Особливості мовного маніпулювання у тоталітарному дискурсі (на матеріалі
текстів засобів масової інформації)

В останні роки у зв’язку зі зміщенням ядра лінгвістичних досліджень у
антропоцентричну сферу, активізацією зацікавлень семантико-прагматичними
і функціонально-комунікативними аспектами мовних одиниць та зростанням
рівня політтехнологій особливої актуальності у сучасному мовознавстві
набувають дослідження мовного маніпулювання, мови як інструменту
здійснення влади, засобів мовного впливу на свідомість. Питання
використання мови як важеля влади висвітлювали Р. Блакар, А. Баранов,
П. Паршин, Р. Браун, Д. Хаймс. А в рамках дискурсного аналізу виник
новий напрям досліджень – так званий критичний аналіз дискурсу, що
зосереджує свою увагу на аналізі влади, ідеології і контролю на рівні
дискурсу та теорії взаємодії, об’єктом якої стали “когнітивні,
психологічні соціальні, мовні та інші механізми, які дозволяють впливати
на свідомість, процес прийняття людиною тих чи інших рішень” [2, 213].

Зазначимо, що мовне маніпулювання тією чи іншою мірою проявляється у
більшості суспільних формацій ХХ століття, однак найбільш яскраве його
втілення знаходимо в тоталітарних суспільствах, а отже, ця проблема
потребує окремого розгляду. Для України, як і будь-якої держави, що має
складовою своєї історії існування тоталітарного режиму, вивчення
вказаного питання набуває особливого значення, оскільки певні мовні
явища того періоду продовжують впливати на мовну ситуацію в країні і
зараз. До того ж вітчизняні дослідники, як зазначає О. Міхеєв,
“володіють перевагою над зарубіжними лінгвістами, що займаються
дослідженням мови тоталітарного суспільства – досвідом переживання
зсередини вказаних мовних реалій, які сторонніми спостерігачами зазвичай
інтерпретуються не завжди адекватно” [10, 130].

Мета статті – дослідити явища мовного маніпулювання, засоби впливу на
свідомість в умовах тоталітарного суспільства на основі мовної практики
Івано-Франківської преси

1950-х рр. ХХ століття.

Відповідно до мети визначено такі завдання:

розкрити сутність мовного маніпулювання;

проаналізувати особливості мовного маніпулювання у тоталітарних
формаціях;

охарактеризувати мовні засоби впливу на свідомість в газетному дискурсі
Івано-Франківська в окреслений період.

Матеріалом дослідження слугувала Станіславська обласна газета
“Прикарпатська правда” (далі ПП).

Для мовознавства ідея наявності у мови функції впливу, чи як інакше її
називають сугестивної або апелятивної, не нова. Однак її торкалися
переважно в зв’язку з питаннями риторики чи стилістики. На хвилі
активізації соціолінгвістичних та психолінгвістичних досліджень ця ідея
почала активно поглиблюватися. Також ряд мовознавців, досліджуючи
мас-медійний дискурс, окрім функції впливу, виділяють окремо ще й
маніпулятивну функцію [8, 59].

Питання мовного маніпулювання входить в коло питань, що стосуються
взаємозв’язку мови та свідомості. Ця проблема виходить за рамки
лінгвістики і вивчається спільними зусиллями психології, філософії,
соціології та лінгвістики, маючи міждисциплінарний характер. Вперше на
цей аспект суспільного життя увагу звернули філософи. Ще два з половиною
тисячоліття назад Платон висловив ідею: “Красномовність – це мистецтво
керувати умами”. Ті, хто оволодіє цим мистецтвом, на думку філософа,
можуть досягнути влади і використовувати слово як механізм здійснення
влади [9, 93]. А К. Гельвецій зазначив: “Якщо для суспільства завжди
вигідно знати правду, то для окремої людини не завжди вигідно говорити
її” [6, 458].

І до цього часу будь-яка влада у своїх діях керується розумінням того,
що мова не тільки відображає свідомість, але і активно впливає на
свідомість, а отже, завдання влади визначають і ті цілі, з якими мова
використовується як засіб впливу, бо, як підкреслює О. Марченко, “коли
метою влади була не культура, а влада як така, сильним засобом
маніпуляції ставала антириторика, тобто риторика, позбавлена Етосу”
[9, 93].

Маніпуляцію визначають як “вид психологічного впливу, майстерне
використання якого призводить до виникнення у реципієнта намірів, які не
збігаються з його актуальними бажаннями” [7, 59]. Суб’єкт маніпулювання
прагне визначити поведінку адресата з метою досягнення власних цілей. В
основі мовного маніпулювання – властивість мови не тільки відображати
свідомість, але і активно впливати на неї. До того ж лінгвісти, а також
дослідники з інших галузей науки, які займаються проблемами людського
мислення, звернули увагу на певний парадокс: недискретна реальність
відображається мовою – явищем за своєю суттю дискретним, що створює
можливість по-різному інтерпретувати дійсність носіями мови:
лінгвістичною передумовою мовного варіювання є принципова
невідповідність між структурою мови як системи і недискретною реальністю
[3]. Таким чином, мовні механізми впливу на свідомість пов’язані з
можливістю мовного варіювання. Мовець постійно опиняється перед вибором
– яким чином висловити той чи інший зміст. Вибір завжди здійснюється з
урахуванням конкретної комунікативної ситуації: один і той же мовний
варіант в різних умовах може отримати зовсім різні інтерпретації і
навпаки – здавалось би різні варіанти залежно від комунікативних умов
можуть інтерпретуватися однаково.

Як ми вже відзначали, найяскравіші вияви використання мовних засобів з
метою впливу на свідомість спостерігаємо у функціонуванні тоталітарних
режимів. Більше того, мовне маніпулювання – одна з сутнісних
характеристик тоталітаризму. Звичайно, що тоталітарний режим ґрунтується
значною мірою на методах примусу та репресивних заходах, однак це явище
та його ідеологія не можуть існувати без підтримки широких мас, і саме
ідеологічні тексти дозволяють владі спрямовувати маси в потрібному їй
напрямку. О. Геліх підкреслює: “Політик-тиран діє не тільки і часто не
стільки засобами озброєного, фізичного насилля і адміністративного,
дисциплінарного примусу, але більшою мірою викривленням мови, яке маскує
логіку, правдиву мету і сенс його дій” [5, 172]. На провідну роль мови
щодо впливу на масову свідомість вказує і російський лінгвіст
О. Марченко: “Ідеологічна структура суспільства, як “розум” соціуму
здатна впровадити в масову свідомість особливу систему моральних,
правових, політичних ідей, цінностей і директив дії, що є основою, чи
точніше, доктриною для принципів організації і управління суспільним
життям і нерозривно пов’язаною з ним сферою культури. Провідником цих
ідей була і залишається мова” [9, 97].

Визначальна риса мови тоталітарного суспільства – антикомунікативність.
Вона не призначена для спілкування, не передбачає обміну думками,
дискусії, роздумів. Її домінуючою функцією стає сугестивна функція. На
означення мови, створеної радянською владною верхівкою існує чимало
термінів: “мова брехні”, “дерев’яна мова”, “мова ненависті”, “казенна
мова”, “тоталітарна мова”, “ритуальна мова”, “мова Совдепії”, “жаргон
влади”, “радянська мова”, “мова агітпропу”. Найбільшого поширення у
соціолінгвістиці набув термін англійського письменника Дж. Оруела
“newspeak” [12]. Кальки англійського терміну присутні у термінологічних
системах різними мовами (рос. “новояз”, пол. “nowomowa”).

Ідеологічні тексти являють собою соціальні міфи, в яких бажане видається
за дійсне, отже, міфологізована мова трактує дійсність на свій лад,
підмінюючи її міфотворчістю. Соціальні ілюзії, міфи не прив’язані до
конкретної історичної ситуації, до реального часу, але їх влада над
людьми повністю реальна, бо ілюзії, мрії надають їм енергії, ентузіазму,
прагнення втілити їх в життя. Постійно породжуючи тексти, які б були
спрямовані на виправдання існуючого стану речей, на їх ідеалізацію,
радянська влада фактично створювала міфологічну систему, в якій вождь і
партія (в іпостасі її керівництва) були покликані думати за людину,
вирішувати за неї все, піклуватися про неї. В радянському суспільстві
було здійснено своєрідний мовний експеримент, в якому до краю було
“доведено можливості маніпулювання мовою з метою її використання як
засобу жорсткого соціального контролю” [14, 218].

Мова тоталітарної пропаганди характеризується прагненням позбавити
людину індивідуальності, зробити її безвольною частиною такої ж масової
свідомості, адже для всіх людей існує єдиний взірець висловлювання.
“Герої зникли залишився хор” – робить висновок Х. Ортега-і-Гасет,
подаючи філософське осмислення проблеми масової свідомості, “коли кожний
не відчуває в себе ніякого дару чи відмінності від усіх, коли кожний
відчуває, що він точно такий, як і всі інші, і при цьому зовсім не
засмучується, навпаки, щасливий відчувати себе таким, як всі” [11, 121].
О. Марченко, оцінюючи вплив тоталітарної мови на особистість, зазначає:
“Засвоювання думки більшості, стереотип мислення робить слово
догматичним і авторитарним, загрожує індивідуальності як загальному
творчому началу в людині” [9, 94 ].

&

F

‰ ” (ПП 27.02, 58); “Радянський народ відзначає 26 роковини з дня смерті
Володимира Ілліча Леніна в обстановці величезного політичного і
виробничого піднесення, викликаного підготовкою до виборів у Верховну
Раду СРСР” (ПП 20.01, 50).

З цією ж метою широкого застосування набувають прикметники у формі
вищого ступеня порівняння: “Радянське кіномистецтво приходить до свого
славного тридцятиріччя, як найпередовіше і найпрогресивніше
кіномистецтво в усьому світі” (ПП 18.02, 50); “Запуск штучного супутника
Землі яскраво продемонстрував на весь світ, що радянська наука –
найпередовіша в світі” (ПП 12.10, 57).

Як ми зазначали, характерною ознакою тоталітарної мови є її
міфологічність, в якій домінуючу роль відіграє вождь та партія,
наділені ідеально позитивними рисами, гіпертрофованою могутністю, які
піклуються про народ і є об’єктом всенародної любові та відданості. Для
постійного акцентування на цьому, в текстах зустрічаємо лексеми, які
вказують на прихильність та захоплення народу вождем та партією: “Ми
раді доповісти Центральному Комітетові нашої любимої Комуністичної
партії, що взяті соціалістичні зобов’язання по збільшенню виробництва
м’яса і молока достроково виконані” (ПП 04.01, 58). Радянська політична
мова також активно використовувава лексику з родинної сфери: Й. Сталін
став “батьком народу”, російський народ був для всіх інших народів СРСР
“старшим братом”, комуністична партія іменувала себе “рідною”: “З
гарячими словами любові до партії Леніна-Сталіна, до рідної радянської
влади, виступила ланкова колгоспу імені Шевченка Ганна Петраш” (ПП
03.03, 50).

Окрім намагання викликати емоційне піднесення, важливою частиною мовного
маніпулювання радянського уряду було звернення до негативних емоцій.
Фактичний матеріал засвідчує, що в контексті опису явищ, пов’язаних з
регіональною специфікою Прикарпаття, а також явищ з життя західного
світу нерідко вживаються знижені, пейоративні лексеми, часом навіть
вульгаризми та грубі слова. Як відомо, особливий заряд виразності й
емоційності вносять у текст саме негативно-оцінні лексеми, які звернені
до емоцій, а не розуму читача, вони привертають увага реципієнта, їх
завдання викликати страх, гнів, ненависть до незрозумілого, іншого, яке
нібито становить загрозу радянській людині, постійно розповідаючи про
зраду, підступні плани і страхітливі злочини “ворогів радянського
народу”, людину можна розсердити, залякати, і таким чином визначити її
поведінку. Отже, звернення до негативних емоцій населення було важливою
частиною мовного маніпулювання тоталітарного режиму, яке не обмежувалося
прагненням викликати тільки емоційне піднесення: “В лютій злобі проти
народу ці виродки з українського буржуазного охвістя, ці мерзенні слуги
плюралізму власними руками мучили, вбивали чесних радянських людей” (ПП
29.07, 59);

“І ось на цих “вовків і мучителів” українського народу покладали надії
римські папи та польські магнати” (ПП 24.03, 57).

Крім того, мова тоталітарного суспільства вміла ставити тавро на все, що
якимось чином не вписувалося у радянську ідеологію. Важливо було знайти
слово, якого було б достатньо, щоб ним викреслити якесь явище чи навіть
людське життя. Варто було лише назвати когось “ворогом народу” чи
“шкідником” і це фактично означало бути приреченим на репресивні заходи.
Вказані лексеми, відзначаються надзвичайно широким значенням: “ворогом
народу” називали і політичних ідеологів, і селянина, що взяв колоски з
колгоспного поля. Окрім політичних ворогів, всезагальний осуд мали
викликати особи, що своєю діяльність перешкоджали економічному
процвітанню СРСР: “Після звільнення 26 лютого 1958 року з місць
ув’язнення, він знову почав гастролювати по різних містах України,
ведучи паразитичний спосіб життя і займатися шахрайством і крадіжками”
(ПП 04.04, 59); “Я вбачаю в цьому шкідницьку роботу якогось пройдисвіта”
(ПП 05.04, 59); “Люди працюють у нас не для збагачення дармоїдів, а на
село, на своє радянське суспільство” (ПП 11.04, 50).

Зазначимо, що вище наведені приклади вдало ілюструють тезу Дж. Янга щодо
тоталітарного дискурсу, який виділяє три групи термінів, вказуючи, що
словниковий склад тоталітарних мов ідентичний маніхейству (релігійній
течії, що базовими визнає два протилежні начала, які лежать в основі
світу: добра і зла, світла і тьми, духу і матерії тощо). Перша

група – це гонорифичні терміни (з високою позитивною оцінкою): комуніст,
пролетаріат, прогресивний, народ, мир, революція, солідарність,
матеріалізм та ін. Друга група об’єднує в собі пейоративні терміни:
капіталізм, буржуазний, колоніальний, релігія, шкідник. І до третьої
групи належать слова, які можуть вживатися як в позитивному, так і
негативному плані, залежно від контексту: свобода, пропаганда,
демократія, ненависть тощо [15, 77].

Для тоталітарного суспільства характерною є бінарна аксіологічна система
з чітким поділом на позитивні і негативні явища. В її рамках з метою
мовного впливу на свідомість активного функціонування набуває вживання
конструкцій з протиставленням: міф про небувалі досягнення Радянського
Союзу постійно супроводжується міфом про занепад західного світу та про
безпросвітне існування народів радянських республік до створення СРСР:
“Розквіт радянської школи особливо яскраво виділяється на фоні
загального погіршення справи народної освіти в капіталістичних країнах”
(ПП 16.04, 50); “Партія Леніна-Сталіна і радянський уряд надали
можливість трудящим Прикарпаття, колись неписьменним і поневоленим, мати
в себе не лише середні школи з викладанням рідною мовою, але й вищі та
спеціальні середні учбові заклади” (ПП 08.01, 50).

Для надання іронічно-зневажливого відтінку тлумаченню певних явищ
вживаються також вислови: так званий, пресловутий, а також здрібнілі
слова: “І. Багряний збрехав. Він написав статейку під назвою “Чому я не
хочу повертатися на батьківщину” (ПП 01.03, 57);

“Під кінець німецької окупації України буржуазні націоналісти при
підтримці тих же німецьких загарбників та дипломатів Антанти в листопаді
1918 року створили так звану Директорію” (ПП 30.06, 57).

Ще один метод, який використовується для мовного маніпулювання –
соціальне самовідчуття людини. Поділ на своїх і чужих, бажання бути як
всі, усвідомлення свого місця в суспільстві і прагнення його покращити –
все це значною мірою визначає поведінку людини. Значну роль при цьому
відіграють так звані слова-паролі, семантика яких “Я-свій” виявляється,
на думку Є. Шейгал, коли “політик як доказ використовує той чи інший
термін не стільки для позначення референта, скільки для доказу своєї
приналежності до певного політичного угрупування, відданості певній
ідеології” [13, 130]: “Ми трудимось по-соціалістичному, організовано на
благо нашої Батьківщини” (ПП. 12.07, 52). Тут словом-паролем виступає
по-соціалістичному, що перетворює речення у політичне кліше, воно
практично позбавлене інформативності і виконує суто прагматичну функцію.
Займенник ми виступає маркером групової ідентичності і отримує конотацію
“свій – не ворог”. Тобто фактично “ми” стає ідеологемою і є членом
стійкої опозиції ми – вони. З цим також пов’язане використання
займенника наше, який набуває значення “загальне, таке, що належить
колективу”. Все колективне інтерпретується як передове, суспільно
корисне, соціалістичне (комуністичне) за змістом, все що віддаляється
від колективу – як антисуспільне, руйнівне.

Таким чином, аналіз текстів засобів масової інформації 50-х років ХХ
століття засвідчив надзвичайну різноманітність арсеналу засобів мовного
маніпулювання командно-адміністративної системи. Провідні позиції
належать використанню мовних засобів, спрямованих на створення певного
емоційного стану в читачів чи слухачів, а також формування їх світогляду
та світосприйняття, що є необхідною умовою залучення їх до реалізації
рішень тоталітарного уряду.

Література

Арендт Х. Истоки тоталитаризма. – М., 1996.

Баранов А.Н. Оптимизация социальной функции языка, функционирование
языка как средства воздействия // Введение в прикладную лингвистику. –
М., 2001. – С. 208-286.

Баранов А.Н., Паршин П.Б. Языковые механизмы вариативной интерпретации
действительности как средства воздействия на сознание // Роль языка в
средствах массовой коммуникации. – М., 1986. –

С. 100-143.

Блакар Р. Язык как инструмент социальной власти // Язык и моделирование
социального взаимодействия. – М., 1987. – С. 88-124.

Гелих О.Я. Язык как средство управления насилия: проблема образования//
Образование и насилие. Сборник статей / Под ред. К.С. Пирогова. – СПб.,
2004. – С. 169-181.

Гельвеций К.А. Сочинения. В 2-х т. – Т. 2. – М., 1974.

Доценко Е.П. Психология манипуляции / Феномены, механизмы, защита. – М.,
1997. – С. 52-71.

Кудрявцева Л.О., Дядечко Л.П., Дорофеєва О.М., Філатенко І.О.,
Черненко Г. А. Сучасні аспекти дослідження мас-медійного дискурсу:
експресія – вплив – маніпуляція // Мовознавство. – 2005. – № 1. –

С.59 – 66.

Марченко О. И. Язык как власть // Этическое и эстетическое: 40 лет
спустя. Материалы научной конференции. 26-27 сентября 2000 г. Тезисы
докладов и выступлений. – СПб., 2000. – С. 93-97.

Михеев А.В. Язык тоталитарного общества // Вестник АН СССР. – 1991. – №
8. – С. 130-137.

Ортега-и-Гассет Х. Восстание масс // Вопросы философии. – 1989. – № 3. –
С. 117-123.

Оруел Дж. “1894” и эссе разных лет. – М., 1989.

Шейгал Е. И. Семантика политического дискурса. – М., 2000.

Яворська Г.М. Прескриптивна лінгвістика як дискурс. Мова. Культура.
Влада. – К., 2000.

Young J.W. Totalitarian language: Orwell’s Newspeak Its Communist
Antecedents. – Charlottesville; London: Univ. of Virginia Press, 1991.

Похожие записи