Реферат на тему:

Тваринництво, агропромисловий комплекс

Скотарство та інші галузі

Свійське тваринництво виникло на Близькому Сході за 8 тис. років до н.
є. Існують докази того, що за 5 тис. років до н. є. віл тягнув
дерев’яний безколісний плуг, ним користувалися і в Давньому Римі.
Свійські стада овець і кіз відомі щонайменше за 7 тис. років до н. є.

Ламу одомашнили як тяглову тварину, альпака — заради вовни.

Нині у світі розводять велику і дрібну рогату худобу, свиней, овець,
кролів, коней, верблюдів та інших представників тваринного світу.
Природа істотно впливає на ведення тваринництва; зокрема тундра і
лісотундра є сприятливими регіонами для оленярства і, навпаки, для
розведення верблюдів більше придатний аридний клімат, а для молочного
тваринництва потрібні гарні пасовища (які є, наприклад, у Новій
Зеландії).

Молочне і м’ясне скотарство. Велику рогату худобу молочного напрямку
розводять у густонаселених регіонах Європи та Північної Америки. Воно
практично відсутнє у тропічних районах планети. М’ясо-молочний напрямок
скотарства розвивають у помірному поясі та аридних регіонах. Скотарство
м’ясного напрямку поширене в Аргентині, Австралії та США — країнах, де є
великі площі природних пасовищ.

Свинарство. Ця галузь тваринництва має такі напрямки: м’ясний, беконний,
м’ясо-сальний, сальний. Розвивається у густонаселених районах і районах
інтенсивного вирощування картоплі і буряків. Через заборону ісламу
вживати свинину у їжу свинарство не поширене у країнах, населення яких
сповідує іслам. Найінтенсивніше свинарство розвинене у Китаї та США.

Вівчарство. Галузь розвивається за такими основними напрямками:
тонкорунне, напівтонкорунне, напівгрубововняне та грубововняне
вівчарство. Розведення овець поширене у країнах, де є великі пасовища.
Вівчарство — традиційна і високорозвинена галузь в Австралії, Новій
Зеландії, Аргентині, Великобританії, США. У Великобританії овець
розводять через потребу у грубій вовні. Австралійські вівці дають м’яку
вовну.

Оленярство. Розрізняють оленярство північне (розводять північних оленів)
і пантове (розводять плямистих оленів, маралів, ізюбрів). Основні райони
оленярства — тундрові і лісотундрові зони Пів-

нічної півкулі, а також деякі райони Південної Америки. Північних оленів
розводять у Росії, Фінляндії, Швеції, Норвегії, Канаді, США, (Аляска),
пантових — у Китаї, Кореї, Монголії.

Верблюдгвництво. Розвинене в зоні пустель, напівпустель і сухих степів;
розводять дво- і одногорбих верблюдів шести порід. Двогорбі верблюди
бактріан досягають висоти на рівні плечей близько 2,3 м. Основною
біологічною особливістю верблюдів є їхня пристосованість до умов
існування в безводній пустелі і напівпустелі. Верблюдів використовують
як в’ючних та запряжних тварин, а також на м’ясо, молоко і вовну.

Конярство. Нині у світі залишилася лише одна порода дикого коня (кінь
Пржевальського, або монгольський дикий кінь). Сім’я диких коней налічує
сім видів. Серед свійських коней вирізняють легких (верхових) і
ваговиків. Арабська порода вважається однією з найкращих серед верхових
коней.

Коня людина приручила ще за доісторичних часів. Нині у світі налічується
75 млн коней. Економічне значення коня різко знизилося після винайдення
поїзда та автомобіля. Основні напрямки конярства — племінне і спортивне.
Найбільше коней у США, Китаї, Бразилії, Мексиці, Аргентині, Росії,
Монголії.

Кролівництво. Батьківщиною кролів вважаються Південна і Центральна
Європа, Південна Африка, завезені у Великобританію, Нову Зеландію,
Австралію, Америку. Існують дві групи порід кролів — породи Старого і
Нового світу. У Старому світі найпоширеніший європейський кріль. Від
нього походять одомашнені породи кролів, що вирощуються у багатьох
країнах світу за винятком тропічних та екваторіальних. Основні напрями
кролівництва — м’ясо-шкуркове, шкуркове і пухове.

У деяких країнах кролів у природі розвелося так багато, що вони стали
справжнім лихом для сільського господарства. Прикладом може бути
Австралія. Кролівництво розвинене в Росії, Україні, Білорусі, Молдові,
Франції, Італії, США, Великобританії, Угорщині та інших країнах.

Рибництво і рибальство

Рибництво — одна з галузей господарства, що займається риборозведенням,
збільшенням і поліпшенням якості рибних запасів. Вирізняють рибництво у
природних водоймах і ставкове.

Рибальством людство займається здавна, воно поширене скрізь на планеті.
Рибальство — лов і добування риби, морського звіря, китів, морських
безхребетних та інших морепродуктів. Рибальство поділяється на
промислове і любительське; промислове, у свою чергу, поділяється на
океанічне (морське далеко від берегів), морське прибережне і
озерно-річкове. Щороку у світі виловлюють близько 100 млн т* риби.
Щорічний вилов риби в океанах становить 81 млн тонн. До речі, до обсягів
виловленої риби зараховують не лише рибу, а й інші дари моря, наприклад,
крабів.

Половина вилову риби припадає на шість країн: Китай, Японію, Росію, США,
Чилі та Перу. З третини виловленої риби виготовляють корми для тварин.
Здебільшого рибу ловлять на континентальному шельфі. У відкритому океані
вилов практично не ведуть.

У внутрішніх водоймах щороку ловлять 13 млн т риби. Найбільшу кількість
риби з внутрішніх водойм виловлює Китай — 4,1 млн т щорічно. На другому
місці за цим показником перебуває Індія — 1,2 млн т. Найпоширеніша риба
у Китаї та Індії — короп. Колишній СРСР посідав третє місце, виловлюючи
у внутрішніх водоймах 0,9 млн т риби. Для порівняння зазначимо, що в США
цей показник скромніший — лише 75 тис. т риби.

Відбувається переміщення основних районів рибальства з північної у
південну частину Світового океану. Набуває поширення рибальство на
спеціально створених рибних фермах. Рибні ферми забезпечують щорічний
вилов риби в обсязі 10 млн тонн. Найбільшого розвитку вони набули у
Китаї (2,5 млн т) та Індії (1,2 млн т). Вилов риби в морях та океанах,
розведення риби на фермах та інші заходи мають загальну назву
«аквакультура».

Птахівництво

Історичних джерел можна дізнатися, що людство почало займатися
птахівництвом за 3200 років до н. є. Тоді індуси одомашнили

дику курку з джунглів. Пташині ферми з’явилися порівняно недавно —
наприкінці XIX ст. — і птахівництво було переведене на промислову
основу. Вирощування бройлерів, утримання курчат та індиків при штучному
освітленні вперше було запроваджено у США. Згодом з’явилася відгодівля
на птахофермах птахів з використанням кормів, збагачених гормонами. Якщо
раніше м’ясо птахів було їжею заможних людей, то нині у розвинених
країнах світу воно вважається їжею передусім малозабезпечених верств
населення. Захисники природи вважають утримування птахів у клітках на
птахофермах однією з найжорстокіших форм поводження з птахами і борються
з цим.

Основні напрямки птахівництва — яєчне і м’ясне.

Нині птахівництво розвинене у багатьох країнах світу, оскільки практично
не залежить від природних умов. Розвивається інтенсивно і сконцентроване
здебільшого поблизу великих міст і промислових центрів.

Шовківництво

Кілька тисяч років тому китайці винайшли спосіб виготовлення шовку з
кокона шовковичного шовкопряда. Спроба вивезення з Китаю гусениці або її
яйця (кокона) каралася смертю. Секрет виробництва шовку потрапив до
Японії приблизно у III ст. У VI ст. імператор Візантії Юстиніан надіслав
двох перських монахів до Китаю з метою, так би мовити, «промислового
шпигунства». Вони привезли з Китаю яйця шовкопряда у бамбуковій палиці.
Відтоді навколо столиці Візантії Константинополя (нинішнього Стамбула)
почало розвиватися шовківництво. Поступово ця галузь поширилася у
Південно-Західну Європу.

Кормом для гусені шовкопряда є листя шовковичного дерева (шовковиці).
Розведення шовкопряда поєднується з шовківництвом. З кожного кокона
шовкопряда (розміром з невелике яйце) одержують 400-1100 м нитки, яку
використовують для виготовлення натурального шовку. Вирощують шовкопряда
у країнах з теплим кліматом і достатніми кормовими ресурсами для цього.

Нині шовковичного шовкопряда розводять у Китаї, Японії, Індії, Іспанії,
Італії, центральноазіатських державах тощо.

Бджільництво

Відомо, що бджільництвом людство почало займатися ще за 2400 років до н.
є. Спочатку людина збирала мед у гніздах диких бджіл, які вони
влаштовували у дуплах дерев і щілинах між скелями, а згодом людина
почала створювати для бджіл штучні гнізда — борть. Цей промисел одержав
назву бортництво. Сучасне бджільництво розвинулось після винайдення
пересувного вулика з рамками, що виймаються з нього. Перший розбірний
рамковий вулик винайшов російський бджоляр П. Прокопович у 1814 р.
Бджільництво поширене у країнах помірного і субтропічного клімату. Його
основні напрямки — виробництво меду бджолиного, бджолиного воску,
прополісу, бджолиної отрути, маточного молочка, бджолозапилення,
розведення маток і бджолиних сімей.

Основними продуктами бджільництва є мед та віск, бджоли запилюють
сільськогосподарські комахозапильні культури з метою підвищення їх
врожайності.

Відомо близько ЗО тис. видів бджіл, які поширені скрізь, де ростуть
квіткові рослини.

Африканські медоносні бджоли характеризуються більшою, ніж європейські,
працездатністю, а також агресивніші за них. Вони швидше літають,
працювати починають раніше, а закінчують пізніше. Виведення у Бразилії
наприкінці 50-х — на початку 60-х років гібридних бджіл (схрещуванням
африканських і європейських) призвело до появи бджіл-убивць, від яких
гинуть люди, коні, корови. Вони стали справжнім лихом для
латиноамериканських країн.

Агропромисловий комплекс

Агропромисловий комплекс (АПК) — це сукупність галузей народного
господарства, пов’язаних з виробництвом продовольства і предметів
широкого вжитку з сільськогосподарської сировини і постачанням їх
населенню.

В англомовній літературі це поняття відоме як агробізнес. У США воно
включає володіння землею, сільськогосподарський процес, виробництво
сільськогосподарської техніки, переробку сільськогосподарської сировини
і транспортування готових продуктів на ринок. В Європі агробізнес
розуміють дещо вужче. В усьому світі агробізнес характеризується високим
рівнем вертикальної і горизонтальної інтеграції господарюючих суб’єктів.
Умовно АПК поділяється на три групи:

• галузі, що здійснюють виробництво засобів виробництва для сільського
господарства, його матеріально-технічне забезпечення і виробниче
обслуговування;

• безпосередньо сільськогосподарське виробництво;

• галузі і виробництва, що переробляють сільськогосподарську сировину і
забезпечують рух продукту від сільського господарства до кінцевого
споживача (харчова, відповідні галузі легкої промисловості, підприємства
з транспортування, зберігання, реалізації).

Країни з розвиненим сільським господарством характеризуються також
високим розвитком харчової промисловості.

Нині у світі виробництво продуктів харчування збільшується дещо швидшими
темпами, ніж темпи приросту населення. За прогнозом, потреби у продуктах
харчування підвищуватимуться упродовж найближчих двох — трьох десятиліть
на 3—4 % щорічно, тому загроза голоду не зникне. Проблема недоїдання
найгостріша в Африці — з 27 неблагополучних у цьому аспекті країн світу
22 розташовані саме в Африці. У багатих країнах, навпаки, існує
переїдання.

Зарубіжні фахівці виокремлюють п’ять стадій, які проходить
сільськогосподарська продукція на своєму шляху до ринку у розвинених
країнах:

• виробництво;

• обробка;

• пакування;

• транспортування;

• маркетинг.

В економічно розвинених країнах сільськогосподарська продукція до
споживача, як правило, не надходить безпосередньо з поля або
тваринницької ферми. Існує проміжна ланка у вигляді підприємств харчової
промисловості. У «третьому світі» велика частка сільськогосподарської
продукції надходить споживачеві в необробленому вигляді.

Територіально харчову промисловість розміщують поблизу ринків збуту її
продукції.

Список використаної літератури

Авдокушкин Е. Ф. Международные экономические отношения: Учеб. пособие. —
М.: Маркетинг, 2000.

Боринець С. Я. Міжнародні валютно-фінансові відносини: Підруч. для студ.
вузів. — К.: Знання, 1999.

Дахно І. І. Міжнародне приватне право: Навч. посіб. — К.: МАУП, 2001.

Евстигнеев В. Р. Валютно-финансовая интеграция в ЕС и СНГ: Сравнительный
систематизированный анализ. — М.: Наука, 1997.

Економіка зарубіжних країн: Підруч. / А. С. Філіпенко, В. А. Вергун, І.
В. Бураківський та ін. — 2-ге вид. — К.: Либідь, 1998.

Киреев А. П. Международная экономика: Учеб. пособие для вузов: В 2 ч. —
М.: Междунар. отношения, 2000.

Международные валютно-кредитные и финансовые отношения / Под ред. Л. Н.
Красавиной. — М.: Финансы и статистика, 2000.

Овчинников Г. П. Международная экономика: Учеб. пособие. — 2-е изд.,
испр. и доп. — СПб.: Изд-во В. А. Михайлова, 1999.

Пебро М. Международные экономические, валютные и финансовые отношения:
Пер. с фр. — М.: Прогресс; Университет, 1994.

Рокоча В. В. Міжнародна економіка: Навч. посіб.: У 2 кн. — К.: Таксон,
2000. — Кн. 1. Міжнародна торгівля: теорія та політика.

Похожие записи