Реферат на тему:

Функціональна топологія концептів як одиниць культури

У контексті сучасних досліджень з когнітивної лінгвістики на особливу
увагу заслуговує проблема функціональної топології концептів. Її
актуальність обумовлена тим, що в лінгвістичних дослідженнях ще не
розроблене саме поняття топології концептів. Як таке ми віднаходимо його
лише в одній із робіт С.Г.Воркачова, де автор говорить про особливості
функціонування концептів в окремих сферах суспільної свідомості
[Воркачев 2002]. Зрозуміло, що зазначене тлумачення цього ще не
усталеного в лінгвістиці терміна вимагає диференціації у плані
розмежування як топології концептів взагалі, так і функціональної
топології зокрема, що власне і буде предметом нашого дослідження.

Саме поняття “топологія” запозичене з математики, де воно окреслює
окремий розділ цієї галузі знання, що вивчає властивості фігур, які не
змінюються за будь-яких деформацій… [СЭС:1336], і фігурує в контексті
різних теорій простору, де розрізняють топології: загальну,
геометричну / алгебраїчну, функціональну, класичну / реальну,
внутрішню / зовнішню, фрактальну, диференціальну, комп’ютерних сіток,
предметної структури тощо [ИОМ 1968; Колмогоров 1981; Чайлахян 2001;
Нохрин 2003; Пуртов 1998]. Лінгвістична інтерпретація частково
представлена у монографічному дослідженні Л.В.Полубіченка. Автор адаптує
це поняття до проблеми розуміння історико-філологічного фону (контексту)
художнього твору, тобто інформативної компетентності читача щодо історії
та матеріальної культури народу, географії, економічного й політичного
устрою країни, її літературного та культурного життя тощо. У зв’язку з
чим дослідник вводить поняття “філологічна топологія”, під яким
усвідомлює “загальні інваріантні знання, необхідні читачеві для
розуміння того чи іншого художнього твору”, а також розглядає в цьому
контексті питання щодо характеру та обсягу таких знань. Іншими словами,
філологічна топологія, за визначенням Л.В.Полубіченка, охоплює проблеми,
пов’язані із дослідженням “вертикального контексту”, тобто
історико-філологічної та соціально-культурної інформації, об’єктивно
закладеної у тому чи іншому художньому творі, як його невід’ємної
частини, а також “фонових знань” як таких, що є належністю людини
[Полубиченко 1988: 4, 6-7, 17].

В аспекті нашого дослідження видається також актуальним оперування ще
одним математичним поняттям –“топологічний простір”, відповідно
вживаного на позначення множини, що складається з елементів будь-якої
природи (їх умовно називають точками), в якій у той чи інший спосіб
визначені граничні співвідношення, тобто якась система підмножин, яку
прийнято також називати відкритими множинами простору [ИОМ 1968: 437].
Іншими словами, топологічний простір розглядають як систему будь-яких
відкритих множин, між елементами яких встановлюються певні структурні
відношення. Мовою математики, щоб задати топологічний простір, потрібно
насамперед задати певну множину (Х) і в ній задати топологію (Т), тобто
вказати ті підмножини, які вважаються в Х відкритими. Задати топологію
означає також виокремити систему або всіх відкритих підмножин, або лише
кількох основних підмножин, тобто бази топологічного простору [ИОМ 1968:
439; Колмогоров 1981: 84].

У нашому випадку такою множиною є: 1) основоположні властивості / ознаки
/ характеристики концептів як ментальних одиниць, які визначають їхню
відносну тотожність та незмінність у просторово-часовому континуумі,
незважаючи на змінні параметри; 2) компоненти / елементи ментальної та
змістової структур концепту; 3) власне самі концепти як фрагментарні
цілісності, що співвідносяться між собою. Іншими словами, топологічний
простір концептів можна задати в різний спосіб, накладаючи певні
обмеження: у першому випадку це обмеження за параметром “топологічна
ознака”, у другому – за параметром “компонент / елемент структури”, у
третьому – “ментальна / когнітивна структура / одиниця / модель”. Тобто,
задати топологічний простір концептів значить задати систему підмножин
або основоположних характеристик цих одиниць, або компонентів їхньої
ментальної та змістової організації, що власне й визначають їхнє
місце-творення / місце-подію у просторі й часі людського буття, або
систему підмножин самих концептуальних структур, що здебільшого
асоціюється із типологією як такою. У результаті, з одного боку,
спостерігаємо явище інтеріоризації як “зникнення” топологічних ознак та
компонентів структури у відповідних типологічних різновидах цих
ментальних утворень, з другого – явище екстеріоризації як “проявлення”
типології концептів через їхню топологію.

Можна задавати різні топології концептуальних структур, а отже, говорити
про різний топологічний простір цих одиниць. У даному випадку йдеться
про внутрішню (1), (2) та зовнішню (3) топологію концептів, де типологія
є одним із виявів загальної топології і продукується тими обмеженнями,
які ми накладаємо на топологічний простір цих одиниць.

Одним із різновидів таких обмежень, що виявляють себе в контексті
зовнішньої та внутрішньої топології, є функціональні обмеження, з огляду
на які можна говорити про функціональний простір концептів як частковий
випадок топологічного простору людського буття взагалі і концептів
зокрема. В аспекті нашого дослідження ми задаємо його множиною
концептуальних структур, що функціонують у різних сферах суспільної
свідомості. Іншими словами, для множини концептуальних структур можна
задати топологію за допомогою параметра “функціональна сфера”, що дає
підстави говорити про функціональну топологію концептів, яку також можна
задати фундаментальною опозицією межа (як виокремлення концептуальних
структур шляхом накладання функціональних обмежень на простір культури,
з якого вони виводяться, з огляду на ту чи іншу сферу знання) ?
положення на “межі” (як співіснування, з’єднання, взаємна координація,
проникність, перехрещення окремих концептів та присутність фрагментів
одних концептуальних структур в інших як у плані міжгалузевої взаємодії,
так і з огляду на наївно-побутове осмислення світу).

Таке бачення проблеми певною мірою підтримується поняттям
“концептуалізована предметна сфера”, частково витлумаченим в працях
Ю.С.Степанова та Д.С.Лихачова [Степанов 1997: 59-62;64-68; Лихачев
1993], а також його еквіполентом “концептосфера”, яким досить вільно
оперують у наукових дослідженнях. На нашу думку, це поняття вимагає
диференціації у трьох основних площинах, відповідно до яких його можна
кваліфікувати як таке, що вживається на позначення: 1) особливого
способу пізнання світу та самого себе, в якому задіяні всі рівні
психічної організації людини, – концептосфера як сфера концептів
(сукупності концептів), як фрагмент когніції людини, що є відображенням
дійсності в концептах, а не, скажімо, в сенсибіліях, перцептах, афектах,
поняттях, пропозиціях тощо (пор., наприклад, із чуттєвим сприйняттям як
на рівні сенсорики, моторних програм, так і емоційного переживання
дійсності, а також із власне інтелектуально-логічним осмисленням
навколишнього світу на вищих рівнях людської свідомості); 2) певного
місця-творення в культурі як того чи іншого способу концептуалізації
дійсності, що задається параметром “функціональна локалізація”, або
“сфера суспільної свідомості”, – концептосфера як локалізація сукупності
концептів у якійсь точці функціонального простору культурного,
функціональна концептосфера як фрагмент культури, що є місцем
функціонування концептуальних структур у тій чи іншій галузі знання
(наприклад, наївно-побутова, наукова, художня концептосфера;
концептосфера “фондовий ринок”, “ділове спілкування” тощо); 3) окремо
взятої концептуальної структури, яка покриває якусь сферу знання (не
функціональну), що організується у ту чи іншу систему підмножин, або
доменів, які відповідно покривають дещо вужчу сферу знання –
концептосфера як відносно великий фрагмент світу, структурований в інших
фрагментах, проте дещо менший, ніж функціональна сфера (наприклад,
концептосфера “колір”, “число”, “темпоральність” тощо).

Отже, висвітлення проблеми функціональної топології концептів культури,
що координується особливостями національного менталітету та розвитком
пріоритетних галузей знання, обумовлене таким завданням: визначити
базові концептосфери функціонального простору концептів і відповідно
основні їхні функціонально-типологічні різновиди.

Це питання видається нам актуальним, оскільки в наукових працях, хоча й
засвідчено чимало термінопонять, уживаних саме на позначення
функціональних різновидів концептів, проте як такі вони фактично не
категоризовані у своєму тлумаченні або взагалі не витлумачені. Так, до
функціональних різновидів у лінгвістичних дослідженнях відносять такі
концепти: наукові – концепти першого рівня, що розгортаються в плані
референції, позбавленому консистенції, і є функціями стану речей
(наприклад, теоретичні); відповідно ненаукові; логічні – концепти
другого порядку; науково-логічні; філософські – концепти третього рівня,
що розгортаються у плані іманенції, тобто консистенції без референції,
належать суб’єкту, а не множині, є функціями досвіду (наприклад,
картезіанські, платонівські, спінозові); феноменологіко-філософські;
історіософічні (наприклад, метафізичні, /пост/модерністські); моральні;
художні як концепти в художньому тексті (наприклад, пушкінські);
ономатопоетичні як універсальні для фраземотворення когнітивні
структури, що не мають чітко детермінованих зв’язків із дійсністю, а
тому репрезентують лише ті чи інші фрагменти наївно-побутової свідомості
– когніції у вигляді “розмитого” узагальненого образу (наприклад,
“російський характер”, “очі розбігаються”); естетичні; міфологічні;
наївно-побутові; політичні; суспільно-політичні; лінгвістичні
(наприклад, лексичні та фразеологічні у випадку, коли концептуальні
структури позначаються як універбами, так і фразеологічними
сполученнями; текстові, зокрема прецедентних текстів, де розрізняються
авторитетні / серйозні – низькі / карнавальні) тощо [Делез 1998;
Красавский 2001; Слышкин 2000; Аргуткина 2001: 30, 41, 150-151; Башук
2002: 177-178; ККС:91; РЯ 2001: 82-83; Бабушкин 1996].

Такі класифікаційні типи концептів традиційно виокремлюють у контексті
структурної типології, яка частково охоплює і функціональні типи,
оскільки під типологізацію здебільшого розуміють складну багаторівневу
ієрархію досліджуваної множини елементів, систематизовану й упорядковану
одночасно за кількома різними критеріями або параметрами.

Якщо власне топологічна диференціація передбачає вирізнення концептів
з-поміж інших ментальних утворень як одиниць ідеального буття та
когніції людини шляхом накладання певних обмежень на топологію буття
взагалі; типологічна – виділення підмножин концептів з огляду на
внутрішньоструктурні обмеження, що ми їх накладаємо на топологічний
простір цих одиниць; то функціональна – ґрунтується на розмежуванні
концептуальних структур як функціональних одиниць етнокультури з огляду
лише на один параметр – “локалізацію у конкретній сфері людської
свідомості”.

P ? u 0

@

p

a

#– внутрішньосистемне структурування лише з огляду на параметр
функціонального обмеження в культурі (як один із виявів типологічної
диференціації у контексті загальної топології) [див. Рис.1].

Рис. 1.

Таким чином, ми говоримо про концепти в першому випадку як про один із
топологічних різновидів ментальних одиниць взагалі, у другому – як про
типологічні різновиди того самого ментального утворення, у третьому – як
про топос(и) / топологеми, або тематизатор(и) / топіки суспільної
свідомості в просторі культури.

Функціональна диференціація концептуальних структур опирається на такий
класифікаційний параметр, як спосіб відображення та пізнання дійсності,
що якнайкраще увиразнює особливості концептуалізації світу в тій чи
іншій сфері знання. Звичайно охопити систему всіх відкритих підмножин,
що локалізуються у функціональних концептосферах культури, фактично
неможливо. А тому вважаємо за доцільне виокремити лише основні
підмножини цих одиниць, які кваліфікуємо базою, або базовими
концептосферами функціонального простору.

У сучасних наукових дослідженнях питання щодо розмежування основних
(базових) функціональних концептосфер культури розглядалось
неодноразово, щоправда в дещо інших термінах та інтерпретаціях. Так,
наприклад, у філософських традиціях, ця проблема розкривається в
термінах “знаннєва система”, “знаннєві системи в культурі”, “знання як
різноорганізовані дискурси”, “рівень функціонування знань”,
“наївно-побутове / повсякденне – спеціалізоване (наукове, релігійне,
філософське) – професійне – практичне знання – особливе знання
(методологічне, культурно-соціологічне, соціогуманітарне, містичне,
‘окультне’, ‘пара’-знання)”, “дисциплінарне (філософія, наука, теологія,
культурологія, педагогіка) – міждисциплінарне (наукознавство,
наукометрія, мистецтвометрія, аксіометрія) знання” [ВЭФ: 373-375]; у
лінгвокультурологічному аспекті – через поняття “галузевий вимір
культури – правнича, художня, моральна культура”, “культура
спілкування”, “галузь суспільної свідомості (наукова, (наївно-)
побутова, або мовна, релігійна і т.ін.)” [Маслова 2001:24; Воркачев
2002]; у філософських, філологічних, культурологічних та
етнопсихологічних дослідженнях – за допомогою термінопонять “тип картини
світу”, “донаукова – наукова картина світу”, “ наївна картина світу –
загальна наукова – загальнонаукова – історична, фізична, біологічна,
хімічна, астрономічна тощо картина світу”, “наївна математика,
геометрія, фізика, етика, психологія, анатомія тощо”, “образна мовна
картина світу”, “наївно-наукова ментальність” [Корнилов 2003: 3-21;
Борщев 1996; ШВТ: 156-159]; у термінознавстві – підтримується
термінологічною парадигмою “функціональна мова”, “мова спеціального
призначення (для спеціальних потреб) / вторинна мова / природно-знакова
система – розмовно-побутова (природна, первинна) мова / мова
повсякденного спілкування”, “функціональний різновид / підсистема
національної / природної мови – мова засобів масової комунікації (радіо,
телебачення), реклами, техніки тощо”, “підмова / субмова”, “спеціальна
(наука, економіка, виробнича інфраструктура, управління, політика,
охорона здоров’я, духовна культура, засоби масової інформації, оборона
тощо) – неспеціальна (побут, сім’я, відпочинок, торгівля) сфери”, “мова
науки – предметна / професійна мова”, “(стандартизована) галузева
терміносистема” [Лейчик 1998: 6-8; Суперанская 1983: 82-85; Д’яков
2000]; у дискурсознавстві – системою понять “соціокультурна функція
національної мови”, “мова у мові (мова науки, мистецтва, політичних
співтовариств тощо)”, “мова співтовариства (професійного, конфесійного /
релігійного, ідеологічного, наукового тощо)”, “мовленнєва / лінгвістична
практика / практика мово-дії співтовариства”, “сфера мовних
комунікацій”, “мовна гра”, “тип дискурсу / дискурс сфери діяльності
(економічний, філософський, культурологічний, релігійний / конфесійний,
науковий тощо)” [Лук’янець 2000: 16-25]; у теоріях штучного інтелекту –
термінами “наївна модель світу – модель предметної галузі” [Штерн 1998:1
56-159].

З огляду на топологічне структурування ментального простору, в основі
якого лежить класифікаційний параметр “спосіб відображення та пізнання
дійсності”, що в еквіполентному відношенні відповідає параметру
“функціональна сфера”, у синхронії ми схильні диференціювати три великі
функціональні концептосфери – наївно-побутову (повсякденно-практичну),
художню та наукову, а отже, три групи концептів, номіновані відповідно
до сфер свого функціонування, які, на наш погляд, є базою
функціонального простору. Вони ґрунтуються на трьох базових різновидах
людської уяви, які активно вивчають у психологічних дослідженнях.
Зокрема, у царині репродуктивної (відтворювальної) уяви – це
наївно-побутові концепти, що акумулюють повсякденно-практичні знання; у
царині продуктивної (творчої) уяви – художні та наукові, що відповідно
акумулюють естетичні та спеціальні знання.

Отже, функціональна топологія концептів є одним із різновидів загальної
топології цих структур, що задається такими параметрами: у контексті
розмежування топології і типології параметром “зовнішнє – внутрішнє”, у
контексті розмежування типологічних і функціональних різновидів
концептуальних структур – параметром “багато – один”, у контексті
розмежування загальної і функціональної топологій – параметром
“локальність, або сфера функціонування як спосіб відображення
дійсності”. З огляду на функціональний простір культури у його локальній
організації вводимо поняття “функціональна концептосфера”, структуруючи
його на позначення трьох базових різновидів людської уяви, у зв’язку з
чим розрізняємо наївно-побутову, художню та наукову концептосфери
людського буття.

У плані подальших пошуків у цьому напрямку видається актуальним питання
щодо з’ясування особливостей ментальної та змістової організації
зазначених функціональних різновидів (типів) концептів.

Література

Аргуткина А.А. Концептуально-семантический и функциональный аспекты
микросистемы “число”: Дис. … канд. філол. наук: 10.02.02. Львов, 2001.
185 с.

Бабушкин А.П. Типы концептов в лексико-фразеологической семантике языка.
Воронеж: Изд-во Воронеж. ун-та, 1996. 104 с.

Башук А.И. Ключевые концепты поэтической картины мира в метафорическом
осмыслении: Дис. … канд. филол. наук: 10.02.02. К., 2002. 315 с.

Борщев В.Б. Естественный язик наивная математика для описания наивной
картины мира // Московский лингвистический альманах. Вып.1: “Спорное в
лингвистике”. М., 1996. С.203-225.

Воркачев С.Г. Методологические основания лингвоконцептологии //
Теоретическая и прикладная лингвистика: Межвуз. сб. науч. тр. Воронеж:
ВГУ, 2002. Вып.3. С.30-38.

Всемирная энциклопедия: Философия / Гл. ред. А.А.Грицанов. М.: АСТ,
Минск: Харвест, Современный литератор, 2001. 1312 с.

Делeз Ж., Гваттари Ф. Что такое философия? / Пер. с фр. С.Н.Зенкина. М.:
Ин-т экспериментальной социологии; СПб.: Алтейя, 1998. 286 с.

Д’яков А.С., Кияк Т.Р., Куделько З.Б. Основи термінотворення: Семантичні
та соціолінгвістичні аспекти. К.: Вид. дім. “КМ Academia”, 2000. 218 с.

История отечественной математики: В 4-х т. Т.3: 1917-1967. К.: Наукова
думка, 1968. 725 с.

Колмогоров А.Н., Фомин С.В. Элементы теории функций и функционального
анализа. М.: Регулярная и хаотическая динамика, 2002. 316 с.

Корнилов О.А. Языковые картины мира как производные национальных
менталитетов. М.: ЧеРо, 2003. 349 с.

Красавский Н.А. Динамика эмоциональных концептов в немецкой и русской
лингвокультурах: Автореф. дис. … д-ра филол. наук: 10.02.20. Волгоград,
2001. 38с.

Лейчик В.М. Терминоведение: предмет, методы, структура. Bia?ystok, 1998.
181с.

Лихачев Д.С. Концептосфера русского языка // Известия РАН. Сер. лит. и
яз. М., 1993. Т.52. №1. С.3-9.

Лук’янець В.С., Кравченко О.М., Озадовська Л.В. Сучасний науковий
дискурс: Оновлення методологічної культури. К.: “Центр практичної
філософії”, 2000. 304 с.

Маслова В.А. Лингвокультурология: Учебное пособие. М.: ИЦ “Академия”,
2001. 208 с.

Нохрин С.Э. Аксиомы отделимости в множественно-открытой топологии.
Локальная компактность функциональных пространств // Электронные
публикации Института математики и механики. Екатеринбург, 2003.
HYPERLINK «http://tom.imm.uran.ru» http://tom.imm.uran.ru .

Полубиченко Л.В. Филологическая топология в английской классической
поэзии. М.: МГУ, 1988. 146с.

Пуртов А.М. Основы комп’ютерных сетей: Интернет-лекции Института
информационных технологий и прикладной математики. СОРАН. Омск, 1998.
HYPERLINK «http://gatefromiitam.omsk.net.ru»
http://gatefromiitam.omsk.net.ru .

Русский язык: Исторические судьбы и современность: Междунар. конгресс
исследователей русского языка. М.: МГУ, 2001. 482 с.

Слышкин Г.Г. От текста к символу: лингвокультурные концепты прецедентных
текстов в сознании и дискурсе. М.:Academia, 2000. 128 с.

Степанов Ю.В. Константы. Словарь русской культуры. Опыт исследования.
М.: Школа “Языки русской культуры”, 1997. 824 с.

Суперанская А.В. Литературный язык и терминологическая лексика //
Проблемы разработки и упорядочения терминологии в академиях наук союзних
республик. М.: Наука, 1983. С.81-90.

Советский энциклопедический словарь / Гл. ред. А.М.Прохоров. М.: Сов.
энц., 1983. 1600 с.

Чайлахян Л.М. Роль локальних межклеточных взаимодействий в процессах
развития // Молекулярные механизмы процессов онтогенеза: Тезисы докладов
конф., посвященной 75-летию со дня рождения А.А.Нейфаха. М.:
Академиздатцентр “Наука” РАН, 2001. С.58-64.

Штерн І.Б. Вибрані топіки та лексикон сучасної лінгвістики:
Енциклопедичний словник. К.: “АртЕк”, 1998. 335 с.

Під прецедентним текстом розуміють будь-яку послідовність знакових
одиниць, що характеризуються цільністю та зв’язністю і є ціннісно
значущими для певної культурної групи Прецедентним може бути текст
будь-якої протяжності: від прислів’я або афоризму до епосу. Прецедентний
текст може включати в себе, окрім вербального компонента, зображення або
відеоряд (плакат, комікс, фільм). Регулярні відсилання до тексту в
процесі побудови нових текстів у вигляді ремінісценцій є показником
ціннісного відношення до даного тексту, а отже і його прецедентності
[Слышкин 2000]. Г.Г.Слишкін пропонує класифікацію концептів прецедентних
текстів за такими параметрами: а) носієм прецедентності – індивідуальні
(особистісний досвід того чи іншого суб’єкта) / колективі: мікрогрупові,
макрогрупові, національні, цивілізаційні, загальнолюдські концепти (на
основі локальних, вікових та статевих обмежень); б) текстом-джерелом
(класифікуються не концепти прецедентних текстів, а самі твори, що стали
прецедентними); в) ініціатором засвоєння – концепти добровільно та
примусово засвоєних прецедентних текстів; г) ступенем опосередкованості
сприйняття – концепти, побудовані на основі: безпосереднього сприйняття
вихідного тексту; запозичення вже існуючого у тієї чи іншої групи
текстового концепту, що репродукується мовленням; сприйняття
реінтерпретації вихідного тексту в межах іншого жанру [Слышкин 2000].

У даному випадку йдеться про мовні форми вираження концептів через
втілення у тих чи інших мовних одиницях.

типологія концептів

функціональна організація

структурна організація

концепт як функціональний різновид у системі типологічних груп

інші ментальні утворення

концепт як один із топологічних різновидів ментальних одиниць

типологічні групи концептуальних структур

задається опозицією

багато ? один

у системі тих самих ментальних утворень

задається опозицією інший ? той самий

у системі будь-яких ментальних утворень

внутрішня

Топологія концептів

зовнішня

Похожие записи