Реферат на тему:

Літературознавча практика Івана Франка і проблеми феміністичної критики

Новітні методи дослідження літературних творів (структуральні,
рецептивна естетика, герменевтичне прочитання, феміністична критика),
про які сьогодні активно сперечаються, своїм корінням сягають у
літературознавство попередніх періодів, зокрема, в науку про літературу
другої половини ХІХ – початку ХХ століття. Завдання сучасного
літературознавства – знайти співвідношення класичної та сучасної методик
прочитання літературних творів. У запропонованій статті намагаємося
простежити ідеї, що їх розробляє сучасна феміністична критика, у
літературознавчій практиці Івана Франка та дослідженнях другої половини
ХІХ – початку ХХ століття.

Для сучасного дослідника важливою є проблема коректності аналізу
літературознавчої практики минулого за допомогою сучасного теоретичного
інструментарію. Попри всю дискусійність цієї проблеми доволі поширеною є
думка, що теоретичні дискусії попередніх періодів у розвитку
літературознавства не варто накладати на матрицю сучасного літературного
процесу, а шукати витоки тих теорій, які сьогодні дискутуються у працях
найвидатніших естетиків і літературознавців.

У зв’язку з аналізованою проблемою зауважмо, що пік розвитку
феміністичної критики припадає на другу половину ХХ ст.: праця Сімони де
Бовуар „Друга стать”, Барбари Ґолдт „Жахлива досконалість. Жінки і
російська література” (1987), Сандри Гілберт і Сузан Губар „Божевільні
жінки з горища. Жінка – письменниця і літературна уява дев’ятнадцятого
століття”(1979). Як влучно зазначає Соломія Павличко, ці автори „ по
суті, переписали літературну історію минулого (ХІХ – М. Г.) віку під
феміністичним кутом зору” [4, с. 23]. Але річ у тім, що цілком
переписувати літературну історію минулого навряд чи є потреба. Деякі
дослідники вважають, що жіноча літературна критика існувала ще в
античному суспільстві. У статті „Чи існує жіноча літературна традиція?”
Міхаела Мудуре, аналізуючи античну традицію, пише, що „приклади з
грецької міфології показують, що жіноча традиція в розумінні сукупності
жіночих цінностей передається через грецькі міфи. Заслуга і геній
Софокла полягає в тому, що він дав змогу виявитися жіночим цінностям у
нитках його власної трагічної літературної тканини” [2, с. 172].

Статті, що склали книгу С. Павличко „Фемінізм”, дають підстави говорити
про те, що українське літературознавство ще в ХІХ ст. задумувалося над
проблемами, що їх сьогодні розв’язує феміністична критика, зокрема т.
зв. „жіноча літературна традиція”.

Важлива роль в осмисленні цієї проблеми належить Іванові Франкові.
Звичайно, на кінець ХІХ ст. Франкове розуміння феміністичних проблем не
можна накладати на матрицю сучасної феміністичної критики – галузі
літературознавства, міждисциплінарної у своїй методології. „Феміністичні
студії мають широку проблематику: реконструкція широкої історії та
жіночої літературної традиції, феміністична історіографія, ревізія
патріархальних зразків мови, проблема андрогінії і лесбіянська традиція,
природа жіночого тексту та жіночого відчитування, проблема жінки в
постколоніальній ситуації та в умовах культурного імперіалізму, пошуки
альтернативної логіки та можливість жіночої епістемології” [1, с. 623].
Забігаючи наперед, зазначимо, що проблема „Іван Франко і феміністична
традиція в літературі” є багатоаспектною. Зупинімось на кількох із тих,
що їх заторкнув І. Франко у своїх літературознавчих працях. Це
передусім: теоретичні аспекти фемінізму в літературі, особливості
жіночої літературної традиції, природа жіночого тексту та проблема
жіночого його відчитування та ін.

Зокрема у статті „Задачі і метод історії літератури” вчений спирається
на досвід німецького літературознавця В. Шерера, який говорив про
потребу аналізувати літературний твір з урахуванням статі досліджуваних
авторів. Цю проблему І. Франко трактує цілком у дусі європейських
представників культурно-історичної школи. Спираючись на австрійського
літературознавця В. Шерера, він пише: „Історик літератури слідить також
становище жінок у літературі, тямуючи, що в часах розцвіту літератури
значення жінок підноситься , вони стають провідницями, а часто й самі
визначаються писательськими талантами; в часах упадку натомість упадає і
значення жінок. Поезія жіноча не мусить бути поезією жіноцькою –
приміром, поезія таких жінок, як Гросвіта, Гейєрс, Готшедиха. Недавно
Шерер прямо розрізнив „мужицькі” й „жіноцькі” періоди в літературі; це
не повинно було нікого так дуже дивувати. Адже ж ще у 1795 р. Вільгельм
Гумбольдт в Шіллеровому часописі „Die Hoeren” писав про полову різницю і
її вплив на органічну природу та „Про форму мужеську і женську”, а
Шіллер (в листі до Кернера, т. ІІ, 132) назвав гарною і великою цю думку
– провести поняття роду і плодження навіть через область людського духа
і положення духового” [7, с. 13].

Ідеї, закладені в цьому теоретичному постулаті І. Франка, визрівали в
нього поступово ще з 70-х років ХІХ ст. Вони знайшли своє втілення у
літературно-критичних, фольклористичних та історико-літературних
статтях. Ще в статті „Жіноча неволя в руських піснях народних” (1883)
І. Франко пише про невідрадне становище жіноцтва Галичини та й усієї
України, коли нові обставини життя, бідність, що постійно зростає,
свідчать про потребу змінити становище нашого жіноцтва на краще.
„Правда, в самих піснях, обіч сього непотішного факту, ми побачимо ще й
друге, противне явище – реакцію жіноцтва проти більшаючого світу” [6,
с. 211].

Спостерігаючи за жіночим рухом кінця ХІХ ст., І. Франко у статті „З
останніх десятиліть ХІХ віку”наголошує, що голоси жінок – галичанок і
українок переплітаються і зливаються в одну гармонію: почуття дружності
й духовної близькості, незважаючи на політичні межі, виявляється досить
виразно, бодай у сфері найбільш освічених, вільних жінок.

Поява в останні десятиліття ХІХ ст. низки молодих українок на
літературній ниві під прапором української мови й нових демократичних
народолюбних ідей була, на думку І. Франка, першим доказом, що
національне почуття будиться уже в самому ядрі українського народу,
поширюється серед тих кіл, куди воно переважно доходить найпізніше і
найтяжче. Для Франка-дослідника водночас зрозуміло, що українське
жіноцтво не було ще „настільки вироблене, свідоме і самостійне, щоб
могло вести якийсь систематичний рух, не знижаючися поза рівень,
зазначений тим першим альманахом („Перший вінок”. – М. Г.). Але факт, що
воно уперве піднялося на сей досить високий рівень, варт пам’яті. Не
потребую ачей же доказувати вагу жіноцтва в розвої національної
свідомості і національної літератури. Жіноцтво з природи своєї більш
консервативне, більш держиться форми, ніж мужчини. Ідеї, погляди,
уподобання і привички, впоєні вихованням, домашньою традицією, довше
держаться серед жіноцтва, ніж серед мужчин. Наше жіноцтво до половини
ХІХ в. виростало без рідної традиції. В Росії воно відмалку переймалося
московщиною, у нас – польщиною” [8, с. 502].

A

???????»?я входити в подробиці. А саме те, що метою повісті було не
зміцнення народницької традиції, демократизація її основних цінностей –
ідеальної сільської громади, ідеальної природної людини – людини землі,
ідеальної селянської родини, ідеальної жінки. На землі, на думку
Кобилянської, панують інстинкти, насильство, сексуальні непогамовані
пристрасті, взаємна злоба і заздрість. І її повість нагадувала радше
стиль Золя, аніж солодкі ідилії українських народників” [3, с. 217].

Нам здається, що в цьому випадку думка дослідниці зводиться до того, щоб
довести народницький характер поглядів І. Франка. І тут виникає проблема
„народництва” української літератури, яка вже неодноразово ставилася в
нашому літературознавстві. Насамперед І. Франко гостро виступив проти
самого терміна „народництво”, і це наголошено низкою його
літературознавчих виступів, зокрема статтею „Старе й нове в сучасній
українській літературі”, в якій автор (І. Франко) відкидає загальники,
неправильні у своїй категоричності, адже „такою виключно народницькою
українська література не була ніколи” [11, с. 92]. На підтвердження цієї
думки І. Франко наводить численні приклади (твори „Енеїда”
І. Котляревського, „Шельменко-денщик”, „Пан Халявський” Г. Квітки,
„Сон”, „Кавказ”, „Петрусь”, „Княжна”, „Сотник”, „Неофіти”, „Марія”,
„Царі” Т. Шевченка, „Причепа”, „Хмари” І. Нечуя-Левицького) та ін.
Намагання спрямувати талант жінки в потрібне русло –прислужитися
національній культурі – для І. Франка було визначальним. Вчений тонко
розрізняв талант мистецький і талант науковий своїх сучасників-жінок.
Свідченням цього є відома підтримка І. Франка своїх сучасниць-жінок у
виданні їхніх творів, намагання прищепити їм європейський спосіб
думання. У рецензії на „Жіночу бібліотеку”, що її видавала Наталя
Кобринська, І. Франко, схвально відгукуючись на статтю і замітки „самої
впорядчиці сеї збірки, д. Наталії Кобринської”, водночас наголошував, що
її „праці публіцистичні і в значній часті полемічні. Скажемо тільки
згори, що симпатизуємо вповні з її поглядами і з тою діяльністю, яку
вона розвиває для їх осущення. Та все таки, скажемо одверто, що по нашій
думці, своєю белетристикою навіть для спеціально жіночої справи вона
могла б зробити далеко більше, ніж публіцистичною” [5, с. 203].

Намагання підтримати жіночу працьовитість і талант, спрямувати їх
яскраво виявилося у підтримці І. Франка відомих українських поетес Уляни
Кравченко, Климентини Попович, Катрі Гриневичевої та ін.

Робота над редагуванням творів письменниць-жінок приносила І. Франкові
не тільки естетичне задоволення, а й давала читачеві добру літературу, а
головне – вводила українського читача у суть жіночих проблем. І. Франко
як редактор ніколи не намагався „пригладити” особливості жіночого
письма, передусім звертаючи увагу на мову тексту так, щоб у читача не
залишалося ніяких незрозумілих місць. Не випадково ще в листі до Уляни
Кравченко від 14. 11. 1883 року він писав: „…Хто вміє своїми, хоч і не
складними щодо форми віршами глибоко потрясти серце другого чоловіка,
той мусить свідомо чи інстинктово – знайти дорогу до серця. Та тілько
все те переконує мене, що у Вас далеко більша спосібність до поезії, ніж
до повісті, і я радив би Вам працювати на тім полі, і то працювати
систематично, витривало” [10, с. 369].

Про підтримку О. Кобилянської як письменниці, зокрема феміністичних ідей
її творів, свідчить лист І. Франка до В. Ягича від 29. 09. 1905 року. У
ньому адресант пише, що українська письменниця Ольга Кобилянська – „дитя
„зеленої” Буковини, тієї культурно-територіальної області, де на ґрунті
місцевої румунсько-української культурної відсталості прищеплюються
деякими принагідними мандрівниками найбільш модерні і способи мислення
і вислову думки, але тільки в окремих випадках вони дають справді
оригінальні здорові квіти та плоди” [9, с. 282].

Риси модерного мислення О. Кобилянської І. Франко вбачав у тому, що
концепція повісті (роману за термінологією І. Франка) тонко і добре
викладена, персонажі твору окреслені чітко, і хоч „письменниця не
виходить за вузькі межі одного села, щоб дати широку картину культурного
рівня буковинського народу, то вся та цілість пройнята таким емоційним
настроєм, що це надає „Землі” особливого чару” [9, с. 282].

Увага Івана Франка до психологізму особливо помітна в аналізі повісті
О. Кобилянської „Царівна”, у якій критик, незважаючи на деяку
багатослівність, звертає увагу на мову твору, що відзначається „свіжістю
і поетичним талантом” [9, с. 281] Саме Ольга Кобилянська продовжувала
традиції фемінізму Наталі Кобринської, якій присвятила повість „Людина”.

У статті „Канон класиків як поле ґендерної боротьби” С. Павличко
стверджує, що у відомому літературному портреті „Леся Українка” (1898)
І. Франко виступає завзятим борцем проти модернізму. Як доказ своєї тези
дослідниця наводить Франкові слова, що Леся Українка – „ся хора,
слабосильна дівчина – трохи чи не одинокий мужчина на всю соборну
Україну”. Не надто точними виглядають слова С. Павличко, що у статтях
про Лесю Українку І. Франко не враховував феміністичних тенденцій у її
творчості. Насправді жіноча тема в феміністичному прочитанні виступає
тут як частина прагнення людини до емансипації, свободи, і саме цю
тенденцію відчув І. Франко. Саме у творах на жіночу тематику І. Франко
помітив вміння Лесі Українки „знайти сильний, пластичний вислів для
свого чуття. В початкових творах многослівна, несвобідна від певної
манери, вона швидко росте, доходить високого майстерства форми, яку
завсігди вміє заповнити інтенсивно відчутим змістом” [8, с. 520].

Риси модерного способу зображення І. Франко помітив у повісті Ольги
Кобилянської „Царівна”, ґрунтованій не на інтригах та любовних пригодах,
а на психічному аналізі буденного життя людей. Водночас критик
наголошував, що ця „майстерна, тонко гаптована тканина, якій бракує лише
руки енергічного артиста, який би зміг злучити поодинокі рядом нанизані
сцени в гарний ефектовний малюнок” [8, с. 524].

Феміністичні проблеми, що їх висунуло саме життя, мали відгомін і в
літературно-критичних працях І. Франка, і в його художніх творах.
Особливо актуально звучали ці проблеми у статтях „Старе й нове в
сучасній українській літературі”, „Южнорусская литература”, „Нарис
історії українсько-руської літератури до 1890 року”. Проблеми фемінізму
І. Франко порушував і в художніх творах: „Для домашнього вогнища”,
„Основи суспільності”, зрештою, у циклі еротичних творів („Батьківщина”,
„Сойчине крило”).

Отже, феміністичні проблеми, які так широко дискутують в українському
літературознавстві другої половини ХХ ст., мали своїми передумовами
українську науку про літературу попереднього століття.

Іван Франко, як один з найвизначніших українських письменників та
вчених, тонко відчув цю тенденцію у другій половині ХІХ – на початку ХХ
століття. Окремі принципи літературознавчих студій І. Франка співзвучні
з нашою сучасністю, зокрема з позиціями феміністичної критики –
інтердисциплінарної у своїй методології галузі літературознавства.

Література

Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. – Львів: Літопис,
1996.

Мудуре М. Существует ли женская литературная традиция? // Гендерные
исследования, 1999. – № 2.

Павличко С. Канон класиків як поле ґендерної боротьби // Павличко С.
Фемінізм. Київ: Основи, 2002.

Павличко С. Чи потрібна українському літературознавству феміністична
школа? // Павличко С. Фемінізм. – Київ, 2003.

Франко І. Жіноча бібліотека, видає Наталя Кобринська. Кн.. І. Наша доля,
Збірник праць різних авторів. Стрий. 1893. // Франко І. Зібр. тв.: У 50
т. – Київ: Наук. думка, 1986. – Т. 29.

Франко І. Жіноча неволя в руських піснях народних // Там само. – Т. 26.

Франко І. Задачі і метод історії літератури // Там само. – Т. 41.

Франко І. З останніх десятиліть ХІХ віку // Там само. – Т. 41.

Франко І. Лист до В.Ягича від 29.ІХ. 1905 року // Там само. – Т. 50.

Франко І. Лист до У. Кравченко від 14. ХІ 1883 // Там само. – Т. 48.

Франко І. Старе й нове в сучасній українській літературі // Там само. –
Т. 35.

Похожие записи