Реферат на тему:
Брати Грімм і філологія
В кінці XVIII та на початку XIX ст., коли в літературі запанував
романтичний напрям. Письменники-романтики, для яких середні віки були
ідеалом суспільної й духовної організації, охоче звертаються до
середньовічних джерел, беручи звідти сюжети й персонажів. Видаються
збірки народних балад, казок, пісень, наприклад «Чарівний ріг хлопчика»
Арніма і Брентано, «Шведські пісні» Гейера й Афцеліуса. Видавці
модернізували мову оригіналів, наближуючи її до сучасних зразків.
З романтизмом була пов’язана діяльність Якоба й Вільгельма Гріммів —
вчених, що поставили германську філологію на справді наукову основу.
Брати Грімми почали свою освіту з вивчення філософії й права. Навчаючись
у Марбурзькому університеті, вони брали участь у діяльності
історично-юридичної школи, заснованої Фрідріхом Савіньї, що об’єднувала
юристів, мовників та істориків. Тут брати Грімми засвоюють історичний
підхід до матеріалу досліджень і, захопившись ідеями романтизму,
починають вивчати народну поезію. З 1811 р. вони невпинно видають
пам’ятки давньої народної творчості — німецький переклад датських
героїчних пісень, вибраних пісень Едди, найдавніші пам’ятки німецької
поезії (пісню про Гільдебранда та Весобрунську молитву). Брати Грімми
зібрали й опублікували дві великі збірки німецьких народних казок,
збірку німецьких народних саг тощо. Навіть у цей ранній період Я. Грімм
обстоював наукову точність дослідження, виступав проти модернізації
давніх пам’яток письменства.
Опрацьовуючи давні тексти, Я.Грімм зрозумів, що для їх успішного
дослідження потрібно мати грунтовні лінгвістичні знання. Він серйозно
зайнявся мовознавством, і в 1819 р. вийшов перший “том його «Німецької
граматики» — твору, що знаменував нову епоху в германській філології,
епоху історизму й точності наукового методу. Це була перша порівняльна
граматика германських мов, що вийшла в чотирьох томах у 1819—1837 рр. У
1848 р. вийшла інша праця Я. Грімма — двотомна “Історія німецької мови”.
Ці твори Я. Грімма мали величезний вплив на весь дальший розвиток
германістики.
На противагу довільному зіставленню окремих фактів і явищ різних
періодів у довільно взятих мовах, Я. Грімм проводить послідовне
історичне вивчення всіх засвідчених у писемних пам’ятках зв’язків
споріднених мов. Він ловів закономірність мовних змін, насамперед
звукових, і загальну закономірність мовного розвитку Я.Грімм був першим
мовознавцем, хто спробував науково довести існування й дію звукових
законів у певні періоди розвитку мови. Те, що на початку XVIII ст.
стихійно відчував Ламберт та Кете, Я.Грімм сформулював і виклав як
наукові закони. Історизм, розуміння генетичного зв’язку й наступності
пронизує всі наукові праці Я. Грімма.
З 1852 р. брати Грімми видавали багатотомний історичний «Німецький
словник», видання якого продовжували інші вчені ще довго після смерті
ініціаторів.
К. Маркс і Ф. Енгельс високо оцінювали значення праць братів Гріммів як
першу спробу вивчення германських мов у порівняльному плані. Але
водночас вони підкреслювали й значні методологічні недоліки їхніх
досліджень, вузькість та обмеженість історико-мовних поглядів, де
відбивалася загальна ідеологія реакційного німецького романтизму.
Досягнення Я. Грімма у вивченні германських мов спиралися на ранні
спроби попередніх германістів визначити своєрідності германських мов,
особливо на праці Ф. Шлегеля і Ф. Боппа. В кінці XVIII ст. поширилося
вивчення санскриту — давньоіндійської мови, що відкрило нові перспективи
у вивченні генетичних зв’язків індоєвропейських мов. Ф. Шлегель («Про
мову й мудрість індійців», 1808) вважав санскрит основою всіх
індоєвропейських мов, «органічною» мовою, тобто мовою високої
організації. Франц Бопп («Про систему дієвідміни санскриту в порівнянні
з системою дієвідміни грецької, латинської, перської та германської
мов», 1816) відібрав і систематизував генетичне спільні елементи в
структурі германських мов і накреслив перші схеми морфологічних
співвідношень. Він висловив також свій погляд на походження дієслівних
флексій, виводячи їх з суфігованих особових займенників. Цей самий
принцип він застосовував і в поясненні походження германського
дентального претериту. У великій тритомній праці «Порівняльна граматика
санскритської, зендської, вірменської, грецької, латинської, литовської,
давньослов’янської, готської і німецької мов» (1833—1852) Ф. Бопп заклав
основи порівняльно-історичного методу.
Саме ці ідеї засновників порівняльно-історичного мовознавства, що
перемагали схоластичні схеми середньовічної граматики, універсальний
логіцизм XVII ст. та антиісторичні лексичні зіставлення, підхопив і
розвинув далі Я. Грімм. Найбільшим досягненням Я. Грімма було
встановлення закономірних відповідностей приголосних у германських та
інших індоєвропейських мовах. Першим спостеріг їх ще Ф. Юніус, потім
відзначив їх у своїй праці «Дослідження про походження давньопівнічної,
або ісландської, мови» (1818) Расмус Раск, що теж стояв на позиціях
порівняльно-історичного мовознавства. Він визнавав важливість фактів
подібної граматичної будови для етимологічних досліджень, визначення
звукових закономірностей. Раск підкреслював, що при цьому слід брати до
уваги звуки, а не літери, які можуть неточно передавати відповідні
звуки. Він провів фонетичний аналіз спільних слів грецької, латинської і
германських мов і виявив цілий ряд закономірних відповідностей, в тому
числі перехід індоєвропейських глухих проривних у щілинні, а дзвінких у
глухі, тобто те, що пізніше Я. Грімм назвав пересувом приголосних.
Заслуга Я. Грімма полягає в тому, що він визначив внутрішній зв’язок між
різними процесами («актами») загального явища пересуву і сформулював їх
закони. Відтоді в мовознавстві відбувається поворот до фонетики, яка в
етимологічних дослідженнях стає надійнішим орієнтиром, ніж значення
слова. Протягом XIX ст. було розроблено порівняльну фонетику всіх
індоєвропейських мов. А. Шлейхер у своєму «Компендіумі порівняльної
граматики індоєвропейських мов» (1861) систематично звертається до
фонетичної будови. Він відзначає, що встановлення генетичних мовних
зв’язків має виходити не тільки з відповідного типу й зразка граматичних
форм, а й з тотожності фонетичного матеріалу.
Я. Грімм у «Німецькій граматиці» уточнив ряди германського аблауту і
показав його зміни в окремих мовах в різних історичних умовах. Він також
систематизував факти умлауту. Крім фонетики й морфології Я. Грімм
досліджував також словотвір і синтаксис простого речення.
У своїх працях 50-х років Я- Грімм приділяє велику увагу науково
обгрунтованому дослідженню спорідненості германських мов з іншими
індоєвропейськими мовами, розглядаючи морфологічні відповідності,
спільні риси у словотворі та етимологічне спільні корені. Таким чином,
він встановив насамперед близькість германських мов до балтійських і
слов’янських, потім до латинської й грецької і вже більш далекий їх
генетичний зв’язок з кельтськими мовами.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
