Реферат на тему:

Поетика «Білоруського циклу» Е. Ожешко: хронотоп місця і часу

Проблема часу в художньому творі стала одним із важливих об’єктів
зацікавлення сучасних літературознавців. За визначенням Д.С.Лихачова,
«час – це об’єкт, суб’єкт і засіб зображення. Розуміння і відчуття руху
і мінливості світу в різноманітних формах часу пронизує собою
літературу». Наголошується також: саме дослідження концепції часу в
творах, а не дослідження концепцій часу, висловлених тими чи іншими
авторами, мають найбільше значення для розуміння естетичної природи
словесного мистецтва [1, 233].

Своєрідно, далеко не однозначно відтворюється художній час у
«білоруському циклі» – повістях «Хам», «Низини», «Дзюрдзі», романі «Над
Німаном», оповіданні «Зимового вечора» – визначного майстра польської
літератури Елізи Ожешко (1841 –1910). В більшості її творів легко
виділяється оповідний час, тісно зв’язаний з теперішнім, і фабульний,
звернений у минуле. Фабульний час у творах письменниці завжди
ретроспективний, уривчастий, за рахунок чого читачам надається
можливість відновити у свідомості буття її героїв протягом певного
історичного періоду.

Сюжети в Елізи Ожешко, як правило, охоплюють надто короткий проміжок
часу, який обмежується кількома місяцями (літо – початок осені в романі
«Над Німаном»,

березень – літо в повісті «Низини») і навіть одним вечором (оповідання
«Зимового вечора»). І тільки в повісті «Хам» сюжет охоплює кілька років.
Хронологічно межі часу визначені (опосередковано) лише в повісті
«Низини» та романі «Над Німаном».

В одному з листів Е. Ожешко писала, що головне джерело сюжету
роману-епопеї «Над Німаном» – повстання 1863 року, хоч в основі твору –
конфлікт між «великою» і «дрібною» шляхтою, Корчинськими і
Богатировичами, а дія відбувається через двадцять років після поразки
повстання. Письменниця оспівує дружбу Анджея Корчинського і Єжі
Богатировича, які належали до ворожих суспільних верств. Обидва вони
загинули. І після цього одне з корчинських урочищ стали називати
Могилою.

Через цензурні умови говорити про окремі речі відверто письменниця не
зважувалася, тому в її творах, і в цьому романі особливо, велику роль
відіграє підтекст, тісно пов’язаний з проблемою часу. Підтекст як
важливий засіб розкриття ідейної основи роману допомагає реалістично
відтворити важливі суспільно-політичні події, викрити гноблення та
колонізаторську політику царського уряду. Але основне призначення цього
засобу – пролити світло на характер суспільно-політичної ситуації епохи,
на її філософські проблеми, дати глибше відчуття конфлікту «батьків і
дітей», розкрити трагедію людини, яка відійшла від громадської боротьби
в світ особистих турбот, віддалилась від народу, з яким була тісно
зв’язана під час січневого повстання. Цей конфлікт має важливе значення
для розв’язання в романі однієї з найбільш складних проблем. Допомагає
цьому образ Бенедикта Корчинського, створений польською письменницею з
позицій свого позитивного ідеалу (віра в можливість класової гармонії).

Для розкриття підтексту важливе значення мають описи могили повстанців
та легенда про Яна і Цецілію. Нерозривність зв’язків з історією народу
передана в картинах далекого і недавнього минулого, – і тут
простежується зв’язок підтексту з категорією часу.

Відповідаючи своїми творами на актуальні проблеми сучасності, Е. Ожешко
постійно сумувала за «загубленим часом», повстанням 1863 року, ставлення
до якого відчувається в описі могили повстанців, у введених у твір
піснях тощо. Для героїв це ставлення є одним із критеріїв їхньої
моральної цінності. Наприклад, негативні персонажі (Зигмунт та Емілія
Корчинські, Ружиць, Кірло) або засуджують повстання, або байдужі до
нього. Ретроспекція в романі з’являється, по-перше, як один із способів
розкриття якихось граней характеру героя, по-друге,– як спосіб розкриття
самоутвердження персонажа в сучасному, зв’язку сучасного і минулого.

У романі «Над Німаном» час відіграє детермінуючу роль щодо зображуваної
особистості. Відчуття часу – постійний компонент у характері героя.
Категорія часу в романі Е. Ожешко, як правило, визначається потребою
розкриття характеру, але характеру детермінованого історичним часом.

Дружба Корчинських і Богатировичів – це і доля випадку, і веління часу;
їхні добрі стосунки часто вступають у суперечність (у залежності від
різних класових інтересів і світогляду). Єдине, що їх об’єднує, – це
спогади про минуле, гіркі роздуми про втрачені ілюзії. Так, Марта,
сестра Бенедикта Корчинського, говорить: «Був, бач, час, коли
Богатировичі бували в нас і за стіл сідали… Це було років двадцять
два… три тому. І як було тоді у нас гамірно, яке життя було у всіх…
А тепер все не те… не те… вічна нудьга»[2, 18]

Далі письменниця подає художньо-філософські узагальнення стосовно
наступного, після придушення повстання, періоду: «Через певний час все
це видавалось сном, наповненим майже видіннями, до того вони були не
схожі на дійсність, яка змінила їх» [2, 51]. Процес спливання,
віддалення днів й місяців, «неминуча втрата їх» — такий предмет
філософських роздумів авторки.

І українські, і польські дослідники творчості Е. Ожешко одностайно
відзначають великий вплив на формування світогляду письменниці повстання
1863 року. Пише про це й сама Е. Ожешко: «Все це зробив зі мною 1863
рік. Якби не його молот і різець, моя доля була б іншою» [3, 4]. Хоч
вона не була прибічницею революційних змін, але усвідомлювала: причини
поразки повстання – у відсутності взаєморозуміння між «двором і хатою»,
у нерозв’язаності селянського питання, яке стало «скелею, об яку
розбився пароплав, що вийшов у відкрите грізне море». Так пізніше
висловиться письменниця про причини невдачі повстання 1863 року.

Е. Ожешко ввійшла в літературу зі своєю темою: про що б не розповідала,
для читача вона назавжди залишиться співцем польського січневого
повстання. Відтворення повстання багато в чому зумовило сильні сторони
(як і суперечності) сприймання письменницею сучасності та історичного
минулого. Очевидно, не випадковий і той факт, що роман вийшов у час
25-річчя польського повстання. А наприкінці життя письменниця знову
звернеться до цієї теми в книзі «Gloria Victis» («Слава переможеним»,
1910).

Певна річ, прогресивність Е. Ожешко як письменниці була історично та
класово обмеженою. Разом з тим художник-реаліст і демократ за
переконаннями, вона добре розуміла об’єктивний хід подій, відтворених у
романі «Над Німаном», що сприймається як героїчна рапсодія на честь
мужніх предків, як реквієм тим, хто загинув під час повстання. У романі
зливаються воєдино різні історичні епохи: минуле, сучасне (тобто, той
час, коли жила письменниця) і майбутнє, що його вона намагалася
передбачити.

Як уже говорилося, у «білоруському циклі» виділяється час фабульний і
час епічний, причому організація його в межах кожного твору різна. Так,
у повісті «Хам» докладно описано майже тридцять днів із життя героїв –
чітко окреслено побутовий час, однак точна хронологія відсутня. Як
правило, опис кожного дня, нової події починається із вказівки на пору
року, день тижня та на час доби: «В неділю Франка ні на хвилину не
відходила від вікна кухні» [4, 405]; «Наступного вечора в неї було
більше вільного часу» [4, 465]; «Осінній день хилився до заходу» [4,
463]; «Це було в неділю» [4, 450] тощо. Такі орієнтири допомагають
встановити часовий простір творів.

У повісті «Хам» лік часу ведеться інколи навіть на години. Це пов’язано
з найбільш важливими подіями в житті героїв. Скажімо, після конфлікту з
Франкою час ніби зупиняється для Павла Кобицького: «За годину після
цього він плив уже по річці човном, що, мов хистка чорна цятка, мчав по
її стальній поверхні під золотими зірками, що спалахували в небі; за
човном бігла срібна течія і шепотіла свою вічну, одноманітну, перлисту
пісню» [4, 527]. В уривку перетнулися дві часові перспективи: «за годину
після цього» і «вічна пісня ріки». Подані вони в контрастному плані й
виражають філософську думку авторки про мализну людських страждань у
порівнянні з вічністю. А в найтяжчі для Павла часи йдеться вже про
хвилини: «Через кілька хвилин він заговорив тихим, уривчастим голосом»
[4, 535]; «Франка, скорчена й оніміла, просиділа на долівці лише кілька
хвилин» [4, 541]. Такий лік часу допомагає письменниці підкреслити
глибину людських страждань.

Структура художнього часу в повісті, як і одночасність у зображенні
подій, підпорядковані головному завданню: розкриттю характеру
персонажів. Зустріч позитивних героїв Павла і Докії відбувається
одночасно із зустріччю негативних – Франки і Марцелі. Тоді ж, коли Павло
залишається наодинці з природою, Франка знаходить відраду в товаристві
жебрачки Марцелі, образ якої сприймається як начебто пересторога для
Франки щодо її можливого майбутнього (випередження подій). До
своєрідного засобу перестороги вдається письменниця і в романі «Над
Німаном»: доля Марти й Анзельма — можливе майбутнє Яна і Юстини, якби
вони не одружилися.

Фабульний час у повісті «Хам» тісно зв’язаний з образом Франки: «Більше
ніж три місяці минуло з того дня, коли Павло, повернувшись з ріки
додому, не знайшов Франки» [4, 483]; «Минула вже третя зима після того,
як зникла Франка» [4, 488]. Зустріч з Франкою для Павла – головне, тому
авторка відступає від хронологічного опису подій: спочатку подані дві
зустрічі з Франкою, а потім – вечір попереднього дня (відвідини Павлом
сестри і зятя).

У романі-епопеї «Над Німаном» фабульний час займає лише кілька днів із
життя героїв. У першій частині описані два дні з життя Юстини, третій
розділ ретроспективно відтворює події дванадцятирічної давності з життя
Бенедикта Корчинського (неприємна розмова з дружиною Емілією, сутичка з
Богатировичами); у другій частині зображено три дні з життя героїв,
найважливішими подіями яких стали жнива і відвідини могили повстанців
Яном і Юстиною. Третя частина роману теж присвячена кільком дням, із них
найважливіший – день весілля Єльжусі Богатирович. Натомість епічний,
історичний час у романі охоплює кілька століть, сягаючи сивої давнини.
Композиційним центром епічного часу стали два образи-символи, дві
могили, а зіткнення часів – однією із внутрішніх сюжетних ліній роману.

Глибина психологічного аналізу, філософський смисл кожного твору
визначаються включенням характеру в потік великого історичного часу [5,
23]. Для Е. Ожешко важливо зіставити часи – минуле й сучасне, але робить
вона це з різною метою. В романі «Над Німаном» – щоб відтворити героїчне
минуле, в оповіданні «Зимового вечора» — щоб показати трагічну долю
однієї людини, у повісті «Хам» – щоб підкреслити хворобливу уяву Франки,
«польської Манон Леско».

Пильна увага до глибин людської психології закономірно зумовлює
відтворення нового відчуття часу. В романі «Над Німаном» цьому допомагає
легенда про Яна і Цецілію, яка має форму вставного оповідання. Розповідь
Анзельма про двох закоханих — не лише екскурс у далеке минуле, вона несе
ідею моральної перемоги людини над приреченістю. Час минулий і реальний,
історичний час утворюють єдність. І якщо внаслідок певних причин виникає
розрив з героїчним і творчим досвідом людства, то стає неминучим духовне
спустошення людини. Конфлікт «батьків і дітей» (Бенедикт — Вітольд
Корчинські, Зигмунт — Анджейова) у романі «Над Німаном» веде саме до
такого розриву.

Минуле представлене в «білоруському циклі» у різних композиційних
формах: це вставне оповідання-легенда, спогади, монологи-сповіді,
інформація в діалозі, авторська інформація. Композиційна форма
авторської інформації найпомітніше засвідчена в романі «Над Німаном»,
інформація в діалозі — в оповіданні «Зимового вечора» та повісті
«Низини».

Зміщення різномоментних подій використовується письменницею з метою
композиційно-ускладненого розкриття образу. Так, в оповіданні «Зимового
вечора» різні часові плани утворюють єдиний потік, а кожне миттєве
переживання чи порух душі персонажа розглядається у кількох вимірах. Усе
життя Яся Мікули, історія його бунту й падіння вимальовується з різних
складових минулого: спогади Яся про дитинство, репліки старої Насті в
діалозі з Ясем, спогади старого Мікули. Навіть ім’я тут є «вказівкою» на
зв’язок часів (племінника Яся назвали ім’ям одного з героїв), що і є
«місточком» у майбутнє. Не випадково Ясь говорить дружині брата:
«Пильнуйте добре свого синочка, ой, добре свого Яська пильнуйте, щоб
йому ніколи такого лиха не було» с.157).

Причиною трагедії Яся Е. Ожешко вважає соціальну несправедливість.
Історія його життя розкривається в розповіді персонажа, який намагається
зрозуміти причинно-наслідкові зв’язки своєї трагедії: «…а хто ворог?
Цілий світ ворог, бо нікому рятувати на думку не спаде…» (159).
Образом Яся, його трагедією письменниця підкреслює думку про те, що в
капіталістичному суспільстві людина людині — вовк.

цією рікою схилялась молода ще селянка…» [3, 140]; «колись і ми з
Апзельмом співали цю пісню» [2, 19]; «Колись, давним-давно, збунтувалися
води великої ріки» [2, 145].

Рух часу письменниця показує і за допомогою портрета, позначаючи зміни,
внесені часом на обличчя героя (зморшки, ознаки змарніння тощо). Кілька
штрихів до портрета Петрусі («Дзюрдзі») показують, як змінює її життя.
Один з них: «Лице її, наполовину закрите квітами і волоссям, здавалось
грубим і звичайним; смагляве, рум’яне, з вишневими устами, повними
щоками і весело задертим носом, воно освітлювалося тільки парою великих
довгастих очей, сірі, блискучі, променисті зіниці яких наче промовляли,
сміялись, пестили та співали…»[4, 267]. Але плине час, на селі Петрусю
зневажають, вважаючи її відьмою. Негативне ставлення селян відбивається
на взаєминах Петрусі з чоловіком. І ось перед нами вже зовсім інша
людина: «Вона підвелась якось тяжко, поволі, а в її виразних очах
вимальовувався неспокій. Личко трохи зблідло і здавалось не таким
круглим. Напруження думки видовжило її обличчя…» [4, 319].

Широкі згорблені плечі і помежоване зморшками обличчя Марти Корчинської
– наслідок тяжкої виснажливої праці, життя її позбавлене радості і
контраст до цього – ретроспективний портрет часу молодості, золотої пори
життя, коли «її палкі очі були повні пристрасної мрії, і, як пташка, що
з радістю чекає приходу весни, вона часто співала» [2, 50].

Особливо докладно показано часові зміни в портреті Бенедикта
Корчинського, людини, яка все життя віддала на врятування свого маєтку.
Зміни у зовнішності Бенедикта подані через сприйняття його дружини
Емілії: «Тоді це був стрункий юнак зі свіжим кольором обличчя,
блискучими, хоч і трохи сумними очима» [2, 56]. Через десять років після
шлюбу від постійної верхової їзди та руху «кістки й м’язи його якось
особливо роздались; він став широкоплечим; хода його обважніла, шия
згрубла і червоно засмагла. На лобі, колись білому і гладенькому, як у
дівчини, з кожним роком додавалась не одна зморшка» [2, 57]. А в час дії
роману це вже «високий плечистий мужчина, з помітною сивиною, засмаглим
обличчям і довгими вусами. Навіть при миттєвому погляді на його похмурий
лоб і великі темні очі відчувалось, що він весь у полоні тяжких турбот і
гнітючих думок» [2, 59]. Тяжкі турботи й стали причиною змін, які з ним
відбулися.

Характер Бенедикта Корчинського досить складний. Трагедія цієї людини
вписується в історичні та економічні умови тогочасного життя. Змушений
займатися господарством, він поступово відходить від ідеалів молодості,
віддаляється від колишніх друзів по боротьбі й поступово стає їх
класовим ворогом. Наголошуються вікові зміни в портреті Анзельма
Богатировича. Колись це був «красивий юнак», голубі очі якого «завжди
виблискували від почуттів, що переповнювали його», він був «міцний, як
дуб, і рум’яний, як маків цвіт» [2, 125], а відтоді, як Анзельм став
«свідком дивної омани великих надій і сподівань», як потім переконався у
«мінливості людського серця», – все йому здавалось «невірним і облудним,
нікчемним» [2З, 305]. Через двадцять три роки після поразки повстання та
розлуки з коханою це вже стара згорблена людина (обличчя позначене
сіткою дрібних зморщок), із згаслим поглядом страждальця. І тут
письменниця також встановлює причинно-наслідкові зв’язки між
переживаннями героя, його особистою трагедією та історичними подіями.
Анзельм говорить: «Роки забрали мою силу, і минулого не повернути…»
[2, 255].

Ставленням персонажів до минулого визначаються рівень їх свідомості,
їхня моральна цінність; це впливає і на функціональні ролі персонажів у
сюжеті, в тому числі – на їх місце, на принцип взаємодії одного з одним.
Введення категорії минулого в сучасне персонажів (особистий час героїв)
потрібне письменниці для того, щоб рельєфніше показати логіку і характер
історичних подій, висвітлити передісторію героїв. Отже, минуле входить у
«білоруський цикл» і як тема, і як конструктивний елемент.

Вже говорилось, що один з мотивів роману «Над Німаном» – конфлікт
«батьків і дітей», поданий конфлікт не лише в історичному, а й у
соціальному аспекті. Вітольд і Юстина вільні від дворянської моралі, хоч
формувались, виховувались у дворянському середовищі. Вітольд слушно
говорить: «Я молодий, але саме тому я відчуваю, що маю право судити тих,
чиє життя і чиї думки знаходяться в протиріччі з усіма ідеалами мого
світу, молодого, кращого!» [2, 208].

Просторово-часова структура в Елізи Ожешко стає важливим засобом
розкриття долі героя в тісному зв’язку з історичними подіями, що не раз
підкреслюється і в авторських характеристиках: «Дитя сумного часу, що
тягнеться довгою низкою сірих днів, Юстина не пам’ятала тих яскравих і
бурхливих хвилин, які охопили пожежею і наповнили пристрастю серця
навіть найбільш посередніх людей» [2, 274]. Засіб контрасту,
використаний у характеристиці різних часових відтінків («сірі дні» –
«яскраві і бурхливі хвилини»), підкреслює, різницю між героїчним минулим
у житті народу і буденним животінням окремих осіб. Письменниця виявляє
розуміння діалектики часу: «У житті окремих осіб і цілих народів бувають
періоди таких знегод, що чаша горя здається наповненою до країв. Юстина
була дитиною такого лихоліття…» [2, 275].

Плин часу різний і виявляється по-різному не лише в історичних
масштабах, а й у долі окремої людини. Так, Юстина до зустрічі з Яном,
охоплена зневагою до свого сучасного, «з жахом думала про майбутнє…
відчувала, що їй нічим заповнити часу, що повільно плентався»
[2, 108-109]. Розуміння громадської безпорадності прийшло з життєвого
досвіду, а також із тих «віянь часу», до яких вона не була байдужою.
Героїня страждала від. того, що «дні і роки проходять без мети». Вона
могла читати, грати на фортепіано, але цього було замало. Вона думала,
вагалась, «а дні і роки спливали один за одним». Письменниця
вглиблюється в психологічні процеси, які відбуваються в душі героїні: «В
її очах застигло якесь болюче запитання. Чи це було запитання до
власного серця, чи воно стосувалось минулого або майбутнього?» [2, 222].
Юстині здавалося, що в неї немає майбутнього, але зустріч із Яном
пробудила її сили, повернула до життя.

Важлива роль у розвитку сюжету в «білоруському циклі» належить діалогу.
Він унаочнює плин часу і є важливим засобом характеристики персонажа.
Багато діалогів побудовано на репліках, безпосередньо зв’язаних з
проблемою часу і тими змінами, які він приносить:

«— Як давно я не бачив тебе, мила, дорога Мариню! Два роки я не був
дома… Як ти виросла за цей час!..

І ти, Вітек, трохи змінився… схуд…

Працюю, вчусь, думаю…» [2, 92].

Характер діалогу між Юстиною і Зигмунтом Корчинським – освідчення, в
підтексті якого відчувається думка про втрату колишніх взаємин:

«— Мені здається, кузино, що тепер ти не любиш музику так, як любила
колись.

Він з особливою силою підкреслив останнє слово…

—Ні,— тихо відповіла вона.— Ні, ні, я тепер зовсім не люблю музику»
[2, 96]. Тричі повторене заперечення «ні» свідчить про боротьбу в
душі Юстини, про те, як нелегко їй говорити це людині, яку колись
кохала.

Діалоги-суперечки Вітольда та Бенедикта Корчинських сповнені політичного
змісту. Про минуле згадує Бенедикт у діалозі з Дажецьким:

«— Ви пам’ятаєте, — прошепотів він, нахилившись до самого вуха
Дажецького,— там… могила…

Яка? — здивувався Дажецький.

Анджей… І тих, хто з ним разом… Все це пройшло… І, зрозуміло,
навіть нагадувати про це не слід, але, знаєте, коли я подивлюсь у той
бік і подумаю, як все було, мені здається, що це святиня…» [З,
304].

Е. Ожешко постійно трактує час у русі. Доля головних героїв замкнена у
певні просторово-часові рамки: двадцять три роки – ось межі, якими
окреслюється доля героїв роману «Над Німаном»; понад двадцять років не
був дома Ясь Мікула (оповідання «Зимового вечора»). Людина живе в певний
час, як і час живе в людині, раз по раз озиваючись у її пам’яті. Час у
«білоруському циклі» письменниці осяжно просторовий і конкретний.
Зв’язок між простором і часом має органічний характер. Дія розгортається
на конкретному географічному тлі, має своє просторове визначення. Так,
опис інтер’єра й екстер’єра маєтку Корчинських («Над Німаном») подається
як побутовий світ, доповнений різними часовими рядами. Кімната
обставлена меблями, які були куплені «років двадцять тому. Разом з тим
було ясно, що протягом останніх двадцяти років тут нічого не з’явилось і
не щезло, але все, що нещадний час бруднив, ламав і руйнував, хтось
терпляче чистив, лагодив і підновлював» [2, 22]. Як бачимо, тут час
здобуває персоніфіковане вираження.

У поетиці Е. Ожешко легко виявити принцип зображення предметів і речей у
їх взаємозв’язку та взаємодії. Художнє письмо авторки зримо передає
обставини дії, пейзажі, як-от: до Німана від кожного будинку «збігали
витоптані стежки. Вони перехрещувались між собою» [2, 262]; «сонячні
промені «спалахували яскравими вогнями», «у водній блакиті мигтіли
похмурі тіні хмар, які пробігали по небу» [2, 262]. У напівперехідних і
перехідних моментах зображення найповніше виявляється плин життя, його
неперервність. Ідея руху, ідея вічності проявляються у вживанні авторкою
головної форми – дієслів недоконаного виду в минулому часі: збігали,
схрещувались, спалахували. Так створюється відчуття тривалості,
безконечності, повторюваності буття.

Багатьом образів, картин мають символічний характер. Цікаві з цього
погляду картини природи. Похмуре небо, туман, які часто зустрічаються в
пейзажах письменниці, посилюють атмосферу трагізму, притаманну
зображуваній дійсності. Пейзажна символіка розширює сюжетно-композиційні
та характеротворчі можливості «білоруського циклу», – скажімо, у
виявленні співвідношення психологічного, суб’єктивного, особистого з
вічним і неминучим ясніше бачаться істотні риси характеру й ідеалу
героя.

Наголошуючи на зв’язках людини з природою, письменниця вдається до
персоніфікування численних деталей пейзажу. Як живі істоти — хмари, і
вітри, і сонце: «похмурі» тіні хмари «загрожували» бурею; мальовничі
будинки «привітно посміхались», «бігали» сонячні промені, дерева
«ремствували»… Оповідь у «білоруському циклі» щедра на такі й подібні
метафори – завдяки їм проводиться авторська думка про те, що все в
природі живе і що все це потребує бережного до себе ставлення.

Картини зимової природи у повісті «Хам» і в оповіданні «Зимового вечора»
разом з тим викликають відчуття автономності природи. Вона живе своїм
життям, людина в природі — маленька краплинка, природі байдуже до її
турбот і тривог. І водночас ці пейзажі «співживуть» із персонажами –
відтінюють стан їх самотності й трагедії.

Дія в творах «білоруського циклу» чітко детермінована. Це досягається,
зокрема, з допомогою характерних для поетики Е. Ожешко означень:
зимового вечора, зимовий день, грудневий день, бліде осіннє сонце,
недовгий серпневий день тощо. Такі «орієнтири» позначають часовий
простір творів.

Порівняно часто в поетичній мові Е. Ожешко в різних значеннях вживається
слово «земля». Подається воно в символічному плані – поєднано з долею
народу, як це бачимо і в одному з авторських ліричних відступів: «Це був
народ, який невпинно, пристрасно, не зупиняючись перед жорстоким
розбратом, а часом і перед злочином, рвався до землі…»

[2, 43]. Сама правда життя спонукає письменницю ще прозаїчніше
подивитися на цю проблему: «Дійсно, кожен міг переконатись, що не всі
жителі Богатировичів користувалися однаковим достатком… Було очевидно,
що ця земля – єдина основа існування мешканців Богатировичів – підпадала
під часті й нерівномірні переділи. І що здавна, можливо, із сторіччя в
сторіччя, покоління за поколінням, сімейство за сімейством краяли між
собою цей хліб насущний» [2, 144]. І вже без всякої поетичності говорить
Ян Юстині: «Немає у нас ні п’янства, ні розпусти, ні злодійства, але за
кожен шмат землі один одному очі видряпає» [2, 284]. Так відкривається
гірка правда життя, яку авторка інколи завуальовує поетичністю форми.

Конфлікт у творах «білоруського циклу» виявляє свій внутрішній зв’язок
із проблемами та суперечностями суспільного життя кінця XIX ст.; зміст
його визначає й їх художню структуру, пов’язану з проблемою часу, цим
своєрідним «простором» для розгортання подій і засобом саморозвитку
образу [6, 213].

Отже, художня концепція часу вирішується в «білоруському циклі» на
різних рівнях: філософському, історичному, морально-етичному. І це
зрозуміло, адже Е. Ожешко належить до тих письменників, які не просто
зображують дійсність, а досліджують її, прагнучи зрозуміти основи буття
людини і суспільства.

Література

Лихачев Д. С. Поэтика древнерусской литературы.— Л., 1971.

Ожешко Э. Собр. соч.: В 5-ти т. Т. 3. — М.,1954.

Вервес Г. Еліза Ожешко / Ожешко Е. Повісті, оповідання. – К., 1952.

Ожешко Е. Повісті, оповідання.

Сафронова Е. А. О некоторых особенностях психологического анализа в
современном рассказе: Проблема времени / Мастерство писателя и проблеми
жанра. – Томск, 1976.

Гей Н.Н. Время и пространство в структуре произведения // Контекст —
1974. – М., 1975.

Похожие записи