Іменникові лексеми як виразники кількісної семантики

Вивчення особливостей функціонування елементів семантико-граматичної
системи мови багато дослідників вважає доцільним і результативним на
рівні невеликих, здебільшого замкнених груп. До них належить і група
іменників із семантикою неповного ступеня вияву ознаки, яка є частиною
семантико-граматичної системи мови, однією з ланок у дослідженні
категорії кількості.

Перші спроби кваліфікації кількісних одиниць на матеріалі
східнослов’янських мов належать Л.В. Щербі, який розглядав їх як
особливу категорію [16, 88-89]. Т.П. Ломтєв одним із перших звернувся до
їхнього системного аналізу [15, 106-116]. Пізніше квантитативи
опрацьовували російські лінгвісти Ю.І. Левін, О.В. Падучева,
О.К. Кіклевич та ін. [14; 13; 12].

Кількість як граматична категорія, на думку В.З. Панфилова, може
виступати у двох вимірах: дискретності, яку визначають за допомогою
лічби, та недискретності, тобто шляхом виміру, у зв’язку з чим у
категорії мислення виділяють число і величину, де число виступає
виразником дискретної сукупності об’єктів, а величина вказує на
інтенсивність безперервної кількості [11, 158]. З поняттям кількості
безпосередньо пов’язане поняття міри, виразником якого виступає
«ступінь», що має значення кількості, є показником її визначеності
[10, 15] і конкретизує поняття інтенсивності вияву ознаки. Питання про
категорію інтенсивності, що виражає кількісну характеристику ознаки,
висвітлено в працях Е. Сепіра, О. Єсперсена, І.О. Бодуена де Куртене,
О.О. Реформатського [9; 8; 7; 6].

Категорія інтенсивності, у свою чергу, встановлює ступінь вияву ознаки,
тому що в основі кількісних відношень лежить порівняння ознаки в бік
збільшеності-зменшеності, а також вимір якісної ознаки. На думку
М.О. Вольф, будь-яке порівняння містить ідею еталона. Ним може бути
якийсь інший об’єкт цього або іншого класу, що має таку ж ознаку,
стереотип з чітко виявленими ознаками даного класу [5, 17].

У мовних явищах «квантифікація може бути абсолютною або відносною» [12,
37]. Її визначають як встановлення обсягу предиката судження. Роль таких
квантифікаторів можуть виконувати субстантиви з відповідною семантикою.
Малодослідженою в українському мовознавстві є проблема
лексико-семантичного вираження недостатнього, часткового ступеня вияву
ознаки. Саме це й зумовило актуальність роботи.

Оскільки об’єктом дослідження є іменникові лексеми, які вказують на
неповний ступінь вияву ознаки, окремого розгляду потребує саме поняття
ознаки взагалі.У системі частин мови чітко протиставлені два класи слів:
назви предметів і не-предметів [4, 347-348], [3]. Не-предмети в
чотирикомпонентній системі частин мови розуміють як назви ознак;
предмети позначають об’єктивні реалії. Іншими словами, вони поділені на
предикатні (ознакові) і непредикатні знаки.

Іменник за своєю семантикою не належить до класу ознакових слів.
Наявність ознакових елементів у нього спостерігається за умови
похідності від інших частин мови. Цієї здатності набувають вторинні
іменники, тому що вони виявляють похідність від ознакових одиниць –
прикметників та дієслів. Однак містити ознакові елементи можуть і
первинні, власне іменники. Носіями цих елементів виступають дериваційні
афікси, які в межах предметності виконують роль супровідних предикатів.
Функцію заміщення супровідного предиката вони реалізують і в класі
ознакових слів: прикметниках, прислівниках, дієсловах, модифікуючи їхнє
значення, вказуючи на диференціацію ступеня вияву ознаки [2].

Мета дослідження полягає у проведенні загальнолінгвістичного і
типологічного аналізу іменників на позначення неповноти вияву ознаки, що
розглядаються як у структурному плані, так і з погляду функціонування.
Відповідно до поставленої мети визначено такі завдання: охарактеризувати
специфіку значення неповноти вияву ознаки, вираженої іменниками; виявити
структурно-граматичні особливості таких лексем. Виділені субстантиви є
однією з важливих ланок у макрополі кількості.

Оцінка неповноти вияву ознаки, як і будь-яка інша, грунтується на
порівнянні цієї ознаки з нормою. Суть оцінки полягає в установленні
ціннісного відношення між суб’єктом та оцінюваним об’єктом. Слід
зауважити, що значення неповноти має не тільки оцінний, але й відносний
характер, оскільки слова, які здатні виражати це значення, співвідносні
з досить приблизним, інколи ситуативним еталоном, який здебільшого має
суб’єктивний характер.

В основі організації всього лексичного матеріалу лежить поділ на
семантичні розряди, залежно від особливостей їхніх конституентів. До
його структури входять поняття об’єктів, явищ, процесів, яким у мові
відповідають одиниці різних класів слів – прислівники, прикметники та
іменники.

Іменник за семантичними ознаками – єдиний клас слів, орієнтований
позначати назви конкретних предметів. Він належить до непредикатних
знаків. І.Р. Вихованець відзначав: «Слова – мовні знаки цього предмета –
становлять ядро категорії і формують підклас первинних іменників із
загальним категоріальним значенням реальної предметності» [1, 16]. Однак
у іменниковій системі існує підклас синтаксичних дериватів, вторинних
іменників. Вони здатні позначати діаметрально протилежну, граматичну
предметність. До них входить група лексем на позначення якостей,
властивостей. Їхня семантика містить сему ознаки (властивостей і
відношень). Такі іменники здатні виступати виразниками об’єктивної
зменшеності реалій, яку трактують як неповноту вияву ознаки.

До лексичних одиниць, пряме значення яких вказує на незначну кількість,
мінімальність, мізерність, належить і група іменників, що, як виразники
кількісної семантики, мають свої особливості.

Субстантиви із значенням реальної предметності становлять сукупність
непредикатних знаків, які не містять ознакових елементів. Однак у
структурі мови існує поняття граматичної предметності. Це поняття
пов’язане з явищами синтаксичної деривації, коли до класу іменників
переходять інші частини мови, зокрема й прикметники. У семантиці таких
похідних лексем наявна сема ознаки. Оскільки вони називають об’єкти
позамовного світу, то й кількісну семантику передають опредметнено.
Вторинних іменників, які здатні вказувати на невелику кількість
будь-чого небагато.

Центральним компонентом серед лексем із значенням неповноти вияву ознаки
є прислівник мало. Він має безпосереднє відношення і до іменників. Серед
них існує група слів з спільним коренем мал-: малюк, маля, малеча,
мализна, маловір, маловір’я.

Більшість із них вказує на молодий вік дитини, позначає як одиничні, так
і збірні поняття. Напр.: А щодо опікунства над цими малюками, — сказав
суддя, звертаючись до господаря, – то мусите звертатись до опікунського
суду (І. Франко); Малеча танцювала, дрібно кружляючи, мов ті маленькі
блакитні метелики (Леся Українка). Іменник мализна передає незначну
кількість будь-чого, на що не варто звертати увагу, напр.: [Михайло:]
Але й Павло крайній песиміст! У всякій мализні бачить злочинства! Та так
же й жити не можна!.. (М. Старицький). Іменники маловір, маловір’я
виражають недостатність віри в що-небудь. Напр.: [Юда:] А я ж обдерти
дався до нитки, до шага – і що ж я мав?.. І що ж я чув за те? Якеє
слово? (Наслідує чийсь голос). «Лукавий! Маловіре!»(Леся Українка).

До цієї групи приєднується також іменник мізерія, який має значення:

а) дуже малої кількості чого-небудь: Мізерія державних коштів виділялася
на його культурно-національні потреби… (Із журналу);

б) дрібних господарських речей, майна: Мар’ян взяв у дорогу три мішки: в
одному було різне хатнє начиння, у другому – зерно, а в третьому,
найменшому, – одежа. Нащо тепер йому ця мізерія, коли нема найдорожчого?
(М.Стельмах);

в) чогось несуттєвого, незначного, дрібниці: Чому це раптом їй
подумалося, що вона вже чогось досягла? Мізерія, та й годі, а їй здалося
– мало не тріумф (М.Слабошпицький).

Іменник дещиця означає незначну кількість чого-небудь, трохи: Радується
моя душа, пізнавши хоча б малу дещицю, ледь-ледь проникнувши в райдужну
глибину мистецтва (Із журналу); …у наші книжки входить лише дещиця з
того, що нас оточує (Із газети).

Ціла група похідних субстантивів має спільний корінь дріб-: дрібниця,
дріб’язок, дрібка, дрібнота. Проте кожен із них має свої семантичні
відтінки.

Іменник дрібниця вживається зі значенням чогось незначного, такого, що
не має істотного значення: Така прекрасна справа, а ляснула через
дрібницю (Остап Вишня). Він може також означати предмет невеликого
розміру і другорядного значення: Ще четверо хлоп’ят в танку поралися
коло своїх механізмів, не шкодуючи казенного мастила і інших дрібниць
(Ю. Яновський).

Іменник дріб’язок належить до розмовного стилю і означає: а) невеликі
предмети, речі: Пішла я вчора на хрещатик скуповувать по магазинах
деякий дріб’язок (І. Нечуй-Левицький); б) живі істоти малого розміру
порівняно з іншими однорідними: Щораз вивозили (селяни ) на торг мішки
раків… Але так само швидко потік зовсім опустів , і в ньому лишився
тільки дріб’язок (І. Франко).

Іменник дрібка вказує на невелику частину, малу кількість чого-небудь:
Їм страшно навіть подумати про такі гроші, хоч самі по дрібці ще більше
тратять (І. Франко).

Збірне поняття позначає слово дрібнота, що стосується малих дітей або
будь-яких дрібних істот або предметів. напр.: Ми з тобою старші, то й
мусимо і матері допомагати, і на себе заробляти, і дрібноту доглядати
(І. Кропивницький); Королик і собі ж поскликав усю пташню, а ще більше
лісової дрібноти: Мух, Чмелів… (І. Франко).

На нашу думку, до іменникового лексичного мікрополя можуть належати
одиниці, які в типовому вжитку мають зовсім інше призначення – позначати
реальні предмети. Їх кваліфіковано як непредикатні знаки. Проте ці
іменники, вживаючись як у прямому, так і переносному значенні,
поєднуючись з іншими іменниками, можуть функціонувати в ролі
означуваного, вказуючи при цьому на невелику кількість будь-чого в
предметі, відповідаючи на питання скільки? Пор.: зерня пшениці – зерня
правди, крапля молока – крапля щастя й под.

?

?

?

?

?

O

F

J

gdoUAe

i iiiiiiiiiiiiiiiiiiiiiiiiai

I малу кількість води, одиничні невеликі рослини або плоди, малу
кількість світла: крапля, зерня, промінь.

І.І. Сущинський, розглядаючи засоби вираження послаблення ознаки на
матеріалі німецької мови, зазначає, що термін «номінація» може
використовуватися і в динамічному аспекті, передаючи процес
найменування, і в статичному, позначаючи результат, саме найменування
[142]. Крім прямого значення, враховуючи вияви мовної асиметрії, та сама
форма може пристосовуватися для називання інших об’єктів або виконання
інших функцій. Так утворюються в семасіологічному аспекті вторинні
функції, а в ономасіологічному вторинні або непрямі номінації. В один
ряд лексеми поєднано на основі однакового змісту поняття. Домінантою
кожного такого ряду виступає слово або словосполучення, що виражає
найзагальніше значення. Предметно-поняттєва близькість лексем лежить в
основі їх групування. Проте між членами ряду наявні специфічні
відмінності, насамперед семантичні, які виникають під впливом
закладеного в них образу, тому один ряд може поєднувати як близькі, так
і віддалені від центру елементи.

Величина місткості, міри, ваги, на основі образу яких розвивається
переносне значення неповноти вияву ознаки, оцінюється суб’єктивно,
залежно від ситуації. Образи незначної міри і ваги передають
переосмислені слова-вимірники. Деякі лексичні одиниці цього ряду мають
особливості нормативної реалізації, в інших сема неповноти є потенційною
і актуалізується під впливом контексту.

Для позначення короткого відрізку часу використовується група одиниць
метрологічної системи: мить, момент, хвилина, секунда, день, складниками
яких інколи виступають числівникові квантифікатори. У більшості випадків
метрологічний квантифікатор пов’язаний з темпоральною або локативною
характеристикою. З ним поєднуються дієслова, що передають рухи людини,
які стосуються незначної відстані, часу, кількості предметів. Інколи
вони вказують на моментальність дії: працювати недовго, лише (одну)
хвилину; до фінішу залишилося метрів зо два; не дійшов до мети пару
кроків. Напр.: Він похилився вперед, витягнув шию і ловив вухом той
клик машини довго, уважно, наче боявся пропустити з нього хоч одну мить
(М. Коцюбинський); Деві після моменту вагання вертається на її крик і
кидається в її обійми (Л. Українка); Ще хвилина – і табун мов буря
понесла (М. Рильський); Заждіть хвилину, — дівчина так само, не
кваплячись, пішла в другі двері і зникла за ними (М. Стельмах); Ще раз
блиснув на секунду ліхтар і згас (О. Гончар); Навіть тепер у них такі
злидні. що не знаю, чи проживуть іще якісь три дні (О. Соколовський).

На дуже незначну, мізерну грошову суму вказують іменники гріш, шеляг,
копійки, мідяки. Напр.: З горя він пропив до шеляга свій заробіток, і з
того часу злидарський гріш чоловіка почав усе частіше розкочуватися по
чужих шинквасах (М. Стельмах); Все своє життя збирав він гроші по шелягу
(З. Тулуб); Він працював, як шалений, кілька разів викручував від поту
сорочку, а заробляв копійки (С. Чорнобривець).

Образи неінтенсивних природних явищ теж формуються на основі лексем, які
позначають малу, незначну кількість води та слабкий її рух – крапля, по
краплі, росинка. Такі одиниці є класичними варіантами переносного
значення. Вони функціонують автономно, можуть бути використані у
зв’язному значенні, що зумовлено неавтономністю їхньої
репрезентативно-знакової функції, унаслідок чого їх значення
розкривається, тільки спираючись на інше, семантично означуване для них
слово, виявляючи обмеження, породжені вибірковістю зв’язних значень
слів. Семантичні процеси формування цих значень спричинені їхньою
здатністю виражати такі ознаки, які мотивуються самою реалією. Ці
одиниці в семантичному плані стають символом мінімальної кількості
будь-чого, у чому виявляється близькість із прямим значенням таких слів
у переносному значенні – найменшої кількості чого-небудь: З жорстокого
слова хтів (Рустем) видушити краплю надії (М. Коцюбинський); На самоті
перед завісою невідомого сміливість з кожним кроком по краплі почала
виціджуватись на росяну землю (М. Стельмах); Похмуре небо сипало
дрібненькі росинки (О. Досвітній); У неї на очах горіли росинки щастя
(С. Васильченко).

До образів, що вказують на одиничні дрібні рослини, належать зерня,
зернятко, крупинка. Напр.: У тебе мало віри. Якби ти хоч зерня віри мала
(Леся Українка). Протягом століть, відбираючи по словечку, по зерню,
геній народу витворив і передав нам у спадок, у вічне користування
неосяжне, розкішне багатство… (О. Гончар).

Окрему групу лексем становлять стійкі сполуки на + іменник у знахідному
відмінку, які вживаються в сучасному мовному просторі, переважно в
розмовно-побутовому мовленні, де не завжди потрібне точне визначення
метричних даних, напр.: на ніготь, на палець, на долоню, на крок, на
лікоть, на волосок. Такі одиниці В.О. Винник визначає як назви лінійних
мір антропометричного походження [26:14], бо еталоном виміру служить
тіло людини. В основі таких лексем лежать фізичні властивості людського
організму, де їх значення пояснене описово, без точної квантитативної
характеристики. Напр.: Поруччя було невисоке, півтора ліктя понад
вулицею (І. Франко).

Велике функціональне навантаження і широку сполучуваність мають іменники
пригорща, жменя. Слово жменя може позначати невелику кількість
конкретних істот або неістот. Напр.: Там землі не міряно, а людей жменя.
А де людей мало, там земля дешевша від грибів (М. Стельмах). – Коли б
хоч трохи більше землі тієї… А то – всього жменя, а ти крутися біля
неї (Панас Мирний). Раніше слово жменя використовувалося як міра
прядива, напр.: – Він є сотник над сотнею, старшина, жменею прядива не
відбудеш (Г. Квітка-Основ’яненко).

Цей іменник вживається також і в зменшено-пестливому значенні: Кожне сує
Сашкові то хлібця окраєць, то картоплинку або пшона жменьку
(С. Іваненко).

Іменник пригорща, поєднуючись із назвами конкретних предметів, виражає
незначну кількість будь-чого: пригорща камінців, червінців. Як і іменник
жменя, залежно від семантики другого компонента, може означати велику
або малу кількість: пригорща біди – багато; пригорща щастя – мало.

На позначення незначної кількості вживаються також у переносному
значенні іменники крихта, дрібка, ковток, ложка. Напр.: Повірте, що я
не стану витрачати дорогоцінної крихти часу на зайве (Ю. Яновський); Їм
страшно навіть подумати про такі гроші, хоч самі по дрібці ще більше
тратять (І. Франко); Самим поки що напитися ніде: кидай агрегат і біжи
аж до цих бочок за ковтком води (О. Гончар); Хіба не видно он по тій
сумовитій корові, на хребті якої походжає ворона, що Гранчакові діти
сидять без ложки молока? (М. Стельмах).

Досить специфічним є використання словосполучень у переносному значенні:
подув вітру, подих весни, наліт нудьги, тінь сумніву, жалюгідні залишки
здоров’я, часу обмаль, нестача совісті, роботи – одна жалість.

Отже, у сучасній українській мові наявна лексико-семантична група
іменників, які виражають значення реальної зменшеності. Проте лише у
семантиці іменників, які виражають граматичну предметність, наявна сема
ознаки. Кількісну семантику синтаксичні деривати передають опредметнено.
Одиниць такого типу небагато. Серед них більшість похідних від
прикметників: малюк, мализна, маловір’я, мізерія, дещиця, дріб’язок
тощо.

До цієї мікросистеми також входять одиниці, які позначають назви
реальних предметів типу жменя, крихта, крапля, зерня та ін. На
формально-синтаксичному рівні, поєднуючись з іншими іменниками, вони
можуть функціонувати в ролі означення, вказуючи при цьому на невелику
кількість будь-чого: зерня пшениці – зерня правди, крапля молока –
крапля щастя. На такі іменники нашаровується обставинно-атрибутивне
значення.

Напрацьовані матеріали безпосередньо пов’язані з проблемами оцінної
семантики. Вони збагачують теорію функціональної граматики і можуть бути
використані для розгортання подальших досліджень із функціональної
граматики і категорії кількості зокрема, у практиці викладання курсів
лексикології та граматики, у створенні наукових спецкурсів, у проведенні
семінарів, а також у науково-пошуковій роботі студентів та аспірантів.

Література

Безпояско О.К., Городенська К.Г., Русанівський В.М. Граматика
української мови. Морфологія. – К.: Либідь, 1993. – 336 с.

Безпояско О.К., Городенська К.Г. Морфеміка української мови. – К.: Наук.
думка, 1987. – 210 с.

Бодуэн де Куртене И.А. Избранные труды по общему языкознанию: В 2-х т. –
М.: Изд-во АН СССР, 1963. – Т.1. – 384 с.; Т.2. – 392 с.

Вихованець І.Р. Частини мови в семантико-граматичному аспекті. – К.:
Наук. думка, 1988. – 256 с.

Вольф Е.М. Функциональная семантика оценки. – М.: Наука, 1985. – 228 с.

Гегель. Энциклопедия философских наук: В 3-х т. – М.: Мысль, 1974. –
Т.1: Наука логики – 452 с.

Есперсен О. Философия грамматики. – М.: Издательство иностранной
литературы, 1968. – 404 с.

Киклевич А.К. Семантическая категория квантификации в языке и речи:
Автореф. дис. … канд. филол. наук: 10.02.19 / Белорусский гос. ун-т. –
Минск, 1995. – 36 с.

Лайонз Дж. Введение в теоретическую лингвистику. – М.: Прогресс, 1978. –
543 с.

Левин Ю.И. О семантике местоимений // Проблемы грамматического
моделирования: Сб. статей / Ред. кол.: А.А.Зализняк (отв.ред.) и др. –
М.: Наука, 1973. – С. 108–121.

Ломтев Т.П.Предложение и его грамматические категории. – М.: Изд-во
Моск. ун-та, 1972. – 199 с.

Падучева Е.В. О логическом анализе русских кванторных прилагательных //
Научно-техническая информация. – 1972. – Сер.2. – №2. – С. 20–27.

Панфилов В.З. Гносеологические аспекты философских проблем языкознания.
– М.: Наука, 1982. –

357 с.

Реформатский А.А. Введение в языкознание. – 4-е изд., испр. и доп. – М.:
Просвещение, 1967. – 542 с.

Сепир Э. Язык: Введение в изучение речи. – М.–Л.: Соцэкгиз, 1934. – 220
с.

Щерба Л.В. Языковая система и речевая деятельность. – Л.: Наука:
Ленингр. отд-ние, 1974. – 428 с.

Похожие записи