Мова усної народної поезії та діалекти

Мова українського фольклору викликає посилений інтерес сучасних
лінгвістів як особлива художньо-естетична цілісність, що виконує
культурологічну функцію і характеризується широкими зв’язками з
літературними та позалітературними елементами. Один із аспектів
дослідження – взаємодія з діалектами – розглядається в нашій статті.

Питання про місце фольклору в системі загальнонародної мови поки що
остаточно не з’ясоване. Деякі російські вчені пропонують вважати
уснопоетичну мову окремим функціональним стилем літературної мови,
котрий має специфічні ознаки фонетичної, морфолого-словотвірної,
лексико-семантичної, синтаксичної організації (В.І.Кодухов, З.К.Тарланов
та інші).

Більшість українських дослідників, враховуючи тривалі взаємовпливи усної
словесності та мови художньої літератури, значну роль фольклору в
національно-мовній творчості письменників, спільні функції, визначають
мову народної поезії як один із жанрових різновидів художнього стилю
(С.Я.Єрмоленко, В.А.Чабаненко).

Чимало польських та російських мовознавців пишуть про тісний зв’язок
фольклору та діалектів. Існує кілька поглядів на це питання. Одні
російські вчені вважають фольклор різновидом діалекту (Л.І.Баранникова),
діалектом у його художній функції (Й.О.Оссовецький), літературною мовою
діалекту (П.Г.Богатирьов), інші – наддіалектним утворенням, своєрідним
поетичним койне (А.В.Десницька).

Такої ж думки дотримуються польські дослідники Є.Бартміньски, Є.Сєроцюк.
Зокрема, Єжи Бартміньски у ґрунтовній монографії “O j(zyku folkloru”
(1973 р.) назвав мову народної поезії “художнім діалектом, який на рівні
фонетики, морфології, лексики, синтаксису виявляє поетичні властивості”
[2, 87-125]. В іншій праці “O derywacji stylistycznej” (1977 р.) вчений
ужив вислів “поетичний інтердіалект фольклору” [1, 193-203]. Виникнення
міждіалектних елементів в усній поезії констатував також Єжи Сєроцюк у
розвідці “Elementy interdialektalne w polskich piesniach ludowych (na
przykladzie nazw lasu)” (1976 р.) [8, 18].

Мовознавці підкреслюють, що використання діалектних одиниць залежить від
жанру народної словесності: “Фольклорні казки виконуються на діалекті,
поезія, особливо висока, – мовою, яка має літературний характер” [4,
34]. А.П.Євгеньєва так пояснювала відхід від діалектної лексики в
процесі виникнення народної пісні: “Співак творить на своєму діалекті,
користуючись своїми нормами, але в його творах буде менше діалектизмів,
ніж у його повсякденному мовленні, тому що билину, пісню тощо він
створює, опираючись на традицію, яка допомагає йому при виборі типових і
яскравих форм” [6, 17]. Відомий дослідник О.М.Веселовський у книзі
“Историческая поэтика” (1940 р.) відхід від діалектизмів пов’язував із
виникненням особливого поетичного койне, високого поетичного стилю
народної пісні, близького до літературної мови [3, 358-360].

Вивчаючи словник російської народної пісні, О.Т.Хроленко виявив, що
«лексичний склад російського фольклору в своїй більшості збігається з
літературною лексикою. Певну частину уснопоетичної лексики складають
діалектизми, історизми, архаїзми, запозичені слова, обрядові терміни і
специфічні фольклорні новотвори… Питома вага діалектної лексики в мові
фольклору невелика” [9, 8]. Вчений підкреслював, що в тих народів, у
яких мова усної словесності стала одним з джерел літературної мови,
цілком можливо відносити її до наддіалектних явищ та койне.

Думку про наддіалектний характер української народнопоетичної творчості
висловила С.Я.Єрмоленко у книзі “Фольклор і літературна мова” (1987 р.).
Це явище, на її погляд, має причини об’єктивного і суб’єктивного
характеру. До перших належить: поширення фольклорних творів у різних
місцевостях, жанрово-тематична й образно-поетична спільність пісень, які
побутують на різних територіях, міждіалектні зв’язки тощо. До других –
факт “переживання” народної пісні митцем, художником слова, який бачив
народний твір на ширшому тлі літературної мови і часто продовжував його
творення в нових варіантах, вплив літературної норми, стилістичне
опрацювання діалектизмів як специфічний художньо-виражальний засіб [7;
15]

Використання діалектних слів зі стилістичною метою можна простежити на
прикладі творчості народної співачки Явдохи Зуїхи, варіантів усної
поезії, записаних на одній території.

Говіркова лексика вживається для підсилення змісту думки, підкреслення
жартівливого, розмовного забарвлення. Як-от, у весільній пісні:

Чом ви, дружки, та не пієте,

Чи не хочете, чи не вмієте?

Чи у вас писки з ременю,

Чи язики з паперу?

[10, 265]

Стилістично виразними стають синоніми до літературно нормативних слів,
що походять з різних діалектів, у тому самому творі або у його
варіантах. Наприклад:

Ой там на горі

Мальовали малярі,

Мальовали, рисовали

[11, 374]

У народнопоетичному мовленні спостерігається творення усталених
синонімічних рядів, які мають семантичну й стилістичну рівноправність:
покидати, оставляти, зоставляти, лишати, залишати; луччий, кращий,
ліпший, хоріший; квітка, цвіточок; бумага, папір; хазяйка, господиня
тощо. Порівняймо в наведених уривках:

Були луччі, були кращі,

А ти мені сподобався.

[12, 85]

Чи я в тебе не хазяйка,

Чи не господиня…

[13, 449]

До синонімічних рядів можуть входити й застарілі, архаїчні слова, які в
таких контекстах відзначаються більшою експресивністю. Зокрема, ряд
синонімів господар, хазяїн, пан, багатир, багатий, пан хазяїн, ґазда
доповнюється давнім словом дука (дукач):

Іде богатий, іде дукач же,

Вихиляється,

З нашої голоти, з нашої бідноти

[14, 201]

Найбільш розгалужені варіантно-синонімічні ряди формуються з назв
конкретних понять, поширених на багатьох територіях. Відношення між їх
складниками не обмежуються власне синонімічними зв’язками. Сюди входять
родо-видові назви, контекстуальні синоніми, а також діалектні, розмовні
слова. Для прикладу наведемо ряд: чоботи, ходаки, постоли, черевики,
заковраші. закаблуки. передки. каблуки, корки, михавочки і под. У
текстах танцювальних пісень деякі з них вживаються паралельно, як-от:

Од покуття до порогу

Черевички попорола.

Дам лиха закаблукам,

Закаблукам лиха дам,

Достанеться й передам!

[11, 379]

????????????ках здебільшого спостерігається тенденція зберігати
діалектні особливості, пояснювати незрозумілі слова. Леся Українка,
Марко Вовчок та Осип Маковей, Дмитро Яворницький робили це в примітках
до текстів. Наприклад: ґали – ноги, литки; вісень – осінь [15, 18-19];
пус — повз, укруги — колом, склинула — схилила, цінова — олов’яна,
дзіндзіверна — молодцювата [11, 60, 64, 81]. У сучасних виданнях, як
правило, також відтворюються найвиразніші діалектні лексичні та
граматичні ознаки. Більшість збірників супроводжується словником
маловживаних номінацій, до яких включають і регіональну лексику. Як-от:
ай — але, бановати — сумувати, варош — місто, ґелета — дерев’яна
дійниця, заметіля — та, яку обминають [16, 358]; борше — швидше, вповати
-зважати, двірок — хата, корбач — батіг [17, 357], барзо, бардзо — дуже,
бинда — стрічка, бирка — вівця, каплун — півень, кошуля — сорочка [18,
581] тощо. Однак у подібних списках не проводиться розрізнення власне
діалектної та архаїчної, рідковживаної лексики. До них можуть потрапляти
літературно нормативні слова на зразок гостинці, джура, калиточка,
оболонь, коцюба [19, 314 — 317], які не потребують спеціального
тлумачення.

Слід зазначити, що кількість діалектизмів у народнопісенних творах
відносно невелика. Так, у волинській звичаєво-обрядовій поезії в текстах
20 пісень, що налічують 1192 слова, вжито лише 50 місцевих слів,
переважна більшість яких (33) має фонетичні та орфоепічні відмінності В
одній пісні міститься не більше 3-5 діалектизмів. Подібні явища
засвідчують також спостереження О.Хроленка, І.Зайцевої та інших
дослідників на матеріалі усної російської поезії.

Зазначимо, що різні виконавці, записувачі народних творів не завжди
приділяли достатню увагу діалектній лексиці, наближаючи мову до
літературних норм. Зокрема, творчу обробку текстів здійснювали
М.Лисенко, С.Тобілевич, А.Голентюк та ін.

Як відомо, на мову народної поезії зі становленням літературної мови
почала впливати літературна традиція. Це явище свого часу відзначав
П.Г.Житецький: “В мові та поетичному стилі українських дум виступає
книжний лад, що свідчить про непропащу без сліду для народної свідомості
літературну діяльність українських письменників” [5, 4]. Якщо процес
“олітературення” народнопоетичної мови був уже властивий творам XIX
століття, то у XX столітті, в період масового поширення мовних норм він
ще більше активізувався, а це позначилося на зменшенні регіональних
особливостей фольклорних творів. Усі ці фактори сприяли виробленню
наддіалектних ознак народнопісенної мови.

Свідченням того, що фольклор і діалектно-розмовне мовлення – це різні
системи, хоча й пов’язані між собою, на думку Є.Б.Артеменко, є також
неоднаковий ступінь їх структурної опрацьованості. Народна поезія,
подібно до писемно-літературної мови, характеризується якостями
структурної повноти і конструктивно-синтаксичної підготовленості. Крім
того, вони виконують різні функції. Головною функцією діалекту
визначається комунікативна, фольклору – естетична.

Отже, виходячи із прийнятого розуміння діалекту як відгалуження від
загальнонародної мови, на якому говорить частина племені, народності або
нації, пов’язана територіальною, соціальною чи професійною спільністю,
народну поезію не можна віднести до власне діалектних творів. По-перше,
хоча текст усної словесності й виникає на певній території, однак згодом
він поширюється, втрачаючи свою територіальну закріпленість. По-друге, у
народній поезії можуть співіснувати діалектні явища, властиві різним
регіонам. По-третє, кількість діалектизмів порівняно невелика і вони,
так, як і в художньому мовленні, можуть виконувати певні стилістичні
функції. По-четверте, на творах фольклору, особливо з поширенням
писемності, позначилася тенденція до орієнтації на норми літературної
мови. Тому кількість діалектних одиниць в усних, а особливо в
опублікованих текстах, дедалі зменшується. По-п’яте, діалектне і
фольклорне мовлення мають різне функціональне призначення. Усе це, на
наш погляд, засвідчує іх відмінний статус у системі загальнонародної
мови. Тому слушною вважаємо думку С.Я.Єрмоленко про українську народну
поезію як різновид художнього стилю.

Отже, проаналізовані тексти українських народних пісень свідчать, що
мова української народної словесності в цілому, незважаючи на окремі
говіркові елементи, має наддіалектний характер. Ми схильні розглядати її
складовою частиною художнього стилю.

Література

Веселовский А.Н. Историческая поэтика. – Л.: Худ. лит-ра, ЛО, 1940. –
648 с.

Десницкая А.В. Наддиалектные формы устной речи и их роль в истории
языка. – Л.: Наука, ЛО, 1970. – 98 с.

Евгеньева А.П. Очерки по языку устной поэзии в записях XVII – XIX вв. –
М.-Л.: Наука, ЛО, 1963. – 348 с.

Єрмоленко С.Я. Фольклор і літературна мова. – К.: Наук. думка, 1987. –
245 с.

Житецкий П.И. Мысли о народных малорусских думах – К., 1893. – 249 с.

Хроленко А.Т. Лексика русской народной поэзии. – Курск: Изд-во Курск.
пед. ин-та, 1976. – 64 с.

Bartminski J. O derywacji stylistyczney / na prykladzie poetyckiego
interdialektu folkloru i gwaru w literature // Zeszyty naukowe
universytetu Jagelonkiego. — Waszawa-Krakow, 1977. – S. 87-125.

Bartminski J. O jezyku folkloru. – Wrostaw. – Warszawa-Krakow-Gdansk –
Wydawnictwo Polskiej Akademii Nauk, 1973. – 286 S.

Sierociuk J. Elementy interdialektane w polskich piesniach ludowych / na
prykladzie nazw lasu // Jezyk polski. – 1976. – t.56. – s. 193-203.

Весільні пісні.– К.: Дніпро, 1988.– С. 265.

Фольклорні записи Марка Вовчка та Опанаса Марковича.– К.: Наук. думка,
1983.– С. 374.

Українські народні пісні, видані М.Максимовичем.- К.: Вид-во АН УРСР,
1962.-С. 85.

Пісні Явдохи Зуїхи.- К.: Наук. думка, 1965.- С.449.

Українські народні пісні, наспівані Д.Яворницьким. –
К.:Муз.Україна,1990.- С.201.

Леся Українка. Зібрання творів: В 12-и т.-Т.9.-К.: Наук.думка, 1977.-С.
18-19.

Квіти Верховини: Коломийки.- Ужгород: Карпати, 1989.- С.358.

Пісні родинного життя. — К.: Дніпро, 1988. — С.357.

Закувала зозуленька.- К.:Дніпро,1987. — С.581.

Пісні з Волині. — К.: Муз.Укр., 1970. — С.314 – 317.

Похожие записи