Реферат на тему:

Філософська лірика як поезія рефлексії

Філософська лірика як своєрідне явище художньо-словесної творчості
сьогодні отримала вже досить різнобічне висвітлення. Проте, як засвідчує
досвід найновіших студій на матеріалі української літератури [див.: 36,
с. 8-38], власне теоретичні аспекти цього феномену найменше розроблені.
Чимало вчених просто уникали експлікації теоретичних проблем, іґноруючи
будь-які генологічні дефініції філософської лірики і висвітлюючи її
конкретні зразки винятково в історико-літературній перспективі. Тож досі
залишається невизначеним статус філософської лірики в системі генерики.
Що це – тематична група, жанр, вид, різновид, метажанр, “напрям” поезії?
Різноманітність відповідей на це запитання природна, однак вона породжує
ситуацію категоріального хаосу, внаслідок якого означення “філософський”
(“філософічний”) стосовно ліричних творів втрачає термінологічну
визначеність і часто фіґурує в суто оцінному сенсі (філософська лірика –
себто ідейно глибока, інтелектуально насичена, “мудра” – незалежно від
предмета художнього пізнання).

Відтак, хоча поняття філософської лірики в українському
літературно-критичному та літературознавчому дискурсах активно
вживається принаймні з 60-х років минулого століття, ця терміносполука
ще належить до найбільш дискутованих, теоретично неусталених, навіть
сумнівних. Попри те, що численні рецензії, статті й монографії рясніють
констатаціями філософічності окремих творів, циклів, книг,
письменницьких обдаровань, сама категорія літературної філософічності й
генологічний статус такого її вияву, як філософська лірика, ще й досі
зазнають серйозної критики.

“Чи правомірний сам термін “філософська лірика”? І чим її видові ознаки
відрізняються від родових ознак лірики взагалі? І чи не є цей термін
оксюмороном? Або спробою поєднати несумісні сфери вияву людської
сутності? Чому немає, скажімо, лірики “історичної”, “кібернетичної”?..
Бо філософія – “наука наук”? Але ж література – не наука, а один із
видів мистецтва…” [38, с. 95], – такі сумніви й проблемні запитання
висловлює, наприклад, А. Ткаченко у рецензії на книжку Е. Соловей
“Поезія пізнання”. Природно, що вони постають перед кожним дослідником
феномену філософської лірики і, не відповівши на них, годі починати
системні наукові студії.

Тож чи не суперечить універсально-загальний масштаб філософського
мислення конкретно-чуттєвому типові ліричного художнього мислення?
Себто, іншими словами, чи філософічність і ліричність не є
взаєзаперечними, контрадикторними поняттями?

Передусім слід наголосити: у літературі emotio й ratio так само
нероздільні, як і в людській психіці та людському житті. Уявлення про
лірику як “царство” лише емоцій, почуттів, переживань так само архаїчне
й неточне, як і розуміння філософії як “науки наук”, “імперії” чистого й
суворого ratio. У своєму реальному культурному бутті обидві ці форми
самоздійснення людського духу поєднують у собі раціональні та емоційні,
логічні та інтуїтивні моменти світоставлення й світоосягання. “Чиста”
лірика, цілком “бездумна”, ірраціональна, існує хіба в абстракції; на
практиці ж чи не кожен ліричний твір, будучи вираженням певного почуття,
водночас несе в собі якусь думку, осмислене життєве спостереження (хоча
не обов’язково – філософську ідею). “Як простір немислимий без руху, так
поезія немислима без думки, – нотував у щоденнику В. Симоненко. – Що то
за простір, коли в ньому не можна рухатися? Яка то поезія, коли вона не
мислить? Поезія – це прекрасна мудрість” [35, с. 85]. Прикметно, що
О. Потебня вбачав сутність лірики якраз у дистанціюванні від
безпосередньої емоційності, її раціоналізації: “Вона [лірика. – Б. Т.] є
поетичне пізнання, яке, об’єктивуючи почуття, підпорядковує його думці,
заспокоює це почуття, відсовує його в минуле і таким чином дає
можливість піднятися над ним” [32, с. 287]. Врешті, ще німецькі філософи
класичної доби (Ф. Шеллінґ, Ґ. В. Ф. Геґель) вважали, що специфіка
ліричного роду полягає в суб’єктивності, а не в емоційності.
Суб’єктивність же виражається і в переживанні, і в мисленні. Причому
співвідношення раціонального й емоційного в психологічній структурі
ліричного суб’єкта – неоднозначне, мінливе, плинне, варіативне, залежне
від типу творчої індивідуальності поета, її позиціонування в системі
полярних (проте не несумісних) категорій “інтелектуалізм –
емоціоналізм”.

З іншого боку, філософія як “наука логіки” (Ґ. В. Ф. Геґель),
“науковчення” (Й. Ґ. Фіхте), “строга наука” (Е. Гуссерль) завше
залишалася радше інтелектуальним проектом, ідеальною моделлю, ніж
культурно-історичною реальністю, і навіть доробок
мислителів-просвітників і позитивістів, засадничо зорієнтованих на
об’єктивне наукове знання, аж ніяк не позбавлений авторської
суб’єктивності та емоційно-пристрасного ставлення до тих чи тих
філософських проблем. Що вже й казати про наскрізь індивідуальну,
естетизовану некласичну й постмодерну філософію ХІХ – ХХ ст. (особливо
філософію життя, екзистенціалізм, деконструктивізм), в основі якої –
нова парадигма філософування як гри [див.: 24], особливого мистецтва
мислити, що вимагає неабиякої майстерності у володінні словом, причому
не тільки словом-поняттям, словом-терміном, денотативно-сиґніфікативна
визначеність якого суворо однозначна, а й багатозначним, суґестивно
активним словом-образом, словом-символом. Врешті, філософія не є, ніколи
не була й не може бути справжньою наукою – хоча б тому, що наукові
знання складаються в одну, досить цілісну картину світу, а філософій de
facto стільки, скільки філософів. Це й не дивно: адже предметом
філософії є найзагальніші, універсальні, так звані “вічні” буттєві
проблеми, які навряд чи можуть бути розв’язані остаточно, зі
стовідсотковою певністю; натомість суть науки становлять ретельно
перевірені, твердо встановлені факти. Наука зорієнтована на об’єктивне,
безстороннє знання, філософія ж висловлює суб’єктивні,
особистісно-зацікавлені переконання мислителя, у ній раціональний момент
поєднано з оцінково-ціннісним, гносеологічну функцію – з аксіологічною.
Наука в остаточному підсумку прагматична, скерована на утилітарне
застосування здобутих істин, отримання від них користі, філософія – це
насамперед “любов до мудрості”, жадання і пошук її. Тому філософія, як і
мистецтво, – це окрема, самостійна галузь духовної культури, а не наука,
бодай і загальна “наука наук”.

Отже, філософія – це принаймні не тільки суворо раціональна наука
(інакше з її обсягу слід вилучити філософські тексти більшості східних
мудреців, античних досократиків, середньовічних містиків, ренесансних
філософів-есеїстів, а також філософські повісті Вольтера,
філософсько-художні твори С. К’єркеґора, А. Шопенгауера, Ф. Ніцше,
А. Камю, Ж.-П. Сартра і багатьох інших), а лірика – не тільки почуття,
виражені в поетичній формі (інакше поза межі ліричного роду слід винести
численні вірші-роздуми, вірші-розмірковування, вірші-афоризми,
характерні для більшості визначних поетів усіх часів і народів). Тому
протиставляти філософічність та ліричність як взаємозаперечні, несумісні
поняття, на наше переконання, некоректно. Тим паче, що жодних бар’єрів
між різними ділянками культури не існує, і штучно встановлювати їх можна
хіба що на рівні теоретичних абстракцій. Взаємопроникнення, дифузія і
навіть синтез духовно-культурних феноменів – явище цілком нормальне й
органічне, а філософська лірика – закономірний продукт взаємодії
філософії і мистецтва як способів світоставлення і світосягання, а не
химерний покруч. І якщо таки вважати її, за неточними біологічними
асоціаціями, “гібридом” чи “мутантом”, то, вслід за А. Ткаченком, треба
визнати, що “філософська лірика – “нормальний мутант” на…
онтологічно-гносеологічному древі буття-свідомості” [38, с. 96].

Підстави народження цього “нормального мутанта” – посутні риси
спорідненості й спільності філософії та літератури – автономних, проте
не ізольованих галузей культури, типів світогляду й форм пізнання
(??????? ???????? та ??????? ?????????, за Арістотелем (Met. VI 1, 1026
b 4), відмінних од ??????? ???????? – практичного, предметно-дієвого
знання). А спорідненість їхня – насамперед генетична. Адже обидві вони
виокремилися з первісного синкретизму міфологічної свідомості внаслідок
вирішальних відкриттів “осьового часу” (800 – 200 рр. до Р. Х.)
(К. Ясперс) – емансипації особистості та її розуму, рефлексії
суб’єктивності. Тож не дивно, що в стародавньому світі філософія і
поезія настільки тісно співіснували, що навіть філософські трактати
часто викладали в поетичній формі (згадаймо хоча б поему “Про природу
речей” Тіта Лукреція Кара, яка однаковою мірою належна до мистецтва
слова та філософського пізнання). Одначе згодом ці дві гілки духовної
культури набули відносної самостійності, хоча від того їхні
взаємозв’язки не припинилися.

Упродовж кількатисячолітньої культурної історії людства філософія і
поезія повсякчас взаємодіяли, взаємопроникали, взаємозбагачувалися.
Теоретична самосвідомість цієї взаємодії знайшла вияв у
філософсько-естетичних концепціях Платона, Арістотеля, середньовічних і
ренесансних неоплатоніків, Ф. Шлеґеля, Новаліса, Ф. Шеллінґа,
Ґ. В. Ф. Геґеля, Р. В. Емерсона, Дж. Сантаяни, Т. С. Еліота,
М. Гайдеґґера, Г.-Ґ. Ґадамера, Т. Адорно й багатьох інших. Діалектично
взаємозумовлені процеси – філософізація літератури та естетизація
філософії – особливо активізувалися в епоху неканонічної поетики, що
прийшла на зміну нормативній поетиці так званого “рефлективного
традиціоналізму” (С. Аверинцев), – себто починаючи від доби романтизму.
Гаслом цієї доби стала максима Ф. Шлеґеля: “Філософія поетизує, а поезія
філософує” [47, т. 1, с. 93]. У метаісторичній перспективі така дифузія
мала б призвести, на думку романтиків, до неминучого злиття філософії й
поезії в єдиному океані “нової міфології” (Ф. Шеллінґ), “універсальної
поезії” (Ф. Шлеґель), “трансцендентальної поезії” (Новаліс) [див.: 4]. І
нехай ця мрія про “неосинкретизм” залишилась усього-на-всього
інтелектуальною утопією – в ній було закодоване раціональне зерно: ідея
нерозривного зв’язку й невичерпних потенцій синтезу філософського й
художньо-словесного освоєння світу.

Тісне взаємозближення філософії та літератури (зокрема поезії)
спостерігається і в українській культурі. Екзистенційно-художній
характер національного філософування відзначали численні науковці,
починаючи від Д. Чижевського [43] та І. Мірчука [26] та закінчуючи
сучасними вченими В. Горським [8] та О. Забужко [13]. До того ж, на
думку І. Мірчука, українському (як і загалом слов’янському)
філософському мисленню іманентно властива “горизонтальна тенденція” –
схильність до більш-менш рівномірного розподілу між усіма верствами
громадянства, а не концентрації в “кульмінаційних пунктах” – постатях
“великих мислителів”, що високо підносяться над загалом. Наслідком цієї
тенденції є не тільки “високий рівень філософічної творчости в широких
масах населення”, але й той факт, “що в нас фахова література заступлена
розмірно слабо, а натомість глибокі філософічні думки, навіть
спекулятивні міркування, увійшли в інші ділянки літератури, головне до
красного письменства, й тут виступають в інших пристосованих до життя
формах” [26, с. 319, 320].

Прийнято вважати, що вирішальну роль у філософському пізнанні відіграє
інтелект, дискурсивне мислення, у мистецтві ж – відчуття, фантазія та
інтуїція. Література переважно послуговується мовою конкретно-чуттєвих
образів, філософія – мовою категорій (універсально-абстрактних понять).
У термінах діалектико-феноменологічної “філософії імені” О. Лосєва, у
предметно-смисловій структурі художнього висловлювання домінує
ейдетичний момент (індивідуально неповторна явленість сенсу, його живий
лик й “ідеально-оптична картина” – те, що О. Потебня називав
“внутрішньою формою” слова), і, навпаки, у філософському судженні
превалює момент логічний (формальний, узагальнено-абстрактний принцип,
метод і закон смислового становлення і самовизначення сутності) [див.:
20, с. 94-124; 19, с. 216-219, 282-283]. Гносеологічний вектор філософії
– пізнання індивідуального через усезагальне (як окремого випадку,
“екземпляра”, реальної варіації універсалії), мистецтва ж (і літератури
зокрема) – супротивно, осягнення загального через індивідуальне,
часткове, одиничне (вміння “в єдиній миті зріти вічність”, за
В. Блейком, чи, за І. Франком, – “…в кождому моменті… вічності брильянт”
[41, т. 3, с. 37]). Зрештою, відрізняються й критерії оцінки істинності
пізнання: у філософії визначальну роль відіграє логічне мірило, у
мистецтві – власне естетичне; висловлювання, яке з погляду логіки
видається безглуздим, абсурдним, хибним чи семантично порожнім, у
художньому плані може бути винятково глибоким, точним і змістовно
багатим (ось як, наприклад, Франкове порівняння “…душа моя… мов ластівка
у річці зиму спить” [41, т. 3, с. 32] чи метафора “орати метеликами” з
поезії І. Калинця). Емоційні та асоціативні зв’язки в літературі
здебільшого важливіші за реальні чи розсудкові, чого не скажеш про
філософію, де розуміння важливіше за уяву та переживання.

Утім, за афоризмом М. Гайдеґґера, хоча “філософія і поезія стоять на
протилежних вершинах, але промовляють одне й те ж” [42, с. 154]. Тож
“фактично напруга, яка існує між філософією та поезією, як і будь-яка
інша напруга, передбачає спільність. У цьому випадку – це спільність
слова і його можливої істини” [10, с. 143] (Г.-Ґ. Ґадамер). Невипадково,
що з-поміж усіх мистецтв саме література (поезія в широкому сенсі –
мистецтво слова) чи не найближча до філософії. Їх поєднує насамперед
вербальність (“спільність слова”) – обидві існують тільки в середовищі
мови, мовність – їх неодмінний атрибут. Звісно, мова літератури й мова
філософії – нетотожні, одначе між ними немає непереступних кордонів.
“Слово може… однаково виражати й чуттєвий образ, і поняття” [31, с.
116], – стверджував О. Потебня. “Мови філософії і поезії справді можуть
бути зображені різноспрямованими векторами: вони по-різному оперують
значенням слова, – вважає Я. Поліщук. – Якщо слово-образ тяжіє до
багатозначності, а відповідно й цінується остільки, оскільки втілює в
собі множинність значень і надається до “паралельних” тлумачень, то
слово-поняття – до точності значення. Щоправда, в обох випадках
експлуатується загальне, абстрактне значення слова…” [29, с. 23]. Себто
й філософське, й поетичне слово – саме собою вже ідея-узагальнення.
Відтак спільність мови передбачає спільність мислення; адже, за
В. фон Гумбольдтом, “мова є орган творення думки” [цит. за: 31, с. 27],
чи, в точнішому формулюванні О. Потебні, “…мова є засобом не виражати
вже готову думку, а створювати її, …не відображення сформованого
світобачення, а діяльність, що формує його”; “…у слові вперше людина
усвідомлює свою думку” [31, с. 120, 114]. При всіх структурних і
змістових відмінностях філософського й художнього, поняттєвого й
образного мислення їх споріднює опосередкований та узагальнений характер
відображення предметів і явищ об’єктивної дійсності у їхніх суттєвих
зв’язках і відношеннях, що становить сутність мислення як такого. Однак
існує й істотна відмінність у відношенні філософії й літератури до мови
й мислення, вдало окреслена німецьким літературознавцем Ґ. Менде:
“Література – це особливий спосіб освоєння й відображення світу. Для
цього вона використовує мову й мислення. […] Філософія також особливий
спосіб відображення й освоєння світу. І вона також користується для
цього мисленням і мовою. Тим самим ми хочемо сказати, що для літератури
важливі мова й мислення, для філософії, навпаки, – мислення й мова” [23,
с. 26]. Справа тут, отже, в ґрадації значення двох нерозривних, проте й
нетотожних чинників: у мистецтві слова особливої ваги й навіть
самодостатності набуває мова, а в філософії – так би мовити,
професійному “мислительстві” – мислення.

Мовно-мисленнєва природа філософії й літератури детермінує їх належність
до “герменевтичного феномена” (Г.-Ґ. Ґадамер). Вони існують, а точніше –
актуалізуються тільки в розумінні, набуваючи сенсу в акті тлумачення
(інтерпретації). Філософське й художньо-словесне пізнання єднає також
спільність предмета пізнання – буття в усьому розмаїтті його виявів,
взятому в його гомоінтентній площині – відношенні до людини, проблем її
екзистенції в соціокультурному та природному світі. За М. Мамардашвілі,
“врешті-решт і філософія й будь-який літературний текст, текст
мистецтва, зводяться до життєвих питань, тобто до любові, до смерті, до
сенсу й гідності існування, до того, чого ми реально зазнаємо в житті і
чекаємо від нього” [22, с. 98]. Оскільки досвід розв’язання цих
“життєвих питань” завше суб’єктивно-неповторний, то філософське й
художньо-образне знання, за всього тяжіння до загальнолюдської,
надіндивідуальної й метаісторичної проблематики, – зацікавлене,
особистісне; філософські системи й художні твори є опосередкованим
віддзеркаленням індивідуальності, досвіду й світогляду своїх авторів.
“На історії філософії настільки ж відбивалась індивідуальність її
творців, як і на історії мистецтва” [1, с. 34], – стверджував, зосібна,
М. Бердяєв. Звідси принципова неверифікованість цих коґнітивних
парадигм. Їхня істинність – це, за Г.-Ґ. Ґадамером, “істинність у собі”:
“Обом способам мовлення – поетичному й філософському – притаманна одна
спільна риса: вони не можуть бути помилковими. Адже поза ними не існує
жодних критеріїв, за якими можна було б їх виміряти, яким вони б
відповідали” [11, с. 126].

Філософію як факт мовомислення (дискурсу) в певному сенсі можна
розглядати як жанр словесності. За Ж. Деррідою, “філософія, визначаючись
усім своїм корпусом, що становить собою корпус письма, об’єктивно є
особливим літературним жанром, … який слід помістити неподалік від
поезії” [48, с. 348; цит. за: 14, с. 235]. Ця дещо провокативна теза
видається не позбавленою сенсу принаймні з огляду на те, що, як уже
згадувалося, філософія (особливо в “софійній” її іпостасі – на противагу
квазінауковій, епістемній) часто поставала як мистецтво пізнання, і саме
“пізнання за допомогою слова” [32, с. 250] (О. Потебня) – достоту як і
поезія. Натомість література (зокрема поезія) незрідка становила
своєрідну філософію в образах, “органон філософії” (Ф. В. Шеллінґ),
особливий спосіб філософування. Звичайно, слід пам’ятати про іманентну
специфіку художнього філософування, його посутні відмінності од власне
філософії в точному сенсі слова: суб’єктивно-особистісний,
конкретно-чуттєвий, уявно-асоціативний характер, підвищену роль фантазії
та інтуїції, пізнання всезагального через індивідуальне,
фраґментарність, навіть асистемність, і т. ін. Адже літературна
філософічність твориться все-таки насамперед за законами мистецтва, а не
філософії.

Поняття філософічності відбиває один із аспектів багатовимірного
взаємозв’язку літератури й філософії як відносно автономних способів
пізнання, типів світогляду, галузей культури, а саме т. зв. “філософію в
літературі” (поряд із “філософією літератури” та “філософією і
літературою”, – за концепцією М. Вайца [див.: 40, с. 35]) – іманентну
художнім текстам сукупність (зауважмо –не завжди системну й послідовну)
філософських ідей, принципів, проблем, заломлену й трансформовану
образно-словесною формою. Філософічність – різновид інтелектуалізму в
літературі; це якісна властивість творів, спрямованих на
художньо-філософське осмислення універсально-субстанційних
(всезагально-сутнісних) проблем буття людини і світу як предмета
художнього пізнання. Філософічність – характеристика насамперед ідейного
змісту твору, але внаслідок діалектичної єдності категорій змісту і
форми, проблематики і поетики, ідеї й образу, пронизуючи всю концепцію
тексту, вона визначає його художню структуру, систему образів,
композицію, навіть особливості мовного оформлення.

Літературна філософічність – надродовий і наджанровий (метажанровий)
феномен; він не зводиться до жодного з генологічних класів і може бути
властивим творам будь-яких родів і жанрів (на рівні підтексту,
змістового потенціалу), хоча має, звичайно, й суто жанрові вияви,
найпослідовніше й найповніше розкриваючись у т. зв. філософських жанрах
(філософських медитаціях, елегіях, романах, драмах, притчах, діалогах
тощо). Проте серед усіх літературних родів генетично найближча до
філософії, на думку Г. Гачева, саме лірика. “…У лірики й у філософської
рефлексії – один початок, одне джерело: становлення особистості,
перетворення її в цілісний світ, який відокремлений від цілого й вільно
(або волею долі) приєднується до того чи того колективу”. При цьому “і
всезагальне мислення (філософія), і загальнолюдське почування (лірика)
мають свої підґрунтя в життєвій долі індивіда” [5, с. 155, 160].
“Найсуб’єктивніший рід літератури, вона [лірика. – Б. Т.], як жоден
інший, спрямована до загального, до зображення душевного життя як
всезагального” [7, с. 8], – зазначає, зокрема, Л. Ґінзбурґ. А претензія
на всезагальність, як відомо, є атрибутивною прикметою філософії.

Таке взаємне тяжіння двох, на позір, кардинально відмінних, суперечливих
форм духовної самореалізації особистості, на перший погляд, видається
парадоксальним, нелогічним. Цю парадоксальність чуйно вловив (хоч, може,
й не до кінця відрефлектував) ще Ґ. В. Ф. Геґель, стверджуючи, що, з
одного боку, лірична поезія зовсім “не виключа[є] з себе найвищих
спекулятивних ідей філософії”, та, з іншого, “насамперед їй треба
триматися подалі від суворих розмежувань і зв’язків розсудку, категорій
мислення, вже позбавлених всякої наочності, від філософських форм
судження й умовисновку і т. ін., оскільки ці форми одразу ж переносять
нас із царини фантазії в зовсім іншу сферу” [6, т. 2, с. 361, 337].
Примирення цих, здавалося б, супротилежних тверджень лежить у площині
власне естетичній: філософські думки можуть бути висловлені у ліричних
творах у тому разі, якщо викладаються вони не “способом розмірковування
або наукової дедукції”, а “адекватним мистецтву способом” [6, т. 2, с.
361] – “не в формі всезагальних положень та уявлень, а в конкретному
вигляді й індивідуалізованій дійсності” [6, т. 1, с. 330] – себто в
формі питомо ліричного образу-переживання. “Адже треба ж зрозуміти, –
наголошував Ф. Шеллінґ у “Вступі до філософії міфології”, – що від
справді поетичних образів вимагається не менша всезагальність і
необхідність, ніж від філософських понять” [44, с. 1086] (курсив автора.
– Б. Т.). “Тому з лірики, – немовби продовжував цю думку Геґель, – не
вилучені всезагальні погляди, субстанційність світобачення, глибше
осягнення всеохопних життєвих відношень” [6, т. 2, с. 429].

Що ж робить лірику – філософською? Які чинники надають ліричному
творові, емоційно-особистісному за своєю природою, філософського (ab
definitio раціонального, розумового) характеру?

“Якщо спробувати визначити той засадничий принцип, який лежить в основі
зближення філософії і поезії, то слід, очевидно, звернути увагу на
рефлексію, – міркує Я. Поліщук. – Зокрема, те, що називають філософською
рефлексією, поєднує цілеспрямовані зусилля поета і філософа. Для
філософа рефлексія є першопоштовхом пошуку, рушієм процесу “запитування
у світу”, який поступово набуває об’єктивної значущості. Для автора
поетичного тексту рефлексія не обов’язково може носити філософський
характер, хоча певний сенс, зернину філософського пізнання вона
привносить завжди” [29, с. 27]. Ці міркування щодо “засадничого
принципу” дифузії філософії й літератури видаються досить продуктивними
і стосовно визначального чинника-модифіканта філософської лірики як
результату такої дифузії.

p

r

 

c

P, про рефлексію як естетичну й, зокрема, літературознавчу категорію,
яка, хоча й здобула право громадянства у спеціальних словниках і
довідниках [див.: 17, с. 354; 18, с. 590], усе ще не експлікована й не
кодифікована достатньою мірою.

Художня (поетична в широкому сенсі) рефлексія як самостійний клас
суб’єктно зорієнтованих пізнавальних актів – найяскравіший індикатор
внутрішніх борінь письменника, дзеркало його психологічної драми – драми
роздумів, переживань, волінь, підсвідомих потягів, а не зовнішніх фактів
чи подій. Не дивно, що підвищена рефлексійність характерна якраз для
поетичної творчості, особливо ліричного її роду – “суб’єктивного роду
мистецтва” [46, с. 415] (Ф. Шеллінґ), “художнього вираження поетичної
душі”, “істинного змісту людського серця” [6, т. 2, с. 437]
(Ґ. В. Ф. Геґель), де суб’єкт постає, сказати б, на повен зріст. Ще
Шеллінґ у своїй “Філософії мистецтва” пов’язував родову специфіку
ліричної поезії не тільки зі суб’єктивністю, настроєвістю, ритмічністю,
високим ступенем творчої свободи, зображенням нескінченного в
скінченному, всезагального в особливому, але й зі своєрідною поетичною
рефлексією: “Ліричний твір означає… потенцію рефлексії, знання,
свідомості. Тому лірика цілком підпорядкована рефлексії” [46, с. 422].
Водночас філософ наголошував, що рефлексія ця особливо яскраво
виявляється в ліриці морального, дидактичного, політичного, реліґійного
змісту (отже, там, де образ підпорядкований ідеї) [див.: 46, с. 421].
Геґель же говорив про рефлексію як один із двох визначальних принципів
суб’єктивності (поряд із почуттям, настроєм, емоційним переживанням
загалом), котрі лежать в основі лірики і ліричного [див.: 6, т. 2, с.
431, 442, 446]. “Ліричний твір віднаходить єдність, цілком відмінну від
епосу, – внутрішнє життя настрою чи рефлексії, що віддається саме собі,
відображається в зовнішньому світі, описує, зображає себе або ж
займається якимось іншим предметом і в цьому суб’єктивному інтересі
здобуває право починати й обривати майже всюди, де завгодно” [6, т. 2,
с. 431]. Згодом цю тезу поділяли більшість літературознавців, трактуючи
ліричну поезію як діалектичну єдність думки-розмислу й переживання
[пор.: 30, с. 62-64]. До речі, цікаву концепцію наївної (чуттєвої) та
рефлексійної (розмислової) поезії сформулював і Франко в
історико-літературній праці “Наші коляди” (1889 – 1890).

Однак не кожен ліричний твір, що містить у своїй смисловій структурі
якусь думку, роздум, міркування, належить до філософської лірики.

“Філософська лірика – в основі своїй – роздум, і в цьому роздумі майже
завжди, у будь-якому випадку нерідко, простежується більш чи менш ясний
ланцюг умовиводів, які підводять до певного висновку” [28, с. 98], –
твердить О. Павловський. Г. Філіппов також вважає, що “підґрунтям
філософської поезії є роздум, який логічно підводить до
ідеї-узагальнення” [39, с. 7]. Для Н. Мазепи ж філософська лірика – це
такий “напрямок поезії”, “де саме думка, роздум, медитація виступають як
головна прикмета, яка визначає своєрідність художнього бачення
дійсності” [21, с. 3]. Отже, більшість дослідників філософської лірики
погоджується, що її сутність полягає в роздумі, розмірковуванні,
рефлексії як художній домінанті. Тож, зважаючи на питому рефлексійність
ліричного роду загалом, той же Г. Філіппов стверджує: “в широкому сенсі
будь-яка справжня поезія як акт пізнання філософічна” [39, с. 5]. Але в
такому разі втрачається специфіка явища, особливі, своєрідні ознаки
філософсько-ліричної рефлексії, що вирізняють її серед інших суміжних і
споріднених феноменів. До певної міри, на цю специфіку вказує досить
слушна дефініція Е. Соловей: “основу і суть ФЛ [філософської лірики. –
Б. Т.] становить всезагальне, родове, субстанційне, втілене в ліричному
образові-переживанні, який, проте, у “заданому” для ФЛ масштабі
антропокосмічної будови набуває і нових своєрідних рис” [36, с. 14-15]
(курсив наш. – Б. Т.).

Які ж це риси? Згідно з концепцією російської дослідниці Р. Співак,
філософську лірику характеризують насамперед “інтерес до всезагальних,
субстанційних основ буття”; тяжіння “до позаособових та
узагальнено-особових форм вираження авторської свідомості” або ж до
“розчинення” в тексті “поетичного світу автора”; “субстанційний характер
сюжетотворчих опозицій” (морально-, соціально- чи натурфілософських) та
дефінітивність логіки руху авторської думки; “узагальненість художнього
образу”, його “укрупнення” до “образу ідеї”; “раціоналістична чіткість”
образної системи; гранично широкий, універсальний характер художнього
хронотопу (час стремить до вічності, простір – до масштабів всесвіту)
[37, с. 6, 13-18, 24, 27-32]. Та все ж жанровизначальним,
структуротворчим чинником філософської поезії є саме предмет художнього
пізнання – фундаментальні питання буття людини і світу, взяті в їх
універсально-онтологічному вимірі. Причому ці питання мають бути не на
периферії художньої концепції, а в самому центрі уваги поета. “Про
філософічну лірику говоримо стосовно таких віршів, у яких посередньо чи
безпосередньо виражені філософічні переконання становлять центральний
елемент змісту твору” [49, с. 307], – слушно міркують польські теоретики
літератури.

Залежно від предмета осмислення в сучасному літературознавстві
виокремлюють два основні різновиди поетичної рефлексії: ліричну
медитацію та філософсько-поетичний розмисел. У першому випадку рефлексія
виступає виразником психологічної самосвідомості митця, його
інтроспективного самоаналізу в координатах індивідуальної, одиничної
душі і долі; у другому – предметом пізнання стають всезагальні,
універсальні первні й так звані “вічні” проблеми буття у їх стосунку до
суб’єкта. За спостереженнями дослідниці жанрової структури ліричної
поезії Т. Волкової, “на відміну від філософської лірики, в якій цільовою
настановою є пізнання істини як такої, художньою настановою медитативної
лірики є аналіз душі, внутрішнього світу людини у співвідносності зі
світом, з іншими людьми [підкреслення авторки. – Б. Т.]. Звідси в
медитативних віршах інтонації роздуму, розмірковування вголос чи про
себе. Поети в медитативній ліриці більше дивляться вглиб, всередину, ніж
назовні. У філософській ліриці протилежне явище: свідомість людини
розростається до масштабів світобудови, час сприймається як вічність.
Прикметно, що поети медитативного складу сприймають час як категорію
духовну, історію душі…” [3, с. 44]. Обидва різновиди поетичної
рефлексії, медитативний і філософський, хоч і відрізняються рівнем
художнього узагальнення, позначені яскравою суб’єктивністю, особистісним
переживанням, неповторним колоритом авторської індивідуальності, високим
інтелектуалізмом.

Розгортання філософсько-ліричної рефлексії (рефлексій), рушійною силою
якого є діалектика ідеї й образу, логосу й ейдосу, можна відстежувати і
на рівні окремого твору, і в межах поетичного циклу, збірки, етапу
естетичної еволюції, всієї творчості митця. Основні параметри аналізу
філософсько-ліричної рефлексії – суб’єктний (тип мислячого ліричного
“я”, що висловлює в творі власні філософські роздуми й переконання),
ейдологічний (система образів твору), сюжетно-композиційний (характер
розгортання й кристалізації в структурі твору філософсько-ліричного
сюжету як саморуху філософського “смислообразу” – нім. Sinngestalt),
формально-поетичний (віршова форма, у якій втілюється перебіг образних
роздумів-переживань), мовностилістичний, чи риторичний (система
словесних образотворчих засобів – тропів і фігур) і, нарешті,
проблемно-тематичний (предмет художнього осмислення – загальнозначуща
філософська проблема, стосовно якої поет формулює свою ідею – як
естетичне “квазісудження”, за Р. Інґарденом [див.: 15, с. 142]).

Дотепер у нашому літературознавстві панує започаткована А. Дмитровським
трихотомічна схема класифікаційного поділу філософської лірики на
соціально-філософську, морально-філософську та натурфілософську [12].
Одначе ця схема, на нашу думку, не вичерпує всієї змістової повноти
філософської лірики. До якої групи в такій класифікації зарахувати,
наприклад, суто філософські поетичні міркування про сутність і
призначення мистецтва чи релігії, взаємини людини з Богом, особливо якщо
ці роздуми не мають виразного соціального звучання чи
морально-дидактичної спрямованості? Безперечно, існує потреба гнучкішої,
нюансованішої класифікації на ґрунті внутрішньої диференціації
інтенційної спрямованості філософсько-поетичної рефлексії.

Філософське пізнання зорієнтоване на осягання загальної структури
реальності, збагнення її субстанційних підстав і причин та розуміння
універсальних зв’язків категорій буття і закономірностей його розвитку.
Предмет філософського пізнання (філософсько-ліричного також) – у
найзагальнішому формулюванні – це універсальна тріада ЛЮДИНА – СВІТ –
БОГ. До того ж світ як зовнішнє щодо людини наявне буття (Dasein) –
складна, неоднорідна за своєю структурою системна сукупність
різноякісних явищ. З позиції людської суб’єктивності він є двоєдністю
природної та соціокультурної сфер. Природа (нежива і жива) – це первинна
реальність, яка оточує людину, а явища суспільного і культурного життя –
це “друга природа”, вторинна, “учинена” реальність, створена людьми.
Соціальне й національне – два неодмінні й взаємодоповняльні елементи
людського буття як інтеґрованої системної організації, два аспекти
відношення “Я – МИ”, яке лежить в основі спільного життя людей. Відтак
змістова структура предмета філософського пізнання постає у такому
вигляді (звісно, схематично узагальненому й спрощеному):

__________________________________

____________________ ____________________

Нежива

природа Жива

природа Суспільство

і нація Культура

(у т.ч. мистецтво)

Відповідно до домінантних типів проблемних відношень всередині такої
понятійної (предметно-пізнавальної) структури, у філософській поезії як
особливій формі художньо-філософського пізнання можемо виокремити такі
основні проблемно-тематичні групи:

Антропософська та морально-філософська лірика: проблемна домінанта
“ЛЮДИНА – ЛЮДИНА” (пріоритет етико-антропологічної й екзистенційної
проблематики).

Соціософська та націософська лірика: проблемна домінанта “ЛЮДИНА – ЛЮДИ
(СОЦІУМ / НАЦІЯ)” (пріоритет проблематики філософії
суспільно-національного буття).

Культурософська (артфілософська також) лірика: проблемна домінанта
“ЛЮДИНА – КУЛЬТУРА (МИСТЕЦТВО також)” (пріоритет проблематики філософії
мистецтва).

Натурфілософська лірика: проблемна домінанта “ЛЮДИНА – ПРИРОДА”
(пріоритет проблематики філософії природи).

Релігіософська (теософська) і/чи вільнодумно-атеїстична лірика:
проблемна домінанта “ЛЮДИНА – БОГ” (пріоритет проблематики філософії
релігії).

Ця класифікація, на наш погляд, може бути й основою кваліфікації окремих
філософсько-ліричних мотивів, які часто поєднуються в межах одного
твору.

Чи є філософська лірика – поезія філософської рефлексії – самостійним
жанром? На це запитання ми схильні відповісти радше неґативно. Зважаючи
на історично тяглу й не безпідставну традицію теоретичного осмислення й
живого функціонування в літературному процесі таких власне жанрових форм
лірики, як пісня, ода, елегія, гімн, романс, послання тощо, лірику
філософську кваліфікувати як жанр (як це робить, наприклад, Е. Соловей
[див.: 36, с. 22-23, 36-37]) щонайменше надто сміливо. Утім не є вона й
суто (чи тільки) тематичним різновидом ліричного роду (згідно з
традиційними “підручниковими”, “шкільними” уявленнями). Адже твори, що
належать до цієї, скажімо загально, групи, об’єднуються не лише темою.
Теми (коло явищ, що лежать в основі художнього осягнення, вираження й
зображення) тут якраз найрізноманітніші: феномени й сенси людського
існування, буття мікро- і макрокосму, природи й культури, суспільства і
нації, особистості й маси… Для різних філософсько-ліричних творів
спільний радше кут зору на всі ці теми, аспект, ракурс, масштаб, тип
їхнього художнього осягнення – найзагальніший, універсальний,
фундаментальний, субстанційний, доглибно-радикальний. Себто –
філософський. І виявлятися він може у творах будь-яких родів і жанрів
(ліричних, епічних, драматичних, змішаних і навіть паралітературних). А
“…структурно виражений, нейтральний щодо літературного роду, стійкий
інваріант багатьох історично конкретних способів художнього моделювання
світу, об’єднаних спільним предметом художнього відображення” [37, с.
53], згідно з Р. Співак, називається метажанром. Тому філософську
лірику, на наш погляд, доцільніше визначати власне як метажанровий
різновид ліричного роду і співвідносити її не стільки з усталеними в
літературознавстві ліричними жанрами – одою, елегією і т. ін. (хоча
кожен з них може наповнюватися філософським змістом), скільки з творами
інших літературних родів аналогічного спрямування – філософськими
романами, повістями, новелами, поемами, притчами тощо. Філософську
лірику як метажанровий різновид становлять окремі жанри (чи, точніше,
модифікації традиційних ліричних жанрів), які належать водночас і до
лірики як роду літератури, і до філософського метажанру: філософські
елегії, філософські медитації, філософські послання, філософські гноми,
філософсько-ліричні візії та ін.

Отже, філософська лірика – феномен, сформований на перехресті лірики та
філософського метажанру, сутність якого становить художнє втілення у
ліричному образі-переживанні універсально-субстанційних
(сутнісно-родових, всезагальних) властивостей буття, що стають предметом
своєрідного естетично-інтелектуального осмислення – поетичної рефлексії.
Одне слово, філософська лірика – це суб’єктивований образний вислів
філософської рефлексії про буття людини та світу, поєднаної з ліричним
переживанням та втіленої в поетичну форму.

Навіть якщо думку Шеллінґа про поезію як найпершу і найвищу філософію
вважати надто наївною й архаїчною, все ж треба визнати, що філософська
лірика – це таки філософія sui generi, поетична філософія – особлива
форма буттєпізнання в його художньо-образному заломленні, а не якась
недокрівна, естетично й гносеологічно неповноцінна “парафілософія”
(читай: недопоезія й недофілософія). Причому лірична філософія суттєво
відмінна од філософського пізнання як такого, ab definitio – себто в
логічно-поняттєвому, категоріальному його статусі. На принциповій
різниці “поетичної” й, фігурально кажучи, “власне філософської”
філософії наголошувало багато вчених. Міркуючи про творчість П. Тичини,
О. Білецький ще 1924 року писав: “Філософ може, звичайно, жити в
поетові, але поетична філософія все-таки відзначається своєю специфічною
мовою, своїм особливим “підходом” до думок, без якого відпадає й сама
потреба у віршованій формі” [2, с. 37]. Подібні думки висловлював і
талановитий учень О. Білецького – І. Світличний. Зосібна, у статті
“Поезія і філософія” останній слушно вказував: “Філософія ж художньої
творчості, як відомо, має свою чітко виявлену специфіку: особливими тут
є не лише філософські ідеї, а й саме коло цих ідей. До того ж, у цій
справі важливо пам’ятати про особливості художніх образів, враховувати
індивідуальні обставини, в яких діють герої, символічність виразу,
метафоричність стилю тощо”. У поета є “своя філософія, тільки ця
філософія зовсім іншого змісту, іншого характеру, ніж у спеціальних
трактатах. Це – філософія художника, філософія поетична, філософія
людського настрою і глибоких роздумів про людське життя і його
призначення, філософія, тісно зв’язана з тими художніми образами, що їх
поет відтворює…” [34, с. 272, 278]. Подібний синтез поезії й філософії –
в жодному разі не паразитування ідеї на образності чи навпаки, а симбіоз
емоційно-естетичного та раціонально-філософічного первнів, які
взаємозбагачуються через резонансну спільнодію. До того ж не тільки
міняється система знаків, так би мовити, мова філософування, а й
модифікується (а саме гуманізується) його предмет (коло ідей, за
І. Світличним). “Філософічне мислення, яке виступає в творах, не суворо
фахових, […] мусить змінити силою факту загальний свій характер, –
стверджує І. Мірчук, – […] мусить відкласти набік чисту абстрактність,
тонкість виводів, строгість арґументації, а в осередок своїх міркувань
поставити не чисте пізнання, його можливість і його границі, а
насамперед людину і її долю, людське життя та його сенс” [26, с. 320].

Якщо поезія як особливий спосіб мислення, за О. Потебнею, є
“перетворенням думки… через конкретний образ, який виражений у слові”
[32, с. 274], то філософська поезія (і найперше лірична) – це
перетворення думки філософської, її пере-втілення в живу плоть
словесного образу. Філософська ідея тут трансформується в ідею художню,
яка відрізняється від неї не тільки за формою вираження (вона
реалізується не в поняттях, а в образах), але й за своїм змістом, у
структурі якого з раціонально-логічним сенсом сусідять матеріал життєвих
спостережень автора, його емоції, мрії, фантазії. Художність
(поетичність), у такому разі, є не зовнішньою оболонкою філософічності,
її, сказати б, святковою одежиною, а іманентною якісною характеристикою,
невіддільною від філософського розмислу уже на рівні ідеї. Отож феномен
філософської лірики – це не просто феномен мислення (“мисляча поезія”),
а саме феномен “саморозгортання в мовленні думаючого слова” [9, с. 49]
(Г.-Ґ. Ґадамер), тобто словесного вираження мислення, причому вираження
процесуально-відкритого, діалектичного, своєрідність якого визначає
насамперед образність, укорінена у “внутрішній формі” слова.

Філософська лірика як поезія рефлексії – це поезія “думаючого слова”.

Література

Бердяев Н. А. Смысл творчества: Опыт оправдания человека. – Харьков:
Фолио; Москва: ООО “Изд-во АСТ”, 2002. – 688 с.

Білецький О. І. Двадцять років нової української лірики (1903-1923) //
Білецький О. І. Літературно-критичні статті / Упоряд., авт. приміт.
М. Л. Гончарук. – Київ: Дніпро, 1990. – C. 17-44.

Волкова Т. С. Проблема жанра в лирике: (На материале современной русской
и украинской поэзии). – Львов: Свит, 1991. – 187 с.

Габитова Р. М. Философия немецкого романтизма: (Фр. Шлегель. Новалис). –
Москва: Наука, 1978. – 288 с.

Гачев Г. Д. Содержательность художественных форм (Эпос. Лирика. Театр).
– Москва: Просвещение, 1968. – 302 с.

Гегель Г. В. Ф. Лекции по эстетике: В 2 т. – СПб: Наука, 1998-1999. – Т.
І. – СПб: Наука, 1998. – 622 с. – Т. ІІ. – СПб: Наука, 1999. – 603 с.

Гинзбург Л. О лирике. – Изд. 2-е, доп. – Ленинград: Сов. писатель, 1974.
– 408 с.

Горський В. Історія української філософії: Курс лекцій. – Київ: Наук.
думка, 1996. – 287 с.

Ґадамер Г.-Ґ. Про істинність слова // Ґадамер Г.-Ґ. Герменевтика і
поетика: Вибрані твори / Пер. з нім. – Київ: Юніверс, 2001. – С. 28-50.

Ґадамер Г.-Ґ. Філософія і література // Ґадамер Г.-Ґ. Герменевтика і
поетика: Вибрані твори / Пер. з нім. – Київ: Юніверс, 2001. – С.
127-144.

Ґадамер Г.-Ґ. Філософія і поезія // Ґадамер Г.-Ґ. Герменевтика і
поетика: Вибрані твори / Пер. з нім. – Київ: Юніверс, 2001. – С.
119-126.

Дмитровский А. З. Проблемы современной философской лирики: Автореферат
дис. …канд. филол. наук. – Москва, 1966. – 16 с.

Забужко О. С. Філософія української ідеї та європейський контекст:
Франківський період. – Київ: Основи, 1993. – 126 с.

Ильин И. П. Постмодернизм: Словарь терминов. – Москва: ИНИОН РАН (отдел
литературоведения) – INTRADA, 2001. – 384 с.

Інґарден Р. Про пізнавання літературного твору // Слово. Знак. Дискурс:
Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / За ред.
М.Зубрицької. – Львів: Літопис, 1996. – С. 139-163.

Лексикон загального та порівняльного літературознавства / За ред.
А.Волкова (гол.) та ін. – Чернівці: Золоті литаври, 2001. – 636 с.

Лесин В. М., Пулинець О. С. Словник літературознавчих термінів. – Вид.
3-е, перероб. і допов. – Київ: Рад. школа, 1971. – 487 с.

Літературознавчий словник-довідник / Р. Т. Гром’як, Ю. І. Ковалів та ін.
– К.: ВЦ “Академія”, 1997. – 752 с. (Nota bene).

Лосев А. Ф. Музыка как предмет логики // Лосев А. Ф. Из ранних
произведений. – Москва: Правда, 1990. – С. 193-390.

Лосев А. Ф. Философия имени // Лосев А. Ф. Из ранних произведений. –
Москва: Правда, 1990. – С. 9-192.

Мазепа Н. Р. Поэзия мысли: (О современной философской лирике). – Киев:
Наук. думка, 1968. – 124 с.

Мамардашвили М. К. Литературная критика как акт чтения: [Виступ у рамках
дискусії:] Литература и литературно-художественная критика в контексте
философии и обществоведения: Круглый стол “Вопросов философии” //
Вопросы философии. – 1984. – № 2. – С. 98-102.

Менде Г. Мировая литература и философия / Пер. с нем. – Москва:
Прогресс, 1969. – 176 с.

Метельова Т. Метаморфози філософії: ідеологія, наука, гра… // Генеза. –
1996. – № 1 (4). – С. 24-38.

Митюшин А. А. Рефлексия // Философский энциклопедический словарь /
Редкол.: С. С. Аверинцев, Э. А. Араб-Оглы, Л. Ф. Ильичёв и др. – 2-е
изд. – Москва: Сов. Энциклопедия, 1989. – С. 555-556.

Мірчук І. Історія української культури // Петров В., Чижевський Д.,
Глобенко М. Українська література; Мірчук І. Історія української
культури. – Мюнхен – Львів: [без видавництва], 1994. [Український
Вільний Університет. Серія: Підручники Т. 14/15]. – С. 243-374.

Нахлік О. Сповідь і роздуми: філо-софія Богдана Лепкого-поета // Нахлік
О. Письменник – Нація – Універсум: Світоглядні та художні шукання в
літературі ХІХ-ХХ ст. / Відп. ред. І.В.Лучук. – Львів: ЛВІЛШ НАНУ, 1999.
– С. 65-76.

Павловский А.И. Современная философская поэзия: Очерки / Отв. ред.
В.А.Ковалев. – Ленинград: Наука, 1984. – 180 с.

Поліщук Я. Дві епістемологічні парадигми // Поліщук Я. Міфологічний
горизонт українського модернізму: Літературознавчі студії. –
Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 1998. – 13-29 с.

Поспелов Г. Н. Лирика: Среди литературных родов. – Москва: Изд. Моск.
ун-та, 1976. – 208 с.

Потебня А. А. Мысль и язык. – К.: СИНТО, 1993. – 192 с.

Потебня О. О. Естетика і поетика слова: Збірник. / Пер з рос. / Упоряд.,
вступ. ст., приміт. І. В. Іваньо, А. І. Колодної. – Київ: Мистецтво,
1985. – 302 с. – (Пам’ятки естет. думки).

Психология: Словарь. – Изд. 2-е, испр. и доп. / Под общ. ред. А. В.
Петровского и М. Г. Ярошевского. – Москва: Политиздат, 1990. – 494 с.

Світличний І. О. Поезія і філософія // Світличний І. О. Серце для куль і
рим: Поезії. Поетичні переклади. Літературно-критичні статті / Переднє
слово І. М. Дзюби – Київ: Рад. письменник, 1990. – С. 271-283.

Симоненко В. Окрайці думок // Симоненко В. Півні на рушниках:
Оповідання, щоденник / Упоряд. та автор вступ. ст. М. Ільницький. –
Львів: Каменяр, 1992. – С. 81-88.

Соловей Е. С. Українська філософська лірика: Навч. посібник зі
спецкурсу. – Київ: Юніверс, 1998. – 368 с.

Спивак Р. Русская философская лирика: Проблемы типологии жанров. –
Красноярск: Изд-во Краснояр. ун-та, 1985. – 140 с.

Ткаченко А. Поезія осягнення [Рецензія на кн.: Соловей Е. С. Поезія
пізнання: (Філософська лірика в сучасній літературі). – Київ: Дніпро,
1991. – 271 с.] // Слово і час. – 1991. – № 11. – С. 93-96.

Филиппов Г. В. Русская советская философская поэзия: Человек и природа.
– Ленинград: Изд-во Ленингр. ун-та, 1984. – 208 с.

Фізер Дж. Філософія чи філо-софія Тараса Шевченка? // Слово і час. –
1990. – № 5. – С. 33-40.

Франко І.Я. Зібрання творів: У 50 т. – Київ: Наук. думка, 1976-1986.

Хайдеггер М. Разговор на просёлочной дороге: Избранные статьи позднего
периода творчества. – Москва: Высш. школа, 1991. – 192 с.

Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні. – 2-е вид. –
Мюнхен: УВУ, 1983. – 175 с.

Шеллинг Ф. В. Введение в философию мифологии // Шеллинг Ф. В. Сочинения:
[В 2-х т.] / Пер. с нем. М. И. Левиной, А. В. Михайлова. – Москва:
Мысль, 1998. – Т. 2. – С. 1033-1312.

Шеллинг Ф. В. Философия искусства / Под общ. ред. М. Ф. Овсянникова;
пер. с нем. П. С. Попова. – Москва: Мысль, 1999. – 608 с.

Шлегель Ф. Эстетика. Философия. Критика: В 2 т. / Вступ. статья, пер. с
нем. Ю. Н. Попова; Примеч. Ал. В. Михайлова и Ю. Н. Попова. – Москва:
Искусство, 1983. – Т. 1. – 479 с. – Т. 2. – 447 с. (История эстетики в
памятниках и документах).

Derrida J. Marges de la philosophie. – Paris, 1972. – XXV, 396 p.

G?owi?ski M., Okopie?-S?awi?ska A., S?awi?ski J. Zarys teorii
literatury. – Wyd. 3. – Warszawa: Pa?stwowe zak?ady Wydawnictw
Szkolnych, 1972. – 544 s.

І. Качуровський розмежовує поняття “філософський” та “філософічний”
так: “філософський – той, що філософія є його суттю; філософічний – той,
що якоюсь мірою стосується філософії” [цит. за: 27, с. 76]. З огляду на
те, що це розмежування не набуло статусу нормативного, ми вживаємо
традиційний термін “філософська лірика”, залишаючи поняття
філософічності для означення найзагальніших (метажанрових) властивостей
художнього змісту.

Прикметно, що в словниковій статті до “Лексикону загального та
порівняльного літературознавства” (Чернівці, 2001) Е. Соловей відступає
від цього твердження й обережно, проте не надто чітко кваліфікує
філософську лірику як “жанр[ово]-тематичний різновид лір[ичної] поезії”
[16, с. 594], немовби шукаючи компромісу між традиційним тематичним і
власним-таки жанровим розуміннями генологічної природи цього феномену.

Похожие записи