Реферат на тему:

Функції іронії як ознаки постмодернізму в сучасній українській поезії.
шлях до синдрому іронії постмодерного перенасичення

Аналізуючи умови становлення української лірики кінця ХХ століття,
В. Моренець зауважив, що в цей час „відбулося гнівне, веселе,
іронічно-саркастичне прощання з однією історією” [7, с. 64], а один із
ідейних натхненників сучасного літературного процесу Ю. Андрухович
іменував теперішню добу найнижчим ступенем ієрархічної тріади: після
Епохи Бога, Епохи Короля – Епохою Блазня, коли людство, сміючись,
прощається з самим собою [цит. за: 10, с. 35].

Іронічність та блазнювання – головні ознаки сучасного літературного
процесу та свідомості сучасної людини взагалі – з’явилися в переломний
для суспільства та історії момент і стали одним із способів захисту від
різких змін суспільних, соціальних, моральних цінностей та норм, від
страху перед тим, що насувалося, – новим, невідомим, бо „новітня
сучасність – це рух плюс невизначеність” (Баландьє) [цит. за: 9,
с. 255], і тому загрозливим.

„Є багато способів уникнення дійсності, – пише Максим Розумний. – Можна
заховатися в цинізм та іронію, можна в елітарну книжність, в
тусовочність, або в номенклатурність” [18]. Оскільки іронія, на відміну
від книжності, є внутрішньою, психологічною ознакою, то цей сховок –
надійніший, дає більший захист, тому й більш використовуваний і дієвий.

Іронія стала неодмінною ознакою нового покоління, яка рятує його від
тиску дійсності. Це вже навіть не втеча від реального світу, а таке
сприймання реальності, яке захищає особистість від можливих
психологічних травм, зумовлених відсутністю того, що віками прагнуло
знайти людство: істини, впорядкованості, спокою. „Іронія стає
все-значною. …І якщо сократівська іронічність, хай навіть непевна та
амбівалентна, мала все-таки на меті пошук істини, сьогодні іронія
заявляє про „енергійне та екстатичне прийняття непевності” [Вілде],
стаючи іронією випадковості”(Р. Семків) [22, с. 8].

Сміх, народжений іронією, дає насолоду, котрої шукає сучасна людина.
Іронія випадковості – це ще й гра, яка теж приносить задоволення. В
іронічній грі панує невизначеність, певна хаотичність, відсутність
правил та непередбачуваність результату, але це не викликає страху, що
трапилося б у дійсності, реальному житті, бо це – віртуальний світ,
народжений в свідомості сучасної людини та художній свідомості зокрема.

Іронія видозмінюється, виступаючи то життєвим кредо, то функціональним
засобом у „діалозі людства” (Рорті) [цит. за: 23, с. 580], яке вже не
прагне відкрити об’єктивну істину, а просто намагається збагатити
дискурс, дати волю розвитку особистості, захистити її. Інколи іронія –
єдиний спосіб висловлення правди, можливість завуальовано сказати те, що
не сприйметься в іншому ракурсі, може стати рушійною силою. Це „щось”
може існувати тільки в одязі іронії, котра служить своєрідним захисним
прошарком. Межі між реальністю, прошарком іронії та свідомістю
стираються, з’являється новий світ, в якому все – минуле, теперішнє,
майбутнє – отримує нове значення, нове існування. Хоча Ричард Рорті
говорить, що „кожний іроніст може міряти успіх тільки супроти минулого –
не тим, що живе відповідно до його принципів, а тим, що переписує минуле
по-своєму, і тому може сказати: „Така моя воля” [19, с. 583], майбутнє
теж у владі іронії, вона певною мірою є чинником, котрий творить
теперішнє і майбутнє не як продовження минулого, а як щось нове.
Недарма іронічність та іронію як провідне начало постмодернізму
визначають західні дослідники (І. Хасан, М. Калінеску, Д. Фоккема,
У. Еко та ін.) [див.: 2, с. 26], а Л. Лавринович, досліджуючи основні
риси постмодернізму в українській літературі, виділяє ще самоіронічність
[12, с. 41]. Іронію поряд з батярством, внутрішньою емграфією, постійним
невдоволенням і капризуванням М. Розумний називає „інфантильною ознакою
перехідності генерації” [18], тобто тієї ж зміни старого на нове.

Можна виділити ще одну функцію іронії – об’єктивізацію явищ. На це
звертав увагу Ж.-П. Сартр, коли твердив, пишучи про Жана Жене, що
”іронічний погляд об’єктивізує його, що він може стати річчю, яку можна
взяти до рук” [21, с. 249]. Т. Денисова в дослідженні про
постмодерністську свідомість пише, що „іронічність погляду забезпечує
об’єктивність оцінок, не дозволяючи впадати в пафосність, тобто
створюючи передумови для наступного вибору” [2, с. 26].

Ці спостереження дали підставу не просто покласти іронію в основу
постмодернізму, а й висунути ідею наукового обґрунтованої іронії, хоча
„цей критично-філософський стиль є занадто ефемерним, щоб дати чітку
методологію” (С. Квіт) [11, с. 150]. Але будь-яке постмодерністське
письмо „має відповідати вимогам правдивої карнавальності, допускаючи
іронію в усі найтемніші закапелки, штовхаючи в її стихію найшановніші
авторитети, розчиняючи в ній будь-яке менторство” [Там само]. Проте тут
з’являється підстава говорити про парадокс „іронії постмодерного
перенасичення” (Р. Семків), коли „критик, автор, читач в постмодерній
ситуації, граючи свою автентичну роль, помноживши засоби вдосконалення
цієї ролі, нездатні утримати свою ідентичність і заперечують себе” [22,
с. 10].

У сучасній українській поезії цієї крайньої межі іронії ще не досягнуто,
хоча постмодерністські пошуки дуже активні. Найяскравішим спалахом
карнавальної літератури було угруповання „Бу-Ба-Бу”, яке поклало основи
постмодерністського іронізму в українській літературі кінця ХХ століття.
„Соціальним фундаментом метаісторичного карнавалу в Україні став
підсвідомий масовий синдром зламу, що супроводжував розпад імперії і
викликав дві метапсихічні частини: суспільну депресію і масову
карнавальну сміхову рефлексію на катаклізм системи” [16, с. 35]. Іронія
як засіб самозахисту від катаклізмів, які збунтували суспільну
свідомість, швидко пустила коріння на літературному ґрунті. З’явилися
послідовники „Бу-Ба-Бу” (наприклад, поетичний гурт „Червона фіра”), які
не приховували своєї естетичної орієнтації, називаючи себе
постбубабістами. Ще рано говорити про масовість іронічно-карнавального
естетизму в українській культурі, хоча І. Ільїн, досліджуючи
постмодернізм від його джерел до кінця століття, стверджував, що це
явище є безпосередньою реакцією на стереотипи масового усвідомлення, а
епігонська література легше за все піддається пародіюванню [цит. за: 20,
с. 17], проте присутність його елементів в сучасній українській поезії
дуже помітна.

Іронія охоплює все: особистість та історію, Бога і смерть, високі
почуття і загальновизнані цінності. „Я трішечки поетка, // Я трошки
неземна. // За жанром – оперетка, // За відчуттям – струна”, –
намагається зрозуміти себе Надія Стрем [4, с. 90], зате Роман Здорик
досить впевнено заявляє: „і ти … не зрозуміла // мене // геніального
поета // усіх часів” [15 с. 5]. Марко Самовитий бачить себе збоку: „Хто
се під лавкою // губамі плямкає // ст’ашно // аж дрожж пробира // … //
Я – силой підступною // замкнений в серці // коханець і трошкі / брунет”
[17, с. 245]. Іронія проникає і в мову, вживання суржикових форм слів
ніби оживлює, озвучує текст, звільняє його від притаманних будь-якому
текстові книжності, статичності.

??????©F?рембрaнт? чи рeмбрандт? // чорний чи темнuк? // чи тільки Пан –
чи панк? // чи aфини атiни?”[6, с. 78]. Сюди вплітається насмішка над
слововживанням, некомпетентністю в перекладах і транслітерації,
співвідношенням слів. Автор іронізує і над риторичністю запитань,
безглуздих тому, що на них немає відповіді.

Пародією на американські фільми, українські звичаї, сучасні філософські
ідеї та політику водночас є „Українські вечорниці” Андрія Коваленка [14,
с. 94-95]. Час і простір змішуються, переплітаються, створюючи нову
дійсність, яка сприймається дуже реалістично через насиченість деталями,
подробицями подій. Поряд з головним героєм та його друзями у кав’ярні
сидять Макіавеллі, Конфуцій, Атілла, офіціантка має ім’я Хівря,
замовляють вони булочки по 3 копійки, що переносить нас у радянські
часи, а повії колупають припічок (народний звичай) і „белькочуть щось
про синє небо і жовте колосся”. Скрипаль грає Шостаковича і тут же по
„відику” показують балет „Робесп’єр у Жовтні”. Слова „референдум”,
„ліво-радикальний” ніби зійшли зі шпальт сучасних газет, а імена героїв
Джезус і Пол закидають нас у ковбойське минуле США. Але головна мета
іронії стає зрозумілою в кінці твору, коли герої померли, бо „вчаділи
від поту брудної пані з приємним ім’ям „Історія”.

У Сергія Жадана минуле теж переосмислюється: „Володимир Сосюра – юний
поет // закосивши на фронті з недбальства світил, // заїздив у
розбомблений харківський тил” [1, с. 73]. Автор наважується вголос
сказати речі, про які не прийнято говорити за неписаними постулатами про
людей визнаних, видатних. Іронія затушовує те, що в іншому контексті
сприйнялося б як грубість, дозволяє сказати правду, яку всі знають, але
про яку мовчать. Хоча поняття правди теж відносне і лише випадково ти
„може почуєш щось схоже на правду” (Юрій Покальчук) [24, с. 29].

Відбувається переоцінка цінностей, знеболена іронією. Ніщо не стале,
якщо навіть „…слово Боже воно // як таранька – його смакуєш // проте
ним не наситишся” (Сергій Жадан) [8, с. 15], а „без приписки і Бог – не
людина” (Галина Пастушенко) [6, с. 88]. Та й сама людина більше подібна
на механічну іграшку чи ляльку: „Його кохана дівчинка: // дві ноги, дві
руки, ротик, // дірка, бюст, золоті волосинки // по шкірі побігли”
(Марта Барбара) [25, с. 14-15].

Не обминули іронічні спостереження і природу. Сонце – це „велика пляма”
[13, с. 11], „учора повісивсь місяць // з сумними такими очима” [13,
с. 14], а „он там під парканом / конає осінь // розхристана простоволоса
// і певно таки що / боса // збомжована ница / осінь” (Ростислав
Мельників) [13, с. 32]. Соціальні проблеми стають не об’єктом іронії, а
засобом для її вираження, своєрідною метафорою. Природа превалює над
політикою у поезії Миколи Васильчука: „Попелом // Віє вітер ув очі
звечора. // Знає це у палаці Тетчер // І новий президент Тернополя” [5,
с. 103]. Над патріотизмом скептично посміхається Сергій Жадан: „хоч
тікай, // „любов к отчизні” в цих краях // завжди була за кайф” [8,
с. 48].

Ще більше іронічних випадів трапляється стосовно почуття, яке завжди
оспівувалось в поезії, – кохання. Про що раніше говорилось чи не
найбільш піднесено, натхненно, що викликало здебільшого біль, смуток,
над тим тепер сміються: „Заради тебе тарганів // я кілограми з’їсти три
готова. // … // та ця любов між нами нездорова // здорові стільки не
їдять // та й таргани делікатес” (Оксана Фітель) [3, с. 82], „Чуєш,
люба, скрегочуть зуби, // Які давно вже не їли сала, // Мені плювати, що
хочуть губи, // Лише б ти, мила, про зуби знала” (Сергій Руденко)
[14, с. 164], „Ви так мене жадаєте дотепно, // … // Немов кріпак
ридання перебенді, // Мов Гаммершляг загибелі Бенедя” (Назар Федорак)
[26, с. 48]. Навіть нещасна любов викликає здоровий сміх, котрий, на
відміну від переживань, продовжує життя і деякою мірою є началом єднання
у світі, де кожен – самотній, де єднання дає „наприклад, сонце, що
встає, // чи спільний туалет” (Сергій Жадан) [8, с. 50].

Але той самий Сергій Жадан роздивився іронію-вбивцю: „Скрипаль-іронія //
смичком леза // торкнеться струн твого сухожилля” [8, с. 24]. Гра з
іронією випадковості майже завершена, навіть ця схованка від дійсності
піддається руйнації, знищуючи і того, хто нею користується. Функція
об’єктивізації теж досягла своєї кінцевої точки, замкнувши коло в його
початку – реальній загрозливій дійсності, з якої хотілося втекти.
Спрацьовує синдром іронії постмодерного перенасичення, коли іронія стає
не порятунком, а загрозою авторові, а через нього й читачеві. Але
замість того, щоб знищити іронію, автор вбиває себе й читача. Іронія
виходить з-під контролю, стаючи самодостатнім явищем, котре існує і діє
безвідносно до бажань людини.

Література

Artline. – 1998. – №6.

Денисова Т. Феномен постмодернізму: контури й орієнтири // Слово і Час.
– 1995. – №2. – С. 18–27.

Дзвін. – 1998. – №11–12.

Дзвін. – 2000. – №1.

Дзвін. – 2000. – №2.

Дзвін. – 2001. – №1.

До теоретичних аспектів сучасної лірики. Із вступного слова В. П.
Моренця до захисту докторської дисертації „Сучасна українська лірика
(особливості розвитку і логіка саморуху)” // Слово і Час. – 1995. – №1.
– С. 63–71.

Жадан С. Цитатник: (вірші для коханок і коханців). – Київ: Смолоскип,
1995.

Рюс Ж. Поступ сучасних ідей: Панорама новітньої науки – Київ: Основи,
1998.

Занепад чи відродження? Творче обговорення // Слово і Час. – 1996. —
№11-12. – С. 32-44.

Квіт С. Основи Герменевтики // Кур’єр Кривбасу. – 1998. – №104. –
Серпень. – С. 145–1634.

Лавринович Л. Сучасний український постмодернізм – напрям? Стиль? Метод?
// Слово і Час. – 2001. – №1. – С. 39–46.

Мельників Р. Полювання на оленя: Поезії. – Київ: Смолоскип, 1996.

Молоде вино: Антологія поезії/ Упоряд.: М. Розумний, С. Руденко. – Київ:
Смолоскип, 1994.

Першість. – Житомир, 2001.

Плерома. Мала Українська Енциклопедія Актуальної Літератури. Повернення
Деміургів. – 1998. – №3.

Початки: Антологія молодої поезії. – Київ: Смолоскип, 1998.

Розумний М. Лірика дев’яностих // Літераутрна Україна. – 2002. – 3
жовтня.

Рорті Р. Самотворення і пов’язаність: Пруст, Ніцше і Гайдеггер // Слово.
Знак. Дискурс. Антолоія світової літературно-критичної думки ХХ століття
/ За ред. Марії Зубрицької. – Львів, 1996. – С. 582–599.

Русова С. Постмодернізм у сучасній поезії, або Набоков –
автор-„трікстер” // Слово і Час. – 2002. – №6. – С. 17–23.

Сартр Ж.-П. Моя перемога є чисто вербальною // Слово. Знак. Дискурс.
Антолоія світової літературно-критичної думки ХХ століття / За ред.
Марії Зубрицької. – Львів, 1996. – С.245–259.

Семків Р. Постмодернізм та іронія (типологізація нетипового) // Слово і
Час. – 2000. – №6. – С. 6–12.

Слово. Знак. Дискурс. Антолоія світової літературно-критичної думки ХХ
століття / За ред. Марії Зубрицької. – Львів, 1996.

Сучасність. – 1998. – № 6.

Україна. – 1992. – № 11–12.

Федорак Н. Брудершафт із собою: Збірка віршів. – Київ: Смолоскип, 1997.

Похожие записи