Реферат на тему:

Лексика на позначення форм організації навчально-виховного процесу в
українській мові ХVІ–ХVІІІ ст.

Вивчення історії формування словникового складу мови є актуальним у
сучасній мовознавчій науці. Лінгвістичними студіями вже охоплено широке
коло лексики, яка відображає різноманітні сторони життя і діяльності
людей. Поза увагою діахронного вивчення як самостійна тематична група
досі залишалася лексика педагогічна. Певна увага приділена їй в
академічній монографії “Історія української мови. Лексика і фразеологія”
(К., 1983), окремі лексеми, семантика яких пов’язана з педагогічною
діяльністю, розглядаються в інших мовознавчих працях.

Ми поставили собі за мету проаналізувати педагогічну лексику ХVІ–ХVІІІ
ст., зафіксовану українськими пам’ятками писемності. Саме з другої
половини ХVІ ст. в Україні починається якісно новий етап розвитку
освіти, пов’язаний із виникненням братських шкіл, створенням вищих
навчальних закладів. Розглянемо лексику на позначення форм організації
навчально-виховного процесу в українській мові ХVІ–ХVІІІ ст.

До нашого часу дійшла невелика кількість українських текстів ХVІ–ХVІІІ
ст. спеціального педагогічного спрямування. Зовсім відсутні праці,
присвячені проблемам методики. Тому, послуговуючись опосередкованими
даними, можемо незначною мірою встановити склад лексики на позначення
форм передачі знань, організації навчального процесу, форм контролю
тощо.

Відомо, що релігія була визначальним чинником у тогочасному духовному
житті. Засвоєння релігійних знань, виховання побожності було одним із
найголовніших завдань тогочасної школи, що регламентувалося шкільним
статутом: спудей кождий межи науками визволеними того первhй учитися
маеть, што ему есть спасено. П.Могила піклувався, щоб у серцях спудеїв:
Побожность… впа#на и засhвана бuла (1636, Київ, Мог. Ант., с.т?зі).

Формою передачі знань релігійного змісту були проповіді, або казання, в
яких тлумачили норми християнської моралі записані в євангельських
текстах. Однак у період зародження релігійної освіти такі поняття, як
“грамотність”, “освіченість”, “знання Святого Письма” існували
неподільно, а саму проповідь оцінюють як своєрідну лінгводидактику
[Васильев 1994: 147]. Порівняймо такі фрагменти текстів: 1) нhсть у нас
учителя, иже бы наказал и поучал нас … не разумhем бо ни гречьску
языку ни латыньску… (ПВЛ,15–17);

2) маеть дидаскал… учити их волh божой, Евангелiю и Апостолу (1586,
Львів, Поряд. шк., 39). Поза широким контекстом важко зрозуміти, чи
йдеться про діяльність проповідника, чи педагога. Писемні джерела
засвідчують, що слова педагогічної сфери сполучались із тим же колом
слів, що й лексеми понятійного поля “проповідництво”: проповhдь слова
Б?жого невhдаючих научает (1637, Київ, МІКСВ, с.г?кд); С?н Б?жiй I?ис
Х?с… всhх научал: на wстатокъ распuщаючи школу свою приказал Ап?(с)лом
абы шли и наuчали вси народы… ше(д)ши оубо наuчили вс# языки (Там
само); Збавите(л) нашъ ныколи в школh жидовской диспоутuючи и
розuмhня… ? собh выпытuючи (поч. XVII ст. Проп. р., 147 // СУМ
XVI–XVII, 6, 11).

Проповідництво неодмінно супроводжувалося прищепленням норм моралі,
життєвих принципів. Отже, крім релігійного, проповідь мала дидактичний
характер. Особливо це стосувалося проповідей нового типу з великим
елементом панегіризму, що передбачав уславлення видатних людей [Чепіга
1996: 25], у них закликали наслідувати гідні вчинки своїх
співвітчизників. І.П.Чепіга відзначає, що теоретичні засади таких
проповідей розробив І.Галятовський. Його книга “Ключ разумhнi#” і
вміщений у ній трактат “Наука, албо способ зложення казаня” є першим
підручником із гомілетики [Там само]. Процитуємо уривок із праці
І.Галятовського: Уста сутъ проповhдники и учителh, которuе слово Бж?ое
проповhдують и людей вhрh православноh и учинков добрuх научають. Отже,
проповідник, або учитель, передавав знання і навчав “добрим вчинкам”,
тобто виконував функції педагога – виховував. А проповідь була однією з
форм передачі знань релігійного змісту. Однак, зважаючи на те, що через
проповіді формувалися моральні переконання, її можна зарахувати до
методів виховання, які ґрунтуються на емоційно-словесному впливі
[Мойсеюк 1999: 300].

Саме дидактичним характером проповідництва мотивовано стійку сполуку
читати проповідь “повчати” (ФСУМ, ІІ, 849), яка і функціонує в сучасній
українській мові, втративши асоціації з конфесійною сферою.

І в релігійній, і в світській сферах функціонувало запозичене з
латинської мови слово лекція, зафіксоване у перекладній частині
“Лексикону” П.Беринди: акр?ама: слuханье, лекцiя (ЛБ, 173). У картотеці
словника XVI – першої половини XVII ст. засвідчено такий контекст: …
по пса(л)ме(х) двh лекцiи, е(д)нu з старого, дрuгuю з нового завhтu
?дправuютъ (сер. XVII ст. І. Кас. Оуст. 11 зв. – 12). Отже, іншомовна
лексема лекція була синонімом до слова проповhдь. У системі педагогічної
лексики вона функціонує як назва форми організації навчального процесу.

У картотеці Словника української мови XVI – першої половини XVII ст.
задокументовано єдиний випадок фіксації лексеми лекція у спеціальному
тексті – “Граматиці” М.Смотрицького: читанu будуть звuклuм шкwлъ
способо(м) славенскiй лекцiи (Єв’є, 1619, См., Грам., 3). Цей же
контекст наводиться в академічному виданні “Історія української мови.
Лексика і фразеологія” [ІУМЛФ 1983: 304]. Але незважаючи на поодинокі
приклади вживання у відомих на сьогодні пам’ятках ХVІІ ст., це слово,
без сумніву, належало до активного словника. Воно увійшло до лексичних
систем усіх східнослов’янських мов. У шкільній та вузівській практиці
лексемою лекція називають одну із форм подачі програмового матеріалу
[Гончаренко 1997: 189], це слово відоме і в складі стійкої сполуки
читати лекції „повчати” (ФСУМ, 2, 949).

М.Сокаль аналізує функціонування іменника лекція у джерелах ХІХ ст.,
вказуючи, що він з’явився в російській мові в епоху Петра І [Сокаль
1994: 42]. П.Цимбалістий доводить, що цей іменник був засвоєний
російською мовою з української [Цимбалістий 1991: 224].

Спеціальні тексти досліджуваного періоду свідчать, що учитель проводив з
учнями виховні бесіди: По вечерни в суботу маеть дидаскал з дhтьми
намовлятися час не малий, …учачи их страху божiю и обичаем встидливим
младенческим, яко мают бити во церкви против Богу, дома против родичов
своих (1587, Львів, Поряд. шк., 40). Для номінації засобу словесного
впливу, позначуваного в наведеному фрагменті дієсловом намовлятися,
вживалося питоме слово бесіда. Дидактична семантика цієї лексеми,
вірогідно, розвинулася спочатку у сфері релігійній, про що свідчать
назви конфесійних творів, метою яких було роз’яснення, тлумачення
апостольських учень: iже въ с?тuхъ о?ца н?шого Iwанна Златоустого…
Бесhдu на [14]… Посланiй ап?(с)ла Павла. Имут же Бесhдu книги сея…
Истолкованiе Ап?(с)лкагw таинственнагw разuма (1623, Київ, МІКСВ,
с.н?г). Слово бесhда вживалося й у творах спеціального педагогічного
призначення: “Беседа избранна# w въспитанiи чад” (1609, Львів, тит.
арк.). Отже, на основі загальномовного значення “розмова” і
дидактичного, яке розвинулося у конфесійній сфері, виникає спеціальне
значення “розмова повчального, виховного змісту”: Честнuми бесhдами
наставляй дhти (1760, Чернігів, Перв. уч., передм.). У сучасній
педагогічній лексиці лексема бесіда функціонує як педагогічний термін
[Гончаренко 1997: 39].

М.Сокаль, досліджуючи педагогічну лексику російської мови ХІХ ст.,
відзначає, що це слово зазнало педагогічної термінологізації і в
російській мові. Педагогічний варіант значення вказаної лексеми, на її
думку, розвинувся на основі спеціалізації семантики внутрішньослівних
гіперо-гіпонімічних смислових зв’язків: бесіда “розмова, тобто обмін
думками” ? “навчальна бесіда, тобто обмін думками між вихованцями та
учителем” [Сокаль 1994: 49].

У системі педагогічної лексики спеціального значення набувають лексеми
із загальномовною семантикою “запитувати”, “відповідати”. Насамперед
форма запитань і відповідей була одним із провідних прийомів подачі
матеріалу, необхідного для засвоєння, тому саме в такий спосіб
побудована шкільна граматика Лаврентія Зизанія [Німчук 1985: 72], а
також інші підручники, які використовували в шкільній практиці,
наприклад, катехізис “Събран?е короткой Науки w артыкулах вhры…”,
“Первое учение отрокамъ” тощо. Імовірно, цей спосіб був апробований у
сфері релігійної освіти, бо таким чином тлумачили євангельські тексти.
Наведемо приклад із Луцидару: Найпервhй оучень питаетъ, якъ естъ вhрити
в б?га (1636, Луц., 524).

?

?

A

A

< h3/4H +147 // СУМ XVI–XVII, 6, 11). Ця лексема зафіксована у словниках досліджуваного періоду: лат. disputo у “Лексиконі латинському” Є.Славинецького перекладено словом состязаю(с) (168), у “Лексиконі” П.Беринди реєстровому състязаюс# відповідають: Дiспuтuюс# посполu, выпытuюс# взаемъ (129). В українську мову з латині через польське посередництво увійшов іменник діспутація (СУМ ХVІ–ХVІІ, 8, 24). У мові-джерелі слово disputatio побутувало у значеннях 1) розгляд, розрахунок; 2) наукове дослідження; 3) обговорення (Дворецьк., 258). Лексикографічні праці XVII ст. фіксують лат. disputatio, стязаніє, любопрhнїє, а також disputator, стязатє(л), бєсhдникъ (168). Лексема діспутація вжита в перекладній частині “Лексикону” П.Беринди: съст#занiе: Дiспuтацiа (129); ст#занiе: възысканiе, выпитова(н)е, выбадова(н)ес#. Дiспутацi#, гадка, спира(н)е, пыта(н)е, розважа(н)е, розбира(н)е, гада(н)е (124). Фрагмент тексту із твору І.Вишенського виразно ілюструє значення слова діспутація: Сие писание зовется зачапка мудраго латынника с глупим русином в диспутацию, а попросту глаголющи, в гадание или бесhду: вопрос и отвhт (Виш. Зач., 148). Отже, диспутація – це бесіда, побудована у формі запитань і відповідей. У досліджуваний період цю лексему вживали як назву суперечки між уніатами чи католиками та оборонцями православної віри. У картотеці Словника української мови XVI – першої половини XVII ст. наведено такі контексти: а тут до нас прihзждаючи, жадных диспутаций зъ иновhрными не чинять и съ письма божiяго отвhтовъ хотябъ хто и потребовал, зъ ними мhти не хотять (Новгородок, 1594, МСSL); Еретических книгъ не читати, до зборовъ ихъ не ходити и казаня слухати, как жь небудuчи оученымъ в диспuтацii з ними невдаватис# (1646, Львів, Зобр. Науки, 37 зв.). Мистецтву вести диспути навчали в тогочасних школах. Праці дослідників свідчать, що за Петра Могили однією із форм навчально-виховних заходів в українських православних закладах була організація прилюдних диспутів, запозичена із практики латинських шкіл [Маслов 1993: 334], у яких диспути були однією з форм перевірки знань: клас ділили на дві групи, які конкурували між собою у відповідях [Яковенко 1997: 18]. Отже, лексема диспутація увійшла до системи педагогічної лексики як спеціальне найменування форми організації шкільного навчання: першею ?казыею мне было з сuптельнихъ и якъ маю мовит з вhтре(н)ных школных диспuтаций (1616, Ев’є. Прич. // СУМ XVI–XVII, 6, 165); ишолъ до школu и почалъ всhх наукою и диспутацiею перевuшати (1665, Львів, Галят. Небо, 272). Пізніше з’являється варіант диспут. На нашу думку, він виник внаслідок втрати у процесі засвоєння лексемою диспутація латинського формального показника -tio. За даними П.Цимбалістого, диспут (( лат. disputo) зафіксовано вперше в українській мові в 1699 р., а в російській – у 1713 р. [Цимбалістий 1991: 141]. У науковій літературі є відомості, що в той час іменник диспут позначав як процес навчання у школі, так і матеріал, який викладали. Це слово в “Історії української мови” проілюстровано прикладом із твору Г.Сковороди: с диспут студенту трещит голова (169) [ІУМЛФ 1983: 304]. Лексема диспут функціонує в сучасній педагогічній терміносистемі [Гончаренко 1997: 93]. М.Сокаль відзначає, що в російській мові лексема диспут з’явилася в петровську епоху, а була включена у сферу педагогіки у ХІХ ст. [Сокаль 1994: 46]. Формою організації навчально-виховного процесу в українських закладах освіти, також взятою з практики єзуїтів, була шкільна драма [Чепіга 2002: 23]. Н.Яковенко зазначає, що єзуїти надавали менше уваги богословській лектурі, а намагалися виховувати побожність шляхом впливу на емоційну сферу – через залучення молоді до яскравих церковних процесів, театралізованих вистав [Яковенко 1997: 13]. Як відомо*, спочатку драма формувала релігійні знання, а потім знання з вітчизняної історії – такими були у ХVІІІ ст. драми “Владимиръ”, “Милость Божія”. Отже, слово драма, позначаючи вид мистецтва, конкретизувало у собі і педагогічне значення. У пам’ятках писемності ХVІІ–ХVІІІ ст. лексема драма не засвідчена. Тоді на позначення театралізованого дійства вживали запозичене слово комедія [Цимбалістий 1991: 203]. Воно засвідчене в І.Вишенського: Латинских басней ученицы, зовемые казнодhи трудитися в церкви не хочют, толко комедии строят и играют (Виш. До Домн., 163). Назву комедія на позначення шкільної драми вживає К.Транквіліон-Ставровецький: Такъ же в школах будучіи студенти могут себh съ тои книги выбирати вhршh... и на комедї#хъ дх?овны(х) (1699, Могилів, Ставр. Перло, 2 зв). Різновидом драматичного мистецтва були декламації. Вони призначались для публічного виконання у церквах і школах під час різдвяних та великодніх свят та інших визначних подій. Декламації також були складником навчального процесу [Довідник 2000: 82]. Пам’ятки писемності ілюструють функціонування дієслова декламувати: Книжечкоу тоую... Котра# то презъ дhтокъ есть декл#мована (1616, Львів, Бер.В. 66 // СУМ ХVІ–ХVІІ, 7, 224), а іменник декламація не зафіксований у ХVІІ ст. У пам’ятках засвідчено сполуки орації творити й орації мовити: Такъ же в школах будучіи студенти могут себh съ тои книги выбирати вhршh на свою потребу и творит з ни(х) wрації розмаитыи...; Похвала... маетс# мовити презъ п#ть wтроковъ... мает якїй млодене(ц) мовити wрацію сію до слuхачовъ поважне (1699, Могилів, Ставр. Перло, 2 зв, 70; 72 зв). У досліджуваних джерелах на позначення театральної вистави зафіксована сполука публичный діалог: Сценiческий дiалогъ, в честь царя и Великого князя:... представленый през шляхетную молодь студентскую в Колегiумh Кiево-Могилианском на публичном диалогу (1674, Київ, МІКСВ, с.у?кґ). Лексема діалог, запозичена з грецької мови, подана в Словнику української мови ХVІ – першої половини ХVІІ ст. (8, 8), проте значення, пов’язане з педагогічною діяльністю, не зафіксовано. П.Цимбалістий стверджує, що у стінах Києво-Могилянської академії викладачі з учнями складали діалоги і публічно їх виголошували. Отже, лексема діалог позначала один із видів навчальної діяльності [Цимбалістий 1991: 139]. На позначення форми контролю знань учнів із латинської мови було запозичено слово екзамен: мае(т) игuме(н) ректоромъ ?брати который якъ дидаскала такъ спудеевъ в их повинностехъ на каждый денъ постерhгати, вчотыри неделh екзамhн от них... жадное заплаты за науку неберuчи (1624, Луцьк, ПВКРДА, І Л, 67, 69 // Карт. СУМ XVI–XVII). С.П.Гриценко, яка досліджувала латинські запозичення, відзначає, що в лексикографічних працях подано різні відомості про шляхи засвоєння цього слова лексичною системою української мови. Є.Тимченко, наприклад, вказує на польське посередництво, а укладачі ЕСУМу виводять це слово безпосередньо з лат. examen “рій (пер. бджіл); стрілка терезів; ваги (перен. зважування); іспит, дослідження” (ЕСУМ, 2, 158) [Гриценко 1996: 171]. За даними М.Сокаль, у російській мові іменник екзамен з’явився у першій чверті XVIII ст. [Сокаль 1994: 60]. П.Цимбалістий визначає першу фіксацію у російській мові – 1759 рік [Цимбалістий 1991: 153]. Ця лексема збереглася в обох мовах, де функціонує як педагогічний термін [Гончаренко 1997: 110]. Крім іменника екзамен, з латинської мови у ХVІІ ст. запозичене слово екзаменатор, яке з української мови увійшло до лексичної системи російської мови [Цимбалістий 1991: 154]. На слов’янському мовному ґрунті утворене дієслово екзаменувати, яке в аналізованих текстах засвідчено в значенні “перевіряти”, але не стосовно педагогічної діяльності [Цимбалістий 1991: 154]. Безумовно, що воно функціонувало в системі педагогічної лексики, але у відомих пам’ятках не зафіксоване. Отже, в лексичній системі української мови ХVІ–ХVІІІ ст. сформувалася спеціальна мікросистема на позначення понять, пов’язаних із навчально-виховним процесом. Однією з її складових частин є лексика на позначення форм організації навчально-виховного процесу. Література Васильев А.Д. Историко-культурный аспект динамики слова. Красноярск, 1994. 196 с. Гончаренко С. Український педагогічний словник. К., 1997. 376 с. Гриценко С.П. До проблеми латиномовних запозичень у мові українських пам’яток XVII ст. // Українська історична та діалектна лексика. Львів, 1996. С. 166-173. Українська література у портретах і довідках: Давня література ХІХ ст.: Довідник / Редкол. С.П.Денисюк, В.Г.Дончик, П.П.Кононенко та ін. К., 2000. 360 с. Історія української мови. Лексика і фразеологія. К., 1983. 743 с. Маслов С. Культурно-національне відродження на Україні в кінці XVI і в першій половині XVII ст. // Європейське Відродження та українська література XIVXVIII ст. К., 1993. С. 319-342. Мойсеюк Н.Є. Педагогіка. К., 1999. 350 с. Німчук В.В. Мовознавство на Україні в XIVXVII ст. К., 1985. 224 с. Сокаль М.А. Розвиток педагогічної лексики в російській літературній мові ХІХ ст.: Дис... канд. філол. наук. Одеса, 1994. 184 с. Cymbalistyj P. Ukrainian linguistic elements in the Russian language, 1680-1760. Published by The School of Slavonic and East European Studies University of London, 1991. 436 р. Чепіга І.П. Початки барокового проповідництва // Мовознавство. 1996. №6. С. 2529. Чепіга І.П. Співвідношення літературно-писемного й народнорозмовного джерел у перших українських драматичних текстах (кінець ХVІ ХVІІ ст.) // Українська мова. 2002. №3. С. 23-28. Яковенко Н. Латинське шкільництво і “шкільний гуманізм” в Україні кінця ХVІ середини ХVІІ ст. // Київська старовина. 1997. №2. С. 11-27. * У вітчизняній науці є велика кількість досліджень, присвячених шкільним драмам. Класичними є праці М.Петрова, вміщені у “Трудах Киевской духовной академии”, та В..Рєзанова.

Похожие записи