Реферат на тему:

Загальний огляд країн Африки

4.4.1. Фізико-географічні та історико-політичні особливості

Африка є другим за величиною після Євразії материком планети; площа з
островами становить понад 30 млн км2, чисельність населення — понад 650
млн чол. Екватор розділяє континент на дві практично рівні частини,
початковий меридіан також пролягає через Африку. Отже, вона водночас
розташована у чотирьох півкулях планети — північній, південній, західній
та східній. Територія Африки простяглася з півночі на південь на 8 тис.
км, а із заходу на схід — на 7,5 тис. км.

У північній частині більшу частину території займає пустеля Сахара, а в
південній — центральне плато. Найвищою точкою материка є вулкан
Кіліманджаро (5895 м), а найнижчою — озеро Ассаль у Джибуті, яке на 153
м нижче рівня океану.

Гори Атлас розміщуються на північному заході, Капські — на півдні
материка. На півдні розташовані пустелі Калахарі, Намібійська та Керу.
По обидва боки від екватора простягаються пояси сухих саван, які
називаються Сахель. Савани і пустелі займають 80 % території материка.

Середньомісячні температури влітку становлять 25~30, а взимку — 10~25°С.
У пустелі Сахара зареєстровано найвищу на Землі температуру повітря — 58
°С. Але в горах бувають температури нижче 0 °С. Щорічно взимку в горах
Атлас випадає сніг, для них притаманна висока сейсмічність. Наприклад,
землетрус 1960 р. Аф повністю зруйнував місто Агадир на атлантичному
узбережжі Марокко.

Багато опадів випадає в екваторіальній зоні — 1500-2000 мм на рік. На
узбережжі Гвінейської затоки цей показник ще вищий — 3000-4000 мм. На
північ і південь від екватора кількість опадів зменшується (100 мм і
менше у пустелях).

Основний водостік спрямований до Атлантичного океану. Третина Африки —
це область внутрішнього стоку. На більшості африканських рік є пороги,
тому вони малопридатні для судноплавства. Але ріки Африки багаті на
гідроресурси та рибу. Великі озера Танганьїка та Вікторія
використовуються для рибальства та як транспортні артерії.

Вічнозелені вологі екваторіальні ліси характерні для екваторіальної зони
і прибережних районів субекваторіальної зони. На північ і південь від
них — розріджені тропічні ліси, які переходять у савани, а потім у
зпустелені савани.

За площею лісів Африка поступається лише Латинській Америці, але
вирубування перевищує природний приріст лісів, що викликає тривогу.

Надрові запаси Африки дуже різноманітні. Африка багата на корисні
копалини світового значення: руди чорних і кольорових металів, алмази,
золото. Понад ЗО % світових мінералів, зокрема понад 50 % алмазів і
близько половини золота, видобувається в Африці. Алмази видобувають у
Центральній та Південній Африці, золото, уран — у Південній Африці, руди
заліза, алюмінію — у Західній Африці, міді, кобальту, берилію, літію — в
основному в Південній Африці, фосфорити, нафту, природний газ — у
Північній і Західній Африці. Найбільші поклади міді у Демократичній
Республіці Конго та Замбії, бокситів — у Гвінеї, а залізних руд — у
Мавританії.

Здебільшого мінеральна сировина високоякісна і видобувається відкритим
способом.

Отже, ресурси для господарювання Африка має.

Далі зупинимося на історичних даних.

Приблизно наприкінці VI тис. до н. е. в долині нижнього Нілу виникла
найдавніша з відомих цивілізацій світу — єгипетська. За дві тисячі років
до нашої ери єгиптяни підтримували торговельні зв’язки з багатьма
регіонами Африки та Азії. Єгипет захопив Нубію у II тис. до н. є. і там
виникло королівство Куш. Воно зберегло єгипетську культуру, а власне
Єгипет підкоряли ассірійці, перси,

греки, римляни. Усередині IV ст. н.е. королівство Куш було підкорене
королівством Аксам, яке розташовувалося на північно-ефіопських
височинах.

Згодом виникли цивілізації суданських народностей, давніми державами
яких були Гана, Канет, Сонгай, Хауса. Більшість з них існували до
початку VIII-IX ст. У VIII ст. до н. є. північне узбережжя Африки
колонізували фінікійці. Саме вони у 814 р. до н. є. заснували Карфаген.
Греки колонізували Кіренайку та Єгипет у IV ст. до н. є. Карфаген
зруйнували римляни у 146 р. до н. є. Після цього вони поширили свій
вплив на Північну Африку від Марокко до Єгипту. Карфаген та Александрія
стали центрами поширення християнства у Нубії (V-VI ст.) у формі
коптистського вчення. Племена вандалів у 415 р. захопили Північну
Африку, прибувши туди з Іспанії. Візантія упродовж 533-548 pp.
заволоділа цим регіоном. Корінне населення Північної Африки — бербери —
торгували із суданськими державами, користуючись караванними шляхами
Сахари. Араби у 540 р. захопили Єгипет і до початку наступного століття
встановили контроль над північним узбережжям Африки. Араби принесли в
Африку іслам. В XI ст. цю релігію вже сповідували суданські народності.
До XIV ст. іслам поширився по Східній Африці.

Першими європейцями в Африці були португальці, які відкрили Мис Доброї
Надії у 1497 р. У XVI ст. португальці вже були в Ефіопії.

Англійці, французи та голландці почали торгувати рабами і товарами на
західному узбережжі континенту у XVI ст. Британці дослідили верхів’я
Нілу у XVIII ст. і Нігеру на початку XIX ст. Німецькі дослідники вивчили
райони озера Чад і ріки Нігер. Голландці заснували Капську колонію у
XVII ст. після того, як вона потрапила у 1814 р. під британський
контроль, населення колонії (бури) у 1835-1836 pp. відійшло в глиб
материка.

У 1798 р. Наполеонові не вдалося підкорити Єгипет. Протягом 1830-1847
pp. Франція встановила контроль над Алжиром. Суець-кий канал було
збудовано у 1869 р. На 1912 р. незалежними в Африці залишалися Ефіопія
та Ліберія (заснована неграми-реемі-грантами з США). Решта територій
були розділені між європейськими метрополіями. Берлінській конференції у
1884-1885 pp. не вдалося примирити колоніальні суперечки, що
неодноразово виникали між європейськими державами ще до Першої світової
війни.

Німеччина втратила свої колонії в Африці у 1918 p., Італія — у 1945 р.

Єгипет став незалежним у 1922 р. Починаючи з 50-х років в Африці
інтенсивно відбувався процес деколонізації.

Здобуття незалежності не принесло країнам Африки політичної стабільності
та економічного добробуту. Там дотепер не вщухають внутрішні і
міжнародні збройні конфлікти. Африка залишається найвідсталішою частиною
світу.

Вкрай обмаль політичних сил, спроможних забезпечити
соціально-економічний прогрес суспільства.

«Зелена революція» дала можливість майже всій планеті вирішити
продовольчу проблему, але цього не сталося на Чорному континенті.

В Африці брак продовольства стали відчувати вже у 80-х роках XX ст.,
його спричинили війни, засухи та високі темпи приросту населення.

В Африці багато країн не мають виходу до моря, а воно є важливим
чинником економічного розвитку.

За формою правління майже всі держави Африки є республіками, три —
монархіями (Марокко, Лесото та Свазіленд).

Населення

Основну частину населення становить корінне — негроїди. На півночі
континенту проживають араби. Населення острова Мадагаскару виникло від
змішування монголоїдної та негроїдної рас. Населення європейського
походження має незначну частку в загальній кількості населення
континенту. Найбільша щільність населення на узбережжі Середземного
моря, Гвінейської затоки, у дельті Нілу та на південно-східному
узбережжі материка.

Щорічний приріст населення Африки становить 3 %. Цей показник удесятеро
вищий, ніж у Європі. У 1960 р. чисельність населення Африки становила
278 млн чол. Нині його кількість зросла більш як удвічі.

На континенті проживає 300-500 етносів. Населення Африки складається з
багатьох племен, народностей і націй, які утворилися в результаті
численних переміщень корінних мешканців, проникнення арабів з Азії в
середні віки та європейської колонізації, найінтенсивнішої у XIX ст.

Населення Африки говорить більш як тисячею мов. Державними (офіційними)
у більшості африканських країн є мови колишніх метрополій — англійська,
французька, португальська.

4.4.3. Економіка

Промисловість

Передусім гірничодобувна промисловість визначає місце Африки у
міжнародному поділі праці. Галузі обробної промисловості перебувають на
етапі зародження (за винятком, можливо Південно-Африканської
Республіки).

Сільське господарство

Продукція тропічного і субтропічного землеробства здебільшого йде на
експорт. У багатьох країнах землеробство монокультурне, тобто
спеціалізується на вирощуванні певної культури. Наприклад, Сенегал
вирощує арахіс, Ефіопія — кофе, Гана — какао, Малі — бавовник. Практично
в усіх країнах вирощують коренеплоди — батат і маніок.

Тваринництво розвинене у тих країнах, де немає можливості займатися
землеробством, наприклад, у Мавританії, Сомалі, Лесото. Африканське
тваринництво малопродуктивне і низькотоварне. Його матеріально-технічна
база слабка. Найкраще тваринництво розвинене у Північній Африці. Збитків
господарству Африки завдають терміти, сарана, муха цеце.

Слабо розвинена іригація попри гостру потребу в ній — на 40 % земельних
угідь часто бувають посухи.

Транспорт

За колоніальних часів розвивався в основному морський і залізничний
транспорт. Досягнуто певних успіхів у розвитку авто- та авіатранспорту,
але до створення сучасної транспортної мережі Африці йти ще дуже довго.

Зовнішня торгівля

Як вже зазначалося, Африка є постачальником на світовий ринок передусім
продукції гірничорудної промисловості. Африканські країни експортують у
великих кількостях цитрусові, виноградні вина, тютюн, тропічну деревину.
Імпортує Африка різноманітну промислову продукцію, продовольство, нафту
та нафтопродукти.

Регіони

Як правило, Африку поділяють на два великі регіони — Північну Африку і
Тропічну Африку. Окремим регіоном є Південно-Африканська Республіка.

Загальна площа Північної Африки — близько 10 млн км2, чисельність
населення — понад 150 млн чол. Майже вся її економіка розташована у
прибережній смузі, де розміщуються промислові підприємства і зони
субтропічного землеробства. У південній частині регіону землеробство
можливе лише у пустельних оазах. Основною споживчою і товарною культурою
пустельних районів є фінікова пальма. В алжирській та лівійській Сахарі
розвинений нафтопромисел. Майже все населення Північної Африки говорить
арабською мовою. Основна релігія — іслам.

Загальна площа Тропічної Африки — близько 20 млн км2, чисельність
населення — понад 500 млн чол.

Тропічна Африка — найменш урбанізований регіон земної кулі. Переважна
частина населення належить до екваторіальної раси.

Населення Тропічної Африки говорить мовами сім’ї банту, поширена мова
суахілі, на Мадагаскарі — австронезійські мови.

Тропічна Африка — економічно найвідсталіший регіон планети. Вирізняється
лише один район гірничорудної промисловості — мідний пояс Замбії та
Демократичної Республіки Конго. Переважає примітивне сільське
господарство споживчого напрямку (вирощують маніок, ямс, батат, просо,
сорго, кукурудзу, банани, овочі). В окремих районах товарного
рослинництва вирощують какао, кофе, арахіс, гевею, олійну пальму, чай,
спеції.

Погіршується якість навколишнього середовища Африки, що спричинено
збільшенням площі пустель, збезлісенням, збідненням флори і фауни.

Південно-Африканська Республіка вважається єдиною на континенті
економічно розвиненою країною, на її частку припадає 2/3 промислової
продукції, 4/5 виплавлення сталі всієї Африки, розвивається атомна
енергетика.

Країна багата на мінеральні ресурси — алмази, золото, платину, залізну
руду, уран, вугілля, природний газ. Золото та інші метали становлять
основу експорту. Розвинена військова промисловість, а також
металообробна, машинобудівна, харчова, хімічна галузі, землеробство і
тваринництво, вирощують зернові, цукор, фрукти.

Тривалий час уряд білої меншості здійснював політику апартеїду. ООН
наклала на ПАР ембарго на торгівлю та спортивні зв’язки. У 1991 та 1992
р. згадані санкції було скасовано, оскільки у ПАР відбулися політичні
зміни.

Економічне становище ПАР не можна вважати цілком благополучним,
зберігається безробіття серед чорношкірих, їх рівень життя залишається
низьким, а на стані економіки позначилися загальносвітові кризові явища.

Список використаної літератури

Авдокушкин Е. Ф. Международные экономические отношения: Учеб. пособие. —
М.: Маркетинг, 2000.

Боринець С. Я. Міжнародні валютно-фінансові відносини: Підруч. для студ.
вузів. — К.: Знання, 1999.

Дахно І. І. Міжнародне приватне право: Навч. посіб. — К.: МАУП, 2001.

Евстигнеев В. Р. Валютно-финансовая интеграция в ЕС и СНГ: Сравнительный
систематизированный анализ. — М.: Наука, 1997.

Економіка зарубіжних країн: Підруч. / А. С. Філіпенко, В. А. Вергун, І.
В. Бураківський та ін. — 2-ге вид. — К.: Либідь, 1998.

Киреев А. П. Международная экономика: Учеб. пособие для вузов: В 2 ч. —
М.: Междунар. отношения, 2000.

Международные валютно-кредитные и финансовые отношения / Под ред. Л. Н.
Красавиной. — М.: Финансы и статистика, 2000.

Овчинников Г. П. Международная экономика: Учеб. пособие. — 2-е изд.,
испр. и доп. — СПб.: Изд-во В. А. Михайлова, 1999.

Пебро М. Международные экономические, валютные и финансовые отношения:
Пер. с фр. — М.: Прогресс; Университет, 1994.

Рокоча В. В. Міжнародна економіка: Навч. посіб.: У 2 кн. — К.: Таксон,
2000. — Кн. 1. Міжнародна торгівля: теорія та політика.

Румянцев А. П., Румянцева Н. С. Международная экономика. — К.: МАУП,
1999.

Світова економіка: Підруч. / А. С. Філіпенко, О. I. Рогач, О. І. Шнирков
та ін. — К.: Либідь, 2000.

Спиридонов И. А. Мировая экономика: Учеб. пособие. — М.: ИНФРА-М, 1998.

Халевинская Е., Крозе И. Мировая экономика: Учебник. — М.: Юристъ, 1999.

Хасбулатов Р. И. Мировая экономика. — М.: ИНСАН, 1994.

Шемятенков В. Г. Евро: две стороны одной монеты. — М.: Экономика, 1998.

Экономическая теория национальной экономики и мирового хозяйства:
Учебник / Под ред. А. Г. Грязновой. — М.: Банки и биржи; ЮНИТИ, 1998.

Юридический словарь И. Дахно: Словарь законодательных и нормативных
терминов. — 2-е изд., доп. — К.: А.С.К., 2001.

Юркгвський В. М. Країни світу: Довід. — К.: Либідь, 1999.

Юрчишин В. В. Валютні кризи: Моногр. — К.: УАДУ при Президентові
України, 2000.

Похожие записи