Реферат на тему:

Мовна політика в Україні у 70-80-х роках ХХ століття

Мовне планування сучасної України стає об’єктом пильної уваги як
науковців, так і політиків. Характерним для сьогодення є те, що на
виборах до Верховної Ради та на посаду Президента України мовне питання
неодноразово порушувалось у тих чи інших передвиборчих програмах.
Нерідко за допомогою остаточно нез’ясованих мовних проблем маніпулюють
думкою громадян. А деякі місцеві органи влади намагаються надати
офіційного статусу російській мові в регіонах.

Для того, щоб уміло провадити сучасну мовну політику, необхідно
враховувати уроки історії. Саме тому історія мовного будівництва в
Україні привертає увагу сучасних дослідників. Різного роду заборони,
утиски, а також короткотермінові періоди відносно вільного
функціонування української мови неодноразово згадуються й аналізуються в
наукових, науково-популярних і публіцистичних виданнях М.Степаненка,
В.Горбачука, О.Куця, Л.Нагорної, Л.Масенко та інших. Питанням мовного
планування в різні періоди державного життя України присвячені також
дисертаційні дослідження О.М.Данилевської, Ж.А.Шевчук, Т.В.Тумай та ін.

Незалежна Україна отримала в спадок складну мовну (як і політичну)
ситуацію, яка і сьогодні остаточно не розв’язана. Найбільш вагомими, на
наш погляд, для створення негативної щодо української мови ситуації є
історико-політичні процеси 70-80-х років минулого століття, свідками й
учасниками яких є нинішнє покоління. Тому метою пропонованої статті є
аналіз заходів радянської і партійної влади на теренах мовного
планування у 70-80-х роках ХХ століття.

Після т.зв. «хрущовської відлиги» 60-х років, ініційованої і
здійснюваної переважно громадськими організаціями без особливої допомоги
з боку радянсько-партійного керівництва, в Україні знову почалася хвиля
антиукраїнського наступу. Офіційним початком цього можна вважати
доповідь Л.Брєжнєва на ХХІV з’їзді КПРС (1971 р.), де він оприлюднив
тезу про необхідність формування нової історичної спільноти ?
радянського народу. Як зазначає Я.Грицак, «проведення в життя цієї
формули передбачало усунення перешкод, що стояли на шляху формування
цієї нової історичної спільноти, насамперед буржуазно-націоналістичних
пережитків. Одним з головних напрямків роботи стало російщення усіх
народів СРСР» [1, с.288].

Реалізація рішень ХХІV з’їзду здійснювалась як у площині
кадрово-адміністративних реорганізацій, так і на теренах
національно-мовної політики. Так, чистка на початку 1972 року керівних
кадрів КПУ вивела на ключові посади антиукраїнськи настроєних
функціонерів. Першим секретарем ЦК КПУ стає В.Щербицький, секретарем ЦК
КПУ з ідеологічних питань призначено В.Маланчука, усунуто з посади
міністра освіти Ю.Даденкова… Ці та інші кадрові перестановки стали
початком т.зв. великого погрому 1970-х років в Україні, який
характеризував оголошену кампанію проти дисидентства та самвидаву, а
насправді був лише першою хвилею в справі нищення всього українського:
мови, культури, історії.

Діяльність радянського і партійного керівництва не могло не подбати про
історично-ідеологічне підґрунтя своєї діяльності. Тому в 70-х роках
велась активна робота в історично-науковій площині. Протягом 1972-1979
років, вважає Я.Грицак, було здійснено «погром української історичної
науки: припинили існування періодичні наукові збірники, готові
монографії не видавались. Загалом під тиском функціонерів було змінено
трактування історії України. Українців фактично позбавлено своєї власної
історії» [1, с.287]. Так, наприклад, у 1973 році нищівній критиці була
піддана брошура відомого українського краєзнавця М.П.Киценка «Хортиця в
героїці і легендах», де автор оспівував героїку українського козацтва.
Зрештою, ця брошура рішенням бюро Запорізького обкому партії від 20
березня 1973 року була вилучена з книжкових магазинів і бібліотек
області

[12, арк.143]. Сучасні патріотичні діячі намагаються відновити історичну
справедливість і повернути Україні її справжню історію, однак реакційні
сили вперто тримаються з сфальшовані тези.

Як відомо, розвиток і функціонування будь-якої національної мови значною
мірою залежить від стану книговидавництва цією мовою, від діяльності
національної інтелігенції, громадських організацій. Саме тому основний
удар натиск у мовній політиці 70-х років був зосереджений на нищенні
української інтелігенції, на зменшенні кількості друкованої продукції
українською мовою.

На виконання ухвали Політбюро ЦК КПУ про початок кампанії проти
дисидентства та самвидаву (1972 р.) поповнилися «чорні списки»
українських діячів, котрі не могли друкуватись в Україні (наказом
Головліту України у листопаді 1973 р. до такого списку увійшли
письменники Іван Багряний, Аркадій Любченко, історики Олександр
Оглоблін, Наталія Полонська-Василенко, Дмитро Соловей, Панас Феденко,
Костянтин Штепа, мовознавці Роман Смаль-Стоцький, Василь Чапленко,
громадський та політичний діяч Іван Огієнко

[12, арк. 188]), твори українських письменників укривалися пилом в
редакціях, бо не мали дозволу цензора, почалися масові арешти
«ненадійних», багатьох прихильників українського слова було звільнено з
роботи. Навіть визнані світовою спільнотою українські митці позбавлялись
можливості бути почутими на Батьківщині.

Як приклад можна назвати відхилення кандидатури Ліни Костенко на
здобуття у 1981 році Шевченківської премії, чия поетична збірка
«Неповторність» та роман у віршах «Маруся Чурай» стали своєрідним
відкриттям для суспільства: «Цей твір настільки вражає своєю силою
поетичної майстерності, проникненням в історичну минувшину, всебічним
психологізмом, безмежним знанням і володінням української мови, що
ставить роман «Маруся Чурай» на одне з перших місць у світовій
літературі» [19, арк. 3]. Фізичне знищення Василя Стуса (1985 р.) аби
він не зміг стати лауреатом Нобелівської премії у галузі літератури
також є свідченням пильної уваги партійного керівництва до розвитку
українського мистецтва слова.

Жорсткі рішення були прийняті вищим політичним керівництвом у 1973 році
стосовно ряду республіканських видавництв. У прийнятих на їх виконання
заходах Держкомвидаву УРСР перед ними ставилися завдання: «Переглянути
тематичні плани випуску художньої літератури та видань мистецтва
1973-1974 рр. та плани редакційних видань 1975 р. з тим, щоб вилучити з
низ твори малоактуальні, вузькотемні, ідейно нечіткі, художньо
недосконалі…, доповнити проспекти серій та бібліотек новими творами, в
яких художньо осмислюються героїка нашого часу, розкривається духовний
світ сучасника… Необхідно передбачити висвітлення головних проблем
розвинутого соціалістичного суспільства, ІХ п’ятирічки,
науково-технічного прогресу, зростання ефективності суспільного
виробництва, передового досвіду в промисловості і сільському
господарстві, зосередити увагу на розкритті питань інтернаціонолізму,
дружби народів, комуністичного виховання трудящих, критики буржуазної
ідеології» [16]. «Класовий підхід», «ідейна чіткість», сповідувані
органами цензури, стали дієвим засобом русифікації України. На виконання
цієї постанови пішли під ніж готові до друку книжки, уже надруковані
твори вилучалися з бібліотек.

Протягом 70-80-х років простежується стійка тенденція до зменшення
кількості україномовних видань та їх тиражів. Якщо у

1970 році українською мовою видавалось 3112 назв книг і брошур загальним
тиражем близько 93 млн. примірників, то в 1980 р. ці показники становили
2116 назв і 92 млн. прим., а у 1988 ? 1779 назв тиражем менше 79 млн.
прим. [5, с.376-377]. Багато видавництв перейшли на випуск виключно
російськомовної продукції.

Це, зокрема, видавництва «Техніка», «Урожай», «Будівельник», «Здоров’я».
Навіть видавництво «Наукова думка» також друкувало наукову літературу
переважно російською мовою [10].

Український журнальний ринок практично повністю поглинався
російськомовною продукцією. Ще в кінці 60-х років на російську мову
перейшли всі без винятку технічні наукові збірники харківських вузів
[10]. На початок 70-х років в Україні розповсюджувалося 27 журналів,
присвячених питанням народної освіти, з них лише 3 ? українською мовою;
з 85 часописів з проблем охорони здоров’я лише 2 публікувалися
українською мовою; з 12 журналів з фізкультури та спорту 11 були
російськомовними; зі 140 літературно-мистецьких видань до читача
українською мовою доходило лише 18. За аналізований період
співвідношення україномовних та російськомовних часописів змінилося не в
бік україномовної продукції [17].

Не відставало від журнальної періодики і видавництво газетної преси. У
70-80-х роках зростає випуск російськомовних газет, набирає обертів
принцип двомовності ряду центральних та місцевих видань. Так, у 1970
році у республіці видавалось 2618 російських газет і 2118 українських, у
1980 р. відповідно 1737 і 1278, а в 1988 р. ? 1784 і 1261. Причому, у
1988 році разовий тираж українських газет становив приблизно 16 млн.
примірників, тоді як російських перевищував 24 млн. [5, с.378].

Суттєві перепони існували і для поширення української літератури іншими
мовами Радянського Союзу, російською зокрема, для перекладу української
літератури мовами світу і популяризації її в країнах зарубіжжя як одної
з найбільш багатих і різносторонніх літератур СРСР. Українські
видавництва не мали права без дозволу з Москви здійснювати переклади
творів українських письменників і видавати їх на своїй поліграфічній
базі. Не стимулювала розвиток української (як і інших національних)
літератури постанова Ради Міністрів РСФСР №530, видана ще 7 квітня 1960
року «Про авторські гонорари за літературно-художні твори», згідно з
якою авторам з національних республік виплачувався гонорар лише 60% від
загальної ставки. Неодноразові звертання членів Спілки письменників
України Л.Дмитренка, П.Загребельного, О.Гончара до секретаря ЦК КПРС
П.М.Демичева з цього приводу на мали ніяких наслідків. Парадоксальність
такої ситуації полягала ще й у тому, що «національний автор ставиться у
невигідне становище не лише в порівнянні з положенням письменника,
котрий пише російською мовою, але навіть з положенням перекладача, який
у даному випадку отримує дві ставки по 100%, а в грошовому виразі більшу
суму, ніж автор перекладеного твору» [18].

Різке скорочення видання україномовної художньої, науково-популярної
літератури, періодичних видань супроводжувалося вихолощенням імен,
подій, фактів, здатних, на думку політичного керівництва, підживлювати
національні почуття громадян, підсилювати їхній інтерес до власної
історії і культури.

З цих же причин були практично повністю перекриті канали проникнення в
Україну переважної більшості зарубіжних україномовних видань, у першу
чергу, періодики, яка постійно відстежувала суспільно-політичні,
економічні, національно-культурні процеси в республіці. Лише у 1974 році
Головлітом було попереджено розповсюдження 26 назв газет і 27 назв
журналів загальним тиражем 10660 примірників [9]. Редакціям зарубіжних
україномовних видань як і раніше дорікалося за різку критику
національної політики в СРСР, рішучий протест проти політики русифікації
України, яка охоплювала все нові й нові сфери духовного життя майже
п’ятдесятимільйонного народу.

Переважно російськомовним ставало кіновиробництво. Після брутальної і
невиправданої критики стрічок «Тіні забутих предків» (1965)
С.Параджанова, «Джерело для спраглих» (1965), «Білий птах з чорною
ознакою» (1972) Ю.Ільєнка та багатьох інших, кінематографісти з
винятковою обережністю брались як за українську тематику, так і за
озвучення фільмів українською мовою. Український кінематограф зникав як
вид. На VIII з’їзді письменників (1981 р.) І.Драч з цього приводу
зазначив: «…на кіностудії ім. О.Довженка останнім часом з 32 фільмів
тільки 3 знімалися українською мовою.

Це ? «Дударик», «Вивилон ХХ», «Красна фортеця». Чи ж ми можемо говорити
про існування такої культурної субстанції як українське радянське кіно?»
[14].

Водночас російська мова все активніше визначала республіканський і
місцевий радіо- і телеефір, репертуарна політика якого формувалася в
Москві. Задекларований принцип рівноправності і взаємозбагачення братніх
мов і культур порушувався не лише в скороченні обсягу республіканського
радіомовлення і телебачення у порівнянні з центральним (що цілком
зрозуміло в тогочасних умовах: адже обмежену кількість центральних
каналів легше контролювати), а й у доборі репертуару, зокрема
українського: місцеві канали на виконання «методичних рекомендацій» та
«інструктивних листів» все більше місця виділяли для російськомовної
продукції, передачі українською мовою характеризувались значно нижчою
якістю й актуальністю, класичні українські твори практично не
транслювались (переважно через низький рівень матеріально-технічної
бази), а центральний телерадіокомітет ігнорував пропозиції щодо
використання матеріалів українського телебачення на всесоюзну мережу,
бо, мовляв, радянський народ не цікавлять спектаклі і програми
українською мовою. Місцеве радіомовлення і телеефір також старанно
контролювались і будь-які відхилення від генеральної лінії партії в
національному питанні жорстко карались. Так, у серпні 1973 року була
спеціально споряджена комісія до Львова, де голова місцевого
телерадіокомітету намагався підтримати українське слово в традиційно
україномовному місті. Комісія дійшла висновку «про необхідність
покращення репертуарної політики, усунення від роботи окремих
націоналістично настроєних осіб» [13]. Цілком очевидно, що розуміли
автори цієї ухвали під «покращенням репертуарної політики» і які
наслідки мало те «усунення від роботи окремих націоналістично настроєних
осіб».

Аналогічна ситуація складалась і в українському театрі, який поступово
втрачав національний колорит. Твори українських письменників
заборонялись, їхня популярність знижувалась, чому немало «сприяла»
наявна мовна ситуація, а світові перли драматургії перекладались
переважно російською мовою і ставились у російських драматичних театрах.
Це призвело до того, що на початок 1987 року в Україні зі 113 театрів
українською мовою працювало лише 38

[5, с.343]. Причому в інших республіках (крім Білорусії та Казахстану)
статистика свідчить на корись національного театру. Так, в Азербайджані
на кожні 14 театрів 10 працювали рідною мовою, у Вірменії ? 18 з 20
театрів ставили спектаклі національною мовою, у Латвії на кожні 11
національних театрів припадав лише один російський [5, с.343].

Не мала українська мова переваг і при комплектуванні бібліотек. За
даними перевірки у фондах обласних дитячих бібліотек на початку 1969
року налічувалось близько 685 тис. примірників українських книжок і
понад 2 млн. російських. Кількість українських і російських книжок в
обласних дитячих бібліотеках подано в таблиці 1.

У подальшому така сумна картина суттєво не покращувалась. Видавництво
української літератури, як зазначалось вище, не підтримувалось,
комплектація фондів бібліотек здійснювалась на основі рекомендацій
союзного Міністерства культури, згідно з якими бібліотеки республіки
повинні були комплектуватися літературою, виданою в різних регіонах
Російської Федерації. Водночас ряд українських видань, і без того
втиснутих у жорсткі рамки радянською цензурою, так і не потрапляли в
переліки літератури для комплектації республіканських і обласних
бібліотек УРСР. Таким чином український читач був позбавлений можливості
навіть самостійно знайомитись зі зразками українського красного
письменства.

Таблиця 1. Співвідношення українських і російських книжок

в обласних дитячих бібліотеках станом на

1 січня 1969 року (складено за [15])

gdDzY

gdDzY

µ

µ

µ

µ

µ

Житомирська 25 688 70 983

Запорізька 12 944 64 567

Івано-Франківська 27 874 74 293

Київська 50 382 146 925

Кіровоградська 25 126 89 186

Кримська 6 271 76 128

Луганська 21 147 112 460

Львівська 28 597 83 838

Миколаївська 18 095 80 428

Одеська 18 890 56 740

Полтавська 29 639 74 005

Рівненська 26 780 70 238

Сумська 30 086 83 400

Тернопільська 22 449 72 528

Харківська 21 972 66 665

Херсонська 27 393 59 560

Хмельницька 25 132 76 056

Черкаська 35 213 72 104

Чернівецька 23 882 64 655

Чернігівська 37 879 86 660

м. Київ 21 643 55 785

м. Севастополь 417 82 076

Варто зазначити, що прямих постанов і директив на витіснення української
мови із засобів масової інформації, літератури, театру у

70-80-х роках не було: на папері здійснювалась політика рівноправності
мов і народів Радянського Союзу. Тобто, декларована мовна політика дещо
не відповідала дійсним заходам, керованим з Москви таємними інструкціями
і циркулярами. Водночас робилась ставка на перспективу: тлі утисків
української мови і культури в гуманітарній сфері (преса,
книговидавництво, театр, радіо, кіно тощо), зниження її популярності,
«плідно» здійснювалась робота по вихованню «радянського народу» (читай ?
«русскоязычного населения») засобами освіти.

Процес русифікації в освітній сфері певною мірою стимулював закон СРСР
від 19 липня 1973 р. (нова редакція від 27 листопада 1985 р.) «Основи
законодавства Союзу РСР і союзних республік про народну освіту». У ньому
на якісно новому рівні закріплювалося сумнозвісне положення закону від
24 грудня 1958 р. про добровільність вибору мови навчання.

Зокрема, стаття двадцята нового законодавчого акту визначала: «Учням
загальноосвітньої школи надається можливість навчатися рідною мовою або
мовою іншого народу СРСР. Батьки або особи, що їх заміняють, мають право
вибирати для дітей за бажанням школу із відповідною мовою навчання. Крім
мови, якою ведеться викладання, учні, за бажанням, можуть вивчати мову
іншого народу СРСР.

У навчальних закладах, де викладання здійснюється не російською мовою,
для вивчення поряд із рідною російської мови, добровільно прийнятій
радянськими людьми як засіб міжнаціонального спілкування, створюються
необхідні умови, що забезпечують вільне володіння цими мовами, єдиний
рівень загальноосвітньої підготовки із врахуванням національних
особливостей населення союзних республік» [8, С. 121-122].

Пізніше, у 1978 році цей закон отримав логічне продовження в таємній
постанові ЦК КПРС «Про дальше вдосконалення вивчення і викладання
російської мови» і в постанові Ради Міністрів СРСР «Про заходи по
дальшому вдосконаленню вивчення і викладання російської мови в союзних
республіках» від 13 жовтня 1978 року. Республіканські органи влади
миттєво зреагували на команду з Москви і вже

2 листопада Рада Міністрів УРСР ухвалила власну постанову «Про заходи по
дальшому вдосконаленню вивчення і викладання російської мови в
загальноосвітній школі УРСР» [3, с.109]. Аналогічна ситуація, очевидно,
складалась і в інших республіках Радянського Союзу.

З метою координації зусиль по російщенню народів СРСР у травні 1979 року
в Ташкенті було проведено науково-теоретичну конференцію «Русский язык –
язык дружбы и сотрудничества народов СССР», що ухвалила розгорнуті
рекомендації з російщення народів СРСР [7].

Якщо в попередні роки хоча б декларувалась рівноправність рідної та
російської мов, а Конституцією Української РСР (1978) гарантувалась
«можливість навчання в школі рідною мовою», то прийняті у першій
половині 80-х років нормативні акти вищого політичного і державного
керівництва СРСР вже повністю віддавали пріоритет російській мові. Так,
у постанові ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від 26 травня 1983 р. «Про
додаткові заходи по поліпшенню вивчення російської мови у
загальноосвітніх школах та інших учбових закладах союзних республік»,
прийнятій на її виконання постанові ЦК КПУ та Ради Міністрів УРСР від 10
липня 1983 р. прямо ставилися такі основні завдання:

«1. Поліпшувати якість викладання російської мови, домагатися більш
глибокого її вивчення з тим, щоб молодь всіх націй і народностей нашої
Батьківщини досконало володіла всім багатством російської мови, щоб її
вивчення перетворилося для кожного юнака і дівчини у внутрішню потребу.

2. Учити російської мови молодь кожної національності так, що вона
досконало оволодівала мовою міжнаціонального спілкування, могла б
успішно трудитися у будь-якому куточку нашої неосяжної Батьківщини,
виконавши тим самим найважливіше економічне і соціально-політичне
завдання» [6].

Одночасно постанова ЦК КПРС та Ради Міністрів СРСР передбачала комплекс
заходів, спрямованих на створення умов, що полегшували б населенню
національних республік вивчення російської мови, розширення і поліпшення
підготовки вчительських кадрів, підвищення їх кваліфікації. Крім того,
накреслювалися плани по випуску підручників, навчальних посібників,
словників, методичної і художньої літератури, поширення досвіду кращих
вчителів і викладачів російської мови [6].

Як безпосередньо на місцях втілювались у життя положення вказаної
постанови можна простежити на прикладі Донецької області, яка на
середину 80-х рр. вже і без того була достатньо зрусифікована. Так, у
липні 1983 р. бюро Донецького обкому КПУ та виконком обласної Ради своєю
спільною постановою ухвалили заходи, спрямовані на поліпшення викладання
російської мови в області. Вони передбачали:

«1. Розробити плани підвищення кваліфікації вчителів підготовчих класів
і вчителів російської мови шкіл із українською мовою навчання на
двомісячних курсах в інститутах підвищення кваліфікації вчителів, на
факультетах педагогічних інститутів і університетів із періодичністю
один раз на три роки;

2. У кожному сільському районі розширити мережу загальноосвітніх шкіл із
російською мовою навчання та організувати додатково в окремих сільських
школах із українською мовою навчання поглиблене вивчення російської
мови;

3. Ширше використовувати у навчально-виховній роботі з учнями цикли
навчальних і суспільно-політичних передач по радіо і телебаченню,
навчальних кінофільмів із російської мови і літератури;

4. Вжити заходів до забезпечення планів пільгового прийому випускників
восьмирічних і середніх шкіл у педагогічні навчальні закладі за
рекомендацією педагогічних рад і органів народної освіти. Проводити
цілеспрямовану профорієнтаційну роботу із учнями сільських шкіл, що
виявили бажання отримати спеціальність вчителя російської мови.
Направляти найбільш підготовлених випускників шкіл на підготовчі
відділення педагогічних інститутів і університетів без наявності у них
виробничого стажу;

5. Розширити науково-дослідну роботу по вивченню російської мови як
засобу міжнаціонального спілкування, вдосконалювати систему підготовки
науково-педагогічних кадрів з російської мови.

6. Організувати перепідготовку керівників методичних об’єднань вчителів
російської мови і літератури загальноосвітніх шкіл і
професійно-технічних училищ» [2].

В інших областях України передбачались, очевидно, аналогічні заходи,
оскільки всі вони були розроблені на основі рекомендацій ЦК КПУ. Впадає
в око, що в розроблених заходах культивувалась ідея розширення мережі
російських шкіл саме у сільській місцевості, де українська мова
викладання на цей час ще залишалася домінуючою.

Наскільки ефективно здійснювалася реалізація постанови ЦК КПРС і Ради
Міністрів СРСР засвідчує інформація ЦК Компартії України до ЦК КПРС за
підписом першого секретаря ЦК КПУ В.В.Щербицького. З неї довідуємося, що
за короткий період у республіці були вдосконалені навчальні програми із
російської мови для всіх типів шкіл, видані нові ? для шкіл з
поглибленим вивченням російської мови і літератури, а також оновлена
тематика спецкурсів і спецсемінарів для студентів філологічних
факультетів вищих учбових закладів.

Суттєвих змін зазнав і сам навчальний процес. Так, у школах з
національною мовою навчання, профтехучилищах і технікумах здійснювався
поділ класів і груп на підгрупи для вивчення російської мови, що давало
змогу підвищити ефективність навчання. Значною мірою зростала кількість
російських шкіл, а також шкіл із поглибленим вивченням російської мови
та літератури.

Одним з ключових моментів у реалізації постанов партійно-державного
керівництва СРСР стало вирішення ряду кадрових питань. Так, уже 1985 р.
кількість студентів, прийнятих на факультети російської мови та
літератури, зросла із 635 у 1983 р. до 3500 у 1985 р. У дев’яти
педагогічних інститутах УРСР була налагоджена підготовка учителів
початкових класів для шкіл з неросійською мовою викладання, а також
готувались учителі іноземної мови з додатковою спеціальністю «російська
мова і література у національній школі». Одночасно директивним рішенням
практичний курс російської мови був введений як обов’язковий предмет в
усіх педагогічних інститутах і училищах.

Певних коментарів потребує той факт, що, починаючи з 1984 р. у
державному бюджеті України щорічно передбачалося фінансування у сумі
2,5 млн.крб. на підвищення ставок заробітної плати вчителів початкових
класів, що проводили заняття з російської мови, вчителів російської мови
та літератури 4-10 класів. Крім того, на 375 тис.крб. збільшувався
стипендіальний фонд для виплати підвищеної стипендії студентам, котрі
навчалися за спеціальністю «російська мова і література» [11]. Не
викликає ніяких сумнівів, що подібне матеріальне заохочення ставило у
нерівне, зверхнє становище вчителів російської мови і літератури та
студентів відповідних факультетів, які, на відміну від своїх колег,
отримували додаткові і нічим не виправдані доплати.

Різноманітні за своїм характером заходи істотно вплинули на мережу
загальноосвітніх шкіл в Україні, поступово призвели до зменшення
відсотку тих навчальних закладів, де викладання здійснювалося
українською мовою. Відповідно зменшувалась і кількість учнів, котрі
навчались українською мовою. Зазначений процес можна простежити за
таблицею 2.

Таблиця 2. Мова навчання учнів денних загальноосвітніх шкіл (складено за
[5, с. 352])

мова навчання навчальний рік

1980/81 1985/86 1988/89

тис.осіб % тис.осіб % тис.осіб %

українська 3544 55,1 3278 49,1 3228 47,8

російська 2895 44,9 3412 50,9 3521 52,2

Наскільки ефективно здійснювався процес русифікації освіти в Україні,
свідчать відповідні показники по іншим національним республікам. Так, в
1988/89 н.р. у Вірменській РСР рідною мовою навчалося 80,5% учнів,
російською — 15,1%; у Литовській РСР відповідно 82,2% та 15,8%;
Азербайджанській РСР — 79,5% та 18,5%; Узбецькій РСР — 76,8% і 15%;
Туркменській РСР — 76,9% і 16%; Грузинській РСР — 66,6% і 23,6%;
Естонській РСР — 63,5% і 36,5%; Молдавській РСР — 59,1% і 40,9%;
Латвійській РСР — 52,4% і 47,6%; Киргизькій РСР — 52,4% і 35,7%;
Таджицькій РСР — 66% і 9,7%. За своїми показниками Україна пропускала
лише Білорусію (20,8% і 79,2%) та Казахстан (30,2% і 67,4%) [5, с.353].

Далеко не кращою залишалася ситуація в дошкільних виховних закладах.
Так, якщо «Положення про об’єднану дошкільну дитячу установу
(ясла-садок)», затверджене постановою №1132 від 11 липня 1960 р.
встановлювало, що «навчально-виховна робота у дошкільній дитячій
установі провадиться рідною мовою дітей», то «Статут дитячого садка
(ясла-садок)», розроблений Міністерством освіти СРСР, надавав батькам
або особам, що їх замінюють право вибирати для дітей за бажанням
дошкільний заклад, що працював на рідній мові дітей або мові іншого
народу СРСР» [4]. До чого це врешті-решт призвело, свідчить той факт, що
на кінець 1988 р. лише 58,2% дошкільних виховних закладів здійснювали
роботу рідною мовою, 40,2% ? російською, 1,6% ? російською та
українською [5, с.41]. Отже, близько половини дітей дошкільного віку
були обмежено обізнані з українською мовою або навіть не володіли нею,
якщо в родині віддавали перевагу російський.

Ситуація із вищою освітою була ще складнішою. Викладання більшості
спеціальних і загальноосвітніх дисциплін все активніше переходило на
російську мову. Ще в кінці 60-х років українець за походженням,
мешканець Москви, ветеран Великої Вітчизняної війни В.І.Кумпаненко,
спираючись на власний досвід, зіставив мову викладання окремих предметів
у відомих йому вузах у 20-х ? на початку 30-х років та в 60-х роках. Як
виявилось, близько 90% україномовних курсів через три десятиріччя
читалися російською мовою [17]. А вже на початку 80-х років україномовні
курси поза гуманітарними факультетами збереглися лише у чотирьох
університетах із десяти (у Києві, Львові, Ужгороді та Чернівцях). Вузи
технічного профілю були зрусифіковані на 100%. Багато у чому це
пояснювалося тим, що абсолютна більшість підручників природничого та
технічного напрямку видавалися російською мовою або механічно
передруковувалася з тих, що видавались у центральних видавництвах СРСР.
Хоча про «добровільність» переходу у вищих і середніх спеціальних
навчальних закладах УРСР на вивчення спеціальних дисциплін російською
мовою свідчать циркуляри, які надходили з Міністерства вищої і середньої
спеціальної освіти УРСР ректорам цих навчальних закладів [3, с.110].

Отже, спираючись на аналізовані матеріали, можемо зазначити, що в
останні десятиріччя існування Радянського Союзу в Україні здійснювалась
антинаціональна мовна політика, основним завданням якої було поступове і
планомірне знищення української мови і культури. Процес русифікації
охопив усі без винятку сфери духовного життя українського суспільства.
Наріжним каменем у сфері русифікації стало встановлення на законодавчому
рівні принципу добровільності у виборі мови навчання, який, у силу як
об’єктивних, так і суб’єктивних причин, призвів до різкого скорочення
українських шкіл та кількості учнів, що у них навчалися. Здійснювані
заходи викликали різке зниження авторитету української мови, розуміння
її як непрестижної. Наслідки такої мовної політики спостерігаємо і
зараз. Молодь не бажає вчити державну мову, українське слово надто
повільно повертається в радіо- і телеефір, громадськість, особливо на
півдні і сході України, чинить опір усьому, що називається
по-українськи.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Грицак Я. Нарис історії України: формування модерної української
нації ХІХ-ХХ ст. ? К.: Генеза, 2000.

2. Державний архів Донецької області. ? Ф. 102, оп. 28, спр. 266. ? Арк.
3.

3. Кубайчук В. Хронологія мовних подій в Україні: зовнішня історія
української мови. ? К.: «К.І.С.», 2004.

4. НА ВСК. – Ф. 4 (РУ), папка 20. – Арк.6.

5. Народное образование и культура в СССР. Статистический сборник. – М.:
Финансы и статистика, 1989.

6. Правда. – 27 мая 1983 г.

7. Рекомендации Всесоюзной научно-теоретической конференции Русский язык
– язык дружбы и сотрудничества народов СССР // Русский язык и литература
в школах УССР. – К. – 1979. — №6. – С. 8-15.

8. Советская многонациональная школа в условиях развитого социализма. –
М.: Педагогика, 1984.

9. ЦДАГО України. ? Ф. 1, оп. 25, спр. 1281. ? Арк. 13.

10. ЦДАГО України. ? Ф. 1, оп. 25, спр. 159. ? Арк. 27.

11. ЦДАГО України. ? Ф. 1, оп. 25, спр. 2811. ? Арк. 45-48.

12. ЦДАГО України. ? Ф. 1, оп. 25, спр. 867. ? Арк. 143,188.

13. ЦДАГО України. ? Ф. 1, оп. 25, спр. 868. ? Арк. 35, 40-41.

14. ЦДАМЛМ України. ? Ф. 590, оп. 1, спр. 1119. ? Арк. 6.

15. ЦДАМЛМ України. ? Ф. 590, оп. 1, спр. 801. ? Арк. 218.

16. ЦДАМЛМ України. ? Ф. 590, оп. 1, спр. 910. ? Арк. 4.

17. ЦДАМЛМ України. ? Ф. 590, оп. 2, спр. 411. ? Арк. 25-26.

18. ЦДАМЛМ України. ? Ф. 590, оп. 2, спр. 606. ? Арк. 87-88.

19. ЦДАМЛМ України. ? Ф. 979, оп. 1, спр. 779. ? Арк. 1, 3.

Похожие записи