.

Світовий ринок технологій. Еволюція світової валютної системи. Проблема заборгованості і значення іноземних кредитів для економічного розвитку України

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
2 8521
Скачать документ

Контрольна робота

Світовий ринок технологій. Еволюція світової валютної системи. Проблема
заборгованості і значення іноземних кредитів для економічного розвитку
України.

Зміст

Вступ.

Світовий ринок технологій.

Еволюція світової валютної системи.

Проблема заборгованості і значення іноземних кредитів для економічного
розвитку України.

Список використаної літератури.

ВСТУП

Міжнародний поділ праці та міжнародне кооперування стали основою для
виникнення світового ринку. Його виникнення і становлення є наслідком
дуже тривалого історичного розвитку.

Світова валютна система — це закріплена міжурядовими угодами форма
організації валютних відносин.

Механізм кредитування визначає умови надання кредитної фінансової
допомоги тим урядам, котрі відчувають фінансові труднощі у підтримуванні
ринкового курсу своєї валюти в межах узгодженого діапазону відхилень.

Україна використовує позики міжнародних фінансових організацій — МВФ,
СБ, МБРР, ЄБРР та кредити окремих держав і їх угруповань.

Найбільше іноземних кредитів залучається в результаті співробітництва з
МВФ.

1. Світовий ринок технології

Міжнародний поділ праці та міжнародне кооперування стали основою для
виникнення світового ринку. Його виникнення і становлення є наслідком
дуже тривалого історичного розвитку. Сутність світового ринку та його
структуру можна зобразити схемою, наведеною на рис. 1.

Рис. 1. Схема світового рику.

Зовнішні контури фігури (рис. 1) позначають світовий ринок, який
утворюється в результаті встановлення товарно-грошових відносин між
країнами.

На рис. 2 зображена еволюція форм ринку: внутрішній — національний —
міжнародний — світовий.

Рис. 2. Еволюція форм ринку:

а — внутрішній ринок; б — національний ринок; в — міжнародний ринок; г —
світовий ринок

Найпростіша форма внутрішнього ринку виникла на ранній стадії товарного
господарства, що базувалося на суспільному поділі праці. Поділ праці
неминуче вимагає обміну, з примітивних форм якого і розпочалося
формування внутрішнього ринку. На внутрішньому ринку виробник товару
одночасно був і його продавцем, а покупець — одночасно і кінцевим
споживачем товару, одразу забирав та оплачував товар. Розвиток обміну
привів до появи грошей, що розширило стимули для виробництва тих чи
інших товарів спеціально для обміну. Тільки тоді й змогло з’явитися
товарне виробництво в прямому розумінні слова, тобто виробництво таких
виробів, які потрібні їх виробнику не для власного споживання, а як
носії вартості, що дають змогу отримати натомість десятки інших
потрібних предметів. Іншими словами, з’явилося виробництво на ринок, для
задоволення потреб інших людей. З появою грошей між продавцем і покупцем
стають посередник-купець, який надає послуги з реалізації товару, а
також міняйло, що позичає для нього гроші.

Таким чином, внутрішній ринок являє собою форму господарської взаємодії,
за якої все призначене для продажу збувається самим виробником всередині
країни.

Невдовзі після виникнення внутрішніх ринків почали формуватися
національні ринки. Цьому сприяла спеціалізація внутрішніх ринків (ринки
праці, капіталу, гуртові тощо), частина яких з самого початку була
орієнтована на іноземних покупців (наприклад, на ринку праці —
работоргівля). Отже, національний ринок — це внутрішній ринок, частина
якого орієнтується на іноземних покупців.

Мануфактура, що базувалась на поділі праці, з XVI до середини XVIII ст.
сприяла розвитку виробництва товарів, розширенню національних ринків і
створенню регіональних, міждержавних і міжнародних ринків. Міжнародний
ринок — це частина національних ринків, яка безпосередньо зв’язана із
закордонними ринками.

Великі географічні відкриття спричинили грандіозні зміни в торгівлі,
вивезення у нові землі готових продуктів промисловості. Це дало значний
поштовх розвитку продуктивних сил у Європі, де під тиском попиту в
першій половині XIX ст. виникла велика фабрично-заводська індустрія,
продукція якої вже не могла збуватися на внутрішньому ринку. їй був
потрібний всесвітній збут.

Отже, в епоху первісного нагромадження капіталу локальні центри
міждержавної торгівлі переросли у єдиний світовий ринок. Він остаточно
сформувався наприкінці XIX — на початку XX ст., коли товарне виробництво
у провідних країнах досягло високого рівня розвитку, стало машинним.
Сучасний світовий ринок — це сфера стійких товарно-грошових відносин між
країнами, що базується на міжнародному поділі праці та інших факторів
виробництва.

Світовий ринок став закономірним результатом розвитку внутрішніх і
національних ринків товарів, які вийшли за межі державних кордонів. Для
нього характерні такі риси:

• він є категорією товарного виробництва, яке у пошуках збуту своєї
продукції вийшло за національні межі;

• він виявляється у міждержавному переміщенні товарів під впливом не
тільки внутрішніх, але й зовнішніх попиту і пропозиції;

• він оптимізує використання факторів виробництва, підказуючи виробнику,
у яких галузях та регіонах вони можуть бути застосовані найефективніше;

• він виконує санаційну роль, вибраковуючи з міжнародного обміну товари
та часто їх виробників, які не можуть забезпечити міжнародний стандарт
якості за конкурентних цін;

• на ньому існує особлива система цін — світові ціни;

• на ньому рух товарів зумовлюється не лише економічними факторами
(виробничими зв’язками між підприємствами та регіонами країни), а і
зовнішньоекономічною політикою окремих держав.

Товар, який знаходиться на світовому ринку у фазі обміну, виконує
інформаційну функцію, повідомляючи усереднені параметри сукупного попиту
та сукупної пропозиції. Завдяки цьому кожний учасник може оцінити та
адаптувати параметри свого виробництва до світових.

Світовий ринок є сферою міжнародного обміну і тому має зворотний вплив
на виробництво: показує йому, що, скільки та для кого треба продукувати.
З цього боку світовий ринок є первинним відносно виробника і є
центральною категорією міжнародної економіки та МЕВ.

2. Еволюція світової валютно системи

Світова валютна система — це закріплена міжурядовими угодами форма
організації валютних відносин. Основними її завданнями є сприяння
міжнародному валютному співробітництву та зростання міжнародної
торгівлі, стабілізація валютно-обмінних операцій, створення системи
багатосторонніх розрахунків та усунення валютних перешкод у міжнародній
торгівлі.

Структуру світової валютної системи складають:

— міжнародні засоби обігу та платежу (золото, національні валюти,
міжнародні або композитивні гроші тощо);

— міжнародна валютна ліквідність — це спроможність переміщення валютних
ресурсів, що забезпечують гарантію вчасної оплати зобов’язань у
міжнародній сфері;

— узаконений режим валютних курсів і паритетів (валютний паритет — це
законодавчо встановлене співвідношення між двома валютами, яке є основою
валютного курсу);

— уніфіковані форми і правила міжнародних розрахунків;

— умови конвертованості валют;

— валютні ринки;

— міжнародні валютно-фінансові організації.

З часу формування (друга половина XIX ст.) світова валютна система
видозмінювалась. Зміна валютної системи базується на тому, який актив
визнається резервним, тобто за допомогою якого активу можна регулювати
дисбаланси в міжнародних розрахунках.

Перша міжнародна грошова система була введена в кінці XIX ст. і відома в
історії під назвою “золотого стандарту”. Юридично вона була оформлена на
Міжнародній конференції в Парижі в 1867 р. Конференція визнала золото
єдиною формою світових грошей. Більшість країн тоді ввели “золотий
стандарт”, тобто почали визначати курс і вартість своїх валют кількісним
вмістом золота. Державні банки були зобов’язані обмінювати паперові
гроші на відповідну кількість золота.

Основні валюти обмінювалися на золото за фіксованими золотими
стандартами.

Така практика проіснувала до 1944 р, хоча вже в кінці 20-х років виникла
необхідність її заміни, що було викликано активним впровадженням
кредитних грошей. В цей час на базі національних валют провідних країн
(Англії, США, Франції) почали складатися валютні зони — стерлінгова
зона, зона долара, зона франка. Валюта цих країн застосовувалась у їхніх
колоніях та напівколоніях В 1944 р. була створена міжнародна валютна
система, яка .їм місцем проведення міжнародної валютної конференції (м.
Бреттон-Вудс, США) була названа Бреттон-Вудською системою. В осію ну її
була покладена ідея пристосувати валюти окремих країн дн національних
валютних систем передових на той час США та Англії, Незначний золотий
запас Англії не дав їй змоги виразити золоту ціну фунта стерлінгів.
Панівне становище зайняв долар. Разом :і ним статус резервної валюти
отримав і фунт стерлінгів. Офіційно цю систему називали золотовалютним
стандартом, неофіційно – золотодоларовим. Серед основних принципів
Бреттон-Вудської системи можна відзначити:

1. Збереження за золотом функції світових грошей.

2. Використання як світових грошей поряд із золотом амери канського
долара.

3. Зобов’язання США обмінювати центральним банкам інших країн
пред’явлені долари на золото за офіційним курсом — 35 дол. США за
тройську унцію золота — (31,1 грама).

4. Використання фіксованих паритетів валют до долара, а через нього до
інших валют.

5. Зобов’язання країн підтримувати коливання ринкових курсів
національних валют навколо фіксованих доларових паритетів у певних
межах.

|B

??

??????????

очав переважати в міжнародних розрахунках. Система працювала нормально
до середини 60-х років.

З другої половини 60-х років на світовому ринку змінились позиції Японії
та країн — членів ЄС, національні валюти яких усе частіше почали
використовуватись у міжнародних розрахунках. Водночас США вже не могли в
необхідних кількостях обмінювати долари на золото. Почався відхід від
принципів Бреттон-Вудської системи.

Її місце зайняла Ямайська валютна система. Рішення про її створення було
прийняте в межах МВФ у 1976 р. у м. Кінгстоні (Ямайка) і набрало
чинності у 1978 р. Основні принципи Ямайської валютної системи такі:

1. Демонетизація золота.

2. Перехід до використання національних валют у міжнародних розрахунках.

3. Прийняття системи плаваючих валютних курсів.

4. Надання статусу головного резервного засобу міжнародної валютної
системи так званим спеціальним правам запозичення (СЛІЗ — SDR (Special
drawing rights)), які випускаються МВФ. (ЛІЗ — це безготівкові гроші у
вигляді запису на спеціальних рахунках у МВФ.

СПЗ — це резервні валюти як додаток до існуючих доларових резервів.
Спочатку вартість СПЗ фіксувалась у золоті (одиниця СПЗ = 0,888671 ч.
чистого золота), але з 1 липня 1974 р. їхня вартість визначали відносно
кошика з 16 валют, а з 17 вересня 1980 р. встановлюють відносно п’яти
валют — долара США, марки ФРН, єни, французького франка та фунта
стерлінгів. Кожна валюта має в кошику свою питому вагу, яка станом на
жовтень 1998 р. становила: долар США — 39 %, марка ФРН — 21 %, єна — 18
%, французький франк — 11 %, фунт стерлінгів — 11 %. Курс СПЗ
розраховують щоденно на базі середньозваженого курсу вищеперерахованих
валют.

Сьогодні СПЗ не користуються великою довірою. За обсягом операцій долар
залишається найзначнішою резервною валютою. Станом на ЗО квітня 1994 р.
частка СПЗ в загальній сумі резервів країн-членів (без врахування
золота) становила 2,1 %. Будь-яка країна з дефіцитом платіжного балансу
може обміняти свої СПЗ на валюту, вказану МВФ, без дотримання
яких-небудь спеціальних умов в галузі економічної політики.

Для довідки. Станом на 15 серпня 1994 р. 1СПЗ = 1,45614 дол. США, а 1
дол. США = 0,686748 СПЗ, у жовтні 1998 р. 1СПЗ дорівнював приблизно 1,37
дол. США.

Використовувати СПЗ можуть лише центральні банки держав. Розподіляють їх
відповідно до квоти країни у МВФ.

Європейська валютна система (ЄВС) — це визначені правила розрахунків між
групою країн — членів ЄС. Це замкнуте валютне угруповання, до складу
якого у 1979 р. увійшли: ФРН, Франція, Італія, Бельгія, Нідерланди,
Люксембург, Данія, Ірландія, Великобританія, Іспанія, а пізніше —
Ісландія, Португалія, Греція.

ЄВС базується на трьох основних елементах: спеціальній європейській
валютній одиниці; механізмі валютних курсів та інтервенцій; механізмі
кредитування.

З моменту створення і до 1 січня 1999 р. спеціальною європейською
розрахунковою одиницею було визнано ЕКЮ — спеціальний запис на рахунках
Європейського фонду валютного співробітництва. Він використовувався як
розрахункова база для визначення бюджету ЄС, для розрахунку центральних
валютних курсів, як розрахункова і кредитна одиниця між центральними
банками, а також як база для розрахунку відхилень різних валютних
курсів. Квота національних валют в структурі ЕКЮ визначалася економічним
потенціалом країн (їхньою часткою у сукупному ВНП та товарообігом
країни).

З 1 січня 1999 р. із введенням в обіг єдиної для Євросоюзу валюти — евро
— в Європі почав діяти Економічний і валютний союз. Остаточний список
держав, які готові до впровадження евро, було затверджено главами держав
і урядів країн на саміті 2 травня 1998 p. y Брюсселі. Згідно з цим
списком до монетарного союзу у січні 1999 р. приєдналися 11 з 15 країн
Європейського Союзу — Бельгія, Німеччина, Іспанія, Франція, Ірландія,
Італія, Люксембург, Нідерланди, Австрія, Португалія і Фінляндія.
Утрималися від вступу Англія, Швеція, Данія, а Греція не пройшла за
макроекономічни-ми показниками.

Отже, з 1 січня 1999 р. евро замінив національні валюти держав у
безготівкових розрахунках, а банкноти і монети введено в обіг з 1 січня
2002 р.

З 1 січня 1999 р. Міжнародний валютний фонд у своєму кошику резервних
валют замінив німецьку марку і французький франк на євро.

У таблиці 1 наведено курси валют країн Євросоюзу щодо євро.

Таблиця 1. Країни Євросоюзу та курси їхніх національних валют щодо євро

Країни єврозони, які запровадили євро: Постійні курси перерахунку. 1
євро дорівнює:

Австрія 13,7603 австрійського шилінга

Бельгія 40,3399 бельгійського франка

Фінляндія 5,94573 фінської марки

Франція 6,55957 французького франка

Німеччина 1,95583 німецької марки

Ірландія 0,787564 ірландського фунта

Італія 1936,27 італійської ліри

Нідерланди 2,20371 голландського гульдена

Португалія 200,482 португальського ескудо

Іспанія 166,386 іспанської песети

Люксембург 40,3399 люксембурзького франка

Країни Євросоюзу, які не запровадили євро:

— Данія;

— Греція;

— Швеція;

— Великобританія.

Механізм валютних курсів та інтервенцій базується на двосторонніх
центральних курсах, щодо яких встановлюються допустимі межі коливання.
Країни — члени ЄС зобов’язані підтримувати коливання валютних курсів у
межах ±2,25 %, за винятком італійської ліри, коливання якої можуть
досягти ±6 %. Після кризи 1993 р. межі коливання розширилися до 15 % для
усіх валют, крім німецької марки і гульдена, для яких зберігся рівень
±2,25 % . Підтримують валюти в цих межах за допомогою валютних
інтервенцій центральних банків.

Інтервенції центральних банків для підтримання двосторонніх валютних
курсів в межах допустимих коливань повинні проводитись у
валютах-учасницях. Проте оскільки центральні банки не тримають у своїх
портфелях валюти країн ЄС, то вони змушені в рамках ЄВС погоджувати
взаємні найкороткостроковіші кредитні лінії без обмеження сум. Залік
зустрічних вимог проходить через Європейський фонд валютного
співробітництва. Центральні банки зобов’язані депонувати в цьому Фонді
20 % своїх золотовалютних запасів і їм надається еквівалентна вартість в
ЕКЮ. Якщо після інтервенції є залишки, то про це повідомляється Фонду,
який проводить кліринг цих сальдо.

Механізм кредитування визначає умови надання кредитної фінансової
допомоги тим урядам, котрі відчувають фінансові труднощі у підтримуванні
ринкового курсу своєї валюти в межах узгодженого діапазону відхилень.

3. Проблема заборгованості і значення іноземних кредитів для
економічного розвитку України

Іноземні середньо- і довгострокові кредити країни залучають для
інвестування в економіку, а короткострокові — для зовнішньоторговельних
зв’язків. Крім того, іноземні кредити використовуються для покриття
дефіцитів платіжних балансів, бюджетів, для здійснення структурних змін
у перехідних економіках, подолання глибоких кризових явищ тощо.

Україна використовує позики міжнародних фінансових організацій — МВФ,
СБ, МБРР, ЄБРР та кредити окремих держав і їх угруповань.

Найбільше іноземних кредитів залучається в результаті співробітництва з
МВФ. Надання позичок МВФ розпочалося у 1994 р. і на початок жовтня 1999
р. Україна отримала від МВФ 3,241 млрд дол. США. Кредити було виділено
на економічну трансформацію та досягнення макроекономічної фінансової
стабілізації в Україні. У 1999 р. Україна використала 635 млн дол. США
кредитів МВФ.

Другим за розмірами наданих кредитів Україні є МБРР. Станом на 1 березня
1999 р. їх надано на суму 2,587 млрд дол. США, або 32,8 % від усіх
позичок МФО. З них понад 70 % було спрямовано на покриття дефіциту
платіжного балансу країни та державного бюджету.

Розширюється співробітництво між Україною та ЄБРР. Центральне місце
серед кредитів цієї організації належить позикам на розвиток приватних
малих і середніх підприємств. ЄБРР надає під погоджені проекти кредит,
який становить значну частку їхньої вартості. Зокрема у вартості
розширення в Україні мережі Євробачення частка ЄБРР становить 48,5 %, у
вартості реконструкції аеропорту “Бориспіль” — 34,5 %.

Останнім часом започатковане співробітництво України з МФК
(інвестиційним банком Світового банку для країн, що розвиваються)
переважно з надання технічної допомоги приватним фірмам.

Покладається велика надія на активну кредитну діяльність в Україні ЧБТР
— новоутвореної установи в регіональному об’єднанні ЧЕС, яка передбачає
кредитування розвитку національних економік країн-членів через
інвестиційні проекти.

Не залишаються поза увагою і кредити окремих держав та їх угруповань. Це
перш за все кредити держав — постачальниць енергоносіїв (зокрема
Туркменистан і Росія) та кредити ЄС. У 1999 р. кредити ЄС становили 61
млн дол. США.

Залучення іноземних кредитів є нормальною світовою економічною
практикою. Міжнародні фінансові організації надають кредити певного
призначення, що випливає із принципів і мети їхньої діяльності та
взаємних домовленостей між країнами. Добре, коли ці кредити
використовуються для розвитку економіки країн або точно за призначенням.
В іншому разі це може призвести до закабаления країни (адже кредити
потрібно повертати), втрати національної, а можливо і політичної
самостійності.

PAGE

PAGE 14

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020