Реферат на тему:

Антропонімія слобожанщини XVII ст.: загальний огляд

На сьогодні є кілька десятків досліджень з вітчизняної антропонімії,
проведених як у синхронічному, так і в діахронічному розрізі, матеріалом
для яких стали власні імена українців. Авторами найновіших досліджень з
цієї тематики є Б. Б. Близнюк, Г. В. Бачинська, Г. Д. Панчук та ін.
Однак об’єктом дослідження абсолютної більшості цих робіт є
антропосистема західних, а іноді південних областей України.
Антропонімікон Слобожанщини, на жаль, не був об’єктом окремого
ґрунтовного аналізу, хоча поодинокі спроби його дослідження були. До
таких належать роботи С. П. Бевзенка, А. О. Свашенко та деяких інших
ономастів, присвячені розглядові прізвищ Слобожанщини ХVІІ ст. у
морфологічному та семантичному аспектах.

Проаналізуємо антропосистему Слобожанщини ХVІІ ст., уявлення про яку
формується на основі документів цього періоду. До них належать «Именной
списокъ жителей г. Харькова 1655 года» [Багалей, Миллер 1993], «Розборні
книги» м.Харкова 1660 р. [Юркевич 1928] та документи, розміщені у
двотомних «Материалах для истории колонизации и быта…» [Багалей 1886,
1890]. Антропоодиниці (усього 1360), вибрані з даних джерел, датуються
роками з 1600 до 1694. Аналіз проводився з огляду на структуру
антропоніма та значення його твірної основи.

Найбільшою групою в системі власних імен Слобожанщини ХVІІ ст. є
антропоніми, утворені морфологічним способом – майже 43 %. Такий факт є
цілком закономірним, оскільки, за спостереженнями багатьох українських
ономастів, формування прізвищевої системи нашого регіону і України в
цілому починалося із запровадження назв осіб за батьком, утворених саме
за допомогою морфологічного способу. В українській антропосистемі для
утворення більшості назв першоносіїв за батьком використовували суфікси
–енко та –ук (–’ук), –чук, з яких саме перший характерний для східних
областей України. Це підтверджують результати проведеного аналізу: 93 %
морфологічних дериватів (365 антропонімів) мають у своїй морфемній
будові формант –енко (–енъко як варіант написання). За значеннями
твірної основи найчисленнішою групою в цьому підрозділі антропоодиниць є
утворені від імен (як повних хресних, так і усічених, демінутивних)
першоносіїв: Абакуменко (1655) – від повного імені Абакум (варіант
хресного імені Аввакум), Іляшенко (1655, 1657, 1660, 1680) – від Іляш,
демінутивного варіанта імені Ілля з суфіксом –аш [Грінченко IV : 552].
Серед антрополексем, які мають у своїй будові суфікс –енко, цікавими є
два антропоніми: Емченкенко (1655) та Зенченъченъко (1660). Обидва вони
є патронімічними утвореннями від патронімів, тобто в основі їх лежить не
батькова особова назва, а дідова.

На другому місці серед афіксальних антропоодиниць Слобожанщини ХVІІ ст.
перебувають деривати на –ович, –евич, –ич типу Воловичъ (1660) – від Віл
– віл, Лариновичъ (1657) – від Ларин, спотвореного імені Лаврін,
Ганъничъ (1660) – від Ганна. Одиниць із такими формантами набагато
менше, ніж дериватів із суфіксом

-енко: ми зафіксували лише 17 антропонімів. Таку разючу різницю можна,
імовірно, пояснити соціальною та, як уважають деякі дослідники
[Медвідь-Пахомова 1999 : 102–103], віковою маркованістю особових назв із
такими формантами в досліджуваний період.

Наступною за кількістю групою морфологічних дериватів є антропоодиниці
із суфіксом –енокъ у своїй будові (7 особових назв): Савенокъ (1648) –
від імені Сава; Кругляченокъ (1685) – від Кругляк – кругляк ‘вітряк’
[Грінченко II : 312] (щоправда, не виключене походження антропоніма
Кругляк від апелятивної назви, яку першоносій міг отримати за
особливостями своєї статури – кругляк ‘круглий, тобто товстий чоловік’ –
пор. круглий і подібні утворення із суфіксом –ак: сіряк, біляк [ІСУМ]).
Такі антропоніми не є характерними для української антропосистеми, однак
іноді трапляються у регіонах, близьких до півночі України. Суфікс –енок
є спорідненим до українського –енко утворенням у білоруській мові
[Ткаченко 1958 : 43], хоч у сучасній антропосистемі Білорусі прізвища із
таким формантом складають тільки 4 % [Медвідь-Пахомова : 140]. Отож
першоносії зафіксованих антропоодиниць швидше за все не були місцевими,
а переселилися до Слобожанщини з території, яка сьогодні входить до
складу Білорусі.

Найменшу за кількістю групу в антропосистемі Слобожанщини ХVІІ ст.
складають деривати із суфіксом –ук. Зафіксовано 3 такі одиниці: Бандюкъ
(1643) – від Банда – банда ‘ватага’ [Грінченко I : 26] (хоча не
виключено, що перед нами неправильно записаний антропонім Биндюк,
утворений лексико-семантичним способом від биндюк ‘джміль’ [Грінченко I
: 56]), Телюк (1660) – від Теля – від теля, Третюк (1660) – від Третій –
третій (імовірно, це неправильно записаний антропонім Третяк – від
третяк ‘молодший пастух’ або від третяк ‘тварина, якій три роки’
[Грінченко IV : 281], і тоді антропонім зарахувати віднести до групи
метафоричних утворень). Оскільки антропоніми із суфіксом -ук не
характерні для жителів Слобожанщини, можна припустити, що носії вказаних
прізвищ були переселенцями із західних областей України.

Окремо слід розглянути антропоодиниці, які на перший погляд мають
неукраїнське походження внаслідок наявності у своїй будові
антропотвірних формантів, які вважають російськими: Белоусовъ (1650),
Грицковъ (1686), Есененковъ (1694), Зазнойковъ (1680-1681), Кульбакинъ
(1660), Кушнеревъ (1685), Маджераковъ (1680) та інші (усього 115
антропонімів, тобто трохи більше 8 % матеріалу). Однак твірна основа
таких одиниць є українською: Маджераковъ – від Маджерака – маджерака
‘згруб. дерев’яний стрижень для товчіння у ступі проса’ – пор. маджер із
таким значенням [Грінченко II : 396] і подібні утворення із суфіксом
згрубілості –ак(а): ножака, вужака, корчака [ІСУМ]; Михновъ (1600) – від
Михно, демінутив імені Михайло із суфіксом –хн(о) [Сімович 1967]. Не
виключено, що поява антропонімів такого типу була результатом
зросійщення, однак додаткові до особового імені утворення із суфіксами
–ов, –ев, –ин могли бути і «…дериватами від імені господаря
поіменованої особи, які виражають належність холопа, челядника, слуги
певному володареві, хазяїну» [Медвідь-Пахомова 1999 : 141]. Не слід
також забувати і про те, що антропоодиниці із суфіксами –ов, –ев, –ин
могли вживатися і як звичайні патронімічні назви поряд із утвореннями на
–енко.

Друге місце серед досліджуваного антропонімійного матеріалу посіли
лексико-семантичні деривати. Відзначено 390 одиниць, що у відсотковому
відношенні становить близько 29 % матеріалу. Такі антропоніми
утворювались від усіх структурних типів власних особових імен різного
походження (Бенко (1680), Илянко (1655), Михно (1648), Яцына (1694)),
від прізвиськ та апелятивних означень особи.

Найбільшою серед лексико-семантичних дериватів є група антропонімів,
утворених від загальних назв людей. Переважання антропоодиниць такого
типу свідчить про те, що спосіб називання людини за апелятивом був
найпоширенішим і найпростішим. Слід зазначити, що найчисленнішою групою
серед лексико-семантичних дериватів, твірною основою яких були
апелятиви, є антропоодиниці, утворені від назв професій: Бердник (1660)
– від бердник ‘майстер, що виробляє берда – ткацьке знаряддя’ [Грінченко
I : 50], Костира (1660) – від костирь ‘картяр’ [Грінченко II : 291],
Могильникъ (1655) – від могильник ‘той, хто робить насип, курган’
[Грінченко II : 438]. Імовірно, саме за цією професією першоносія
прізвиська можна було точно відрізнити від інших членів спільноти.

Наступною за кількістю групою серед лексико-семантичних дериватів у
досліджуваній антропосистемі є одиниці, які вказують на топонімну ознаку
своїх першоносіїв. Твірною базою таких антропонімів були апелятиви,
утворені від топонімів за допомогою суфікса –ець: Каневецъ (1686),
Коломиецъ (1660), Корсунецъ (1660), Уманецъ (1686), Чигиринецъ (1694),
Чюгуевецъ (1660) та ін. Топонімна ознака (місце народження або
попереднього проживання) була зручною для виокремлення носіїв таких
антропонімів серед місцевого населення. Відтопонімні апелятиви, які були
твірної базою для власних назв – лексико-семантичних дериватів, могли
мати у своїй будові як указаний формант, так і суфікс –ин: Торянинъ
(1686) – від торянин, утвореного від низви міста Тор (сучасний
Слов’янськ) [Свашенко 1998 : 6].

gdUN„

L (1662) – від рос. крыса ‘пацюк’; Зозуля (1694) – від зозуля; Куликъ
(1680) – від кулик; Буракъ (1680) – від буряк; Сироижка (Сироhжка,
Сыроежка) (1655, 1660, 1680) – від сироїжка; Коробка (1660) – від
коробка; Рябуха (1639) – від рябуха ‘строкатий, різнобарвний предмет’
[Грінченко:IV:92] (однак рябухою могли називати і різношерсту, плямисту
тварину або птаха – пор. чорнуха, білуха; таку назву безпосередньо міг
отримати і чоловік, чиє обличчя було рябе, тобто вкрите віспинами,
плямами – пор. рябий із таким значенням [Грінченко:ІV:91]), Россоха
(1639, 1641) – від розсоха ‘дерев’яні вила для гною’ [Грінченко:IV:58].
Метонімічні антропоніми мали за твірну основу лексему, що називала певну
рису або характеристику, яка в першоносія антропоніма була дуже
виражена. До таких одиниць належать: Ганъжа (1660) – від ґанджа ‘вада’
[Грінченко I : 346]; Усъ (1660, 1680) – від вус, Щербина (1660) – від
щербина ‘зазублина, пролом, вада’ [Грінченко IV : 525] та інші.

Серед досліджуваного антропонімійного матеріалу виявлено 204 одиниці
прикметникового типу, що у відсотковому відношенні становить 15 %. Такі
антропоніми утворені морфолого-синтаксичним способом від прикметників і
представлені двома групами: по-перше, це відтопонімні деривати на –ський
(та аломорфи –цький, –зький), а по-друге, антрополексеми, утворені від
уживаних у мові прикметників.

При аналізі відтопонімних назв із суфіксом –ський було враховано кілька
факторів: по-перше, антропоніми, зафіксовані у використаних документах,
записували російською мовою і могли мати помилку, а тому треба було
зважати на варіативність твірної основи; по-друге, специфіка
представлених відтопонімних антропонімів полягала в тому, що слід було
перевірити час заснування міст і сіл, назви яких були твірними основами
для досліджуваних антропоодиниць. Так, наприклад, антропонім Песецкій
(1655) походить від прикметника песецький, утвореного від топоніма
Песець – село в сучасній Хмельницькій області, відоме в історичних
документах з 1430 року [ІМС XXIV : 435]. Антропонім Зинковскій (1655) є
морфолого-синтаксичним дериватом від прикметника зіньківський, що
походить від топонімної назви Зіньків. Однак існує два населених пункти
з такою назвою, причому обидва вони могли бути місцем народження або
попереднього проживання першоносія прізвища з огляду на час їхнього
заснування: це Зіньків сучасної Хмельницької області, перша згадка про
який датується початком ХV ст. [ІМС XXIV : 134], або місто Зіньків у
сучасній Полтавській області, вперше згадуване в документах, датованих
1604 роком [ІМС XVI : 317].

Антропоніми, утворені морфолого-синтаксичним способом від наявних у мові
прикметників, можна поділити на групи не тільки залежно від семантики
їхніх твірних основ, але і від способу називання: прямого чи
метафоричного або метонімічного. Так, до групи таких антропоодиниць,
утворених прямим називанням, належать: Глухой (1660, 1680–1681),
Горбатой (1648), Босой (1665), Голопятой (1648), Жилывый (1686), Жинатъ
(1657) – від короткої форми прикметника жонатий, Оспавый (1680),
Холдогий (1660) – від холдогий – спотворене хендогий ‘чистий, охайний’
[Грінченко IV : 395] та інші. Антропоніми, похідні від прикметників, не
можна чітко розділити на метафоричні та метонімічні, оскільки мотивація
найменування людини прикметником за певною ознакою нам невідома і
встановити її неможливо. Тому такі відприкметникові прізвища розглядаємо
разом у групі «Найменування за якимось відношенням до чогось»:
Островерхой (1660), Сырой (1648), Холодний (1660), Шубный (1660), Чалый
(1655, 1680) та інші. Зовсім окремо, на нашу думку, слід розглядати
антропоніми, які співвідносяться із присвійно-відносними прикметниками:
Боярской (1686), Діяческъ (1641), Удовъ (1655). До того, як стати
антропонімами, ці прикметники, на відміну від присвійних, що виражають
належність особі, вказували на більш узагальнену співвіднесеність. Це
ускладнює визначення походження таких антрополексем.

Цікавим є той факт, що морфолого-синтаксичні деривати, похідні від
топонімів, за своєю кількістю майже вдвічі переважають власне
відприкметникові антропоніми. Можна пояснити це, зважаючи на кількісний
масштаб твірної бази обох груп: топонімів, які могли бути місцем
народження або попереднього проживання першоносіїв, набагато більше, ніж
прикметників, які виражають визначні індивідуальні ознаки їх носіїв.

У досліджуваній антропосистемі зафіксовано 17 композитів, тобто трохи
більше 1 % усього матеріалу: Белоносъ (1692), Долгопол (1660),
Твердохлhбъ (1660), Кривошлык (1655, 1660) та інші. За спостереженнями
науковців, це одна з найменших груп антропонімів. Антрополексеми такого
типу, первісно прізвиська, яскраво змальовували людину, точно
характеризували її зовнішність, вдачу, привносили емоційний колорит.
Називання могло відбутися від зворотного, і тоді воно мало
гумористичний, іронічний відтінок.

Антропосистема Слобожанщини ХVІІ ст. строката і неусталена. Певним чином
внаслідок того, що основна маса антропонімів, зафіксованих у документах,
належить міщанам, у яких прізвища в сучасному розумінні з’явилися
пізніше. Ще зафіксовані антропонімійно-апелятивні формули називання
людей: Чернцовъ сынъ (1648), Степан, попов зять (1660), Олhйниковъ
пасинок (1660), Быдинъ шуринъ (1686). Антропоніми, використані в
розглянутих документах, ми свідомо не називали прізвищами, оскільки
навіть при порівнянні двох харківських списків виявляються певні
розбіжності в називанні: наприклад, у списку 1655 року фігурують
антропоніми Гребениковъ, Гайдукъ, Гунко, Коркачевъ, Мотылевъ, Песецкій,
а 1660 роком датовано антропоніми Гребенникъ, Гайдученъко, Гунька,
Коркачъ, Мотиленко, Песоцкий. Отож прізвищева система як така на той
момент іще не сформована остаточно, хоча активно розвивається: є кілька
антропонімів, які повторюються без зиін протягом тривалого часу –
Воробецъ (1655, 1660, 1686), Емченко (1655, 1660, 1680), Клименко (1655,
1657, 1660, 1685), Кушнеръ (1655, 1660, 1680, 1685, 1686), Рhзникъ
(1655, 1660, 1671, 1676, 1680, 1692), Черной (1641, 1655, 1660,
1680–1681, 1685, 1694) та інші. Про початок функціонування прізвищ
свідчить також можливість розбити увесь антропонімійний матеріал на
групи залежно від структури антропоодиниць та значення їхніх твірних
основ.

Структурно-семантичний аналіз антропонімікону Слобожанщини в
діахронічному розрізі допоможе повніше з’ясувати питання щодо часу появи
українського прізвища, особливостей поширення його в цьому регіоні,
частотності вживання тих чи інших антропооснов та антропоформантів.
Практичні результати аналізу будуть корисними не тільки для
мовознавства, але і для супутніх дисциплін – історії, етнографії,
соціології, – оскільки інформуватимуть про різні атрибути першоносіїв
антропонімів Слобожанщини.

Література

Багалей Д.И. Материалы для истории колонизации и быта Харьковской и
отчасти Курской и Воронежской губерний в ХVІ–ХVІІІ в.: В 2 т. Харьков,
1886, 1890.

Багалей Д.И., Миллер Д.П. История г.Харькова за 250 лет его
существования (1655–1905): У 2 т. Харьков, 1993. Т. 1.

Бевзенко С.П. З історії української ономастики (На матеріалах
Харківського перепису 1660 р.) // Доповіді та повідомлення Ужгородського
ун-ту. Серія філологічна. № 7. Ужгород, 1961. С. 65–69.

Грінченко Б. Словарь української мови: У 4 т. К., 1959. Т. 1, 2, 4.

Медвідь-Пахомова С.М. Еволюція антропонімних формул у слов’янських
мовах. Ужгород, 1999.

Свашенко Алла О. Слобожанські прізвища-композити // Rozpravy
Slawistyczne. Universytet Marii Curie-Sk?odowskej: Slowia?skie composita
antroponimiczne. Lublin, 2000. № 16. С. 247-259.

Свашенко А.О. Антропонімія Слобожанщини в ХVІІ ст. // Вісник
Харківського університету № 408: Актуальні питання сучасної філології.
Х.: ХДУ, 1998. С. 4-10.

Свашенко А.О. Буковинські діалектизми – першооснови слобожанських
прізвищ // Українська мова на Буковині. Чернівці: Рута, 1994. С. 80-82.

Сімович В. Назвознавчі статті (антропонімія). Вінніпег, 1967.

Ткаченко О.Б. Українські прізвища з суфіксом –енко та споріднені
утворення (питання походження) // Слов’янське мовознавство. К.: Вид-во
АН УРСР, 1958. С. 38-53.

Українська РСР. Адміністративно-територіальний устрій. К., 1947.

Юркевич В. Харківський перепис року 1660 // Записки
історико-філологічного відділу ВУАН. К., 1928. Кн.20. С. 138-172.

Похожие записи