Реферат на тему:

Граматика: синтаксична спеціалізація прислівника

Нормативна граматика, визначаючи синтаксичну природу прислівника, до
цього часу перебуває під впливом давньої традиції, за якою прислівник
вважається виключно морфологічним еталоном обставини.

Метод дослідження, за яким при суцільній вибірці фактів мови
враховуються кількісні характеристики об’єкта, дозволяє виявити ті
закономірності співвідношення частин мови і членів речення, що
залишилися непоміченими при застосуванні так званого традиційного методу
(коли назване співвідношення вивчається у напрямку від частин мови до
їхніх функціональних можливостей). Зокрема, було встановлено, що
прислівник взагалі не вживається для вираження обставин умови й допусту,
досить рідко використовується для вираження граматичних значень причини
і мети, натомість прийменниково-іменникові конструкції та іменникові
форми виступають універсальним засобом вираження обставинних компонентів
простого речення. О.Б. Колиханова в одній зі своїх праць наводить такі
дані про частоту вживання прислівників у функції обставин: прислівники
становлять 74,2 % усіх засобів вираження значення способу дії; 44,82% –
значення часу; 25 % – значення причини (з приміткою, що прислівники
причини переважно вживаються у питальних реченнях); 5,75 % – значення
мети. Стверджуючи, що при вираженні більшості обставин
прийменниково-іменникові засоби є узуальними, і, очевидно, не бажаючи
заперечувати традиційне розуміння прислівника як морфологізованого
засобу вираження обставин, вона пропонує “говорити не про
морфологізовані й неморфологізовані засоби вираження, а про частотні,
малочастотні й поодинокі випадки вираження”. На відсутність будь-яких
суперечностей між обставинною спеціалізацією і непродуктивним уживанням
прислівників у функції обставин указує П.О. Лекант. Він вважає, що
“поділ на морфологізовані і неморфологізовані обставини не збігається з
поділом на продуктивні і непродуктивні”, цим самим заперечуючи своє
твердження про використання “обмеженого кола словоформ” для вираження
неморфологізованих другорядних членів речення.

Сутність синтаксичних явищ зводиться не лише до їхнього морфологічного
вираження. Вона, насамперед, визначається відношеннями у структурі
речення і тісно пов’язана з семантикою слів. Ці відношення дістали назву
семантико-синтаксичних, об’єктивних, логічних відношень.
Семантико-синтаксичні відношення лежать в основі виділення членів
речення (формально-граматичний аспект), є їх граматичним значенням, і
поряд із речовим (реальним, лексичним) значенням є складовим елементом
синтаксичного значення члена речення.

Спеціалізовані/неспеціалізовані форми членів речення (інакше кажучи –
морфологізовані/неморфологізовані члени речення) характеризуються за
семантичним критерієм, тобто за речовим значенням члена речення і
частини мови: якщо речове значення члена речення адекватне речовому (ще
кажуть – категоріальному) значенню частини мови, то ця частина мови
(словоформа) є спеціалізованою формою цього члена речення, якщо такої
адекватності немає, то аналізований компонент речення є
неспеціалізованою формою члена речення. Наприклад, іменник позначає
предмет, отже, його спеціалізація – бути “предметним” членом речення,
тобто підметом або додатком; дієслово і прикметник називають ознаки,
отже, їхня спеціалізація – бути “ознаковими” членами речення, тобто
присудком для дієслова та означенням чи присудком для прикметника.

Отже, установлення синтаксичної спеціалізації будь-якої частини мови
починається з визначення її реального значення.

Сучасна граматична література реальне значення прислівника тлумачить
здебільшого як значення ознаки іншої ознаки: “Прислівники вживаються для
вираження ознаки іншої ознаки – динамічної дієслівної або статичної
прикметникової”6. Поза семантичною кваліфікацією залишається хоч
кількісно і менша, але реально існуюча група прислівникових слів, що,
власне, стала підставою функціональної кваліфікації всіх прислівників, –
група прислівників із обставинною семантикою.

В українському мовознавстві детальну характеристику узагальненої
семантики та синтаксичних функцій прислівника дає І.К. Кучеренко. У його
працях знаходимо теоретичне обґрунтування означальних прислівників у
функціональному плані, обставинних прислівників – у плані семантичному.
Реальне значення прислівників, на думку І.К. Кучеренка, полягає,
по-перше, у позначенні ознаки іншої ознаки і, по-друге, у позначенні
обставини. Поняття ознаки учений дефінує як “те, що належить предметові
чи явищу, чим предмет або явище уподібнюється до інших чи відрізняється
від них”, “…кожна ознака … має свої якісні, кількісні чи інші
особливості, тобто існують також і ознаки ознак”. Поняття обставини
визначається вченим як “ті об’єктивно існуючі поза предметом різні
фактори, які зумовлюють наявність (існування) предмета з усіма його
ознаками – предикативними чи непредикативними, – місце, час, різні
стимули вияву ознак предметів – причина, мета та ін.”.

Таким чином, прислівник як частина мови вирізняється серед інших частин
мови здатністю виражати або внутрішню ознаку ознаки, завдяки якій
первинна ознака предмета набирає іншої якості (означальні прислівники),
або зовнішні обставини, за яких існують предмети з їхніми ознаками.
Причому обставини самим ознакам не належать і не змінюють їхньої
природної якості (обставинні прислівники). Ще О.М. Пєшковський
відзначив: “…Такі слова, як: тут, там, учора і т.под. тільки непрямо
відносяться до дії, вказують на щось побічне, щось таке, що в самій дії
не міститься”. О.О. Шахматов серед обставин виділив групу так званих
означальних обставин, у ролі яких виступають прислівники способу,
дієприслівники, в тому числі дієприслівникові звороти. Відома і думка
В.О. Богородицького, який виділяв “власне означення, або атрибути, які
вказують на ознаки, що існують у предметних уявленнях і в уявленнях дії,
напр.: Эта большая лошадь быстро бежит” (означенням він вважає слова
большая і быстро). Л.В. Щерба неодноразово наводив у своїх доповідях
речення “Быстрая лань быстро бежит”, у якому слова быстрая і быстро
завжди розглядав як означення. Про доцільність визначення означення при
дієслівному слові і сумнівність щодо обставинного значення ступеня вияву
дії чи ознаки говорив В.Н. Мігірін.

Отже, різні семантичні групи прислівників мають відмінну синтаксичну
спеціалізацію.

Означальні прислівники відповідно до свого речового значення є
ознаковими членами речення:

1. Означеннями – придієслівними і рідше вживаними приад’єктивними та
приадвербіальними, наприклад: швидко йду, дуже гарний, напрочуд добре.
І.К. Кучеренко вважає, що загальною назвою членів речення, виражених
означальними прислівниками, може бути “опосередковане означення”,
оскільки прислівники уточнюють безпосередні ознаки предметів, наприклад:
Спокійно, розважливо тече розмова (О. Гончар). Отже, ознака ознаки – це
теж ознака предмета, але опосередкована іншою, присубстантивною,
ознакою, з виразником якої прислівники зв’язуються безпосередньо16.
Виходячи з адекватності граматичного значення прислівників-означень їх
загальному (категоріальному) значенню, означальні прислівники слід
вважати спеціалізованими засобами вираження означень. Типи означальних
прислівників – якісні, способу дії і кількісні – детально
схарактеризовані в описовій морфології. Відповідно опосередковані
прислівникові означення можна поділити за значенням на три різновиди: 1)
якісні означення: Несміливо і дражливо жовтіють верби… (П. Вольвач).
Звісно, книгу зустрічають тріумфально (О. Яровий); 2) означення способу
дії: Он розсунув обаполи місто Мій Дніпро, заломивши брову (П. Вольвач).
Колосовський несамохіть зітхнув (О. Гончар); 3) кількісні означення
(означення міри і ступеня): “Незалежні” і “вільні”, ми ледве дишем
(П. Вольвач). Він [Віктор] почував себе занадто гарно (В. Підмогильний).

Таким чином, означення слід дефінувати як такий другорядний член
речення, що називає безпосередню чи опосередковану ознаку предмета.
Спеціалізованими засобами вираження означень виступають прикметникові
форми та прислівники. При називанні безпосередньої ознаки предмета
означення залежить від іменника, а при позначенні опосередкованої ознаки
залежить від безпосередніх її виразників – дієслова, прикметника та
прислівника.

2. Як виразники ознаки прислівники можуть уживатися також у функції
призв’язкового компонента складеного присудка. Складений прислівниковий
присудок у шкільних і вузівських граматиках розглядається серед
складених іменних присудків, оскільки вважається, що ці присудки мають
однотипну структуру з останніми і що незмінювані слова (прислівники,
інфінітиви) можуть використовуватися у функції іменної частини, бо
здатні виражати узагальнені значення, типові для змінюваних форм – імен
(тобто тією чи іншою мірою заміщують імена). На думку І.Р. Вихованця,
“прислівниковий складений присудок утворюється в результаті транспозиції
прислівників у синтаксичну сферу дієслова”, при цьому “незмінний
прислівниковий компонент “одієслівнюється” саме дієсловом-зв’язкою…”.

Однак уживання прислівника у функції призв’язкового компонента
складеного присудка, незважаючи на, здавалося б, нетиповість його
функціонування в ролі головного члена (прислівникові присудки
непродуктивні, малочастотні порівняно з іншими типами присудків), усе ж
є фактом мови. Структура прислівникового присудка має свої, відмінні від
інших присудків, особливості, пов’язані з його реальним значенням. Як
зазначалося вище, здатність прислівника називати ознаку іншої ознаки
пояснює його типове придієслівне вживання у функції опосередкованого
означення: Він живе добре, вона живе краще. Однак у сполуці з дієслівною
зв’язкою прислівник, як і прикметник, може набувати значення
часово-способової характеристики підмета: Жити було добре; Жити (є)
добре; Жити буде добре; Жити стало краще; Жити стане краще. При цьому
реальне значення прислівника зберігається: він є ознакою іншої ознаки,
яка в реченні виражена словом у незалежній позиції – інфінітивом і
виконує функцію підмета. Предикативні відношення між означуваним
словом-інфінітивом і означальним словом-прислівником виражаються
дієслівними зв’язками бути і стати в різних часових і способових формах,
наприклад: А от розуміти землю – тяжче (М. Стельмах); Йти стало важче
(Григір Тютюнник); “Важко бути самотнім”, – вирвалося у Тараса
Григоровича (З. Тулуб).

Існує ряд прислівників (переважно відприкметникового походження), які
послідовно вживаються у значенні призв’язкового компонента. Вони в
реченні не поєднуються з дієсловами у функції простого присудка, як інші
прислівники, тобто не виконують функції другорядного члена речення. Ці
прислівники спеціалізуються на виконанні присудкової функції, і тому їх
називають предикативними прислівниками, наприклад: У приміщенні курити
заборонено; Гарну книгу читати приємно; Іти в темряві було дуже
ризиковано (Д. Ткач); Так утішно дивитися (М. Коцюбинський).
Зустрічаються речення, в яких прислівникові присудки означують
субстантивні підмети. Найчастіше такі підмети виражаються словами з
узагальненою семантикою – займенниками це, все тощо, наприклад: Це було
жахливо, це могло порушити всі його плани (О. Гончар); Усе буде гаразд;
Усе було по-старому; Полон – це гірше, ніж смерть (О. Гончар).

Прислівникові присудки, як і інші складені присудки, характеризуються
роздільним вираженням речового і граматичного значень: прислівниковий
призв’язковий компонент виражає речове значення присудка (якісну ознаку
чи стан), дієслівна зв’язка дає часово-способову характеристику
присудка. Призв’язкова функція більшості цих присудків виступає як єдино
можлива для прислівників функція. Отже, прислівники спеціалізуються не
тільки на вираженні функцій другорядних членів речення, а й на вираженні
призв’язкової функції у складі прислівникового різновиду присудка.

3. Як слова з ознаковою семантикою прислівники можуть виконувати
функцію головного члена односкладного безособового речення, в якому
предикативна ознака стосується пасивного суб’єкта. Ідеться про речення
типу Стало холодно. На душі неспокійно. Дівчинці соромно. На небі видно
зорі, головні члени яких прийнято відносити до слів так званої категорії
стану (або безособово-предикативних слів, або предикативів). Їх
виділяють в окрему групу (чи, навіть, частину мови), абсолютизуючи один
з класифікаційних критеріїв – синтаксичний (враховується функціональна
особливість прислівникового слова виконувати роль головного члена
безособового речення). Такий підхід у визначенні частиномовної
належності незмінюваних слів призвів до двозначної їх кваліфікації: те
саме слово вважають або словом категорії стану, якщо воно входить у
структуру односкладного речення, або прислівником, якщо це слово є
структурним компонентом двоскладного речення.

“Стан – це не що інше, як одна з існуючих ознак предметів і явищ. Вона
усвідомлюється як один з аспектів емоційно-вольового змісту людської
психіки”, – визначає поняття стану І.К. Кучеренко. Закономірно, що та
сама прислівникова полісемантична лексема може функціонувати в різних
позиціях – позиції опосередкованого означення та позиції предикативного
члена односкладного речення, тобто позиціях, які заповнюються словами з
ознаковою (в тому числі – становою) семантикою, наприклад: Живемо добре.
Нам добре. Це стосується означальних багатофункціональних прислівників,
утворених від якісних прикметників.

Інша річ, коли прислівник функціонує лише в ролі предикатива. Ці
прислівники складають ядро так званих слів категорії стану: їх реальне
значення полягає в позначенні стану – психічного й фізичного людей і
взагалі істот, стану природи тощо: страшно, досадно, тісно, морозно,
вітряно, брудно. Саме значення стану визначило синтаксичну
спеціалізацію таких прислівників, що є структурними компонентами
складеного головного члена односкладного безособового речення. Оскільки
прислівник власною формою не виражає предикативної ознаки, він
зв’язується з дієсловами бути, ставати, зробитися, які у структурі
складеного предикатива дають часово-способову кваліфікацію стану,
наприклад: Було хмарно і вітряно (А. Головко). В хатині зробилося тихо
(Григір Тютюнник). Було свіжо й затишно (Ю. Смолич). Як бачимо,
“предикативна функція не менш типова для прислівника, ніж функція
обставини чи неузгодженого означення”.

4. До слів категорії стану відносять і прислівники з модальною
семантикою типу варто, можна, необхідно, можливо, неможливо, доцільно,
треба, слід, потрібно та под. Модальні прислівники, як і модальні
дієслова (могти, хотіти, мусити) та модальні прикметники (повинен,
згодний, ладний), є синсемантичними словами – вони потребують
обов’язкового семантичного конкретизатора, тому характеризуються
стовідсотковою сполучуваністю з інфінітивом, наприклад: Осяяти землю
безщасную треба (Л. Українка). Запобігти лихові не можна було
(М. Коцюбинський). Потрібно змалку виховувати в собі почуття бережливого
ставлення до зелених рослин (В. Корчагіна). На відміну від попередньо
схарактеризованих складених двокомпонентних предикативів, предикативи з
модальними прислівниками є трикомпонентними структурами. Такі структури
нагадують трикомпонентні присудки змішаного (мають у своєму складі
іменний і дієслівний компоненти) типу, пор.: Тихович не спроможний був
відвести очей від того видовища (М. Коцюбинський); Я для вас рад жити
(І. Франко) і Чи можна забуть, як шуміли гаї у моїй стороні?
(В. Сосюра); Треба було щось думати (А. Головко). Структуру такого члена
речення формують: 1) дієслівна зв’язка бути в безособових формах (у тому
числі в нульовому своєму варіанті), 2) предикативний модальний
прислівник, 3) інфінітивний призв’язковий компонент. При нульовому
вираженні першого компонента модальні прислівники виконують окремі його
функції, зокрема – вони формують структуру прредикатива, є засобом
вираження незалежної позиції головного члена односкладного речення.
Досить часто зустрічаються речення з трикомпонентними предикативами, в
яких пропущено або інфінітивний компонент: Всіх, кого можна [кинути],
кинуто на передній край (В. Козаченко); Якщо можна [простити], простіть
мені (П. Тичина), або модальний компонент: Не [можна] розірвать з життям
мого єднання (В. Сосюра); Розпрощавшись з Наташею, хлопці сіли до вагона
– їхати їм [треба] було на південь, до моря… (О. Гончар). Як видно з
прикладів, неповнота речень з пропуском різних призв’язкових компонентів
складного члена односкладних речень має відмітний характер: пропуск
інфінітивного компонента (виразника власне речової семантики складного
члена) є контекстуальним, пропуск прислівника (виразника модальної
семантики) вказує на еліптичність речення – (уявлення про неназваний
компонент установлюється з власного змісту й будови речення).

5. Специфічну групу в прислівниковій системі становлять інші модальні
прислівники, які в нормативній граматиці набули морфологічного статусу
службових модальних слів і синтаксичного статусу вставних слів. Це
прислівники типу безумовно, імовірно, певне, звичайно, безперечно,
можливо, мабуть, дійсно і под. Специфічність таких прислівників полягає
в тому, що вони відносяться не до якогось окремого компонента речення, а
до речення в цілому, тобто відношення між вставним прислівником і
реченням є відношеннями між реченнями: “… вставні конструкції не можуть
існувати в іншій формі, ніж речення, оскільки воно, на відміну від слова
чи словосполучення, є функціонально самостійною одиницею. Отже, вставні
конструкції завжди є реченнями, включеними за правилами синтаксичної
комбінаторики в структуру іншого речення, основного за змістом у певному
контексті”, наприклад: Вже почалось, мабуть, майбутнє. Оце, либонь, вже
почалось… (Л. Костенко). Він ішов, очевидячки, з річки, з плавнів…
(М. Коцюбинський). Я, природно, не бажав би зв’язувати себе такою
обіцянкою (М. Куліш). Іван Тимофійович, видно, вагався (О. Гончар).
Вставні речення виражають ставлення мовця до висловленої ним думки,
тобто модальні відношення (таку модальність називають суб’єктивною).
Речення, виражене модальним прислівником, є односкладною структурою.

Нічим іншим, крім функціонування в ролі модального односкладного
речення, вставні модальні прислівники від інших прислівників не
відрізняються. Вони мають єдину з іншими прислівниками морфологічну
структуру й позначають ознаку іншої ознаки. І.К. Кучеренко, зважаючи на
те, що ознака, виражена модальним прислівником, не є чимось існуючим в
іншій ознаці, а є нашим знанням про зв’язок якоїсь ознаки з предметом
щодо дійсності, назвав цю ознаку відносною (на думку вченого, відносну
ознаку іншої ознаки віддалено можна прирівняти до відносної ознаки
прикметника, коли ознака не є чимось наявним у предметі: сестрина
хустка, Сашків олівець).

6. Реальне обставинне значення прислівників визначає їхню синтаксичну
спеціалізацію: обставинні прислівники виражають зовнішні характеристики
ситуацій, які відображаються в реченні – є, таким чином, супровідними
членами (а, б), з іншого боку, є своєрідними стимулами, мотивами
відображеної ситуації, а отже, зумовлюючими обставинами (в, г).
Обставинну функцію виконує стабільна група прислівників: з семантикою
часу (а), місця (б) причини (в) і мети (г), наприклад: а) Увечері
посумую, А вранці заплачу (Т. Шевченко); б) Внизу під вербами розкидані
села в садах та вербах (І. Нечуй-Левицький); в) З передачею зошита
чомусь не хотілося поспішати (О. Яровий); г) Балабуха навіщось нюхав їх
[айстри], хоч вони зовсім не пахли (І. Нечуй-Левицький).

Активно у функції обставин (усіх семантичних розрядів) виступають
прийменниково-іменникові сполуки, їх продуктивність зростає з розвитком
і ускладненням системи прийменників.

Традиційний статус прийменника – його так звана неповнозначність –
послужив тому, що в сучасних граматиках у прийменника навіть “відібрано
право” називатися словом. Його характеризують серед інших не-частин мови
як аналітичну синтаксичну морфему (субморфему), що переводить субстантив
у придієслівну позицію (приадвербіальну) і виражає обставинні
відношення25. Виходячи з останнього твердження, можна зробити висновок
про синтаксичну сутність прийменника: якщо прийменник – виразник
синтаксичних (обставинних) відношень, ставить іменник у позицію члена
речення, то, отже, прийменник – носій граматичного значення аналітичного
члена речення, вираженого прийменниково-іменниковою конструкцією, тобто
прийменник – зв’язка складеного члена речення.

Уперше ця функціональна особливість прийменника була помічена і розкрита
у праці О.О. Потебні “Из записок по русской грамматике”. Учений робить
висновок, що прийменник своїми граматичними рисами аналогічний рисам
дієслівної зв’язки, і називає прийменники “чистими зв’язками об’єкта”
(ходить около чего). Услід за О.О. Потебнею Д.М. Овсянико-Куликовський
розширює вчення про функціонування прийменників, розглядаючи їх як “суть
частки речення, що служать для зв’язування додатків і обставин з іншими
частинами речення”. У наш час послідовно дотримується прийменникової
концепції О.О. Потебні і Д.М. Овсянико-Куликовського І.К. Кучеренко.
Учений у своїх численних працях дає цілісну характеристику прийменника
як частини мови: прийменник – це прислівник з узагальненою семантикою
(узагальнено передає значення простору, часу, причини, мети тощо); в
силу узагальненості свого значення прийменники є сильнокеруючими
словами, бо обов’язково потребують пояснення свого значення в кожному
випадку відмінковою формою іменника; сполуку прийменника з іменником
логічно розглядати як словосполучення, що виражає єдине, але
розчленоване поняття (наприклад, словосполучення біля берези виражає
складне поняття місця); прийменниково-іменникові сполуки функціонують у
реченні як єдиний член речення (складений додаток чи складена
обставина): прийменник виконує роль зв’язки, іменник – іменної частини
складеної обставини чи складеного додатка. Наприклад, у реченні Під гаєм
в’ється річенька (Л. Глібов) сполука під гаєм – складена обставина, а в
реченні Вороний кінь під вершником грає сполука під вершником –
складений додаток. Навіть ті дослідники, які вважають прийменники
неповнозначними словами, все ж визнають їх найважливішими будівельними
компонентами сполук слів, пояснюючи службовий характер прийменників тим,
що вони “обслуговують функціонування повнозначних слів у мовленні”, а
окремі прийменники називають “сигналізаторами значень членів речення”,
наприклад, у російській мові (як і в українській) такими сигналізаторами
значень є прийменники для (значення мети), при (значення умови), из-за
(значення причини) тощо.

Логічно обґрунтовані висновки І.К. Кучеренка про лексико-граматичну
природу прийменника дають підстави вважати прийменниково-відмінкову
конструкцію цілісним словосполученням, у якому опорне слово – прийменник
потребує доповнення, пояснення своєї семантики залежним словом з
конкретною семантикою. Як і в усіх цілісних словосполученнях, між
компонентами прийменниково-відмінкового сполучення виникають внутрішні
комплетивні (доповнювальні) відношення. Структуротвірний компонент –
прийменник – формує складений член речення, зв’язує його з іншим членом
речення, виражає разом із залежним компонентом відношення (переважно
обставинні), залежний компонент – іменникова форма – семантично наповнює
складений член речення. Таким чином, можна говорити про функціональний
розподіл компонентів двочленної структури прийменниково-відмінкового
члена речення: прийменник – носій граматичного значення, зв’язка;
іменникова форма – основний носій речового значення, іменна частина.

А оскільки прийменники – це прислівники з узагальненою семантикою, немає
підстав заперечувати, що прислівник – спеціалізована форма вираження
обставини. Це твердження варто лише уточнити – прислівникова сполука
(прийменниково-відмінкова форма у традиційному розумінні) та прислівник
є основним засобом вираження обставин.

Отже, синтаксична спеціалізація прислівників тісно пов’язується з їхнім
реальним значенням. Прислівники, що позначають ознаку іншої ознаки, є
спеціалізованими виразниками 1) опосередкованих означень, 2)
призв’язкових компонентів складених присудків, 3) призв’язкових
компонентів складених головних членів односкладних речень, 4)
предикативних модальних компонентів складних головних членів
односкладних речень, 5) модальних односкладних речень. Обставинні
прислівники є спеціалізованим засобом вираження обставин.

Похожие записи