Реферат на тему:

Напрями психологічних досліджень у літературознавстві та Іван Франко

Коли йшла мова про психологію художньої творчості зокрема й
психологічний напрям досліджень у літературознавстві загалом, то до
Івана Франка зверталися переважно як до автора трактату “Із секретів
поетичної творчості” та статті “Старе і нове в сучасній літературі”. Із
статті особливо відомою є характеристика письменників нової генерації,
які, за І.Франком, наче засідають у душах своїх героїв і нею (душею),
немов магічною лампою, освічують увесь навколишній світ. За останнє
десятиліття інтерес дослідників до згаданих питань значно посилився,
відтак відбулося ширше прочитання й осмислення Франкової
літературно-критичної спадщини (В.Бондар, Р.Гром’як, Р.Піхманець,
І.Фізер, В.Будний, І.Денисюк, Л.Бондар, М.Гнатюк, Я.Мельник, В.Гнатюк та
ін.).

Синтетичної праці, в якій було б зібрано за можливістю як не усі, то,
принаймні, основні Франкові спостереження і міркування щодо психічних
явищ в мистецтві слова, методології психологічних літературознавчих
досліджень ще немає. А таку працю необхідно зробити з огляду на потреби
як франкознавства, так і теоретичного літературознавства. Іван Франко не
декларував себе як прибічника психологічного напряму у
літературознавстві й спеціальних студій (окрім згаданого трактату) не
давав. Однак, досліджуючи певні явища історії літератури, роблячи огляди
тогочасної літературної продукції, він нерідко давав цікаві та
проникливі міркування щодо теорії художньої творчості, проблем
психологізму загалом. Ці міркування були своєрідним теоретичним
фундаментом, який лягав в основу подальших суджень, посилював аналітичну
роботу Франкової думки. Якщо пильно оглянути літературознаву й, зрештою,
белетристичну спадщину Івана Франка, то можна назбирати чимало
многоцвітних перлів з цієї проблематики. І тоді перед очима
дослідника-“мандрівника” постане широке панно із різноманітними
мозаїчними картинами, які багато про що говорять і свідчать. І хоч
поодинокі фрагменти мозаїк є незавершеними, а то й лише наміченими,
проте вони спонукають до завершення, наштовхують до подальших досліджень
в окресленому напрямку.

На нашу думку, психологічний напрям у літературознавстві може мати п’ять
різних дослідницьких підходів. Взагалі, поєднання двох окремих наукових
галузей – психології та літературознавства – веде до утворення третьої,
проміжної галузі – психопоетики. Вона досліджує проблеми поетики з
погляду психології художньої творчості (генеза, творення, аперцепція
художнього тексту).

Перший напрям дослідження можна визначити як художню психографію.
Вихідною тезою цього напряму є: за тим чи іншим твором письменника
стоїть його особистість. Отож тут простежується відбиток психічної
структури автора на образній системі та ідейному навантаженні його
творів. Подібні впливи з кута зору авторської свідомості можуть
відбуватися усвідомлено та неусвідомлено. В останньому випадку процес
творчості зазнає більшого чи меншого впливу уявлень та імпульсів з
підсвідомої сфери психіки автора, а, точніше, з прошарку
неусвідомлюваних біографічних “відбитків” (спогадів), іншими словами,
індивідуального несвідомого.

Самі впливи можна розподілити на певні групи і, відповідно, модифікувати
принципи дослідження:

Перший підхід – психоаналітичний (З.Фройд і його послідовники). У ньому
простежується сублімація первісних психічних імпульсів та потягів
(зокрема, інфантильної сексуальності) в певні символічні художні форми.

Другий підхід має підкладку біогенетичного детермінізму. Розпочинається
він з вивчення генеалогічного дерева письменника (до прадідів включно).
При цьому значення мають: а) тілесні хвороби; б) психічні захворювання;
в) будь-які факти анормальної поведінки близьких родичів (спроби
самогубства тощо). Відтак слід, за можливістю, простежити відбиток
окреслених факторів у психіці письменника, а, точніше, його художніх
творах.

Третій підхід базується власне на фактах авторської біографії. Дослідник
має дотримуватися онтогенетичного принципу. Особливо великого значення
набуває період дитинства, оскільки в ньому формується психічна структура
особистості: уподобання, нахили, пристрасті, уявлення тощо. Саме в
дитинстві формуються комплекси – не лише психоаналітичного плану – які
згодом так чи інакше виявляються в творчості. Тут важливими є показники:
а) фізіологічні (міцний / хирлявий); б) комунікативності (з батьками /
дорослими, однолітками, молодшими дітьми); в) сновидінь (у дорослому
віці їх значення зросте); г) наявності / відсутності хвороб та фобій; ґ)
здібностей; д) агресивності / неагресивності в поведінці тощо. Від
дитинства через період статевого визрівання і до зрілого дорослого життя
– в такому онтогенетичному зрізі дослідник повинен фіксувати будь-які
відхилення від прийнятих психо-фізіологічних та суспільних норм.
Додатковими показниками можуть стати факти вживання алкоголю чи
сильнодійних наркотичних речовин.

Останній підхід включає в себе широкі природничі та соціо-культурні
показники, які так чи інакше впливають на формування авторського “Я” і,
відтак, знаходять відображення в художньому творі. До таких показників
слід віднести природно-кліматичні умови проживання письменника (зокрема
особливості ландшафту, флори та фауни); соціальне оточення; виховання;
освіту з її могутнім культуротворчим впливом тощо.

Усі чотири підходи постачають матеріал для простеження вияву
особливостей психіки автора у: 1) постановці проблем, зокрема
психологічних; 2) формі викладу; 3) стилістиці; 4) образному світі
твору. Слід сказати, що у практиці літературознавчого аналізу
найоптимальнішим є застосування комплексного підходу до розв’язання
завдань психопоетики.

У рамках першого напряму Іван Франко зробив чимало цінних спостережень,
переважно в ракурсі останнього підходу. Деякі з них наведемо:

Вплив обставин життя автора на тематичний напрям його творчості:
“Вдумуючися в цілий ряд творів, писаних Шевченком по повороті з
заслання, кождий мусить завважити в ньому в тім часі незвичайний підйом
релігійного духа, зовсім природний після такої важної переміни в його
житті, як освободження з воєнної служби, на яку він волею царя Миколи І
був засуджений досмертно” [2; т.39; с.301–302].

Зв’язок життєвих умов автора з формою подачі матеріалу: “Знаємо, що
козацькі думи складалися по більшій часті в козацьких куренях, де кипіло
ненастанно воївне життя, де рідко й чутка доходила про тихий супокій
життя родинного; лицарям тут ніколи було убирати свої думи у гладку
форму, ніколи було подумати о однолитнім тоні. Дума задержувала
характеристичні признаки їх самих…” [2; т.26; с.59]. Загалом перед і
на час створення художнього твору бажано враховувати усі дотичні
біографічні показники: обставини життя письменника, умови праці над
твором (зокрема режим), різноманітні конфлікти та проблеми, які він у
той час мав, тощо.

Вияв натури автора в образному світі поетичного твору. Іван Франко,
аналізуючи Шевченкову “Тополю”, прийшов до висновку, що перетворення
дівчини в тополю відбулося зі шкодою для суцільності самої балади. Така
похибка в плані поетики, за І.Франком, – безпосередній відбиток
світоглядних засад автора: “…ми мусимо сказати, що зміни, ним
доконані, мали одну причину: щоб не впроваджувати в свою поезію упирів.
Здорова, світла і чоловіколюбна натура нашого поета відверталася від
того огидного виплоду темноти та ненависті до натури людської” [2;т.28;
с.86].

Вплив географічних умов (природи), генетичної спадковості та виховання
на формування світогляду автора, а, відтак, і на його твори: “…природа
гуцульської землі і гуцульської породи зложила в ньому що мала
найніжнішого і найсердечнішого: чаруючу простоту і мелодійність слова,
теплоту чуття і той погідний, сердечний та неколючий гумор, котрий так і
липне до серця кожного слухача, а особливо того, хто привик до
меланхолійної вдачі і їдкого сарказму наших підгірських та долинянських
селян. Типовий гуцул, Федькович і в літературній своїй діяльності
відзначається всіма добрими і слабими прикметами гуцульської вдачі”
[2;т.27; с.37]. До слабких прикмет Федьковича-письменника І.Франко
відносить вузький локальний погляд (“поет одного закутка”); нахил до
містики; м’якість та ліризм натури, що не дозволили сконцентрувати свої
сили до “більшого діла”.

У статті “Юрій Брандес” Франко писав про відомого на той час критика:
“За приміром Тена він намічує собі у кожного писателя, в кожній фігурі
якусь одну визначну рису характеру і, підносячи та тінюючи її, групує
довкола неї інші риси” [2;т.31; с.382]. Для Франкової методики
дослідження зв’язку індивідуальності письменника з особливостями його
художніх текстів такий прийом також характерний. Іван Франко знаходив
центральну рису психіки того чи іншого письменника, яка генерувала теми
та ідеї його творів (або, принаймні, впливала на їх вибір), певним чином
визначала форми й способи обробки художнього матеріалу, позначалася на
синтаксисі оповіді тощо. Тут напрошується образне порівняння із
відкриттям у психіці письменника джерела поетичності.

У автора поем “Кавказ”, “Марія”, “І мертвим, і живим” Франко знайшов
непереможний потяг до свободи, прагнення “вільного розвою кожної
одиниці”. В І.Нечуя-Левицького – підвищену здатність до естетичного
замилування, прагнення душевної насолоди від споглядання прекрасного
(автор повістей “Старосвітські батюшки та матушки”, “Кайдашева сім’я”
любив розглядати листівки з квітами й примовляти: “А, шик!”). За
характерною показною млявістю та байдужістю до світу Володимира
Cамійленка І.Франко зумів побачити надзвичайно емоційну вдачу поета.

Хороші плоди психографічного методу, щоправда, з використанням й інших
підходів, подав Іван Франко у роботі “Іван Вишенський і його твори”, що
спочатку задумувалася як докторська праця. На жаль, широке коло
дослідників у своєму активі не застосовує тих спостережень та міркувань,
які зробив автор цієї роботи, змальовуючи “духовну фізіономію
Вишенського як чоловіка і писателя”. І.Франко розглядає твори відомого
афонського монаха в окресленій системі й приходить до подальших
тверджень:

У творі “Обличениє діявола-міродержця” відбилася душевна боротьба
автора: чи лишитися на Афоні, чи повернутися до світського життя. Із
останнім пов’язані великі розчарування, гіркоти та болі – з одного боку,
і спокуси та принади – з іншого. Франко пише: “В тім різкім осуді всього
строю життя в його (Івана Вишенського.– Т.П.) ріднім краї, всіх відносин
церковних і суспільних є вже, без сумніву, дещо аскетичної доктрини, але
з-поза євангельських і аскетичних фраз чути гаряче бажання автора –
усправедливити перед власним сумлінням свій поступок, вступлення на
Афон” [2; т.30; с.46]. Відтак мирне життя в родиннім колі Вишенський
освічує “бенгальським огнем аскетичних доктрин” – і остаточно вирішує
свою долю. І.Франко, апелюючи до тексту “Посланіє до Йова Княгицького”
(“гарячого тону оповіді”), говорить, що принади та спокуси світського
життя мучили Вишенського майже до смерті. Але, не зважаючи на це,
афонський монах не схибив з свого шляху. Іван Франко спостеріг і
виокремив той випадок, коли художня творчість певним чином допомагає
авторові визначити власні вчинки, переконати себе йти тернистим шляхом
аскета.

І.Франко також побачив органічний зв’язок темпераменту Івана Вишенського
із його улюбленим жанром послання: “жива натура нашого автора,
проявляючися в його писаннях, так і перла його до форми листа*, т.є. до
того, щоб промовляти лице в лице до свого суперника чи прихильника,
переконувати не самою силою абстракційно-богословських аргументів, але
моральним і психологічним впливом особи на особу, живого слова, тону,
колориту бесіди” [2; т.30; с.71]. Не оминув Франко увагою й те, що
Вишенський у своїх творах спирався не стільки на богословську
аргументацію, скільки на сугестію; що афонський монах надавав перевагу
емоційній силі слова перед його логічною силою. Це, підкреслимо,
промовисте свідчення художнього мислення Івана Вишенського. І.Франко
пише: “Його (Івана Вишенського.– Т.П.) поетична вдача готова була часто
посвятити повноту і тонкість аргументації для живості тону і колориту
речі, для пластичного піднесення немногих важніших точок, для порушення
моральних і чутливих струн натури людської” [2; т.30, с.71].

Зупинився автор дослідження також на всебічній школі життя, яку
Вишенський пройшов при дворі князя Острозького. Вона складалась з
недоїдань та недосиплянь, догоджань сильним світу цього, терпіння
самодурських принижень з боку інших і т. ін. Та натомість така школа
давала знання “дна життя”, вчила відрізняти правдивий блиск від
фальшивого, знайомила з людьми різних станів, загалом розширювала і
поглиблювала світогляд. Відповідно, каже І.Франко, у творах Івана
Вишенського зустрічаємо те обширне знання світу та людей, якого
бракувало його сучасникам та пізнішим письменникам духовного стану
[див.: 2; т.30; с.180].

Головними, за І.Франком, прикметами психіки Вишенського є “живе чуття і
жива фантазія, то єсть те, що становить поета, пропагандиста, агітатора”
[30, 198]. Саму поетичну фантазію у поєднанні з емоційністю автор праці
“Іван Вишенський…” визначає як “…дар думати образами, замість
абстракційних понять бачити і малювати пластичні і барвні картини, в
холоднім летючім слові дощупуватись на дні живої душі, крові і нервів
людських” [2; т.30; с.200].

Іван Франко намагається розглянути вияви поетичної фантазії в творах
Вишенського:

“Майже всюди, де авторові нашому приходиться передавати трудніші і
абстракційніші поняття, ми стрічаємо у нього багатші поетичні картини,
порівняння або й цілі оповідання, параболи та історії” [2; т.30;
с.200–201]. О.Потебня свого часу також помітив, що коли ми не можемо
належним чином викласти думку у понятійних категоріях (прозовою мовою),
то мимоволі вдаємося до художнього, образного слова (порівнянь, аналогій
і т. ін.);

Багатство поетичної фантазії, здатність бачити ту ж саму річ з багатьох
боків, у різному освітленні та широких комбінаціях веде до утворення
великих синтаксичних конструкцій (свідчення зв’язку широти авторського
бачення зі стилем викладу). Так, думку, що немає такої сили, яка б
позбавила Русь папської влади, Вишенський розгортає у двадцяти реченнях,
двадцяти пластичних картинах. І.Франко додає, що така обширна стильова
структура не є накопиченням порожніх фраз, а є, власне, “особливим родом
обрисування і характеризування ситуації, ідей і фактів”. Вона свідчить
про здатність творити “високо артистичну архітектуру” [див.: 2; т.30;
с.202].

Крім того, у творах Івана Вишенського дослідник помітив звичку автора
“заглядати на дно совісті і до всього прикладати мірку високих ідеалів
первісного християнства”. Існування такої аксеологічної шкали виміру
яскраво позначається на характері зображення тих чи інших явищ життя.
Показовим є Франків наголос на старанності та бистродумності Івана
Вишенського, з якими той “вникає в значення і інтенцію слів своїх
противників, стараючись завсігди поза зверхньою шкарлущею слів відчути і
зрозуміти цілого чоловіка” [2; т.30; с.201]. Вміння бачити за словами
людину з її світоглядом, провідними уявленнями – цей талант був
притаманний не лише Вишенському, а й самому Франкові. Перед останнім
було складне завдання, адже окрім власне художніх текстів афонського
аскета Франко не мав ніяких інших джерел, які б допомогли йому побачити
Вишенського “з близька”, зазирнути в його душевний світ, зрозуміти
специфіку його творчої лабораторії (щоденники, приватні листи, свідчення
сучасників і т. ін.). Зі своїм завданням Франко блискуче впорався,
продемонструвавши проникливе аналітичне мислення, тонке чуття художнього
тексту та його автора. Слід сказати, що завдання подібного плану є
актуальним і для самого франкознавства: встановити, використавши усі
наявні джерела, особливості психіки Івана Франка та віднайти вияв цих
особливостей у тканині його художніх творів та літературно-критичних
праць.

На відміну від першого напряму дослідження, де простежується відбиток
індивідуального авторського “Я” у структурі тексту, другий розглядає
художній твір вже автономно від автора. Тут аналізують універсальні
механізми художньої творчості, які так чи інакше присутні у лабораторії
кожного письменника. Щоправда, іноді досить складно відфільтрувати
індивідуальні властивості від загальних.

Матеріал дослідження у цьому напрямі доволі об’ємний й утворює такі
основні ділянки:

а) обдарованість образного мислення;

б) натхнення (афективні стани душі та творчі імпульси);

в) інтуїція (зокрема у встановленні прихованих аналогій та порівнянь);

г) фантазія або поетична уява (з її багатством та різнорідністю);

д) стратегія творчості (специфіка роботи над текстом);

е) асоціативність, яка проявляється в процесах ідейного сполучення
уявлень, утворення образної структури та між образних з’єднань тощо.

У цих універсальних механізмах художнього процесу можуть активно
виступати колективні уявлення з підсвідомості. Вони дають авторові
можливість значно розширити свій життєвий досвід, збільшити межі та
форми свого художнього “Я”. Це відбувається через ототожнення власного
“Я” із: а) іншими людьми; б) тваринами; в)рослинами; г) водними формами;
д) органічними та неорганічними процесами тощо.

Психогенетичні спогади дають авторові можливість перекинути місток із
власної свідомості до свідомості тієї чи іншої тварини. Але акцентувати
на таких спогадах слід із великою обережністю, аби не сплутати їх із
результатами явища художньої емпатії. В такій емпатії автор, відповідно
до своїх уявлень, свідомо (але й з певним інтуїтивним осягненням)
мислить себе як об’єкт ототожнення. Загалом у психології виокремлюють
два типи геніїв. Представники першого на деякий час “зрікаються” свого
“Я” і відчувають та усвідомлюють себе будь-якою частинкою природи
(твариною, рослиною, хмаркою, камінцем). Виразники другого типу
відчувають увесь світ у собі, їхня свідомість охоплює універсум з усіма
його формами, явищами та процесами. У художній творчості превалює перший
тип, адже зречення власного “Я” вивільняє “місце” для конструювання
об’єкта перевтілення (у другому типі “Я” автора заважає відчути об’єкт в
усій його самості). А усвідомлення себе як іншого створює оптимальні
умови для емпатії, дозволяє втілитись в об’єкт та відчути його в усіх
деталях і тонкощах. Перед літературознавцем стоїть нелегке завдання
простежити наявність, питому вагу та функціональну роль психогенетичних
спогадів з одного боку та свідомісних уявлень у їх емпатичному вияві – з
іншого у створенні художніх образів того чи іншого типу.

У межі цього напряму входить сам процес художнього творення. За
Олександром Потебнею, він складається з таких етапів:

Дещо (х) є невідомим авторові і творить для нього питання.

Під впливом питання (х) в усьому знанні автора відбувається певний
неспокій, рух, хвилювання і

Питання притягує з наявного знання автора до себе все споріднене й
відштовхує невідповідне.

Споріднене кристалізується в художній образ.

З утворенням образу настає заспокоєння автора [1; с.311].

Із останнім пунктом пов’язана проблема катарсису в мистецтві, яку в
проекції на автора також слід розглядати в даному підході.

Своєю чергою Іван Франко у відомому трактаті, відштовхуючись від
здобутків німецької літературно-естетичної думки, дав своє бачення та
розкриття секретів поетичної творчості. Він накреслив такі підходи:

вивчення явища художньої еруптивності (із підкресленням паралельності
сну до поетичної фантазії);

дослідження законів творення асоціативних поєднань, зокрема асоціації
ідей. Сам І.Франко на конкретному поетичному матеріалі простежив і
осмислив явища узвичаєної (за подібністю, звичкою, рухом від цілості до
частини) та неузвичаєної (за контрастністю, поетичною градацією у
зворотньому напрямку) асоціацій;

розгляд законів сугестії, які тісно пов’язані із асоціативністю;

дослідження ритмомелодійної сили поезії.

У процесі поетичного творення Іван Франко робить дещо інші акценти, аніж
О.Потебня. За І.Франком, поет мусить розворушити цілу свою духовну
істоту, зворушити чуття, напружити уяву і вдруге – не в дійсності, а
репродуктивно – пережити в своїй душі те, що хоче відтворити у
поетичному творі. Його переживання має бути якнайінтенсивнішим та
якнайповнішим, аби пережите змогло вилитися у найвідповідніші слова.
Причому словесна форма має набути здатності піднести переживання понад
рівень буденної свідомості. І, що головне, треба, щоб ця форма надавала
переживанню “…коли вже не якесь вище, символічне значення, то бодай
будила в душі читача певні суголосні тони як часті якоїсь ширшої
мелодії, збуджувала би в ній певні тривкі вібрації, що не втихали б і по
прочитанні твору, вводили би в неї хвилювання, згідне з її власними
споминами” [2; т.31; с.46].

Отже маємо окреслення сугестивної теорії поетичної творчості, в якій
емоційно насичений образ співвідноситься з особистими уявленнями читача
і, відтак, викликає ряд значень та чуттєвих вражень. Наведемо ще кілька
Франкових спостережень щодо загальних законів творчого процесу.

“Митець, який свідомо створює поетичний твір, передусім відбирає
предмет, найбільше відповідний його індивідуальній вдачі і характерові
його таланту, він намагається вивчити, опанувати той предмет, вдуматися
і вслухатися в нього і потім заповнити його рамки, так би мовити,
викристалізуваним змістом свого власного я” [2; т.27; с.62]. Як бачимо,
І.Франко визначив роль авторського “Я” у доборі предмета зображення
(спорідненість) та вказав на вагу авторських уявлень у моделюванні
поетичного образу (“Я” автора – це призма, що по-своєму переломлює
реальну дійсність у поетичну).

У цій же праці (“Як виникають народні пісні”) Іван Франко також пробує
з’ясувати психічні передумови появи поетичної творчості. Вони полягають
у:

низькому порозі емоційної збудливості та пристрасті до сильних чуттєвих
зворушень;

відсутності межі між почуттями та ідеєю;

зв’язку сильного емоційного збудження з вигуками, стрибками, жестами,
які набувають ритмічних форм;

????????????

?????????????передаваності такого збудження і його наслідуванні з
імпровізацією.

Цікавим є Франкове спостереження щодо впливу думки на мову, а, точніше,
на спосіб викладу: “…радикальним думкам відповідає чиста народна мова
і фонетична правопись; коли ж думки тупіють, люди починають спекулювати
на щось, вмотуватися в опортуністичну філософію, то й фонетика звільна
змінюється етимологією, мова робиться пліхша і зміст відбігає від
народного життя” [2; т.29; с.163].

А у вже цитованій статті “Тополя” Т.Шевченка” автор чітко окреслив
завдання та поле дослідження цього напряму (щоправда, у поєднанні із
попереднім) психології творчості: “Психологія, котра розсліджує закони
асоціації виображень, фантазії і чуття, а також способи вираження сього
всього словами, підходить до вияснення творчості поетичної з
внутрішнього, індивідуального боку а, властиво, старається з творів
поетичних проникнути в глиб душі поета. Вона аналізує і оцінює багатство
його фантазії, ясність і пластику його виображень, силу і живість його
чуття, склад і обширність його інтелігенції і з усього сього старається
зміркувати, що вніс поет в свої твори від себе самого, що є властивим
даром природи, властиво оригінальне в його творах. Вона слідить не раз
почини тих дарів в давніших поколіннях і вказує певні родові риси, котрі
так або інакше розвинулися в натурі поета і вплинули на його уподобання,
а не раз і на весь напрям його думок і праці” [2; т.28; с.73]. Тут же
І.Франко проводить різницю між давнішою неіндивідуалізованою та
сучаснішою індивідуалізованою поетичними творчостями. Сама різниця
полягала в авторському усвідомленні ролі власного “Я” у процесі
творчості. У ракурсі історичного розвитку поезії Іван Франко підкреслює
її конкретність в новіших часах. Ця конкретність призводить до появи
“живих” образів людей та речей, до індивідуалізації кожної постаті
твору.

У процесі роботи над поетичним твором, за І.Франком, автор має вирішити
такі завдання та проблеми:

матеріал подати різнобічно;

образ довести до належної концентрації (наголосити на типовому та
значущому, а випадкове відкинути);

попри ліричну експансивність дотримуватися письменницького об’єктивізму;

синтезувати поетичний матеріал у новому баченні.

Крім цього, Іван Франко виявив власний погляд на вплив історичних сил на
літературу (“Варлаам і Йоасаф…”); секрети прозової та параболічної
оповідей (“Про Варлаама і Йоасафа та притчу про єдинорога”); статус та
значення письменника (“Дещо про себе самого”); феномен “творчих мук”
(“Передмова до видання “Іван Франко “Добрий заробок” і інші
оповідання”); стиль, як “виявлену в мові душу” (“Михайло Старицький”).

Як бачимо, Іван Франко дав чимало спостережень над секретами художнього
твору, визначив завдання та принципи психологічного підходу до процесу
поетичної творчості, що дозволяє говорити про Франкову, до певної міри,
завершену теоретичну концепцію. Автор “Із секретів…” та багатьох інших
праць разом з Олександром Потебнею, фактично, заклали фундамент для
вивчення психології художньої творчості. Причому, якщо теорія
харківського вченого досить відома серед дослідників, то львівського –
малознана. Серед пояснень такого оминання може бути вже згадувана
розпорошеність Франкових спостережень та осмислень на великих просторах
його літературознавчих праць, а також те, що ці праці попросту “не
розрекламовані” для широкого читацького загалу.

Третій напрям вивчає психологію сприймання художнього твору (його
функціонування). Тут наперед виходить “Я” читача, його індивідуальні
уявлення. Розподіляють цей напрям на два відгалуження. В одному
розглядають несвідоме, автоматичне сприйняття (перцепція) тексту, яке
простежується у дітей, підлітків, малоосвічених читачів, а також при
першому прочитанні твору людьми різних культурних рівнів. В іншому –
уважне, зосереджене читання із залученням уже набутих знань і досвіду та
друге й наступні перечитування (аперцепція). Читачі в цьому випадку
мають значні життєві та естетичні (філологічна освіта) досвіди.

В українському літературознавстві теорію читацького сприйняття вперше
спробував розробити О.Потебня. У його баченні процес рецепції
складається з двох основних компонентів: 1) того, що читач сприймає та
пояснює (образ, художній твір загалом): 2) тієї сукупності думок та
почуттів, яка “обробляє” твір та пояснює його (база уявлень та відчуттів
читача). Аперцепція полягає в осмисленні та доповненні образів тексту
уявленнями читача. І, що основне, під час такого осмислення в свідомості
реципієнта виникають нові уявлення та думки. Сила аперцепції, її вплив,
за О.Потебнею, залежить від низки факторів:

а) рівня підготовки до читання певної книги;

б) ступеню зосередженості (перерви у читанні, наявність інших вражень,
що послаблюють рецепцію);

в) емоційного насичення тексту;

г) особистого зацікавлення;

д) розуміння твору (залежить, зокрема, від виразності висловлюваних у
ньому думок) [див.: 1; с.126–129].

Аперцепція формує трактування художнього образу, причому трактування це
у багатьох випадках багатозначне. Специфіку сприйняття та варіативність
трактування художнього тексту на емоційно-ментальному рівні, власне, і
прагнуть зрозуміти дослідники цього напряму. Напрям цей пов’язаний із
двома попередніми; він також є їх органічним продовженням. Найбільше
зв’язок простежується в ракурсах підходів до авторського та читацького
“Я”. Адже ці два “Я” багато в чому подібні, вони задіяні в одному й тому
ж процесі, розташовуючись по різних його боках. З одного боку автор із
власних уявлень та почуттів конструює художній образ. З іншого – читач
через образ активізує свої уявлення та почуття. В процесі інтерпретації
можуть поставати складні асоціативні плетива з презентованих образом
авторських та суто читацьких уявлень; відбуватися явища поглинання одних
і домінування інших уявлень. Усе це досліджує цей напрям, як і, зрештою,
явище читацького катарсису, де “Я” автора та “Я” читача в своєму
емоційному “розрядженні” стають дуже подібними. Сюди ж підходить
герменевтика, коли вона розглядає психічні механізми розуміння тексту як
мовного явища.

До проблеми психології читацького сприймання Іван Франко також дав
немало влучних і тонких спостережень, які оформлюються у певну систему.

У праці “Із секретів…” автор показує, як художній образ з його
сконденсованим змістом, символічним значенням та емоційним зворушенням
впливає на читача, викликаючи читацьку сугестію. Явище сугестії полягає
у зворушенні внутрішньої істоти читача, введенні в неї нового зерна
життєвого досвіду, нового переживання і, рівночасно, поєднання цього
нового з тим запасом уявлень та досвідів, які є активними, або дрімають
в душі читача [див.: 2; т.31, с.46]. Іншими словами, асоціативні ланки
образу (асоціація з новим значенням) впливають на ланки уявлень читача і
викликають певну ланцюгову реакцію у його свідомості (та підсвідомості).
Утворені асоціативні об’єднання породжують нові читацькі уявлення, які
долучаються до вже існуючої сфери уявлень, стають її органічною
частиною.

Із явищами аперцепції / перцепції пов’язує І.Франко функціонування
(життєздатність) поетичних творів із певними темами. Він пише: “Щоб яке
діло відкликалося в пісні народній, до сього треба: 1) щоб те діло було
йому близьке, тикало часто його життя, вражувало ненастанно його увагу;
2) щоб воно тикало не певні вибрані єдиниці, але цілу масу народу чи то
в цілім краю, чи тільки в певній місцевості, т. є., звівши се на інші
слова, щоб було діло більше економічне, ніж політичне і, 3) щоб діло те
було для народу ясне і зрозуміле” [2; т.26; с.187]. Але притягальна сила
поетичного твору може мати й інші джерела. У статті “Наймичка”
Т.Шевченка” І.Франко розв’язує проблему: чому твори, які зображають
події далекі, незвичні та фантастичні, а людей вигаданих, – хапають за
душу, викликають наше уподобання? Вирішення лежить у трьох окремих
площинах. По-перше, такі твори виявляють загальнолюдські почуття,
прагнення та ідеали. По-друге, вони ясно, пластично та сильно виражають
те, що в нашій душі “ворушиться неясно і слабо”. По-третє, вони
розширюють обсяг нашого духовного життя, “збільшують скарб нашого
досвіду в сфері найкоштовнішій, в сфері чуття” [2; т.29; с.467].

Окреслює І.Франко і таку проблему як залежність значення образу від
світогляду читача: зміни останнього обов’язково призводять до іншого
розуміння образу (“Останки первісного світогляду в руських і польських
загадках народних”).

Іван Франко підтримує ідею автономності художнього образу від суто
авторських міркувань. У статті “Слово про критику” він наголошує на
тому, що автор не має монополії на трактування художнього твору, і
критик (читач) має всі підстави “висунути свій суб’єктивізм” у розгляді
того чи іншого образу.

В аспекті цього напряму цікавою є вже згадувана “Передмова до видання
“Вибір декламацій для руських селян і міщан”. У ній І.Франко притягальну
силу поезії в різних соціально-культурних класах бачить у здатності
художнього слова підносити людський дух понад буденні клопоти та
гризоти. Таке піднесення відбувалося (та відбувається) у:

вияві релігійних почуттів (“Псалтир”);

оспівуванні славних діл предків (героїчний епос);

замилуванні господарським життям (колядки);

сумі за рідним краєм та природою (патріотична і пейзажна лірика);

тузі за свободою тощо.

Замилуванням господарським життям І.Франко пояснює притягальну силу
колядки. Причому він тонко відтворює свідомість слухачів цього давнього
народного жанру: “…колядка переносила їх думку в якийсь світ, близький
і рідний їм, а притім зовсім відмінний від того, серед якого минає їх
убоге, клопітливе життя. Пісня виповідає простими словами їх найглибші,
сердечні бажання, показує їх не як бажання, а як дійсність. Слухаючи
колядки, такий бідолаха хоч на хвилю бачить себе заможним господарем, у
якого подвір’я чисто заметене, хата гарна, світла, в хаті все прибрано
по-праздничному, недостатку нема, а натомість за столом сидять гості
славні та величні на весь світ, і він рад, що може чесно і відповідно
прийняти їх. Пісня радує його, а глухе почуття дійсних життєвих клопотів
хоч на хвилю уступає набік, випливає сльозами, не гіркими, але такими,
що облегшують душу” [2; т.33; с.422]. Бачимо окреслення явища катарсису
слухача, витіснення його реальних негативних емоцій уявними позитивними
і, як наслідок, тимчасове гармонійне впорядкування чуттєвої сфери
психіки.

У поезії, за І.Франком, є ще один секрет притягальності для читача. Мова
йде про її здатність фіксувати скороминущі враження та відчуття: “Те, що
в житті кожного чоловіка приходить і минає, мов вітер у полі, в поезії,
в отих до міри та до прикладу поскладаних словах, воно робиться вічним,
лишається на пам’ятку, на радість або на жалібну згадку пізнім потомкам,
так як золота монета в спільній, кождому доступній скарбоні” [2; т.33;
с.422–423]. Художній образ у буквальному сенсі ловить миттєвість, те
відчуття, яке через свою чуттєву природу та невеликий час тривання
схильне до забуття та важке до згадування. Відтак образ робить це
враження доступним в будь-якому часі.

Психологічні спостереження щодо читацького сприйняття можна
використовувати у герменевтичній методології як універсальні механізми
рецепції тексту на ментальному рівні. Адже ці механізми визначають
розуміння художнього твору, накладають свій відбиток на самe тлумачення.
На нашу думку, Франкові спостереження та судження ще недостатньо
осмислені в герменевтичному полі українського літературознавства. Увести
їх у це поле в потрібному обсязі та належним чином – справа актуальна й
ефективна.

До четвертого напряму відносимо дослідження психології героїв твору (у
вужчому підході) та психологічних проблем, які автор поставив (у
ширшому). Загалом, це найбільш поширений в українському психологічному
літературознавстві напрям. І це не дивно. Адже після довгого панування
вульгарного соціологізму, який нівелював особистість, мусив прийти його
антипод – психологізм із посиленою увагою до індивідуальних властивостей
особи. Отож названий напрям прагне:

виявити домінантні властивості психічної структури того чи іншого
літературного героя;

створити якнайповнішу структуру особистості;

знайти наукове підтвердження тому, що автор осягнув своєю художньою
інтуїцією;

простежити прояви соціальної та національної психології в поведінці й
думках героїв тощо.

У прозовій спадщині Івана Франка можна виокремити такі психологічні
проблеми: 1) землі (“Яць Зелепуга”); 2) нафтової гарячки (“Boa
constrictor”); 3) волі (“Панталаха”); 4) кохання / зради (“Лель і
Полель”); 5) екзистенційна проблема вибору (“Перехресні стежки”); 6)
пов’язані з дитячим віком проблеми: виховання (“Борислав сміється”),
травматизму дитячої душі (“Отець гуморист”), розвитку обдарованої
особистості (“Малий Мирон”). Серед феноменів окреслюються такі: 1)alter
Ego (“Поєдинок”); 2) “незбагненної жіночої душі” (“Не спитавши броду”);
3)патологічної материнської любові (“Борислав сміється”); 4) яскраво
акцентованих психічних типів (Баран, Стальський у “Перехресних
стежках”). При аналізі чи то душевних структур героїв, чи то психічних
проблем та феноменів слід враховувати специфіку художності матеріалу
дослідження. Літературний герой не твориться чіткими контурами
психологічних дефініцій, він радше окреслюється певними штрихами,
розглядаючи які можна прийти до з’ясування тих чи інших психічних
властивостей персонажа. Причому постать героя як образ з життя, як
авторська інтуїтивно-розумова креація у багатьох випадках є
багатовимірною у психологічному розумінні; іноді у цій постаті
окреслюється те, що у психології як науці ще не знайшло належного
осмислення.

У літературознавчій спадщині Івана Франка можна знайти випадки аналізу
психології героїв художнього твору в індивідуальному, соціальному та
національному зрізах, а також вивчення певних психологічних проблем і
феноменів. Так, розмірковуючи над питанням жіночої неволі (за текстами
народних пісень) І.Франко висунув такі причини цього явища: а) вплив
поганих економічних умов на родинне життя; б) нерозривність шлюбу, в
якому жінка змушена жити з чоловіком, котрого не любить; в) піклування
(годування, одягання, виховування) про дітей, що лягає на жіночі плечі
[див.: 2; т.26; с.245].

Цікаве окреслення феномену “незбагненної жіночої душі” подає Іван Франко
на прикладі головної героїні драми Шекспіра “Антоній і Клеопатра”: “В
Клеопатрі дав нам Шекспір малюнок жінки з безмірно скомплікованою
психікою, показав її в найрізніших моментах, навіть у найінтимніших, у
повнім психологічнім негліже. […] В ній змішані всі елементи жіночої
вдачі в дивну, оригінальну цілість. Легкомисна і малодушна, або й зовсім
глупа в ділах, до яких треба мужчини, вона виявляє безмірне душевне
багатство, різнородність і попросту геніальність у ділах чисто жіночих,
навіть у тій спеціальній “жіночій логіці”, що в очах мужчини являється
повною нелогічністю, а для жінки така натуральна, як намисто, зложене з
блискучих перлин, насиляних на коніпну нитку” [2; т.33; с.163–164].

У прозі Яна Каспровича Франко знайшов вияви соціальної психології
селянина. Це, насамперед, глибока любов зо землі. Та оскільки селянин
бачить, як вона “втікає” йому з-під ніг, то його охоплює інше почуття.
Це ненависть до пануючої суспільно-політичної системи з її виявами
судочинства, промисловості, з її технічними винаходами та здобутками
(залізниця). Владу землі над селянином І.Франко показує також на
прикладах романів Еміля Золя. У них земля – єдина велика пристрасть
селянина, найкраща запорука його майбутнього. Її могутній силі
підпорядковується навіть релігія селянина. На зразках прози Гліба
Успенського автор статті “Влада землі в сучасному романі” демонструє, як
земля формує морально-ціннісні судження селянина: вбив конокрада – не
винен – без коня годі ходити коло землі; померли діти – не моя вина –
земля не вродила; зігнав зі світу жінку – правильно зробив – була лінива
і коло землі погано ходила.

Також ставить І.Франко проблему відтворення “жидівського типу” (“Наш
театр”). Він критикує шаблонне його змалювання лише як “П’явкеса” й
агітує за ґрунтовніше зображення. Авторові художнього твору, за
І.Франком, слід заглянути в глибини єврейської душі, відтворити психічні
процеси, які в ній відбуваються. Іншими словами, показати єврея як
цілісну особистість. Франко тут робить заклик перейти від поверхового
зображення лише однієї риси характеру до глибокого й багатовимірного
представлення усієї душі певного національного типу.

Подібний підхід бачимо й при розгляді роману Болеслава Пруса “Форпост”.
З одного боку, Іван Франко відзначив як позитивний момент те, що всі
герої твору є представниками певного психічного типу у найчистішій
формі, без домішок та суперечливих рис. Та з іншого, – засудив такий
спосіб зображення, де для досягнення художньої виразності та цілісності
автор спрощує психологічні й суспільні чинники поведінки героїв [див.:
2; т.27; с.77–78]. Саме комплексне відтворення психіки героїв, здатність
заглядати до найтемніших глибин їх душ, за І.Франком, стало причиною
“безсмертної вартості” творів Ґете, Достоєвського, Толстого. Слід
сказати, що Франко-прозаїк також прагнув представити своїх героїв у
повноті психічного окреслення, давав глибинні зондажі людської душі.

Останній напрям охоплює ті форми і засоби, які в художньому творі
передають та відображають психологію героїв твору. З усіх напрямів він
найбільше підходить до, власне, поетики тексту. Вибір об’єкта
дослідження встановлюється тут принципом визначення композиції твору. В
одному випадку це можуть бути елементи портрета, пейзажу, інтер’єру,
екстер’єру, сонних видив, якоїсь художньої деталі тощо. Перед
дослідником стоїть завдання прослідкувати, як даний елемент працює на
відтворення психології героя, як віддзеркалює його душу чи сам
відображається у ній. Таким чином піднімається проблема авторської
художньої майстерності психологічного зображення. Так у романі Івана
Франка “Борислав сміється” можна знайти психологічно експресивні
приклади: портрета (Бенедьо Синиця після поразки робітничого страйку),
пейзажу (як еманації душі Германа Ґольдкремера: “Сонце – то мій вірний
отаман…”), інтер’єру (будинок Германа Ґольдкремера із дивним
поєднанням старосвітщини й випадковими спробами новизни, – як вияв
прагнення господаря “не уживати, а громадити”); художньої деталі (краплі
крові Бенедя Синиці на фундаменті будинку Леона Гаммершляґа
відображаються в свідомості останнього) і т. ін.

Якщо ж розглядати композицію твору з погляду форм оповіді, то можна
виокремити такі одиниці дослідження: монолог, діалог, полілог,
невласне-пряма мова, динамічна оповідь, статистичний опис, авторські
характеристики героїв та ліричні відступи тощо. Психологічна
майстерність автора може виявлятися у монологічному відтворенні потоку
свідомості героя, у діалогах та полілогах із підводним плином розмови
(підтекстом), у відтворенні національних особливостей ведення розмови
(євреї на питання часто відповідають питанням із тонкими риторичними
інтонаціями). Не будемо наводити конкретні приклади Франкової
майстерності в такому підході, їх можна знайти достатньо на сторінках
роману “Перехресні стежки”.

Суттєве значення має й те, як працює сюжетний механізм твору, як
взаємозв’язані складові частини композиції, зокрема як змінються кути
зору зображення (процес динамічності форм оповіді).

У статті “Bel parlal gentile” Іван Франко тонко простежив специфіку
“мужицької розмови”. До речі, це спостереження знайшло своє образне
втілення у згаданому романі (розмова селян Буркотина з Євгеном
Рафаловичем). Франко пише: “…у спокійній товариській розмові мужики не
люблять питань і відповідей і дивляться кривим оком на інтелігента, який
би навіть у найліпшій волі захотів вести з ними розмову таким привичним
для себе, а непривичним для них способом” [2; т.37; с.8]. Між собою
селяни формулюють питання у непрямій мові, наприклад: “Не знати, чи буде
цілий міст на ріці”. Загальний висновок автора статті такий:
“…мужицька конверзація держиться переважно в епічнім тоні. Се не
логічне сплітання думок у формі питань і відповідей, се барвиста мозаїка
довших або коротших оповідань. Один скаже одно, другий друге, се
викликає у третього якийсь аналогічний спомин і так далі. Зв’язок тих
оповідань не раз зовсім припадковий, але зате кожде оповідання звичайно
має фактичну основу, отже, оповідач в міру свого таланту передає його
так живо і барвисто, як лише може” [2; т.37; с.9]. Таким чином маємо
блискуче Франкове спостереження вияву соціальної психології у формі
оповіді.

На завершення скажемо, що здійснена диференціація психологічних напрямів
у літературознавстві, яка втілює різні підходи до постаті автора, його
твору та читача, є “чистою” лише у методологічній системі. У практиці
дослідницького підходу слід застосовувати певні комбінації цих підходів,
що значно посилить ефективність кінцевого результату. А пророблений
реферативний огляд Франкової спадщини виразно свідчить про створення
оригінальної теорії психології художньої творчості, намічення напрямів
дальших її розробок, виявлення високого хисту психологічної обсервації у
реальному житті та психологічній майстерності в тканині літературного
тексту. Все це потребує дальшого осмислення та активізації в сучасній
методології.

Література

Див.: Потебня А.А. Из записок по теории словесности //А.А.Потебня.
Эстетика и поэтика.– М., 1976.

Франко І. Зібр. тв.: У 50т. – К., 1976–1986.

* В іншому місці І.Франко скаже, що форма послання – вільна,
безпретензійна й разом з тим інтимно-суб’єктивна, – найкраще відповідала
натурі Івана Вишенського.

Похожие записи