Реферат на тему:

Прізвищеві назви на -ськ(ий) у волинян 14-15 ст.

На сучасному етапі українська історична антропонімія має значні
здобутки у вивченні антропонімних систем окремих етнічних теренів.
Водночас деякі регіони ще потребують окремої уваги ономастів. Серед них
Волинь 14-16ст., географічне розташування, особливості внутрішнього
устрою і соціальна структура якої протягом зазначеного періоду
визначають специфіку антропонімікону даної землі. Зазначимо, що онімний
матеріал Волині уже був предметом зацікавлень М.Худаша, Р.Керсти,
М.Демчук, О.Неділько, І.Єфименко та ін., однак спеціально в діахронному
розрізі не досліджуваний.

Для української антропонімії вказаного періоду визначення особи за її
власним іменем було давно пройденим етапом [Худаш 1977 : 93]. Пам’ятки
14-15 ст. засвідчують, що двослівні антропонімні формули (далі АФ)
кількісно переважають однослівні. Незначний відсоток становлять також
тричленні іменування (У Гр. 14 ст. – 6%, 15 ст. – 6,4%). Однією з
найпродуктивніших моделей двокомпонентного іменування було поєднання
власного особового імені з топоантропонімом, а трикомпонентного
іменування – особового імені, патроніма і топоантропоніма. Семантичний
зміст останнього ідентифікує особу за географічною ознакою, за назвою
маєтку, за місцем походження, за найменуванням місцевості, в якій
проживала або з якої прибула особа. Відтопонімні прізвищеві назви (далі
ПН) функціонують у двох варіантах: 1) субстантивному, який міг виступати
в синтетичній або аналітичній (описовій) формі; 2) ад’єктивному,
морфологічним виразом якого є ад’єктоніми (відтопонімні прикметники) на
-ьск(ий)<*?sk. Ідентифікація особи з допомогою відтопонімного означення відома усім слов’янам і пов’язана з формуванням приватної власності. Проте в кожного слов’янського народу дані антропоніми різняться морфологічним вираженням, ступенем уживання та специфікою побутування. Російській і білоруській мовам відомі субстантивні та ад’єктивні відтопонімні ПН, проте, як і в українській мові, уживання форм на -ьск(ий) у білорусів та росіян у 10-13 ст. строго регулювалось соціальною належністю поіменованого і утворювалось від назви уділу чи маєтку князя. Ця обмеженість збереглася в російській мові і у 16-17 ст., у той час як з 17 ст. їх кількість у білоруських джерелах різко зростає внаслідок зменшення патронімів на -ич, що зумовлено впливом польської мови [Медвідь-Пахомова 1999 : 117, 157]. АФ особове ім’я + відтопонімне означення є визначальною рисою західнослов’янської антропонімії, оскільки на теренах Польщі, Чехії значно раніше усталилось спадкове право на землю, що пояснює актуальність топоантропонімної ідентифікації особи [Там само : 71]. Зокрема, польські пам’ятки фіксують аналітичні та синтетичні відтопонімні ПН, однак вже з другої половини 14 ст. простежується зростання кількості відад’єктонімних форм на -ski/-cki, а з 15ст. вони стають найпродуктивнішим способом ідентифікації поляків. Для південних слов’ян іменування особи за допомогою топоантропоніма на -ьск(ий) не характерно, що пов’язано із колективним принципом володіння майном. Загалом у сербській та словенській мовах для ідентифікації особи за місцем проживання та походження використовували субстантивні синтетичні форми, утворені за допомогою формантів -jанин -ац та аналітичні форми. У македонській мові формант -ськ(ий) має патронімно-посесивне значення [Там само : 78-79]. В українській мові відад’єктонімні топоантропоніми разом з прізвиськами та патронімами як додаткові ідентифікаційні засоби в іменуванні особи сягають ще києворуської доби, що відображає не лише антропонімні смаки і традиції згаданого періоду, а й особливості побуту тогочасних людей. Відтопонімні означення на -ьск(ий) з’являються у пам’ятках ще з 12 століття, але вони були строго обмеженими соціальним і майновим станом поіменованих і поширювались виключно на представників княжої еліти, іноді вищого духовенства. На відміну від патронімів, які теж слугували додатковим засобом ідентифікації князів, утворення із суфіксом -ьск у пам’ятках києворуської доби посідали досить скромне місце (5 %). Поступово питома вага ад’єктонімів зростає, зокрема, у грамотах 14 ст. їх 16%, у 15 ст. – 14%. [Там само : 144]. Велика кількість іменувань даного типу на Волині в досліджуваний період зумовлена позамовними чинниками, По-перше, у джерелах 14-15ст. згадані антропоніми репрезентують осіб вищих суспільних верств, по-друге, соціальним тлом, на якому розгортається життя Волині протягом окресленого періоду, є наявність розгалуженого прошарку князів, панів, шляхти-зем’ян [Яковенко 1993 : 87]. А давність роду, зв’язок з певним земельним володінням був закумульований передусім в топоантропонімах. Такі ПН творились семантичним способом через онімізацію ад’єктонімів, базою для яких слугували ойконіми. Ад’єктоніми не лише в українській, а й в усіх слов’янських мовах утворювались за допомогою суфікса -ьск, а в 11-14 ст. ця модель була єдиною ад’єктонімною моделлю [Горпинич : 19]. Аналізований матеріал засвідчує, що найбільше волинських ПН зазначеного типу утворилось від ойконімів на -овъ, при цьому топоформант зберігався: Вощовъ, Ощовъ > Вщовский, Ощовский (AS,І,82); с. Калусовъ > Калусовъский
(AS,І,72); с. Козловъ > Козлувъский, Козловський (Роз,151); с.
Колпитовъ > Колпытовский (AS,І,86-87); с.Куликовъ > Куликовъский
(AS,І,61); с.Ляхово> Ляховский (AS,ІІІ,14); с.Пузовъ > Пузовский
(AS,І,62); с.Романовъ > Романовский (Роз,81); с. Смыково > Смыковский
(АрхЮЗР,8/ІУ,193); с.Шелвовъ > Шелвовъский (АрхЮЗР,8/ІУ,120). Творення
ПН від ойконімів на -ич-и супроводжувалось фузією морфем:
с.Яковичи < Яковицкий; с.Яловичи > Яловицький. ПН, утворені від
ойконімів з формантами -ець, -ица, зберігали їх у похідних формах: с.м.
Вишнєвець > Вишнєвецкий (AS,І,112); м.Корець > Корецький (AS,І,82); с.
Войнича > Войницкий (Роз,138). При творенні ПН від ойконімів на –ци (с.
Подгайцы > Подгаєцький) (АрхЮЗР,8/ІУ,141) елізується топоформант і в
прикметнику, а відтак і в онімі з’являється голосний “е”, що суперечить
твердженню В.О. Горпинича, який вважає форми із голосним “е” явищем
пізнішим, не властивим давньоукраїнській мові [Горпинич : 46]. ПН,
утворені від ойконімів на -ок, -к-и, засвідчують виникнення морфемних
вузлів: с.Городок > Городєцкий (AS,І,61); с. Хренники > Хренницкий
(АрхЮЗР,8/ІУ,20). ПН, утворені від ойконімів на -инь, -н-и, зберігали
суфікс топооснови: с.Бабинь > Бабинский (AS,І,57); с.,м.Малынь >
Малинский (АрхЮЗР,1/УІ,8); м. Четвертынь > Чєтвєртєнский (AS,ІІІ,5); с.
Омеляны > Омелянский (AS,І,85).

? ? A A i o

o

gd»DA

DЧорторыйскый (Р,151). Результат поєднання двох суфіксів -ьск в процесі
творення ад’єктоніма неоднозначно трактується в ономастичній літературі.
Зокрема, Л.Л. Гумецька стверджує, що прикметники від топонімів на -ьск
утворились шляхом приєднання ад’єктивних флексій [Гумецька 1958 : 118];
О.В. Суперанська вважає, що ад’єктонімний формант -ьск і топоформант -ск
накладаються [Суперанская 1969 : 154]. Найпереконливішим, на нашу думку,
є пояснення В.О.Горпинича, який поділяє процес творення відтопонімних
прикметників на два етапи: 1) зміна парадигми; 2) ускладнення функції
суфікса топоніма і основи прикметника [Міжетнічні… : 114]. Виявлено
лише один антропонім, утворений від топоoснови на -х-, яка, взаємодіючи
з суфіксом -ск-, утворює морфемний вузол: с. Свинюхи > Свинюский
(АрхЮЗР, 8/ІV,141). Ойконіми з непохідними основами можуть поєднуватися
з простим суфіксом -ьск із супровідними фузійними явищaми: с. Гоща >
Гоский, Гостский (АкЮЗР,І,17); с. Витонижъ > Витонизкий (AS,І,72); с.
Краєво > Краєвский (ССМ,І,508); м. Збаражъ > Збаразький // Избаразький
(AS,І,55); с. Княже > Князкий (AS,І,65); м. Несвижъ > Несвизкий
(Роз.,42), м. Острог > Острозкий (ССМ,ІІ,99), а також із складним
суфіксом -овск: с. Вербы > Вербовский. В антропонімі м. Буремль >
Буремський (AS,І,102) відбувається елізія епентетичого “л”. Зазначимо,
що виявлені відойконімні антропоніми зафіксовані в пам’ятках здебільшого
з непалатальним суфіксом -ск-, що характеризує актову мову 14-15 ст.
[Гумецька 1958: 117].

Особливістю побутування ПН на -ськ-ий у середовищі волинської феодальної
верхівки є те, що уже в 14-15 ст. існує тенденція передавати їх у спадок
[Керста 1984 : 9]. Цей процес засвідчують пам’ятки 16-17 ст., зокрема,
серед аналізованих ПН волинських аристократів статус спадкових родових
іменувань мають князі Буремські (АрхЮЗР,1/І,36, 1571 р.), Вишнєвецкі
(АрхЮЗР, 2/І,392, 1651р.), Збаразкі (ВГ, 146), Корецкі (АрхЮЗР,1/І,13,
1569р.), Острозькі (АрхЮЗР, 2/1,13, 1569р.), Четвертинскі (ВГ,57),
Чарторийскі (ВГ,52); пани і бояри: Бабинські (АрхЮЗР,1/ІІ,115, р.),
Гостскі (АрхЮЗР,1/ІІ,7,1569 р.), Князкі (АрхЮЗР,7/І,220, 1569р.),
Колпитовскі (ВГ,191), Краєвскі (АрхЮЗР, 6/ІІ,24, 1710 р.), Ляховскі (ВГ,
219), Малинскі (ВГ,12), Несвизкі (Арх, 2/І,7, 1569р.), Омелянскі
(АрхЮЗР,1/І,498, 1569р.), Ощовскі (ВГ,209), Подгаєцкі (АрхЮЗР,5/І,103,
1577р.), Пузовскі (ВГ, 202), Романовскі (ВГ,185), Свинускі (ВГ,19),
Смыковскі (АрхЮЗР,2/І,6,1569р.), Хренницкі (АрхЮЗР, 2/І, 67, 1607р.),
Шелвовскі (ВГ,80), Яловицкий (АрхЮЗР,2/І,10, 1569р.), Яковицкий
(АрхЮЗР,2/І,38, 1601р.) Янчинъскі (АрхЮЗР, 2/І, 415, 1652р.). Наведені
приклади вказують на те, що на Волині оформлення родового іменування за
топонімною власницькою ознакою утвердилась до початку 16 століття.

Деякі з волинських ПН утворилися внаслідок поступового дроблення роду.
Прикладом династійного розгалуження можуть бути ПН Гостскі, Мыльскі,
Ляховскі, які є пагонами давнього роду Кірдеїв, Несвізька князівщина
була розділена на дві – Вишневеччину і Збаражчину. Даний процес, перші
вияви якого припадають на 15 ст., відображений у способі ідентифікації
особи, зокрема, з’являються подвійні іменування: Кирдеї-Мылскі
(АрхЮЗР,1/І,99,1576р.) [Яковенко, Боряк 1987 : 34].

Відтопонімна ознака в іменуванні представників нижчих кіл українського
суспільства мала, як правило, аналітичну або субстантивну форму. Проте
ПН на

-ськ-ий (-зьк-ий, -цьк-ий) не були лише пріоритетом панівних верств
[Гумецька 1958 : 25; Неділько 1967 : 21; Худаш 1977 : 147]. У більшості
мов моделі, які на певному етапі розвитку антропонімної системи були
властиві знаті, поступово поширювалися на все суспільство
[Медвідь-Пахомова 1998 : 117]. У випадку з представниками соціальних
низів та середніх станів іменування на -ськ-ий (-зьк-ий, -цьк-ий)
безпосередньо вказували на місце їхнього проживання [Масенко 1990 : 21;
Худаш 1977 : 121]. Проте у 14-15 ст. аналізовані волинські ПН на -ськ
зберігають соціальну маркованість та ідентифікують виключно
представників княжих або панських родів.

Аналіз ПН на -ськ(ий), -зьк(ий)-цьк(ий) виявляє, що такі прикметникові
форми активно піддавались антропонімізації, відтак були одним з
найпродуктивніших додаткових засобів ідентифікації волинської еліти
протягом 14-15ст. ПН на -ськ(ий) становлять 21,5% від загальної
кількості виявлених антропонімів і мають виразне соціальне забарвлення,
яке відповідає специфіці досліджуваного регіону, що був базовим для
розселення княжих родів після занепаду Київського, а згодом і
Галицько-Волинського князівств. Топоантропоніми, які визначали
територіальне землеволодіння феодала, задовольняли потребу волинської
аристократії в антропонімних знаках, які засвідчували їх матеріальне та
соціальне право. Аналізовані ПН на -ск-ий також містять цінну інформацію
про способи творення відтопонімних прикметників у 14-15 ст. і дають
змогу реконструювати ойконіми, невідомі з прямих джерел.

Література

Горпинич В.О. Відтопонімні прикметники в українській мові. К., 1987.

Гумецька Л.Л. Нарис словотворчої системи української актової мови
ХІV-ХVст. К., 1958.

Керста Р.Й. Українська антропонімія ХVІст.Чоловічі іменування. К., 1984.

Масенко Л.М. Українські імена та прізвища. К., 1990.

Медвідь-Пахомова С.М. Динаміка українських офіційних антропоформул на
східнослов’янському фоні//Українська ономастика: Матеріали наукового
семінару, присвяченого90-річчю К.К. Цілуйка. К., 1998. С.115-119.

Медвідь-Пахомова С.М. Еволюція антропонімних формул у слов’янських
мовах. Ужгород, 1999.

Міжетнічні зв’язки в українській антропонімії. К., 1989.

Неділько О.Д. Про утворення українських прізвищ//Українська мова і
література в школі. 1967. №9. С. 19-26.

Подольская Н.В. Словарь русской ономастической терминологии. М., 1988.

10.Суперанская О.В. Структура имени собственного. Фонология и
морфология. М., 1969.

Худаш М.Л. З історії української антропонімії. К., 1977.

Яковенко Н.М. Українська шляхта з кінця ХIV до середини XVIІ ст. (Волинь
і Центральна Україна). К., 1993.

Яковенко Н.Н., Боряк Г.В. Родовая антропонимия Украины как отражение
социальной структуры общества (по актам конца ХIV-XVIв.) // ВИД. 1987.
С.22-38.

Топоантропонім – це антропонім, утворений від будь-якого топоніма,
інколи через посередництво катойконіма. (Подольская 1988 : 32(

Похожие записи