Реферат з мовознавства
Фонетика. Артикуляційне визначення сонантів у фонетичній літературі
Важливість з’ясування проблеми сонантних приголосних — повного і
всебічного опису їх природи, виявлення чинників звучності — полягає в
тому, що сонанти займають помітне місце у фонетичній системі. Саме тому
акустично-артикуляційні та функціональні особливості сонантів
представлені не тільки у спеціальних роботах, а й у дослідженнях,
присвячених вивченню вокалічної та консонантної підсистем. Сонанти
порушують логічну непротирічливість будь-якої класифікації, оскільки їх
природа не дає “надійної опори для думки” як “початкової основи
класифікації”. Однак визначення місця сонантів у фонетичній системі
обмежуються логічними критеріями, а природа сонантів виходить за межі
логічно зрозумілого двобічного явища, і тому має протирічливі
тлумачення: за акустичними ознаками сонанти відносять до голосних
(інтенсивність основного тону), а за артикуляційними — до приголосних
(за ознаками основного артикулюючого органа). Більшість дослідників,
серед них І.О. Бодуен де Куртене, В.О. Богородицький, А. Сов’єрві, М.Ф.
Наконечний, П.П. Коструба, М.А. Жовтобрюх, Л.Р. Зіндер, М.І. Матусевич,
Л.І. Прокопова, Н.І. Тоцька, М.В. Панов об’єднує сонанти з класом
дзвінких приголосних. Так, за визначенням Л.Р. Зіндера, наведеним у
грунтовній теоретичній праці “Общая фонетика”, “сонанти, звичайно,
дзвінкі приголосні в яких превалює голос над шумом”. Тотожним є
визначення сонантів у працях інших мовознавців, таких, як П.П. Коструба,
М.Ф. Наконечний, М. А. Жовтобрюх, Н. І. Тоцька. Проте, приєднання
сонантів до класу дзвінких приголосних не виявляє їх власної
оригінальної природи, тобто не вирішує проблеми визначення
артикуляційно-акустичних чинників звучності. Саме тому Н. О. Любимова,
Л.Л. Буланін, С.О. Барановська та ін. дослідникі відокремлюють їх у
самостійну групу: “як фонетично, так і фонологічно сонанти на противагу
іншим приголосним характеризуються власними ознаками”.
У фонетичній системі сонантам приписується різна позиція: в акустичних
класифікаціях вони ближче до голосних, в артикуляційних класифікаціях
точки зору дослідників розходяться — сонанти можуть як наближатися до
голосних, так і займати проміжну позицію між глухими та дзвінкими. Це
свідчить про типологічні особливості творення сонантів, які можуть
використовуватися у мові як функціонально значущі. Так, за свідченням
М.С. Трубецького, у бацбійському та чеченському діалектах
(східнокавказька група) виділяються дзвінкі та глухі модифікації
сонантів. У пошуках чіткого класифікаційного визначення сонантів
дослідники широко користуються термінотворенням: звучні, напівголосні,
напівприголосні, глайди, сонорні, сонанти. Очевидно, що проблема
визначення природи сонантів пов’язана із з’ясуванням їх співвідношення
сонантів з іншими приголосними та голосними фонетичної системи. З іншого
боку, вирішення цієї проблеми потребує урахування типологічних рис
сонантів. Тому надійність опису акустично-артикуляційних особливостей
сонантів можна забезпечити зіставленням з ознаками голосних та шумних
приголосних в межах кількох мов.
За даними літератури, в основу протиставлення сонантів шумним
приголосним покладено акустико-артикуляційні ознаки ступеня м’язового
напруження артикуляційних органів і звучності (сонорності). Саме ці дві
ознаки визначаються найбільш суперечливо і потребують особливої уваги
при дослідженні. З’ясування ступеня м’язового напруження (або
артикуляційної напруженості) при творенні сонантів у зіставленні з
голосними та шумними провадалося або суб’єктивно — на слух та за
м’язовим відчуттям, — або із застосуванням експериментально-фонетичних
прийомів палато-графування, динамічного палатографування,
дентопалатографування, статичного рентгенографування,
кіноретгнографування, плетизмо-графування, тензометрування,
фотографування, кінозйомки губних артикуляцій, електроміографування і
глотографування.
Більшість дослідників визначає напруженість за ознаками конфігурації та
локалізації смуг на палатограмах, дентограмах, рентгенограмах, тобто
спирається при її взначенні на концентрацію м’язової маси артикулятора
(язика або губів). В експериментальних дослідженнях із застосуванням
прийому плетизмографування артикуляційна напруженість визначається за
допомогою кількісних вимірів механічної активності артикулятора —
нижньої щелепи. Артикуляційна напруженість в електроміографічних
дослідженнях визначається за ступенем м’язової активності артикуляторів
(язика, м’якого піднебіння, губів), біопотенціалів їх основних
функціональних груп м’язів.
У методиці динамічного аналізу сегментів мовлення, розробленій проф.
Л.Г. Скалозуб, висуваються критерії визначення артикуляційної
напруженості як “динамічного різноступеневого явища”. Крім концентрації
м’язової маси артикулятора, за результатами кінорентгеноаналізу
виділяються, зокрема, такі ознаки для визначення артикуляційної
напруженості, як синхронність/ несинхронність імпульсації язика та
преларингальної зони надгортанного резонатора, амплітуда рухів цих
органів і зон, частота імпульсації, тривалість артикуляційних рухів. За
даними тензометрування артикуляційна напруженість визначається через
величину тиску язика на піднебіння. За вказаною методикою, динаміка
(зростання і спад) артикуляційної напруженості описується не тільки за
ступенем, а й за якісними ознаками активності язика та преларингальної
зони надгортанного резонатора, що визначаються консонантною і
вокалічною модальністю: “поняття артикуляційної напруженості стає
значною мірою абстрактним, якщо не береться до уваги тип модальної
активності, вокалічний або консонантний, в яких напруженість артикуляції
характеризується різною природою”.
Оперування у дослідженнях різними критеріями визначення артикуляційної
напруженості є причиною суперечливих висновків щодо артикуляційної
напруженості сонантів. За даними фонетичної літератури, вважається, що
за ступенем м’язового напруження артикуляторів сонанти займають проміжне
положення між слабкими дзвінкими та сильними глухими приголосними.
Експериментально-фонетичні дослідження або підтверджують це твердження,
або спростовують його. Так, вказане положення стверджуються результатами
експериментально-фонетичних досліджень на матеріалі палатографування,
рентгенографування, кіноретгенографування, кінозйомки губних
артикуляцій. Проте, за даними аналізу механічної активності нижньої
щелепи на матеріалі плетизмографування, склади з початковими сонантами
визначаються більшою напруженістю, ніж склади з початковими глухими.
Особливу увагу було приділено вивченню артикуляційної напруженості у
київській фонетичній школі. Дослідження артикуляційної напруженості за
локалізацією у місці перешкоди або щілини при творенні приголосних
характеризує якісний аспект цього явища. За результатами досліджень
артикуляційної динаміки для визначення характеру артикуляційної
напруженості обрано два основні параметри: концентрація м’язової маси,
частота і синхронність/несинхронність імпульсацій язика і
преларингальної зони надгортанного резонатора. За цими параметрами було
отримано різні результати щодо особливостей якісного прояву
артикуляційної напруженості сонантів: ці приголосні одночасно
характеризуються “поєднанням консонантної та вокалічної активності у
рівноцінному співвідношенні” і “відносною однорідністю за реалізацією
модальних ознак з голосними” та “вокалічною природою артикуляційної
напруженості”.
У цілому результати дослідження артикуляційної напруженості окремих
артикуляторів (нижньої щелепи; язика, преларингальної зони) не можна
вважати надійними для з’ясування природи сонантів за ознакою
артикуляційної напруженості. Досліджуючи явище артикуляційної
напруженості доцільно виходити з позиції носія мови, мовної діяльності.
Суттєвою рисою процесу породження є творення цілісних з
фізіологічно-артикуляційного погляду сегментів. Фонетичні уявлення про
звуки мовлення також формуються в результаті відображення в психічному
образі об’єднаних зусиль органів — цілісної артикуляції, а не внаслідок
фонологічного аналізу їх окремих ознак. Саме тому аналіз артикуляційної
напруженості має спиратися на таку істотну фізіологічну особливість
породження мовлення, як координація рухів артикуляторів.
Дослідженню акустичних особливостей сонантів було присвячено чимало
робіт, у тому числі із застосуванням експериментальних прийомів
осцилографування, пневмо-осцилографування, спектрографування,
кімографування. За акустичною ознакою інтенсивності основного тону,
сонанти ближчі до голосних. На противагу іншим приголосним сонанти
характеризуються незначною силою вибуху та шуму, що дає можливість
класифікувати їх як “малошумні”. Як зазначалося вище, на сучасному етапі
бракує таких фонетичних даних, які б узгодили артикуляційно-динамічні та
акустичні ознаки сонантів та уточнили їх класифікаційну приналежність.
Це, в першу чергу, стосується визначення сонантів за ознакою
напруженості, яка пов’язується в акустиці з інтенсивністю та тривалістю
акустичного сигналу. Тлумачення акустичних параметрів часто
ускладнюється картиною маскування в акустичному сигналі комплексу
артикуляційних ознак, що реалізуються одночасно. Пояснити фізіологічні,
а на їх підставі як результат артикуляційних зусиль — акустичні ознаки,
також можна через виявлення характерних для творення сонантів
координованих робіт мовних органів.
Визначення напруженості сонантів за акустичними характеристиками
тривалості пов’язане з даними про структуру акустичного сигналу: “чим
менший декремент затухання (кут спаду інтенсивності) у резонансних
порожнинах, тим чіткіше, напруженіше звучання”. За Н.О. Любимовою,
сонорність як основна характеристика сонантів також визначається через
інтенсивність.
Отже, в акустичному аспекті фізична ознака інтенсивності є основним
параметром для визначення напруженості, зокрема, напруженості сонантів.
В артикуляційному аспекті не знайдено безпосередніх відповідників
інтенсивності. Якщо скористатися ознаками “сильні”(fortis)/
“слабкі”(lenis), то сила артикуляції має протилежні визначення: з одного
боку, ступінь м’язового напруження визначається через силу звуку або
гучність, з іншого, — через тиск видихуваного повітря. За першою ознакою
сонанти можна визначити як сильні, а за другою — як слабкі.
Таким чином, в артикуляційному аспекті ознака напруженості обирається
лише за одним параметром, у той час як навіть основна фаза творення
звука реально характеризується кількома складниками і комплексом
параметрів. Тому як загальну умову творення звуків мовлення
артикуляційну напруженість необхідно вивчати як явище, що характеризує
функціонуючу артикуляційну систему з розподіленими параметрами, тобто
через їх співвідношення. Подібна методика ще не створена, хоча мали
місце декілька спроб, внаслідок яких було зроблено висновки про
необхідність “вивчення податливості стінок мовленнєвого тракту, змінних
граничних умов з боку як губів, так і голосових зв’язок, зміни площі
поперечного перетину мовленнєвого тракту, взаємодії голосового джерела з
мовленнєвим трактом і т. ін.”. Опосередкованим способом вказані
параметри мовного тракту можна аналізувати за допомогою
кінорентгенографування, тому що всі вони є наслідком зміни напруженості
м’язів.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
