Реферат на тему:

Легенда про великого грішника та її фольклорно-літературні інтерпретації

«Романтизм був справжньою революцією в мистецтві, але водночас він
використовував і уже введені в духовний ужиток елементи, по-новому їх
осмислюючи і включаючи у свою безперечно оригінальну систему» [1,
с. 157]. Звернення до вже відомих у літературі чи фольклорі тем та
образів є для письменника-романтика природним і навіть бажаним, адже
«одна з визначальних рис романтизму – усвідомлена установка на створення
узагальнених образів-символів. Романтиків приваблювали міфи: біблійні,
античні, середньовічні, фольклорні – і вони їх багаторазово
переосмислювали й опрацьовували. Але головне – вони хотіли дати свої
образи-міфи» [1, с. 158]. Серед масиву інтерпретованих міфів є відомі і
не дуже, такі, до яких зверталися часто, і такі, увагу на які звертали
зрідка. Та є кілька надвідомих і надпопулярних. Один із них – міф про
великого грішника, варіанти якого можна віднайти водночас у біблійних
переказах, античних міфах, середньовічних легендах та фольклорі. Один і
той же сюжет, по-різному переосмислений різними культурними системами,
стає джерелом натхнення для багатьох фольклорно-літературних традицій.

Причини широкої популярності легенди про великого грішника серед
письменників різних епох і мистецьких поглядів (а особливо романтиків)
закладені у самому першотворі-міфі. Це було пов’язано з тим, що даний
сюжет давав можливість синтезу в одному творі історичного минулого,
старовини, незвичайно сильних людських особистостей, фантастики й
міфології. Велике розмаїття варіантів легенди тільки сприяло творчості
чи співтворчості, що повністю вписується у специфічно романтичний підхід
до використання міфології в літературі: «романтична інтерпретація міфів
є надмірно вільною, нетрадиційною, творчою, стає інструментом
самостійного міфологізування» [2, с. 657-658]. А фантастична, незвичайна
постать головного героя давала можливість показати незвичайну людину, її
почуття та вчинки, що було дуже важливим для письменників саме епохи
романтизму, адже «проблема особистості стає для романтиків центральною,
саме навколо неї групуються всі інші аспекти їхніх ідейно-естетичних
позицій» [3, с. 12].

Вічне протистояння добра та зла, типово романтичний герой-мандрівник,
найбільший у світі грішник та водночас найбільший у світі страждалець і
спокутник, «проклятий за вину перед людьми або за бунт проти Бога,
приречений на вічні мандри-поневіряння, який безперервно страждає, але
не може померти…» [4, с. 102] – готові розроблені сюжети й образи дала
літературі усна народна творчість. А як саме фольклорні джерела стали
основою для цілого ряду літературних інтерпретацій легенди про великого
грішника – спробуємо показати на матеріалі української романтичної
прози.

Та перш ніж звернутися до аналізу художніх текстів, варто в загальних
рисах окреслити типові та специфічно-українські риси легенди про
великого грішника.

Вже у ХІХ ст. українські фольклористи звертають увагу на цю легенду. Її
записи можна зустріти у багатьох фольклорних збірниках (П.Куліша,
М.Драгоманова, О.Афанасьєва, П.Чубинського, В.Гнатюка та ін.), її
дослідженню присвячені окремі праці та статті («Легенда про
кровосмесителя» М.Костомарова та «Слав’янські перерібки Едіпової
історії» М.Драгоманова). Завдяки цьому маємо чимало зафіксованих саме
українських варіантів легенди, що уможливлює визначення її місцевих
особливостей.

Не претендуючи на повноту й вичерпність аналізу, спробуємо окреслити
спільні та відмінні риси різних типів легенди про великого грішника лише
у тих межах, які необхідні для дослідження паралелей із літературними
текстами.

Українські письменники-романтики могли знати, а тому й використовувати у
своїх творах декілька різних типів легенди. Це стародавні міфи
(найвідоміший з них – давньогрецький міф про Едіпа); апокрифічні
перекази, що побутували у писемному та усному вигляді, а тому набували
рис специфічно фольклорних; та власне українські фольклорні легенди про
великого грішника, у яких на давній міф про трагедію долі наклалися риси
житійних оповідань. Тому доцільним є визначення особливостей текстів цих
трьох груп для подальшого пошуку їх впливів у літературних текстах. Для
порівняння вибрано типові варіанти міфу, в яких водночас щонайповніше
були б відображені всі складові сюжету. При розгляді апокрифічних
переказів та записів української легенди про великого грішника до уваги
беремо кілька характерних варіантів.

Старогрецький міф

про Едіпа [5]

Передісторія: Апокрифічні легенди

[6, с. 190-195; 7, с. 1-22]

Передісторія: Українська легенда

[8, с. 131-132; 9, с. 174-175;

10, т. 1, с. 213, т. 2, с. 141-151]

Передісторія:

– батько ще не народженої дитини дізнається через пророцтво, що повинен
померти від її руки у майбутньому. Після появи хлопчика на світ його
позбувається (обов’язково калічать дитину). Батько відносить сина в ліс
або кидає у бочці в море. Дитину знаходять і вигодовують названі батьки;
– пророцтва ще до народження дитини або ж дитина – плід інцестуального
зв’язку брата та сестри. Батько позбувається сина – як правило, пускає
на воду у човнику, попередньо скалічивши (розрізає живіт). Дитину
знаходять і виховують монахи;

– віщий сон або пророцтво – причина відмови батьків від дитини. Далі –
повторення варіанту, як у старогрецькому міфі.

– вирісши, хлопець чує те ж пророцтво оракула. Покидає нерідних батьків,
щоби уникнути пророцтва. – вирісши, хлопець покидає монастир: зазнає
насмішок ровесників або збезчещує монахинь чи просто хоче знайти
батьків. (Часто в українських легендах передісторія та друга частина
легенди пропущені. Тоді немає інцесту, оповідь ведеться лише про
великого розбійника, згадується, що він убив і рідних батьків).

Здійснення пророцтва:

– випадково вбиває подорожнього, який є насправді його батьком;
Здійснення пророцтва:

– випадкове убивство батька; Здійснення пророцтва:

– хлопець стає наймитом у батька і ненароком убиває його, прийнявши за
злодія.

– хлопець чинить подвиг і за те стає царем та мужем рідної матері. –
одруження з власною матір’ю. – одружується, а частіше просто стає
коханцем своєї матері.

Відкриття правди та розплата за скоєне:

– знамення – мор у місті. У процесі розслідування розкривається правда
про походження царя. Самогубство матері-дружини. Самоосліплення
грішника;

Є різні версії смерті. Найцікавіша – у товаристві доньки він багато
років мандрує різними країнами, його переслідують богині помсти Еринії.
Гине у їх священному гаю, похований там, де в Афінах ховали святих.

Відкриття правди та розплата за скоєне:

– мати-дружина помічає шрами на тілі або лист, який колись клала у
колиску. Юнак сповідається, на нього накладають покуту – замикають на
багато років у келії і викидають ключі. Через десятки років монахи
знаходять ключі у череві риби, що стає знаком прощення, і відкривають
келію.

Два варіанти кінцівки – або грішник помер, спокутувавши всі гріхи і
написавши покаянний канон, або живий і стає єпископом, а згодом папою.

Відкриття правди та розплата за скоєне:

– мати відкриває правду за допомогою знаків на тілі; щоб здобути
прощення, грішник йде від священика до священика. Всі відмовляють у
сповіді, тому він їх убиває. Сповідає його старець-монах або молодий
священик, душа якого записана чортові. Покута – вирощувати з гілки,
костура, обгорілого поліна яблуню, носячи воду ротом (можливі варіанти).
Через багато років виростають два золоті яблука – за убивство матері й
батька. Різні варіанти кінцівки – якщо золоті яблука опадають, то гріх
прощений. Якщо ні, тоді наступна кара – мандри, під час яких герой
вбиває чорта або ще більшого грішника.

Певним еталоном з огляду на давність, повноту та збереженість сюжету
можна вважати славнозвісний міф про Едіпа. Його аналіз дає можливість
стверджувати, що основним мотивом давнього варіанта легенди є тема
долі-фатуму, спроба його уникнення та неминуче здійснення. Покарання як
такого майже нема, бо вина героя несвідома і не залежить від його волі.
Мандри, переслідування Ериній та смерть – кара за те, що Едіп мимоволі
спричинився до смерті матері.

З приходом християнства легенда про великого грішника зазнає деяких
змін, її «пристосовують» до нових часів, нових імен і нових героїв. Адже
«у середньовічній Європі десакралізація античних і варварських
«язичеських» міфів супроводжувалася достатньо серйозним (одночасно
релігійним і поетичним) зверненням до міфології християнства, у тому
числі й до агіографії…» [2, с. 657] Легенда набуває рис житійної
історії, описуючи нелегкі випробовування, що випадають на долю майбутніх
святих.

Оскільки у фольклорі та літературі християнського світу окремо побутує
легенда про Агасфера чи Вічного Жида, тобто покарання безконечними
мандрами, цей мотив відокремлюється від легенди про великого грішника.
Зміни у структурі християнської легенди торкаються, як правило,
останньої, третьої частини – акцент переноситься на мотиви гріха та
розплату за нього. Передісторія і здійснення пророцтва є лише прологом
довгої дороги великого грішника до спокутування гріхів мимовільних
(пророкованих) та свідомих. Причім, у текстах власне агіографічного
характеру самого лише мимовільного злочину достатньо для десятків років
покаяння-затворництва, через що у майбутньому і досягається святість. І
навряд чи варто вважати таку кару надто суворою, адже це лише
гіпертрофований опис життя монаха-затворника. Християнська легенда
пов’язує досягнення особливої благодаті із незвичайними способами
спокути, до яких спричиняються незвичайні гріхи героя, які, у свою
чергу, вчинені з вищої волі, зумовлені долею.

Український фольклор знає кілька типів легенди про великого грішника.
Перший – легенди агіографічного походження про Андрея Критського та
інших справді «великих» (у значенні «славних») грішників. Другий –
власне фольклорні легенди про великого грішника. Їх герой є звичайною
людиною і не переживає тому особливих видів спокути – багатолітнього
затворництва, не досягає святості. Для українських легенд характерною є
анонімність головного героя. Знаємо імена міфічних «великих грішників»
(Едіп, Одіссей і т.д), апокрифічні перекази теж обов’язково
конкретизують персонажів (У праці М.Драгоманова [7] вміщено легенди про
Андрея Критського, папу Григорія, Павла Кесарійського, Юду зрадника). А
от українська фольклорна традиція таких героїв називає просто «великий
грішник», «розбійник», «гайдамака» тощо. Це привносить в оповідь
додаткові риси повчання, застереження, розширюючи до безконечності коло
потенційних великих грішників.

Слід відзначити і характерну неповноту кожного фольклорного запису –
забуваються окремі частини легенди, що часом призводить до нелогічності
сюжету, недостатньої вмотивованості вчинків персонажів. Часто пропущено
пророкування, а тому знімається тема неусвідомленого убивства й інцесту,
а герой постає просто як великий розбійник чи гайдамака, який убив
багато людей, у тому числі й батьків, рідше – ще й братів та сестер.
Таким чином, зникає мотив приреченості, долі, що домінує у первісних
варіантах легенди. Увага переноситься, як і в агіографічних переказах,
на покарання за вчинений злочин.

Тим покаранням найчастіше стає завдання виростити яблуню, яка лише через
багато років дасть рясний урожай, причому два яблука є золотими, що
символізують гріхи за вбивство батька й матері. Щоправда, цей спосіб
покути не завжди ефективний, і грішникові доводиться після того, як
прощені його звичайні вбивства, окремо спокутувати ще й убивство
батьків. Тут і з’являється тема безконечних мандрів – поки не полегшає
торба з камінням чи не лусне металевий обруч на голові. А це можливе ще
за однієї умови (це вже характерна риса цілого ряду саме українських
легенд) – знищення (убивства) ще більшого грішника. Ним, як правило,
стає жорстокий панський економ, який змушує людей працювати на
Великдень. Мотив убивства ще більшого грішника відшукуємо в низці
фольклорних українських оповідань, характерною рисою яких є неповнота
сюжету (пропущено, як правило, дві перші частини).

Крім власне легенд про великого грішника, український фольклор знає й
цілий ряд балад та пісень на теми інцесту [7, с. 30-32]. Поширення
мотиву у пісенному фольклорі може бути свідченням давнього походження
чи, принаймні, тривалого побутування теми на місцевому ґрунті. Однак
М.Драгоманов у праці «Слов’янські перерібки Едіпової історії» [7]
обстоює думку, що легенди про великого грішника, як і пісні про
кровозмішання, є запозиченими, а не похідними з давньої української
міфології. Опонувати чи підтверджувати таку позицію – не є метою цього
дослідження. Зауважимо лише схожість певних частин легенди з українською
фантастичною казкою – особливо мотив вирощування яблуні з золотими
яблуками та накладання за кару залізних обручів чи ношення залізних
черевиків із залізним костуром. Є у легенді й відверті запозичення з
казки – часто сповідником великого грішника стає молодий священик, душу
якого його батько при народженні несвідомо записав чортові (найвідоміший
приклад цього мотиву – казка «Ох»).

Легенда про великого грішника глибоко вкорінена в українському
фольклорі. Зважаючи на її поширення та поліваріантність як сюжетну, так
і жанрову, відголоски окремих її мотивів у пісенних жанрах та окремі
елементи в казках, варто все ж говорити про давність українських легенд
про великого грішника. А окремі характерні риси відрізняють власне
українські фольклорні легенди від споріднених давніх міфів,
агіографічних переказів.

Отже, в українську літературу періоду романтизму легенда про великого
грішника могла прийти різними шляхами. Це можуть бути як впливи власне
українських легенд та апокрифів, старогрецької міфології, так і
міжлітературні запозичення.

Українські письменники ХІХ ст. неодноразово зверталися до легенди про
великого грішника – є принаймні чотири тексти, які можна визначити як
художні твори, написані на її основі. Це повість М.Гоголя «Страшна
помста» (опублікована у другій частині «Вечеров на хуторе близ Диканьки»
1832 р.), частина оповідання П.Куліша «Странствование по тому свету»
(надруковане у першому томі «Записок о Южной Руси» 1856 р., хоча Куліш
мав намір його надрукувати ще в 18847 р. у збірнику фольклорної прози
«Украинские народные предания», однак туди твір не пропустила цензура),
поданий у праці «Легенда про кровозмішувача» М.Костомарова його ж
варіант легенди (перша публікація вміщена у «Современнику» 1860 р.), а
також «поема» чи повість О.Стороженка «Марко Проклятий» (повний текст
опублікований 1879 р.). Вказуємо твори за порядком появи їх у світ з
огляду на можливі міжлітературні впливи. Певною модифікацією теми можна
вважати і раннє оповідання П.Куліша «Коваль Захарко. Рассказ одного
козака» (1843).

Спершу звернемося до текстів, які певним чином стоять на межі фольклору
та літератури. При розгляді художніх творів нас цікавитимуть передусім
причини, які спонукали письменників звертатися до легенди, а також прямі
сюжетні запозичення з міфу та на спосіб їх інтерпретації. З огляду на
брак місця не проводитимемо текстологічні зіставлення.

Пантелеймон Куліш у першому томі «Записок о Южной Руси» об’єднує добірку
переказів про померлі душі в одне ціле наскрізним сюжетом, уводячи
єдиного оповідача – бабусю Дубиниху. У примітках автор зазначає жанрові
особливості твору як зібрання різнорідних повір’їв про померлі душі в
єдину повість, яка «получила некоторую обработку, которой обыкновенно
нет в нерифмованных созданиях народной фантазии» [11, с. 104]. Відтак,
сам автор розцінює опублікований текст як фіксацію народних вірувань про
потойбічний світ, визнаючи водночас певну його літературну обробку. Не
слід забувати, що П.Куліш добре розумів і цінував автентичність саме
фольклорного запису, відзначаючи при публікації фольклорних матеріалів:
«Я записывал их стенографически, как песни, дорожа каждым оборотом и
словом народной речи» [12, с. 1]. Беручи до уваги свідчення автора та
зважаючи на складність і цільність структури твору, можна все ж
визначити його як літературно оброблену добірку фольклорних оповідань, і
розглядати її серед творів літературних. До того ж згодом вона навіть
зазнала кілька перевидань як оповідання під назвою «Бабуся з того
світу». Показово, що на титульній сторінці прізвища автора немає [13].

Мета письменника зрозуміла: П.Куліш не стільки намагався дати читачеві
новий літературний витвір, скільки хотів зберегти певний масив народних
вірувань та донести їх до пересічного читача. Оповідання складається з
одинадцяти оповідей, більшість із яких – невеликі характеристики різних
покарань, яких зазнають грішники за скоєні гріхи. Та для нас наразі
цікавим є поданий у збірці варіант легенди про великого грішника.
Причому цікавий не стільки як літературний текст, а власне як
фольклорний запис.

Сюжет Кулішевої легенди неповний (бракує перших двох частин, що,
зрештою, характерно для українського фольклору). Відсутня тема долі,
інцесту, проте збережено традиційний ряд: батьковбивство, розбій –
бажання спокутувати гріхи – убивства священиків – спокута (вирощування
яблуні). Коротко весь зміст міні-оповідання викладено вже у перших його
рядках: «Багато гріхів натворив, і покуту мав велику, виконав її та не
одержав прощення» [13, с. 13]. Цей твір П.Куліша заповнює певну
прогалину у фольклорних записах – деякі варіанти легенди справді не
пояснюють, що ж відбувається з великим грішником після того, як він
виростив яблуню і два золоті яблука не опали з неї на землю – тобто коли
не отримав прощення за батьковбивство. У варіанті П.Куліша наступне
покарання великого грішника пов’язується уже з життям потойбічним –
гайдамака носить змії з ями до ями голими руками (не буде перебільшенням
стверджувати, що у цьому варіанті опосередковано міф про Едіпа
пов’язаний із міфом про Сізіфа). Характерна риса оповідання – відсутня
віра в можливість прощення гріха: гайдамака помер і мучиться більше за
всіх, і «ніколи не буде йому пільги. Усім буде колись пільга, а йому не
буде» [13, с. 15]. Варто відзначити народне бачення справедливості –
оскільки тема фатуму, тобто мимовільності злочину занепала, то кара за
свідомий злочин не може бути лагідною. Тому та покута, яка
виправдовувала злочин грішника мимовільного, не пасує і не допомагає
грішникові свідомому – ніщо не врятує його від вічної кари.

П.Куліш дає приклад звичайної обробки легенди, наближаючи до
літературної лише мову міфу. Він не втручається у народну легенду, що
дає можливість дослідникам у майбутньому звертатися до «Бабусі з того
світу» як звичайного фольклорного запису.

«Легенда о кровосмесителе» відкриває однойменну статтю М.Костомарова,
присвячену легенді про великого грішника. Навряд чи автор надавав їй
особливого значення та розцінював як повновартісний літературний твір.
Для М.Костомарова легенда потрібна передусім як ілюстрація думок,
викладених у статті. Водночас «Легенда о кровосмесителе» – аж ніяк не
фольклорний запис. Письменник сам вказує, що це компіляція кількох
сюжетів: «Це оповідання, у близьких за змістом і ходом дій варіантах, я
чув у декількох губерніях» [6, с. 189]. Мова та сюжет оповідання більше
характерні для агіографічної літератури, а не фольклорних переказів.
Перевантажений старослов’янізмами текст справляє враження стилізації.
Складною є побудова твору. Можна виділити у ньому кілька часових площин:
вступ – вказівка, що дія відбувається ще у княжі часи та інформація про
особливого монаха-пустельника, до якого здалеку сходяться люди;
розповідь про дивного юнака-відвідувача, який прийшов для сповіді,
називає себе страшним грішником і оповідає свою історію (частину легенди
з пророцтвом, вихованням дитини в монастирі, тоді батьковбивством та
інцестом); закінчення – це повчання старого монаха та покута, яку він
накладає на юнака, її багаторічне виконання і у фіналі прощення гріхів.

B

D

< >

?$??-

n

????????????1

:тір’ю, хоча виховувався, як монах. Старець-монах каже юнакові, що ці
його гріхи – не просто веління долі, за ними передусім воля людини, бо
юнак міг вибрати таку дорогу, щоб уникнути страшного майбуття. Для цього
він мав залишитись у монастирі. Майже немає сумнівів, що, вводячи
раціональне пояснення необхідності покарання, письменник дещо
«підправив» легенду, роблячи її відповідною до своїх уявлень про
християнську мораль: «Сама невідповідність злочину з покаранням за
християнськими поняттями вказує на язичницьке начало. Злочин
кровосумісника ненавмисний. Церква християнська, яка відрізняє
спонукання від дії, не карала б так строго мимовільного грішника» [6,
с. 189].

Загалом цей твір є звичайним олітературенням фольклорно-апокрифічного
сюжету. Порівняно з «Бабусею з того світу» П.Куліша він, безумовно, має
значно більше рис власне літературного тексту, письменник навіть вносить
свої незначні доповнення до традиційної легенди. Як і П.Куліш,
М.Костомаров лише повторює готовий сюжет, систематизуючи кілька
фольклорних записів, виділяючи типові їх риси.

Коли проаналізовані вище твори є загалом маловідомими пересічному
читачеві, до них зверталися хіба що окремі фольклористи та
літературознавці, то про два наступні написано чимало. З перервою у
півстоліття в українській літературі з’являються «Страшна помста» Миколи
Гоголя та «Марко Проклятий» Олекси Стороженка.

Чи не кожен дослідник творчої спадщини О.Стороженка обов’язково звертає
увагу на фольклоризм письменника. Водночас на сьогоднішній день творчий
спадок О.Стороженка все ще не дочекався серйозного монографічного
дослідження – найчастіше він стає предметом розгляду в історіях
української літератури та вступних статтях до збірників творів. Чи не
вперше спробував оцінити значення фольклорного матеріалу у творчості
цього запізнілого романтика А.Шамрай (у передмові до виданого у 1928 р.
збірнику творів О.Стороженка [14], а також у примітках до чотиритомника
1931-1932 рр. [15], де до кожного тексту подавав один або кілька
відповідних фольклорних записів). Чи не найцікавішою спробою аналізу
впливу усної народної творчості на повість «Марко Проклятий» є стаття
Д.Любича «Про ґенезу постаті Марка в поемі О.Стороженка «Марко
Проклятий» [16]. Сучасні дослідники теж звертають увагу на спадщину
письменника [17]. Отож вичерпної відповіді на питання про фольклорні
джерела повісті відшукати наразі не вдалося.

Олекса Стороженко «спростив» майбутнім дослідникам своєї творчості
процес пошуку джерел «Марка Проклятого». У листуванні з першим видавцем
цього твору В.Білим письменник подав інформацію про історію та причини
написання повісті, чи, як зазначає він сам, «поеми»: «Повесть эта в
форме поэмы под названием «Марко Проклятый» – отверженный скиталец,
которого за грехи не принимает ни земля, ни ад. Существует у нас
поговорка: «товчеться, як Марко по пеклу». Стало быть, в изустном
предании народа должна существовать и легенда похождений Марка, и вот 30
лет отыскивал я и собирал куски раздробленной легенды и кое-что собрал.
Каждый народ имеет своего скитальца: французы – вечного жида Сантенера,
испанцы – Мельмота, у немцев и англичан их так много, что не перечтешь,
у русских – Кащей Бессмертный, а у нас – Марко. И, кажется, наш-то Марко
заткнет за пояс всех скитальцев. Чтобы придать более живости и
разнообразия поэме, я связал ее с войною 1648 года» [18, с. 563]. Отже,
мета письменника двояка – відшукати, зібрати й систематизувати легенду,
розпорошену в усній традиції та на її основі не створити, а власне
відкрити для світу новий варіант відомого міфу, довівши таким чином
рівноправність у міжнаціональних літературно-культурних масштабах
української літератури та фольклору. Чи вдалося це письменникові – є
різні думки дослідників. Зрозуміло, що, зважаючи на установку автора,
розбіжності у сюжеті повісті зі змістом фольклорних легенд повинні бути
мінімальними. Водночас О.Стороженко у «Марку Проклятому» постає перш за
все як письменник, а не фольклорист. Неважко побачити, що він не боїться
видозмінювати, підправляти легенду, коли це відповідає його задумові.
А.Шамрай вважав, що у творі «даремно шукати цілковитого відтворення
справді існуючої легенди» та що «Марко Проклятий» – «в більшій частині
твір створений власними зусиллями автора, особливо в частині історичній»
[14, с. 43].

Та звернемося до зіставлення авторського тексту з легендою. Очевидним є
поєднання в одній площині твору кількох сюжетів – традиційної легенди
про великого грішника (тема інцесту, вбивство матері й сестри) з
легендою про Агасфера (Вічного жида) (покарання безсмертям) та історією
про козака, що товчеться по пеклі. Були у дослідників сумніви щодо
органічності чи доцільності цього поєднання, виникало питання, чи не
штучною є така компіляція. Ще М.Петров вказував на неправомірність
цільового пошуку легенди [19, с. 219], якщо є приказка («Товчеться, як
Марко по пеклі»), посилаючись на Крижановського, який розглядає цю
приказку як переклад з польської: «Wykreci si jak Мarek w pieklie» (у
Польщу фразема потрапила з флорентійського собору і складена для
осміювання Марка Ефеського, противника католицизму). Очевидно, саме на
основі приказки в українській літературі і виник образ Марка, який
товчеться по пеклі. Водночас Д.Любич наголошує, що «саме слово Марк
іранського походження жило в нас на Україні до прихода християнства в
значенні ворожої сили, згадки про нього сягають ХV ст. З появою
приповідки правдивий сенс наймення Марка почав затрачуватися…» [16,
с. 187]. Та й мотив сходження до пекла не можна трактувати лише як
запозичення. Український фольклор знає не одного такого персонажа:
А.Новосєльський (Марцінковський) серед «сміливців, які ходять до неба і
до пекла» називає солдата Заведю і бабу Химу [20, с. 292], а героєм
вірша «Про вигнання чортів з пекла» є веселий козак-характерник.
Зафіксовано і записи легенди про великого грішника, у яких присутня тема
героя, що «товчеться по пеклі». Щоправда, це стосується не самого
«грішника», а священика, який його сповідає (душу цього священика колись
батько заповів чортові за допомогу в лісі, ще не знаючи про народження
сина. Вирісши і ставши священиком, син сходить у пекло і змушує чортів
повернути запис) [10, т. 2, с. 146-150]. Отже, оскільки фольклорна
традиція знає поєднання легенди про великого грішника та мотиву
сходження у пекло, навряд чи можна вважати варіант О.Стороженка штучним
чи суто авторським.

Як видно із порівняння сюжетів трьох типів легенд, мотив довгої
мандрівки є органічною складовою структури легенди про великого
грішника. У фольклорних записах покарання мандрами трапляється доволі
часто – і нерідко у поєднанні з мотивом носіння тягаря (як правило,
торби з камінням, по одному каменю за кожного вбитого). Мандри є
безконечними, поки грішник не робить справді добрий учинок – найчастіше
убиває ще більшого грішника. На власне фольклорні джерела мотиву
мандрівки у «Марку Проклятому» вказує і мета мандрів. Біблійний Агасфер
подорожує безцільно і бездіяльно, він приречений дочекатися нового
пришестя Христа, безсмертя є його карою, як і вимушена мандрівка.
Фольклорний герой мандрує з певною метою: потреба чинити добрі справи
невпинно підганяє його – лише це зумовлює прощення. Мандри Марка також
не безцільні – «ним керує совість і потреба робити добро» [16, с. 187].
Отже, можна стверджувати, що О.Стороженко у повісті «Марко Проклятий»
поєднав мотиви, характерні саме для української фольклорної легенди про
великого грішника. Інша річ, що його втручання у фольклорний матеріал є
доволі значними, тож повість можна розцінювати не як повторення, а як
інтерпретацію відомої легенди.

Із дванадцяти розділів повісті викладові легенди присвячено лише другий
і третій, у четвертому Марко оповідає про те, як спускався у пекло,
решта ж до теми великого грішника стосунку фактично не мають (Марко у
них є козаком-характерником, а не фантастичним персонажем). Структуру
сюжету народної легенди у творі в основному збережено, але видозмінено.
Зник мотив пророцтва – зате письменник вводить тему переступлення певних
заборон-табу, що програмує подальшу нетиповість чи ненормальність Марка.
Зачатий у забороненому місці у невластивий час (війна, заборона на
перебування у війську жінок), народжений без виконання відповідних
оберегових дій та вигодуваний кров’ю птахів замість материнського
молока, Марко приречений на страшне майбутнє. Саме у дитинстві, а
точніше у неправильних вчинках батьків, корені його несамовитості, що
спричинило згодом численні свідомі убивства: зрадниці-коханої, її сім’ї,
нареченого сестри, власної дитини, а згодом і сестри та матері. Мотив
покидання батьківського дому та виховання у чужих людей Стороженко
змінює на багатолітнє «звірине» життя у лісах. Мотив інцестуального
зв’язку з матір’ю замінено зв’язком із сестрою, який також характерний
для легенд про великого грішника (у деяких варіантах сам великий грішник
є дитиною брата і сестри), як і убивство матері, а часом і сестри. Марко
прагне покаяння і звертається до священика, що також відповідає змісту
легенди. Але покуту і прокляття на нього накладає батько, який приходить
зі світу мертвих – це вже прийом літературний (як і подвійний –
батьківський та материнський – прокльон).

Цікавим і безсумнівно «позиченим» з фольклорної традиції є мотив
щотижневого «умирання» Марка – зафіксовано відповідні записи, які
стосуються легенди про Вічного жида: «Як місяць у останній квадрі, то
він сивіє і робит ся старий-старий, а як місяць новий настане, то він
знов молодий, здоровий, білявий, підтяте волоссє» [20, т. 1, с. 202]. Чи
не маємо тут справу з механічним перенесенням певних рис одного
фольклорного персонажа («мандрівника» Агасфера) за аналогією на іншого
(«мандрівника» Марка)?

Отже, О.Стороженко справді використовує саме український фольклорний
варіант міфу про великого грішника. Водночас для письменника характерне
зміщення акцентів порівняно з першоджерелами. У «Марку Проклятому»
головний герой, при всій своїй демонічності, є звичайною людиною, яка
волею випадку приречена на страшне і незвичайне життя. Письменник «не
дає» героєві чинити злочини мимоволі – Марко грішить свідомо, свідомо
закохується в сестру, свідомо йде на убивства. Отже, всьому винна не
доля – герой у Стороженка має право і можливість вибирати. Недаремно
своєрідний зліпок з Марка, Петро Кобза, є прикладом цих людяних реакцій,
а тому є уособленням поступу на шляху погамування тваринних інстинктів
[17, с. 134]. Щоправда, це стається і завдяки Маркові – його історія,
його приклад є застереженням для інших.

О.Стороженко вдало зумів перенести міф з площини фольклорної у
літературну. Він ішов шляхом не простої обробки чи олітературення
відомого сюжету, а швидше доповнення і видозміни. «Марко Проклятий» є
новим літературним варіантом міфу про великого грішника, створеним на
основі фольклорних українських легенд.

У 1838 р. побачила світ повість «Страшна помста» М.Гоголя. Джерела
повісті дослідники визначають по-різному. Всі вказують на фольклорні
мотиви та безсумнівні міжлітературні впливи, проводячи паралелі між цим
твором М.Гоголя та повістю Л.Тіка «П’єтро Апоне» [21, с. 31] (твір
безсумнівно доступний для М.Гоголя, адже був перекладений і надрукований
в «Московском телеграфе» 1828 року). Водночас не варто недооцінювати
впливу на письменника саме української легенди.

Проблеми, які виникають у процесі аналізу «Страшної помсти», свідчать
про роль фольклорних джерел у творчості Гоголя. Часом помилки при
визначенні етимології деяких мотивів у текстах письменника призводять до
спірного трактування важливості окремих елементів твору та визначенні
міжлітературних впливів. Скажімо, характерний для фольклорної легенди
мотив убивства священика чи монаха, який відмовляється сповідати
великого грішника, кваліфікують як типові впливи європейської літератури
[22, с. 79]. Чи до впливів легенди про великого грішника зараховується
лише мотив гріха та покаяння, а тема батьковбивства, інцестуального
зв’язку розглядається лише як похідна з європейської романтичної
«трагедії долі» і тільки [23, с. 53].

Тому не слід перебільшувати чи недооцінювати вплив легенди про великого
грішника на «Страшну помсту» М.Гоголя. Здавалося б, легенда як така у
тексті повісті фактично відсутня, можна виділити лише окремі її мотиви.
Та поглиблений аналіз не допускає сумнівів, що саме від неї
відштовхується Гоголь. Окремі, часом незначні елементи твору вказують на
джерело натхнення автора. Безумовно, на основі «Страшної помсти» було б
важко відновити типові риси легенди про великого грішника. Однак у
повісті можна виділити чимало мотивів, характерних для фольклорної
легенди.

Передусім це характерна анонімність чаклуна – головний герой повісті
М.Гоголя безіменний, у тексті він постійно визначається лише у зв’язку з
іншими персонажами (або як батько, або як чаклун).

Фольклорну основу має також інцестуальний мотив і тема убивства.
Характерна для фольклорної традиції паралель «любов до матері та
убивство батька» у повісті замінюється нетиповою «любов до доньки та
убивство її чоловіка». Інцестуальні мотиви батько-донька трапляються в
усній народній творчості, щоправда нечасто. Що ж до самого убивства
доньки, то навряд чи можна його розглядати лише як вплив фольклорний –
убивство Катерини та її сина є логічним з огляду на викладений у кінці
«Страшної помсти» міф про братів. Донька та внук чаклуна не можуть
пережити чаклуна, адже саме грішник повинен стати останнім у роді.

Легендарними є мотиви бажання покаятися та убивства схимника, що часто
трапляються у фольклорних варіантах легенди. У творі М.Гоголя вони
сильно змінені. Потреба покаяння виникає у чаклуна лише внаслідок
надзвичайно сильного почуття страху, а не внаслідок раптового прозріння
і бажання спокутувати гріхи. Показовим у цьому плані є момент убивства
схимника. За фольклорною версією, тільки цей особливий монах може
відпустити гріхи, але у випадку з чаклуном і він безсилий – бо перед ним
не просто «великий грішник».

У повісті нічого не сказано про попередні гріхи чаклуна – можна лише
здогадуватися, що на його совісті багато людських життів. Неконкретність
в окресленні злочинів зріднює «Страшну помсту» із фольклорними текстами
– М.Гоголь лише відзначає , що гріхи були такими страшними, що іще не
траплялися.

Слід також відзначити і характерну саме для народної візії страшну
зовнішність грішника, його впізнаваність. Змальовуючи чаклуна,
письменник керується українськими поняттями норми у зовнішності,
поведінці й описує його через заперечення характерних для більшості рис
(не карі очі, дивний смак до їжі, незвичайні люлька, зброя, одяг –
причім постійно підкреслюється неможливість знайти історико-географічні
відповідники цій нетиповості). Цю своєрідну манеру зображення героя –
через заперечення – першим відзначив А.Бєлий [24, с. 57-68].

«Споріднює» чаклуна та легендарного великого грішника і мимовільність їх
злочинів. У «Страшній помсті» чаклун чинить злі дії свідомо, зате не
знає чому його злочини є недоцільними, і сам він страждає від відчуття,
що є маріонеткою в руках вищих сил [23, с. 53]. Як вчинки легендарного
грішника певним чином «запрограмовані» ще до його народження, так і дії
чаклуна спричинені долею. Вони приречені на проживання кожен своєї
історії, яку не здатні змінити.

Вище наведені паралелі між фольклорними легендами про великого грішника
та «Страшною помстою» М.Гоголя навряд чи варто розцінювати як щось
більше, ніж просто пошук схожих рис. Маючи справу з творчістю
письменника такого таланту, дуже важко, якщо й узагалі можливо, провести
межу між запозиченням і вигадкою. Тому ми не говоримо про запозичення
всіх названих елементів саме з легенди про великого грішника – у випадку
з Гоголем можна лише говорити про подібність до легенди. А чи є воно
саме запозиченням, чи випадковим збігом – важко визначити. Особливо коли
зважати на порівняно незначну поінформованість М.Гоголя як фольклориста
– він не став би тридцять років по краплинках збирати легенду, а
задовільнився б одним-двома варіантами.

Сумнівів не викликає лише одне – М.Гоголь, безперечно, знав українську
легенду про великого грішника і використав її як основу однієї із
найкращих своїх повістей. Письменник не йшов за фольклорним зразком –
він брав окремі знакові його частини, та своєрідно їх інтерпретуючи,
створив новий міф. Що, зрештою, є специфічно гоголівським способом
творення художнього тексту. Як відзначив Ю.Лотман, основним принципом
побудови художньої моделі у Гоголя є нові, незвичні, а часом ніби
неможливі поєдання сталих відомих, звичних частин на різних рівнях [25,
с. 26-30]. Письменник з давно відомих уривків склав нову казкову
мозаїку, що вражає свіжістю й несподіваністю.

На перший план у «Страшній помсті» М.Гоголь виносить нову тему – вперше
рівноцінним до вбивства гріхом стає зрада – зрада родини,
брата-побратима, рідної землі. У фіналі повісті погляд з глибини віків
по-новому висвітлює провину чаклуна. Його предок не просто убивця – він
зрадник, який знищує побратима, а з ним і майбутнє його роду. Тому
помста падає на весь рід злочинця, останній з якого – чаклун –
приречений стати страшним грішником. І найстрашніше, що він чинить, за
що хочуть стратити його козаки – це не вбивства, не чарівництво – це
зрада, але зрада вже цілого народу. Відповідна до такого гріха і кара,
страшніша від усіх мук великого грішника з народних легенд. «Переходячи
з однієї площини в іншу, «помста» накопичує моменти страшного,
жорстокого доти, доки нам не відкриється вся безодня цього поняття –
«страшна помста» [23, с. 52].

Отже, Микола Гоголь, відштовхуючись від легенди про великого грішника,
створює новий міф – можна його назвати міфом про великого зрадника чи
велику зраду. Якщо «розгорнути» і поставити в один ряд часопростір
повісті, то все у ній починається і закінчується зрадою як одним із
найбільших гріхів – зрадою побратима, зрадою сім’ї, зрадою народу. Не
варто й нагадувати, наскільки болючою могла бути ця тема для самого
М.Гоголя. Головне, що, створивши свій міф про великого зрадника, він
подав нам приклад найскладнішого (і найпродуктивнішого) варіанту
можливої інтерпретації фольклорної легенди.

Отже, українська романтична проза ХІХ ст. подала нам чи не повний спектр
можливих інтерпретацій фольклорної легенди про великого грішника – від
простого олітературення з максимальним відтворенням змісту народного
зразка і аж до творення нового міфу на основі традиційного.

Література

Тертерян И. Романтизм как целостное явление // Вопросы литературы. 1983.
№ 4. С. 151-181.

Мелетинский Е. Общее понятие мифа и мифологии // Мифологический словарь.
Москва, 1991. С. 653-658.

Дмитриев А. Теория западноевропейского романтизма // Литературные
манифесты западноевропейских романтиков. Москва, 1980. С. 5-43.

Ванслов В. Эстетика романтизма. Москва, 1966.

Грейвс Р. Мифы древней Греции. Москва, 1992.

Костомаров Н. Легенда о кровосмесителе // Костомаров Н. Собрание
сочинений. Исторические монографии и исследования. СПб, 1903. Кн. 1.
Т. 1. С. 181-196.

Драгоманов М. Слав’янські перерібки Едіпової історії // Драгоманов М.
Розвідки про українську народню словесність і письменство. Львів, 1907.
Т. ІV. С. 1-116.

Драгоманов М. Малорусския народныя предания и разсказы. Киев, 1876.

Васильев М. Великий грешник // Киевская Старина. 1884. С. 174-175.

Гнатюк В. Галицько-руські народні леґенди. Т. 1-2 // Етнографічний
збірник. Львів, 1902. Т. ХІІ.

Кулиш П. Записки о Южной Руси. СПб, 1856. Т. 1.

Кулиш. Украинские народные предания. Москва, 1847. Кн. 1.

Бабуся з того світу. Оповідання про померши души. Київ, 1883.

Шамрай А. Українські оповідання Олекси Стороженка // Стороженко О.
Твори. Харків, 1928. Т. 1. С. 5-72.

Стороженко О. Твори: У 4 т. Харків, 1930-1931.

Любич Д. Про ґенезу постаті Марка в поемі О.Стороженка «Марко
Проклятий». К., 1987.

Поліщук Н. Дещо про міфо-ритуальні матриці у повісті О.Стороженка «Марко
Проклятий» // Студії з інтегральної антропології. Львів, 1999. № 2. С.
132-142.

Стороженко О. Марко Проклятий. Оповідання. Київ, 1989.

Петров Н. Очерки истории украинской литератури ХІХ столетия. Киев, 1884.

Nowosielski A. Lud ukrainski. Wilno, 1857. Т. 1.

Дашкевич Н. Романтический мир Гоголя // Чтения в историческом обществе
Нестора Летописца. Киев, 1906. Кн. ХІХ. Отдел ІІ. Вып. 1. С. 3-34.

Чапленко В. Фольклор в творчестве Гоголя // Литературная учеба. 1937. №
12. С. 73-89.

Манн Ю. Поэтика Гоголя. Москва, 1978.

Белый А. Мастерство Гоголя. Москва; Ленинград, 1934.

Похожие записи