КУРСОВА РОБОТА

з міжнародних відносин

Зовнішня політики Німеччини наприкінці ХХ ст. її роль в євроатлантичному
просторі, сучасні зовнішньополітичні відносини з Україною

Зміст:

TOC \o «1-3» \h \z \u HYPERLINK \l «_Toc133728061» Вступ PAGEREF
_Toc133728061 \h 3

HYPERLINK \l «_Toc133728062» Розділ І. Інституційні аспекти
зовнішньої політики Німеччини наприкінці ХХ ст. PAGEREF _Toc133728062
\h 4

HYPERLINK \l «_Toc133728063» 1.1. Загальногосподарські прийоми
формування політики PAGEREF _Toc133728063 \h 4

HYPERLINK \l «_Toc133728064» 1.2. Вихідні механізми законодавчого
процесу PAGEREF _Toc133728064 \h 6

HYPERLINK \l «_Toc133728065» Розділ ІІ. Роль німеччини в
евроатлантичному просторі PAGEREF _Toc133728065 \h 10

HYPERLINK \l «_Toc133728066» 2.1. Німеччина і НАТО PAGEREF
_Toc133728066 \h 10

HYPERLINK \l «_Toc133728067» 2.2. Німеччина і ЄС PAGEREF
_Toc133728067 \h 11

HYPERLINK \l «_Toc133728068» 2.3. Персоналії Коля і Шредера у
західно-європейській інтеграції PAGEREF _Toc133728068 \h 22

HYPERLINK \l «_Toc133728069» Розділ ІІІ. Зовнішньополітичні відносини
з Україною PAGEREF _Toc133728069 \h 25

HYPERLINK \l «_Toc133728070» 3.1. Геополітичні тенденції PAGEREF
_Toc133728070 \h 25

HYPERLINK \l «_Toc133728071» 3.2. Соціально-економічні реалії
PAGEREF _Toc133728071 \h 34

HYPERLINK \l «_Toc133728072» 3.3. Очікування в контексті
демократичної трансформації України PAGEREF _Toc133728072 \h 40

HYPERLINK \l «_Toc133728073» Висновок PAGEREF _Toc133728073 \h 42

HYPERLINK \l «_Toc133728074» Список використаної літератури PAGEREF
_Toc133728074 \h 45

Вступ

Відхід Герхарда Шредера з поста федерального канцлера знаменує кінець
епохи, що тривала сім років — з вересня 1998 року, коли лідер
соціал-демократів виграв вибори в бундестаг і перемінив на пості глави
уряду «об’єднувача країни» Гельмута Коля.

При Шредері Німеччина розпрощалась із багатьма стереотипами. Наприклад,
з тим, що в зовнішній політиці треба завжди й скрізь орієнтуватися на
Сполучені Штати. Як виявилося, це зовсім не обов’язково. Напередодні
війни в Іраку Шредер був одним з лідерів «табору миру» — поряд з Жаком
Шираком і Володимиром Путіним. Якби у влади стояли християнські
демократи, то німецькі солдати, цілком можливо, відправилися б в Ірак. І
зараз виконували б там «союзницький борг» перед Вашингтоном. І гинули —
поряд з американцями й англійцями.

Сполучені Штати так до кінця й не простили канцлерові його «іракський
демарш». Зате німецькі виборці цей демарш повною мірою оцінили. Саме
завдяки своєму «пацифізму» Шредер під час виборчої кампанії зробив чудо
— за лічені тижні ліквідував дивовижне відставання від тодішнього вождя
правих Едмунда Штойбера. І в підсумку виграв вибори — фантастичним
фінішним ривком.

Через три роки, восени 2005-го, чудо ледь не повторилося. Коли
починалася передвиборна кампанія, розрив між шредерівською СДПГ і
християнськими демократами Ангели Меркель був катастрофічним. А в
підсумку виявився мікроскопічним – тобто 0,8 відсотка голосів. Ще б
пари тижнів мітингів, зустрічей з виборцями, теледебатів — і Шредер
напевно вирвався б уперед. І одержав право формувати уряд. І залишився б
канцлером. І тому Герхард Шредер іде.

Канцлера загубила економіка. Будучи соціал-демократом, тобто лівим, він
був змушений проводити непопулярні реформи — праві по своїй суті.
Наприклад, скоротити допомогу з безробіття й інші соціальні виплати,
підвищити пенсійний вік. Виборці цього не зрозуміли. Шредер просив їх
набратися терпіння — почекати, коли перетворення почнуть приносити
плоди. Але терпіння не вистачило. Німці більше не вірили в
соціал-демократів. І навіть харизма канцлера вже не могла врятувати
ситуацію.

Для Росії відхід Герхарда Шредера — втрата. Його сміло можна назвати
русофілом. І справа тут не тільки в особистій дружбі із президентом
Путіним. Про відношення Шредера до Росії найкраще свідчила не
інтенсивність його самітів з «другом Володимиром», а те, що він вирішив
удочерити російську дівчинку — трирічну Віку із Санкт-Петербурга.

Розділ І. Інституційні аспекти зовнішньої політики Німеччини наприкінці
ХХ ст.

Загальногосподарські прийоми формування політики

Обов’язковою правовою основою життя будь-якої країни є її конституція.
Цією конституцією для Німеччини є Основний закон, що містить ряд норм,
яким економічний порядок повинен відповідати. Цей закон визначає
наступні основні рамки для формування економіки:

Гарантує право на вільний розвиток особистості й забезпечує волю
споживання, волю підприємництва, волю виробництва й торгівлі, волю
конкуренції;

Захищає від дискримінації по полових, расових, релігійних і інших
ознаках;

Гарантує волю утворення профспілок і об’єднань роботодавців;

Гарантує волю переміщення особистості, і не тільки на території своєї
країни, але й гарантує право на вільну еміграцію;

Гарантує волю вибору професії й робітника місця, а так само особисту
волю пересування;

Гарантує приватну власність, у тому числі й на засоби виробництва, але
так само й зобов’язує власника до соціального користування власністю;

Уможливлює в певних умовах передачу земельної власності, природних
ресурсів і засобів виробництва в суспільну власність;

Розподіляє фінансово-політичні повноваження між федераціями, землями й
громадами;

Являє собою основу глобального керування, що передбачає законом про
сприяння стабільності й росту в економіці.

Таким чином, Основний закон містить велику кількість фундаментальних
прав і правових норм, які гарантують основні економічні права. Він
визначає сполучення гарантій волі на користування індивідуальними
правами з обмеженням воль у рамках системи, що компенсує, регульованою
соціальною державою. Тим самим Основний закон виключає як некероване, із
соціальної точки зору, ринкове господарство, так і всякий різновид
економіки, керованої державою.[ REF _Ref133727863 \r \h 3 ]

Основний закон визначає основні права й волі, але крім нього існує
велика кількість інших законодавчих актів, службовців правовою основою
економічного й соціального порядку Німеччини. Основними з них є закон
проти обмеження конкуренції, закон про Німецький федеральний банк, закон
про кредитну систему, закон про тарифні договори, закон про зовнішню
торгівлю, закони про соціальне страхування, сільськогосподарські закони
про ринковий порядок.

Одним з основних принципів ринкової економіки є можливість володіти
приватною власністю. Власність являє собою право вільно, тобто
відповідно до самостійного рішення, розпоряджатися економічними благами
й користуватися економічними правами. Власність лежить в основі всієї
економічної системи й визначає мета виробництва, характер розподілу,
обміну й розмір споживання. У ринковій економіці до приватної власності
ставляться не тільки володіння домашнім господарством і житлом, але
також і земельною власністю, володіння грішми у всіх формах, володіння
засобами виробництва.

Приватна власність має функції підвищення добробуту, забезпеченості,
волі й незалежності, підвищує економічну захищеність, дає можливість
розпоряджатися майном, збільшує свободу дій власника. Стимулює
підвищення продуктивності, тому що зацікавленість власників у тім, щоб
зберегти й примножити власність спонукує їх до того, щоб дбайливо
ставиться до неї, раціонально неї використати, таким чином, сприяючи
збереженню й збільшенню економічних цінностей, забезпечує конкуренцію й
прогрес.

Право на володіння власністю гарантується в Німеччині Основним законом,
відповідно до якого як приватні особи, так і юридичні особи мають право
здобувати й використати власність за своїм розсудом відповідно до
законодавства. Однак одночасно закон фіксує й «соціальні зобов’язання»,
пов’язані із власністю, а саме: «Власність спричиняє зобов’язання.
Користування нею повинне служити благу всього суспільства». Це означає,
що право розпоряджатися власністю по особистому розсуді обмежується в
інтересах загального добра. Законодавчо визначені й границі власності,
щоб її використання не порушувало прав третіх осіб. Існує цілий ряд
правових положень по забезпеченню соціальної функції власності,
наприклад положення про тривалість робочого дня, положення про захист
від необґрунтованого звільнення або виселення й т.д.[4]

Найбільш важливою особливістю політики, що проводиться в Німеччині в
області власності, є протидія необґрунтованої концентрації її в руках
держави, фірм і приватних осіб шляхом нарощування загальної кількості
власників.

Вихідні механізми законодавчого процесу

Сьогодні Герхард Шредер, після семи років перебування у влади, знову
просить виборців зробити йому довіра, однак проти канцлера працює його
власний, ‘шредеровский’ період германської історії, і це вже не зміниш.

Якщо вірити опитуванням, його шанси переобратися на третій строк
практично дорівнюють нулю. Мабуть, уже можна з повною підставою сказати,
що саме Шредер, гнучкий, твердий політик, що володіє, навіть при
відсутності твердих переконань, своєрідним ‘металевим’ шармом, але
позбавлений надихаючих ідей, здатних повернути енергію погрязшей у
застої країні — самий явний ‘невдаха’ із семи канцлерів, що керували
Німеччиною в післявоєнні роки.

Шредеровская Німеччина ні на кого не нападала, безсумнівно дотримувалася
демократичних принципів, не пугала сусідів спалахами нетерпимості або
непередбачуваності. Однак по мірках стабільності й успіху, установленим
Аденауером (Adenauer), Ерхардом (Ehrhard), Брандтом (Brandt), Шмидтом
(Schmidt) і Колем (Kohl), та й з погляду сформованих в усьому світі
подань про послідовності політичного курсу й економічному потенціалі
Німеччини, результати, досягнуті Шредером, виглядають, м’яко говорячи,
невиразними.

Так що ж, він — гірший з канцлерів ФРН?

Ні, мабуть, слово ‘гірший’ тут не підходить. Однак, коли соціологи
просять виборців оцінити ‘значення’ діяльності Шредера в порівнянні з
попередниками, нинішній канцлер виявляється на останнім місці — якщо не
вважати Курта Георга Кизингера (Kurt Georg Kiesinger), цього ‘німецького
Милларда Филмора’ , що керували країною протягом двох років в 1960-х
рр., і не включеного в опитні аркуші.

Справа не в тім, що його вважають блазнем або дурнем. Навпроти, Шредер
користується репутацією людини компетентного, хоча й із трохи
‘бухгалтерським’ відтінком. Якийсь час він був навіть досить популярний
— через те, що не допустив участі Німеччини в іракській війні.

Однак у тім, що стосується головних і найбільш актуальних проблем,
‘послужний список’ Шредера свідчить проти нього. У нього було сім років,
щоб домогтися підйому в германській економіці, але це йому не вдалося,
і, схоже, він залишить країну в гіршому стані, чим на момент його
приходу до влади: економічний ріст фактично дорівнює нулю, а рівень
безробіття перевищує 10%. Колишні східнонімецькі землі, де роботи не має
20% працездатного населення, охоплені хронічному кризою й відчаєм.[4]

Що ж стосується зовнішньої політики Німеччини, те тут на зміну
багаторічної стабільності прийшла малозрозуміла суміш самореклами й
кон’юнктурного маневрування. За роки правління Шредера й при його
особистій участі застопорилася ‘машина’ німецько-французького лідерства
в Європі, своєї ‘ексклюзивної’ дружбою з Росією він ‘відіпхнув’
східноєвропейські країни, а відносини ФРН зі Сполученими Штатами ніколи
ще не перебували в настільки жалюгідному стані. Якщо говорити про
дотримання міжнародної фінансової дисципліни, чому Німеччина ніколи
надавала принципового значення, то уряд Шредера не зуміло приборкати
ріст зовнішньої заборгованості країни (тільки цього року вона
збільшилася на 13 мільярдів), а зневажливе відношення його адміністрації
до прийнятого Євросоюзом Лісабонській програмі економічних реформ і
порушення обмежень на державні витрати, установлених еесовским ‘Пактом
росту й стабільності’, викликають глибоке збурювання в багатьох
партнерів Німеччини.

Крім того, заради власного престижу Шредер незадовго до виборів
розгорнув безрезультатну кампанію за надання Німеччини місця постійного
члена Ради безпеки ООН, хоча (парадоксально, але факт) в 2002 р., перед
початком війни в Іраку, він же заявляв, що проігнорує будь-яке рішення
Ради, якщо той дасть санкцію на міжнародну інтервенцію проти цієї
країни. Торік — і це стало свідченням ослаблення германського впливу в
Європі — канцлер безуспішно намагався протягти ‘свого’ людини,
прем’єр-міністра Бельгії Гі Верхофстадта , на пост глави Еврокомиссии:
більшість країн ЄС відкинуло його кандидатуру, уважаючи, що цей
шредеровский ‘хлопчик на побегушках’ тільки підсилить розкол Європи на
проамериканський і антиамериканський табори.

Подібні торохкання лише почасти дозволяють пояснити, чому за
результатами двох недавніх опитувань (один з них торік провів телеканал
ZDF, а іншої в серпні цього року організував політичний журнал ‘Cicero’)
Шредер виглядає так блідо на тлі своїх попередників. У ході першого
опитування тільки 1% респондентів назвав результати його діяльності
самими ‘значними’ в історії ФРН, а в другому опитуванні він зайняв лише
82 місце в сотні ‘кращих представників’ Німеччини, поступившись 50
пунктів кожному з канцлерів, що потрапили в цей список.[1]

На мій погляд, ці показники відбивають не стільки рівень ворожості до
Шредера, скільки той факт, що за роки його перебування у влади в
суспільстві міцно вкоренилося відчуття кризи й безвихідності. Дійсно,
яким спадщиною може похвастатися Шредер на тлі аденауеровской моці,
ерхардовского ‘економічного чуда’, ‘східної політики’ Брандта,
возз’єднання країни при Колі, або зусиль Шмидта по створенню
Європейського валютного сполучника й нейтралізації, з американською
допомогою, радянських ракет, націлених на Німеччину?

Серією податкових коректувань або програмою ‘Гарц IV’ по оптимізації
ринку робочої сили, які навіть звичайно доброзичливий лондонський Центр
європейських реформ називає ‘боязкими’? Або окремими ознаками, що
виявилися останнім часом, пожвавлення економіки, наприклад, ростом
біржового індексу Dax, що керівництво ‘Dresdner Bank’, по даним
‘Financial Times’, зв’язує насамперед з очікуваннями швидкого відходу
канцлера зі свого поста?

Але саме головне в іншому: Шредер швидше за все ввійде в історію як
втілення останньої фази розвитку германської моделі ‘регульованого
капіталізму’ і переваги групових інтересів, що багато в чому просто
‘вичавила’ країну як лимон. Його косметичні ‘реформи’, його
непослідовність і нерішучість, його нездатність зіграти роль справжнього
лідера, ініціатора економічних реформ, його безвідповідальне відношення
до міцних міжнародних зв’язків, що похитнуло традиційну довіру до
Німеччини (згадаємо хоча б шредеровский план по скасуванню еесовского
ембарго на поставки зброї Китаю й цілком прагматичну ‘подяка’ Пекіна, що
відмовився підтримати германський проект розширення Ради безпеки ООН) —
всі ці фактори створюють похмуру, безвихідну картину й обумовлюють
необхідність прийдешніх змін.

Саме ця думка — про те, що останні сім років Німеччина рухалася в
нікуди, позбавлена твердого керівництва, здатного вивести неї з тупика —
на мій погляд, і символізує провал Шредера як державний діяч.

В 1998 р. Гельмут Коль — який, як виявилося, безвідповідально зневажав
необхідними економічними реформами, проводячи возз’єднання за рахунок
ресурсів, накопичених Німеччиною в попередні роки — застеріг країну від
обрання Шредера: як він виразився, історія постійно доводила неправоту
цієї людини, що виступали й проти возз’єднання, і проти введення євро, і
проти розміщення в Німеччині американських ракет як противага радянським
SS-20 (але ж це рішення в остаточному підсумку прискорило крах СРСР).
Тоді я запитав у Шредера, що він може сказати із приводу цієї оцінки.
Канцлер обмежився дипломатичною відповіддю: ‘Стратегічні висоти уже
завойовані. Я відповідаю за низової рівень, де ще треба попрацювати’.
‘Відповідаю’, сказав він.

Розділ ІІ. Роль німеччини в евроатлантичному просторі

2.1. Німеччина і НАТО

Шредер і його міністр внутрішніх справ Йошка Фішер (Joschka Fischer)
заслуговують визнання за те, що дали Німеччині „нормальну” зовнішню
політику. У післявоєнний час дух нацистського мілітаризму довго змушував
зовнішню політику Німеччини вживати сильну пацифістську тональність, і
Німеччина боялася використати своїх солдатів для проведення операцій за
кордоном.

Але в уряду Шредера найшлася мужність виступити за те, щоб Федеративна
Республіка пішла шляхом інших середніх держав. Так, німецькі
військово-повітряні сили приймали в 1999 році участь у війні НАТО в
Косово, а двома роками пізніше сили спеціального призначення воювали в
складі антиталібської коаліції. Шредер і Фішер поставили на карту свою
кар’єру, коли зажадали від Бундестагу згоди на участь у цих операціях.
Вони домоглися підтримки й узяли гору в дискусії серед громадськості. В
останні роки Німеччина стала одним з найважливіших учасників миротворчих
місій у Боснії, Косово й в Афганістані.[4]

Уряд Німеччини сподівається, що після березневих виборів до Верховної
Ради України буде сформовано більшість, яка продовжить курс реформ. Про
це заявив міністр закордонних справ ФРН Франк-Вальтер Штайнмаєр.
Штайнмаєр відзначив, що Берлін чекає від майбутніх виборів передусім
створення стабільного уряду в Києві: «Я не можу робити прогнозів щодо
результатів виборів. Втім, ми в Німеччині спостерігаємо за результатами
соціологічних опитувань. Ми сподіваємося, що після виборів сформується
більшість, яка не тільки створить стабільний уряд, але й продовжить курс
реформ. Й опитування громадської думки свідчать, що ця можливість є».
Проте, відзначив він, протягом останніх тижнів «можна відзначити
невпевненість українських виборців», передає «УНІАН» з посиланням на
«Німецьку хвилю». Глава зовнішньополітичного відомства підкреслив, що
німецький уряд і далі має намір підтримувати європейську інтеграцію
України. Проте реформи Київ повинен проводити в основному власними
зусиллями, які і визначатимуть темпи інтеграції. Штайнмаєр виказав
припущення, що питання про приєднання України до НАТО буде вирішено в
2008 році.

2.2. Німеччина і ЄС

Спочатку в 1952 році разом з Бельгією, Францією, Італією, Люксембургом і
Нідерландами Федеративна Республіка заснувала Європейське об’єднання
вугілля й сталі (ЄОВС); а в 1957 р. — Європейське економічне
співтовариство (ЄЕС) і Європейське співтовариство по атомній енергії
(Євратом). Завдяки договору про злиття в Європейські співтовариства (ЄС)
від 1965 р. були створені єдині органи керування для ЕОУС, ЄЕС і
Євратому. При цьому переслідувалася мета підвищити політичну вагу
Європейської ради і Європейської комісії й упорядкувати діяльність
спільних органів ЄС.

Завдяки Єдиному європейському акту від 1986 р., Договору про
Європейський Союз, підписаному в Маастрихте 7 лютого 1992 р., і новому
Амстердамському договору від 2 жовтня 1997 р. були зроблені важливі
кроки по шляху об’єднання Європи. Маастрихтский договір дав старт
створенню економічного й політичного союза; третій і останній етап, що
передбачає введення єдиної валюти, — євро — почався 1 січня 1999 р. Тим
самим у Європі з’являється друге по величині єдиний валютний простір
миру. Крім того, з моменту набрання чинності Маастрихтского договору ЄС
проводить спільну зовнішню політику й політику безпеки (СВППБ), а також
спільну політику в сфері юстиції й у внутрішніх справах. Отже, створені
передумови для перетворення ЄС у справді широкий політичний союз. [2]

Новий Договір про Європейський Союз. Подальшим кроком на шляху
поглиблення європейської інтеграції став новий Амстердамський договір,
що створює також передумови для майбутнього розширення ЄС. Германія
першої із країн ЄС ратифікувала цей договір. 1 травня 1999 р. він набув
чинності й містить наступні нові моменти:

— У цілому ЄС повинен у більшій мері відповідати потребам громадян. Цю
мету переслідує зміцнення принципу субсидіарне, удосконалення основ для
охорони навколишнього середовища, більше доконаний захист основних прав
(наприклад, загальна заборона на дискримінацію, рівноправність чоловіка
й жінки). У новому договорі враховані й інтереси публічно-правових
радіо- і телекомпаній, ощадних кас, церков, спортивних союзів.

— Повинна бути підвищена ефективність і транспарентность СВППБ. Ця мета
досягається за рахунок надання генеральному секретареві Європейської
ради додаткових повноважень верховного представника з питань СВППБ.
Допомагає йому нове відомство стратегічного планування й раннього
оповіщення. Одночасно у формі спільної стратегії створений новий
інструмент для проведення спільної зовнішньої політики, що вперше
дозволяє приймати рішення в області СВППБ кваліфікованою більшістю
голосів.

— Важливе значення в області політики безпеки має закріплена в договорі
перспектива інтеграції Західноєвропейського союза (ЗЕС) у ЄС. Складовою
частиною Договору про ЄС сталі також так звані «петерсбергские завдання»
(проведення миротворчих і гуманітарних акцій).

— Частина важливих завдань у сфері юстиції й внутрішньої політики
передається в більше ефективні руки ЄС (загальна візова політика,
положення, що регулюють режим на зовнішніх границях, політика надання
притулку й політика відносно біженців, передумови для в’їзду й
перебування в державах ЄС громадян із третіх країн, правове
співробітництво по цивільних справах, деякі аспекти співробітництва в
сфері митної політики, боротьба із шахрайством, що наносить збиток
бюджету ЄС).

— Там, де міжурядове співробітництво в сфері юстиції й внутрішньої
політики продовжує функціонувати на міждержавній основі, новий
інструмент спрощує процедуру прийняття рамкових рішень. Помітно
розширилася роль Європейського суду. Новим моментом є також додання
Европолу оперативних повноважень і інтеграція успішного співробітництва
по лінії Шенгенского угоди в рамки ЄС.

— Положення про гнучкість у сфері юстиції й внутрішньої політики
відкривають можливості для більше інтенсивного співробітництва між
державами, які до цього готові й можуть це здійснити.

— У Європейській раді рішення всі частіше будуть прийматися
кваліфікованою більшістю голосів. Помітно підвищується роль голови
Європейської комісії. Що стосується майбутнього чисельного складу
комісії й розподілу голосів у рамках Евросовета, те був прийнятий
поетапний план, що передбачає необхідність інституціональних реформ до
чергового розширення ЄС.

— Спеціальна стаття, присвячена політиці в області зайнятості, утворить
основу для розробки в майбутньому скоординованої стратегії в області
зайнятості в Європі. Крім того, у Договір про ЄС увійде угода по
соціальній політиці.

Прогрес, досягнутий після Амстердамського договору. На сесії
Європейської ради в Берліні (березень 1999 р.) були досягнуті єдності
відносно «Повістки 2000» , що визначає фінансові рамки ЄС на період
2000-2006 р. Для Німеччини вона означає скорочення тягаря внесків у ЄС
на 500 млн. євро (з 2002 р.) і на 700 млн. євро (з 2004 р.). Таким
чином, Німеччини вдалося домогтися важливого повороту в питанні про
фінансування ЄС.

На сесії Європейської ради в Кельні (червень 1999 р.) був прийнятий
Європейський пакт в області зайнятості, завдяки чому всі міри ЄС у цій
області зводяться в широку єдину концепцію, і закріплюється необхідність
діалогу між Евросоветом, Еврокомиссией. Європейським центральним банком
(ЕЦБ) і соціальними партнерами. Тим самим ЄС удосконалив свій механізм
по боротьбі з безробіттям.[6]

На спецсесії Евросовета в Тампере (жовтень 1999 р.), присвяченій
правовій і внутрішній політиці, була продовжена реалізація проекту
інтеграції, націленого на створення спільного європейського правового
простору. Зокрема, було погоджене створення спільної системи надання
притулку.

На сесії Евросовета в Лісабоні була досягнута домовленість про комплекс
мер по модернізації економіки й суспільства при зміцненні й подальшому
розвитку європейської соціальної моделі. У першу чергу передбачені
конкретні міри, покликані підготувати Європу — за рахунок використання
нових інформаційних і комунікаційних технологій — до переходу до
економіки, що базується на знаннях і інноваціях («нова економіка»).

Для того щоб забезпечити дієздатність ЄС в умовах розширення, необхідні
широка адаптація й зміни інституціональних рамок союза. Подальше
існування інституціональних структур, споконвічно передбачених для 6
країн ЄЕС, в умовах розширення неможливо. Тому в лютому 2000 р. ЄС
скликав міжурядову конференцію з метою підготувати свої інститути до
майбутнього розширення й створити умови для прийому нових членів саме
пізніше до початку 2003 р.

Європа в XXI столітті. Європейські співтовариства і Європейський Союз з
моменту свого виникнення мали більшу притягальну силу не тільки як
процвітаючий економічний союз, але і як політична сила й співтовариство
демократичних цінностей. В 1997 р. ЄС відзначив 40-річчя підписання
Договору про створення ЄЕС. В 1957 р. учасниками ЄЕС були шість держав,
а сьогодні до складу Європейського Союза — після вступу в нього
Великобританії, Данії, Ірландії, Греції, Португалії, Іспанії, Австрії,
Швеції й Фінляндії — входять уже 15 країн.

Успіх переговорів за Амстердамським договором показали: європейці мають
намір відкрити нову главу у своїй спільній історії. Від успіху зусиль у
цьому напрямку залежить те, яку роль Європа й кожна європейська країна
будуть грати в наступному сторіччі.

Перед Європою коштують дві грандіозні, що піднімаються над всіма іншими
завдання. Перше: у всій Європі повинні запанувати воля, мир і
процвітання, чого ЄС уже домігся для своєї частини континенту. Перед ЄС
коштує завдання перебороти наслідки розколу, викликаного багаторічним
конфліктом між Сходом і Заходом, і створити сполучний початок. Германія
внесе в це свій внесок.[3]

Друге: в умовах процесу глобалізації Європа повинна знайти міцне місце.
Інакше кажучи, вона повинна могти успішно протистояти зростаючій
глобальній конкуренції товарів, вартості робочої сили й умов для
економічної діяльності, що спричиняє перехід від епохи промисловості до
епохи інформації. Домогтися цього на одному лише національному рівні вже
неможливо.

2 травня 1998 р. Евросовет ухвалив рішення щодо того, які держави ЄС
уводять євро як єдина валюта з 1 січня 1999 р.: Бельгія, Німеччина,
Іспанія, Франція, Ірландія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Австрія,
Португалія й Фінляндія. На практиці це виглядає так:

— З 1999 р. по 2001 р. всі безготівкові розрахунки можуть вироблятися в
євро. Крім того, євро може використатися в діловій сфері, наприклад, при
висновку договорів, якщо того побажають партнери.

— 1 січня 2002 р. увійшли у звертання нові евробанкноти й евромонети в
якості законного платіжного засобу.

— Саме пізніше 1 березня 2002 р. старі валюти втратили свою силу в
якості законного платіжного засобу, у Німеччині вже до початку 2002 м
Готівка в німецьких марках можна буде обміняти на євро в будь-який час.

Рішення про створення економічного й валютного союза (ЕВС) від 2 травня
1998 р. має історичний характер. ЕВС означає, що процес європейської
єдності придбав нову якість. Із введенням євро держави-члени ЕВС
відмовилися від своєї компетенції в сфері грошової й валютної політики.
Їхні Центробанки стануть частиною Європейської системи центральних
банків на чолі з Європейським центральним банком (ЕЦБ). Її називають
також «евросистемой». Рада ЕЦБ як найважливіший орган по прийняттю
рішень у рамках «евросистеми» затверджує єдину грошову політику для
всього европространства. Головна мета — забезпечення стабільності цін і
по можливості (поки це не наносить шкоди стабільності цін) підтримка
загальної економічної політики в рамках союза. Завдяки єдиній валюті
економічні зв’язки між країнами-учасницями стануть більше інтенсивними,
зросте взаємозалежність між їхньою економічною політикою й економічними
процесами, що мають місце.

Євро має потенціал стати поряд з доларом США найважливішою торговельною,
інвестиційною й резервною валютою. Євроринок капіталів — другий по
величині у світі. За ним коштує величезна економічна міць.[3]

Частка європейської зони з населенням понад 300 млн. чоловік у світовому
ВВП становить 19,4 проц., у світовій торгівлі -18,6 проц. Для
порівняння: частка США у світовому ВВП -19,6 проц., у світовій торгівлі
— 16,6 проц.; частка Японії відповідно 7,7 проц. і 8,2 проц.

ЄС в усі більшій мері стає політичним союзом. Громадянин одного з
держав-учасників ЄС одночасно є й громадянином союза. Союзне
громадянство дає, насамперед, право за певних умов вільно пересуватися й
проживати у всіх державах союза, активно й пасивно брати участь у
виборах у Європейський парламент і в місцеві органи влади — навіть тоді,
якщо людина проживає в якій-небудь державі союза, громадянства якого він
не має. Громадяни союза мають право на консульський захист (яку надають
посольства або консульства інших держав-учасників ЄС) у третіх країнах,
якщо його рідна держава не має там свого представництва. Вони мають
право подавати петиції в Європейський парламент, а через призначуваного
Європарламентом уповноваженого по справах громадян скарги на діяльність
органів ЄС.

В області правовий і внутрішньої політики держави ЄС співробітничають,
насамперед, у боротьбі з організованою злочинністю, що значною мірою
оперує в міжнародному масштабі і являє собою зростаючу загрозу для
внутрішньої безпеки в Європі. Торговці наркотиками й людьми не повинні
одержувати вигоду від об’єднання Європи. Ще однією важливою сферою є
гармонізація політики в області надання притулку й політики відносно
біженців.

На базі «Нової трансатлантичної повістки» Німеччина докладає зусиль до
розширення євроатлантичного партнерства в XXI столітті. Основний упор
при цьому робиться на такі сфери, як торгівля й економіка, у першу
чергу, зниження трансатлантичних торговельних бар’єрів,
зовнішньополітичне співробітництво, насамперед, спільні дії в кризових
регіонах, рішення таких глобальних проблем, як охорона навколишнього
середовища, міграція й боротьба з організованою злочинністю, а також
активізація співробітництва між суспільними групами в рамках так званого
діалогу «people-to-people».

Рада Європи. Установа Ради Європи (РЄ) в 1949 м ознаменувало собою
початок процесу європейської інтеграції й співробітництва. Підтримка
прав людини, плюралістичної демократії й правової держави із самого
початку були в центрі діяльності РЄ, що тим самим виробив орієнтири для
демократичної Європи.

У цей час у РЄ входить 41 держава. Починаючи з 1990 р. у РЄ прийняті 17
країн Центральної й Східної Європи, а також Кавказького регіону. Заявки
на вступ подали Азербайджан, Вірменія, Боснія й Герцеговина, Югославія,
Монако й Білорусія. Однак РЄ викликає інтерес і за географічними рамками
Європи. Статус спостерігачів у ньому був наданий США, Канаді, Японії й
Мексиці. Неєвропейські держави повністю або частково приєдналися до
конвенцій і угод РЄ.

Поряд з подальшим удосконалюванням захисту прав людини РЄ концентрує
своя увага, насамперед, на прилученні до європейських структур нових
держав-членів із Центральної й Східної Європи. За допомогою широких
консалтингових програм і програм по наданню допомоги, які частково
фінансуються ЄС і здійснюються спільно ЄС і ОБСЄ, Рада Європи сприяє
розвитку демократичного процесу реформ і гармонізації правових
стандартів у центрально- і східноєвропейських країнах.[2]

Серед 174 конвенцій, прийнятих на сьогоднішній день РЄ, треба, зокрема,
назвати Європейську конвенцію про захист прав людини й основних воль,
Європейську конвенцію про запобігання катувань і принизливого звертання
або покарання (конвенція проти катувань), Європейську соціальну хартію,
Європейську культурну конвенцію, Рамкову угоду про захист національних
меншостей і Конвенцію про захист прав людини в області биомедицини.
Скарги на порушення прав людини можна подавати в постійно діючий
Європейський суд по правах людини, що почав функціонувати 3 листопада
1998 р.

1 січня 2000 м іспанець Хиль Роблес зайняв новий пост комісара РЄ по
правах людини.

Германія, що вступила в РЄ в 1950 м, активно співробітничає з Радою
Європи на всіх рівнях при здійсненні його програм. Поряд із Францією,
Великобританією, Італією й Росією Німеччина є одним з п’яти найбільших
донорів РЄ. Її частка в бюджет організації становить 12,8 проц. (близько
45 млн. марок в 2000 р.). Поряд з матеріальним внеском значення має й
ідейний внесок.

Головні цілі РЄ — підтримка прав людини, демократії й правової держави —
мають однакову важливість. Поряд із цим Німеччина особливо зацікавлена в
підтримці процесу перетворень у нових державах-членах.

Тому постійний представник Німеччини в РЄ є також головою «групи
доповідачів з питань демократичної стабільності», що займається
специфічними проблемами молодих демократичних держав і, зокрема,
готовить рішення Комітету міністрів про допомогу у формі всіляких
програм. Однак на тлі стагнації фінансових засобів необхідно провести
інтенсивний аналіз співвідношення витрат і користі.

Германія використала головування в Комітеті міністрів (з початку
листопада 1997 р. по початок травня 1998 р.) для того, щоб внести свої
пріоритети в діяльність РЄ, зокрема, провести захід, що став
продовженням Стокгольмської конференції проти сексуальної експлуатації
дітей.

Віхами в області захисту прав меншостей стали Рамкова угода про захист
національних меншостей і Європейська хартія регіональних мов і мов
національних меншостей, ініціативи, реалізації яких у свій час значною
мірою сприяла Німеччина. Обидва документи набули чинності в 1998 р.
Федеральний уряд як і раніше прагне до того, щоб підвищити роль
німецької мови в повсякденній діяльності РЄ (офіційні мови РЄ
англійський і німецький). У цей час поряд із засіданнями Комітету
міністрів і конференцій на рівні міністрів на німецьку мову — за
бажанням — переводяться й засідання комітетів. В 1998 р. РЄ при
фінансовій підтримці германського Мида видав на трьох мовах (німецькому,
англійському, французькому) збірник всіх своїх конвенцій. Довгостроковою
метою залишається перетворення німецької мови в третю офіційну мову РЄ.
Для цього, однак, потрібно, щоб дві третини держав-членів погодилися
внести відповідні виправлення в устав організації.

Завдяки Конвенції про єднальні процедури й третейське виробництво в
рамках ОБСЄ, що з’явилася в результаті германо-французької ініціативи,
ОБСЄ має можливості для мирного врегулювання спірних питань. Ця
конвенція була відкрита для підписання наприкінці 1992 р., 5 грудня 1994
р. вона набула чинності. На сьогоднішній день її підписали 25 держав.
Створений на базі цієї конвенції Єднальний і третейський суд
розташований у Женеві.[2]

Той факт, що в області прав людини ОБСЄ розробила далеко, що йдуть
зобов’язання, — які, хоча й не носять обов’язковий-правовий характер,
роблять досить сильне, політично сполучний вплив, оскільки вони були
прийняті в результаті консенсусу, — відповідає інтересам Федеративної
Республіки. З метою безперервного спостереження за тим, як дотримуються
норми ОБСЄ в області прав людини, регулярно проводяться зустрічі, у ході
яких критично й відкрито, обговорюється положення із правами людини в
державах-учасниках.

Верховний комісар по справах національних меншостей, чий пост був
створений за рішенням Хельсинкской зустрічі у верхах в 1992 р. при
рішучій підтримці Німеччини, покликаний у максимально ранній строк
виявляти потенційну зону етнічної напруженості й, проводячи прямі
консультації із зацікавленими сторонами, сприяти її ослабленню й
ліквідації.

На будапештській зустрічі у верхах (грудень 1994 р.) удалося прийняти
кодекс поводження, у якому діюча заборона на застосування сили
конкретизується нормами демократичного контролю збройних сил і їхнього
використання як усередині держав, так і за їхніми межами, прийнята також
заява про принципи нерозповсюдження зброї масової поразки.

Шредер, як і його попередник, розумів, що залучення в ЄС своїх колишніх
комуністичних сусідів — у стратегічних інтересах Німеччини. Він допоміг
їм переконати нерішучих французів.

Спірною є підтримка Шредером і Фішером клопотання Туреччини про вступ у
ЄС. Хоча ця країна у Федеративній Республіці досить непопулярна, вони
висували аргумент, що ЄС, прийнявши у свій склад мусульманську країну,
що граничить із неспокійними регіонами, такими, як Кавказ і Близький
Схід, виграє в стратегічному відношенні. Без їхньої підтримки ЄС не став
би ухвалювати рішення щодо початку переговорів по питанню вступу
Туреччини.

Найбільшою помилкою Шредера є характер відносин, які він установив із
Францією. При канцлері Гельмутові Колі (Helmut Kohl) тісні відносини із
Францією у всьому, що стосувалося ЄС, урівноважувалися тісними
трансатлантичними зв’язками в питаннях безпеки.

Але після того як в 1995 році президентом став Жак Ширак (Jacques
Chirac), а Гельмут Коль був змушений в 1998 році піти у відставку,
германо-французькі відносини розладналися. Наслідки були очевидними: в
2000 році, під час саміту ЄС у Ніцці, відсутність координації між
Німеччиною й Францією було причиною того, що на саміті, що затягся більш
ніж на чотири дні, практично не було знайдено будь-яких переконливих
компромісів.

Тим часом Ширак затурбувався із приводу зростаючого впливу британців
після перемоги на виборах 1997 року Тоні Блера (Tony Blair). Ширак бачив
у пожвавленні французько-германського альянсу засіб зміцнення своїх
власних позицій. Тому він обхаживал Шредера після його переобрання в
2002 році, використовуючи всю свою чарівність.

Ширак обрав сприятливий момент. Позиції Шредера у зв’язку із втратою їм
більшості голосів у Бундестазі були ослаблені. Він дійшов висновку, що
його внутрішньополітичні позиції послабили спроби проведення разом із
Блером економічних реформ. Багато членів СДПН бачили в Блері
неоліберала, подібного Маргарет Тетчер. Його відмова ввести євро
перетворило його в невідповідного партнера. А під час іракської кризи
німецька громадськість була настроєна рішуче проти застосування
військової сили. Однак Блер, мабуть, хотів підтримати президента США
Джорджа Буша. [1]

Так що Шредер піддався на аргументи Ширака. Перші ознаки нового альянсу
можна було помітити під час саміту ЄС у жовтні 2002 року, коли Шредер
підтримав план Ширака, пов’язаний із затвердженням сільськогосподарських
витрат на період до 2013 року. Потім французький і німецький уряди
виступили разом у підтримку ряду виправлень, пов’язаних з Конституційним
конвентом ЄС. А на початку 2003 року Ширак і Шредер виступили разом з
Володимиром Путіним проти війни в Іраку.

Франція й Німеччина використали весь свій дипломатичний ресурс, щоб Буш
не одержав згоди Ради безпеки ООН на війну. Вони домоглися успіху, але
надовго зіпсували відносини з Бушем. Більше року він відмовлявся
зустрічатися зі Шредером. Європа розкололася на два ворожих табори, і
Шредер і Ширак, як і Блер, Хосе Марія Аснар і Сільвіо Берлусконі, з
іншого боку, повинні відповідати за те, що Європа в іракській кризі
виявила неспроможність.

Більшість східноєвропейських держав-членів ЄС перебувало в
американському таборі. Підтримка Німеччиною антивоєнної позиції Ширака
привела до того, що відносинам із країнами Східної Європи був нанесений
подвійний збиток.

По-перше, Ширак образив їх, стверджуючи на одному із самітів, начебто
вони „не дуже добре виховані” і поводяться „по-дитячому”. По-друге,
знімки Шредера й Ширака, де вони зображені разом з Путіним, викликали
тремтіння в регіоні, що лише незадовго до цього звільнився від
російського панування.

Авторитету Німеччини був нанесений збиток ще до цього. Коль надавав
великого значення тісним контактам з малими державами-членами, а також з
майбутніми членами ЄС із числа країн Східної Європи. Шредер і Фішер
сприймали ці країни не так серйозно. Східні європейці вважають уряд
Шредера зарозумілішим від попереднього уряду. Наприклад, Фішер один раз
під час засідання Конвенту сказав, що, немов би, якщо Варшава не
відмовиться від положення про подвійну більшість при голосуванні, те
Берлін скоротить свій внесок у ЄС, призначений для Польщі.

2.3. Персоналії Коля і Шредера у західно-європейській інтеграції

Досягнення канцлера Німеччини Герхарда Шредера (Gerhard Schroеder) дуже
суперечливі. Є важливі досягнення, але більшість із них сходять до
1998-2000 років, до перших років його перебування у влади. Були помилки,
переважно в другий період правління, з жовтня 2002 року. В останні три
роки при владі Шредер відновив тісні контакти Німеччини із Францією, але
таким чином, що нашкодив тим самим відносинам зі США, Великобританією й
країнами Східної Європи. У результаті міжнародний вплив Німеччини став
меншим, ніж сім років тому. Доказом відносної слабкості Німеччини є те,
що її кампанія, пов’язана з одержанням місця постійного члена Ради
безпеки ООН, виявилася безуспішною.

Рішуча й часом не зовсім делікатна підтримка Шредером Путіна сприймалася
в Східній Європі негативно. Наприклад, Путін запросив на урочистості,
присвячені 750-річчю Калінінграду, Шредера й Ширака, а не провідних
політиків з Польщі й Литви, хоча обидві ці країни граничать із
Калінінградською областю. Присутність Шредера в Калінінграді, здавалося,
повинна було продемонструвати, що він надає більшого значення відносинам
з Росією, чим з новими членами ЄС.

Зовнішня політика урядів всіх західних країн повинна витримувати баланс
між національними інтересами й такими принципами, як дотримання прав
людини й демократії. Шредер схильний у більшій мері, чим Фішер, до
реальної політики не тільки стосовно Росії, але й до Китаю.

У ході кожного візиту в Китай Шредер включав до складу своєї делегації
десятки промисловців. Успіх величезний. З 50 млрд. доларів щорічного
експорту ЄС у Китай 40 відсотків припадає на Німеччину.[4]

Шредер утримувався від критики недотримання китайським урядом прав
людини. Високопоставлені німецькі чиновники відверто визнають, що
політику Федеративної Республіки у відношенні Китаю визначають
економічні інтереси. Це пояснює також, чому німецький уряд прогледів
стратегічне значення економічного й політичного підйому Китаю. В 2004
році Шредер і Ширак наполегливо займалися тим, щоб переконати ЄС зняти
ембарго на поставки озброєнь у Китай. Це їм майже вдалося.

Але цей намір викликав невдоволення в США й привело до погроз прийняти
контрзаходи. У березні 2005 року ЄС оголосив, що він відкладає зняття
ембарго. Про плюси й мінуси ембарго можна сперечатися, але божевіллям
Шредера й Шираку було бажати його скасування, не проконсультувавшись
перед цим з американським урядом і не зажадавши чогось від китайської
сторони. Можна було б зажадати звільнення політичних ув’язнених. Цей
епізод ще більше переконав багатьох американських політиків у тому, що
зовнішню політику ЄС визначають торговельні інтереси, а не принципи, і
що європейці не здатні мислити по-справжньому стратегічно.

У деяких питаннях Німеччина повинна співпрацювати в рамках політичного
трикутника разом із Францією й Великобританією, при рішенні інших питань
повинні залучатися Італія, Іспанія, Польща й/або малі країни
Європейського союза. Берлин у майбутньому повинен знову приділити більше
уваги східноєвропейським столицям. Вони, зі своєї сторони, будуть тоді
готові визнати Німеччину як провідна сила в ЄС.

По-друге, Шредер і деякі його міністри часом без нестатку йшли на
конфронтацію зі США. Новий німецький уряд повинне наполягати на
проведенні єдиної політики європейців у відношенні до США. На відміну
від Шираку воно не повинне йти в опозицію заради опозиційності й
одночасно не бути настільки ж некритичним, як Блер, що відмовляється від
публічної критики американців. Більшість європейців віддають перевагу
середньому шляху: ЄС, у принципі підтримуючий США, але готовий у
важливих питаннях, де уряд США допускає помилки, виступати проти.
Замість того щоб підтримувати Ширак, німецький уряд повинне допомогти у
визначенні цієї політичної середини. І воно повинне зробити все можливе,
щоб нейтралізувати інстинктивний антиамериканізм французьких
політиків.[3]

По-третє, Німеччина повинна сприяти у виробленні єдиної політики ЄС у
відношенні Росії. Зрештою, кожний у ЄС хоче, щоб Росія була стабільною,
процвітаючою демократичною країною. Якщо уряду країн ЄС скоординують
свої зусилля, то в них буде більше можливостей для впливу на Росію.
Сьогодні вони кожний окремо домагаються розташування Путіна. ЄС повинен
прагне до тісних контактів з Росією, але одночасно дати ясно зрозуміти,
що інтеграція в європейських і трансатлантичних інститутах залежить
тому, чи буде політика Росії відповідати європейським цінностям.

По-четверте, уряду країн ЄС повинні прагнути виробити єдину політику у
відношенні Китаю. Вони повинні зробити ембарго на поставки озброєнь або
питання про статус країни з ринковою економікою, чого жагуче домагається
Китай, предметом переговорів для досягнення цілей ЄС. До них ставляться
більше повне дотримання прав людини, вживання заходів для створення
атмосфери довіри між Китаєм і його сусідами, а також доступ на ринки
європейських компаній.

По-п’яте, навіть якщо ХДС і ХСС виступлять проти членства Туреччини в
ЄС, вони не повинні блокувати переговори. Це не тільки загальмує процес
реформування в Туреччині, але й викличе невдоволення найближчих
союзників Німеччини, таких, як США й Великобританія. Германія не повинна
наполягати на якімсь певному результаті цих переговорів. Вони, можливо,
можуть тривати більше десяти років, будь-яка держава ЄС може в цей
період винести вето, і ніхто не знає, якими будуть Туреччина або ЄС в
2015 році. [4]

По-шосте, Німеччина зобов’язана перебувати в центрі інтеграційних
процесів у ЄС, де вона завжди й перебувала. У ЄС за участю 27 або більше
держав не кожна країна захоче підтримувати будь-яку єдину політику.
Германія, Франція й інші готові до інтеграції країни повинні використати
закріплені в договорі можливості тісного співробітництва, що дозволяє в
строго певних умовах формувати авангард. У результаті вони могли б,
наприклад, створити європейську прокуратуру або гармонізувати податки на
підприємства. Це показало б, що Європа в стані йти по шляху створення
політичного союза й при наявності існуючого договору. Це могло б зробити
менш хворобливої перспективу нового етапу розширення Союза.

І, нарешті, Німеччина повинна грати в співдружності ключову роль,
оскільки вона не тільки великий, але й позитивно настроєний до
співдружності член Союза. Великобританія й Франція такими не є, хоча
країни вони великі й впливові. Іспанія й Італія, навпроти, настроєні
позитивно до того, щоб бути в співдружності. Але не мають такий вплив,
як Великобританія або Франція. Малі країни розглядають у цілому
інститути ЄС, особливо Комісію, як захисників своїх інтересів від
великих країн, що прагнуть до домінування. Германія звичайно
підтримувала Комісію, але в період правління Шредера стала піддавати її
більшій критиці. Якщо Німеччина підтримає її більш активно, то вигадає
від цього весь ЄС, А малі країни були б за це вдячно.

Розділ ІІІ. Зовнішньополітичні відносини з Україною

3.1. Геополітичні тенденції

Геополітика, як наука з’явилася десь наприкінці минулого, на початку
нашого сторіччя. Її засновником вважають Фрідріха Ратцеля, який
порівнював державу з живим організмом, що тісно пов’язаний з навколишнім
середовищем. Тобто держави, як і живі організми народжуються,
розвиваються у часі та просторі, досягають зрілості і колись помирають —
це так звана “органістична теорія”, вплив якої відчутний і у гучному
дослідженні О.Шпенглера “Занепад Європи”.

Саме ж слово геополітика вперше використав швед Рудольф Челен. Її він
визначив, як науку про Державу, як географічний організм, що втілений у
просторі.

Але найбільш цікавим, і тим, що безпосередньо стосується тієї території,
де розташована Україна — Східної Європи було геополітичне відкриття сера
Хелфорда Маккіндера.

Головними першоелементами в геополітиці є Суша та Море. Саме взаємодія
між ними і була визначальною у людській історії. З Сушею пов’язують
континентальні цивілізації, які вирізняються осідлостю, консерватизмом,
переважанням колективних інтересів над особистими. Найяскравішим
представником Суші є російський етнос.

Пріоритетами Моря є мандрівництво, мореплавання, торгівля, індивідуалізм
та підприємництво. Англія та Америка репрезентують цю стихію.

Німецький геополітик Карл Шмітт образно визначив головні пріоритети Суші
та Моря , як Дім та Корабель. Силу Моря він називав “таласократією”, а
силу Суші — “телурократією”.

Отже, вимальовується історична картина протистояння торгових цивілізацій
пов’язаних з Морем (Афіни, Давній Карфаген, США) та
військово-авторитарних (Спарта, Давній Рим, СРСР), лібералізму та
тоталітарізму, демократії та ідеократії.

Можна пригадати відому працю Карла Поппера “Відкрите суспільство та його
вороги” в якій він висловлював подібні думки — про протистояння
відкритих, демократичних суспільств з закритими, олігархічними, і що
саме розвиток мореплавання та торгівлі в Афінах і став витоком їхньої
могутності: “Афінська торгівля, її монетарний характер, її морська
політика та її демократичні тенденції — це частини єдиного руху”. Він
наводить цитату з “Історії Пелепонеської війни” Фукідіда в якій той
описує, як Фемістокл ще в 482р. до н.е. вперше висловив велику думку
про те, що майбутнє афінян — на морі”.[5]

Але повернемося до класичной праці Хелфорда Джорджа Маккіндера
“Географічна вісь історії” (1904р.), в якій він поділив всю земну кулю
на кілька зон.

Перша — Heartland — “Серце світу” — це “серцевина” євразійського
континенту, яка географічно майже точно співпадає з територією колишньої
Російської імперії.

Далі йде Rimland, або Внутрішній півмісяць. Це — Західна Європа (ключову
позицію в якій займає Німеччина), Середиземноморя, Близький Схід, Індія,
Китай та Корея — зона найбільш інтенсивного розвитку людської
цивілізації, зона, де стикаються стихії Суші та Моря. Географічно — це
узбережжя Євразії.

І, накінець, World Island — Світовий Острів, або Зовнішній півмісяць —
який охоплює Британію, Америку, Африку, Австралію та Японію.

А геополітичний закон, який сформулював Маккіндер в роботі “Демократичні
ідеали та реальність”, надрукованої у 1919 році коли ще не було ані
НАТО, ані Варшавського блоку, говорить що:

“Той, хто контролює Східну Європу — домінує над Heartland’ом; той, хто

домінує над Heartland’ом домінує над Світовим Островом; той, хто домінує
над Світовим Островом — домінує над світом”.

У 1942 році американець Ніколас Спікмен уточнив цей закон, зробивши
головний акцент на Rimland, береговій зоні Євразії:

“Той, хто домінує над Rimland’ом — домінує над Євразією; той, хто
домінує над Євразією — той тримає долю світу у власних руках”.

Але і тут важлива роль відводилась Східній Європі, яка виступала як
своєрідна “передова лінія”, територія, де стикаються Rimland та
Heartland, і контроль над якою мав вирішальне значення для контролю над
самим Rimland’ом.

Поняття Східної Європи весь час змінювалось. Між Першою та Другою
світовими війнами Східна Європа безперечно належала до сфери впливу
Заходу. Після Ялтинської конференції це стала зона домінування
Радянського блоку. І саме контроль над Східною Європою дозволяв СРСР,
якщо і не домінувати у світі, то у всякому разі, грати на рівних і з
Заходом. Здавалося, до контролю над Rimland’ом залишилося трохи
(згадайте про активну підтримку компартій в Італії та Франції, контакти
з соціал-демократами ФРН, проарабську політику на Близькому Сході,
дружні стосунки з Індією, спроби “потоваришувати” з Китаєм, агресію в
Афганістані).

Зовсім інша ситуація склалась після розпаду Радянського Союзу, коли
Україна, Прибалтика, Молдова та Білорусь, вже як незалежні держави
стали частиною Східної Європи. Сфера впливу Росії, значно зменшилася.

Отже, мабуть не випадково НАТО розширюється саме в цьому напрямі. І
мабуть не випадково, таке потужне протистояння цьому процесу у сучасній
Росії. Все це легко було передбачити, якщо користуватися геополітичним
аналізом ситуації. Якою б не була Росія — більшовистською, царською чи
навіть демократичною але неминучі закони геополітики будуть змушувати
її, аби залишитися великою державою, спробувати повернути собі контроль
над Східною Європою. В іншому випадку — її чекає доля лише регіонального
лідера.

Це чудово розуміють в самій Росії. Нещодавне там вийшло дуже цікаве і
безмовно, скандальне дослідження Олександра Дугіна “Основи геополітики”
(М., Арктогея 1997р.) У ньому головною небезпекою для Росії вважається
розповсюдження атлантичної цивілізаціїї з її основними набутками —
ліберальною ринковою економікою, індивідуалізмом, демократією. Як
пам’ятаємо — це головні чинники Моря, рухливої стихії, яка зараз
захоплює під свій контроль все більше країн. Отже, виходячи з ідеології
консервативної, колективістської Суші, головний ворог для Росії — це
США. [1]

Росія-Євразія повинна спробувати об’єднати навколо себе країни
континентального характеру, щоб протидіяти розповсюдженню атлантизму. В
Європі таким континентальним лідером є Німеччина, на Далекому Сході — як
не дивно, Японія, а не Китай. Геополітична вісь “Берлін-Москва-Токіо”
повинна поєднати безмежні російські природні ресурси з найсучаснійшими
японськими та німецькими технологіями та велетенськими фінансовими
можливостями. Окрім того, і Росія, і Немеччина, і Японія мають ще не
забутий імперський досвід. І лише таке об’єднання сил Суші допоможе
зупинити просування сил Моря — США та їх союзників.

Все це звичайно можна було б вважати геополітичними фантазіями
кабінетних мрійників, якби не останні дії російської дипломатії, що дуже
нагадують деякі сторінки з цього посібника. По-перше, консультантом цієї
праці був генерал-лейтенант Клокотов, начальник кафедри Стратегії
Військової Академії Генерального Штабу РФ, а це вже щось. Та й
фундаментальний характер цього дослідження свідчить про те, що тут,
мабуть, не обійшлось без аналітиків російських спецслужб. А ми ще не
забули, яку організацію очолював пан Примаков, до того, як посісти пост
міністра іноземних справ РФ а нині вже і прем’єрське крісло.

По-друге, досить солідна “Независимая газета”, яка контролюється Борисом
Березовським, виконавчим секретарем СНД, дуже високо оцінила цю книгу.
На її думку, у ХХ сторіччя Росія дала світу дві геополітичні теорії.
Перша — це ленінзм, друга — євразійство. Якщо відкинути політичні
забобони, то ці дві теорії підтверджують необхідність протистояння
західним ліберальним цінностям, тобто домагатися перемоги сил Суші над
силами Моря, телурократії над таласократією, з допомогою чого б це не
робилося — диктатури пролетаріату, всесвітньої революції, пакту
“Молотова — Рібентропа” чи проектів Євразійського Союзу. Та й у Йосипа
Віссаріоновича на початку більше симпатії викликав Гітлер аніж
атлантичні лідери — Черчіль чи Рузвельт. Мабуть тому таким шоком для
нього був напад Німеччини — природнього союзника сил Суші у боротьбі
проти сил Моря — США та Англії.

Мабуть ця генетична спорідненість євразійства та ленінізму і пояснює той
дивний, і на перший погляд, протиприродній симбіоз комуністів та
націонал-патріотів, який склався у політичному житті Росії.

А тепер, увага! Другою небезпекою для Росії за паном Дугіним після
наступу атлантичної цивілізації є, цитую,:

“українська проблема — головна і найбільш серйозна проблема, яка
стоїть перед Москвою… Існування України в її сучасних кордонах і з
нинішнім статусом “суверенної держави” — це нанесення страшного удару
по геополітичній безпеці Росії, рівнозначне вторгненню на її територію.
Подальше існування унітарної України неприпустиме” (стор.379).

Думаю, цього досить, щоб зрозуміти, що ратифікація Державною Думою Росії
Договору про дружбу з Україною — справа аж ніяк не найближчого
майбутнього. З усіма економічними наслідками, які з цього випливають…

Після всього вищесказаного стає зрозумілим геополітичне положення
України та її стратегічна вага. Адже саме через Східну Європу сьогодні
проходить своєрідна демаркаційна лінія між силами Суші та силами Моря,
телурократією та таласократією, між євразійською та атлантичною
цивілізаціями. І розширення НАТО точно констатує цей процес. Прийом до
лав цієї організації Польщі, Угорщини та Чехії — не лише “парасолька”
для західних капіталовкладень, розміри яких досягли в країнах
Вишеградської групи вже тієї межі, піся якої їх втрата буде відчутною
для Заходу. [5]

Адже є багато країн, в яких західні інвестиції значно більші, але ці
країни до НАТО запрошувати не поспішають…

Отже, пам’ятаючи про геополітичні відкриття Маккіндера та Спікмена, які
вважали, що контроль над Східною Європою — це шлях до домінування у
світі, поглянемо на ситуацію у цьому регіоні. У Східній Європі можна
виділити 3 ключові точки. Перша — це країни Вишеградської групи —
Польша, Угорщина, Чехія. З ними вже все ясно — вони будуть прийняті в
НАТО, а потім і в ЄС, отже поповнять ряди атлантичної цивілізації.

Друга ключова точка в Східній Європі — це Прибалтійські держави — Литва,
Латвія та Естонія. Вектор їхнього руху теж ні у кого не викликає ніяких
сумнівів. І протидія Росії лише розпалює бажання цих країн інтегруватися
до західних структур. І це лише справа часу.

Залишається третя ключова точка — це Україна. Перехід України до лав сил
Моря мав би і справді епохальне значення. Це була б остаточна перемога
над Сушею, після якої навряд коли втіляться в життя плани не лише
відродження СРСР чи Російської імперії. Всі євразійські проекти
втрачають після цього будь який сенс. І як ми бачили, це чудово розуміє
і російська, і західна політична еліта. Виникає лише одне запитання — чи
розуміє це українське керівництво? Адже інколи складається враження що
воно боїться заглянути у власні геополітичні карти і побачити, які
козирі у нього є на руках.

Окрім того, в Україні дуже вигідне розташування уздовж морського
узбережжя, у так званому дисконтинуальному поясі, яке дуже цінується в
геополітиці.

Адже це — як можливість виходу до Моря сил Суші, так і можливість для
сил Моря проникнути углиб Суші. За вихід до незамерзаючого Чорного моря
Росія воювала віками.

Сьогодні Чорне море може стати стратегічно важливим для транспортування
Великої каспійської нафти. До речі, цікавим виглядає питання Одеського
нафтового терміналу з точки зору протистояння Суші та Моря. Наземні
трубопроводи для транспортування енергоносіїв — це значне домінування
Суші, адже вони жорстко прив’язані до конкретного географічного
ландшафту і зміна їх маршрутів — це величезні капіталовкладення.
Транспортування Морем — це гнучкість транспортних маршрутів, можливість
вибору різних джерел постачання, і з рештою, це підвищує геополітичну
незалежність України. Отже, побудова цього терміналу — це ще один крок
до атлантичної цивілізації. Тому темпи його побудови — прямо пропорційні
бажанню України увійти до її лав. Проте нам вже, здається, дали
зрозуміти, що або термінал буде з участю російського капіталу, або
взагалі не буде ніякого терміналу…

В реальності ми маємо справу, не з геополітичною абстракцією під назваю
“український народ”, а з конкретними 50 мільйонами громадян України — з
Іванами Івановичами та Іванами Никифоровичами. А найрізноманітніші
опитування громадської думки дають дость стабільний результат —
противників та прибічників зближення з Заходом — приблизно порівну, хоча
більшість, ця “мовчазана більшість”, або не визначилась, або її це
питання взагалі не цікавить. Отже фундаментальне цивілізаційне
протистояння — між Сходом та Заходом, в Україні приймає вигляд також і
регіонального протистояння — між її східним та західним регіонами.

Територієї України, а саме по лінії, яка ввідокремлює Західну Україну
від Центральної та Східної проходить смуга “зіткнення цивілізацій” про
яку писав Самюель Хантінгтон — Західної цивілізації та
Слов’яно-православної. У цьому плані дуже цікавим є погляд на Україну,
як на своєрідну зменшену модель Європи, де стикаються самі ці дві
цивілізації — православна та західна плюс невелика, але чим далі тим
відчутніша, присутність мусульманського фактора — порівняйте Крим та
Балкани).

В цьому плані саме існування України, як держави — це свідчення того, що
потенціал європейської інтеграції не вичерпується лише західними —
католицькими та протестанськими державами. Але це, мабуть, тема для
окремої статті.

Взагалі, напрям майбутнього цивілізаційного руху України можна визначити
як взаємодію трьох векторів — політичного, економічного та культурного.

Найбільш гнучким є політичний вектор. В принципі ніщо, окрім власного
бажання, не заважає Україні увійти до політичних структур атлантичної
цивілізації. [6]

Хоча юридичне оформлення такого членства — вступ до ЄС, а можливо й
НАТО — справа не найближчого майбутнього, проте чітке визначення
напрямку майбутнього руху потрібне вже сьогодні. Пріоритетом тут є
перехід від Heartland до Rimland.

Хоча події останнього часу, особливо югославська криза, показують, що
реальний вступ до НАТО наштовхнеться перш за все на перешкоди
психологічного характеру. Звичайно, лише членство в НАТО може дати
Україні 100 відсоткові гарантії її територіальної цілістності та
безпеки. Але ми якось забули, що ця організація — не клуб для зустрічей
у Брюселі світового політичного бомонду, а військовий блок. А враховуючи
миролюбиву українську ментальність важко уявити, яку реакцію викличуть у
нашому суспілстві українські літаки, що бомбардують сербські чи
іракські міста, при всій одіозності режимів, які встановлені в цих
далеко не демократичних країнах…

Більш консервативним є економічний вектор. Тут ми маємо справу з
економічними реаліями, які змінюються набагато повільніше. Це і
неспішний темп економічних реформ, і традиційна орієнтація на ринки СНД.
Проте, постійне скорочення об’ємів торгівлі з Росією — об’єктивний
процес. Високі технології, окрім військових, ми навряд чи зможемо
запропонувати один одному. Отже, залишається обмін енергоносіїв на
продукти харчування. І нещодавна російська економічна криза лише ще раз
підтвердила необхідність для України шукати нові ринки та нових
економічних партнерів. Та й вже зрозуміло, що Росія буде жорстко
пов’язувати будь-які свої економічні поступки з політичними з боку
України.

У майбутньому ж вимальовується можливість існування якогось
трансєвразійського спільного ринку — “від Лісабону до Токіо”, адже
найбільш реально ми можемо очікувати інвестицій саме з Далекого Сходу,
в першу чергу з Південної Кореї та Китаю. І АВТОЗАЗ — DAEWOO — це лише
початок, незважаючи навіть на азійську економічну кризу. Цікавим
виглядає й проект відновлення “Великого шовкового шляху”. Європа ж буде
очікувати більш сприятливого інвестиційного клімату. Проте пріоритет і
тут — це вступ до ЄС.

І, нарешті, найбільш консервативним є культурний вектор. Адже культурні
та релігійні стереотипи — найбільш довгоживучі, вони взагалі визначають
самоідентифікацію нації. Ми належимо до складу як східнослов’янської
православної культурної традиції, так, частково, і західної. Але все ж
домінуючим для України залишається візантійсько-православний культурний
фундамент. І вибір саме його київським князем Володимиром — навряд чи
просто данина тогочасним економічним та політичним реаліям, як сьогодні
це хочуть довести деякі історики. Адже на протязі багатовікової
української історії у нашого народу була не одна можливість перейти у
іншу віру. Згадаймо гоголівського “Тараса Бульбу” — дуже цікавий твір,
ще й досі повністю не осягнений. Його основна тема — це зіткнення вір,
зіткнення цивілізацій. Та й рішення Богдана Хмельницького про союз з
Московським царством — це перш за все саме спроба врятувати
візантійсько-православне віросповідання українського народу.

Вимушений обирати між Державою та Вірою він обрав Віру. До речі, в
Західній Україні домінує все ж греко-католицька церква а не
римо-католицька — тобто повного переходу до західної католицької
цивілізації навіть там не відбулося.Проте сьогодні саме християнські
цінності і поєднують нас з атлантичною цивілізацією. Повага до
Особистості — головне надбання християнства й європейської культури,
еліно-візантійська складова якої навряд чи менш вагоміша аніж римська,
яка формалізувала та утвердила цю повагу у формі Закону.

Отже, і генеза, і майбутнє нашої культури пов’язані саме з Європою.

3.2. Соціально-економічні реалії

У стратегічному курсі на прискорення суспільно-політичного розвитку
однаково важливими є як завдання державного будівництва, так і підтримка
активності громадян, форм їх самоорганізації. Особлива роль належить
політичним партіям як сполучній ланці між громадянським суспільством і
державою. Вони покликані представляти та реалізовувати інтереси різних
соціальних верств через участь в органах влади, сприяти формуванню і
вираженню політичної волі громадян, впливати на суспільну думку.[7]

На 1 березня 2006 р. в Україні зареєстровано 110 політичних партій.
Водночас, незважаючи на їх кількість, є підстави констатувати, що
партійна система в Україні ще не досягла належного ступеня зрілості.
Зростання кількісних показників у її формуванні продовжує домінувати та
не переходить у відчутні якісні зміни. Як правило, це наслідок того, що
переважна більшість партій створювалася не для представництва певних
соціальних груп та вираження їхніх інтересів, а на основі загальних,
надто абстрактних, світоглядних концепцій або для проведення своїх
кандидатів у представницькі органи влади, реалізації корпоративних чи
особистих амбіцій.

Маючи зовнішні формальні атрибути, такі партії характеризуються
незначною (за європейськими стандартами) чисельністю, відсутністю
сталого електорату та стабільних зв’язків з ним, виразного ідеологічного
обличчя та організаційної згуртованості. Показово, що з більш ніж сотні
зареєстрованих в Україні політичних партій лише шість мають свої
осередки у більшості районів та міст держави.

Із зазначених та інших причин у партійному середовищі тривають розколи,
посилюються тенденції до авторитаризму, згортання внутрішньопартійної
демократії.

Складається парадоксальна ситуація: переважна більшість партій є
самодостатніми, незалежними від суспільства інституціями, все
призначення яких полягає у забезпеченні доступу до влади їхніх лідерів.
Останнім часом набуває популярності новинка у політичних технологіях —
так звані віртуальні партії, видимість існування яких створюється і
підтримується засобами масової інформації. Відірваність від суспільних
верств, превалювання інтересів партійних еліт над інтересами виборців
зумовлюють кон’юнктурну політичну поведінку партій і, як наслідок,
низький рівень довіри до них населення.

Рівень довіри населення України до політичних партій *

Повністю не довіряю 44 %

Скоріше не довіряю 27 %

Важко відповісти 18 %

Скоріше довіряю 9 %

Повністю довіряю 1 %

Немає відповіді 1 %

_______________

* За даними всеукраїнського репрезентативного опитування,

проведеного Українським інститутом соціальних досліджень та

Центром «Соціальний моніторинг» (грудень 2006 р.).

Позиція Президента України полягає у тому, що держава повинна сприяти
діяльності партій незалежно від їхнього ставлення до влади — однак
тільки тих, які є справді масовими, виражають інтереси великих
соціальних груп, діють в рамках HYPERLINK
«http://www.nau.kiev.ua/1013/3_1/1013_3_1.html» Конституції та законів
України.

Необхідними передумовами піднесення ролі партій до рівня повноцінних
суб’єктів політичної системи є їх консолідація та розвиток регіональних
структур, забезпечення партіями в сукупності реального представництва
всього спектра політичних інтересів суспільства, активізація їх участі у
політичному житті, зокрема виборах.

Цими міркуваннями продиктовані пропозиції, внесені Президентом України
до Закону HYPERLINK «http://www.nau.kiev.ua/1087/715/1087_715_2.html»
«Про політичні партії в Україні» . Усвідомлюючи нагальну необхідність
його прийняття, Глава держави готовий іти на компроміс, але до певної
межі, щоб закон не перетворився на інструмент дальшого відриву
політичних партій від суспільства.

Проблеми партійного будівництва та створення відповідного законодавчого
поля набувають особливого значення у зв’язку з наступними виборами до
Верховної Ради України та органів місцевого самоврядування. Вони мають
стати важливим кроком у розвитку демократії, зміцнити підгрунтя для
реформування політичної системи.[4]

Головними питаннями, які повинні при цьому вирішуватися, є:

— чітке політичне структурування парламенту, передусім формування
стійкої парламентської більшості, здатної забезпечувати ефективну
законотворчу діяльність у взаємодії з Урядом;

— забезпечення максимального представництва інтересів соціальних груп та
регіонів;

— підвищення політичної активності та правової культури громадян,
стимулювання процесів формування громадянського суспільства.

Необхідна передумова досягнення зазначених цілей полягає у відповідності
виборчої системи суспільно-політичним реаліям України.

Нині більшість лідерів політичних партій, представлених у Верховній
Раді, вважає, що наступні вибори до парламенту та органів місцевого
самоврядування повинні відбуватися за пропорційною системою, оскільки
вона, на їх думку, сприятиме зміцненню та консолідації партій,
структуруванню парламенту і суспільства, формуванню політично
відповідальних парламентської більшості та Уряду.

Однак факти свідчать про інше. Саме спроби застосування елементів
пропорційної виборчої системи у 1993 р. та запровадження змішаної
виборчої моделі у 1997 р. надали імпульсу зростанню кількості політичних
партій, яке не супроводжувалося якісними позитивними змінами.

Динаміка створення політичних партій у 1992-2000 рр. *

1992 — 6

1993 — 16

1994 — 5

1995 — 3

1996 — 5

1997 — 10

1998 — 13

1999 — 24

2000 — 19

_______________

* За даними Міністерства юстиції України.

Не можна без застереження сприймати на віру і твердження, що тільки
пропорційна виборча система є запорукою демократичного розвитку держави.
Така виборча модель справді застосовується у більшості європейських
країн. Однак у США, Канаді, Великій Британії, Японії, Австралії віддають
перевагу мажоритарній системі. В Італії торік було проведено референдум,
73 % учасників якого висловилися за повернення від пропорційної виборчої
системи до мажоритарної.

У багатьох країнах Східної та Південно-Східної Європи, а також
європейських державах, що входили до складу СРСР, вибори до вищих
законодавчих органів відбуваються за змішаною системою. У цьому
прослідковується певна закономірність, зумовлена схожістю національних
та соціально-політичних особливостей перехідних суспільств, до яких
належить і Україна. Головна з них — в інтенсивності процесів
трансформації соціальної структури, що потребує адекватного відображення
у політико-правових системах. За таких умов пропорційна виборча система
не забезпечує відповідного представництва інтересів соціальних верств у
структурах влади, тому перевага віддається змішаній системі.

Президент України В.Ющенко поділяє думку відомих правників про те, що
немає абсолютно «добрих» чи «поганих» виборчих систем, у кожної з них
свої переваги і вади. Головний критерій при оцінці виборчої системи — її
відповідність суспільним реаліям. В Україні, де політичні партії слабкі,
охоплюють незначну частку населення і не користуються достатньою його
довірою, запровадження пропорційної виборчої системи означало б
принесення волевиявлення громадян у жертву партійним інтересам та
амбіціям політиків.

Вирішення завдань, пов’язаних із європейською інтеграцією України,
утвердженням соціально орієнтованого структурно-інноваційного шляху
розвитку, може здійснюватися лише поетапно.

Перший етап — 2002-2004 рр. Його основною метою було — зміцнення
конкурентоспроможності вітчизняної економіки, створення сприятливих умов
для накопичення інвестиційних ресурсів, істотне розширення внутрішнього
попиту й утвердження на цій основі надійної стабілізації та сталого
зростання.

При цьому слід ураховувати, що екстенсивні чинники, які забезпечували
економічне зростання у 2000-2001 рр. (використання наслідків глибокої
девальвації гривні в 1997-1999 рр., завантаження виробничих потужностей,
що простоювали в роки економічної кризи, сприятлива зовнішньоекономічна
кон’юнктура),значною мірою вичерпані. Щоб не допустити нового падіння
виробництва, потрібна ефективна політика держави (виконавчої та
законодавчої влади), яка повинна забезпечити у 2002-2004 рр. закріплення
щорічних темпів зростання ВВП на рівні не менш як 5-6%, інвестицій в
основний капітал -10-12, інфляції -7-9, реальних доходів населення —
6-7%. У цей період необхідно завершити формування базових інституцій
ринкової економіки, створити середовище здорової та ефективної
конкуренції.

Головним у соціальній сфері є зниження рівня бідності та зменшення
диференціації доходів населення за рахунок посилення адресності
соціальної підтримки, стимулювання випереджаючих темпів зростання
заробітної плати. Водночас відчутне поліпшення життя людей можливе лише
за умови успішного функціонування та розвитку реальної економіки.

Другий етап — 2005-2011 рр. передбачає комплексну модернізацію
підприємств, утвердження принципів і механізмів структурно-інноваційної
моделі розвитку та формування базових засад соціально орієнтованого
ринкового господарства. За ці роки необхідно довести річні темпи
зростання ВВП до 6-6,5%. Водночас мають залишатися високими (до 10-12%)
темпи зростання інвестицій в основний капітал.

Середньорічний рівень інфляції слід знизити до 3-5%. Зберігатиметься
високий рівень зростання реальних доходів населення — у межах 6,5-7% за
рік.

Подані прогнози першого та другого етапів економічної динаміки
характеризують оптимістичний варіант розвитку української економіки.
Відповідно до цього сценарію Україна матиме сприятливі передумови
розвитку економіки і на віддаленішу перспективу.

3.3. Очікування в контексті демократичної трансформації України

Наявний інструментарій економічної політики, який сформовано в
попередній період, не націлений на забезпечення якісних перетворень —
інноваційного розвитку, оновлення структури виробництва, подолання
глибокої диференціації доходів та ін. У межах нинішньої моделі розвитку
широкомасштабна модернізація національної економіки просто неможлива.
Потрібні суттєві зміни в механізмах трансформаційних процесів, їх
системне оновлення — тобто осмислений перехід до інституційної моделі
ринкових перетворень, поєднаних з елементами ефективного державного
регулювання.

На попередньому етапі реформ здійснювався демонтаж (через механізми
лібералізації) державно-адміністративної системи управління. Нині
ставиться нова мета — формування сильної держави, активізація її
регулюючої функції і водночас здійснення такої політики, яка б не лише
зберегла, а й істотно посилила ринковий вектор розвитку, надала йому
більшої орієнтації на кінцевий результат.

Такі акценти нової стратегії цілком укладаються в загальний контекст
світового розвитку. Нині повсюдно переосмислюються роль і місце держави
в здійсненні трансформаційних процесів. Водночас слід ураховувати й інші
аспекти цієї проблеми. Шлях, на який розвиненим країнам потрібно було
кілька століть, Україна має пройти в максимально стислі терміни.[4]

Досвід держав, які здійснювали глибокі перетворення, засвідчує, що
реальний успіх трансформаційних процесів можливий лише тоді, коли
реформи та їхні результати відповідають інтересам і сподіванням широких
верств населення, а тому отримують достатню суспільну підтримку. Отже,
при визначенні нової стратегії потрібні максимальний політичний
консенсус, суспільні консолідація і згода щодо основних цілей цієї
стратегії та механізмів її реалізації,базових засад. Це також дуже
важливо з погляду зміцнення демократичних інститутів та послідовного
розвитку громадянськогосуспільства.

Без опори на таку довгострокову стратегію, яка б ураховувала,з одного
боку, об’єктивні закономірності суспільного прогресу, а з іншого –
сучасні соціально-економічні та геополітичні реалії і водночас
користувалася високою довірою й підтримкою народу, економічна політика
будь-якого уряду, як і держави загалом, не матиме перспективи. У зв’язку
з цим економічна стратегія наступного періоду має бути максимально
прагматичною, вільною від політизації, ідеологічних схем та стереотипів.

Пріоритетність інтеграції України в ЄС не повинна вступати у протиріччя
з іншими стратегічними напрямами зовнішньополітичної та економічної
діяльності держави. Всі вонимають бути підпорядковані стратегічній меті
– європейській інтеграції. Зберігають своє значення розвиток та
поглиблення взаємовигідних зв’язків з Росією. Так само велика увага буде
приділятися співробітництву з США.

Активно розвиватимуться відносини з країнами СНД, Центральної та
Південно-Східної Європи, особливо з Німеччиною.[5]

Оскільки в Україні відбулася кардинальна зміна багатьох речей. Президент
і значна частина керівництва є прихильниками активного руху до членства
України в НАТО. Помаранчева революція продемонструвала, що українське
суспільство хоче жити саме за стандартами, які сповідують держави НАТО.
Уперше на політичній палітрі України появилася програма Української
народної партії, в якій чітко записано, що вона працюватиме над
забезпеченням членства України в НАТО. Тобто у нас з’явилися політичні
сили, які зможуть донести правду про те, що членство України в ЄС і НАТО
— величезний плюс для сучасної Росії. У цій ситуації Україна як член
НАТО матиме винятково позитивний вплив для Росії, тому що наявність
багатьох сімей, які мають родинні зв’язки із російськими сім’ями,
означатиме, що Україна буде тим фактором, який ніколи не дозволить, аби
в рамках НАТО проявлялися якісь необгрунтовані антиросійські настрої.
Якраз така філософія має утверджуватися — на засадах співробітництва, а
не конфронтації, як було колись.

Висновок

Обрання федерального канцлера Г. Шредера 27 вересня 1998 р.
символізувало “новий дух” і “інший період” розвитку, кінець колишньої
епохи консерваторів і надії на зміни не тільки для німців, але й для
всіх жителів Європи. Багато жителів самої Німеччини, голосуючи за
Шредера, порахували, що він краще захистить ідеї Л.Ерхарда й соціального
ринку, чим колишній канцлер Гельмут Коль. Уряд Шредера, як це
передбачалося, повинне було забезпечити продовження об’єднання Європи і
єдність Німеччини. Багато європейців, пам’ятаючи про часи Третього
рейха, насправді небагато побоюються об’єднаної Німеччини, тому їм
потрібна не Європа під керуванням Німеччини, а європеїзована Німеччина.
Однак для збереження провідної ролі Німеччини в розвитку європейського
процесу мають бути серйозні внутрішні перетворення на шляху подальшої
консолідації країни.

Німеччині потрібні зміни в тій моделі соціального ринкового
господарства, що успішно розвивалася аж до недавнього часу, але в умовах
глобалізації виявляється неефективною. Примітно, що Німеччина у своїй
політиці реформ орієнтується не на досвід США, а в першу чергу на
практику інших країн-побратимів по ЄС. У європейському досвіді сучасних
реформ є дві альтернативи: консерватизм — «блейеризм» у Великобританії
або соціалізм — «жоспенизм» у Франції. Шредер у своїй макроекономічній
політиці опирається, головним чином, на досвід двох вищезгаданих країн.
Франція тут служить зразком подібної з Німеччиною моделі соціального
ринку, а Великобританія — успішного сполучення консерватизму й
лейборизму.

Шредер свого часу проголосив програму руху Німеччини до ринкової
економіки, відновлення втрачених конкурентоспроможних позицій країни.
Шредер обіцяв німцям Neue Mine (Новий центр), соціалізм, дружній
бізнесу, або капіталізм із серцем. Лібералізм в економіці повинен був
забезпечити: 

— зниження податків на компанії;

— гнучкість на ринку праці й зміна тривалості робочого дня;

— скорочення витрат на оплату праці;

— модернізацію суспільного сектора економіки.

Проте, консервативним, по суті, поглядам Шредера серйозно заважала
позиція колишнього міністра фінансів — Оскара Лафонтена, прозваного за
свої ліві погляди “червоним Оскаром”. Лафонтен продовжував дотримуватися
філософії перерозподілу благ в економіці й вважав, що Німеччині загрожує
не дефіцит конкурентоспроможності, а незначний внутрішній попит, який
можна підняти за рахунок збільшення державних витрат. Перебуваючи під
впливом Лафонтена, Шредер повернув свій курс із колишніх центристських
позицій вліво. У результаті в перші місяці діяльності Шредера Німеччина,
скоріше, відмінювалася до колишнього, лише ледве модернізованої моделі
соціального ринку, використовуючи досвід Франції. Однак це не привело до
поліпшення економічної ситуації в країні. Здатності Шредера по
оздоровленню економіки й створенню нових робочих місць були поставлені
під сумнів. Фактично, його курс на надмірну соціальну орієнтацію став
терпіти крах. У результаті Шредер відмовився від послуг “червоного
Оскара” і став більше консервативним.

Новий міністр фінансів підготував програму консервативних перетворень
німецької економіки. Основними положеннями нового курсу економіки
Німеччини стали:

— податкова реформа: скорочення ставки податку на прибуток компаній з
рівня 45% до 30% в 2005 р.;

— скорочення витрат федерального бюджету на 16,7 млрд. дол.;

— скорочення пенсійних витрат держави й введення податкових пільг для
приватних пенсійних заощаджень;

— створення гнучкого ринку праці, заохочення зайнятості й зміна
колишньої системи колективних угод працівників і роботодавців.

У центр програми оздоровлення ситуації в німецькій економіці поставлені
податкові реформи й реформа державних витрат. Передбачалося, що
скорочення рівня податкового тягаря дасть компаніям виграш у розмірі 6
млрд. дол., що може бути пущене на нові інвестиції в приватному секторі.

Головною же небезпекою сучасної Німеччини залишається проблема
безробіття (близько 10,2% економічно активного населення) внаслідок
неконкурентоспроможного, негнучкого ринку праці. Діюче дотепер трудове
законодавство Німеччини робить німецьку робочу силу самою дорогою у
світі й не заохочує працевлаштування безробітних. Хоча Німеччина має
висококваліфіковані трудові ресурси й одну із кращих у світі систему
освіти, негнучкий ринок праці є серйозною перешкодою для економічного
росту країни. Підприємці через тверде регулювання ринку праці не
зацікавлені створювати нові робочі місця, особливо в найбільш передових
галузях, робоча сила, захищена гарантіями, не зацікавлена ефективно
трудитися. У багатьох випадках роботодавцям набагато вигідніше
запрошувати малоосвічених іноземних робітників, чим користуватися
послугами висококваліфікованого, але дорогого німецького персоналу.

Сучасна програма реформ має й певні недоліки. Скорочення податкових
платежів німецьких компаній усього на 6 млрд. дол. навряд чи можна
вважати достатньою допомогою економічному росту, а в політику субсидій
збитковим галузям економіки при цьому не було зроблено або помітних
змін. По суті справи до банкрутства йде й пенсійна система країни.

Перехід Німеччини від социально-ориентированной економіки до справді
ринкового смог би, імовірно, вирішити головні проблеми її національного
господарства. Зниження ролі держави й орієнтація на ринкові механізми,
продовження політики приватизації й дерегулирования, закриття збиткових
виробництв, скорочення державного бюджету, скасування субсидій і
зниження податків допомогли б значно оздоровити німецьку економіку,
залучити в неї закордонні інвестиції. Якщо Німеччина вчасно не
реформується, то дуже сильно ризикує поступитися свої поки ще міцні
позиції найближчим конкурентам — провідним європейським країнам, Японії
й США. Більше того, вона навіть може незабаром програти за рівнем
виробництва наукомісткої продукції бурхливо, що розвиваються країнам,
Південно-Східної Азії.

До речі, якщо протягом декількох найближчих місяців Німеччина не прийме
конкретних заходів для скорочення бюджетного дефіциту, до неї будуть
застосовані штрафні санкції ЄС. Таке рішення вже узгоджено з німецьким
урядом і було затверджено міністрами фінансів ЄС 14 березня. За словами
Х.Альмунії, “рішення розпочати процедуру впровадження санкцій до
Німеччини має важливе значення, оскільки воно продемонструє, що навіть
великі країни ЄС не мають права порушувати норми Пакту стабільності”.
Німеччина порушує Пакт вже в четвертий раз, а Міністр фінансів Німеччини
П.Штайнбрюк при цьому заклав в фінансові проекти на 2006 р. бюджетний
дефіцит в розмірі 3,3%.

Список використаної літератури

Зимомря Микола. Зимомря Микола. Німеччина та Україна: У нарисах
взаємодії культур=Deutschland und Ukraine: Durch die Abrisse zur
Wechselseitigkeit von Kulturen/ M.Zymomrja Німеччина та Україна: У
нарисах взаємодії культур=Deutschland und Ukraine: Durch die Abrisse zur
Wechselseitigkeit von Kulturen/ M.Zymomrja. — Л. : Зерна, 1999. — 156с.

Зорская М.А. Германия//М.А. Зорская.-М.:2001. – 286 с.

Кривонос Роман Анатолійович. Кривонос Роман Анатолійович. Німеччина у
структурі європейського співробітництва: Дис… канд. політ. наук
Німеччина у структурі європейського співробітництва: Дис… канд. політ.
наук : 23.00.04 / Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка— К.,
2002. — 213 арк.

Максаковский В.П. Экономическая и социальная география мира//В.П.
Максаковский.-М.:2000. – 530 с.

Мировая экономика.Экономика зарубежных стран/Под редакцией
Колесова.-М.:2000. – 214 с.

Німеччина: Посібник з країнознавства:Навч. посібник для студ. вищ. навч.
закл. Німеччина: Посібник з країнознавства:Навч. посібник для студ. вищ.
навч. закл. / Національний гірничий ун-т / Манфред… Клатте (упоряд.)
Манфред… Клатте (упоряд.) . — Д., 2002. — 179с.

Шинкарук Антон Любомирович. Шинкарук Антон Любомирович. Інформаційні
виміри політичного простору країн Європи (Німеччина, Франція,
Португалія, Чеська Республіка, Україна): Дис… канд. політ. наук
Інформаційні виміри політичного простору країн Європи (Німеччина,
Франція, Португалія, Чеська Республіка, Україна): Дис… канд. політ.
наук : 23.00.04 / Інститут світової економіки та міжнародних відносин
НАН України— К., 2004. — 206арк.

http://news.finance.com.ua/ru

http://www.deutschebotschaft-moskau.ru/ru/wirtschaft

http://www.germany-info.org/relaunch/info/facts/facts_about

Похожие записи