Комунікативно-прагматичні передумови формування
пояснювально-ототожнювального відношення в структурі синтаксичних
конструкцій

Семантико-синтаксичне пояснювально-ототожнювальне відношення знаходить
своє вираження в специфічних синтаксичних конструкціях мови на зразок:
Прикметний факт –

багато подорожує, багато перекладає… Тобто намагається втекти від
самого себе (Р. Мовчан); Через усвідомлення національного характеру
українського народу вони (романтики – С.Г.) йшли до осмислення
всеслов’янських завдань, тобто підходили до розуміння загального за
допомогою часткового, національного як складової частини
інтернаціонального (Т. Комаринець). Під пояснювально-ототожнювальною
конструкцією в статті розуміються структури, які складаються з двох
компонентів – пояснюваного й пояснювального – й організовані відповідно
до закономірностей будови таких синтаксичних одиниць, як
словосполучення, речення й текст, наприклад: Уявляєш, я спав у якомусь
автомобілі, тобто в багажнику, а потім мене з нього викинули
(Ю. Андрухович); Я не вірила в Бога… тобто колись вірила
(В. Підмогильний); Саме на цей Ірпінь припадає створення сленгу. …Сама
ситуація спонукала до чогось подібного… Потреба вироблення чогось
уніфікованого постала досить гостро, щоправда для більшості
неусвідомлено. Досить швидко почали приживатися найприкольніші вирази.
Тобто сама громадськість підсвідомо уніфікувала свою мову, без засідань
комісій, друку словників та інших формальностей, які зараз так
полюбляють (Ю. Нога). Ці одиниці в мовній системі демонструють
можливості вираження пояснювально-ототожнювальне відношення на різних
рівнях, відрізняючись характером компонентів, які їх структурують:
слова, речення, відрізки тексту в різноманітних поєднаннях. Варто
зазначити, що пояснювально-ототожнювальні речення вживаються і як
елементарні структури (пояснюване й пояснювальне), і в межах ускладнених
конструкцій складного речення, наприклад: Він все не йшов додому, тобто
не мав куди йти (М. Розумний); Нормальне використання мови людиною – це
передусім уміння говорити і писати, тобто створювати, породжувати нові
тексти (Ф. Бацевич); …кмітливий віслюк бажав погодити жінці, а на те
мався лише один спосіб: порівнятися з чоловіком, тобто примусити
чоловіка наздогнати їх або ж приставати самому так хитро й непомітно
(П. Загребельний).

Актуальність досліджень пояснювально-ототожнювальних конструкцій
визначається тим, що сучасне розуміння дихотомічної природи мови – як
граматичної системи, яка водночас є й засобом комунікації, – окреслює
нові перспективи у вивченні пояснення, зокрема
пояснювально-ототожнювального значення, адже дослідники наголошують на
тісному взаємозв’язку цього мовного явища з мовленням
(Н.В. Кірпічникова, М.В. Ляпон, Е.Ф. Морозова).

Метою статті є з’ясування комунікативно-прагматичних передумов
формування пояснення, різновидом якого є пояснювально-ототожнювальне
значення, що передусім передбачає аналіз конструкцій зі сполучником
тобто. Річ у тім, що саме в конструкціях із цим сполучником виражається
власне-пояснення, в основі якого лежить тотожність, на відміну від інших
структур, які формують супутні ядерному відношення уточнення,
узагальнення, включення. Ядерні пояснювальні конструкції отримали назву
пояснювально-ототожнювальних. Сполучник тобто в їх складі є найменш
диференційованим за своїм значенням, отже, найбільш відповідає сутності
власне-пояснення. Аналіз конструкцій зі сполучником тобто дозволяє
з’ясувати сутнісні риси відношення пояснення в його типовому вияві як
пояснювально-ототожнювального відношення між частинами складної
синтаксичної конструкції. Такий аналіз забезпечить, у свою чергу,
ґрунтовний опис семантичної специфіки інших різновидів пояснювальних
конструкцій.

Можливість формування двох або більше пропозицій, які стосуються одного
диктума, явище закономірне для мисленнєвої діяльності людини. Мова має в
своєму арсеналі значну кількість засобів різних рівнів для того, щоб
мовець міг із їх допомогою віднайти й зреалізувати своє бачення світу,
тобто шляхом пошуку змоделювати картину світу згідно зі своїм баченням
тієї чи іншої ситуації.

Домінуюча на сьогодні думка, про те, що мовлення є ширшим поняттям, ніж
мова

[5, 12-20], і що саме воно (мовлення) має бути об’єктом більш уважного
осмислення лінгвістів, має під собою підстави. Це твердження набуває
особливої актуальності в контексті осмислення пояснювальних конструкцій.
Їх природа, яка ґрунтується на позначенні різними словами того самого
явища, не узгоджується із законом економії мовних засобів, тяжінням до
конденсації думки в мінімумі мовних засобів. Наведені міркування, а
також урахування факту комунікативної детермінованості пояснення дає
змогу стверджувати, що сферою народження пояснювальних конструкцій є
мовлення як процес, характерними рисами якого є спонтанність,
непідготовленість, пошук.

Своєю появою синтаксичні пояснювальні конструкції мають завдячувати саме
специфічним рисам мовлення як живої реалізації потреби людини до
висловлення себе, до комунікації з іншими за допомогою мовних засобів,
але в такий спосіб, щоб процес спілкування був оптимальним шляхом до
порозуміння. Виразно це засвідчує такий мовленнєвий контекст:

Майор Підсікайло подивився в той бік, де під осінніми вітрами нуртували
дніпрові хвилі, й грізно нахмурився. Дощ періщив його під вітром, та не
про дощ думав командир батальйону.

– Чого ж нам побажати цієї ночі й що заповісти нашим нащадкам, якщо,
виходячи з усіх даних, чимало з нас зачепить, так би мовити, снарядом,
або накриє хвиля? Заповімо їм, браття… – Підсікайло ще раз глянув на
кручі київських висот. – Тобто, я хочу сказати, що коли наш час настав,
значить, заповімо їм безсмертя!

Батальйон. Смерть фашистським загарбникам!

Підсікайло. Значить, пояснюю: перед нами не просто той берег Дніпра.
Перед нами, так би мовити, той берег долі. Все! (О. Довженко). У цьому
прикладі мовцем використовується пояснювальна частина як засіб більш
глибокого емоційного впливу на слухачів та їхні переконання. Мовець
відмовляється від початкового висловлення, у якому можлива смерть бійців
покладена на об’єктивні чинники (снаряди, хвилі), і вживає абстрактне
поняття часу, з яким співвідносить ті сили, що не належать цьому світу
(смерть). За рахунок цього побажання безсмертя нащадкам цілком
вписується в загальну тональність пояснювальної частини. Використання
пояснювальної конструкції у цьому випадку визначене такими факторами:
ситуацією спілкування (перед боєм), предметом мовлення (про високі
матерії (життя і смерть)), інтенцією мовця (переконати бійців у
недаремності їхніх жертв), наявністю конкретних слухачів (яким причини
смерті й так відомі, натомість їм потрібні зовсім інші аргументи для
переконання).

Н.В. Гуйванюк, визначаючи набір факторів, що впливають на вибір мовцем
того чи іншого кореферентного синтаксичного утворення, указує на такі:
1) ситуація мовлення; 2) задум, комунікативна мета повідомлення;
3) мовний досвід мовця; 4) структура попереднього тексту; 5) обставини,
що породжують текст; 6) структура ситуації (мовець, слухач (слухачі),
предмет мовлення); 7) психічний і фізичний стан мовця; 8) значимість
події, що є предметом повідомлення, і ще цілий ряд інших [4, 27]. Із
виділених дослідницею чинників, які можуть впливати на вибір однієї з
варіантних форм передачі тієї самої ситуації, усі можуть бути підведені
під один, а саме фактор мовця, який, будучи творцем висловлення,
визначає значимі елементи ситуації, актуальність того чи іншого
компонента змісту тощо, “адресант задає основні “координати
спілкування”, значною мірою “веде” процес комунікації загалом” [3, 106].
Отже, поєднання в синтаксичній структурі двох позначень ситуації
дійсності визначається мовцем як ситуативно зумовлена потреба.

Стосовно пояснювальних висловлень важливим видається урахування суттєвої
різниці ролі адресанта в процесі творення усного та писемного тексту.

За умови створення писемного тексту орієнтація мовця на слухача керована
наявністю уявного читача, ідеальної моделі слухача. Отже, використання
пояснювальної конструкції в тексті можна віднести лише на рахунок
“підозри” автора тексту в неуважності читача, або ж, з іншого боку,
“підозри” автора у власній неточності, що може завадити правильному
сприйняттю й розумінню викладеного. Обидва фактори відтак замкнені на
читачеві (адресатові), хоча й визначаються виключно авторською
комунікативною настановою. Засвідчує це такий приклад: І вона заговорила
якось не так як завжди, а хвилюючись і ковтаючи слова – вилила на
дівчинку повінь слів, налягаючи на тому, що вона, тобто тітка
Аполінарія, не може жити столовницею, бо в її матері, тобто Ванди,
зарплата мацюпенька (В. Шевчук), де пояснювальні частини вжиті для більш
чіткого орієнтування читача, кому з персонажів які дії належать.

У випадку усного мовлення визначальних факторів, які впливають на вибір
пояснювальної конструкції як адекватного засобу комунікації, більше,
зокрема, це й ситуація мовлення, реальність реципієнта, а не його
модель, стан мовця тощо. Та все ж найважливішим у цьому є факт
реальності слухача, а відтак наявність тих об’єктивних чинників, котрі
підказують мовцеві про необхідність пояснити той чи інший фрагмент свого
висловлювання, шляхом використання пояснювальної конструкції.

Отже, використання пояснювальних конструкцій в усному й писемному
мовленні детерміноване різними факторами. У випадку з текстом автор сам
вирішує, чи варто використовувати пояснювальну конструкцію. У живому
спілкуванні фактор адресата диктує йому цю необхідність.

~

¦

th

=стичного характеру пояснюваного компонента ситуації спілкування,
складність сукупного змісту пояснювального компонента та ін. Перелік
засвідчує, що рефлексія мовцем себе, своєї розумової та
мовно-мовленнєвої діяльності та перцепція ситуації спілкування
відіграють вельми посутню роль у появі пояснювальних конструкцій. Ці
психо-ментальні фактори визначають і вибір характеру пояснювального
компонента складних конструкцій. Відтак мовець може або згортати своє
попереднє висловлювання, намагаючись висловити сказане одним словом, або
навпаки, розгортати, добираючи інші лексичні, стилістичні, синтаксичні
засоби.

Варто зазначити, що добір мовцем засобів пояснення і взагалі поява
пояснення як такого ґрунтується на принципах економії та надлишковості,
відповідно до яких носій мови завжди може вибрати будь-який спосіб і
засоби вербалізації. За такої свободи вибору основним усе ж для мовця
залишається бажання найпростішим, найекономнішим чином висловити себе,
свою позицію. З іншого боку, він прагне того, щоб його зрозуміли
правильно, а тому змушений відмовлятися від економії, а керуватися
принципом надлишковості, щоб бути якомога точніше зрозумілим іншими. При
цьому пояснювальний компонент, який мовцем визначається як необхідний
для порозуміння, значною мірою керований суб’єктивною оцінкою ситуації
спілкування, слухача, своїх власних інтенцій.

Розглянутий аспект важливості й визначальності
комунікативно-прагматичної настанови мовця на реалізацію в акті мовлення
своєї позиції, а отже, на самореалізацію в процесі формування й
продукування конструкцій із пояснювальним компонентом змісту має
безпосередній зв’язок і з аспектом комунікації як цілеспрямованої мовної
діяльності. Розуміння мовлення як двобічного акту визначає необхідність
розгляду й проблеми фактору адресата (реципієнта, слухача, читача). Про
важливість урахування цього фактору існує значна література [1, 2].
“Адресат, – зазначає Ф. Бацевич, – це не пасивний споживач інформації, а
активна особистість, від якої значною мірою залежить успіх спілкування”
[2, 106].

Не можна обійти увагою також те, що часто пояснювальний компонент
складних конструкцій зі змістового боку не є поясненням, тобто він не те
що не прояснює попереднє висловлювання, а навпаки, є складнішим за
будовою й важчим для рецепції елементом конструкції, наприклад: Містерія
Воплочення, тобто парадоксальне з’єдинення людської та Божої природ у
Христі, віддаване за допомогою апофатичних термінів…, навіть слугувало
у філософії Сковороди за модель поєднання “видимої” й “невидимої” природ
у всесвіті й людині (Л. Ушкалов). Цю суперечність не можна узгодити
жодним лексичним чи синтаксичним аналізом.

Дослідники пояснювальних конструкцій, відзначаючи такі вияви, найчастіше
не пропонують ніяких інтерпретацій. Розуміння цієї ситуації може бути
досягнуте лише за урахування названих принципів економії й
надлишковості. Мовець, вибудовуючи своє висловлення, з одного боку,
передусім турбується про задоволення власних потреб – бути зрозумілим
правильно чи адекватно, але з другого – він зважає на адресата, на
протилежний бік комунікативної ситуації, для якого власне й продукується
мовлення. Отже, у побудові пояснювальної конструкції він зупиняється на
точці, на якій, на його думку, висловленого достатньо або навіть більше
ніж достатньо для того, щоб його зрозуміли інші саме так, як потрібно.

При цьому, як було відзначено вище, урахування позиції адресата суттєво
різниться в усному й писемному мовленні. Усна комунікація процес
складніший з точки зору його непідготовленості, спонтанності творення
висловлень. Тому саме при усному спілкуванні пояснювальні конструкції
набувають того багато смислового навантаження, яке досить важко підвести
під канон пояснювального відношення. За усного спілкування автор має
можливість постійного корегування свого вихідного висловлення з
урахуванням тієї чи іншої реакції слухача. “Комунікативна стратегія
адресанта залежить від особи адресата, його готовності чи неготовності
саме до запропонованого адресантом типу, напряму, тональності
спілкування” [2, 106]. Крім того, цей вид мовленнєвої діяльності широко
характеризується своєрідною діалогічною побудовою пояснювальних
конструкцій. Зокрема, широко побутують такі способи формування
пояснювальних конструкцій: вихідне висловлення автора – реакція адресата
(може виражатися за допомогою таких засобів, як питальні висловлення на
зразок “тобто?”, “не зрозумів” та спонукальні на зразок “уточніть”, або
ж позамовними способами (міміка, жест нерозуміння тощо)) – пояснювальна
частина висловлення автора, наприклад:

Орлюк. Що ви думали, бачивши весь цей жах, жорстокість, грабіж? Що ви
думали?

Вірський. Я не думав. Були часи, коли я зовсім не думав.

Орлюк. Тобто?

Вірський. Цього було так багато, що я більше почував, ніж думав.

Орлюк. Чого — цього.

Вірський. Страждання (О. Довженко).

Урахування мовцем позиції слухача є одним із найважливіших чинників
формування пояснювальних конструкцій як цілісних, причому роль
реципієнта може бути як пасивною (мовець сам вирішує проблему
зрозумілості свого вихідного висловлення з огляду на передбачувану
реакцію або фонд знань слухача, пресупозиції), так і активною (слухач
вимагає пояснення). За обох ситуацій саме наявність фактора адресата є
каталізатором появи пояснювальних висловлень.

Комунікативна зумовленість другої частини досліджуваних конструкцій
позначається на тому, що її статус як пояснювальної встановлює мовець
відповідно до визначеного ним самим комунікативного завдання.
Співвіднесеність першої й другої частин як пояснюваного й пояснювального
компонентів випливає лише зі створеного мовцем контексту висловлення й
не є очевидною поза ним, поза ситуацією мовленнєвого спілкування. Так,
наприклад, висловлення на зразок: [Не забула так само Марта й на
перекваліфікацію піти – щоб віддаватись своїм переживанням,] вона мусила
жити, тобто служити й заробляти гроші; Показавши перед комісією свої
вмілості, Марта Висоцька була залічена під літеру А, тобто посаду мала
дістати в першу чергу (обидва приклади – В. Підмогильний) пояснюваний і
пояснювальний компоненти виявляють свою диктумну тотожність лише в
контексті, лише у цілісному висловленні вони можуть бути кваліфіковані
як еквіваленти одного диктумного змісту, який може утворити семантичне
наповнення пояснювальної конструкції. Для підтвердження цих міркувань
варто порівняти наведену вище пояснювально-ототожнювальну конструкцію з
іншою, яка містить подібну за змістом першу частину: Вона мусила жити,
тобто служити й заробляти гроші й Людям хотілося жити, тобто творити,
працювати (О. Довженко). Другі частини в наведених прикладах, тобто їх
пояснювальні компоненти, хоча й тотожні за змістом фактично тому самому
змістовому компонентові пояснюваної частини, разом із тим становлять
принципово різні пояснення, зумовлені світоглядними чинниками. Цим
пояснюються труднощі, які виникають при віднаходженні пояснювальних
відношень у безсполучникових конструкціях, які б корелювали з
аналогічними сурядними конструкціями: за відстуності пояснювальних
сполучників зміст частин сам по собі не дає підстав для однозначної
кваліфікації того чи іншого речення як пояснювального. Підкреслимо, що
ця заувага стосується передусім пояснювально-ототожнювальних речень.
Семантика уточнення, узагальнення більш чітко розпізнається завдяки
лексико-семантичній специфіці частин, яка й увиразнює такі конструкції.

Особливого значення набуває комунікативна настанова висловлення на шляху
формування пояснювального відношення також у випадках, коли одна з
пропозицій репрезентує фрагмент дійсності метафорично: За приклад такого
“метафоричного перекладу” Й. Бродський наводив архітектурний Петербург –
“перенесення грецького портика на широту тундри”, тобто переклад не
тексту з мови на мову, а, сказати б, концептуальної
філософсько-естетичної схеми оригіналу – на систему знакових кодів іншої
культури (І. Андрусяк); [Головне – підкреслити в новелі, що він, його
герой, на голову вище за оточення цих посередностей, звідси інша
проблема, але в підтексті:] або бути генієм, або взагалі не бути, не
існувати, Гамлет, вирішення вічного питання, тобто не жити, якось
інакше, не так прямолінійно (В. Дрозд). Важливу роль відіграє цей
механізм і в разі, коли одна з пропозицій містить дейктичні елементи,
референція яких можлива лише завдяки контексту й конситуації.

Отже, пояснювально-ототожнювальне, або власне-пояснювальне, відношення
формується в спеціально організованих синтаксичних конструкціях сучасної
української

мови – словосполученні, складному реченні та тексті, – які виявляють
певну ізоморфність, щоправда, відрізняючись можливостями щодо вираження
цього відношення, зумовленими їх синтаксичною природою. Своєрідність
пояснювально-ототожнювальні конструкції в системі мови визначає
скерованість комунікативно-прагматичними чинниками. Пояснювальний
компонент не є формально чи семантично необхідним: його поява зумовлена
потребою мовця адекватно репрезентувати в процесі комунікації свій
погляд на світ. Необхідність творення пояснювального компонента
детермінована комунікативною стратегією мовця, який орієнтується на
адресата. Отже, пояснювально-ототожнювальна конструкція становить
утворення, яке є наслідком взаємодії мовця і адресата на шляху до
порозуміння.

Література

Арутюнова Н.Д. Предложение и его смысл. – М. Наука, 1976. – 383 с.

Бенвенист Э. Общая лингвистика. – М.: Прогресс, 1974. – 447 с.

Богданова В.В. Семантико-синтаксическая организация предложения. – Л.:
Изд-во ЛГУ, 1977. – 204 с.

Гуйванюк Н.В., Гнатчук О.С., Нечипорук М.В. Семантична структура тексту:
Навч. метод. посібн. –

Чернівці: Рута, 1999. – 336 с.

Зельцер В.И. Парцелляция как прием актуализации основных синтагм
сложноподчиненного предложения // Принципы и методы
лексико-грамматических исследований. Науч. доклады 2-го межкафедрального
семинара аспирантов-языковедов. – Л., 1973. – С. 178-181.

Похожие записи