Реферат на тему:

Мова – основа духовного життя народу України

Мова – основа духовного життя народу, втрата її, як сказав великий
український письменник Панас Мирний, “смерть для його душі”.

Як нам відомо, немає жодного суспільства, яке б не знало мови, яке б не
володіло цим найважливішим засобом людських відносин; нею постійно
користуються люди в своїй трудовій діяльності, спрямованій на досягнення
певної мети; без мови не може існувати будь-яке виробництво, не можуть
розвиватися техніка, культура, наука, мистецтво; за допомогою мови, люди
висловлюють свої думки і передають їх іншим людям; за допомогою мови
людство зберігає й передає новим поколінням нагромаджений досвід.

Без мови взагалі не може існувати людське суспільство.

Цікавим і невирішеним питанням є встановлення часу виникнення
української мови. В українських підручниках, довідкових та інших
виданнях можна прочитати інформацію, що в чотирнадцятому столітті, після
падіння Київської Русі, сформувалися три східнослов’янські народності, а
отже відповідно і три мови. А до чотирнадцятого століття ці народи
нібито користувалися староруською мовою. Але, розглядаючи фольклор, ми
говоримо, що багатюща обрядова поезія (щедрівки, веснянки, купальські
пісні) виникла ще в дохрихристиянські «язичеські» часи, ще до виникнення
Київської Русі. Прочитайте зразки обрядової поезії, і ви переконаєтесь,
що вона створена чистісінькою українською мовою. А коли так, то й мова
наших пращурів-язичників за тих давніх часів була українська, звичайно,
чимось відмінна від сучасної.

Тому, визнаючи слушність і справедливість класичного твердження про
Київську Русь як колиску трьох братніх народів – російського,
українського та білоруського, слід мати на увазі той незаперечний факт,
що жодне з цих трьох немовлят «ніколи не качалося по всій колисці, а
кожне мало в ній чітко відведене історією своє місце», а отже, мало свою
мову, відмінну від двох інших певними діалектними особливостями.

Отож, українська мова не творилася ні в XIV, ні в XV, ні в XVI, ні у
XVII століттях, бо вона і її діалекти вже були створені протягом
багатьох попередніх століть. Вона тільки де в чому змінювалась,
розвивалась і вдосконалювалась.

Вирішальним чинником згуртування українських племен в українську
народність було створення першої Української держави з центром у Києві.

Важливою потребою в умовах великої держави стало виникнення писемної
мови. Живій українській мові не судилося відразу стати писемною. З
прийняттям візантійського християнства Україна одержала й готову книжну
мову, старогрецьку мову церковних книг. Однак в устах українського
духовенства ця мова набрала окремого, українського, забарвлення.
Згадаймо найдавнішу збережену пам’ятку української писемності «Слово о
полку Ігоревім». Видно, що автор добре знав і книжний, і народний
варіанти мови, бо крізь канву старослов’янської виразно проступають
елементи живої народної мови.

З другого боку, мова церкви й духовенства впливала також на маси
українського народу, які звикали до церковнослов’янських слів і
висловів, і вживали їх у повсякденному мовленні.

Наша українська мова мелодійна та неповторна тому, що увібрала в себе
гомін полів, лісів і морів нашої землі. Вона переткана калиною,
барвінком і вишневим цвітом. Наша мовна традиція сягає далеких до княжих
часів. А в Київській Русі наше слово повновладно зазвучало на державному
рівні. Повсюдною потребою стали школи, виникли друкарні, і видались не
лише духовні твори, а й навчальні посібники, наукові трактати.

Нині українська мова оживає в школах і дитячих садках, на телеекранах,
на високому рівні державного спілкування. Плекали, пестили, допомагали
жити їй усі ці складні часи, коли мова наша була на межі зникнення,
охоронці слова – українські письменники-патріоти.

Максим Рильський закликав у своїх творах та наукових працях бути
уважними до рідної мови. Блискучий знавець її скарбів, він звертався до
сучасників і майбутніх поколінь.

Як парость виноградної лози,

Плекайте мову…

…Чистіша від сльози

Вона хай буде.

Хтось з великих казав: “Скільки мов ти знаєш, стільки разів ти людина”.
А коли це рідна мова? Коли багатьом українцям потрібно заново вчитись
бути громадянами у своїй державі, а, отже, і шанувати державну мову?
М.П.Рильський писав іще у ті далекі роки:

Мужай, прекрасна наша мово,

Серед прекрасних братніх мов.

А як актуально вони звучать і досі!

Звинувачення у націоналізмі у ті страшні часи було рівноцінне смертному
вирокові. А мужній співець “робітничої рані”, В. Сосюра писав крамольні:
“Розстріляне Відродження”, “Юнакові”, “Мазепа”… Вірш “Юнакові”
адресований молодим. А значить і нам, прийдешньому поколінню:

Листку подібний над землею,

Що вітер з дерева зрива,

Хто мову матері своєї,

Як син невдячний, забува.

Ці палкі слова немовби написані зараз, так вони актуальні.

Роль слова, рідної мови в житті народу присвячує В.Сосюра поезію “Я знаю
силу слова”, що ввійшла до збірки “Поезія не спить”.

У ній Сосюра створює образ слова, яке проникає до людських сердець
швидше від проміння.

Ми щасливі і горді тим, що на білому світі є справжнє диво калинове –
наша співуча українська мова, є розкішний мистецький світ, витворений
розумом і серцем славних синів і дочок.

Нам, українцям, треба леліяти рідну мову, плекати її, вчити своїх дітей,
онуків, правнуків, — усе робити для розквіту українського слова, пісні,
красного письменства.

Можуть гинути села й міста, палаци й собори, буває – навіть гинуть
могутні держави, однак ці втрати не завжди обривають саморозвиток
народів. Бо вони – лише окремі грані їх життя.

Українське слово вмирало з голоду й бідувало, плакало за засудженим, але
відроджувалось, і доки в народу залишалася мова – його серце знову
оживало й сміялося.

Головним завданням нашої мовно-культурної політики має стати якнайширша
популяризація через засоби масової інформації української культури і
державне сприяння розвиткові усіх її форм. І, звичайно, показ
телевізійної продукції інших країн в україномовних перекладах.

Лише популяризація української культури в різноманітних жанрових і
стильових формах разом з україномовною адаптацією іноземної
телепродукції спроможна підняти престиж української мови, сприяти
пасивному її засвоєнню і, таким чином, зупинити процес відмирання живих
форм побутування мови.

Для людини будь-якої нації найвищий сенс життя – у тому, аби не цуратися
свого роду-племені, не соромитися походження, ніколи не забувати рідної
мови.Треба шанувати предків, знати їх історію, дорожити корінням ,від
якого пішло наше життя. Хіба ми можемо це допустити ?

Мова — це дума народу. Це проста і разом з тим правдива істина. Якщо
забувається мова, то народ, який користувався цією мовою, зникає, але не
фізично, а морально. Українська мова – одна з найкрасивіших і
милозвучніших мов світу. Багато різних письменників з усього світу
прославляють українську мову. Ось деякі вислови з цього приводу: “Мова –
це зброя”, “Не бійтесь заглядати у словник, це пишний яр, а не сумне
провалля”. Художню культуру людства, його мораль і естетичність
український народ збагатив своїми історичними піснями і думами. Ми не
повинні втратити таку гарну мову, бо світ втратить одну з кращих перлин
свого скарбу.

Для кожної людини рідний дім – це місце, де можна відпочити від турбот,
це захист від незгод, це відчуття підтримки близьких людей, їхнє тепле,
ласкаве слово. Слово, мова – це те, що дає нам можливість висловити свої
почуття, думки. Наша мова – українська, тому що земля наша – Україна.

.

Похожие записи