Реферат на тему:

Навчання іншомовного матеріалу

ПЛАН

1. Навчання граматичного матеріалу

1) Активний і пасивний граматичні мінімуми

2). Характеристика граматичних навичок мовлення

3) Поняття «граматична структура» і «зразок мовлення»

2. Навчання лексичного матеріалу. Активний, пасивний і потенціальний
словниковий запас

3. Навчання фонетичного матеріалу

1) Фонетичний мінімум

2) Вимоги до вимови учнів

3) Навчання звуків іноземної мови

4) Навчання інтонації іноземної мови

Згідно з принципом комунікативності у навчанні іноземних мов і
практичної мети — навчання іншомовного спілкування — засвоєння мовного
матеріалу (граматичного, лексичного, фонетичного, орфографічного)
відбувається комплексно, що дозволяє забезпечити спілкування іноземною
мовою з самих перших уроків. Проте це не означає відсутності спеціальної
цілеспрямованої роботи над засвоєнням граматичних форм і структур,
вокабуляра, звуків, інтонаційно-ритмічних моделей, орфографічних правил.
Вони становлять той «будівельний матеріал», без якого не може відбутися
будь-яке вербальне спілкування. Ось чому виникає необхідність у
фрагментах уроків, на яких домінує той чи інший аспект мови — граматика,
лексика, фонетика, орфографія. Метою таких уроків/фрагментів уроків є
формування відповідних навичок мовлення — граматичних, лексичних,
слухово-вимовних, орфографічних, перцептивних.

1. Активний і пасивний граматичні мінімуми

В середніх навчальних закладах вивчаються не всі граматичні явища
виучуваної іноземної мови, а спеціально відібраний граматичний мінімум,
який складається з активного граматичного мінімуму та пасивного
граматичного мінімуму. Для вираження власних думок іноземною мовою учень
має оволодіти тими граматичними структурами (ГС), які входять до
активного граматичного мінімуму. До пасивного граматичного мінімуму
входять такі ГС, якими учні можуть не користуватися для вираження своїх
думок, але які потрібні для сприймання і розуміння мовлення. Щоб
сприймати і розуміти думки інших людей, необхідно володіти як активним,
так і пасивним граматичним мінімумом .

Мета навчання граматичного матеріалу іноземної мови, що вивчається, це
оволодіння граматичними навичками мовлення: репродуктивними, тобто
граматичними навичками говоріння і письма, та рецептивними, тобто
граматичними навичками аудіювання і читання.

Граматичні навички мовлення, як і всі інші навички мовлення, повинні
характеризуватися такими ознаками як автоматизованість, гнучкість та
стійкість і формуватися поетапно.

Сформованість репродуктивної граматичної навички — одна з передумов
функціонування вміння висловлювати свої думки в усній та письмовій
формі. Щоб здійснити свій комунікативний вибір, той, хто говорить/пише,
має спочатку вибрати граматичну структуру, яка б відповідала даній
ситуації мовлення. Так, якщо людина має намір про щось дізнатися, вона
обирає одну із ГС, що виражає запитання. Дальший вибір залежить від часу
події, про яку йдеться, від характеру інформації, що потрібна у
відповідь на запитання, тощо. У багатьох випадках (наприклад, при
висловлюванні прохання) на вибір ГС впливають стосунки між людьми.

Обрану ГС потрібно оформити відповідно до норм даної мови. (Маються на
увазі синтаксичні та морфологічні особливості ГС). Вибір та оформлення
ГС здійснюються паралельно: засвоюючи форму, учень повинен мати певний
комунікативний намір, вирішувати конкретне мовленнєве завдання — щось
запитати, попросити, комусь заперечити, підтвердити чи спростувати чиюсь
думку тощо, з тим щоб у його свідомості поєднувалися комунікативний
намір та форма, за допомогою якої він виражається.

Сформованість рецептивної граматичної навички — одна з передумов
функціонування вміння розуміти думки інших людей в усній і письмовій
формах.

2. Активний, пасивний і потенціальний словниковий запас

Знання іноземної мови асоціюється із знанням слів, в той час як
володіння мовою — з лексичними навичками, які саме й забезпечують
функціонування лексики у спілкуванні. Отже лексичні навички слід
розглядати як найважливіший і невід’ємний компонент змісту навчання
іноземної мови, а їх формування саме і є метою навчання лексичного
матеріалу.

Лексичний аспект спілкування має певні особливості, які полегшують його
засвоєння, і такі, що його утруднюють. До перших відноситься зв’язок
лексики змістом комунікації, на що спрямована увага комунікантів. Це
сприяє концентрації їх уваги і врешті-решт — засвоєнню. До других
відноситься практично невичерпний запас лексики будь-якої
західноєвропейської мови, а також великі труднощі засвоєння іншомовної
лексики, що пов’язані з формою слова (звуковою, графічною, граматичною),
його значенням/значеннями, характером сполучуваності з іншими словами,
вживанням слів, а також розходженням зі словами рідної мови.

Умови навчання в середніх навчальних закладах і насамперед недостатня
кількість уроків та обмежена тематика викликають необхідність відбору
лексичного мінімуму, що має відповідати цілям і змісту навчання
іноземних мов у певному типі навчального закладу.

У шкільному лексичному мінімумі, так само, як і в граматичному,
розрізняють активний мінімум і пасивний мінімум.

Активний лексичний мінімум — це той лексичний матеріал, яким учні
повинні користуватися для вираження своїх думок в усній та письмовій
формі, а також розуміти думки інших людей при аудіюванні та читанні.

Пасивний лексичний мінімум — це та лексика, яку учні мають лише розуміти
при сприйманні чужих думок в усній формі (при аудіюванні) та письмовій
формі (при читанні).

Активний і пасивний словниковий запас утворюють так званий наявний або
реальний словник, який служить основою для формування потенціального
словника. На відміну від наявного словника, що включає знайомі ЛО, які
учні вживають для вираження своїх думок або для сприймання і розуміння
думок інших людей, потенціальний словник складають ті незнайомі слова,
про значення яких читач/слухач може здогадатися, зустрівшись з ними при
читанні/аудіюванні.

До потенціального словника відносяться: 1) інтернаціональні слова,
подібні і звучанням і/або написанням та за значенням до слів рідної
мови; 2) похідні і складні слова, що складаються з відомих учням
компонентів; 3) конвертовані слова; 4) нові значення відомих
багатозначних слів; 5) слова, про значення яких учні можуть здогадатися
за контекстом.

Центральною ланкою в роботі над засвоєнням лексичного матеріалу є
формування лексичних навичок. За визначенням С.Ф. Шатілова, «лексичні
… мовленнєві навички — це навички інтуїтивно-правильного утворення,
вживання і розуміння іншомовної лексики на основі мовленнєвих лексичних
зв’язків ж слухо-мовленнєвомоторною і графічною формами слова і його
значенням також зв’язків між словами іноземної мови»

Лексична правильність мовлення визначається сталістю лексичних
мовленнєвих навичок.

У процесі засвоєння лексичного матеріалу (так само, як і граматичного)
можна виділити: 1) етап ознайомлення учнів з новими ЛО — семантизація
ЛО; 2) етап автоматизації дій учнів з новими ЛО, де розрізняють а)
автоматизацію на рівні словоформи, вільного словосполучення та фрази/
речення, б) автоматизацію на понадфразовому рівні — діалогічної або
монологічної єдності. Далі здійснюється удосконалення дій учнів з ЛО і
як результат — ситуативне вживання засвоєних ЛО при висловлюванні своїх
думок в усній формі (говоріння) та письмовій формі (письмо), а також
контекстне розуміння ЛО при читанні та аудіюванні. Тут ми маємо справу з
мовленнєвими вміннями, які ґрунтуються на навичках, у тому числі й на
лексичних, іншими словами, лексичні навички мають функціонувати в
мовленнєвих уміннях.

Ознайомлення з новими лексичними одиницями починається, як правило, з
семантизації, тобто розкриття значення нових ЛО. Всі різноманітні
способи семантизації можна поділити на дві групи: перекладні та
безперекладні.

Перекладні способи розкриття значень іншомовних ЛО включають:

однослівний переклад, багатослівний переклад, пофразовий переклад (цей
спосіб застосовується в інтенсивних методах); тлумачення значення і/або
пояснення ЛО рідною мовою; дефініція/визначення.

До безперекладних способів розкриття значень іншомовних ЛО відносяться:
наочна семантизація — демонстрація предметів, малюнків, діапозитивів,
картин, жестів, рухів тощо); мовна семантизація: а) за допомогою
контексту, ілюстративного речення/речень; б) зіставлення однієї ЛО з
іншими відомими словами іноземної мови — за допомогою антонімів і зрідка
синонімів; дефініція — опис значення нового слова за допомогою уже
відомих слів; тлумачення значення ЛО іноземною мовою.

У процесі автоматизації дій учнів з новими ЛО слід передбачати заходи
для зняття і подолання труднощів засвоєння різних ЛО. З цією метою ЛО
можуть групуватися за ступенем і характером труднощів, що дозволяє
підходити до їх ісвоєння диференційовано, на основі їх методичної
типології. Сумарна трудність ЛО об’єднує різні труднощі: 1) форми слова
— звукової, графічної, структурної наприклад, труднощі виникають при
засвоєнні омофонів, у тому числі й граматичних, омографів—у випадку
значних графемно-фонемних розбіжностей, багатоскладових і похідних слів;
2) значення ЛО (наприклад, виникають труднощі при неспівпаданні обсягів
значень слів в іноземній і рідній мовах, при засвоєнні багатозначних
слів, фразеологічних сполучень, у випадку так званої «фальшивої»
синонімії і т.п.); 3) вживання — сполучуваності слова з іншими словами,
особливостей його функціонування в мовленні (наприклад, великі труднощі
виникають при засвоєнні словосполучень, які не мають точної
структурно-семантичної відповідності еквівалентам у рідній мові).

Практична мета навчання іноземної мови — спілкування в усній і письмовій
формах, з одного боку, та важливість цілеспрямованого подолання
лексичних труднощів, з іншого, викликають необхідність поєднання роботи
над засвоєнням слів у зразках мовлення у відповідності до ситуації
спілкування з роботою над ізольованими словами. (Питома вага роботи над
ізольованим словом збільшується на середньому і особливо на старшому
ступені, де формується переважно пасивний лексичний мінімум у процесі
самостійного читання.)

Основним типом вправ тут є рецептивно-репродуктивні та продуктивні
умовно-комунікативні вправи, в яких учень сприймає зразок мовлення (ЗМ)
і виконує з ним певні дії (в усній або письмовій формі) згідно створеної
учителем ситуації мовлення, виконуючи такі види вправ:

—імітація ЗМ;

— лаконічні відповіді на альтернативні запитання вчителя;

— підстановка у ЗМ;

— завершення ЗМ;

— розширення ЗМ;

— відповіді на інші типи запитань;

— самостійне вживання ЛО у фразі/реченні;

— об’єднання ЗМ у понадфразові єдності — діалогічну та монологічну.

Поряд з умовно-комунікативними у процесі засвоєння ЛО застосовуються
також і некомунікативні вправи.

З метою автоматизації дій учнів з лексичними одиницями пасивного і
потенціального словників застосовуються переважно некомунікативні
(рецептивні та рецептивно-репродуктивні) вправи, тому що учень
зустрічається насамперед з формою ЛО, а її значення він має зрозуміти,
виконавши певні дії та операції.

3. Фонетичний мінімум

Основою будь-якої мови є звук. Багато років мова існувала лише у
звуковій формі. Письмовий код виник набагато пізніше як відображення
звукової мови. Усі види МД базуються на звуках. Роль звукових
компонентів дуже важлива і в писемному мовленні. Моторна теорія мовлення
підкреслює роль кінестезій у писемному мовленні: ми проговорюємо про
себе те, що пишемо і читаємо. Оволодіння усним мовленням та читанням
уголос взагалі неможливе без стійких слухо-вимовних та
ритміко-інтонаційних навичок.

Навчання фонетичного матеріалу передбачає оволодіння учнями всіма
звуками і звукосполученнями виучуваної іноземної мови, наголосом та
основними інтонаційними моделями (інтонемами) найбільш поширених типів
простих і складних речень.

Існує кілька критеріїв відбору фонетичного мінімуму. За ступенем
трудності фонетичного явища об’єктом спеціального засвоєння при навчанні
вимови є лише ті, що являють для учнів певні труднощі; за критерієм
відповідності потребам спілкування до мінімуму передусім включаються ті
звуки та інтонеми, що виконують у мовленні смислорозрізняльну функцію;
за критерієм чормативності з фонетичного мінімуму для середніх
навчальних закладів вилучаються всілякі відхилення від норми, а об’єктом
навчання виступає повний стиль зразкової літературної вимови (за еталон
береться вимова дикторів/ коментаторів радіо і телебачення).

Основними вимогами до вимови учнів є фонематичність та швидкість.
Фонематичність передбачає ступінь правильності фонетичного оформлення
мовлення, достатню для того, щоб воно було зрозумілим для
співрозмовника; швидкість — ступінь автоматизованості вимовних навичок,
яка дозволяє учням говорити в нормальному (середньо-нормальному) темпі
мовлення (для англійської та французької мови — 130-150 слів за хвилину,
для польської— 110-130).

При навчанні іншомовної вимови слід враховувати, що учні вже володіють
звуковими засобами рідної мови та, в багатьох випадках, і другої мови (в
Україні — української і російської, української і польської, української
та угорської тощо). З одного боку, це допомагає в оволодінні вимовою
нової (іноземної) мови, з іншого — викликає певні труднощі, спричинені
інтерференцією рідної мови. Джерелом помилок в інтонації є, наприклад,
відсутність в українській і російській мовах високого початку та різкого
падіння у спадному тоні, що характерно для англійського мовлення. Таким
чином у плані навчання вимови вчитель повинен скоректувати ті фонетичні
навички, що вже є в учнів, у відповідності до фонетичної системи нової
мови і доповнити її тими елементами вимови, які відсутні в рідній або
другій мові учнів.

Враховуючи труднощі, з якими зустрічається учень при оволодінні вимовою
іноземної мови, у процесі навчання доцільно використовувати імітативний
та аналітичний методи одночасно (пояснення та аналіз слід застосовувати
в такій мірі, в якій вони можуть бути корисні учням для розуміння
особливостей фонетичного явища і полегшення його засвоєння). Такий метод
одержав назву аналітико-імітативного.

Метою навчання фонетичного матеріалу є формування слухо-вимовних і
ритміко-інтонаційних навичок (на апроксимованому рівні). Під
слухо-вимовними навичками мовлення розуміють «навички фонемно правильної
вимови усіх звуків у потоці мовлення та розуміння всіх звуків при
аудіюванні мовлення».[4] Ритміко-інтонаційні навички — це «навички
інтонаційно і ритмічно правильного оформлення мовлення і, відповідно,
розуміння мовлення інших людей».[5]

Як випливає з цього визначення, фонетичні навички передбачають як
автоматизовану рецепцію звуків (так званий «фонематичний слух») та
інтонем (за аналогією з фонематичним — «інтонаційний слух»), так і їх
(ре)продукцію — артикуляцію та інтонування.

Усі навички вимови (так само, як граматичні та лексичні) мають
характеризуватися якостями автоматизованості, гнучкості і сталості та
формуватися поетапно.

За ознакою схожості/розбіжності звуків іноземної та рідної мов усі звуки
іноземної мови умовно розділяють на три групи.

До першої групи відносять звуки, максимально наближені до звуків рідної
(української) мови за акустичними особливостями та артикуляцією
(наприклад, а, е, у, и, і, п, д, т).

Формування навичок вимови названих звуків не викликає особливих
труднощів, оскільки має місце позитивний перенос навичок з рідної мови в
іноземну. Для засвоєння цих звуків можна обмежитися імітацією, ніяких
інших вправ ця група не потребує.

Друга група включає звуки, які, на перший погляд, дуже схожі на звуки
рідної мови, але відрізняються від них за суттєвими ознаками (наприклад,
о, ?, ?, ? ).

Сприймання та відтворення звуків, що належать до другої групи,
характеризується високим ступенем інтерференції. Учні автоматично
переносять навички вимови цих звуків з рідної мови в іноземну, що
призводить не тільки до появи акценту в мовленні, але й до помилок на
рівні змісту. Звуки цієї групи вимагають від учителя посиленої уваги та
спеціального тренування в різноманітних вправах, особливо в тих, де є
контрастування з відповідними буками рідної мови.

До третьої групи входять звуки, які не мають артикуляційних або
акустичних аналогів у рідній мові учнів (наприклад, d?, ?, ?)

Звуки цієї групи також викликають значні труднощі при засвоєнні, тому що
має місце формування абсолютно нової артикуляційної бази.

Таким чином належність звука іноземної мови до тієї чи іншої із трьох
згаданих груп зумовлює методику його засвоєння — способи ознайомлення
учнів з ним, вибір і кількість вправ, що потрібні для оволодіння даним
звуком у рецепції та (ре)продукції.

Інтонація являє собою комплекс просодичних засобів, складну єдність
таких компонентів як мелодія, фразовий і логічний наголос, ритм, тембр,
темп, паузація. Умови навчання іноземної мови в середніх навчальних
закладах обмежують завдання навчання інтонації оволодінням її основними
компонентами, а саме: мелодією, фразовим та логічним наголосом (останній
має вирішальне значення для спілкування) і паузацією при нормальному
темпі мовлення.

Метою навчання інтонації є формування: 1) рецептивних
ритміко-інтонаційних навичок, або «інтонаційного слуху» в аудіюванні та
2) продуктивних ритміко-інтонаційних навичок (в говорінні та при читанні
уголос). Важливо значити, що процес навчання інтонації повинен
передбачати нероздільне формування обох груп навичок. Проведені
експерименти свідчать також, що значного поліпшення продукції
інтонаційних моделей можна досягти лише за умови цілеспрямованого
тренування в їх рецепції. На відміну від слухово-вимовних
(артикуляційних) навичок, які є мовленнєвомоторними, інтонаційні навички
це мовленнєві навички: мовлення є ситуативним за своєю природою, тому
наша інтонація завжди залежить від мовленнєвої ситуації: з ким ми
розмовляємо, де ми знаходимось, який комунікативний намір ми хочемо
здійснити за допомогою інтонації. Насамперед це стосується таких
компонентів інтонації як логічний наголос і мелодія.

Контроль та оцінка вимови здійснюються вчителем з урахуванням типів
помилок у мовленні учнів. Необхідно розрізняти фонетичні та фонологічні
помилки. Перші впливають на якість звучання, другі — на зміст. В
неспеціалізованих середніх навчальних закладах, де одним з основних
принципів навчання вимови залишається принцип апроксимації, фонетичні
помилки не беруться до уваги, тому що основна мета спілкування
—розуміння —досягнута. Враховується наявність та кількість фонологічних
помилок. Але все вищезгадане не стосується спеціалізованих мовних шкіл,
гімназій та ліцеїв, в яких мета навчання іноземної мови наближається до
мети мовного вузу — володіти іноземною мовою нарівні, наближеному до
культурних носіїв мови.

У цих випадках вимова учнів оцінюється і за фонетичними, і за
фонологічними ознаками.

Література:

Бех П. О., Биркун Л. В. Концепція викладання іноземних мов в Україні
//Іноземні мови. — 1996. —№ 2. — С. 3-8.

Державний освітній стандарт з іноземної мови (загальна середня освіта)
V-IX класи /керівн. автор. колективу С. Ю. Ніколаєва.— К.: Ленвіт, 1998.
— 32 с.

Методика навчання іноземних мов у середніх навчальних закладах:
Підручник. — К.: Ленвіт, 1999.

Методика интенсивного обучения иностранным языкам /под ред. Бухбиндера и
Китайгородской. — К.: Вища школа, 1988.

Настольная книга преподавателя иностранного языка: Справочное пособие/
Е. А. Маслыко, П. К. Бабинская, А. Ф. Будько и др. — Минск: Вышейш.
школа, 1992.

Общая методика обучения иностранным языкам: Хрестоматия /Сост. А. А.
Леонтьев. — М.: Рус. яз., 1991.

Brzezi?ski J. Nauczanie j?zykow obcych dzieci, Warszawa 1987.

Komorowska H. (red.) ?wiczenia komunikacyjne w nauce j?zyka obcego,
Warszawa 1989.

Komorowska H. Nauczanie gramatyki j?zyka obcego a interferencja,
Warszawa 1980.

Nagajowa M. ABC metodyki j?zyka polskiego, WSiP, Warszawa 1990.

Ronowicz E. Kierunki w metodyce nauczania j?zykow obcych, Warszawa 1982.

Похожие записи