.

Модель світу-України крізь призму міфологеми “Хаос – космос” (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 2333
Скачать документ

Реферат на тему:

Модель світу-України крізь призму міфологеми “Хаос – космос”

у драматургії В.Пачовського

Міф став одним із провідних чинників формування модерного світобачення,
що створював нову модель естетичного всесвіту. Саме модерністи залучали
до своєї творчості національну міфосимволічну поетику, переосмислюючи
етнофольклорний матеріал. У свої твори вони вводили символи, що мали
міфологічний підтекст, тим самим підносячи значення образів до найбільш
універсальних контекстів.

Як певний художній прийом міфологізм сформувався в літературі раннього
модернізму ще в кінці ХІХ ст. Саме ранній український модернізм заклав
основне підґрунтя художньої міфотворчості, приділяючи увагу національній
історії, міфології, пов’язуючи національну ментальність і психіку з
найглобальнішими парадигмами людського буття.

У творчості В.Пачовського як одного з представників раннього модернізму,
що належав до літературної групи “Молода муза”, кожна поема, кожна
збірка віршів ґрунтується на міфологічній основі. Автор майстерно
трансформує та інтерпретує художні образи як світової, так і
слов’янської міфології, зокрема української. Саме через міфологічні
образи, мотиви В.Пачовський втілює своє бачення історії України, будує
свою художню модель світу.

Творчість В.Пачовського зазнала скромної рецепції, яка була викликана
рядом суперечностей у підходах до спадщини митця, нерозумінням його
думок і прагнень, заангажованістю літературної критики. Це створило
певний вакуум навколо постаті поета, який почав поступово заповнюватися
лише в останні десятиліття. Аналізуючи твори митця, такі дослідники, як
Е.Балла, Волкова Т., Голомб Л., Ільницький М., Кононенко О., Нахлік Є.
та інші, крім глибокого ліричного особистісного підґрунтя творчості
письменника, відзначають націотворчі, державницькі мотиви його творів;
звертається увага на посилений міфогенний пласт його поетичного спадку.

Завдання статті: дослідити авторське трактування образів слов’янської
міфології крізь призму опозиції “хаос-космос”; простежити онтологічні
виміри екзистенційної проблеми любові і смерті; проаналізувати
трансформацію міфологеми “хаос-космос” як основного художнього способу
зображення трагедії історії історичного буття України.

Фактично всі драматичні твори В.Пачовського структуровані міфологічною
опозицією “хаос-космос”, “добро-зло”, яка виступає своєрідною моделлю
світу-України. Художні твори поета своєрідно структуровані не тільки на
рівні композиції та сюжету (містичний епос “Золоті ворота”, “Сон
української ночі”), а й на рівні образної системи (“Золоті ворота”,
“Роман Великий” тощо).

Так, у поемі В.Пачовського “Золоті ворота” художній світ твору різко
поділений на дві частини: добра і зла, божественного космосу, порядку і
хаосу, що протистоїть божественному началу. Така міфологічна опозиція
структурує художній світ його твору: все, що було до зради Марка
Проклятого (головного героя твору) – це первозданний, сакральний світ,
золотий період історії української держави. На думку В.Пачовського, це
майже ідеальний світ. Після зради Марком князя Михайлика та своєї
держави починається період хаосу. “Метафізичне зло народжується в душі
людини і здатне зруйнувати її світ, – зазначає автор. – Це й покликаний
довести Марко Проклятий, втілена “душа маси” [5, 21]. Однак, як це
загалом характерно для міфоструктур, і світ космосу, і світ хаосу у
В.Пачовського мають тенденцію до повторення, змінюючи один одного в
процесі художнього осмислення автором розвитку історії України. Період
космосу або наближення до нього письменник пов’язує з періодами
князювання Володимира, гетьманства Мазепи, правління Скоропадського та з
омріяним майбутнім, яке письменник планував описати в третій частині
поеми “Небо України”. Однак цю частину, як наголосив сам автор, він міг
би “вповні написати щойно тоді, як побачу Україну в новім виді. Може
доведеться при кінці життя” [5, 55]. Отже, на думку митця, сакральний
світ, космос – це утвердження своєї держави, самостійності України, що
пов’язується насамперед з національною ідеєю.

Визначальною ознакою хаосу є безлад. У поемі безлад присутній у душі
Марка Проклятого, і цим пояснюється його могутня руйнівна сила, що
призводить героя до небуття. Закоханість у свою сестру Дзвінку, наречену
князя Михайлика, посилює роздвоєність душі Марка, її сум’яття. І, як
наслідок, зрада товариша, вбивство матері і Дзвінки, тобто, руйнування
первісного порядку. Прокляття героя на довічне життя, здійснене матір’ю
і батьком внаслідок його вчинків, і зумовило небуття, на яке приречений
він через свої дії.

Проте людина прагне життєвої гармонії, миру, спокою, тобто космосу. Саме
тому Марко намагається вирватись з безладу, що панує в ньому і навколо.
Він шукає рівноваги для себе і для оточуючого світу, що у творі виступає
однією з умов прояву сакрального. Центром для Марка, в розумінні
В.Пачовського, має стати сім’я, дім як осередок держави, а центром для
оточуючого світу – національна ідея: своя держава, сім’я як
віддзеркалення держави.

Означену опозицію несе також і образ Світовида. За народними уявленнями
Світовид був богом двох протилежних начал: війни, руйнування і плодів,
творення.

В окремих міфологічних концепціях хаос ототожнювався з водою (світовим
океаном), з якої піднімається земля (космос). У поемі Світовид
з’являється із води (хаосу) як втілення будівничого начала:

Аж видиться встає із річки Збруча

Стовпом над ним одвічний Світовид,

Бог плодів і війни – як ясна круча [6, 2, 71].

В українській міфології водяна стихія ототожнювалась з царством
померлих, і саме в річку, тобто в царство мертвих, був скинутий колись
ідол бога Світовида, а в художньому часі поеми він знову відроджується.
Все це нагадує хліборобський міф про поховання і воскресіння зерна.
Згадаймо фригійський міф про Кибелу і Аттіса: “молодий бог убитий, всі
за ним журяться, лементують, плачуть. І от він воскресає у вигляді
зелених дерев та квітів”, або ж нашого Кострубонька, якого шукає
дівчина, “журиться за ним, плаче, а тим часом Кострубонько “заслаб”,
“лежить”, “помер” …”, а потім Кострубонько воскресає, й починається
загальна радість” [2, 93]. Можна припустити, що В.Пачовський уподібнив у
своєму творі образи богів Світовида і Кострубонька. Час життя Світовида
– стає сакральним часом, що повертається протягом поеми, витісняючи
хаос.

У збірці “Ладі й Марені терновий вогонь мій” душа ліричного героя –
також становить собою поле боротьби двох начал, над якими він мусить
піднестись. Душа героя рухається по синусоїді, де є своєрідні точки
підняття і падіння. Так, точки підняття можна фіксувати сюжетними
рухами, пов’язаними з натхненним пошуком близької, рідної душі (цикл
“Онілля”), розумінням гріховності зв’язку з заміжньою жінкою,
засудженням шлюбу з вигоди (цикли “Раїса”, “Хризанта”). А точками
падіння є смертельна згуба дівчини через кохання до нього (цикл
“Леїля”), зв’язок із заміжньою жінкою. Постійне балансування між
підняттям і падінням, верхом і низом, життям і смертю представлене у
збірці через образи язичницьких богинь Лади і Марени.

Лада – богиня весни – для В.Пачовського – символ світлого начала. Марена
– “богиня зла, темної ночі, страшних сновидінь, привидів, хвороб,
смерті” [10, 37], постає уособленням чогось незбагненного, темного,
демонічного. У кожному циклі збірки є вірш, де автор згадує про одну з
цих богинь, або ж вводить обох одразу. Так, у циклі “Гелєна” є вірш “Дві
подруги посварились”, де автор зображує двох богинь в образах ангела і
демона, що змагаються за душу ліричного героя. Але жодна з них не
перемагає, тому що в душі ліричного героя вони поєднались в одне ціле:
радість змінює смуток і навпаки, відділити одне від одного він не в
силі: “Моє серце – куля земна – / В ній змінюєсь ніч і день” [7, 79].

Крім того, що Лада і Марена у художньому світі В.Пачовського є символами
світла і темряви, вони ще репрезентують два основні жіночі типи. Лада –
жінку як об’єкт платонічного кохання, символ чистоти, а Марена – образ
фатальної жінки-грішниці. З останньою пов’язувався певний еротизм, що
мав чітко виражену демонічність (така риса загалом є прикметною для
творчості В.Пачовського і заслуговує на окрему увагу).

Міфологічну опозицію Лада-Марена зустрічаємо і в трагедії “Роман
Великий”. У художньому світі трагедії Світляна виступає в ролі богині
Лади, а Марія – богині Марени. Ототожнення починається вже з портретної
характеристики героїнь. Так, Світляна, “струнка, золотоволоса красуня, з
великими чорними очима. Одіта в киреї краски грому і блискавки, з
дубовим вінцем на голові” [8, 12], вона вірна дружина своєму коханому
чоловікові, саме вона приносить радість Романові, народжує йому синів як
надію на гарне майбутнє. Створений В.Пачовським образ Світляни повністю
збігається з народними уявленням про образ богині Лади – це уособлення
весни, любові, веселощів, щастя. Слово “лада” означає вірна дружина,
любка, полюбовниця. Вона мала чоловіка Ладо, разом вони були богами
вірного супружжя. Лада мала двох синів Леля і Полеля, символом яких
стало сузір’я Близнюків. Світляна теж мала синів – Данила та Василя.

Образ Марії у трагедії зображений як повна протилежність Світляні. Вона
“незвичайна красуня, чорнява, чорнобрива, кручоволоса, з великими,
чорними очима. Шия, груди й Ромена обнажені, білі як лебідь відбивають
від кармазинової сукні з довгим шлюпом” [8, 116]. Вона діє на благо
Польщі та Литви, намагається спокусити Романа, кохання її є невірним.
Згадаємо, що Марена теж спереду гарна красуня, а ззаду потвора. Саме
Марена перерізує рубець життя людини, а у трагедії Марія, зрадивши
Романа Великого, стала причиною його смерті.

У містерії “Золоті ворота” Роксоляна-Дзвінка є уособленням Лади, а
Рахиля – Марени, грішниці, спокусниці. В.Пачовський накладає язичницький
сюжет на біблійний. Рахиля танцює перед Юр Туром, другом Марка
Проклятого і захисником України, вимагаючи від нього одруження і
Україну, і робить це за намовою матері, так само, як і біблійна Саломея.

Повною протилежністю Марка у поемі “Золоті ворота” виступає князь
Михайлик. Він з’являється як засторога Маркові і одночасно як тотемна
істота, що охороняє героя. Проте внаслідок цілого ряду злочинів Марко
втрачає свого охоронця. Автор описує князя Михайлика як мертвого:

Край них Михайлик. Лицар, що мав крила,

А скрізь горіли очі із тих крил –

З його лиця ясніла вічна сила.

Весь в срібній зброї, як князі з могил

Черлений щит з тризубом руч носила… [6, 2, 64]

Порівняємо із описом могили вельможі, що датується другим тисячоліттям
до Р.Х.: “У могилі біля Майкопу виявлено велику могильну яму, в яку
колись була встановлена дерев’яна комора, поділена перегородками на три
частини. У найбільшій лежав на спині з підігнутими ногами чоловічий
кістяк, пофарбований червоною охрою. На ньому й біля нього було багато
золотих, срібних та інших предметів, дві золоті діадеми-чільця, намисто
із золотих, срібних, сердолікових, лазуритових та з морської піни
намистин, золоті ковтки з грубого дроту та прикраси з частин балдахіну,
що вкривав покійника” [2, 170]. На наш погляд, описуючи князя Михайлика,
В.Пачовський навмисне так детально дотримується фольклорних джерел.
Срібло і золото на одежі і об лаштунках вельмож, князів мало свідчити
про їхню приналежність до божеського начала. Тобто, вони мали нести на
землю добро, мудрість, світло. Саме тому головними героями своїх
драматичних творів В.Пачовський робить переважно князів. Князь Михайлик
не є винятком.

Крім того, сам В.Пачовський називає князя Михайлика архангелом і
шестикрилом, тим самим засвідчуючи його приналежність до Раю. Традиція
вважати князя надлюдиною, земним божеством бере свій початок ще з часів
сумерійських царів, які обожнювались ще за життя і вшановувались як боги
і після смерті. Отже, якщо князь – це втілення Бога на землі, то він не
вмирає, як звичайні люди, а переноситься на той світ. А тому стає
зрозумілим опис автором поеми князя Михайлика як архангела і охоронця
держави. Ще однією ознакою божественності князя є тотемні звірі, які
разом з ним охороняють Золоті ворота – це медвідь, тур і лев. Крім того,
що вони зображені на гербах різних регіонів України, вони також
зображувались і на різних предметах, що клалися у могилу покійного.
Медвідь, тур, лев за архаїчними уявленнями, що збереглися до наших
часів, вважалися тотемними предками – охоронцями роду, і саме як
охоронці роду-народу України зображені вони В.Пачовським у поемі “Золоті
ворота”.

Архангел одчинив йому Ворота.

Медвідь, і тур, і лев з них заревів:

“Не бійся туч, ні громів, ні болота!” [6, 2, 65]

До речі, пізніше ми дізнаємося, що князь справді мертвий, бо його,
зрадивши, вбив Марко Проклятий. Проте князь як особа, що знайшла Бога у
собі, пробачає зраду і вбивство, та стає побратимом Марка Проклятого.

e

?????????1?????$??1

???????????1

??1??$??1

???????????1

???????????1?у. Марко постійно діє за схемою: “Замість ставить – мусить
все валить!” [6, 2, 69]. Вони є втіленням “розумного” і “нерозумного”,
тобто позитивного і негативного варіантів культурних героїв. Князь
Михайлик створює все краще і цінне для народу: свою державу, мову,
традиції та звичаї, а Марко – все негативне: відсутність своєї держави,
підпорядкованість іншим народам, нищення традицій та звичаїв.

Князя Михайлика В.Пачовський порівнює з Прометеєм, що подарував людям
вогонь і тим самим врятував їх. Ім’я Прометей у перекладі з грецької
означає “передбачаючий”, “той, що дивиться вперед”, “прозріваючий”.
Полум’я його не знищує все навколо, а, навпаки, освітлює, дає розум.
Вогонь Прометея – це “божественна іскра”, вогонь-логос, вогонь творчий,
що народжує і просвіщає [12, 28]. Золоті ворота (державність) і є тим
вогнем, на думку автора, без якого загине український народ. Це скарб,
який захований від українців, тому що вони ще не готові його прийняти.
Як вважає В.Пачовський, українці сліпі у своїй зневірі, і тому не бачать
світла золотих воріт, і лише князь Михайлик здатен відкрити очі сліпцям,
повернути Україні втрачений рай як символ єдності і соборності держави:

Як князь Михайлик з Золотих воріт

Розкриє скарб держави Прометеєм –

Він стане нашим фавством в лонах літ.

Михайлик фенікс воскресення раю,

Що з міту предків заховав сезам –

Збирає кров пролиту в ріднім краю [6, 2, 67].

Характеризуючи образ Прометея в поезії В.Пачовського, посилаючись на
його вірш “А я прокляв би Прометея”, О.Турган відзначила, що цей
“міфічний образ ототожнюється з вогнем, “сонцем-пеклом”, “проклятим
сонцем”, що спалює все. Прометей-вогонь уособлює зло, він утримує в собі
диявольське, тому ліричний герой і шле йому прокляття, винісши свій
категоричний висновок у заголовок твору” [12, 40]. Проте творчість
В.Пачовського, як це загалом характерно для всіх модерністів,
відрізняється подвійним, неоднозначним трактуванням одного й того ж
образу, що допомагає авторові розкрити всі символічні відтінки. У поемі
“Золоті ворота” В.Пачовський називає Прометеєм князя Михайлика,
підкреслюючи його позитивне начало. Те, що зробив для людства Прометей,
рівноцінне здійсненням князя Михайлика для українського народу.

Отже, якщо князь Михайлик зображений автором як Прометей, то зрозуміло,
що Марко асоціюється з Епіметеєм. За грецькою міфологією Епіметей був
рідним братом Прометея і прагнув повторювати подвиги брата, але в нього
все виходило навпаки. Так і Марко Проклятий, намагаючись допомогти
народові, все знищує, руйнує, що призводить до нового кола страждань і
до продовження прокляття бездержавності.

Образи князя Михайлика та Марка Проклятого у художньому просторі
драматургії В.Пачовського є втіленням одвічної опозиції “хаос-космос”,
що допомагає авторові точніше відтворити всю історію України.

Загалом структурування твору та опозиції “добро-зло”, “земля-небо”,
“життя-смерть”, “минуле-сучасне-майбутнє” є характерним для творчості
В.Пачовського. Так, у поемі “Сон української ночі” митець використовує
опозицію “сучасне-майбутнє”, яка є своєрідною трансформацією опозиції
“космос-хаос”, “зло-добро” і структурує художній світ твору: метафори
ночі, могили, сліпоти головної героїні та Марка Проклятого, а також
образи міфічних представників демонічних сил – це хаос, зло і, на думку
автора, це сучасний світ митця; а метафора світанку, омріяного
прозріння, образи представників українського лицарства (гетьмани,
козаки, письменники), омріяне прозріння – символізують порядок, добро,
майбутню державність України.

Могила в художньому світі поеми “Сон української ночі” – це не просто
місце поховання, а ще й відображення міфічного уявлення народу про
потойбічний світ, це символічні ворота в країну мертвих. Але мертві тут
не спочивають, а, навпаки, працюють, створюючи золотий вінець України,
прообраз символічного єднання розрізненого українського народу,
встановлення державності. У розумінні В.Пачовського, могила стає
“символом об’єктивної волі, вона начинена – парадоксальний оксюморон! –
“вольним трупом”, тобто трупом, який “волив” (суб’єктивно)” [4, 131].
Образи мерців є класичними “заложними” мерцями, які мають сповнити певну
місію на цьому світі, а до того не відійдуть до Бога. Завданням, яке
мають виконати мертві гетьмани та поети, є встановлення самостійності
України. А те, що вони не померли, а стали “заложними” мерцями, є
протиприродним, є втіленням світу хаосу.

Крім того, автор називає могилу “хрустальною печерою” і це не випадково.
Згадаймо, у казках герой вирушає на той світ (за тридев’ять земель), щоб
дістати живу та мертву воду, засоби, що зцілюють від сліпоти, хвороб
тощо. “Однією з давніх форм такого чародійного засобу, що добувається у
потойбіччі та застосовується для усіх видів чародійних дій” [1, 290], і
є розповсюдженим у багатьох міфологіях світу. Художньо переосмислюючи
міфічний образ “хрустальної” печери, В.Пачовський у поемі “Сон
української ночі” характеризує як чарівний засіб від усіх недругів та
негараздів вже не саму “хрустальну печеру”, а ті предмети, що заховані в
ній – золотий вінець та меч. Саме за цими предметами спустились у могилу
три студенти, три представники українського народу. Саме ці предмети –
золотий вінець та меч, ідеал та сила духу українського народу – повинні
передати майбутньому поколінню (в образах студентів) “заложні” мерці
(гетьмани, поети) і тим самим звільнитися від прокляття. І саме ці
предмети, на думку В.Пачовського, спроможні допомогти зцілити Україну
від гріха бездержавності.

Ще однією ознакою приналежності до потойбіччя є золоте забарвлення:
золотий вінець, огнистий меч, золоті ворота – всі вони виблискують,
горять на сонці. Тобто, золоте забарвлення є синонімом вогненності. А
знаючи, що дуже часто потойбіччя асоціюється з небесним, сонячним
царством, ми можемо зробити висновок, що золотий колір цих

предметів – це ознака їх сакральності, сонячності, божественного
духовного світла.

У художньому просторі поеми “печера” є певною мірою уособленням
Священної Гори, “центу світу”, місцем, де зустрічаються Небо і Земля. Це
місце входу і на Небо, і під Землю, і у пекло. Це сакральна територія
абсолютної реальності, де знаходяться своєрідні переосмислені поетом
символи абсолютної реальності: так золотий вінець уособлює Дерево Життя
і Безсмертя України, а вогнистий меч – джерело молодості. Дорога до
могили / печери складна, насичена труднощами, тому що це дорога, в першу
чергу, до себе, до “центру”

свого я. І Марко Проклятий із містерії “Золоті ворота”, і студенти із
поеми “Сон української ночі” мають пройти складний шлях від смерті духу
до його відродження, а оскільки в художньому баченні В.Пачовського вони
є уособленням українського народу, то це, на думку автора, саме народ
має пройти дорогою, яка по суті своїй “є переходом від профанного до
сакрального; від ефемерного та ілюзорного до реальності та вічності; від
смерті до життя; від людини до божества” [3, 32]. Результатом цього
шляху, у художньому баченні В.Пачовського, є усвідомлення себе
самодостатнім народом, встановлення самостійності України, проголошення
України державою. Цей шлях можна порівняти з ініціаціями, які мають
пройти студенти та Марко Проклятий, а через них і весь народ.

Для Марка дорога до священної могили-печери лежить через спокуту своїх
гріхів та пізнання самого себе:

Аж поки не спасеш жертов своїх,

Аж доведеш народ свій на вершину;

Розв’яжеш загадку буття для всіх [6, 2, 178].

Студенти мають викувати вогнистий меч та золотий вінець України:

… вінця сполуку перше забезпеч,

щоб люд вела якась зоря в борнї,

така зоря – народом робить люд! –

для нас зорею тою – сей вінець!..

А меч – що меч? Покаже ворогів [8, 51].

Меч і вінець стають символами народження нової держави з розумним,
вільним народом.

Ми викували золотий вінець,

Що людови сияти-ме по вік!

Вінець той – царство українських мас,

Тих бідних мас, що в гору піднялись –

Се щастя всіх, се мир всіх сердець!

А як заблисне всім така зоря,

Як ми покажем їм такий вінець –

Народ побачить, повалить царя,

Побачить ціль і вдарить в один бік! [8, 57]

Таким чином, В.Пачовський втілює у своїх творах ідею віри у краще
майбутнє: як тільки Марко Проклятий спокутує свої гріхи, а студенти
викують вогнистий меч і золотий вінець (тобто, українці усвідомлять себе
самодостатнім народом, який, на думку автора, має здійснити космічну
місію: “створити світ ясніший від брильянту, / Де схід і захід злучиться
в любов!” [6, 2, 140]), саме тоді бездержавне, ілюзорне існування
України зміниться новим, реальним, довгим та плідним існуванням держави.

Народження і смерть у міфах народів світу асоціюється зі сходом і
заходом, і згідно з міфологічними уявленнями, що закріпились у
релігійних культах, країна мертвих лежить на заході або під землею.
Золоті ворота в однойменній містерії В.Пачовського є уособленням
державності, а через своє забарвлення, як ми вже зазначали, розцінюються
автором як сонце України. Тому їх зникнення є символом заходу сонця, а,
отже, і смерті держави.

Якщо уважно перечитати поему, то можна побачити, що всі події у творі
відбуваються переважно вночі, а сонце сходить (або світить) лише в
окремих епізодах, коли з’являється надія на встановлення державності.
Тобто, насправді Марко Проклятий не спускався у підземний світ: світ
мертвих (пекло) – це світ цілком реальний, художньо вмотивований як
втрата Україною державності.

У трагедії “Сон української ночі” ніч триває протягом майже всієї дії і
лише в кінці твору “на небесах сонце сходить і осьвічує усьо кровавим
блеском” [9, 289]. Криваве сонце є передвісником біди, нещасть,
кровопролиття, до речі, так само як і в “Слові о полку Ігоревім”, де
“Тоді глянув князь / На яснеє Сонце – і побачив, / Що тьмою воно
покрило…” [11, 4]. Таке перегукування міфічного часу з історичним є
характерним для творчості В.Пачовського, адже часи мають тенденцію до
повторення, циклічності.

Ще одним проявом метафори ночі є сліпота Марка Проклятого. Ніч присутня
не тільки в художньому просторі твору, але й у душі Марка, а оскільки
ніч асоціюється зі смертю, то фактично героя можна вважати мерцем –
духовно він мертвий. Проте таку смерть героя автор розглядає як
тимчасову. У поемі “Золоті ворота” Марко приречений на вічне блукання,
аж допоки не спокутує свої гріхи і не поверне Україні самостійність.
Отже, автор, спираючись на характерні для міфічного світогляду
сприйняття циклічності часу, відображає своє уявлення про періодичність
творення світу. Для В.Пачовського світ – це Україна, а моменти
сакрального міфічного часу Першотворення у художньому світі поеми
“Золоті ворота” – це апокаліпсисні перші десятиліття ХХ ст., коли на тлі
історичних подій розгорталась шістсотлітня духовна історія української
нації. Це є моменти прощення, очищення і повернення, коли за народними
уявленнями “мертві мали змогу повернутися у світ живих, сподіваючись при
новому творенні на цілком конкретне тривале повернення до життя” [4, 56]
. Саме тому у художньому просторі поеми діють і міфологічні (Світовид,
Вій, Михайлик), і історичні (Володимир, Гоголь, Шевченко), і містичні
(Марко, Роксоляна) постаті, що, на думку автора, в історичний час

з 1917 по 1922 рр. (а в міфологічному плані це сакральний час
Першотворення) отримали ще одну можливість сповнити вищу ціль –
збудувати власну державу.

Інший вияв “тимчасової смерті” – перебування у печері, представлений у
драмі “Сон української ночі”, де такі історичні постаті як Мазепа,
Богун, Орлик, Залізняк, Гонта, Боян, Шевченко, Драгоманов тощо очікують
сакрального часу Першотворення – це клич Б.Хмельницького до повстання –
у печері, виковуючи золотий вінець та огнистий меч.

Ще одним символом потойбіччя стала ріка, яка у поемі “Сон української
ночі” відділяє могилу-печеру від берега. Вона є своєрідною межею між
світами: світом живих і світом мертвих. Там, у могилі-печері,
знаходяться “заложні мерці” (гетьмани, полководці, громадські діячі,
письменники, поети), що чекають на своє нове народження, щоб спокутувати
гріхи, а до того вони не можуть звільнитися від прокляття.

Модель “тимчасової смерті” передбачає неодмінне відродження і оновлення
героя, а разом з ним і відродження зруйнованого космосу, тобто перемоги
життя над смертю. Проте подолати смерть, на думку В.Пачовського, може
народження цілком нового, а не відродження старого.

ЛІТЕРАТУРА

Афанасьев А.И. Живая вода и вещее слово. – М.: Сов. Россия, 1998. – 512
с.

Гуменна Д. Благослови, Мати!: Казка-есей. – репринт. вид. – К.: RM
Academia, 1994. – 288 с.

Элиаде М. Миф о вечном возвращении. Архетипы и повторяемость. Пер. с фр.
– Санкт-Петербург, 1988. – 256 с.

Забужко О. Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу. – К.:
Факт, 2001. – 160 с.

Пачовський В. Автобіографія // Пачовський В. Зібрані твори: У 2 т. Т.1.
– Філадельфія – Нью-Йорк – Торонто, 1985. – С.21.

Пачовський В. Золоті ворота // Пачовський В. Зібрані твори: У 2т. Т.2. –
Філадельфія – Нью-Йорк – Торонто, 1985. – С.63-398.

Пачовський В. Ладі й Марені терновий вогонь мій… – Львів: Новітня
бібліотека, 1913. – 193 с.

Пачовський В. Роман Великий. Трагедія в п’яти діях. – 1918. – 288 с.

Пачовський В. Сон української ночі. – Львів, 1903. – 294 с.

Плачинда С.П. Словник давньоукраїнської міфології. – К.: Укр.
письменник, 1993. – С.37.

Слово о полку Ігоревім. Поема-епос. – Одеса: Друк, 1999. – 40 с.

Турган О.Д. Українська література кінця ХІХ – початку ХХ ст. і
античність (Шляхи сприйняття і

засвоєння). – Київ, 1995. – 175 с.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2019