Міжнародні економічні відносини

Магістерська робота

Вільні економічні зони та зони пріоритетного розвитку (проблеми,
перспективи)

План:

Вступ…………………………………………………………………….3

Сутність вільної економічної зони

Загальні відомості про ВЕЗ……………………………………4

Підходи, використані в створенні ВЕЗ………………………6

Цілі створення ВЕЗ……………………………………………..7

Пільги, використані в ВЕЗ……………………………………8

Основні види вільних економічних зон

Торгові ВЕЗ…………………………………………………..11

Промислово-виробничі ВЕЗ…………………………………….14

Техніко-впроваджувальні ВЕЗ……………………………….18

Сервісні ВЕЗ

Зміст і види оффшорних операцій………………………..…20

Податкова гавань і центр «офф — шор»……………………..23

Оффшорна компанія………………………………………….27

Інші види ВЕЗ…………………………………………………32

Огляд існуючих моделей вільних економічних зон у світі

Загальні відомості про існуючі моделі ВЕЗ у світі………..34

Модель розвитку ВЕЗ у Латинській Америці………………36

Модель розвитку ВЕЗ у Китаї………………………………..38

Висновки про загальні риси, досягнення й особливості розвитку ВЕЗ у
світі………………………………………………..40

Становлення вільних економічних зон у Молдові…………..……..42

Висновок…………………………………………………………………47

7. Список літератури………………………………………………………51

Вступ

Необхідність здійснення обмінних операцій між країнами обумовила
формування міжнародних економічних відносин як окремої економічної
категорії, а також призвела до інтенсивного розвитку міжкраїнного поділу
праці і відповідно зміцненню взаємозв’язків в області торгівлі, руху
капіталу, наукових і технологічних знань, робочої сили, інформації.
Можна з упевненістю говорити про те, що міжнародний поділ праці і
міжнародні економічні відносини при їхньому раціональному і правильному
використанні можуть бути взаємовигідними для всіх учасників. На
сьогоднішній день є чимало підтверджень тому, що, незважаючи на відносно
успішний ріст світової економіки в цілому, міжнародна торгівля, що
базується на міжнародному поділі праці, розвивається більш швидкими
темпами.

Однією з важливих ланок у реалізації принципів відкритої економіки є
створення вільних економічних зон. Їх функціонування пов’язується з
лібералізацією й активізацією зовнішньоекономічної діяльності. Економіка
вільних економічних зон має високий ступінь відкритості зовнішньому
світу, а митний, податковий і інвестиційний режим сприятливий для
зовнішніх і внутрішніх інвестицій.

Крім залучення іноземного капіталу для активізації економічних процесів
усередині країни, створення виробничих вільних економічних зон
погоджують із трьома основними задачами:

Стимулювання промислового експорту й одержання на цій основі валютних
коштів;

Ріст зайнятості;

Перетворення зон у полігон по випробуванню нових методів господарювання,
полюса росту національного господарства.

Важливою причиною утворення вільних економічних зон є те, що часто
країна не бажає цілком відкривати свою економіку для припливу іноземного
капіталу і тому використовує часткову, локальну відкритість у виді
спецзони.

Сутність вільної економічної зони

2.1. Загальні зведення про ВЕЗ

За останні кілька десятиліть розвиток вільних економічних зон (ВЕЗ)
стало одним з помітних нових явищ у світовій економіці. У світовій
практиці вони з’явилися наприкінці 50-х – початку 60-х років і одержали
широке поширення в багатьох країнах. Досить сказати, що на початку 90-х
років за різними оцінками у світі нараховувалося понад тисячу таких зон.
Через них проходить 1/10 світового торгового обороту, а працює в них
більш 3 мільйонів чоловік.

Ні у вітчизній, ні в закордонній літературі поки не існує єдиної оцінки
і навіть загальноприйнятого визначення вільної економічної зони. У самій
загальній формі можна затверджувати, що вільна економічна зона – це
територія, що володіє вигідним географічним положенням, наділена своїм
політичним центром більш пільговим у порівнянні з загальноприйнятим для
даної держави режимом господарської діяльності. Іншими словами, вона
виявляє собою анклав , де здійснюється вибіркове скорочення державного
втручання в економічні процеси, тобто складає відособлену частину
національного економічного простору, на якій застосовується визначена
система пільг, не використовувана на інших територіях даної держави.

Вперше офіційне конкретне визначення вільної економічної зони було дано
в Кіотській конвенції від 18 травня 1973 року. У ній говорилося, що під
вільною економічною зоною варто розуміти частину території держави, на
якій завезені товари звичайно розглядаються як товари, що знаходяться за
межами митної території стосовно права імпорту і відповідним податкам і
не піддаються звичайному митному контролю. З цього визначення видно, що
воля відособленої частини державного простору є не абсолютню, а
відносню. Вільною ця територія є лише в тім значенні, що завезені на неї
товари звільняються від митних пошлін, податків на імпорт і інші види
контролю за імпортом, що відповідно до митного законодавства країни
застосовується у відношенні імпортованих товарів на інші території цієї
країни. Це означає, що товари, ввезені у вільну економічну зону через
границю, не декларуються як увіз на територію приймаючої країни. Але в
теж час закони не звільняють товаровласників і інвесторів від існуючого
економічного правопорядку, а лише полегшують його. У зв’язку з цим
вільні економічні зони варто було б іменувати не вільними, а
спеціальними економічними зонами.

2.2. Підходи, використані в створенні ВЕЗ

Історія створення ВЕЗ знає два концептуальних підходи – територіальний і
функціональний. Незважаючи на те, що в їхній основі лежить єдиний
принцип надання преференційного режиму господарювання, проте, між ними є
істотні розходження, що визначають вибір одного з них. Відповідно до
першого підходу пільговим режимом користаються підприємства й
організації, розташовані на відособленій території. При другому підході
преференції застосовуються до визначених видів підприємницької
діяльності поза залежністю від місця з розміщення.

Прикладом реалізації першого підходу є вільні економічні зони Китаю,
зона «Манаус» (Бразилія), багато експортно-виробничих зон у країнах, що
розвиваються. Результатом другого підходу є «крапкові» зони,
представлені окремими підприємствами (оффшорні фірми, магазини «дьюті
фрі»).

Вибір одного з двох зазначених підходів залежить від конкретних задач,
що повинні бути вирішені в результаті організації вільних економічних
зон. Так, територіальний підхід у більшій мірі застосовуємо при рішенні
проблеми розвитку якогось регіону, а функціональний – при великій
перебудові структури економіки в цілому чи її окремих сферах.
Функціональний підхід більш гнучкий, тому що він дає можливість створити
так називані крапкові зони, представлені окремими підприємствами. У силу
цього він більш зручний для інвесторів, у тому числі й іноземних, не
обмежуючи їхнім місцем розташування відповідної фірми в країні. Однак у
реальному житті переважає територіальний підхід.

2.3. Цілі створення ВЕЗ

Світова практика організації і функціонування спеціальних економічних
зон свідчить, що вони створюються для досягнення різноманітних цілей.

По-перше, головною метою створення вільних економічних зон є більш
глибоке включення країн у процес розвитку міжнародного поділу праці.
Мова йде про збільшення випуску конкурентноздатної продукції на експорт
і забезпеченні таким шляхом росту їхніх валютних надходжень. І ця логіка
цілком зрозуміла. Якщо країна за якимись причинами не може забезпечити
широке відкриття економіки для іноземних підприємницького чи капіталу
удатися до стимулювання експортної експансії, то вона в стані це зробити
в рамках вільних економічних зон, коли її уряд має можливість створити
більш сприятливий інвестиційний клімат для іноземних вкладників.

По-друге, ВЕЗ потрібні також для насичення внутрішнього ринку
зацікавленої країни високоякісною продукцією, у першу чергу
імортозамінюючими товарами. Для досягнення цієї мети на анклавній
території за допомогою іноземного капіталу організується
імпортозамінююче виробництво.

По-третє, організація спеціальних економічних зон передбачає більш
глибоке включення в МРТ не тільки по виробничій лінії, але й в області
туризму, культури і санаторно-курортної сфери, що, утім, також веде до
збільшення валютних надходжень.

По-четверте, ВЕЗ покликані забезпечити прискорене впровадження у
виробництво вітчизняних і іноземних науково-технічних розробок з
подальшим використанням їхніх результатів у всій національній економіці
країни.

По-п’яте, однією з цілей створення спеціальних економічних зон для
країн, що розвиваються, є навчання і підготовка кваліфікованих
робітників, інженерів, господарських і управлінських кадрів.

По-шосте, важлива мета організації ВЕЗ – стимулювання економічного
розвитку якоїсь чи території конкретної галузі виробництва. Наприклад, у
США і Великобританії спеціальні економічні зони створювалися на початку
80-х рр. для пожвавлення дрібного і середнього бізнесу в депресивних
районах. На цих територіях підприємцям надавалося більша, ніж в інших
місцях країни, воля господарської діяльності і помітні фінансові пільги.
Ці програми стимулювання не мали спеціальної орієнтації на залучення
іноземного капіталу.

З тією же метою перетворення раніше відсталих регіонів у динамічно
розвивинуті проходила організація вільних економічних зон у
слаборозвинених державах. Але тут на відміну від промислово розвитих
країн при формуванні таких зон акцент робився на ввіз іноземного
капіталу.

Нарешті, по-сьоме, в окремих країнах ВЕЗ розглядаються як регіональний
метод модернізації економіки в умовах її переходу від адміністративних
принципів функціонування до ринкового. Приміром, у Китаї спеціальні
економічні зони носять експериментальний соціальний характер. У цій
країні перехід за принципом «усі разом» від адміністративної системи до
ринкового визнаний неприйнятним, чреватої потрясіннями для народу й
економіки в цілому. Тому тут ефективність ринкової економіки
перевіряється на прикладі ВЕЗ. Досвід їхнього функціонування показує, що
ринкові принципи витісняють відносини, засновані на державній власності,
вони більш ефективні, динамічні.

Слід зазначити, що при створенні вільних економічних утворень число
цілей повинне бути чітко позначено. Виконання цієї вимоги визначає вибір
системи пільг, наданих суб’єктам господарської діяльності. Множинність
цілей веде до невиправданого розподілу пільг на всі сфери економіки від
сільського господарства до банківських операцій і на діяльність різних
суб’єктів ВЕЗ – від вхідних у СП приватних осіб до філій
транснаціональних корпорацій.

Пільги, що використовуються в ВЕЗ

Загальною характерною рисою різних видів вільних економічних зон є
наявність сприятливого інвестиційного клімату, що включає в себе митні,
фінансові, податкові пільги і переваги в порівнянні з загальним режимом
для підприємців, що існують у тій чи іншій країні. Конкретні пільги і
стимули мають деякі кількісні відмінності по зонах різних країн; власне
кажучи вони, як правило, подібні.

Наявний досвід створення спеціальних економічних зон показує, що кожному
їхньому типу відповідає свій специфічний набір пільг і стимулів. В
економічній літературі звичайно виділяють 4 основні групи пільг:

— Зовнішньоторговельні пільги, що передбачають введення спрощеного
порядку здійснення зовнішньоторговельних операцій і чи зниження
скасування експортно-імпортних пошлін;

— Фінансові пільги у виді встановлення низьких цін на комунальні
послуги, зниження орендної плати за користування землею і виробничими
приміщеннями, а також надання різних форм субсидій за рахунок бюджетних
засобів і преференційних державних кредитів;

— Фіскальні пільги, що пов’язані з податковим стимулюванням визначених
видів підприємницької діяльності; ці пільги можуть торкати податки на
прибуток, доход, майно, рівень податкових ставок, питання постійного чи
тимчасового звільнення від оподатковування;

— Адміністративні пільги, що надаються адміністрацією даної ВЕЗ для
спрощення режиму в’їзду і виїзду іноземних громадян, процедур реєстрації
підприємств, а також надання різних послуг.

Специфічний набір пільг і стимулів, що застосовується в окремих зонах,
доповнюється спеціальними формами заохочень, спрямованих на прискорення
розвитку чи транспортної інфраструктури, чи на стимулювання переробки
місцевої сировини на експорт, або на залучення в зону визначеного типу
інвесторів (дрібних чи, навпроти, великих), або на рішення інших
конкретних задач.

Усі згадані пільги можуть застосовуватися у всіляких комбінаціях. Однак
весь їхній набір повинний служити інструментом реалізації порівняльних
переваг даної території, а не засобом відшкодування відсутніх тут
факторів розвитку. Важливо також мати на увазі, що податкові пільги не є
вирішальним стимулом залучення іноземного капіталу. При сучасних
масштабах поширення вільних економічних зон більш важливими факторами в
цьому відношенні можуть виявитися інвестиційні гарантії, якість
інфраструктури і кваліфікація робочої сили, можливість одержання на
внутрішньому ринку дешевих кредитів і простота адміністративних
процедур. Головним же фактором для залучення іноземних капіталів, як
показує світова практика, залишається політична стабільність у країні
розміщення ВЕЗ.

Організація спеціальних економічних зон – справа заморочлива з
адміністративної точки зору і вимагає значних фінансових засобів. Так,
за даними Інституту сходознавства Російської Академії Наук, що проводив
обстеження 26 країн, їхні відповідні витрати по залученню іноземних
капіталовкладень склали 4 долари на 1 долар закордонних інвестицій. А в
Китаї власні вкладення в чотири ВЕЗ до кінця 80-х рр. перевищили 22
млрд. дол., а іноземні інвестиції склали тільки 4 млрд. доларів. У
зв’язку з цим експлуатацією вільних економічних зон займаються або
спеціально створені урядами адміністративні структури, або державні
компанії. Тільки таким шляхом забезпечуються необхідні для
облаштованості інвестиції.

Спеціальні економічні зони довели свою ефективність у багатьох країнах
світу. Однак у ряді місць вони чи не відбулися довгий час залишалися
збитковими. Подібні явища відбувалися по політичних, економічних і
організаційних причинах. Загострення політичної ситуації, перехід
політичної кризи у військову стадію дестабілізує обстановку в країні і
не сприяють припливу і нормальному функціонуванню іноземного капіталу.
Навпаки, він іде їх цих країн. Так було в Ліберії, Гватемалі і деяких
інших країнах. До економічних обставин можна віднести відсутність
достатніх матеріальних умов, необхідних для функціонування вільної зони.
Так сталося на Філіппінах, де зону створили в регіоні, у якому не було
необхідного числа робітників, і який не мав у своєму розпорядженні
розвиту інфраструктуру. Не меншим гальмом у розвитку економічних зон є і
всякого роду організаційні безладдя: складні процедури реєстрації
іноземного капіталу, відсутність кваліфікованої реклами і деякі інші
деструктивні фактори.

Основні види вільних економічних зон

По своїй загальній меті спеціальні економічні зони, як правило, подібні,
але їхні функції досить різноманітні. У науковій літературі виділяються
до 30 різновидів ВЕЗ. Велика розмаїтість спеціальних економічних зон
визначена безліч факторів впливу на їхнє виникнення і розвиток. Хоча
зони проявилися давно, проте, загальноприйнятої типології цього
розповсюдженого економічного феномена дотепер немає.

Однак російськими фахівцями була розроблена зразкова класифікація по
ознаці господарської спеціалізації – по профілі діяльності більшості
фірм, що хазяюють у зоні.

. Торгові вільні економічні зони

Однієї з форм спеціальних економічних зон є вільні торгові зони (ВТЗ) чи
зони вільної торгівлі (ЗВТ). Це обмежені ділянки території морського
порту, чи аеропорту розташовані в безпосередній близькості від них, що
виведені за межі національного митного простору. Тут можуть
здійснюватися операції по складуванню, збереженню, сортуванню,
упакуванню, маркіруванню й ін. У ВТЗ передбачається також можливість
демонстрації товарів у виставочних центрах з метою подальшого їхнього
продажу. При цьому товари можуть бути реалізовані тільки оптом.
Роздрібна торгівля допускається лише для екіпажів і пасажирів морських і
повітряних судів, а в інших випадках забороняється. Ці зони не вимагають
значних інвестицій і швидко окупають витрачені засоби.

Відповідно до існуючого законодавством США вільні торгові зони, що діють
на території країни, підрозділяються на зони загального призначення і
спеціалізовані (субзони). Зони загального призначення займають невеликий
простір (трохи кв. км) і національної митної території, що знаходяться
за межами. У них здійснюються операції по складуванню і переробці
завезених товарів (упакування, сортування, маркірування, доробка і т.п.)

Субзони створюються для окремих великих компаній, діяльність яких
виходить за рамки зон загального призначення. У субзонах виробляється
експортна чи імпортозаміщуюча продукція. Субзони є результатом
використання комбінації режимів зон вільної торгівлі і імпортозаміщуючих
виробничих зон. До середини 90-х років у США нараховувалося близько 500
зон вільної торгівлі.

До числа найпростіших зон вільної торгівлі можна віднести спеціальні
магазини «дьюті фрі» у великих міжнародних аеропортах, портах. З погляду
режиму, вони розглядаються як знаходяться за межами державних кордонів.
До зон вільної торгівлі відносяться також і традиційні вільні гавані
(порти) з пільговим торговим режимом.

Однієї з версій вільних торгових зон є широко розповсюджені в США так
називані зони зовнішньої торгівлі (ЗЗТ – Foreign Trade Zones). Вони були
створені відповідно до закону 1934 р. для активізації зовнішньої
торгівлі США. Це був час глибокої економічної кризи, і за допомогою
створення ЗЗТ передбачалося значно знизити рівень безробіття в країні.
Компанії, що діють у зонах зовнішньої торгівлі, можуть відстрочувати
виплати, знижувати тарифи на минаючі через зону товари і т.д. Ці товари
не виступають об’єктами митного контролю, однак у випадку їхнього
переміщення з зони на митну територію США підлягають проходженню всіх
передбачених митних процедур. Доставка товарів через вільну торгову зону
може відбуватися у всіляких напрямках. Наприклад, одні товари
імпортуються в зону і потім доставляються в третю країну чи в США, а
товари вітчизняного виробництва направляються в зону для їхньої доробки
перед остаточним вивозом за рубіж.

Другою формою торгових спеціальних економічних зон є вільні митні зони.

Ці зони, як і вільні торгові зони, відносяться до зон першого покоління.
Вони існують з XVII — XVIII вв.

Вільна митна зона – це обмежена ділянка митної території країни, де
встановлюється особливий режим підприємницької діяльності. Відповідно до
митних кодексів різних країн іноземні товари розміщаються і
використовуються у вільній митній зоні без стягування митних пошлін,
податків, а національні товари розміщаються і використовуються на
умовах, застосовуваних до вивозу відповідно до митного режиму експорту.

Такі зони часто називають бондовими складами чи вільними митними
територіями.

. Промислово-виробничі зони

Ідея безмитного режиму зовнішньоторговельної діяльності, характерного
для вільних торгових зон, наприкінці 50-х рр. була застосована для
заохочення промислового виробництва в окремих країнах. З цього часу
починається створення зон виробничої спрямованості, за яких незабаром
закріпилася назва експортно-виробничих зон (ЕВЗ). Спочатку така зона
була створена в ірландському аеропорті Шеннон. У зв’язку з відкриттям
трансатлантичних ліній, що минають проміжну посадку літаків у Шенноні,
над аеропортом зависла серйозна погроза втрати роботи. Тому уряд
Ірландії пішов на застосування безмитного режиму, щоб залучити іноземних
інвесторів у промисловість, торгівлю і туризм. Ірландській компанії в
1959 році було доручене формування спеціальної зони в регіоні аеропорту
Шеннон на площі 15 га для створення 300 робочих місць. Через 15 років їх
там уже нараховувалося 23 тисячі.

Згодом багато країн, що розвиваються, особливо ті держави Азії, що
пройшли стадію індустріалізації, скориставшись ірландським досвідом з
метою якнайшвидшої інтеграції у світову економіку. Замість стратегії
розвитку, що невідбулася, на основі імпортозаміщення вони стали
застосовувати політику заохочення експортного виробництва. Суть цього
курсу полягає в тому, що машини, устаткування, матеріали імпортуються на
територію даної країни, звичайно розташовану біля міжнародних портів,
без митного контролю. Тут надійшла продукція піддається обробці і потім
експортується знов-таки без утручання митної влади приймаючої країни.
Поширення практики створення ЕВЗ сприяло швидкому зльоту нових
індустріальних країн, що підтвердив існування залежності між значним
припливом інвестицій у вільну зону і загальні економічні успіхи країни.

Експортно-виробничі зони сформувалися внаслідок заохочення експортного
виробництва на анклавній території деяких країн. Однак, незважаючи на
обмежений ареал їхньої дії, вони вплинули на всю національну економіку,
що здійснюється декількома шляхами. Насамперед, ЕВЗ впливає на
вітчизняні підприємства, розташовані в її митних кордонах. Контактуючи з
закордонними інвесторами, керівники вітчизняних фірм підвищують їх
технологічний і управлінський рівні до іноземних. Крім того, ЕВЗ
забезпечують «ефект навчання» для національних кадрів. Десятки навчених
у Експортно-виробничій зоні інженерів, майстрів і робітників, що
наміряються працювати на вітчизняному підприємстві поза зоною, здатні
невпізнанно змінити його діяльність. Нарешті, Експортно-виробничі зони
можуть зіграти вирішальну роль у прискоренні переходу від закритої до
відкритої економіки. При цьому процес поступового «відкриття» може
проходити більш прискореними темпами, чим при загальній лібералізації
зовнішньоекономічної політики країни. Далі, у міру розвитку ЕВЗ
заробітна плата робітників та службовців завдяки високій продуктивності
праці і понаднормових робіт виявляється значно вище, ніж на аналогічних
вітчизняних підприємствах поза зоною. А це забезпечує приймаючій країні
велику частину її валютних надходжень.

Таким чином, розвиток експортного виробництва на анклавній території
якої-небудь країни забезпечує ріст обсягу її експорту, підвищення рівня
зайнятості, проведення промислової модернізації і прискорене освоєння
нових технологій. Ці досягнення й обумовили той інтерес, що виявили
багато країн до організації на своїй території ЕВЗ.

У 1980 році в Сполучених Штатах Америки з’явилася так називана зона
підприємства (Enterprise Zones). Це спеціальна територія, на якій
функціонуючі підприємства одержують від місцевої чи федеральної влади
визначені преференційні права. Суть цих прав полягає в податкових і
неподаткових стимулах. Податкові знижки поширюються на виробництво,
будівництво і торгівлю. Неподаткові стимули відносяться до сфери
керування, до стандартів по навколишньому середовищу і т.д. Терміни дії
преференційних прав у зонах більшості штатів складають від 10 до 20
років. Федеральні зони спочатку орієнтуються на двадцятилітній термін,
що згодом може бути продовжений. Число зон у деяких штатах лімітується.
Наприклад, у штаті Коннектикут можна створити шістьох таких зон, а в
штаті Кентуккі – сім.

Багато штатів виявляють активність у створенні нових зон і наданні їм
нових стимулів для розвитку. Приймаючи рішення по організації зони
підприємства, влади користаються декількома критеріями. Найбільш
важливими з них є:

відсоток безробіття в районі повинний значно перевищувати національний
рівень;

більш 70% жителів району повинні мати прибуток на родину нижче 80%
середнього національного рівня.

Концепція зон підприємства постійно міняється. У кінцевому рахунку,
подібні утворення є фінансовим тягарем для місцевих, штатовських і
федеральної влади, але у виді компенсації внаслідок підприємництва, що
активізується, і зростаючої зайнятості в цих зонах влади територій
знижують витрати на соціальні програми.

В останнє десятиліття західні економісти виділили ще один вид промислово
– виробничих економічних зон – «Макіладорас».

Перші «макіладорас» з’явилися в Мексиці в 1965 році. «Макіла» – старий
іспанський термін, що позначав плату мірошнику за помел зерна. Великі
американські корпорації одержали право створювати в прикордонній зоні
Мексики свої підприємства для використання дешевої робочої сили, куди
безмитно завозили своя сировина і напівфабрикати, а відвозили готові чи
вироби вузли для остаточної зборки на головних підприємствах у США. У
Мексиці залишалася «плата за помел» – заробітна плата, оплата енергії й
інших витрат, збільшувалася зайнятість, росла кваліфікація робочої сили.
У 1993 році в Мексиці було зареєстровано вже 2142 підприємства –
«макіладорас» з числом зайнятих 532 тисячі чоловік (17% усіх зайнятих в
обробній промисловості) і доданою вартістю продукції 5,9 млрд. доларів.
При цьому, хоча абсолютна більшість «макіладорас» належало корпораціям
США (більш 50%), багато підприємств були створені капіталами Мексики
(40%), Японії, Німеччини, Іспанії, що працювали на американський ринок.
Основна продукція — трудомісткі компоненти, вузли й апарати
електротехніки й електроніки (36%), автомобільної промисловості (28%),
швейні вироби, взуття, деревообробка. Близько 70% підприємств розміщені
в прикордонних ЕВЗ.

Починаючи з 80-х років «макіладорас» поширюються і на інші країни
регіону. У 1993 році в Латинській Америці діяло близько 200
Експортно-виробничіх зон – у Мексиці, Гватемалі, Сальвадору, Гондурасу,
Коста-Ріці, Домініканській Республіці, Ямайці, Колумбії, Еквадору. Нижче
наводяться дані про динамік значення ЕВЗ у товарному експорті деяких
країн.

Країни Частка ЕВЗ в експорті, %

1980 1985 1990 1992

Мексика 16,1 19,0 34,6 40,9

Домініканська Республіка 10,8 22,5 53,3 67,8

Коста-Ріка 0,4 13,7 18,4 20,9

Ямайка — 11,5 21,8 30,1

Цікаво відзначити, що в останні роки на англомовних Ямайці, Гренаді,
Сент – Люсії корпорації США розвивають зовсім нову галузь експортної
переробки – комп’ютерну обробку інформаційних масивів, що приймаються і
передаються обробленими назад за допомогою параболічних антен через
супутники. У середині 90-х років на Ямайці було задіяно близько 2500
операторів ПК, і ще близько 300 чоловік проходили курс навчання.

3.3. Техніко-впроваджувальні ВЕЗ

В останнє десятиліття широке поширення одержали так називані
техніко-впроваджувальні, чи науково – технологічні зони. Цей процес в
окремих країнах має помітні національні особливості. У різних країнах
вони носять оригінальні назви – технопарки, технополіси, інноваційні
центри й інші. Але як би вони не іменувалися, вони завжди, як правило,
створюються навколо якогось наукового ядра з особливою інфраструктурою,
що забезпечує процес прискорення передачі нової технології в
промисловість. Ідея створення цих зон, хоча і під іншою назвою виникла й
одержала визначене втілення в Росії. До числа попередників сучасних
науково – технологічних зон можна віднести Академмістечко під
Новосибірськом, міста науки Дубну й Обнінск у Підмосков’я. Досвід
їхнього створення ретельно вивчався, приміром, японськими фахівцями при
розробці власної концепції науково-технологічних зон.

Сучасні науково-технологічні парки вперше з’явилися в США ще на початку
70-х рр., але значний ріст їх спостерігався в 80-і року. Наукові парки
США – це райони з підвищеною концентрацією високотехнологічних
підприємств, що знаходяться поблизу великих наукових інститутів чи
університетів. Особливістю розвитку наукових парків США є те, що
спочатку вони виникли спонтанно завдяки сполученню ряду факторів –
економічного, соціального, географічного й інших. Так, поруч з містом
Санта – Клара, біля університету, виникла науково – технологічна зона
Кремнієва Доліна (Силікон Веллі). Це найбільш велика в США науково –
технологічна зона, що дає 20% світового виробництва засобів
обчислювальної техніки і комп’ютерів. Усього в США нараховується понад
80 технопарків, де трудяться більш 140 тисяч робітників і 45 тисяч
учених. Аналогічні технопарки стали створюватися у Франції,
Великобританії і Німеччині. (№7, стор.189).

У Японії науково – технічні центри одержали назву технополисів (від
грецького techne – майстерність + polis – місто). Під технополісом
розуміється місто і прилягаюча до нього територія, де розміщені
органічно взаємодіючі підприємства високотехнологічних галузей
промисловості, науково – дослідницькі інститути, вузи, що готують для
технополісу наукові й інженерні кадри, і житлова забудова із сучасною
виробничою і соціальною інфраструктурою.

Програма створення технополісів переслідувала наступні цілі:
перерозподіл промисловості з центра на периферію; інтенсифікація
наукових розробок за рахунок активізації діяльності місцевих
університетів; переорієнтація промисловості на розвиток наукомістких і
енергозберігаючих технологій; прискорення процесу впровадження й ін. Для
досягнення цих цілей передбачалися різні міри кредитного і податкового
стимулювання. Приміром, підприємствам з високою технологією дозволялося
списувати в перший рік функціонування 30% вартості устаткування і 15%
вартості будинків і споруд. При цьому держава брала на себе третину
витрат по проведенню досліджень розташованими тут науковими
лабораторіями і місцевими фірмами.

Основним досягненням американських технопарків і японських технополісів
є створення локалізованої наукове – виробничого середовища, що постійно
генерує передові технології, висококваліфікованих фахівців і підприємців
і систематично одержує підтримку від сучасної мережі науково –
дослідницьких, навчальних і комерційних організацій. Однак, незважаючи
на очевидні досягнення науково – впроваджувальних зон, їм так і не
вдалося досягти деяких ефектів, що очікувалися. Ні в США, ні в Японії
так і не відбувся перерозподіл економічного потенціалу країни на користь
відстаючих районів, хоча це було ключовою метою національних програм
створення технопарків і технополісів. Це означає, що в черговий раз була
доведена непередбачуваність результатів здійснення великих економічних
проектів.

3.4. Сервісні ВЕЗ

Серед безлічі спеціальних економічних зон з’явилися і такі, у яких
розвивається який-небудь один вид діяльності – банківська, аграрна в
агрополісах, екологічна в екопарках, туристична й ін. Приміром, зона
одного виду діяльності розташована в Ізраїлі біля Тель-Авіва. Тут йде
торгівля алмазами і функціонує алмазна біржа країни.

Такі зони одержали назва сервісних економічних зон. Але найбільш
розповсюдженим видом сервісних ВЕЗ є оффшорні зони.

3.4.1. Зміст і види оффшорних операцій

Виникнення оффшорних операцій викликано реалізацією зменшення податків
на доходи від підприємницької діяльності в законодавчому порядку.

Підприємець – резидент зобов’язаний сплатити податки з обороту і з
прибутку, отриманих від своєї діяльності усередині країни і за рубежем.

Підприємець, що бере участь у зовнішньоекономічній діяльності, платить
податки двічі.

Подвійне оподатковування – це оподаткування прибутку іноземного учасника
в спільному підприємстві при її перекладі за кордон і обкладання цього ж
прибутку в країні іноземного учасника.

Тому для запобігання подвійного оподатковування і для стимулювання
зовнішньоекономічної діяльності підприємця багато держав уклали між
собою угода (конвенцію, договір) про виключення подвійного
оподатковування. (№2, стор.339).

Наприклад, за станом на 1 січня 2001 р. у Республіці Молдова діють
соглашения (конвенції) про запобігання подвійного оподатковування з
поруч країн (Румунія, Болгарія, Чехія, Польща, Німеччина, Японія й ін.)

Крім усунення подвійного оподатковування для стимулювання міжнародного
комерційного обороту використовується принцип мінімізації податків на
легальній основі, що покладений в основу оффшорних зон.

Оффшорні операції (англ. off — chore – знаходиться на відстані від
берега, поза територією країни) являє собою законодавчу основу
міжнародних фінансових і торгових операцій, здійснюваних підприємствами,
зареєстрованими на території, що має статус податкової гавані,
різновидом якої є центр «офф — шор».

Оффшорні операції по своєму змісті являють собою фінансовий інструмент,
що, не порушуючи чинне законодавство, використовується для планування і
мінімізації оподатковування і для захисту комерційної таємниці.

Оффшорні операції включають:

Консультаційні послуги по мінімізації оподатковування, вибору оффшорної
зони й ін.;

Послуги по створенню і реєстрації оффшорних підприємств (компаній), по
відкриттю банківських рахунків, із продажу цих підприємств і ін.;

Послуги по ефективному використанню оффшорних компаній у міжнародному
комерційному обороті;

Послуги по керуванню оффшорної компанією через довірчий керуючого;

Спекулятивні операції по керуванню капіталом (валютний дилинг,
інвестиції, володіння і розпорядження закордонним майном, операції з
нерухомістю, трансферні, трастові операції і т.п.);

Консалтингові послуги по податковому плануванню.

Податкове планування означає використання різноманітних факторів
(географічних, правових, економічних) з метою зниження податкових утрат.

Податкове планування являє собою вибір оптимального сполучення і
побудови правових форм відносин і можливих варіантів їхньої
інтерпретації в рамках діючого податкового законодавства. Іншими
словами, податкове планування є вибір між різними варіантами методів
здійснення діяльності і розміщення активів, спрямований на досягнення
можливо більш низького рівня виникаючих при цьому податкових
зобов’язань.

Процес податкового планування включає 4 стадії:

Рішення питання про найбільш вигідному з податкової точки зору місця
перебування (реєстрації) самої організації, її керівних органів,
основних, виробничих і комерційних підрозділів і т.п.;

Вибір правової організації і її структури з урахуванням характеру і мети
її діяльності;

Правильне і повне використання можливостей податкового законодавства і
податкових пільг при визначенні оподатковуваного доходу і численні
податкових зобов’язань, а також їхнього взаємного ув’язування з
правовими формами оформлення угод;

Раціональне з податкової точки зору розміщення отриманих прибутків і
інших грошових нагромаджень, використання оборотних коштів.

В основі оффшорних операцій лежить конфіденційність оффшорного
підприємництва. У багатьох оффшорних юрисдикціях прийняті спеціальні
закони, що передбачають кримінальну відповідальність за розголошення
конфіденційної інформації для осіб, що мають до неї службової доступ.

Захист комерційної таємниці звичайно зводиться до нерозголошення імені
фактичного власника оффшорної компанії. Такий захист забезпечується
шляхом випуску акцій на пред’явника або на основі використання довірчого
керуючого (тобто номінального власника) оффшорної компанії.

Довірчий керуючий (номінальний власник, номінальний партнер) – це
фактично підставне обличчя, що вводиться до складу власників фірми і
занимающее посада директора, але за умовами установчого договору і
статуту позбавлене практично всіх прав.

Конфіденційність також зв’язана з наявністю банківських рахунків
оффшорної компанії, інформацію про які банк може видати тільки у випадку
судового розгляду (наприклад, при кримінальних справах по торгівлі
наркотиками і т.п.).

3.4.2. Податкова гавань і центр «офф – шор»

Усі країни світу можна розділити на три великі групи, що розрізняються
за рівнем оподатковування і державного контролю за комерційною
діяльністю, по розміру витрат на створення дочірніх фірм. У першій
групі, у которую входять найбільші промислово розвинуті країни (США,
Німеччина, Японія, Великобританія, Франція, Італія), податок на прибуток
може складати 40-50% чистого прибутку. Діяльність господарських
суб’єктів строго регламентована, діють спеціальні правові норми, що
обмежують внутріфірмові операції і використання закордонних фірм із
метою відхилення від податків. Закони цих країн звичайно установлюють
великий мінімальний статутний капітал акціонерних товариств: у Німеччині
– 100 тис. марок, у Франції – 500 тис. франків. Для товариств з
обмеженою відповідальністю цей капітал значно менше.

Країни, що входять у другу і третю групу, розглядаються як зони
податкових пільг.

До другої групи відносяться юрисдикції, де при досить високому рівні
прибуткового податку застосовується система спеціальних податкових
пільг, що стосуються:

Діяльності компаній визначених типів, у тому числі холдингових,
фінансових і торгових;

Механізму перекладу доходів і репатрування прибутків.

Податки, стягнуті в цих країнах при вивозі і репатруванні дивідендів,
банківського відсотка, платежів роялті і деяких інших видів доходу,
звичайно знижені. Країни цієї групи відрізняються ліберальними валютними
і митними режимами. Дочірні фірми країн другої групи звичайно здійснюють
«транзит» капіталів і доходу від них. У число країн з помірною
податковою системою входять Нідерланди, Швейцарія (деякі кантони),
Ірландія, Люксембург, Австрія, Ліхтенштейн і деякі інші.

До третьої групи відносяться державні утворення й адміністративні
території, у яких гранично спрощений порядок реєстрації юридичних осіб і
значно знижені (чи відсутні) податки на прибуток, — «податкові гавані».

«Податкова гавань» (податковий притулок, фіскальний оазис) являє собою
невелику чи державу територію, що проводить політику залучення іноземних
кредитних капіталів шляхом надання податкових і інших пільг. «Податкова
гавань» надає пільги іноземним і місцевим підприємцям (фірмам,
компаніям). Іноді пільгове оподатковування поширюється тільки на окремі
види одержуваного доходу, наприклад, у Люксембурзі – це пільговий
податковий режим для банків; у Швейцарії і Ліхтенштейну – для
холдингових посередницьких і торгових компаній; на Багамськ островах –
повне звільнення від прибуткового податку.

Законодавства держав, що мають «податкові гавані», передбачають для
комерційних структур повне звільнення їх від податку (Ірландія, Ліберія)
чи обкладання їх невеликим паушальним податком (Ліхтенштейн, Антильськ
острова, Панама й ін.). У Швейцарії встановлений більш низький розмір
податку, що за певних умов може і не стягуватися. (№2, стор.341)

До найважливіших переваг розміщення фірм у «податкових гаванях», що
роблять їх привабливими для іноземних інвесторів, відносяться наступні:

Податок на прибуток у «податкових гаванях» відсутній, чи не перевищує 1
– 2%, чи замінений щорічним збором, що у різних країнах знаходиться в
межах 150 – 1000 доларів у рік і не залежить від розмірів доходу.
Податки на вивіз доходів – дивіденди, банківський відсоток, платежі
роялті – відсутні.

У «податкових гаванях» максимально спрощена процедура реєстрації:
мінімальний розмір статутного капіталу звичайно не встановлюється;
особистості власників фірм не підлягають розголошенню.

У «податкових гаванях» відсутні обмеження на вивіз валюти. Фірми можуть
вільно відкривати депозити в будь-якій валюті в будь-яких закордонних
банках, здійснювати й одержувати платежі в будь-якій валюті без
яких-небудь обмежень.

Процедура керування фірмою також гранично спрощена. Іноді вона умовна –
керування в цьому випадку здійснюється секретарською фірмою за
дорученням власника. У деяких «податкових гаванях» анонімність власника
забезпечується також можливістю випуску акцій на пред’явника.

Більшість країн «податкової гавані» не вважає порушення податкового
кодексу і митного законодавства карним злочином. Надання фірмами звіту
по веденню чи обліку податкових декларацій тут не потрібно. Єдина форма
звітності – щорічний фінансовий звіт.

Різновидом податкової гавані є центр «офф – шор».

Центри «офф – шор» — це невеликі держави і території, розташовані в
основному на морських узбережжях і в місцях розвинутого міжнародного
туризму і провідну політику залучення іноземних кредитних (стара назва –
позичкових) капіталів, і на відміну від податкових гаваней, що надають
податкові й інші пільги тільки для фінансово – кредитних операцій з
іноземними резидентами в іноземній валюті.

До найбільш відомих центрів «офф – шор» відносяться Беліз, Панама,
Ліберія, Кіпр, Мальта, Сінгапур, Гибралтар, Штат Делавэр у США й ін.
Вести комерційну діяльність на території країни реєстрації оффшорной
компанії, як правило, заборонено.

Центи «офф – шор» принципово відрізняються від зон вільної торгівлі.
Зони вільної торгівлі надають податкові та інші пільги всім
підприємствам, що діють усередині зони, а центри «офф – шор» — тільки
підприємствам (оффшорним компаніям), що ведуть діяльність поза їхньою
територією.

Центри «офф – шор» мають визначену спеціалізацію, в основу якої
покладені різні типи юрисдикції.

Юрисдикції бувають банківські, трастові (довірчі), страхові. Серед
страхових юрисдикцій маються також і такі, котрі більше підходять для
внутріфірмового страхування, і такі, котрі більше підходять для
перестрахування.

На ринку одного профілю може конкурувати між собою кілька центрів «офф
– шор». Наприклад, реєстрація оффшорних судовласницьких компаній
здійснюється в Ліберії, Панамі, на островах Кіпр, Мен і інших місцях.

У центрах «офф – шор» вимоги до обов’язкових резервів комерційних банків
зм’якшені в порівнянні з іншими країнами, а в ряді центрів створення
резервів банками взагалі не потрібно. Також відсутня пряма залежність
вартості кредитних ресурсів з дисконтними ставками центральних банків
країн.

У центрах «офф – шор» фінансово – кредитні установи (національні й
іноземні) здійснюють операції з нерезидентами й в іноземній для даної
країни валюті. Внутрішній ринок кредитних (позичкових) капіталів
ізолюється від міжнародного (зовнішнього) шляхом відділення рахунків
резидентів від рахунків нерезидентів, надаючи останнім податкові пільги,
звільняючи їх від валютного контролю і т.п.

Зазначені фінансові центри привабливі для валютних операцій тим, що тут
не ущемляються інтереси посередників в операціях з іноземною валютою.

Центри «офф – шор» іноді називають оффшорними зонами. Країни, що
створили такі зони, здобувають цілий ряд соціально-економічних вигод. А
саме: вони залучають іноземний капітал, одержують додаткове джерело
податкових платежів, зборів і інших внесків, збільшують зайнятість
місцевого населення і, насамперед адвокатів, бухгалтерів, секретарів,
співробітників банків, засобів зв’язку, страхових компаній і ін.

Негативною стороною створення центрів «офф – шор» є те, що ці центри
можуть служити місцем відмивання “брудних грошей” і проведення різного
роду фінансових афер.

3.4.3. Оффшорна компанія

Комерційні підприємства, створені в центрах «офф – шор», одержали назву
«Оффшорні компанії».

Термін «оффшорна компанія» не є юридичним терміном. Поняття оффшорної
компанії і її статус визначається спеціальним чи законом іншими
аналогічними нормативними актами.

Оффшорна компанія — це компанія, що є стосовно країни реєстрації не
резидентської і цілком звільненої від податків. Однак така компанія
зобов’язана щорічно платити фіксоване мито за це звільнення.

В оффшорних компаніях ведення бухгалтерського обліку і звітності зведено
до мінімуму (Ірландія, Швейцарія). У деяких центрах вимоги вести
бухгалтерський облік взагалі відсутнє (Антильськ і Нормандські острови,
Ліберія, Ліхтенштейн, Панама). Оффшорним компаніям надана повна воля в
розпорядженні своїми коштами, як в інтересах їхніх учасників, так і у
власних інтересах компанії. Вони можуть здійснювати будь-які фінансові і
торгові операції по усьому світі. Великою перевагою діяльності оффшорных
компаній є:

можливість висновку торгових угод на пільгових умовах;

здійснення в найкоротший термін міжнародних фінансових операцій
відповідно до валюти покупця і продавця;

списання на місці усіх витрат, зв’язаних з висновком угод;

анонімність власників, що по різних причинах може мати велике значення у
видачі ліцензій і наданні ексклюзивних прав визначеній фірмі, не крім
при цьому можливості збуту товарів в інші чи країни під іншою маркою в
тій же країні.

Оффшорна компанія створюється з чітко визначеними цілями. Такими цілями
можуть бути:

зведення сплати податків до мінімуму;

здійснення спеціальних бізнес – функцій професійної орієнтації;

організація холдингових компаній;

створення іміджу (національного чи міжнародного);

придбання і утримання нерухомості від імені оффшорної компанії;

забезпечення конфіденційності створення оффшорної компанії, тобто
таємності імені власника, банківських рахунків і ін.;

комерційна необхідність, зв’язана з обходом різних організацій і
ембарго по окремих видах діяльності і товарів;

збільшення ефективності фінансових і торгових операцій.

Форми реєстрації оффшорних компаній (див. таблицю) визначаються
наявністю у світі двох глобальних правових систем:

Форми реєстрації оффшорних компаній

Континентальна Острівна

Індивідуальне підприємство —

Повне товариство Повне партнерство

Командитне товариство Обмежене партнерство

Закрите акціонерне товариство Приватна компанія

Відкрите акціонерне товариство Публічна компанія

острівний, чи англо – саксонської;

континентальної, чи франко – німецької

Місцеві правові нюанси залежать саме від прийнятої в даній юрисдикції
системи.

Основні принципи, покладені в основу класифікації форм ведення бізнесу і
визначальні діяльність оффшорної компанії, в острівній і континентальній
юрисдикції багато в чому аналогічні.

До них відноситься:

Принцип юридичної особи, що означає, що суб’єкт правовідносин існує
незалежно від засновників. Власник оффшорної компанії вступає в
правовідносини не безпосередньо, а через контрольоване їм юридична
особа, що несе відповідальність тільки в межах своїх активів;

Принцип «обмеженої відповідальності», що означає, що всі організаційно –
правові форми підприємництва підрозділяються на підприємства з повною
відповідальністю і на підприємства з обмеженою відповідальністю
власників. Можуть існувати і комбіновані форми підприємництва:
товариство на вірі (командитне товариство), товариство з додатковою
відповідальністю;

Принцип «відкритості/закритості», що означає, що «закрита» компанія є
приватною компанією, а «відкрита» компанія – це публічна компанія з
відкритим продажем акцій.

Податковий статус будь-якої компанії визначається критерієм
резидентності і критерієм територіальності.

Критерій резидентності припускає, що компанія є резидентом даної
території. Резидентські компанії даної країни підлягають у ній
оподатковуванню щодо усіх своїх доходів, що витягаються як на території
цієї країни, так і за її межами.

Критерій територіальності припускає, що оподатковуванню в даній країні
підлягають доходи, що витягаються тільки на її території.

Більшість країн застосовують різні сполучення цих двох критеріїв: за
основу береться критерій резидентності, що доповнюється системою
обкладання доходів «у джерела».

Іноземна компанія, що збирається вести активну діяльність у країні,
зобов’язана зареєструватися в податкових органах.

Якщо в більшості країн компанія повинна зареєструватися тільки маючи на
це бажання, то в країнах СНД вона не зможе навіть відкрити рахунок у
банку, не вставши на облік податкової інспекції.

Якщо іноземна компанія не збирається вести активну діяльність у даній
країні, але буде одержувати в ній які-небудь доходи, то вона
обкладається податком «у джерела», що повинний утримуватися при виплаті
їй цього доходу.

Наприклад, для одержання пільгового оподатковування на Кіпрі, в
Ліхтенштейні, Швейцарії необхідно відповідати наступним умовам
нерезидентності стосовно держави реєстрації:

Постійне місце ведення бізнесу і керування компанією перебуває за межами
країни реєстрації;

Джерело походження доходів перебуває за межами країни реєстрації, тобто
на території країни реєстрації компанія не веде ніякої комерційної
діяльності;

Можливі три види оффшорних компаній:

Нерезидентська (Non – Resident)

Компанія, звільнена від податків (Exempt)

Компанія міжнародного бізнесу (International Business Company)

Нерезидентська компанія – це фірма, власником якої є нерезидент.
Головний (центральний) офіс цієї компанії офіційно зареєстрований в
іншій країні. Для такої компанії вводяться податкові пільги. Вона
зобов’язана щорічно проводити аудиторську перевірку, за результатами
якої сплачуються податки.

Компанія, звільнена від податків – це нерезидентська компанія, для якої
введене пільгове оподатковування (чи цілком звільнене від сплати
податків, чи платить невелику процентну ставку податку на прибуток) і
яка зобов’язана щорічно проводити аудиторську перевірку.

Компанія міжнародного бізнесу – це, власне кажучи, і є оффшорна
компанія. Вона також є нерезидентської, цілком звільнена від податків,
але зобов’язана щорічно виплачувати фіксоване мито.

Великі компанії з міжнародними активами організують свою власність
шляхом створення оффшорного холдингу. Основною функцією оффшорного
холдингу є ведення керування іноземними дочірніми підприємствами як
проміжну ланку між ними й остаточним власником. Такий фінансовий центр
може мінімізувати вплив різних податкових систем і політичних ризиків,
накопичувати прибуток дочірніх підприємств; контролювати їхній стан,
реінвестувати накопичені засоби. Така форма холдингу є оптимальною для
інвестування за рубежем не прямо, а через власного посередника, у
статутні капітали компаній, у нерухомість і т.п.

Оффшорні компанії часто займаються торговим реінвойсингом.

Реінвойсинг – процес руху товарів від постачальника до покупця, у якому
оффшорна компанія використовується лише для оформлення контрактів і
рахунків.

Головна (материнська) компанія укладає з оффшорною компанією контракт на
весь товар за єдиною ціною, а оффшорна компанія бере контракт на партії
цього товару з покупцями в різних країнах.

Головна компанія дістає фіксований прибуток, а на рахунку оффшорної
компанії залишається різниця, одержувана від окремих контрактів, що
цілком виводиться з-під оподатковування.

Оффшорні компанії не тільки займаються торговим реінвойсингом. Вони
володіють судновим флотом, створюють свої страхові філії для страхування
власних ризиків (якщо мають можливість уключити страхові премії в
собівартість чи продукції її перевезення), створюють лізингові оффшорні
компанії (якщо інвестовані ресурси оффшорної компанії використовуються
на придбання устаткування для головної компанії).

3.5. Інші види ВЕЗ

Поряд із ВЕЗ, орієнтованими на один вид діяльності, одержали поширення
вільні економічні зони багатогалузевого призначення, чи комплексні зони.
Практично вони мають характерні риси всіх інших зон. У цьому відношенні
становить великий інтерес вільна зона «Манаус» у Бразилії. У 1967 році в
бразильської Амазонії на площі 3,6 млн. кв. км. був виділений
«промисловий округ вільної зони «Манаус». Тут поступово складається
унікальний господарський комплекс, що являє вражаючий приклад могутнього
економічного підйому території практично з нульового стартового рівня
розвитку. Особливість вільної зони «Манаус» полягає в тому, що вона
направляє на експорт тільки 3-5% виробничої продукції, а інша
споживається в самій Бразилії. У цю зону вкладено більш 13 млрд. доларів
інвестицій. У 30 галузях виробництва, що розвиваються тут, організовано
600 промислових підприємств із загальною чисельністю працюючих близько
80 тисяч чоловік.

Наприкінці 70-80 р. у Китаї одержали розвиток спеціальні відкриті
райони. Ще в 1978 р. на вищому партійному рівні там було прийняте
рішення про створення ВЕЗ у 14 прибережних містах із загальною
чисельністю населення більш 20 млн. чоловік. Фактично ці території
містять у собі весь приморський пояс країни і значно поширюються
всередину країни. Вони формуються шляхом пільгового в порівнянні з
загальним режимом господарської діяльності. У відкритих районах
розміщаються експортоорієнтоване виробництво, технопарки, торгові
підприємства. Власне кажучи вони є різновидом зон комплексного типу.
Виробництво Китаю затратило великі засоби на облаштованість цих районів.
У цілому з урахуванням недержавних засобів у кожен гектар зони
вкладалося 15-17 млн. доларів. По офіційним даним, через економічно зони
Китаю проходить 2/3 його зовнішнього обороту.

У 90-і роки активізуються процеси по формуванню міжнародних вільних
економічних зон. Так, мається проект створення спеціальної економічної
зони «Туманган» (Туманцзян). Ця вільна економічна зона повинна бути
створена на стику границь Росії, Китаю і КНДР. Проект розрахований на 20
років, його вартість на першому етапі оцінюється в 90-110 млрд. доларів.

ВЕЗ «Туманган» припускає участь Японії, Південної Кореї, Монголії,
Китаю, КНДР і Росії. У вільній економічній зоні буде побудований великий
порт, численні промислові підприємства з використанням китайською і
корейською робочою силою. Росія повинна буде поставляти на ці
підприємства сировина для переробки. Підприємці, що організували
виробництво у вільній економічній зоні, будуть користатися поруч пільг.
Передбачається, що зони будуть мати гнучкі границі, до участі в
спільному освоєнні можуть підключатися також і суміжні райони.

Відпрацьовування ділових контактів не на міждержавному, а на
регіональному рівні привела до появи так званих еврорегіонів, як форми
організації зовнішньоекономічної взаємодії. Еврорегіон являє собою
добровільне об’єднання прикордонних областей різних держав, насамперед у
господарській сфері, з метою інтенсифікації зв’язків один з одним. Вищі
органи влади кожної країни, що здійснює свою діяльність у рамках
еврорегіона, делегують даної області повноваження, що сприяють
інтенсифікації прикордонних господарських і інших зв’язків. Активну роль
у створенні еврорегіону грають Польща, Словаччина, Чехія, Угорщина, а
також Україна і Бєларусь.

4. Огляд існуючих моделей ВЕЗ у світі

4.1. Загальні зведення про існуючі моделях ВЕЗ у світі

Число ВЕЗ в економічно розвинутих країнах Заходу, очевидно, уже
перевищує 250. Приблизно 90 з них знаходяться в Західній Європі.
Здебільшого це вільні торгові (безмитні) зони в морських портах для
здійснення вантажно-розвантажувальних операцій із транзитними вантажами.
Прикладом такого роду можуть служити шість «вільних портів» ФРН –
Гамбург, Кіль, Емден, Куксхафен, Бремерхафен і Бремен. «Вільна гавань» у
Гамбурзі спеціалізується також на суднобудуванні, судноремонті,
нафтопереробці; у ній зайнято 60 тисяч чоловік. Для Великобританії більш
характерні підприємницькі зони, для Швейцарії – страхові і банківські. У
деяких країнах регіону виникли також науково – впроваджувальні зони і
експортно-промислові (ірландський винахід, зв’язаний з аеропортом
Шеннон).

У країнах Східної Європи вільні економічні зони стали виникати
наприкінці 70-х – початку 80-х років. До кінця 80-х років їх було вже
більш 40, в основному в Югославії й Угорщині, але також у Польщі,
Болгарії. Як і в Західній Європі, це були переважно зони вільної
торгівлі, розташовані в морських і річкових портах (Рієка, Сіліт,
Белград, Будапешт, Русе, Щецин).

У США загальне число ВЕЗ перевищує 130. Серед них найбільш поширені зони
вільного підприємництва і науково – впроваджувальні ВЕЗ. Такі ж зони
характерні і для Японії.

У країнах, що розвиваються, перші вільні економічні зони виникли в
середині 60-х років; прикладом такого роду може бути ВЕЗ «Кондла» в
Індії. Спочатку їх було небагато, але потім почався дійсний бум. Хоча
існуючі оцінки числа таких зон у країнах, що розвиваються, дуже
суперечливі (від 100 до 300), у будь-якому випадку вони свідчать про їх
дуже широке поширення. У цих зонах зайняте близько 1,5 млн. чоловік.

Майже всі країни, що розвиваються, узяли за зразок ірландський Шеннон і
стали створювати в себе насамперед експортно-промислові ВЕЗ, що
найчастіше орієнтуються на морські порти й аеропорти. Ціль їхнього
створення – форсований розвиток окремих галузей промисловості,
стимулювання експорту, залучення іноземних капіталів, а також передовий
техніки технології. Що ж стосується різного роду пільг для іноземних
інвесторів, то вони, як правило, ще більші, ніж у країнах Заходу. Треба
мати також на увазі, що цих інвесторів тут особливо залучає наявність
дешевої, але дисциплінованої і готовий до напруженої праці робочої сили.

Більш за все спеціальних економічних зон у країнах, що розвиваються,
Азії, у першу чергу в «нових індустріальних» і в країнах АСЕАН. На ВЕЗ
Сінгапуру зайнято більш 220 тисяч чоловік, Гонконгу – 100 тисяч; деякі
автори вважають навіть, що Сінгапур, як держава, і Гонконг, як
територія, у цілому виявляють собою вільні економічні зони. Велике число
зайнятих також на ВЕЗ Республіки Корея (150 т.) і Тайваню, а також
Малайзії, де нараховуються десятки таких зон. Головні інвестиції в
місцеві підприємства належать фірмам Японії, а продукція їх
направляється насамперед на ринок США.

Друге місце по числу і значенню ВЕЗ займає Латинська Америка, де такі
зони функціонують у Мексиці, Бразилії, Чилі, деяких інших країнах.
Найбільша з них знаходиться на границі Мексики і США з розрахунком на
використання дешевої місцевої робочої сили і збут продукції на ринках
північного сусіда. Тут зайнято майже 250 тисяч чоловік, а по експортному
виторгу ця зона уступає тільки доходам від продажу нафти. У Колумбії
росте значення ВЕЗ «Таранкваль», у Бразилії – ВЕЗ у Манаусе, що важливо
для розвитку колонизуемого басейну Амазонки. (№5, стор.282-284).

Як приклад розглянемо модель розвитку ВЕЗ у Латинській Америці і Китаї.

4.2. Модель розвитку ВЕЗ у Латинській Америці

Формування спеціальних економічних зон у країнах Латинської Америки
відбувалося на наступних загальних принципах:

Зони створювалися з ініціативи центральних, а не місцевої влади виходячи
з загальнодержавних інтересів;

Їхньому створенню передувала підготовка відповідної законодавчої бази,
реалізація положень якої на практиці відбувається нерідко через 3-4
року;

Були чітко визначені різні типи вільних зон: виробничі,
експортно-виробничі, чисто торгові, оффшорні і т.д. І відповідно до
цього передбачалися різні величини податкових, митних і інших пільг;

Спочатку під зони приділялися обмежені території, що поступово
розширювалися, рідко досягаючи великих розмірів (торгова зона «Колона» у
Панамі з річним оборотом у 8 млрд. доларів США за 40 із зайвим років
існування не досягла навіть площі в 300 га);

Кількість зон збільшувалося поступово.

Спочатку створювалися торгові зони. Пільги для компаній, що функціонують
у них, стосуються насамперед митного обкладання. Товари, завезені на
територію зони, не підлягають обкладанню митними пошлинами і податком на
імпорт і звільнені від інших видів контролю над імпортом, що включаються
в митне законодавство країни. У зонах, розташованих, як правило, поблизу
великих торгових портів, наприклад у Барранкілья в Колумбії, юридичні і
фізичні особи, що займаються зовнішньоторговельною діяльністю, мають
право безперешкодне ввозити і вивозити товари, перевантажувати і
складувати їхній (на термін до одного року без сплати податків),
розфасовувати, продавати оптом і вроздріб. Можливість безмитного
збереження продукції в чеканні сприятливих змін кон’юнктури на світових
чи ринках на внутрішньому ринку країни, де розташована зона, надзвичайно
вигідно постачальникам. Постачання з зони на внутрішній ринок
обкладаються митом і податком на імпорт, як на аналогічні товари,
безпосередньо завезені з-за кордону.

Діяльністю на території вільних торгових зон займаються, насамперед,
місцеві підприємці. У 1995 році на територіях Аргентини, Бразилії,
Парагваю, Уругваю діє зона вільної торгівлі «Меркосур».

Згодом у вільних торгових зонах стали виникати підприємства по обробці
ввезених товарів. Тому вільні торгові зони поступово перейшли в ранг
вільних виробничих зон.

Переважна більшість виробничих зон працює на експорт. По законодавству
Бразилії підприємства ексортно-виробничих зон зобов’язані поставити за
рубіж 100% продукції.

Деякі зони (наприклад, зона «Манаус» у Бразилії й острів Вогненна Земля
в Аргентині) працюють тільки на внутрішній ринок.

4.3. Модель розвитку ВЕЗ у Китаї

Серед країн, що розвиваються, дуже помітний розвиток і резонанс одержали
спеціальні економічні зони Китаю. Почавши з невеликих територій,
об’єднаних спецзонами на самому початку 80-х років, китайське
керівництво до середини 90-х років поширило їхній режим на сотні
квадратних кілометрів. Крім найбільш відомих у країні і за рубежем
спеціальних економічних зон – «Шеньчжень», «Чжухай», «Сямень»,
«Шаньтоу», що мають багаторічну історію, а також спеціальної економічної
зони «Хайнань» (існує з 1988 р.), у країні помітний розвиток одержали
зони техніко-економічного розвитку (більш 2-х десятків) і зони розвитку
нової і високої технології – технопарки. Особлива роль приділяється
шанхайській зоні економічного розвитку «Пудун». Значення проекту,
розрахованого на кілька десятиліть, визначається не тільки тим, що зона
«Пудун» повинна стати в перспективі великим центром промислового
виробництва Китаю, але і покликана сприяти перетворенню Шанхая в
найбільший торговий і фінансовий центр Азіатсько-Тихоокеанського
регіону.

Створення спеціальних економічних зон стало важливою складовою частиною
проведення відкритої зовнішньоекономічної політики, проголошеної
китайським керівництвом наприкінці 70-х років. При виборі моделі
розвитку ВЕЗ китайське керівництво виходило з поточних потреб країни і
досвіду функціонування спеціальних зон в інших країнах. Найбільше
детально вивчався досвід Сінгапуру, Тайваню, США. У ході підготовки
організації спеціальних економічних зон було запропоновано кілька
варіантів режиму їхнього функціонування. У результаті був обраний шлях
організації ВЕЗ зі створенням у їхніх рамках структури господарства,
орієнтованого на експорт, усіляке залучення іноземного капіталу, а також
істотне поліпшення технології виробництва. Спеціальні економічні зони
стали грати сполучну (буферну) роль з іншими районами країни, реалізуючи
політику «відкритих двер».

З початку 90-х років у портових містах, спеціальних економічних зонах
КНР починають виникати вільні митні території – вільні зони торгівлі
(ВЗТ), що як указують китайські фахівці, будуть розвиватися по моделях,
подібним з існуючими в інших країнах.

Практика функціонування китайських спеціальних економічних зон і інших
районів з пільговим інвестиційним кліматом продемонструвала безсумнівні
успіхи. До числа досягнень ВЕЗ як китайські, так і закордонні фахівці
відносять насамперед високі, стійкі темпи економічного росту, великі
обсяги притягнутих у зони іноземних інвестицій, значне підвищення
продуктивності праці і, нарешті, істотний ріст рівня життя населення.

Вільні економічні зони в КНР (крім загальних з іншими країнами цілей
спецзон) у цілому є експериментом по використанню ринкових відносин в
умовах переваги державної власності. Перехід «усі разом» до ринкового
господарства визнаний у Китаї неприйнятним, чреватої серйозними
потрясіннями для народу й економіки в цілому. Специфіка китайського
досвіду регулювання вільних економічних зон полягає в тім, що вони для
сучасного Китаю щось більше, ніж спеціальні райони по стимулюванню
іноземного і вітчизняного підприємництва, залученню інвестицій,
прискореному розвитку тих чи інших галузей і ін. У спеціальних
економічних зонах Китаю відбувається становлення й обкатування, як
відзначають китайські економісти, економічної моделі, по якій у 21
столітті буде жити практично весь Китай.

4.4. Висновки про загальні риси, досягнення й особливості розвитку ВЕЗ
у світі

Світовий досвід функціонування вільних економічних зон дозволяє
сформулювати основні висновки про їхні досягнення, загальні риси й
особливості розвитку. Функціонування спеціальних економічних зон у
промислово розвитих країнах свідчить, що в основі їхнього успіху лежить,
з одного боку, гарне планування первісних стадій їхнього розвитку, а з
іншого боку – гнучкість керування зонами. Ситуація, що змінюється, у
світовому господарстві (НТР, конкуренція між транснаціональними
корпораціями, зміни в курсах валют, зміна в системі міжнародного обміну
й ін.) впливає на розвиток ВЕЗ і відповідно вимагає адекватного
реагування на ці зміни.

Соціально-економічні вигоди від створення зон (зовні — торгових у США,
«Шеннон» в Ірландії та ін.) досить вагомі. Ці зони створили значне число
робочих місць, оживили міжнародний торговий обмін, підвищили
зовнішньоторговельну результативність, науково – виробничий потенціал і
ін. Важливим аспектом діяльності спеціальних економічних зон у
промислово розвитих країнах є те, що вони працюють не тільки на
світовий, але і на внутрішній ринок.

Вільні економічні зони, що функціонують у країнах, що розвиваються,
мають ряд загальних рис розвитку:

По-перше, найбільше поширення в цих країнах одержали експортно-виробничі
зони. Як було сказано вище, створення ЕВЗ визначається рядом економічних
причин, і насамперед, потребою розвитку і виробництва промислових
товарів на експорт, залучення в країну іноземного капіталу, передової
науки і технології, сучасної технічної інформації.

По-друге, особливий режим господарювання у вільних економічних зонах
стає більш ліберальним і пільговим для іноземних підприємців. Це
зв’язано з посиленням міжнародної конкуренції між спеціальними
економічними зонами і відповідно спробами довести свої порівняльні
переваги перед подібними іншими ВЕЗ.

По-третє, у процесі функціонування вільних економічних зон відбувається
торгово-промислова диверсифікованість їхньої діяльності, комплексний
розвиток. Сучасна НТР на перший план висуває вільні економічні зони, у
яких зосереджуються наукомісткі галузі виробництва, зв’язані з
розробками нової і високої технології.

Помітна роль вільних економічних зон у соціально – економічному розвитку
окремих відособлених районів різних країн, тієї чи іншої галузі
виробництва, у залученні іноземного чи капіталу пожвавленні діяльності
дрібного і середнього вітчизняного підприємництва, проте, не дає досить
основ розглядати їх як універсальний спосіб модернізації економіки.
Ступінь впливу функціонування спеціальних економічних зон на іншу
територію країн, що розвиваються, є досить обмежений. Для промислово
розвитих країн, як правило, і не ставиться спеціальною задачею поширення
такого впливу. Організація ВЕЗ грає строго визначену роль у пожвавленні
підприємницької діяльності даного чи регіону в акцентуванні уваги на
розвиток тієї чи іншої галузі економіки. Крім того, утворення вільних
економічних зон сполучено, як правило, зі значними капіталовкладеннями і
наступними істотними зусиллями держави по їхньому розвитку. Без строго
визначеної централізованої підтримки вони практично нежиттєздатні.

5. Становлення ВЕЗ у Молдові

Вільні економічні зони широко поширені у світі. Ці крапки економічного
росту привабливі для іноземного капіталу з погляду оподатковування,
гарантій про незмінність нормативної бази, а також спрощення
бюрократичних процедур і надійної безпеки. Вони роблять на економіку
країни як прямий, так і непрямий сприятливий вплив. Це імідж країни,
нові робочі місця з можливістю навчання новим технологіям і новій
культурі виробництва. До цього необхідно додати і відрахування в бюджет,
можливість одержання ділових послуг на сучасному міжнародному рівні,
виробництво імпортозамінюючих товарів, збільшення експорту, високі темпи
розвитку конкретної території, оголошеною вільною економічною зоною.

Саме це послужило основою для прийняття в 1995 році закону «Про Зону
вільного підприємництва «Expo-Business-Chisinau». Був ще один фактор, що
вплинув на це рішення — територія колишньої ВДНГ занепадала, на її
утримання виділялося тільки 30-50% необхідних для цього коштів. Останні
інвестиції на розвиток були спрямовані ще в 1984 році. Тому було
вирішено відробити нову для республіки форму господарювання саме на цій
території.

Організація вільної економічної зони класичного типу вимагає на етапі її
створення серйозних витрат на розвиток інфраструктури. Однак якщо за
якимись причинами не можуть бути виділені такі кошти, то
використовуються інші варіанти організації зони з метою створення
особливої привабливості для капіталу. У період становлення
застосовуються відмінні від «класики» види діяльності, наприклад,
роздрібна торгівля. Подібного роду зони діють у багатьох країнах
Латинської Америки.

Молдова вибрала саме такий шлях для створення першої ВЕЗ, у тому числі
через прозорість молдавських границь, високого рівня тіньової економіки
і т.п.

Інша відмінність від класичної схеми полягає в тім, що резиденти вільної
зони, обов’язково повинні були стати резидентами РМ. Таким чином, вони
включалися в існуючу в країні систему контролю за дотриманням діючого
законодавства. А за Адміністрацією вільної Зони залишався, в основному,
контроль за виконанням специфічних положень законодавства. При цьому
держава надала інвесторам гарантії того, що законодавство про вільну
економічну зону не буде мінятися в плині 10 років. Це усе дало великий
імпульс для підприємницької ініціативи. У Молдову пішли інвестиції, ЗСП
«Expo-Business-Chisinau» в умовах загальної депресії стало крапкою
економічного росту.

За два роки резидентами ЗСП стали 64 іноземні фірми, що представляють 22
країни. За станом на 30 вересня 1998 року було інвестовано майже 62 млн.
лей, причому з них 1/5 безоплатно в розвиток інфраструктури зони. До
кінця 1998 року очікувалося одержання інвестицій на 100 млн. лей.
Активно освоювалися нові види діяльності. Виробництво товарів досягло
вже 11% від загального обсягу обороту у вільній зоні. Налагодився випуск
комп’ютерів, електронних газових пальників для тютюносушилок,
телевізорів, касових апаратів і ін.

Обсяг надходжень у бюджет з цієї території з урахуванням ряду спільних
підприємств, що раніше працювали в РМ і минулих по конкурсі у вільну
зону, збільшився в 15 разів. Цікава динаміка. Так, якщо в першому
півріччі 1997 року платежі в бюджет склали 2,4 млн. лей, то в другому
півріччі вже 6,5 млн. лей. За цей час було створено майже 1500 нових
робочих місць. До них можна додати близько 400 нових робочих місць,
створених у підрядчиків.

Завдяки цілеспрямованій роботі порядку 150 місцевих виробників
реалізували товари через торгову мережу вільної Зони, досить успішно
конкуруючи з імпортерами.

Організація ЗСП споконвічно розглядався як спосіб, модель виходу
економіки республіки з глибокої економічної і соціальної кризи.

Перша задача – призупинити руйнівний процес на території ВДНГ – була
вирішена буквально за півроку. Далі, відповідно до затвердженої
концепції і генеральної схеми розвитку була закладена основа створення в
ЗСП бізнес – центра.

Друга задача – організація виробництва товарів, у першу чергу, на
території субзон. У першому півріччі1998 року (до внесення виправлень у
законодавство) вісім резидентів збиралися відкривати виробництво в
субзонах, закуповували устаткування.

Цьому сприяла торгівля, і в першу чергу, роздрібна, котра займала менш
40% від всього обороту у вільній Зоні. Але саме вона послужила головним
прикриттям початку боротьби проти вільної Зони. Відповідно до
законодавства 1998 року, одна фізична особа була вправі придбати товари
без ПДВ і митних пошлин на суму 250 доларів США на місяць. Частка
товарів, реалізованих у вільній Зоні, не перевищувала 3-4% від
обсягу легальної торгівлі в республіці, при цьому магазини Зони давали
35% від усіх доходів у торгівлі республіки.

Ще одна задача, розв’язувана вільною Зоною – це боротьба з чорним
ринком. Наступ держави на вільну Зону на цьому фронті викликав
об’єднання проти ЗСП сил, що мають прямий інтерес на чорному ринку. А
чорний ринок у РМ дуже значний – більшість кількості всієї торгівлі.

Поява торгівлі в ЗСП зруйнувало монополію чорного ринку і викликало
зниження на ньому цін. Але покупці віддавали перевагу вільній Зоні, тому
що тут не було ризику як харчові продукти, а при покупці складної
техніки клієнт одержував гарантії на наступне її обслуговування. Заробив
економічний механізм боротьби з чорним ринком, але держава не
скористалася їм для подальшого настання. Під впливом впливових сил
тіньової економіки почалося формування суспільної думки на тему: «ЗСП
завдає шкоди бюджету». Став проповідуватися гасло несправедливості
різних умов для резидентів у вільній Зоні й інших підприємцях. До цього
була підключена і легальна торгівля, хоча, як показує статистика, ЗСП на
товарообіг легальної торгівлі не вплинула. Був знайдений привід і
можливості для залучення в боротьбу проти вільної Зони і міжнародних
структур.

У результаті 8 серпня 1998 року виправлення в закон про бюджет позбавили
роздрібну торгівлю податкових і митних пільг, незважаючи на 10—літні
гарантії, надані законом. Потім пішов ряд суперечних закону інструкцій
Мінфіну. У розвитку вільної економічної зони наступив період спаду:
бюджет одержав на 1 млн. лей менше, більша кількість працівників ЗСП
пішли в примусову відпустку чи були звільнені, застигли будівництва,
порушилися укладені контракти, залишилися неповерненими банківські
кредити, збанкрутували багато резидентів і адміністрація.

Протягом 2,5 – 3 наступного років у результаті вичікувальної і нерішучої
політики уряду РМ ЗСП не розвивалася, але і не вмерла остаточно, тому що
були скасовані пільги тільки у відношенні роздрібної торгівлі. Всі інші
переваги, що надає резидентам закон про ЗСП, залишилися. В даний час
діяльність і інвестиції деяких резидентів продовжуються. ЗСП зберегла
свою привабливість для інвесторів і може стати гарним трампліном для
розвитку. Багато в чому це обумовлено збереженням ряду пільг і переваг
при здійсненні виробничої діяльності, оптової торгівлі і наданні різного
виду послуг. Наприклад, товари зроблені в ЗСП при вивозі з її території
звільняються від акцизів і ПДВ, вони також звільняються від митних
пошлин при їхньому вивозі на митну територію Молдови. При цьому
примітно, що звільнення від митних пошлин застосовується при
тимчасовому вивозі товарів із Зони, без їхньої реалізації, а також і при
ввозі назад у переробленому чи доробленому виді, якщо ступінь переробки
не перевищує 50%. Така можливість сприяє стимулюванню роботи як
резидентів, так і їхніх партнерів за межами Зони, але на території
Молдови. Цілком звільнені від сплати мита і товари, що вивозяться через
ЗСП за межі митної території Молдови, незалежно від місця їхнього
походження. Це сприяє розвитку оптової торгівлі. Зберігся і порядок
звільнення від сплати ПДВ і акцизів на товари і послуги, увезених на
територію ЗСП через межі Молдови, а також відбуваються з Молдови і
призначених для кінцевого споживання. Товари, зроблені в Молдові і
раніше імпортовані в ЗСП, можуть продаватися на території Зони без
сплати митних процедур.

На території ЗСП ведеться активне будівництво офісних приміщень. Робота
в сфері надання послуг на території ЗСП – одне із самих вигідних і
перспективних напрямків діяльності. При відкритті офісу на території
Зони фірма одержує можливість робити послуги без ПДВ. Також резиденти
Зони одержують податкову пільгу по сплаті прибуткового податку в розмірі
45% від встановленої в Молдові ставки протягом перших п’яти років своєї
діяльності. Т.е. ставка прибуткового податку складе всего 12,5%, весь
інший прибуток можна використовувати на розвиток. Крім того, резиденти,
що інвестували в розвиток ЗСП капітал, еквівалентний не менш $250000, на
п’ять років цілком звільняються від сплати прибуткового податку.

Саме тому усе більше фірм, як на території Молдови, так і за її межами
прибігають до послуг резидентів Зони. Закордонні партнери частіше
використовують можливості складського збереження своїх товарів з
наступним їх реекспортом чи оптовим продажем. Молдавські фірми, крім
цього, прагнуть і до встановлення партнерських відносин з резидентами по
переробці різних товарів.

Усе це активізує діяльність резидентів зони, сприяє зростаючому попиту
на складські й офісні приміщення.

Вище ми докладно розглянули одну з вільних економічних зон Республіки
Молдова. Крім цього, на території РМ утворені і функціонують наступні
зони: «Виробничий парк «Отачь-бізнес» (№11), «Виробничий парк «Тараклія»
(№12), зона вільного підприємництва «Твардіца» (№13), «Виробничий парк
«Валканеш» (№14). Усі перераховані вище ЗСП знаходяться на початковому
шляху свого розвитку, тобто на стадії становлення.

Висновок

Цілі, переслідувані іншими країнами при створенні ВЕЗ, переважно не
відрізняються друг від друга. Спеціальні економічні зони можуть служити:

Фактором залучення економіки в МРТ через розвиток
експортно-орієнтованого чи імпортозаміщуючого виробництва;

Стимулом розвитку окремих регіонів країни;

Засобом удосконалювання спеціальних галузевих виробництв;

Як територію вільного виробництва, де апробується особливий механізм
переходу до ринку;

Способом непрямого впливу, що модернізує, на економіку через
демонстраційні і навчальні ефекти, що виходять за межі зональної
території;

Методом утворення в національній економіці так званих центів розвитку,
чи центрів росту.

Однак усі ці цілі відразу не можуть бути досягнуті. Та й прагнути до
цьому зовсім не обов’язково. Молдові, як і іншим країнам, що знаходяться
на стадії переходу до ринкових відносин, у даний час можна
сконцентрувати свої зусилля на досягненні усього лише декількох
пріоритетних цілей. Треба виборчо проводити визначені заходи, що будуть
сприяти залученню іноземного капіталу в країну.

Мені представляється, що на нинішньому етапі участі Молдови у світовій
економіці головною метою створення вільних економічних зон є глибоке
включення республіки в міжнародний поділ праці за допомогою залучення в
ці зони іноземного капіталу. Хоча б наближене досягнення цієї мети
припускає рішення багатьох важливих економічних задач.

Насамперед, необхідно розробити державну програму організації
спеціальних економічних зон на території республіки Молдова. При цьому
доцільно саму програму розвитку ВЕЗ скласти з ряду частин.

Постійною складовою повинний бути сектор регламентації умов
функціонування спеціальних економічних зон. Закордонні інвестори
зацікавлені мати чітке представлення про митні пільги, тобто про
звільнення їхній від імпортних пошлин чи їхньому істотному зниженні в
порівнянні зі звичайними. Їх необхідно ознайомити з податковими
пільгами, тобто зі зниженням чи повним зняттям податків на додаткову
вартість і на прибуток, а також акцизів. Інвестори повинні бути
інформовані про надання різного роду бюджетних субсидій, про спрощений
правовий режим установи і реєстрації своїх підприємств, про банківське
пільгове кредитування і повну лібералізацію валютних операцій. З усіма
цими й іншими умовами закордонні підприємці повинні не зволікаючи
ознайомитися в інформаційному центрі зональної території.

У літературі, присвяченої питанню створення ВЕЗ, велика увага
приділяється наданню закордонним інвесторам різного роду пільг – митних,
податкових, правових і ін. Це закономірний підхід, що відбиває практику
формування вільних економічних зон в інших країнах світу. Однак цим
обмежуватися не можна. Справа в тім, що, на думку багатьох закордонних
експертів, найбільший інтерес для іноземних інвесторів представляють не
додаткові прибутки від надання їм яких-небудь пільг, а скоріше
забезпечення доступу до національного ринку. Видимо, ця остання
обставина повинна знаходитися в центрі уваги державних програм по
складанню визначених проектів ВЕЗ, тому що це прагнення припускає
встановлення економічних зв’язків підприємств ВЕЗ з вітчизняними
підприємствами на території РМ і так чи інакше торкається основи
структури національної економіки і механізму її функціонування.

Аналіз закордонного досвіду створення ВЕЗ, а також гіркий досвід
функціонування зони вільного підприємництва «Expo-Business-Chisinau»,
показує, що для їхнього нормального функціонування найважливішою задачею
є забезпечення страхування іноземних інвестицій. Тому невід’ємної
складовою державної програми організації зон на території РМ є
необхідність страхування молдавських і закордонних капітальних вкладень
від різних ризиків, у тому числі і політичних. Страхування також повинне
гарантувати недоторканність капіталу, вкладеного вітчизняними і
закордонними підприємцями в розвиток даної зональної території.

Актуальною задачею державної програми організації і розвитку вільних
економічних зон на території РМ є розробка ефективної системи керування
зонами в центрі і на місцях. З одного боку, ця система повинна
враховувати потреби місцевих територій у залученні іноземних капіталів,
зацікавленість місцевої влади в розвитку керованих ними територій, у
забезпеченні їхнього успішного виходу на світовий ринок. З іншого боку,
надаючи фінансові ресурси на користь зональних територій, уряд
зацікавлений не тільки в задоволенні місцевих, але і
загальнонаціональних інтересів. Тому ключовим питанням створення ВЕЗ є
визначення балансу цих взаємозалежних інтересів. Однак на якому би рівні
– макроекономічному чи місцевому ні розроблялася система керування
спеціальними економічними зонами, у всіх випадках вона повинна
дотримувати основного принципу – бути ефективним інструментом для
інвестора при рішенні всіх організаційних питань.

Розглядаючи вільні економічні зони як важливу складову частину сучасної
ринкової економіки, не слід перебільшувати їхня роль і значимість.
Досвід функціонування ВЕЗ у багатьох країнах світу свідчить про обмежену
можливість їхнього впливу на розвиток національної економіки. Навряд чи
й у Молдові утворення і функціонування спецзон варто піднімати до рівня
самостійного напрямку соціально-економічних перетворень. При «блоковому»
поетапному будівництві ринкової економіки вільні економічні зони будуть
тривалий час залишатися «річчю в собі», а аж ніяк не «полюсами росту»,
що поширюють свій вплив на інший економічний простір. В умовах
«широкозахватного» методу будівництва ринкової економіки вільні
економічні зони не можуть не залучати, крім позитивного підприємництва,
численний криміногенний елемент, залишаючись також досить тривалий
період утвореннями анклавного характеру.

Вільні економічні зони покликані виконувати свою специфічну роль,
концентруючи експортноорієнтоване і імпортозаміщуюче виробництво,
стимулюючи зовнішньоекономічні зв’язки, представляючи «пастки» для
іноземних інвестицій. Вони також повинні стимулювати зосередження
техніко-технологічних інновацій, сприяти освоєнню сучасного ринкового
механізму господарювання.

Список літератури:

Е. Ф. Авдокушин «Міжнародні економічні відносини»,

Москва, Навчальний посібник, Информационно-внедренческий центр
«Маркетинг», 1997

А. И. Балабанів, И. Т. Балабанів «Зовні – економічні зв’язки»,

Москва, «Фінанси і Статистика», 1998

«Бухгалтерські і податкові консультації», №9, 2000

Кишинів, Періодичне видання журнал

А. Р. Горбанів «Оффшорний бізнес і створення компаній за рубежем»,

Москва, Видавниче об’єднання «Анкил», 1995

В. П. Максаковский «Географічна картина світу», частина 1,

Ярославль, Верхне — Волзьке книжкове видавництво, 1996

Д.М. Михайлов «Зовнішньоторговельний контракт»,

Москва, «Закон і право», Видавниче об’єднання «Юнити», 1997

К.А. Семенов «Міжнародні економічні відносини»,

Москва, 1999

«Соціально-економічна географія закордонного світу»,

за редакцією В. В. Вольського, Москва, Крона-прес, 1998

«Економічний огляд «Логос – Пресс», №1, 1999,

Кишинів, Щотижневик

«Економічний огляд «Логос – Пресс», №10, 2001,

Кишинів, Щотижневик

Про зону вільного підприємництва «Виробничий парк «Отачь-бизнес» Закон
Республіки Молдова N 1565-XIII від 26 лютого 1998 року (Monitorul
Oficial N 36-37 від 23 квітня 1998 року)

Про зону вільного підприємництва «Виробничий парк «Тараклия» Закон
Республіки Молдова N 1529-XIII від 19 лютого 1998 року (Monitorul
Oficial N 36-37 від 23 квітня 1998 року)

Про зону вільного підприємництва «Твардица» Закон Республіки Молдова N
626-XIII від 3 листопада 1995 року (Monitorul Oficial N 73 від 28 грудня
1995 року)

PAGE

Похожие записи