Реферат на тему:

Мовознавство як наука

ПЛАН

Сцецифіка науки про мову. Мовознавство і мовознавці.

Об’єкт і предмет лінгвістики.

Виникнення мовознавчої науки. Основні етапи лінгвістичних досліджень.

Завдання мовознавства.

 

Поняття „мовознавство” осмислюється на основі трьох взаємодоповнюваних
дефініцій.

Мовознавство – наука про мову взагалі та окремі мови світу як її
індивідуальні представники.

Мовознавство – наука про мову, її природу й функції, її внутрішню
структуру, закономірності існування та розвитку, а також реалізацію цих
загальних рис у конкретних мовах.

Мовознавство – це теоретичне знання мови.

Теоретичне знання мови – наука про те, як володіти мовою, як відчувати
мову, як бачити й проводити в ній паралелі, асоціації, закономірності.

Мовознавство передбачає мовознавців. Відома думка Фердинанда де Соссюра
– напівсерйозна/напівжартівлива: „Мовознавець – це людина, яка знає дещо
про всі мови, але практично не знає жодної (за винятком своєї рідної)”.

Бути мовознавцем – вміти мислити й бачити глобально, бути здатним
проводити асоціації, паралелі, закономірності як у системі однієї мови,
так і між різними мовами.

Що дає заняття лінгвістикою?

„Шарм інтелекту” – те, що внутрішньо модифікує людину і, зрештою,
підносить у власних очах.

Усвідомленням універсальних законів мови, що в одних конкретних мовах
імпліцитні (приховані), а в інших – експліцитні (виявлені).

Життєвий успіх (концепція глибинних та поверхневих синтаксичних структур
американського лінгвіста Ноама Хомського прислужилась до техніки
автоматичного перекладу та комп’ютерної обробки текстів; теорія
мовленнєвих актів англійських лінгвофілософів Дж.Остіна та Г.Стросона,
позначена зверненням лінгвістики до прагматики, знаменувала вивчення
проблеми мовних впливів та мовного маніпулювання в різноманітних сферах
діяльності людини).

Почуття гумору.

Мовознавство як наука передбачає свій об’єкт та предмет дослідження.

Слово „об’єкт” передбачає два значення: 1) зовнішній світ, що існує
незалежно від свідомості суб’єкта, який цей світ пізнає; 2) предмет,
явище, на який спрямована діяльність.

Поняттю „об’єкт” в українській мові відповідають два терміни:

об’єкт;

предмет.

Об’єкт – сукупність матеріалу, явища, які вивчає певна наука.

Предмет – сукупність досліджуваних аспектів даного об’єкта.

Об’єкт може бути спільним для кількох наук. Предмет у кожної науки свій.

Об’єкт мовознавства – мова. І в саме в цьому – складність мовознавства
як науки: природа і суть мови залишається в лінгвістиці питанням
дискусійним.

Типово мову пов’язують із мовленнєвою діяльністю, що сама по собі є
складною та багатоаспектною. У ній, зокрема. Можна простежити окремі
процеси:

психічний (певне поняття викликає у свідомості мовця так званий
акустичний образ, пов’язаний з мовною одиницею);

фізіологічний (мозок передає органам мовлення відповідний образу
імпульс);

фізичний (звукові хвилі поширюються з уст мовця й досягають вух слухача:
фонація й аудиція);

фізіологічний (передача акустичного образу від органів слуху до мозку
слухача)

психічний (зв’язок мовноїодиниці з відповідним поняттям у свідомості
слухача).

При цьому важливо усвідомити, що млвний (словесний) образ не збігається
з самим звуком. Він за природою психічний, як пов’язане з ним поняття.

У багатоаспектному процесі мовленнєвої діяльності виділяється мова –
психічна абстракція, локалізована в мозку, що усвідомлюється як система
знаків, призначена виражати певні поняття.

Будучи локалізованою у свідомості індивіда, мова водночас виступає
суспільним явищем: „Коли б ми були у змозі охопити сукупність словесних
образів,накопичених у всіх індивідів, ми б доторкнулися до того
суспільного зв’язку, який і утворює мову. Мова – це скарб, відкладений
практикою мовлення у мовців однієїспільноти, це граматична система,
потенційно (віртуально) наявна в кожному мозку. Точніше, в мозках
сукупності індивідів; адже мова неповна в кожному з них. Вона існує
вповні лише в колективі” (Фердинанд де Соссюр, „Курс загальної
лінгвістики”. –К.: Основи, 1998. – С.25-26)

У цьому аспекті можна погодитись з думкою, що питання про голосовий
апарат другорядне у загальній проблемі походження мовної діяльності.
Якоюсь мірою цей вибір (голосовий характер) міг бути накинутий природою.
Мова – це домовленість, і цілком байдуже, яка саме природа її умовно
обраного знака. Тим самим „природною для людини є не мовна діяльність як
говоріння, а здатність творити мову, тобто систему диференційованих
знаків, які відповідають диференційованим поняттям” (Фердинанд де
Соссюр, „Курс загальної лінгвістики”. –К.: Основи, 1998. – С.21).

Як наслідок, об’єкт мовознавства – мова як система знаків, соціальна за
своєю природою. Предмет мовознавства – властивості мови як явища, що
„існує саме в собі і для себе” (Фердинанд де Соссюр) та вияви мови в
різних аспектах діяльності людини.

Виникнення мовознавства як самостійної науки припадає на початок
19століття.

Цьому передувало знайомство європейців із санскритом – мовою священних
текстів(вед) Давньої Індії, та простеження подібності між санскритом та
європейськими мовами.

У 1786 році в Індії (на той час колонії Англії) засновано королівське
Азійське товариство. Його засновник Вільям Джонз при відкритті виголосив
доповідб. У якій йшлося про те, що санскрит виявляє чимало подібності в
лексиці та граматиці їз усіма європейськими мовами; така подібність
наштовхує на думку про їх спорідненість та спільного предка, який,
можливо, вже й не існує; як наслідок, мови можна вивчати не ізольовано,
а у споріднених групах. На жаль, свої висновки Джонз не підкріплював
аналізом фактів.

У 1808 році німецький філолог Фридрих Шлегель видає книгу „Про мудрість
та мову індійців” (до питання про основи науки про давній світ) з
додатком віршованих перекладів індійських поєтичних текстів.
Розмірковуючи про санскрит та його зв’язки з європейськими мовами.
Шлегель пише: „Оцінка, яка допоможе усе тут пояснити, – це внутрішня
будова мов або порівняльна граматика, що дасть нам нові висновки про
спорідненість мов так само, як порівняльна анатомія висвітлює глибини
історії природи”. Тим самим вважається, що мовознавець, який
орієнтується в порівняльному мовознавстві, за деякими елементами мови
(зразками відмінювання та дієвідмінювання) може визначити зв’язок цієї
мови з іншими мовами, їхню спорідненість.

Німці перші почали акцентувати на тому, що ідея порівняння мов повинна
підкріплюватись науковими обгрунтуваннями, і зробили це в ногу з часом,
змоделювавши таку науку, яка була на той час актуальною.

Основи мовознавчої науки були закладені у роботі німецького вченого
Франца Боппа (1791-1867) „Про систему санскритської дієвідміни у
порівнянні з системами дієвідмінювання грецької, латинської,перської та
германських мов”. З його іменем пов’язано відкриття першого методу
дослідження мови, що відомий як порівняльно-історичний метод дослідження
і який полягає у вивченні мови у процесі її історичного розвитку та
порівняння з іншими мовами.

Виокремленню мовознавства як самостійної дисципліни та формуванню
основних принципів порівняльно-історичного методу дослідження мови
прислужилася й діяльність датського філолога Расмуса Крістіана Раска
(1787-1832).

Майже півстоліття мовознавство було відоме під назвою порівняльна
граматика.

У 1861 році в Лондоні були опубліковані лекції англо-німецького
мовознавця Макса Мюллера під назвою „Лекції з науки про мову”. Німецьке
Sprachwissenschaft калькується як „знання мови”, тобто мовознавство.

Паралельно у французькому мовознавстві починає використовуватись
запозичений із латині дублетний термін лінгвістика.

Основні завдання мовознавства:

Розв’язання проблеми походження мови.

З’ясування проблеми природи та суті мови.

Осмислення проблеми співвідношення мови та мислення.

Аналіз причин різноманітності мов та відображення в мові „картини
світу”.

Усвідомлення механізму дії мови.

Виявлення механізму впливу мови на мислення та поведінку людини.

Вивчення внутрішньої структури мови та особливостей мовних одиниць.

 

Література

Кочерган М.П. Загальне мовознавство. – К.: Академія, 1999.

Семчинський С.В. Загальне мовознавсьво. – К.,1996.

Похожие записи