають (і( на місці (о(. Появу і він
припускав лише як наслідок тривалого процесу, який не міг зародитися
самостійно “в двох сторонах” Південної Русі. О.Соболевський вважав, що
на значному просторі, він мав би розвинутися серед об’єднаного, більш чи
менш густого населення, на порівняно невеликій території, тому
південноруське населення, яке вже говорило на і, прийшло до Києва… з
Поділля, Галичини, Волині [Соболевский 1905 : 313]. О.Соболевський
силкувався довести тезу про колонізацію Наддніпрянщини, оскільки, на
його думку, мова Київської Русі домонгольської доби була близькою до
мови Дреговицької й Сіверської областей, які лягли в основу сучасних
білоруського та російського наріч. А тому, на думку мовознавця, немає
підстав вважати давньокиївський говір тотожним чи близькоспорідненим з
давнім галицько-волинським говором. О.Соболевський переконував, що
давньокиївський говір, хоча й має власні дрібні риси, є ближчим до
говорів білорусько- великоруського типу (без подовження голосних під
упливом глухих, що зникли) [Соболевский 1905 :314].

О.Соболевський свої висновки побудував на гіпотезі: сусідні говори
повинні мати спільні ознаки. Давній київський говір зник, але його
особливості мали б, на думку мовознавця, зберегтися в сусідніх із ним
говорах. Якби київський говір був українським, то в ньому повинна була б
зберегтися найважливіша ознака української мови – подовження голосних.
Таку ознаку вчений знаходив у говорах Чернігівської губернії,
Гомельської області Могильовської губернії, які, на його думку, були
перехідними до великоруського наріччя, а саме до говорів Орловської та
Курської губерній, що в свою чергу мають перехідні ознаки, близькі до
особливостей білоруського наріччя. А звідси О.Соболевський робить
висновок про те, що в часи утворення цих наріч у сусідстві з ними не
було “малоруських говорів”, а отже, і київський говір не був українським
[Соболевский 1905: 316].

Далі О.Соболевський аналізує такі київські пам’ятки, як Початковий і
Київський літописи (за Лаврентіївським та Іпатіївським списком), житіє
св.Феодосія Печерського, що збереглися у списках, зроблених в інших
областях. На його думку, в цих пам’ятках можна лише робити спостереження
над словниковим матеріалом, оскільки в Початковому літописі немає
антропонімів на -ць, -цько, що були характерними для галицьких грамот
XIV-XV cт. [Соболевский 1905.:318].

Свої погляди на виникнення і розвиток української мови виклав відомий
український мовознавець А.Кримський у спеціальній праці «Филология и
Погодинская гипотеза». Видатний фахівець піддав аналізові й гострій
критиці висновки О.Соболевського про мову давніх Києва й Київщини та
походження української мови.

А.Кримський пише, що О.Соболевський узявся за відновлення гіпотези, яку
історичні свідчення не лише не підтверджують, а навпаки – рішуче
заперечують і яку вже спростували історики В.Антонович та М.Грушевський
[Крымский 1904 : 7].

У спеціальній главі (другій) вчений пише про різну семантику, залежно
від контексту, слів „наречие” и “язык”, доводить, що українська мова –
окрема слов’янська, показує, що сам О.Соболевський погано знає
українську мову [Крымский 1904 : 12-19].

У додатку до своєї праці А.Кримський підкреслив, що й О.Соболевський
поступово відмовився від твердження про великоруськість давніх киян.
Зміні поглядів посприяло зацікавлення українською діалектологією
[Крымский 1904 : 84].

Проте дискусія А.Кримського з О.Соболевським на цьому не закінчилася. У
статті „Древнекиевский говор”, говорячи про звук і на місці о,
А.Кримський твердить, що кожен, хто знає українську діалектологію й
історію української мови, не може не визнати, що звук і “вироблявся” в
західному і східному “малоруському наріччі” (у Львові та Києві)
самостійно, незалежно один від одного (наскільки взагалі можна говорити
про взаємну незалежність при постійних зносинах Львова і Києва) і в
різний час у різних говорах. Учений підтверджував свої слова
дослідженнями Ф.Корша та О.Потебні, а також “Топографическим описаниям
Черниговского намесничества” О.Шафонського, з якого випливає, що “навіть
наприкінці XVIII ст. переяславці ще не виробили звука (і(, а вимовляли
подовжений о, що був близький до у. Західні ж українці виробили і ще в
XVI ст.» [Крымский 1906 : 7].

Література

Потебня А. Два исследования о звуках русского языка. Воронеж, 1876.

Пыпин А. Обзор малорусской этнографии //Вестник Европы. Т. ІV.
Кн.8.1885.

Огоновський О. Моєму критикові. Львів, 1890.

Огоновський О. Короткий погляд на історію язиків слов’янських, особливо
ж на історію язика руського // Правда. V.1872.

Писання Трохима Зіньківського. Львів, 1893.

Баштовий І. Українство на літературних позовах з Московщиною. Львів,
1891.

Соболевський А. Лекции по истории русского языка. М., 1907.

Соболевский А. Как говорили в Киеве в ХІV — ХV вв? // Чтение в
историческом обществе Нестора-летописца. К.,1888.

Крымский А. Филилогия и Погодинская теория. Киев, 1904

Крымский А. Древнекиевский говор / Известия отд.русск. яз. и слов.
Имп.Акад. Наук.1906.

Похожие записи