Чоловіча парадигма фольклорної традиції нижньої Наддніпрянщини

Нижня Наддніпрянщина – регіон зі специфічним характером формування
населення та його духовної культури. Довгий час тут жили виключно, а в
останні роки існування Запорожжя – переважно, чоловіки. Особливості
заселення краю, специфіка духовного світу чоловічої військової спільноти
та оцінки степового лицарства нащадками зумовили специфіку формування,
закріплення та функціонування фольклорної традиції на його теренах.

Питання про ґендерні засади слов‘янського фольклору (звичайно, без
вживання терміну) вперше порушив у супроводжуючих матеріалах до збірки
сербських пісень (1824) відомий вчений-славіст Вук Степанович
Караджич [19]. Його діяльність мала значний вплив на розвиток
української гуманітарної думки, фольклористики зокрема, але в той же час
потрібно зауважити, що вже перша українська фольклорна збірка “Опыт
собирания малороссийских народных песней” М.Цертелєва (1818) містила
твори, записані від чоловіків, оскільки видані думи та історичні пісні,
як узагалі твори цих жанрів, складалися та виконувалися виключно
чоловіками. Сам принцип відбору та публікації матеріалу збігався із
задекларованим В.Караджичем, отже і в українській фольклористиці, що
лише починала свій розвиток, це питання було на порі.

Думку В.Караджича про різницю пісенних творів, що виконують чоловіки та
жінки, підхопив М.Максимович: він виклав міркування з цього приводу у
передмові до своєї першої збірки українських пісень (1827). Вплив
фольклорних збірок та наукових розвідок М.Максимовича був вражаючим. У
передмові до другої пісенної збірки (1834) він зазначив: “я мав
задоволення бачити повний успіх… виправдання та розповсюдження деяких
висловлених думок та зауважень з приводу …моїх пісень малоросійських”
[23, III].

Суттєвий вплив мала збірка та її теоретичні засади на М.Костомарова та
П.Куліша, що відтворено у спогадах останнього [9]. М.Костомаров у роботі
“Про історичне значення російської народної поезії”, що в 1844 була
захищена як магістерська дисертація, велику увагу приділяє аналізу
історичних та станових пісень і доходить висновку: „…Лише історичні
думи, козацькі, воєнні та деякі бурлацькі пісні належать чоловікам, вся
маса пісень обрядових: веснянки, колядки, петрівки, купалки та весільні
співаються виключно жінками” [8, 169].

Одразу ж після виходу першої пісенної збірки М.Максимовича М.В.Гоголь
занотовує у своїй учнівській “Книзі всілякої всячини” (1826-1827)
матеріали з цього видання, а пізніше дотримувався подібних засад щодо
ґендерної природи фольклору і виклав свої міркування у статті “Про
малоросійську поезію” . Подана ним у 1837 році
характеристика-протиставлення козацьких (чоловічих) та жіночих пісень
загальновідома [4, 430].

Аналізуючи пісенність західних регіонів України, думку про ґендерний
характер творчості, що виявляється у різних аспектах змісту та художньої
форми, на початку ХХ століття висловив Ф.Колесса: “…й досі заховався в
українській народній словесності поділ пісень на чоловічі та жіночі
…Мужчини переважно, а в деяких сторонах виключно, співають колядки,
рекрутські та історичні пісні, хоча не цураються також пісень любовних,
побутових і балад… сільське жіноцтво має без порівняння більший засіб
пісень і більш співає, ніж мужчини” [7, 46]. Отже, ґендерна класифікація
народної пісенності була підтримана знавцями та збирачами народної
поезії, які добре розумілися на характері побутування та виконання
творів в народному середовищі; такі висновки підтверджувалися їх
збирацьким досвідом, спілкуванням із носіями та виконавцями дум, пісень,
легенд і переказів. Ці висновки не були автоматично перейнятими із
сербської фольклористики, а відповідали стану фольклорної традиції в тих
українських регіонах, звідки вони мали переважну інформацію.

Таким чином, в українській фольклористиці уже в 20-30-ті роки ХІХ
століття було сформовано, а пізніше закріплено думку про різний за
тематикою, жанровим складом, образністю, експресією характер чоловічої
та жіночої народної поезії, яка з різних причин не була підтримана
фольклористикою радянського періоду. Ігнорування питань ґендерної
природи фольклору було зумовлене низкою чинників, серед яких превалює
намагання хоча б теоретично ствердити суспільну та економічну рівність
жінок та чоловіків, отже і рівнозначність їх ролі у розвитку духовної
культури народу. З іншого боку, зміни в ґендерній приналежності жанрів
та окремих творів відбувалися на протязі ХІХ століття, і вже в цей
період зустрічалися записи традиційно чоловічих творів у жіночому
виконанні, а в

ХХ столітті кількість їх значно зросла.

Особливості історичного розвитку Нижньої Наддніпрянщини сприяли
продовженню розвитку чоловічого фольклору тоді, коли різке ґендерне
розмежування фольклорного репертуару на землях інших українських
регіонів вже втратило актуальність. Серед дослідників Нижньої
Наддніпрянщини вперше увагу на особливий ґендерний характер місцевого
фольклору звернув А.Скальковський. У роботі “Історія Нової Січі або
останнього коша Запорозького” (1841) він приділив увагу історичним
пісням та легендам запорожців і навіть запропонував розглядати
запорозький фольклор поряд з українським, а не як його органічну
складову [21, 211]. Останню думку заперечив М.Максимович у розгорнутій
полемічній рецензії на іншу, пізнішу роботу А.Скальковського – “Наїзди
гайдамак на Західну Україну у XVIII ст.”: “В Україні та в Запорожжі був
один народ, одна мова, не дивлячись на місцеву та побутову особливість
Запорожжя …немає

і не було жодної потреби у збірці пісень відділяти запорозькі від інших
козацьких…” [11, 592], але щодо ґендерної природи фольклору Запорожжя
ці вчені дійшли згоди.

Пізніше етнографічні та культурні особливості населення Дніпрового Низу
досліджував О.Афанасьєв-Чужбинський. У його нотатках не приділяється
особлива увага теоретичним питанням фольклору, але є досить важливі
вказівки на те, що в лоцманському (суто чоловічому середовищі) добре
збереглися запорозькі твори і складаються власні пісні [3, 259, 262,
268], записані ним легенди світоглядного характеру та про “нечисту силу”
він також почув від чоловіків [3, 423-427].

Під впливом робот М.Максимовича та А.Скальковського закріпилася традиція
розшукувати народні історичні твори в першу чергу у чоловічому
середовищі, тому такі дослідники козацтва та історії Запорожжя як
М.Сементовський [22], Г.Надхін [14], Л.Падалка [18] звертали увагу на
рештки запорозької духовної спадщини і фіксували відповідні твори
(історичні пісні, легенди, перекази) від чоловіків.

На збирання та видання запорозької спадщини орієнтувалися і такі відомі
дослідники історії та культури краю, як Я.Новицький та Д.Яворницький,
тому обрали й певний контингент опитуваних: їх цікавили в першу чергу
“запорозькі діди”, про що йдеться у передмовах до пісенних збірок
Я.Новицького та в книжках Д.Яворницького „Запорожье в остатках старины и
преданиях народа” і „По следам запорожцев”. Звичайно, це вплинуло й на
характер виданих записів: твори переважно історичного змісту (про що
питали, те їм і розповідали або співали) у чоловічій інтерпретації. Але
окрім виданих, є записи, що ще не друкувалися. У відділі рукописів ІМФЕ
НАН України зберігаються підготовані до друку великі пісенні збірки
Я.Новицького [17] та Д.Яворницького [1], окремі фольклорні записи
різних років, у яких “вичитується” нерівномірність функціонування в
останній чверті ХІХ – початку ХХ століття на Нижньому Подніпров‘ї творів
різних пісенних жанрів у жіночому та чоловічому репертуарі. Показовий
результат дає і порівняння двох пісенних збірок, виданих Я.П.Новицьким
[12; 17]. Серед „переважно історичних” пісень багато записів від
виконавиць – жінок, серед “історичних” – їх значно менше, майже всі
виконавці – чоловіки. Зменшення кількості співачок у другому виданні
зумовлена тим, що від них записувалися переважно ліричні пісні та
балади, в основі сюжету яких – кохання, інцестний шлюб тощо. Кількість
записів історичних пісень (переважно нового часу) та станових
(козацьких, чумацьких, солдатських) серед жінок виявилася обмеженою.

Потрібно зазначити, що в українській фольклористиці ХІХ століття
постійно йдеться про ґендерний характер поезії, в той час як він
виявляється і у творенні та передачі неказкової прози. Так само, як
народна історична поезія належить чоловікам, які, власне, і займалися
справами історичними та політичними, так і історична народна проза в
основному є надбанням чоловічої культури, оскільки саме вони – основні
учасники та свідки історичних подій, а отже носії історичної пам‘яті та
творці відповідних наративів. У досліджуваному регіоні це виявляється
краще, ніж будь-де, оскільки досить войовничою, а отже активною й
рухомою була спільнота, що його населяла, і традиційно цей дух
виховувався ще в декількох поколіннях хлопців. Невипадковим було
виникнення махновщини саме на теренах колишнього Запорожжя, адже дух
незалежності і сприйняття себе як прямих нащадків степових лицарів ще
довгий час зумовлював духовне життя Нижньої Наддніпрянщини, про що
свідчить надзвичайна поширеність творів запорозького періоду і про
запорожців.

Найповніша збірка усної народної прози Нижньої Наддніпрянщини, до якої
входить значна частина матеріалів, зібраних упродовж ХІХ – ХХ століть, –
«Січова скарбниця» [20]. Серед оповідачів етіологічних та апокрифічних
легенд в ній лише сім жінок, і жодної оповідачки не зазначено у таких
об‘ємних розділах збірки, як “Ой Січ – мати”, “Великий Луг – батько”,
“Славні лицарі”, “Хто на Кубань, хто за Дунай”. Історичні легенди та
перекази у жіночому виконанні фіксуються переважно у другій половині ХХ
століття, коли на досліджуваній території, як і скрізь в Україні,
основною носійкою фольклорної традиції стає жінка.

Відповідає ґендерній та жанровій природі творів характер їх
героїв/героїнь. У легендах та переказах про запорожців, що фіксувалися
виключно від чоловіків, персонажі-жінки практично відсутні, оскільки
йдеться про життя чоловічої спільноти, якщо і згадується про жінок, то
жартома [12, 103-104], або з пересторогою [1, 22; 26, 228-229].
Втіленням жіночого віроломства та ворожнечі у фольклорі Запорожжя стала
Катерина ІІ: саме про цю жінку, що забажала зруйнувати традицію та
ступити на запорозькі землі і за наказом якої зруйнували Січ, складено
багато переказів, але образ її в наративах, на відміну від історичних
пісень, де ставлення до неї коливається від “Катерина – суча дочка” до
“Катерина – мати наша”, має лише негативні конотації. Її дії
розглядаються як справджене відьомське прокляття-пророкування, що від
жінки Січ загине.

Легенди та перекази про запорожців та Запорожжя поза територією
Дніпрового Низу також побутували в основному в чоловічому середовищі,
про що свідчить, наприклад, збірка П.Куліша, у якій є розділ “Оповідання
про запорожців” [24, 42-52], одне з яких він чув від Т.Г.Шевченка [24,
43], а інші записав від селян-чоловіків.

Характерною особливістю фольклорної прози Нижньої Наддніпрянщини є
антитеза чоловічого та жіночого чаклування. Розповсюджені легенди про
запорозьке характерництво та окремих характерників, найзначнішими з яких
були видатні кошові та писарі. У свідомості українців характерництво –
явище суто запорозьке. Це чаклунство воїнів, і застосовують його
найчастіше для отримання перемоги над ворогом. Взагалі воно спрямоване
на позитивну для “своїх” – представників власної спільноти – дію, на їх
захист та допомогу. Жіночі чари, як правило, у фольклорі регіону мають
деструктивний характер і спрямовані проти чоловіків або на нанесення
господарчих збитків.

Серед легенд та переказів про скарби значна частина запозичена
чоловіками від чоловіків та побутує в чоловічому виконанні. Лише
поодинокі тести записано від жінок. І якщо у чоловічому репертуарі
переважають мотиви закладання та знаходження скарбів, що у регіоні
називаються виключно кладами, вигадка – на другому плані, часто це
хронікати, то в жіночому – перекази про клади набувають містичного
звучання, всі відомі зафіксовані тексти мають форму фабулату.

AE

ae

ae

ізняються за загальним характером мотивів і персонажів топонімічні
перекази з репертуару чоловіків (де їх значно більше) та жінок. У
записах від осіб слабкої статі найчастіше героїня – дівчина або жінка, в
основі фабулату – мотив кохання [20,283; 3, 359]. У записах ХХ століття
з‘являються героїчні мотиви, які домінували у “чоловічих” топонімічних
переказах ХІХ століття. У “жіночих” текстах часті посилання на те, що
вони засвоєні від дідів та батьків: “Старі наші батьки і діди
розказували…” [20, 331].

У різні часи на досліджуваній території записувалися народні пояснення
різних географічних назв та локусів. У збірці Я.Новицького “Народна
пам‘ять про Запорожжя” зафіксовано 23 хронікати [16, 63-66], що
пов‘язують виникнення топоніму з ім‘ям, прізвиськом чи пригодою
запорожця, і жодного – твореного від жіночого імені. Звичайно, це
відповідає назві та меті збірки і стану традиції на території, що була
центром Запорозьких вольностей. Але практично та сама картина
спостерігалася В.Ястрєбовим у місцевості, яку він назвав “запорозьким
захолустям” – Єлизаветградському та Олександрійському повітах
Херсонської губернії. У його “Матеріалах…” серед наведених
топонімічних хронікатів

25 пояснюють творення назви від запорозьких прізвиськ бо імен (навіть
балка Вербова від прізвища запорожця Вербового), 6 – від імен та пригод
гайдамаків, 4 – від колишніх володарів землі, 9 – від інших чоловіків
(пастухів, подорожні тощо) і жодного (!) від жіночого імені [13, 188].
Така ситуація зумовлена тим, що довгий час тут селилися лише або
переважно чоловіки й історія краю не асоціюється з жіночими іменами.

Сучасне дослідження топоніміки центру колишнього Запорожжя засвідчує
збереження великої кількість відантропонімних топонімів, серед яких
переважають утворення від чоловічого імені (Василівка, Верхньотарасівка
тощо), прізвища або прізвиська (Богунове, Бузівка, Верещагівка тощо).
Цікаво, що на відміну від картини кінця ХІХ століття, коли в
топонімічних переказах переважали згадки про козацтво, в усних джерелах
ХХ століття, на які спирався автор історико- топонімічного словника
В.А.Чабаненко, із запорожцями пов‘язані назви річок, заток, урочищ,
каменів, скель, могил, значно рідше – назви селищ, що утворені на місцях
колишніх козацьких зимівників. Таким чином, з іменами степових лицарів
асоціюються переважно назви природних локусів, а не ознаки
“цивілізованого” світу. А оскільки творення природних локусів – справа,
що потребує надлюдської сили, то й топонімічні твори про них часто
фіксуються у формі легенд, у яких всі запорожці або окремі представники
спільноти наділяються надприродною силою, іноді – рисами міфологічних
героїв.

Особливості ландшафту зумовили і велику кількість топонімів, утворених
від імен та прізвиськ рибалок, мабуть, частина їх була запорожцями, але
сучасний фольклор цього не визначає. Деякі топоніми, за народною
версією, зумовлені прізвищами або іменами першопоселенців у
посткозацький період або володарів маєтків (останній випадок характерний
для різних місцевостей). Значно рідше виникнення топоніму пояснюється в
народному середовищі якоюсь трагічною подією, що трапилася в цій
місцевості. Героями таких хронікатів можуть бути як чоловіки (“Бандура –
брід на річці Кінській біля с. Приморське. За переказами, тут утопився
якийсь бандурист” [25, 19]), так і жінки (Явдошка – протока, яку назвали
так, оскільки „одні кажуть, що тут якась Явдоха любила прати, інші – що
вона тут загрузла, а ще інші – що втопилася” [25, 260]). “Жіночі”
топонімічні хронікати та перекази найчастіше – результат народної
етимології іншомовного слова: “Арина – рукав Кінської…, варіанти назви
– Ирина, Ірина. За місцевим переказом, тут утопилася жінка з таким
іменем”. Дослідники припускають, що назва походить від тюркського слова
арим, яка означає “велика улоговина, западня” [25, 7] .

Лише незначна кількість топонімічних легенд та переказів пов‘язана із
жіночими іменами, найчастіше і записані вони від жінок. Основними
мотивами цих творів є нещасне кохання або родинне життя. Неродинні
мотиви поодинокі як, наприклад, у записаній Д.І.Яворницьким у 1905 році
від Наталки Крутій легенді про Перуна, що є контамінацією легенди, казки
та переказу про скарби, а чула вона її “від дідів” [10, 123-124]. Дуже
рідко легенди про походження “жіночого” топоніму розповідають чоловіки,
як, наприклад, твір про Марусину вербу [20, 354] або про народження
Катериною Другою дитини на шляху до Запорожжя, від чого і пішла назва
міста Пологи [2]. Відомі записи від жінок та про жінок зроблені вже у

ХХ столітті і часто, як і раніше, жінки перейняли твори від чоловіків.
Розповідаючи у 1978 році про могили Гострі, Федора Шамрай згадала:
“…старі наші діди й батьки розказували…” [20, 331].

Таким чином, і в сучасних фольклорних наративах колишнього центру
Запорожжя історія творення ландшафту, заселення, охорони, аграрної
колонізації та забудови краю традиційно пов‘язується із чоловіками, та й
носії топонімічних наративів – переважно чоловіки: у додатках до
історико-топонімічного словника подано список інформаторів, від яких в
різний час різними збирачами велися записи топонімічних наративів. Їх
всього 73, серед інформаторів ХІХ – початку

ХХ століття – жодної жінки, у другій половині ХХ століття зроблено
записи від 60 осіб, з яких 16 – жінки. Досвід фольклорних та
етнографічних експедицій свідчить, що і в інших районах Нижньої
Наддніпрянщини жінки, особливо немолоді, знають історико-топонімічні
твори.

Традиційний ґендерний характер виконання творів певних жанрів зумовлено
особливостями місцевої трансмісії – твори передавалися колишніми
учасниками та свідками подій – запорожцями, чоловіками, тому й
підхоплювалися, запам‘ятовувалися відповідно чоловіками, хоч з часом
поступово переходили і до жіночого репертуару. Історичні твори, що
побутують жіночому середовищі, з часом суттєво трансформуються,
втрачаючи фактографізм та набираючи більшого експресивного забарвлення.
Жанрова специфіка історичних пісень поступово нівелюється, інколи вони
набувають морально-дидактичного звучання, як, наприклад, “Пісня про
Коваленка” у виконанні Катерини Козлики (Графської):

Оце ж його Бог покарав,

Що в неділеньку женців наймав;

Оце ж його Бог побив,

Що в неділю серпи зубив. [17, арк. 299],

а іноді зовсім змінюють свою жанрову приналежність [12, 4].

Суттєва зміна у ґендерному характері фольклорної трансмісії відбулася у

ХХ столітті, коли значна кількість творів, переважно про події ХХ
століття, складається та зберігається жінками. Результати студентської
фольклорної експедиції, проведеної в 1990 році на Гуляйпільщину з метою
збирання фольклору про Махна і махновський рух, свідчать, що основними
оповідачками стали жінки, але переважно вони подають меморати, в
основному – це тексти побутового або оціночного характеру. Політичні
погляди Махна та його діяльність висвітлені переважно у незначній
кількості записів, зроблених від чоловіків. Перекази про голодомор у
регіоні також фіксуються переважно від жінок.

У сучасному селі на Нижній Наддніпрянщині, як і скрізь, від літніх жінок
можна почути велику кількість частівок. Найчастіше це твори про кохання
або сатирично-побутові. Чоловіки виконують частівки значно рідше, але в
основному суспільно-побутової тематики. Історичні пісні в родинному колі
жінками виконуються рідко, принаймні, вони не ініціюють їх виконання, а
підхоплюють те, що співають чоловіки, переважно літні.

Дещо інша картина спостерігається серед учасників самодіяльних хорів,
репертуар яких складається за двома принципами: засвоєння місцевої
традиції та вивчення пісень із виданих пісенників та під впливом засобів
масової інформації, тому у відомій збірці Н.Полякової “Козацькі
пісні” [6] значна кількість текстів записана від жінок, що складає
враження майже повного переходу творів цього жанру у жіночий репертуар.

Записи фольклору, що проводилися на Нижній Наддніпрянщині продовж
значного часового проміжку – від перших записів запорозьких пісень, що
є в нотатках полтавського монаха Яценка-Зеленського, який перебував на
Січі у 1750- 1751 роках, до сучасних фіксацій – свідчать про те, що
традиційний розподіл репертуару на чоловічий (думи, історичні та станові
– козацькі, чумацькі, бурлацькі, лоцманські – пісні, історичні та
апокрифічні легенди, історичні та топонімічні перекази, частівки із
суспільним змістом, із обрядової пісенності – колядки, із сучасних
жанрів – анекдот) та жіночий (весільні обрядові пісні, голосіння,
колискові, родинно-побутові пісні, частівки побутового змісту і т.ін.)
в силу дії позафольклорних чинників зберігався довше, ніж будь-де на
українських землях, і значну частку регіонального фольклору складали
твори про чоловіків, що складалися та виконувалися чоловіками.

ЛІТЕРАТУРА

Архів фольклорних записів акад. Д.І.Яворницького. Українські думи і
пісні. Упорядкував П.Лебідь. – К.: 1940 – Львів, 1945.// ІМФЕ, Ф д-К2 /
60.

Архів лабораторії фольклористики та художнього перекладу ЗДУ (не
впорядкований).

Афанасьев-Чужбинский А. Поездка в Южную Россию. – Ч. 1. – СПб., 1863.

Гоголь М.В. Малоросійські народні пісні. / Твори. – В 3 томах. – Т.3. –
К., Держвиддав України, 1952.

Запорожская старина. Издание Измаила Срезневського. Х. – Ч.2. –1834. –

186 с.

Козацькі пісні / Фольклорні записи та упорядкування Н.ГПолякової. – К.:
Музична Україна, 1991. – 150 с.

Колесса Ф. Ритміка українських народних пісень // Музикознавчі праці. –
К.: Наукова думка, 1970. – С.25-235.

Костомаров Н.И. Об историческом значении малорусской народной поэзии //
Костомаров М.І.. Слов‘янська міфологія. Вибрані праці з фольклористики й
літературознавства / Упоряд., примітки І.П.Бетко, А.М.Полатай; Вст. ст.
М.Т.Яценка. – К.: Либідь, 1994. – С.44-200.

Кулиш П.А.. Воспоминания о Н.Н.Костомарове // “Новь”. – 1885, май, Т.
IV, №13. – С.63.

Легенди та перекази / Упоряд. та прим. А.Л.Іоніаді. Вступна ст. О.І.Дея.
– К.: Наукова думка, 1985. – 400 с.

Максимович М. Известия о гайдамаках. Замечания на книгу г.Скальковского
«Наезды гайдамаков на Западную Украину в XVIII ст.». – Одесса, 1845. –

230 с. // Максимович М.А. Собрание сочинений. Т.1. – К., 1876. –
С.572-594.

Малорусские песни, преимущественно исторические, собранные Я.П.Новицким
в Екатеринославской губернии в 1874 – 1894 гг. – Харьков, 1894. –
112 с.

Материалы по этнографии Новороссийского края, собранные в
Елисаветградском и Александрийском уездах Херсонской губернии
В.Ястребовым. – Одесса, 1894. – 202 с.

Надхин Г.П. Память о Запорожье и последних днях Запорожской Сечи.
Сочинение Г.П.Надхина. – М.,1877. – 20 с.

Новицкий Я.П. Малорусские исторические песни, собранные в
Екатеринославщине. 1874 – 1903 г. – Екатеринослав, 1908. – 127 с.

Новицкий Я.П. Народная память о Запорожье. Предания и рассказы,
собранные в Екатеринославшине. 1875-1905. – Репринтное воспроизведение
издания 1911 г. – Рига: Спридитис, 1990. – 120 с.

Новицкий Я.П. Малорусские народные песни, собраные на Екатеринославщине.
1875-1915 // ІМФЕ фонд 4/144 – 330 с.

Падалка Л. Над Великим Лугом Днепровским (из путевых заметок) //
Киевская старина. – 1897. – Т.XVII. – С.300-315.

Сербские народные песни и сказки из собрания Вук Стефановича

Караджича. – М., 1987.

Січова скарбниця. Легенди та перекази Нижньої Наддніпрянщини / Упоряд.,
передмова та примітки Віктора Чабаненка. – Запоріжжя: ЗДУ, 1999. – 392
с.

СкальковськийА.О. Історія Нової Січі або останнього коша Запорозького. –
Дніпропетровськ: Січ, 1994. – 678 с.

Старина малороссийская, запорожская и донская Николая Сементовского. –
Санкт-Петербург, 1846. – 64 с.

Украинские народные песни, изданные Михаилом Максимовичем. – М.,

1834. – 180 с.

Украинские народные предания. Собрал П.Кулиш. – М., 1847. – 92 с.

Чабаненко В. Великий Луг Запорозький. Історико-топонімічний словник. –
Запоріжжя: ЗДУ, 1999. – 330 с.

Эварницкий Д.И. (Д.И.Яворницкий) Запорожье в остатках старины и
преданиях народа / Упорядк., текстолог. інтерпретація, передмова
М.М.Олійник-Шубравської. – Ч.1, 2. – К.: Веселка, 1995. – 447 с.

Эварницкий. Д.И. По следам запорожцев. – СПб., 1898. – 324 с.

Похожие записи