Реферат на тему:

Франкова концепція середньовічної літератури

Незважаючи на столітню історію франкознавства як науки, існує ще низка
невисвітлених або недостатньо висвітлених питань стосовно
науково-критичної спадщини Івана Франка, серед яких, зокрема, з’ясування
його позицій як медієвіста.

Історія літератури Середніх віків увійшла в поле зацікавлень Франка ще
під час навчання у гімназії, де він вивчав грецьку та латинську мови,
історію і культуру давніх епох. Знайомство із середньовічним
письменством продовжив у Львівському університеті; а серйозні
медієвістичні студії розпочав під час написання магістерської
дисертації, темою якої було обрано одну з видатних пам’яток
середньовічної літератури – старохристиянський духовний роман про
Варлаама та Йоасафа. Неабияка ерудиція Івана Франка дозволила йому
зробити не лише глибокий і всебічний аналіз самого роману, але й широко
змалювати літературний контекст, в якому творилася пам’ятка. Вченому
вдалося подати розлогу картину тогочасного письменства від Іспанії до
Індії, прослідкувати впливи популярного роману на пізніші літературні
твори. Для медієвістики Франкова дисертація цінна особливо тим, що в ній
зафіксовано певний зріз літературознавчої думки, подано величезну
бібліографію медієвістичних досліджень. Доповнена в 1894–96 рр.
докладним аналізом змісту, вона є чудовою хрестоматією середньовічної
літератури, а також прикладом глибоких компаративних студій.

Ще однією фундаментальною науковою працею Івана Франка, в центрі якої
опинилась старохристиянська література, є розвідка “Святий Климент у
Корсуні”, написана кількома роками пізніше після дисертації
(публікувалася в ЗНТШ протягом 1902–1905 рр.). Тут учений на новому
матеріалі застосовує набутий під час студій у Відні науковий досвід,
аналізуючи популярні в Середньовіччі літературні сюжети.

Якщо у двох вищезгаданих дослідженнях Іван Франко показав себе вправним
філологом-компаративістом, то у третій капітальній праці з питань
середньовічного письменства – розвідці “Данте Алігієрі. Характеристика
Середніх віків” (1912) – він постає зрілим істориком літератури, для
якого важливо не лише розглянути твори красного письменства в певній
історико-культурній перспективі, але й показати їх у контексті духовного
розвитку того чи іншого народу. “Все, що тільки впливає на зміну у формі
або змісті цього духовного життя, має бути предметом пильної уваги,
[…] не сама лише освіта, письменство й література, але й політичне та
економічне життя” [2; т.29; с.277–278]. Ще в 1894 р. у польськомовній
статі “Етнологія та історія літератури” Франко поставив перед істориком
літератури завдання “бути істориком цивілізації” і розглядати історію
літератури “як частину, і то дуже значну, хоч і не єдину, історії
цивілізації”. У розвідці про Данте Алігієрі він зреалізував це завдання
практично, саме тому дослідження починається “характеристикою Середніх
віків” як епохи в розвитку людства.

У першій частині розвідки маємо картину соціально-економічного та
політичного стану середньовічних держав. Соковитими барвами Франко
змальовує “упадок старинного світу”, на уламках якого варвари будували
свої національні держави, нові імперії. Твердження Франка натхнені
поглядами французьких просвітителів XVIII ст. П.Гольбаха і Ж.-М. де
Кондорсе, працями французького історика Ж.Мішле та швейцарського
культуролога Я.Буркгардта, в яких утверджувалося яскраво негативне
ставлення до Середньовіччя як епохи суцільного невігластва, духовного
зубожіння, “зв’язаності людського Духа” (вислів Буркгардта). В II
половині XIX ст. з’явилися дослідження, які “реабілітували”
Середньовіччя. Окремі вчені, наприклад, історики Г.-Л. фон Маурер,
Ф.-В.Гізебрехт, К.Бюхер, з легкої руки романтиків, котрі, навпаки,
прославляли й ідеалізували Середні віки, змальовували їх як епоху
гармонії людини й Бога, як час патріархально-ідилічного співіснування
усіх верств суспільства (Гізебрехт говорив, що Середньовіччя – це “епоха
національних перемог і героїзму, епоха богобоязливості, підтримуваної
могутньою церквою”). Не дивно, що Франкові був ближчим негативістський
погляд на Середньовіччя, який і представлений в його розвідці.

Великий просвітитель Галичини рубежу століть, Іван Франко керувався в
своїй діяльності суто практичними мотивами: “допомогти широким масам
зрозуміти процес і виплоди артистичної творчості” [2; т.31; с.114].
Очевидно тому його “характеристика Середніх віків” хибує на
белетризованість, гіперболізацію “найуразливіших” моментів, навмисне
підкреслювання того, що могло бути “найкраще і найцікавіше для сучасного
читача, полишаючи на боці багато такого, що […] тепер далеке від наших
інтересів і важке для зрозуміння” [2; т.12; с.114]. Однак треба
зазначити, що там, де характеристика загального соціально-культурного
тла переходить у розгляд власне літератури Середньовіччя, змінюється й
сама тональність оповіді. У другій частині розділу “Культура Середніх
віків” Франко подає чудовий нарис розвитку західноєвропейської
літератури. “До кінця XI віку, – зазначає дослідник, – панувала в
Західній Європі неподільно латинська мова і література (клерикальна за
змістом. – М.С.) […] Аж у XI віці починається у Франції нова література
під впливом іспанських арабів. […] У XIII віці ся провансальська течія
застає в середній Італії ґрунт, відповідний для дальшого розвою. […]
Отут-то в середньоіталійських містах, головно в Болоньї та Флоренції,
постає в тринадцятім віці новий поетичний стиль, у якому провансальський
культ женщини зливається водно з тонкостями схоластичної абстракції та
глибокої містичної екстази” [2; т.12; c.42; 47–48]. Цей стиль був
предтечею новочасного ліризму і любовної поезії, без якої годі собі
уявити літературу всіх наступних століть.

Далі І.Франко аналізує творчість трубадурів, прослідковує розвиток
середньовічного епосу, “…якого основою послужили, з одного боку,
перекази про Карла Великого та його перів, а з другого боку –
напівміфічні кельтські традиції про короля Артура і рицарів Круглого
стола з примішкою християнської традиції про святий Грааль” [2; т.12;
c.44]; розглядає творчість провідних італійських поетів, серед яких
Гвідон Гвінічеллі, Лаппо Джені, Дама Фрескобальді, Джені аль Фіні,
Гвідон Орлані, Гвідон Кавальканті.

Чіткого поділу середньовічного письменства на періоди Франко не зробив,
але, простежуючи його розвиток, виділив як мінімум два головні етапи: 1)
література ранньої доби (релігійна за духом, сюжетами й своєю образністю
тісно пов’язана з основними першоджерелами віри – Біблією, Кораном,
Ведами); 2) література зрілого Середньовіччя (секуляризована, світська,
“натхнена реальним життям”).

Дослідник не залишив поза увагою і питання різноманітності
середньовічної літератури. Зокрема, він виділяє такі типи поетичної
творчості як лицарські вірші, куртуазна поезія, містична поезія,
“різкореалістична поезія людова та міщанська”. Говорить також про
головні різновиди середньовікової прози: апокрифи, видіння, повісті,
романи.

Історії середньовічної драматургії І.Франко присвячує першу частину
статті “Русько-український театр (історичні обриси)”, яку він написав у
1894 р., одначе так і не встиг надрукувати. Тут Франко говорить про
значення творчості шпільманів, гістріонів, скоморохів та жонглерів для
розвитку драматичного мистецтва взагалі і на Русі зокрема, аналізує такі
популярні середньовічні жанри, як візантійська літургічна драма (з Х–ХП
ст.) та латинські містерії (XIV–XV ст.), слушно підмічаючи генетичний
зв’язок між ними. Цікаво порівняти Франкові висловлювання з тим, що
зазначають сучасні медієвісти – автори одного з найавторитетніших
вузівських підручників з історії середньовічної літератури.

У Франка:

“Вони (п’єси – М.С.) держалися первіснo в рамах строгої церковості
[…], але швидко… вибігли поза сю раму, вносячи в сцени з пастухами,
з вояками і т.ін. реалістичні картини сучасні. Тоді духовенство почало
виступати проти них. Драму релігійну виперто з церкви зразу у притвор,
потім в обруб церковної огорожі, а далі й зовсім поза сей обруб…” [2;
т.29; c.289].

В підручнику:

“…Літургічна драма помітно секу-ляризується, поступово втрачаючи
зв’язок з богослужбовим обрядом і проникаючись світськими
літературно-театральними елементами /…/, які стає незручно виконувати
в церкві, поблизу вівтаря. П’єси такого штибу /…/ витісняються
спочатку на паперть, потім на вулицю перед храмом, і, врешті, на міську
площу…” [1; c.175]

У статті “Слово про критику” (1896) І.Франко згадує великі епічні твори
Середніх віків: англосаксонський “Беовульф” (VІІ ст.), перську “Шахнаме”
Фірдоусі (XI ст.), французьку “Пісню про Роланда” (XII ст.), німецьку
“Пісню про нібелунгів” (XIII ст.) і зрештою італійську “Божественну
комедію” Данте (XIV ст.), справедливо підмічаючи суттєві жанрові
відмінності між ними, незважаючи на те, що всі ці твори об’єднуються
дефініцією “епос” [ ; т.30; c.216]. Маємо, таким чином, картину еволюції
середньовікової епічної літератури в найбільших творах епохи: від
старогерманського “Беовульфа” до Данте, “Божественну комедію” якого
Франко визначає як “епічну поему”, очевидно, зважаючи на неабиякий
“розмах” твору.

З-поміж пам’яток письменства раннього Середньовіччя Франко часто згадує
“еддичну літературу” та саги (виняткове явище давніх літератур – епос у
прозі), зокрема у своїх компаративістичних студіях, як наприклад, статті
“Смерть Олега і староісландська сага про фатального коня” (1912).
Аналізуючи кілька різних саг, вчений знаходить у них спільні сюжетні
лінії, на які наштовхуємось і в давньоруських пам’ятках, зокрема в
“Повісті временних літ”. “Оба оповідання, – доходить висновку Франко, –
мали спільне ідейне джерело» [2; т.39; c.337]. Цим джерелом він вважає
збірки скандинавських героїчних пісень – “Едди”, яких, як відомо, є дві:
“старша” й “молодша”. У статті “Причинки до критики джерел староруських
пам’яток” маємо принагідну характеристику “Пісні Всеслава” зі “Слова о
полку Ігоревім”: вона, за словами Франка, “звучить не як давньоруська
народна пісня; короткі, обірвані, неясні, навіть стислі її рядки
нагадують собою нордійські руни “Едди” [2; т.38; c.373]. Такі зауваги
щодо особливостей поетичного стилю “Едд” цілком слушні, адже
староісландські поеми мали дуже своєрідну метричну форму, яка поєднувала
давньогерманську алітерацію зі строфічним оформленням.

Середньовічний епос привертав увагу Івана Франка обговоренням авторства
давніх пам’яток у тогочасній науковій пресі. Загалом XIX ст. було
періодом численних літратурознавчих дискусій з приводу “проблеми
автора”, започаткованих наприкінці XVIII ст. працею Ф.Вольфа “Вступ до
Гомера”. У цій знаковій розвідці стверджувалося, що видатні “Іліада” й
“Одісея” не є творами Гомера, але збірками пісень різних авторів. В
результаті літературознавці поділилися на т.зв. аналітиків, які
підтримували Вольфа, та унітаріїв, які обстоювали теорію одного автора.
У XIX ст. подібні з’ясовування розгорілися з новою силою довкола
середньовічних пам’яток, особливо “Пісні про Роланда” (дискусії Г.Паріса
– прихильника принципу “чоток” та Ж.Бедь’є – автора теорії
“індивідуального авторства”). Подібні питання ставилися й щодо “Слова о
полку Ігоревім”, тому Франко цікавився цими літературознавчими
дискусіями, зокрема критикував т.зв. теорію редакційного зведення
К.Лахмана щодо “Пісні про Нібелунгів” (теорія стверджувала, що епопея є
результатом механічного поєднання анонімних народних пісень,
розташованих в певному фабульному порядку). Про справедливість Франкових
зауважень свідчить те, що на сьогодні теорія Лахмана абсолютно
відкинута. А прийнята концепція “розбухання” А.Хойслера: поема, в основі
якої лежать дві короткі епічні пісні, є результатом багатовікового
поетапного доповнення, ускладнення, розширення.

Розглядає Іван Франко й епічні твори з таких популярних середньовічних
циклів, як “Сибілії” (збірки пророцтв про страшний суд), “Соломонії”
(легенди про заклинання духів іменем Соломона [2; т.29; c.391; 354]),
“Олександрії” (про життя і подвиги знаменитого Олександра
Македонського), “Троянські історії” (перекази з Гомера про Трою і
пригоди Енея [2; т.30; c.249]), причому справедливо підмічає одну з
важливих рис тогочасної художньої свідомості: органічно пристосовувати
античний матеріал духові феодальної епохи. Середньовіччя не відчувало
тієї історичної дистанції, яка відділяла його від античних часів, саме
тому в тодішніх романах “Александр Великий і Троянська війна, Еней і
Вергілій представлені середньовіковими рицарями або чарівниками” [2;
т.12; c.32].

??????@?тичних праць про “Олександрії”, зокрема таких літературознавців,
як Г.Вайсман, Ю.Цахер, О.Зінгерль, П.Мейєр, М.Мюллер, М.Шнейншнайдер,
В.Істрін, О.Веселовський та інші. Завершується розвідка розглядом
варіантів повісті, які постали на “грецько-візантійському грунті”.

“Олександрії” та “Троянські історії” Франко розглядає і в польськомовній
статті “Відгуки грецької і латинської літератур в українському
письменстві”, написаній у 90-х р. (1895 або 1896 р.), але не друкованій
за життя письменника (вперше вийшла зі скороченнями у 1925 р.). У цій же
статті перераховано основні пам’ятки візантійської літератури, яка, як
відомо, справила величезний вплив на формування красного письменства
Київської Русі.

Очевидно, що саме цей факт (роль Візантії у розвитку вітчизняної
літератури) спричинив глибокі й всесторонні візантиністичні студії Івана
Франка. З-поміж медієвістів-слов’ян кінця XIX ст. годі шукати більш
обізнаного з візантійською літературою дослідника: всі помітні твори
цього періоду, всі значні автори були Франкові відомі, причому часто у
кількох варіантах, редакціях, версіях (особливо тих, яким шлях лежав на
Русь). До речі, якраз у цій галузі – вияснення шляхів поширення творів
середньовічним світом – Франко неперевершений і донині. Бракує таких
спостережень навіть у найповнішій сучасній “Історії всесвітньої
літератури”*, хоча вони суттєво увиразнили б цілісне уявлення про
середньовічну літературу як певне епохальне явище історії літератури
взагалі.

У літературознавчому доробку Івана Франка маємо чотири статті,
присвячені зосібна оглядові візантійської літератури: це рецензії на
монографію К.Крумбахера “Історія візантійської літератури” (1894), на
працю А.Алмазова “Апокрифические молитвы, заклинания и заговоры. К
истории византийской отреченной письменности” (1903), на німецькомовне
видання “Візантійські легенди” (1912), а також розвідка “Фотіїв
Міріобіблон” (1909), яка теж є своєрідною рецензією, але цього разу твір
одного з найвидатніших візантійців IX ст. царгородського патріарха
Фотія**.

Тісно пов’язані з візантиністикою всі Франкові розвідки з історії
українського письменства***: досліджуючи окремі пам’ятки давньої
вітчизняної літератури, вчений справедливо добачає в них візантійські
впливи, прослідковуючи генеалогію “апокрифів і легенд”, а навіть і
фольклорних творів, віднаходить їхні джерела в літературі однієї з
наймогутніших середньовічних держав. Він однозначно стверджує, що вся
південноруська (читай “українська”. – М.С.) література, особливо давня,
зазнала дуже сильного впливу апокрифічної літератури
візантійсько-болгарської (ст. “К истории южноруских апокрифических
сказаний” [2; т.29; c.337]), що “многі із таких апокрифів […] перейшли
в “питоменний” світогляд нашого народу”, (ст. “Із старих рукописів” [2;
т.29; c.348]), і на Русі “взагалі переважали перекази, що витікали зі
східних, візантійських джерел” (ст. “До питання про перекази про
Магомета у слов’ян” [2; т.29; c.137]). У Франкових розвідках маємо
чимало цінних спостережень про власне візантійську літературу: її
стилістику, метрику й поетику, окремі жанри та видатніших представників.
Наприклад, в розлогій праці “Причинки до історії церковнослов’янської
літератури” (1913) йдеться про т.зв. “політичний вірш”, що “був типовим
розміром многих епічних та дидактичних поем візантійського письменства
аж до впадку Константинополя і складався з 15 складів, переділених
цезурою після четвертого трохея” [2; т.39; c.544], на Русі він замінявся
метричною прозою, як це мало місце в перекладах “численних гімнів, […]
канонів Івана Дамаскина, Андрія Крітського тощо” [2; т.30; c.250]. Або
ще: про “Життя Даниїла Стовпника” Франко зауважує, що воно “написане
досить кучерявим візантійським (курсив наш. – М.С.) стилем” [2; т.39;
c.68], маючи на увазі, що текст ускладнений певними (традиційними для
середньовічної поетики, чи то б пак риторики) поетичними фігурами,
сповнений різноманітних ремінісценцій, багатозначних символів та
алегорій.

Цікавими є зауваги літературознавця і щодо візантійських авторів. У
Франкові часи періодизація візантійської літератури ще не була чітко
вироблена і спостерігалися численні переплутування щодо “набору
персоналій”. Франко ж дуже чітко відокремлює плеяду власне візантійських
поетів (Ніл, Ілія Синкел, Ігнатій Диякон, Лев Мудрий, Константин
Сіцілійський, Симеон Метафраст, Теодор Продром, Киріяк, Никифор Калліст
Ксантопул) від “християнських поетів” (Григорій Назіанзин, Сінезій,
Мефодій Олімпійський, Єфрем Сирин), яких, на його думку, “не можна
зачислити до візантійців, бо вони жили і працювали переважно в Малій
Азії або Сірії в добі, що належить іще до греко-римської старовини” [2;
т.29; c.537–538]. У сучасному літературознавстві утвердився інший
погляд, і творчість цих та інших “християнських поетів” тепер таки
відносять до масиву візантійської літератури, зокрема до її раннього
періоду*.

Науково-критичні статті і листування Івана Франка загалом засвідчують,
що він жваво цікавився візантійськими джерелами, уважно перечитував
збірки давніх пам’яток, які особливо рясно публікувалися в XIX ст.,
підтримував контакти з провідними візантиністами Європи, серед яких
К.Крумбахер, Ш.-М.Диль, А.Коен, російські вчені О.Васильєв, Ф.Успенський
та інші.

У 1910 році Франко публікує окремим виданням індійську легенду “Цар і
аскет” і для того, щоб ввести читача у відповідний дискурс, пише як
своєрідну передмову до цього видання “Короткий нарис староіндійського
(санскритського) письменства”. Простежуючи в цьому дослідженні стадії
розвитку давньої індійської літератури, Франко торкається й епохи
Середньовіччя. За його періодизацією література Давньої Індії
розпадається на дві великі групи: до першої належать твори доісторичних
часів (ХХV ст. до н.е. – V ст. до н.е.) – це “Веди” та твори
післяведичного періоду; до другої групи відносяться пам’ятки історичних
часів (V ст до н.е. – XI ст. н.е.), зокрема “пурани”, які “належать до
найпізніших творів санскритської літератури і постали в часі від VII до
XII віку по Христі, а то й пізніше” [2; т.1; c.484].

На жаль, “Короткий нарис…” не доведено до кінця і в ньому немає
аналізу творчості таких відомих середньовічних письменників Індії, як
Калідаса, Сомадева та Кшемендра. Франко завершує свою працю висвітленням
змісту вісімнадцяти пуран, хоча запевне відомо, що йому були добре
знайомі такі пам’ятки XI ст., як “Катгасарітсагару” Сомадеви та
“Бріхаткатгаманджарі” Кшемендри, а також “Сакунтала” Калідаси (про
датування життя цього автора Франко писав: “…Ми хитаємося в хронології
о 100 – 400 літ” [2; т.46(2); c.32]; сучасні вчені вказують часові рамки
між І ст. до н.е. та VI ст. н.е.). Про ці та інші твори середньовічної
Індії зустрічаємо у Франка чимало критичних зауваг, особливо, якщо
йдеться про окремі мотиви, сюжети, образи (в одному з листів до
Драгоманова читаємо: “Що се тема також буддійська, я не сумніваюся: щось
подібне лежить в основі “Сакунтали” Калідаси” [2; т.49; c.191–192]). У
його наукових статтях різних років постійно наштовхуємось на літературні
паралелі, які вчений проводить між творами, які з’являлися в Індії,
Візантії, на Близькому Сході чи в Європі, як наприклад, стосовно
індійської “Історії сімох мудреців”, арабської “Книги про сорок
візирів”, латинської “Долопатос”.

Подиву гідне Франкове прагнення до наукової повноти: він завше
намагається відшукати якомога більшу кількість першоджерел, за якими
робить свої літературознавчі висновки. Найпереконливіше простежується
такий підхід в його дисертації; зокрема досліджуючи, як виглядали різні
редакції сюжету про Варлаама і Йоасафа, Франко зазначає: “Правильну
відповідь на це дає нам уважний розгляд староєврейської версії
Ібн-Хісдая, обох арабських, а також перської версії. І тут мусимо собі
сказати, що наш твір […] повністю наближався до типу всіх подібних
творів, що виникли в Індії під буддійським впливом і які мандрували
звідтіль на Захід” [2; т.30; c.592–593]. Слушними є численні Франкові
спостереження про шляхи, через які проходили контакти індійської
літератури із західноєвропейською, як наприклад: “Із Іспанії через
посередництво арабів та жидів вони (трубадури. – М.С.) переймали багато
орієнтальних, первісноіндійських оповідань” [2; т.12; c.45].

Окремої уваги заслуговує Франкова компетентність щодо найпомітніших
теоретичних праць з питань літератури середньовічної Індії. В бібліотеці
письменника зустрічаємо праці провідних вітчизняних медієвістів
Олександра Кирпичникова, Павла Ріттера, Михайла Калиновича, Олексія
Баранникова. Відомий факт знайомства Франка з російським індологом
Федором Щербатським (у Відні вони не раз “проводили по кілька годин у
дружніх розмовах”). З-поміж зарубіжних видань, в яких висвітлювалася
історія індійської літератури, Франко часто цитує книги Л.Шредера,
М.Вінтерніца, Т.Бенфея, Д.Ріса та інших*.

Загалом треба сказати, що аналіз історико-літературної спадщини Івана
Франка свідчить про надзвичайно високий ступінь його обізнаності не лише
з середньовічною, але й медієвістичною літературою.

У період Середніх віків склалися 5 нових культурних зон: індійська,
східноазіатська, близькосхідна, візантійська та західноєвропейська. Як
бачимо, чотири з них (за винятком східноазіатської) є предметом розгляду
Франка-медієвіста, причому не лише в численних принагідних згадках
(наприклад, при з’ясуванні генеалогії пам’яток вітчизняної літератури),
але й в окремих статтях-розвідках, які розглянуто вище.

Висловлювання Франка з питань історії середньовічної літератури
відзначаються високою культурою теоретичної думки, глибоким проникненням
у суть мистецьких явищ, вмінням давати їм філософське обґрунтування.
Більшість його наукових спостережень не втратили своєї актуальності й
нині, окремі літературознавчі гіпотези знайшли підтвердження у
дослідженнях наступних поколінь медієвістів.

Аналіз науково-критичної спадщини Каменяра дозволяє стверджувати, що
його медієвістичні погляди укладаються в чітку концепцію, засадничими
принципами якої є два головні положення:

1) в синхронному зрізі середньовічна література є явищем синтезу
культур;

2) в діахронному – продуктом видатної і прогресивної епохи.

З цих позицій Франка випливає його концептуальний погляд на
середньовічну літературу як суттєвий і закономірний етап у розвитку
світового красного письменства, коли було накопичено значний творчий
досвід, розвинуто багаті художні цінності, створено геніальні тексти.

Щоправда, існує відомий вислів Франка про те, що середньовічна
література “безформна, наївна, варварська щодо язика і композиції” і
“робить на нас враження, як коли б ми з дня, хоч би й захмареного, і з
повітря, хоч і занечищеного міазмами великого міста, входили в темний
погріб, де чути запах труп’ячої гнилизни, – ся література мала за пару
сот літ витиснути, здушити, знівечити архітвори великих геніїв
старовини” [2; т.12; c.14]. Але цю цитату не слід вважати визначальною,
адже вона взята зі вступної частини Франкової розвідки про Данте
Алігієрі, яка, як відомо, була написана “на основі гарної книжки
молодого віденського письменника Карла Федерна” [2; т.12; c.8]. Франко
стверджує, що не перекладав цю працю дослівно, проте, на наш погляд, він
просто її переказав українською мовою. Відтак “питомим” автором
цитованого вислову слід вважати не Франка, а Федерна. До речі, вступна
розвідка про Данте написана аж у 1905 р. Одинадцять років перед тим, в
період інтенсивних медієвістичних студій (зокрема у Відні) в
польськомовній статті “Етнологія та історія літератури” (1894) Франко
стверджував, що давні твори, зміст яких “вважали дурним, дитячим,
варварським, […] тепер набрали нової, несподіваної вартості”, в
результаті пильніших студій літературознавці “помітили, що не раз під
варварською формою криються в них справжні перлини поезії, які часто
перевершують твори, які досі вважали класичними (курсив наш. – М.С.)”
[2; т.29; c.281].

Підсумовуючи, можемо сказати, що Франкова концепція середньовічної
літератури ґрунтувалася на продуманих теоретичних основах, поєднувала
естетичний та соціологічний підходи до вивчення художньо-літературних
явищ минулого.

Основні положення Франкової концепції, які й через століття не втратили
своєї актуальності:

1. Визнання ролі трьох головних факторів у зародженні середньовічної
літератури: “останки старого римського світу, християнство і те нове, що
принесли германські племена” (їхні народні вірування, пісні, легенди);

2. Виділення кількох етапів у розвитку середньовічної культури і
відповідно до цього періодизація літератури цієї доби. Виокремлення
певних культурно-географічних зон, які відігравали провідну роль у
формуванні літератури Середньовіччя;

3. Позитивний вплив Біблії (і так само Корану та Вед) на становлення
середньовічних жанрів: “вони (люди середніх віків. – М.С.) доповнювали
біблійні оповідання сотками власних догадів, […] сотками коментарів та
апокрифічних легенд, високо поетичних та геніально символічних”;

4. Розгляд міст як центрів формування літератури зрілого Середньовіччя
(“під охороною мурів і війська тут уперве віднаходять люди трохи спокою,
– мають час подумати про ширший світ і вищі культурні потреби”);

5. Ставлення до Середньовіччя як до епохи формування національних
літератур, визнання позитивної ролi середньовічної літератури у їхньому
розвитку.

Література

История зарубежной литературы. Средние века й Возрождение / Алексеев
М.П., Жирмунский В.М., Мокульский С.С., Смирнов.А.А. – М., 1978.

Франко І. Зібр. тв.: У 50т. – К., 1976–1986.

* Див. ст.: Литературные связи Киевской Руси. //История всемирной
литературы: В 9 т. – М., 1984. – Т.2. – С.415–419.

** Усі ці Франкові дослідження детально проаналізовані у ст.:
Ясіновський А. Іван Франко як візантиніст //Іван Франко і світова
культура. – С.828–832.

*** Див.: Пустова Ф.Д. Іван Франко – історик української літератури. –
К., 1989.

* Див.: Аверинцев С.С. Поэтика ранневизантийской литературы. – М., 1977.

* Детальніше про це див.: Папуша І.В. Modus orientalis. Індійська
література в рецепції Івана Франка. – Т., 2000.

Похожие записи