Реферат на тему:

Особливості української еміграційної прози в системі вивчення літератури
українського зарубіжжя в загальноосвітній школі

Шкільний курс літератури, зокрема вивчення теми «Українська еміграційна
література», відіграє винятково важливу роль у соціалізації учнів, у
вихованні національної самосвідомості, патріотизму. Однак слід
зауважити, що потужний вплив художнього твору на свідомість школяра
можливий тільки за умови глибоко осягнення оригінальності й
неповторності мистецького явища. Тому, міркуючи про шляхи ефективної
організації роботи щодо вивчення літератури українського зарубіжжя,
гадаємо, варто зосередитися передусім на особливостях еміграційної
прози, які мають враховуватися під час розгляду художнього твору.

Так, під час вивчення прози українського зарубіжжя важливо не обійти
увагою етнопсихологічні чинники, а також фактори, пов’язані з впливом
іншого культурного середовища на творчий процес письменників-емігрантів.

Науковці вважають (П. Гнатенко, Л. Вострюкова [2]), що емігрант не може
адаптуватися до нових соціальних умов, орієнтуючись лише на культурні
традиції свого народу. Вивчаючи мову іншого етносу, спілкуючись з її
носіями, він всотує, не завжди навіть цілком усвідомлюючи це, елементи
іншої культури, іншого світосприйняття і поступово асимілюється в
культурне середовище іншої нації, не забуваючи при цьому рідні корені.
Адже кожна етнічна спільнота має певний, характерний тільки для неї
стиль життя, систему цінностей, поглядів, рис характеру, норм поведінки,
свій «специфічний спосіб сприйняття і роз’яснення нацією свого
внутрішнього світу й зовнішніх обставин залежно від етногенетичної
пам’яті, культури, історії» [17; 6], тобто свою ментальність. Таким
чином, у свідомості емігранта відбувається процес інтерференції
ментальностей двох народів, певних особливостей, що є властивими різним
культурам.

Саме в цьому полягає принципова відмінність еміграційної літератури від
літератури материкової України і від зарубіжної: вона являє собою
проміжний варіант художнього відтворення дійсності, адже письменник, що
є носієм української ментальності, описує дійсність чужої країни чи
життя своєї Батьківщини, яку він за певних обставин вимушений був
залишити, з позицій світогляду, на формування якого значний вплив мало
нове культурне середовище тієї країни, де він опинився, її етнічні
особливості, поширені там напрями філософської думки. Але при тому цей
письменник за своєю ментальністю, психологічними особливостями, своїм
світоглядом є українцем. Отже, він, так би мовити, українськими очима
споглядає широкий світ. Тому можна говорити про панорамність
світосприйняття письменника-емігранта.

Явище культурної інтерференції великою мірою спричинило наявність у
художніх творах українського зарубіжжя певних особливостей, які
необхідно враховувати під час розробки системи вивчення еміграційної
прози в старших класах. Окрім цього, на такий цікавий аспект слід
звертати увагу у процесі пошуку найбільш доцільних методів, прийомів
вивчення творів письменників-емігрантів, адже сприйняття мистецького
явища не може бути глибоким і різноплановим, якщо відсутнє уявлення про
психологічні умови, у яких відбувався творчий процес.

Система вивчення еміграційної прози вимагає виявлення і врахування тих
психологічних чинників, що допомагали б старшим школярам усвідомити
значення та особливості еміграційної літератури, яка могла порушувати
заборонені тоталітарним режимом більшовицької України питання, у
контексті всієї національної культури. З огляду на це доцільно звернути
увагу на той факт, що будь-який емігрант вимушений перебувати ніби на
«стику» двох культур — рідної, носієм якої він є, а також культури тієї
країни, де він оселився.

На психологічному аспекті взаємодії або «переплетення» культур, що
відбувається внаслідок експансії, акцентує увагу В. Роменець [14; 27].
Феномен еміграційної української культури і, зокрема, літератури,
звісно, має інше підґрунтя, проте, досліджуючи особливості
світосприйняття митців-емігрантів, враховуємо істотний вплив нового
середовища, у якому вони волею долі опинилися. З одного боку, життя поза
межами рідного етносу певною мірою послаблювало духовний зв’язок з
власним народом, проте з другого — засвоєння культурних надбань Заходу,
різних філософських концепцій, що мали великий вплив на розвиток
світового мистецтва, літератури і були забороненими та практично
невідомими на материковій Україні, давало можливість глибше осягнути
сутність соціальних, моральних проблем через психологічно містке
зображення героїв художніх творів. На думку В. Роменця, міжкультурна
взаємодія психологічно «означає те ж саме, що й спілкування між окремими
людьми. Через інше я пізнаю своє. Через своєрідності інших людей я
знаходжу в самому собі властивості, яких не помічав раніше. В іншому
ніби об’єктивовано мої здібності й здатності, і я можу їх пізнати як
об’єкт» [14; 27].

Ґрунтуючись на українській ментальності, Письменникемігрант багатогранно
сприймає навколишній світ, тому й проблеми українського життя на
материковій Батьківщини він сприймає більш панорамно, ніж письменник
материкової України, адже він збагачений досвідом зарубіжної культури,
його традиційна українська ментальність зазнає суттєвого впливу нового
середовища, де він живе, він, інакше кажучи, описує українське життя,
традиційні українські цінності, виходячи з того, що творчий процес
відбувається в якісно інших умовах. На такі особливості літературної
еміграції звертає увагу польський дослідник Едвард Касперскі. Він
говорить про те, що письменник, опинившись в умовах «пограниччя
культур», стає «більш чи менш активним спостерігачем і реципієнтом чужих
мов, літератур і культур» [5; 50]. Е. Касперскі стверджує, що
еміграційну літературу можна сприймати як певний варіант літератури
мовного і культурного пограниччя. Він звертає увагу на такі її риси:

1) Письменник-емігрант нерідко буває (з огляду на подвійне перебування:
духовне — «у вітчизні» і фактичне — на чужині) природним і компетентним
посередником між різними літературами і культурами.

2) Його творчість зазвичай тяжіє чи то до синтезу елементів вітчизняної
і чужих культур чи то до контрастного протиставлення цих елементів
(нерідко, зрештою, опосередковано і не явно — як, наприклад, через
гіперболізацію рідних коренів, чи через еліптичне ігнорування
чужинських)» [5; 50].

Названі фактори спонукають письменника шукати компромісного поєднання
обох позицій, специфіку якого «визначає сила ідентифікації письменника
зі своїм національним загалом, а також — закоріненість у вітчизняній
літературній традиції» [5; 50].

Отже, Письменник-емігрант може більш широко, панорамно охопити глибинну
сутність навколишнього світу, з позицій іншого культурного, етнічного
середовища показати власне сприйняття української дійсності, створити
нові типи характерів, що не були властивими для літератури материкової
України. Письменник-емігрант, перебуваючи в умовах пограниччя культур,
має можливість з позицій людини, що є носієм української ментальності,
але перебуває в неукраїнському культурному середовищі, багатогранно
показати події, що відбуваються на його Батьківщині, подати більш
глибокий психологічний портрет співвітчизника, що перебував під тиском
влади тоталітарної системи.

Таким чином, вивчення юнаками та юнками еміграційної української
літератури відкриває нові можливості для формування широкого світогляду
громадянина України, який здатен сприймати дійсність під різними кутами
зору.

Тому робота, спрямована на осягнення еміграційної прози, сприяє
формуванню у юнаків та дівчат здатності глибоко розуміти сутність нових
для них реалій життя, інакше кажучи, якщо старшокласник навчиться
розуміти еміграційну прозу, то це значить, що він навчиться
використовувати свій український менталітет для того, аби пізнавати,
досліджувати будь-які принципово нові явища культурного життя інших
країн. Ось це, власне, і є одна з найважливіших задач формування
особистості — уміння побачити з позицій свого національного менталітету,
сприйняти принципово нові реальності, які на сьогоднішній день належним
чином ще не сприймаються. Тобто йдеться про розширення світогляду,
розширення обсягу розуміння дійсності, залучення принципово нового
досвіду в життя.

Саме еміграційна проза допомагає вирішувати цю проблему, адже вона є
новим своєрідним каналом світосприйняття, світовідчуття, тому велику
роль відіграє у формуванні світогляду особистості, у набутті нею нового
життєвого досвіду.

Зупинимося також на інших особливостях української еміграційної
літератури, що ставали предметом уваги літературознавців. Визначення цих
особливостей дасть можливість глибше усвідомити своєрідність
письменницької спадщини митців-емігрантів.

Для того щоб окреслити відповідні аспекти, які потребують акцентування
уваги старшокласників, нам слід зробити огляд літературознавчих
публікацій, де йдеться зокрема і про особливості, властиві творчості
письменників-емігрантів, чия мистецька спадщина рекомендована програмами
до вивчення в старших класах.

Наприклад, М. Сподарець у дослідженні «Іван Багряний — письменник і
громадянин» говорить про вплив на творчість письменника драматичних
перипетій його життєвого і творчого шляху, адже важливою рисою прозової
спадщини письменника є її автобіографічність. Звертаючись до прозової
творчості митця, автор зазначеного видання пише про те, що І. Багряний
ставив перед собою завдання правдиво показати жахіття сталінської
системи (письменники материкової України зробити це не мали аніякої
можливості), акцентує увагу на особливості ідейно-філософської концепції
письменника, що знаходить своє вираження у світогляді героїв, їхній долі
та вчинках. «Саме такі персонажі об’єднують минуле і сучасне
українського народу, через них письменник виявляє свій погляд на
майбутнє України» [16; 61].

Р. Мовчан, розглядаючи роман В. Барки «Жовтий князь», пише про те, що
дійсність не відповідала духовним запитам письменника і спричиняла
викривальний, критичний характер його творчості. «Така «полемічність
приречених» притаманна майже всім українським митцям-емігрантам
(згадаймо І. Багряного, Т. Осьмачку, Є. Маланюка, Д. Гуменну, У.
Самчука). Для них найболючіші душевні рани пов’язувалися насамперед з
понівеченою долею своєї далекої Вітчизни» [7; 44].

Цікавою є також стаття О. Піскун «Над обмеженою реальністю видимого» про
життя і творчість В. Барки. Автор публікації запропонувала в процесі
аналізу роману «Жовтий князь» визначати проблематику твору в площині
виділених автором психологічного й метафізичного планів зображення, адже
у творі робиться акцент на питаннях екзистенційного характеру.
«Насамперед це — питання моральні, проблема збереження людської душі за
будь-яких, навіть екстремальних, обставин. 3 огляду на це, основними
категоріями у висвітленні даної проблематики можемо вважати такі, як
межова ситуація, страх, вибір, смерть. Із третього плану зображення —
метафізичного виміру — випливають поняття гріха, пекла, Царства Божого,
світла і темряви» [11; 34].

В. Пушко, досліджуючи жанрово-стильові особливості прози Василя Барки,
звертає увагу на романне мислення, позначене виразними ознаками
ліричного світосприймання та християнського світобачення. Автор наводить
також і різні міркування щодо визначення жанру твору, адже
літературознавці не дійшли про це спільної думки, вважаючи твір і
романом, і сімейною хронікою, і романом-мартирологом, і переосмисленим
досвідом житійної літератури [13]. Автор доходить висновку, що «роман
«Жовтий князь» В. Барки — синкретичний, тому не вкладається в канонічне
визначення жанру, може сприйматися у вузькому значенні сімейної хроніки
чи мартирологу, чи агіографії, чи «сну», чи навіть метафори. Його
складна внутрішня система зумовила також непросту стильову палітру, де
поряд із реалістичними компонентами присутні символістські». В. Пушко
конкретизує також значення образу церковної чаші, яка «символізує в
романі світло, незнищенність душі людської, вічність життя».

На рисах, властивих модернізму, зосередила увагу під час розгляду роману
«Жовтий князь» В. Барки Р. Мовчан. На думку дослідниці, цей твір цілком
вписується в модерністську модель індивідуального стилю письменника.
Цьому великою мірою сприяє суттєва вага суб’єктивного, авторського
бачення, особливого (під кутом зору містико-ідеалістичних переконань)
витрактування світу зовнішнього, «фізикального», як називає його
письменник, у співвіднесенні із внутрішнім, духовним, тобто метафізичним
світом людини» [7; 46]. Автор статті пише також про алегоричне
змалювання письменником передапокаліптичного стану радянського
суспільства, про використання «прийому парадоксальності». «За допомогою
значеннєво оксюморонних сполучень він щоразу підкреслює абсурдність
цього фантасмагоричного радянського життя, в якому селянин не має хліба,
млин не дає людям рятівного борошна, а несе смерть, криниця наповнена не
джерельною водою, а трупами… Снопи пшениці асоціюються також із
трупами, тобто живе перетворюється на неживе, містично страшне» [7; 47].
Р. Мовчан акцентує увагу і на втіленні в «Жовтому князі» національних
рис українського характеру в усіх представниках родини Катранників, а
передусім — в образі Мирона Даниловича, бо саме він «є носієм авторської
ідеї нескореності духу українця» [8; 22].Н. Плетенчук, аналізуючи прозу
українських письменників-емігрантів (У. Самчука, Ю. Косача, В.
Домонтовича), на основі екзистенційного контексту доходить висновку, що
«у філософсько-художній парадигмі української «літератури межової
ситуації» простежується побутування «філософії існування» у двох
площинах: 1) власне екзистенціалізм; 2) національний екзистенціалізм (за
визначенням Ю. Шереха, антеїзм), що трансформується у філософію
української ідеї» [12; 12].

— O

O

— O

gd°&2

О. Піскун звертає увагу на особливості стилю В. Барки, на те, як він
через портретні деталі (внутрішні і зовнішні), через їх динаміку передає
сутність людини, її внутрішній світ, що «дає змогу авторові розширити
арсенал засобів характеротворення, здобути більше можливостей для їх
застосування» [11; 35].

Цікавими й корисними для вчителів-словесників були також статті М.
Ільницького «Мале літературне відродження» [4], «Об’єднані словом» [3],
оскільки пропонують аналітичний огляд повоєнної еміграційної критики і
допомагають глибше зрозуміти особливості літературного процесу за межами
України, відчути творчу атмосферу дискусій періоду Мистецького
Українського Руху та об’єднання українських письменників «Слово».

Публіцистика українських митців — І. Багряного та Є. Маланюка були
предметом уваги у статті чеського дослідника М. Неврлого «Маланюк і
Багряний. Дві концепції визволення України» [9], у якій автор,
зіставляючи суспільно-політичні погляди двох письменників, дійшов такого
висновку: «Маланюк вважав, що порятунок поневоленої України є насамперед
у духовно-моральному переродженні її народу, у подоланні його надмірної
чуттєвості, у відродженні її державотворчих мазепинських традицій […]
Багряний на вищому ступені національно-визвольного руху з перших днів
своєї еміграції стає політичним трибуном, розвінчувачем облудного
радянофільства на Заході, захисником прав людини, а також поневолених
Москвою народів» [9; 15].

Ю. Мариненко у статті «Воєнна» проза Івана Багряного» [6] головну увагу
зосередив не на романі І. Багряного «Тигролови», що посідає центральне
місце у вивченні творчості письменника в 11-му класі, а на інших
яскравих творах, які репрезентують у доробку митця військову тематику —
«Людина біжить над прірвою» та «Огненне коло». Автор подав цікаві
матеріали, які доцільно використовувати при аналізі названих творів.

Центральна колізія роману «Людина біжить над прірвою», на думку автора
публікації, — «нерівне змагання головного персонажа українського
архітектора Максима Колота зі світом насильства, представленого двома
тоталітарними людиноненависницькими системами, — радянською й
німецько-фашистською» [6; 10]. Цілком слушно Ю. Мариненко зазначає, що
роман «Огненне коло» — «твір найбільш інтригуючий і колючий», у якому
письменник виявив неабияку громадянську мужність, взявши за предмет
художнього зображення неоднозначну й трагічну історію дивізії
«Галичина», показавши національно свідомих юнаків, що зі зброєю в руках
прагнуть наблизити Україну до святої для багатьох поколінь патріотів
мети — створення власної держави. «Він своїм твором виступив на захист
союзника фашистської Німеччини у Другій світовій війні. Виступив супроти
всього світу, здається, в найнесприятливіший час, через кілька років
після розгрому Німеччини, коли особливо гостро виявлялося право
переможця й безправ’я переможеного» [6; 11].

Жанровій структурі романів У. Самчука присвячена дисертація С. Бородіци
[1]. У роботі висловлено міркування, що «Марія» У. Самчука «є особливим
жанровим інваріантом, в якому форма житія накладається на форму
соціально-побутового роману, що забезпечило і зумовило переплетення,
складну взаємодію прозаїчних і поетичних мотивів. Оригінально
трансформоване використання художніх прийомів житія дозволило
письменнику створити багатопроблемний роман з чітко визначеною
композиційною структурою, що цементує розповідь і характеризує його
жанрову цілісність і єдність» [1; 12].

«Марія», на думку автора дослідження, є панорамним романом і за своєю
структурою перегукується з романами Т. Драйзера, Дж. Голсуорсі, Ж.
Амаду, Г. Манна.

С. Бородіца звертає увагу також на романну концепцію буття в «Марії»,
яка в традиції українського реалістичного роману була новою і
ґрунтувалася на філософії екзистенціалізму. У. Самчук прагнув зрозуміти
і дослідити екзистенцію людини, а це великою мірою зумовило і жанр твору
— «хроніка одного життя». «Людина для нього — трагічна істота, її
призначення — страждати і вистояти, з підведеною головою зустріти долю.
Митець не абсолютизує ні страждань, ні трагічного, ні смерті. А тому
вона живе і діє в реальному, звичайному світі, що посилює враження від
твору, оскільки паралелізм буденного, звичайного з «ірреальним»
(особливо у третій частині) драматизує розповідь, нагнітає
трагічно-емоційні потоки» [1; 14].

Досліджуючи еволюцію жанру роману У. Самчука, новаторські здобутки
письменника, С. Бородіца доходить висновку, що «У.Самчук —
письменник-традиціоналіст, але традиціоналіст «західного взірця», який
засвоїв величезний досвід рідного й світового письменства і водночас
прокладав нові шляхи в художньому освоєнні дійсності». Звернено увагу
також на глибоке охоплення та осмислення діалектики історичного процесу,
різнобічне дослідження людського характеру «в сукупності взаємозв’язків,
у його розвитку та еволюції» [1; 13].

У вже згадуваному дослідженні Н. Плетенчук «Поетика світомислення Уласа
Самчука» [12] звернено увагу на художню рецепцію віталізму у творчості
У. Самчука. Дисертантка висловлює думку, що «цей тип мислення органічно
«вписується» у світоглядно-естетичну парадигму та енциклопедичне
філософування У. Самчука» [12; 9]. Втілення на художньо-національному
ґрунті філософської концепції, в основі якої лежить активно-життєве
начало, властиве для творчості Івана Багряного, Василя Барки, інших
українських еміграційних прозаїків, тому названий аспект має бути
врахованим у шкільному курсі літератури під час вивчення прози
українського зарубіжжя, адже герої прози У. Самчука мають
«активно-прагматичний світогляд, який ламає стереотип пасивного
життєсприйняття української літературної традиції» [12; 15].

Акцентуючи увагу на специфічних особливостях української еміграційної
прози, зумовлених впливом західноєвропейських філософських течій, слід
звернутися також до статті О. Смерек «Колорит художнього світу Емми
Андієвської» [15], що присвячена творам «Герострати», «Роман про добру
людину», «Роман про людське призначення». Автор пише, що в романі
«Герострати» «порушено ряд етичних проблем, пов’язаних з ідеєю
«ніцшеанської людини»… відтак актуально звучить мотив пошуку людиною
свого призначення, віднайдення Бога у власній душі, вирішення проблеми
добра і зла» [15; 50]. Ці слова великою мірою стосуються і творів
української еміграційної прози, що вивчаються в старших класах, адже на
творчості українських митців, що опинилися далеко від своєї Батьківщини,
позначився вплив філософії Заходу, зокрема екзистенціалізму. Два інші
романи — «Роман про добру людину», «Роман про людське призначення»
засвідчують, на думку дослідниці, відхід авторки від реалістичного
письма (певною мірою це характерно і для роману Василя Барки «Жовтий
князь»). Емма Андієвська кладе в основу «Роману про добру людину»
«перипетії доль таборян-переселенців, для яких питання добра і зла
набувають особливого звучання в умовах відірваності від рідної землі.
Відтак розв’язання проблеми добра і зла в романі починається з вирішення
важливого соціально-політичного питання (боротьба поневоленого
українського народу проти деспотичної радянської машини), а далі авторка
робить перехід від загального рівня проблеми до індивідуального,
приватного пошуку персонажами відповіді на поставлене запитання: в чому
сутність добра? Тобто проблема не просто кинута авторкою в повітря з
метою внести в роман настрій катарсису, отриманого від самих роздумів на
цю тему, а прив’язана до конкретного історичного часу, детермінована
реальними подіями, й виступає особливо актуальною саме в даній
просторовій площині» [15; 51-52].

Дослідниця пише і про архетипну основу деяких образів твору: наприклад
«в образі баби Грицихи яскраво простежується виділений К. Юнгом архетип
Великої Матері, оскільки героїня оберігає табір від усяких нещасть» [15;
52].

Мотив еміграційної прози, пов’язаний із художнім втіленням жіночої долі,
жіночого національного характеру в його індивідуальних проявах, є
предметом наукового зацікавлення О. Пастушенко: «Маючи велику
етнокультурну традицію, архетип Великої Матері всебічно трансформується
в письменницькому мисленні не одного покоління українських авторів, адже
саме цей архетип є визначальним у пам’яті українців… Естетично
функціонуючи в художній свідомості письменників, архетип Великої Матері
сприяє витворенню жіночих образів та характерів, через які українські
письменники трансформують образ України» [10; 8]. Автор стверджує, що
українські письменники досить часто через жіночі образи, які мають
глибоке етнокультурне коріння, прагнули відтворити образ України, тому в
багатьох творах образ жінки-матері сприймається як образ рідної землі.
«Міф про жінку-Україну, витворений ще за часів Руїни, ідентифікується з
мотивом України-жертви». Ця тема найбільш виразно простежується в творах
письменників, що протягом тривалого часу перебували за межами Вітчизни.
«Прикладом та підтвердженням цьому є творчість

Мелетія Смотрицького, Тараса Шевченка, письменників-емігрантів ХХ ст.»
[10; 9].

Таким чином, розглянуті нами літературознавчі публікації свідчать про
інтерес дослідників до певних аспектів творчості українських
письменників-емігрантів. Автори пропонують цікавий матеріал, який
доцільно творчо використовувати в процесі вивчення еміграційної прози, і
звертають увагу на такі особливості мистецького доробку українських
еміграційних письменників:

проблемно-тематична свобода, зумовлена вільним вибором письменником тем
для своїх творів, можливістю порушувати будь-які проблеми;

прагнення правдиво осмислювати історію нації (провідна тема творчості
прозаїків українського зарубіжжя — складна доля України, мрія про
відродження рідної землі);

полемічний характер прози українського зарубіжжя;

глибоке охоплення та осмислення діалектики історичного процесу;

правдиве зображення дійсності в окупованій більшовиками Україні;

усвідомлення власного призначення як невіддільного від призначення
України;

акцентування уваги на питаннях національної свідомості, мрія про
незалежну Українську державу;

посилена увага до проблем, пов’язаних зі збереженням на чужині типових
рис української ментальності;

романтизація героїв еміграційної прози;

вплив західноєвропейських філософських течій (у синтезі з
національно-філософськими поглядами) на творчість
письменників-емігрантів (наявність в еміграційній прозі філософського
підтексту; акцентування уваги на питаннях екзистенційного характеру;
втілення на художньо-національному ґрунті філософської концепції
віталізму; філософсько-символічне осмислення українського простору);

риси модернізму у прозі письменників-емігрантів;

звернення до образів-символів;

увага до питань міфопоетики;

ідентифікація міфу про жінку-Україну з мотивом України-жертви;

вплив етнопсихологічних чинників;

домінування мотиву невід’ємності від рідної землі;

націоналістичне начало як рушійна сила творчості багатьох письменників;

реінтерпретація національного образу світу.

Отже, серед досягнень літературознавства у з’ясуванні питань, що
пов’язані з еміграційною літературою, велике значення має зокрема
визначення прикметних рис, властивих творчості письменників Українського
зарубіжжя. Таким чином, надбання літературознавства у дослідженні
українського еміграційного літературного процесу є важливим підґрунтям
методичної системи вивчення української еміграційної прози в старших
класах.

Література:

1. Бородіца С.В. Жанрова структура романів Уласа Самчука в контексті
західноукраїнської романної прози 3040-х рр. ХХ ст.: Автореф. дис. канд.
філолог. наук: 10.01.01 / Тернопільський державний пед. університет. —
К., 2000.

2. Гнатенко П.И., Вострюкова Л.В. Национальная психология: анализ
проблемы и противоречий. — Киев. — 1990.

3. Ільницький М. Об’єднані словом. (Українська повоєнна еміграційна
критика.) // Дивослово. — 2000. — № 11.

4. Ільницький М. Мале літературне відродження» (Українська повоєнна
еміграційна критика.) // Дивослово. — 2000. — № 4.

5. Касперскі Е. Євген Маланюк і еміграційні пограниччя культур //
Мандрівець. — 1999. — № 2.

6. Мариненко Ю. «Воєнна» проза Івана Багряного. «Людина біжить над
прірвою», «Огненне коло» // Дивослово. — 2001. — № 12.

7. Мовчан Р. «Жовтий князь» Василя Барки. Стаття перша // Дивослово. —
2002. — № 3.

8. Мовчан Р. «Жовтий князь» Василя Барки. Стаття друга // Дивослово. —
2002. — № 4.

9. Неврлий М. Маланюк і Багряний. Дві концепції визволення України //
Рідна школа. — 2000. — № 127 (листопад).

10. Пастушенко О. Художня парадигма жіночих характерів у прозі Уласа
Самчука в контексті української літератури: Автореф. дис. канд. філолог.
наук: 10.01.01 / Київський Національний Університет ім. Т. Шевченка. —
К., 2002.

11. Піскун О. Над обмеженою реальністю видимого. (Життя і творчість
Василя Барки) // Українська мова і література в школі. — 1999. — № 3.

12. Плетенчук Н. Поетика світомислення Уласа Самчука: Автореф. дис.
канд. філолог. наук: 10.01.01 / Прикарпатський університет імені В.
Стефаника. — Івано-Франківськ, 2002.

13. Пушко В. Жанрово-стильові особливості прози Василя Барки: Автореф.
дис. к-та філ. наук: 10.01.01 / Київський національний університет ім.
Т. Шевченка. — К., 2001.

14. Роменець В. Історія психології ХІХ — початку ХХ століття: Навч.
посібник. — К.: Вища шк., 1995. — 614 с.

15. Смерек О. Колорит художнього світу Емми Андієвської // Українська
мова та література в середніх школах, гімназіях та ліцеях. — 2003. — №
4.

16. Сподарець М.П. Іван Багряний — письменник і громадянин. — Харків:
ХДУ, 1996. — 104 с.

17. Ходанич Л.П. Формування у молодших школярів уявлень про ментальне
засобами поезії: Автореф. дис. к-та пед. наук: 13.00.02 / Інститут
педагогіки АПН України. — К., 2000. — 20 с.

Похожие записи