Світове господарство, його структуризація й особливості розвитку (шпаргалка)

Світове госп-во, його структуризація й особл-сті розвитку.

Розвиток світ. ринку товарів призвів на зламі 19-20 ст. до
інтенсифікації міжнар. ек. спілкування, яке стало поступово виходити за
межі міждерж. обміну товарами. Розвиток виробничих сил і зростання фін.
к-лу призвели до виникнення світ. госп-ва.

Найбільш поширене визначення: Світ. госп-во (world economy)- сук-сть
нац. господарств, взаємопов’язаних с-мою МПП, ек-них і політ. відносин.

Більш повне трактування світ. госп-ва (СГ) визначає його як ек. с-му, що
самовідтворюється на рівні ПС, виробничих відносин і певних аспектів
надбудівних відносин тією мірою, в якій нац. госп-ва, що входять до неї,
мають певну схожість на кожному з 3-х названих рівнів.

Отже, СГ являє собою певну с-му. Основою виникнення і існ-ня цієї с-ми є
її цілісність, яка передбачає ек. взаємодію всіх складових частин с-ми
на достатньо стійкому рівні. СГ відноситься до числа досить складних
с-м, які характериз-ся множинністю (численністю елементів с-ми),
ієрархічністю і структурністю.

Відносини між окремими елементами СГ формують певні рівні. Виділяють:

– м/н-ний рівень (його формують відносини між державами і він регул-ся
м/н-ними правилами і нормами);

– транснац-ний рівень (його утворюють відносини між ек. потоками, які
виходять за межі нац. кордрнів).

Структуризація СГ. Найрухомішою частиною СГ є світ. ринок, що являє
собою сферу обмінних відносин між країнами та між іншими суб’єктами СГ,
які пов’язані між собою участю у МПП.

На основі різноманітних критеріїв у СГ виділяється певна кількість
підсистем. Мегасистемами (найбільш великими) є 3 групи нац. економік:
(пром. розвинуті країни, (країни з перехідною ек-кою; (країни, що
розвиваються.

Функціональними елементами суч. с-ми СГ є: науково-технічна сфера,
виробничо-інвестиц. д-сть, сфера м/н\ного обігу (світ. торгівля);
валютно-фін. і кредитні відносини.

Особливостями розвитку сучасного світ. госп-ва є:

розвиток міжн. переміщення факторів вир-ва, передусім у формах
вивезення-ввезення к-лу, роб. сили і технології;

зростання на цій основі міжн. форм вир-ва на п/п-вах, розташованих в
декількох країнах, в першу чергу в рамках ТНК;

ек. політика країн, що передбачає підтримку міжн. руху товарів і
факторів вир-ва на двох- і багатосторонній основі;

виникнення ек-ки відкритого типу в рамках багатьох держав і міждерж.
об’єднань;

зростання інтенсивності регіон. інтеграц. процесів, що призводить до
виникнення великих ек. просторів та вилучення відповідного ефекту за
рахунок зростання масштабів вир-ва, але, з інш. боку, призводить до
поділу СГ на окремі сектори внаслідок створення відносно замкнутих
торг.-ек. блоків та інтеграц. угруповань;

поступова зміна ек. основи суч. цивілізації; індустр. модель розвитку
витісняється постіндустр-ною, ноосферно-космічною, суть якої визнач-ся
формуванням “ек-ки розуму”, “ек-ки думки”.

2. Форми ті рівні МЕВ.

МЕВ мають яскраво виражений системний х-р. МЕВ-це с-ма ек. зв’язків з
приводу вир-ва, розподілу, обміну і спож-ня, що вийшли за межі нац.
кордонів.

Отже, сучасні МЕВ є с-мою ек. звязків, які характеризуються:

виходом за межі нац-них госп-в;

взаємодією фіз. і юр. осіб, держав і міжнар. орг-цій;

визначеністю форм;

різними рівнями глибини існ-ня, функц-ня, здійснення.

Рівні МЕВ можна традиційно розбити на макро-, мета- й мікрорівні,
макрорівень-це рівень державних і міждержавних міжнар. процесів,
метарівень-це міжнар. звязки галузевого й регіон. значення,
мікрорівень-це, відповідно, рівень звязків між фірмами різних країн.

Рівні МЕВ також розглядають і за ступенем розвитку стосунків між
субєктами МЕВ, за ступенем тривалості дії угод і переплетеності
економік.

При цьому виділяють такі 4 рівні:

1) Міжнар. ек. контакти. Це-найпростіші, одиничні, випадкові ек.
зв’язки, що мають епізодичний х-р і регулюються переважно разовими
угодами. Зв’язки даного рівня більше притаманні юр. і фіз. особам.

2) Міжнар. ек. взаємодія. Це-добре відпрацьовані стійкі ек. звязки між
суб’єктами МЕВ, які базуються на міжнар. ек. угодах і договорах,
заключених на доволі тривалий період часу.

3) Міжнар. ек. співробітництво. Це-міцні й тривалі звязки кооперативного
типу, які в своїй основі мають спільні, наперед вироблені й узгоджені
наміри, закріплені в довгострокових ек. договорах і угодах. Даному
рівневі притаманне партнерство суб’єктів МЕВ.

4) Міжн. ек. інтеграція. Це-вищий рівень розвитку МЕВ, який
характериз-ся взаємним сплетінням економік різних країн, проведенням
узгодженої держ. політики як у взаємних ек. відносинах, так і у
відносинах з треріми країнами.

Кожен вищий рівень не являє собою щось протилежне до нижчого, а є його
усталеним і розвиненим продовженням, тобто вищий рівень містить в собі
більшість ознак нижчого.

Розглядаючи стр-ру МЕВ, можна виділити також форми МЕВ: (міжн. валютні
відносини; (міжн. фін.-кредитні відносини; (міжн. виробниче
співробітництво; (міжн. науково-техн. співробітництво; (міжн. трудові
відносини (світ. ринок труд. ресурсів); (міжн. торгівля товарами; (міжн.
торгівля послугами (світ. ринок послуг); (міжн. транспортні відносини.

При цьому, слід зазначити що осн. формами МЕВ є : (міжн. торгівля,
(міжн. рух капіталу, (міжн. міграція роб. сили.

Міжн. торгівля є провідною формою МЕВ. Міжн. торгівля являє собою обмін
товарами і послугами між державно оформленими нац-ними госп-вами.

Міжн. рух капіталу-це його переміщення між країнами світу в пошуках
більш вигідної сфери прикладення.

Міжн. міграція роб. сили-це процес її стихійного чи організованого
переміщення в межах нац-ного або міжн-ного ринків праці, зумовлений
х-ром розвитку ПС і виробничих відносин, дією ек. законів.

Міжн. валютні відносини є специф. формою МЕВ: вони, з одного боку,
забезпечують норм. реалізацію інших форм МЕВ, а з іншого боку, мають
власні мех-зми саморозвитку.

3. Характеристика суб’єктів МЕВ.

Суб’єкти МЕВ-це учасники міжн. ек. явищ і процесів, котрі здатні
самостійно й активно діяти з метою реалізації своїх ек. інтересів.

Класифікувати суб’єктів МЕВ можна по-різному. Напр., можна їх поділяти
за критерієм рівнів. Суб’єкти мікрорівня -це п/п-ва, фірми, фермерські
госп-ва, окремі особи. На метарівні діють регіони, галузі ек-ки, котрі
займаються ЗЕД. Для макрорівня характерні зв’язки між д-вами, між
групами держав, між д-вами та міжн. орг-ціями.

Ділять суб’єктів на фіз. і юр. особи.

Фіз. особи-це право- і дієспроможні особи, які у міжн. відносинах
виступають як окремі індивідуали, тобто діють від власного імені й не
представляють ніяких фірм.

Юр. особи-це орг-ції, фірми, корпорації, які займаються ЗЕД й
відповідають наступним ознакам, що установлюються законод-вом
відповідної країни:

– постійність існування, незалежно від окремих елементів, осіб, які
входять до їхнього складу та можуть мінятися;

– наявність власного майна, відособленого від його учасників;

– право купувати, володіти, користуватися й розпоряджатися обєктами
власності;

– право від свого імені бути позивачем у суді й арбітражі;

– самостійна майнова відповідальність.

Юр. особи поділяються на юр. особи публ. права та юр. особи приватн.
права.

Суб’єктами публ. права вважаються такі особи: (держава як скарбниця, як
верховна влада; (підрозділи держ. апарату й держ.-територіальних
обєднань; (сусп.-політ. угрупування й орг-ції держ. значення.

Суб’єктів визначають ще за критеріями способів привласнення й
відповідальності. Виділяють юр. осіб приватн. права: (тов-ва з необмеж.
відп-стю; (тов-ва з обмеж. відп-стю; (АО; (командитні тов-ва;
(одноосібні п/п-ва.

Суб’єктами МЕВ виступають різні об’єднання: фіз. осіб; юр. осіб; фіз. і
юр. осіб.

Особливою є участь у МЕВ такого їх суб’єкта як держава. Держава-це
суверенне утворення, яке володіє верховною владою на своїй тер-рії та
незалежністю по відношенню до інших держав.

Як суб’єкт МЕВ держава виконує подвійну функцію:

1) вона через уповноважені органи може бути безпосереднім учасником
міжнар. операцій;

2) через нормативно-законодавче регул-ня, розвиток інфрастр-ри держава
може сприяти (або заважати) міжнар. д-сті інш. субєктів.

Міжнар. орг-ції беруть участь в МЕВ в залежності від їх цілей, завдань
тощо. МО поділяються:

за юр. природою: міжурядові, позаурядові;

за складом учасників: універсальні, регіональні;

за масштабом д-сті: заг. х-ру, спец. компетенції;

за х-ром д-сті: оперативно діючі, координуючі, консультативні;

за терміном д-сті: постійно діючі, періодично діючі, тимчасові.

Гол. суб’єктами МЕВ на сьогодні є міжнар. п/п-ва або корпорації, серед
яких виділяють багатонац-ні та ТН корпорації.

4. Принципи МЕВ і політ серед-ще їх реалізації.

Розглядаючи усю сук-сть принципів розвитку МЕВ, доцільно розділяти їх на
2 групи: загальні і специфічні.

Заг. принципи розвитку МЕВ:

1. Еволюційність міжнар. ек. процесів, без силового навязування
співробітництва, без підштовхування до цього.

2. Системність розвитку МЕВ, тобто комплексний розвиток с-ми МЕВ,
рівномірний розвиток усіх її взаємодіючих елементів і звязків.

3. Еквівалентність обміну, тобто взаємовигідність ек. звязків для 2-х і
більше партнерів.

Деякі автори ще виділяють такі гол. принципи МЕВ як:

– неконфронтаційність МЕВ, тобто розвиток МЕВ на основі компромісних
кроків назустріч один одному;

– розвиток МЕВ на наук. грунті, у відп-сті з обєкт. з-нами, на базі
наук. досліджень і прогнозів, щоб не допускати дизбалансу світ. ек-ки;

– спільне вирішення глоб. проблем людства.

У суч. міжн. праві діють такі заг. принципи міжн. співроб-ва:

принцип суверен. рівності держав;

принцип невтручання, що означає заборону прямого чи посередгього
втручання з довільних причин у внутрішні та зовнішні політ., ек. та інші
справи довільної держави;

принцип рівноправності та самовизначення народів;

принцип співроб-ва держав для забезпечення міжн. миру і безпеки,
розвитку ПС, культури і т. д.;

принцип поваги прав людини;

принцип добросовісного (сумлінного) виконання міжн. зобовязань.

Специфічні принципи розвитку МЕВ конкретизують зміст заг. приципів.

Основні з них:

кожна держава має право вільно вибирати і розвивати свої політ., соц.,
ек. й культ. c-ми;

повинен бути вільний доступ до моря і від нього для країн, що його не
мають;

взаємна і справедлива вигода для співроб-ва;

надійність і конвертованість валют;

вчасні міжнар. розрахунки;

вчасне погашення боргів і справедл-сть при наданні позик;

підтримка платіжного балансу ;

повага до права власності та інші.

В законод-ві Укр. визначені наступні принципи:

– суверенітет народу Укр.;

– свобода ЗЕД;

– юр. рівність і недискримінація;

– верховенство закону;

– рівний захист укр. та іноз. субєктів;

– еквівалентність обміну, неприпустимість демпінгу при ввезенні та
виіезенні товарів.

На розвиток МЕВ, а отже і на реалізацію принципів розвитку МЕВ великий
вплив справляє політ. серед-ще. Так, із-за політ. причин ожна країна по
відношенню до інших може застосовувати преференції, режими найбільшого
сприяння, інтегруватися з ними. А з іншого боку, можливі тарифні та
нетарифні барєри, ембарго, бойкот, блокада.

Розвиток МЕВ багато в чому залежить від взаємної адаптивності політ.
устроїв, зокрема, демократичних та недемократичних.

Міжнар. політика є своєрідним мех-змом задоволення або узгодження
інтересів субєктів міжн. відносин.

Адекватна реалізація принципів МЕВ можлива в стабільному політ серед-щі.
При цьому важливу роль відіграє політ. стаб-сть країн (це невелика
імовірність зміни політ. статусу країни протягом тривал. часу у вигляді
виникн-ня соц. конфліктів і політ. актів типу тероризму, путчів.)
Діалектичну протилежність до політ. стаб-сті складає політ. ризик, що
передбачає можл-сть: (політ. змови й політ. перевороту; (конфіскації
майна; (націоналізації і навіть експропріації обєктів приват. власності;
(нац-ного, класового неприйняття, неприйняття на грунті релігії та інше.

В світогоспод. практиці є ціла с-ма упр-ня ризиками через засоби їх
уникнення, мінімізації, страх-ня.

5. КЛЮЧОВІ ПОКАЗНИКИ РОЗВИТКУ НАЦІОНАЛЬНИХ ЕКОНОМІК І ПОКАЗНИКИ
ІНТЕРНАЦІОНАЛІЗАЦІЇ.

У практиці порівняльного макроекономічного аналізу головним показником
розвитку національних економік є ВНП на душу населення. За ним країни
поділяються на 3 групи: 41 країна, де економіка має низький (до 580$)
рівень доходів на душу населення; 58 країн середнього рівня з доходом
від 581 до 5999$ (причому середнім у світі є рівень 2335$ на душу
населення); 28 країн з високим доходом (більше 6000$).

Не менш важливим показником розвитку економік є показник заборгованості.
Це агрегатний показник, який визначається через порівняння 4 конкретних
показників з їх граничними значеннями: співвідношення зовнішнього боргу
і ВНП (50%), боргу і експорту товарів і послуг (75%); приросту боргу і
експорту (30%); приросту боргу за рахунок нарахування процентів щодо
експорту (20%). Якщо 3 з 4 показників країни перевищили граничний
рівень, вона вважається країною з високим рівнем заборгованості.

Рівень, або ступінь, інтернаціоналізації національної економіки взагалі
необхідно визначати такими показниками, як:

1) обсяг інтернаціоналізованого (міжнародного) виробництва товарів
послуг і темпи його зростання у порівнянні з обсягами і темпами
зростання валового продукту в світі;

2) обсяги і динаміка прямих іноземних інвестицій в порівнянні з обсягами
і динамікою всіх інвестицій (і внутрішніх, і міжнародних);

3) обсяги і динаміка міжнародної централізації капіталу (у вигляді
міждержавного злиття і поглинання компаній) у порівнянні із загальними
даними про централізацію капіталу (включаючи внутрішньоринкові злиття і
поглинання);

4) обсяги і динаміка великих, складних комплексних міжнародних
інвестиційних проектів (проектне фінансування) у порівнянні із
загальними масштабами подібних проектів ( внутрішніх і міжнародних),
наскільки дозволяє статистика, що існує;

5) обсяги всієї міжнародної торгівлі товарами і послугами і темпи її
зростання у порівнянні з валовим продуктом (необхідно розглядати товари
і послуги не лише в їх сукупності, але і окремо, оскільки
інтернаціоналізація товарного виробництва і обігу внаслідок природних
причин значно вище, ніж у сфері послуг);

6) дані про міжнародні операції з патентами, ліцензіями, ноу-хау;

7) обсяги і динаміка міжнародних операцій банків та інших кредитних
установ у порівнянні із загальними обсягами і динамікою усіх їх
операцій;

8) обсяги і динаміка міжнародних фондових ринків у порівнянні із
загальними розмірами цих ринків і темпами їх зростання (портфельні
інвестиції: загальні і міжнародні), при цьому доцільно розрізняти
основні сегменти цих ринків: облігації та інші боргові зобов’язання
(державні і приватні), акції, похідні цінні папери (ф’ючерси, опціони),
операції своп і репо;

9) обсяги і динаміка валютних ринків у порівнянні із загальними
масштабами грошових ринків.

Значення кожного з цих показників, очевидно, неоднозначне, і тому
доцільно придати кожному з них певну вагу, віддаючи пріоритет сфері
виробництва, науково-технічному прогресу, потім сфері обігу і, нарешті,
фінансовій сфері як найбільш динамічній, але у той же час і дуже
незалежній і частково відірваній від реального сектора економіки. На
основі відповідних даних і з урахуванням їх ваги можна визначити
загальний індекс інтернаціоналізації у сучасній світовій економіці, його
динаміку і подальші тенденції.

В принципі, на базі таких же показників можна розрахувати індекс
інтернаціоналізації щодо окремих країн і регіонів, ступеню їх інтеграції
у світову економіку. При цьому, однак, потрібно враховувати деякі
істотні обставини і обмеження. Процеси інтернаціоналізації розгортаються
передусім і в найбільшій мірі у середовищі промислово розвинутих країн,
що входять в Організацію економічної співробітництва і розвитку (ОЕСР,
29 країн), і разом з ними в групі нових індустріальних країн. Країни,
що розвиваються, беруть участь у цьому процесі у набагато меншій мірі, а
так звані найслабше розвинуті країни (зараз до цієї групи, за
визначенням ООН, входить 51 країна) майже зовсім не беруть участь у
ньому. У зв’язку з цим середні загальносвітові показники занижують
рівень і значення інтернаціоналізації для одних країн і завищують його
для інших. Тому доцільно буде розглядати дане явище передусім щодо
розвинутих країн.

6. Тенденції глобалізації та регіоналізації у розвитку світової
економіки та їх оцінка.

Вперше про глобалізацію заговорили американці. Цей термін було вжито у
статті Т.Левітта, опублікованій у “Гарвард бізнес рев’ю” у 1983 р. він
позначив цим словом феномен злиття ринків окремих продуктів, що
виробляються великими мультинаціональними корпораціями (МНК).Ширшого
значення новий термін набув у Гарвардській школі бізнесу, і головним
популяризатором терміна став консультант цієї школи японець К.Оме, який
опублікував у 1990 р. книгу “Світ без кордонів”. Вважаючи, що світова
економіка віднині визначається взаємозалежністю трьох центрів “тріади”
(ЄС, США, Японія), він стверджував, що економічний націоналізм окремих
держав став безглуздим, у ролі ж сильних акторів на економічній сцені
виступають “глобальні форми”.

Глобалізація економічної діяльності розгортається на двох рівнях: мікро-
і макроекономічному. Як і будь-які інші процеси у ринковій економіці,
все найістотніше починає розвиватися і розвивається насамперед на рівні
самостійних господарюючих суб’єктів. Саме вони встановлюють виробничі,
торгові, науково-технічні, фінансові зв’язки із своїми зарубіжними
партнерами, створюють або купують компанії в інших країнах, формують
транснаціональні корпорації і банки, міжнародні альянси та синдикати.
Головною особливістю глобалізації на мікроекономічному рівні є
насамперед загальна стратегічна орієнтація компаній, глобальна за
характером – чи то орієнтація на ринки збуту у всьому світі, чи то на
такі ж джерела постачання, а також на розміщення виробництва у різних
країнах. Цей перелік основних економічних рушійних сил глобалізації на
мікрорівні відображає переважаючу послідовність у розвитку даного
процесу: збут – постачання – виробництво.

На макрорівні відображаються наслідки цього процесу, що викликають
відповідні реакції з боку держав. Головний (хоча і не єдиний і не
однонаправлений) зміст таких реакцій полягає у понятті “лібералізація”.
Глобалізація економічного життя вимагає його лібералізації, тобто
скорочення чи усунення обмежень на шляху міжнародної торгівлі, іноземних
інвестицій, міжнародних фінансових операцій. Саме це відбувається на
протязі останніх десятиліть.

На думку західних вчених, основою глобалізації економіки стала
інтернаціонаціоналізація не обміну, а виробництва, інституційною формою
якої виступають транснаціональні корпорації (ТНК); їх стрімкий розвиток
відбувається якраз в останні десятиріччя. Злиття, взаємні купівлі
реальних активів чи часток капіталу – характерна риса глобальної
стратегії. Глобальні ТНК все більш виразно виявляють тенденцію до
утворення великих груп, що об’єднують промислові, торгові і фінансові
компанії. Результатом глобальних стратегій стає формування інтегрованої
міжнародної торгово-індустріальної системи, у порівнянні з якою
національні території та держави іноді виступають як другорядні
величини. Справді, річні обсяги продаж деяких ТНК – величини одного
порядку у порівнянні з обсягами ВНП деяких країн.

Регіоналізація являє собою процес, аналогічний глобалізації, але
протилежний їй за напрямком. Його суть полягає у розвитку інтеграційних
процесів у межах окремих угрупувань країн.

Останні два десятиліття спостерігалося зростання інтеграційних процесів
у світі, розвиток тенденцій до спільного вирішення країнами своїх
господарських завдань. Ці тенденції привели до появи ще у першій
половині XX століття декількох десятків регіональних міжурядових та
неурядових організацій. У другій половині століття їх кількість стала
стрімко зростати і склала приблизно 3 тис. Разом з цим виникла і ціла
сукупність регіональних торгових угод. Так у другій половині XX століття
виник “новий регіоналізм”.

Важливим моментом у цьому питанні є вигоди від регіоналізації для країн,
що розвиваються. Адже вони переважно мають досить ліберальні торгові
режими. Тому існують побоювання, що регіоналізація може призвести через
використання регіональними блоками практики активного нетарифного
регулювання до порушення основ вільної торгівлі, які так важко
впроваджуються. Регіоналізація показала, що вона є більш млявою та менш
ефективною, ніж система багатосторонньої торгівлі. Це підтверджує той
факт, що ЄС вже більше 40 років йде до побудови спільного ринку. Другим
недоліком є те, що регіоналізація не спроможна принести більш вагомі
результати, ніж система багатосторонньої торгівлі. Прикладом може
служити угода між Мексикою та США про захист авторських прав. Незважаючи
на факт підписання угоди, Мексика не змогла забезпечити адекватний
захист права на інтелектуальну власність, оскільки ця країна, що
розвивається, значно відстала від технологічного лідера світу.

Таким чином, регіоналізація, з одного боку, стимулює (у своїх межах)
процеси економічного зближення країн, але, з іншого боку, уповільнює
процеси глобалізації, посилюючи відокремленість економічних угрупувань
країн, а також суперечності та конкуренцію між ними.

Реальність полягає у тому, що глобалізація являє собою об’єктивне та
абсолютно невідворотне явище сучасності, яке можна уповільнити засобами
економічної політики (що і відбувається у ряді випадків), але не можна
зупинити або “відмінити”, оскільки це імперативна вимога сучасного
суспільства та науково-технічного прогресу.

7. Міжнародний поділ праці (МПП), його форми і фактори розвитку.

Передумови МПП формуються в процесі сусп. поділу праці за родом д-сті і
його просторової диференціації.

Сусп. поділ праці-це процес відособлення різних видів трудової д-сті,
які взаємодіють між собою й взаємодоповнюють один одного, складаючи
цілісний системний механізм сусп. відтворення.

За родом д-сті виділяють 3 типи сусп. поділу праці:

загальний (зд-ся між великими сферами д-сті людини – пром-сть, сільське
госп-во, транспорт, зв’язок, буд-во, освіта, к-ра, наука…);

частковий (відбувається всередині великих сфер на міжгалузевому та
підгалуз. рівні – машинобуд-ня, переробні галузі, рослин-цтво,
тварин-цтво, громад. транспорт…);

одиничний (притаманний процесам, що відбув-ся всередині фірм, в
залежності від технолог. процесу та орг-ції упр-ня, від функціон.
завдань окремих служб).

За просторовим критерієм виділяють: ( міжрегіональний поділ всередині
країни; ( поділ між країнами; ( поділ праці між групами країн.

МПП-це вищий ступінь розвитку сусп. поділу праці, який виходить за межі
нац-них економік.

МПП є поділом праці між країнами та між їхніми суб’єктами у певних
якісних і кількісних співвідношеннях, опосередкованим обміном між ними
товарами, послугами та інш. рез-тами суспільно-корисної д-сті.

МПП-це процес відособлення різних видів труд. д-сті на міжн. рівні, які
взаємодіють один з одним і взаємодоповнюють один одного, складаючи
об’єктивну основу міжн. обміну товарами, послугами та рез-тами інш видів
д-сті.

Формами МПП є міжн. спеціалізація та кооперація. Вирізняють предметну,
подетальну і технолог. спеціалізацію окремих країн, груп країн або
регіонів світу. Поглиблення спеціалізації зумовлює розвиток видів і форм
міжн. кооперації – міжгалузевої, внутрішньогалузевої, окремих п/п.

На форм-ня МПП і ступінь залучення до нього окремих країн (груп країн)
впливають такі фактори:

природно-географічні (відмінності у клімат. умовах, тер-рії, чисельності
нас-ня, економіко-геогр. положенні, наділеності прир. ресурсами,
наявності моря чи виходу до моря, наявності великих річок чи озер);

соціально-економічні (робоча сила, НТП, виробничий апарат, масштаби і
серійність вир-ва; темпи створення об’єктів виробничої і соц.
інфрастр-ри; особливості істор. розвитку, виробничих і зовнішньоекон.
традицій; соц.-ек. тип нац-ного вир-ва і зовнішньоекон. зв’язків;
соц.-ек. розвиток сусідніх народів (країн);

науково-технологічний прогрес (розвиток науки, рівень розвитку НДДКР,
технолог. диверсифікація, рівень морального зношення осн. засобів
вир-ва; оптимальність розмірів п/п).

Певний, а іноді і виріш. вплив на МПП справляють також політ. фактори,
серед яких виділяють: ступінь розвитку держ. суверенітету, міжн. ек.
позиції в ООН та на світовій арені вцілому, співвідношення політ. сил в
країні, х-р і ступінь впливу держ. інститутів на ек. процеси тощо.

Комбінація зазначених факторів не тільки формує мікро-та макромотивацію
участі у МПП окремих країн (груп країн), але й визначає її ефект-сть.
Проблема пошуку об’єкт. основи МПП для забезпечення постійного багатства
сусп-ва була й залиш-ся центральною в ек. теорії.

8. Середовище МЕВ, його особливості та структуризація.

Середовище МЕВ-це с-ма умов і ф-рів існування міжн. ек. зв’язків. Його
можна розділити на внутрішнє і зовн. середовище.

Внутр. середовище МЕВ-це внутр. будова с-ми МЕВ разом з її внутр.
законами існ-ня, функц-ня й розвитку. Елементи внутр. середовища МЕВ:

ЗЕД країн та їхніх суб’єктів;

упр-ня міжн. ек. процесами, регулювання МЕВ;

форми і види МЕВ;

внутр. закони функц-ня системи МЕВ, тобто це ті явища і процеси, що

відбуваються у світ. ек-ці і мають чітко виражений причинно-наслідковий
х-р, постійно чи періодично повторюються за певних умов.

Зовн. середовище МЕВ-це зовнішні по відношенню до суб’єктів МЕВ
політико-правові, економічні, соц.-культурні та інфраструктурні умови
реалізації форм МЕВ на різних рівнях.

Зовн. середовище МЕВ можна поділити за двома критеріями:

а) за сферами впливу: політико-правове, соц.-культурне, економічне та
інфраструктурне;

б) за безпосередністю впливу дії:

– серед-ще прямого впливу (постачальники, споживачі, конкуренти тощо);

– серед-ще непрямого впливу (політ. та ек. устрій, заг. нормативна
законодавча база, соц.-ек. традиції тощо).

Особливостями зовн. середовища МЕВ є насамперед:

– тісний взаємозв’язок між його сегментами;

– складність та різноманітність;

– відносна невизначеність багатьох параметрів.

Вцілому, зовн. середовищу МЕВ притаманне певне протиріччя. З одного
боку, воно є досить стабільним внаслідок інерційності розвитку політ.,
екон., соц. структур. З іншого боку, за рядом параметрів воно є досить
динамічним, особливо в процесі розвитку сучасних
інформаційно-комунікаційних систем.

З точки зору суб’єкта МЕВ важливо:

– бути інформованим про серед-ще;

– вміти його аналізувати, оцінювати та розуміти з метою впливу на одні
фактори (які піддаються впливу) і врахування інших факторів (що впливу
не піддаються).

В суч. теорії та практиці напрацьовано багато різноман. методів та
інструментів оцінки зовн. серед-ща. Оцінка зд-ся як нац-ними, так і
безпосередньо міжн. інститутами (рейтингові агенства, засоби mass media
тощо). Найвідомішими заг-ними рейтинг. с-мами є BERI (Німеччина),
II(інституційний інвестор), Євромані.

Рейтинг BERI враховує: (політ. стабільність; (ставлення до заруб.
інвесторів; (ризик націоналізації та девальвації; (платіжний баланс;
(бюрократичні питання; (темпи ек. росту; (рівень зарплати і
продуктивності праці тощо.

II-це насамперед рейтинг кредитоспроможності тієї чи інш. країни, який
дають експерти 100 найкрупніших банків світу.

Євромані враховує 3 групи показників:

– політико-економічні (40%);

– ринкові (40%);

– спеціальні кредитні (20%).

11. Ек. середовище розвитку МЕВ і суч. класиф-ції країн світу.

Оскільки МЕВ є підсистемою ек. с-ми, то найважлив. елементом серед-ща
МЕВ є їх ек. серед-ще. До пок-ків ек. потенціалу країни відносять:

ефективність використання прир. ресурсів;

стан наук. досліджень;

демограф. ситуація, наявність кваліфік. кадрів;

фін.-кредитна с-ма країни;

рівень доходів і рівень спож-ня;

стан інтегрованості країни у світ. госп-во та інші.

Отже, складність вивчення та оцінки ек. серед-ща в першу чергу пов’язана
з тим, що нац. ек-ки різняться між собою за кільк і як. пок-ками.

Для оцінки відмінностей країн застосовують метод їх систематизації за
ознаками:

географічними;

організаційними;

економічними;

соц.-економічними.

Найбільш стабільною є систематизація країн за 1) ознакою: Європа, Азія,
Лат. Америка тощо.

За 2) ознакою країни систематизують в залежності від їх участі в МО. При
цьому МО поділяють:

за юр. природою: міжурядові, позаурядові;

за складом учасників: універсальні, регіональні;

за масштабом д-сті: заг. х-ру, спец. компетенції;

за х-ром д-сті: оперативно діючі, координуючі, консультативні;

за терміном д-сті: постійно діючі, періодично діючі, тимчасові.

До останнього часу за 4) ознакою країни поділяли на 3 групи: (кап.
країни; (соц. країни; (країни, що розвиваються з відповідною
орієнтацією. З 1994 р. універс-ним є поділ країн на наступні групи:
(розвинені країни з ринк. ек-кою (24 країни); (країни з перехідною
ек-кою; (країни, що розвиваються.

Багатоваріантність притаманна систематизації країн за 3) ознакою.

стр-ра госп-ва: промислово-розвинені (Нідерланди); аграрні (Болг.,
Мальта); аграрно-промислові (Бразилія, Аргентина); пром.-аграрні
(Греція, Укр.);

рівень ек. розвитку: розвинені; ті, що розвиваються;

ступінь розвиненості ринк. відносин: з розвин. ринк. ек-кою; з ринк.
ек-кою; з централіз. план-ням;

рівень самоорганізації ек-ки: зрілі ек-ки; уразливі ек-ки.

Важливим критерієм є поділ країн за рівнем ВВП на душу нас-ня:

доход на душу нас-ня понад $9 тис. (за даними 1996 р.) – країни Зах.
Євр., США, Канада, Японія, ОАЕ, країни Перської затоки;

$750-$8999 – Греція, Венесуела, Бразилія, постсоц. країни;

( $750 – понад 60 держав (країни Лат. Америки, африк., азіат. країни).

Ще одним важливим критерієм є показники зовн. заборгованості. Виділяють:

– країни з бездефіцитними ек-ками;

– країни з низьк. рівнем заборг-сті;

– країни з вис. рівнем заборг-сті.

Важливим також є поділ країн за інш. ек. критеріями. Зокрема, виділяють
так звані країни-експортери нафти (коли експорт нафти становить (50%
заг. експорту країни).

За рівнем і х-ром зовн.-ек. зв’язків країни поділяються на країни з
відкритою і закритою ек-кою.

13. Заг. хар-тика країн, що розвиваються (КЩР).

КЩР (це 3/4 країн світу) займають понад 60% тер-рії Землі, де проживає
77% світ. нас-ня. Сюди входять всі азіат. країни, крім Яп., країни Лат.
Америки, Африки. Тут зосереджено 89,3% розвіданих світ. запасів нафти й
50,5% газу. Більше 50% світ запасів і видобутку марг. руди, кобальту,
ванадію, золота, платини, алмазів припадає тільки на країни Африки.
Більшість КЩР утворилися завдяки нац. визвольному руху, розпаду колон.
с-ми 60-70-х років. За роки незалежності ці країни здійснили складні
соц.-ек. перетворення, досягли певних цспіхів у створенні основ нац.
ек-ки. Проте переважній більшості з них не вдалося істотно скоротити
відставання від ПРК.

Спільні риси КЩР:

багатоукладність ек-ки: ек. с-ми цих країн представлені різним набором
форм вир-ва від патріархально-общинної і дрібнотоварної до
монополістичної і кооперативної. Багатоукладність ек-ки передбачає
різний соц.-ек. зміст вир. відносин в межах окремих секторів. що існують
як вілносно автономні стр-ри зі складним мех-змом їх внутр. і зовн.
зв’язків. Різні уклади формують 2 відносно автономні сектори:
традиційний і сучасний. В традиц. секторі, що представлений гол. чином
сільськ. госп-вом, тривалий час зберігаються вис. рівень вилучення
продукту докап. методами (рента, лихварський %, купецькі доходи). Ними
вилуч-ся до 15% ВВП;

слаборозвиненість КЩР, яка виражається в якісній неоднорідності і
системній неупорядкованості сусп-ва, яке склад-ся з різних ек. та неек.
інститутів традиц. і суч. типів, а також проміжних перехідних структур;

відсталість, яка відображає стан госп-ва цих країн, який характериз-ся
низьким рівнем розвитку ПС. Відсталість має 2 аспекти:

– історичний: відставання у розвитку одного типу сусп-ва від іншого в
момент колонізації цієї групи країн;

– сучасний: пов’язаний з низьким рівнем розвитку ек-ки цієї групи країн.

залежність КЩР від ПРК: проявляється у відносинах домінування і
підкорення, які в останні 10-річчя реалізуються ек. методами. Залежність
впливає на політику, ідеологію, культуру цих країн;

соц. стр-ра сусп-ва. Соц. організми афро-азіат. країн включають в себе
різні утворення класові, неокласові, етнічні, релігійні, кастові та
ікші. Встановлення тов. відносин в цих країнах супроводжувалось
поширенням декласування. КЩР, на відміну від зах країн, не подолали
общинний тип соціальності, який бере ще свій початок від родового
укладу. Він визначається особистісним х-ром соц. відносин, зв’язками,
заснованими на родинних відносинах, на сусідчтві, роді, племені;

в цілому ряді цих країн не сформувалось розгалужене і стійке
громадянське сусп-во як соц. організована стр-ра, що склад-ся із самод.
орг-цій добров. членства.

Регіональні відмінності КЩР:

у 80-ті рр. значно поширили свої позиції Сх. і Півд. Азія;

скоротилась у світ. вир-ві частка Зах. Азії (12%, а була 33%), дещо
послабли позиції Лат. Ам. (24%, а було 35%);

поява в 70-ті рр. НІК, які за темпами ек. розвитку перевищували аналог.
пок-ки решти КЩР та навіть ПРК. Провідною галуззю НІК стала обробна
пром-сть, яка стала статею експорту, а також створювались переважно
трудомісткі п/п-ва по випуску мас. споживчої продукції. В латиноам. НІК
осн. увага приділена розвитку матеріало- і капіталомістких галузей
вир-ва.

В залежності від рівня ек. розвитку КЩР поділяються на 3 групи:

1. країни з вис. рівнем на душу нас-ня, хар-ним для ПРК (Бруней, ОАЕ);

2. країни з сер. пок-ками на душу нас-ня (країни-експортери нафти, НІК);

3. бідні країни, в яких ВВП на душу нас-ня не перевищує $750 (перев.
частина КЩР).

14. Країни-лідери світ. ек-ки та їх заг. хар-тика.

Цей регіон складає (16% всього нас-ня. Саме ця група країн визначає
динаміку розвитку світ. госп-ва. До ПРК належать 23 країни: Австралія,
Австрія, Бельгія, GB, Греція, Данія, Ірландія, Ісландія, Іспанія,
Італія, Канада, Люксембург, Нідерланди, Нова Зеландія, Норвегія,
Португалія, США, Туреччина, Франція, ФРН, Швейцарія, Швеція, Японія. На
ПРК в 1990р. припадало 71,5% світ. експорту і 72,4% світ. імпорту. Серед
ПРК виділяється група лідерів, до якої входять: США, Японія, а також
країни ЄС (серед 15 країн ЄС, в свою чергу, виділяється ФРН).

ПРК мають багато спільних ознак:

в сусп.-ек. плані розвиток їх госп-ва базується на кап. способі вир-ва,
тобто на певній єдності і взаємодії ПС і вир. відносин, яка визначається
пануючою формою власності;

відповідно до концепції ек зростання Ростоу, ПРК пройшли стадії підйому,
зрілості, мас. споживання. (Стадія підйому хар-ся подоланням старих
традиц. укладів, що перешкоджають стійкому зростанню. Період підйому у
ПРК привав від поч-ку пром. рев-ції у GB до 20-х рр. 20 ст. (На стадії
зрілості ек-ка здатна перейти від традиц. галузей до наукомістких і
ефективно використовувати шир. спектр ресурсів. Зріле сусп-во забезпечує
постійне перевищення випуску продукції над зростанням нас-ня. Ця стадія
наступила у GB на кінці 19 ст., у Фр., США, Німеччині -на поч-ку 20 ст.,
у Швеції-у 30-і рр., в Яп.-30-40-і рр. (На стадії мас. спож-ня гол. роль
починає відігравати вир-во предметів тривал. використання та послуг.
Найраніше ця стадія розпочалась в США, GB, Австралії ще в 20-30-і рр.;

ПРК виділяють серед інших підсистем світ. госп-ва дуже вис. рівнем їх
ек. розвитку. За вир-вом ВВП на душу нас-ня вони майже в 5 разів
перевищують загальносвіт. рівень. І цей розрив все більш поширюється;

соц. стр-ра сусп-ва у ПРК досить однорідна, що є рез-том бурж. рев-цій.
В 20 ст. соц. стр-ра ПРК представлена 2-ма групами: буржуазія, дрібна
буржуазія, наймані робітники;

в ході сусп.-ек. розвитку в 16-18 ст. в зах. країнах сформувалось
громад. сусп-во, що являє собою сук-сть форм соц. орг-ції, що пошир-ся
на все сусп-во і його осн. складові частини. Суттєву роль в ньому
відіграють самодіяльні громад. орг-ції.

Особливості ПРК на суч. етапі:

15. Соціально-культурне середовище розвитку МЕВ та його осн. хар-тики.

Соц.-культурне серед-ще займає особливе, специф. місце у розвитку
міжнар. ек-ки.

Узагальнено соц.-культ. серед-ще можна звести до ф-рів, що випливають з
поведінки людини, яка являє собою діалектичну єдність фізіологічної та
соц-ної поведінок, бо людська поведінка формується саме під впливом
фізіологічних і соц-них засад.

Фізіолог. поведінка людини-це внутрішньоприродна її поведінка, яка
спонукається нейрофізіологічними особл-стями чуттєвих органів, тобто
причинно зумовляється особл-стю її відчуттів. Основу фізіолог. людської
поведінки складають відчуття голоду, смаку, запаху, звуку і його тембру,
світла і його відтінків, спектру кольорів, дотику, холоду чи тепла.
Переваги тих чи інших чуттєвих особл-стей у великих группах людей
(нас-ня регіону, нації, народності) зумовлюють виникнення певних нужд і
потреб цих людей, що відповідно впливає на їхні запити і в кінцевому
випадку відбивається на їхніх зовнішньоек. відносинах.

Соц-на поведінка людини-це поведінка індивідума, яка причинно зумовлена
його х-ром, що склався під впливом його соц. статусу протягом певного
проміжку часу. Соц. поведінка людини залежить від таких осн. соц. засад,
як стать, вік, сімейний стан, каста, раса, етнос, нац-сть (задані
хар-тики); професія, ідеологія, релігія (набуті хар-тики). Поєднання
таких засад у різні комбінації породжує різноманітність соц. статусів
людей і їхніх запитів.

Поєднання фізіолог. і соц. засад породжує такі похідні хар-тики людської
поведінки, як політ. орієнтація, вегетаріанство, патріотизм та інше, що
також справляє вплив на МЕВ.

Основними хар-тиками соц.-культ. серед-ща є:

1.Розвиток форм мотивації до праці. Чим розвиненіша країна, тим більше
прогресивних видів заохочення до праці там використовують, тим краще там
труд. законод-во. Це набирає великої значущості в ЗЕД, з одного боку, і
приваблює висококваліфік. труд. ресурси, з іншого боку.

2. Ще однією важливою хар-тикою соц.-культ. серед-ща є мовні (вербальні)
та немовні (колір, дистанція, час, імідж) комунікації.

3. Окремо слід виділити ще такий елемент соц.-культ. серед-ща, як
морально-етичні норми поведінки людини. (Напр., тепер бізнесмен чи
велика ТНК повинні бути максимально чесними і пунктуальними, якщо хочуть
надовго закріпитися на світ. ринку.)

4. Помітний вплив на МЕВ здійснює культура (пануюча в сусп-ві с-ма
моральних цінностей, звичаїв, традицій, що розділяються усіма або
абсолютною більшістю сусп-ва), а також

5. менталітет і особл-сті уподобань суб’єктів МЕВ, від урахування яких
досить часто залежить підписання ділового контракту чи виконання якихось
спільних програм.

16. Складові суч. інфраструктури МЕВ та їх заг. хар-тика.

Як і всяка с-ма, МЕВ потребують існ-ня інфраструктурного забезпечення,
яке б здійснювало регулювання їхнього функціонування і розвитку.

Інфраструктурне забезпечення МЕВ-це сукупність правових інституцій
(конференцій, конгресів, нарад, комітетів, комісій, орг-цій) і правових
норм. вироблених ними, котрі забезпечують регулювання МЕВ на різних
рівнях.

Слід розрізняти міжнац-ні й наднац-ні органи регул-ня МЕВ.

Міжнац-ні органи регул-ня МЕВ-це такі інституції, які виконують
рекомендаційно-координаторські ф-ції, постанови яких бажані для
виконання.

Наднац-ні органи регул-ня МЕВ-це інституції (як пр., блокових обєднань),
які здійснюють наказово-координаторські ф-ції і їхні постанови моють
виконуватись беззаперечно.

Міжнар. конференції, конгреси, наради в основному являють собою
інститути, які виробляють норми в певних напрямках розвитку міжнар.
відносин, створюють виконавчі органи, скликаються порівняно рідко, а ще
рідше періодично. Напр., конференції ГАТТ чи валютні конференції.

Міжнар. комітети та комісії мають визначений статус, хоч і бувають в
основному представницькими чи виконавчими органами. Це-постійно діючі
інститути, завданнями яких є втілення в життя рішень і намірів,
ухвалених на міжнар. нарадах, конференціях, конгресах, а також
комітетами і комісіями називають підрозділи орг-цій. Працюють, як пр.,
постійно, але бувають тимчасові комісії,завдвнням яких є виконання
одного якогось завдання. При одному з гол. органів ООН – ЕКОСОР працює 5
комітетів і 5 регіон. комісій.

Міжнар. орг-ції (МО)-це стійкі, міцно зорганізовані інститути, зі своїми
органами упр-ня, що діють на основі чітко вироблених статутних засад. МО
можна класифікувати наступним чином:

за юр. природою: міжурядові, позаурядові;

за складом учасників: універсальні, регіональні;

за масштабом д-сті: заг. х-ру, спец. компетенції;

за х-ром д-сті: оперативно діючі, координуючі, консультативні;

за терміном д-сті: постійно діючі, періодично діючі, тимчасові.

Кожна з цих інституцій по-своєму впливає на розвиток ек. відносин, але
всі вони разом складають упр-ську с-му, котра регулює їх.

Слід відзначити, що інколи упр-ські інститути, особливо на нац-ному
рівні, не сприяють нормальному розвитку МЕВ. Напр., корумповані уряди
деяких країн сприяють задоволенню інтересів тільки окремих кланів,
дозволяючи займатись незаконним бізнесом чи чимось подібним. Заважає
розвитку МЕВ і протекціоністська політика багатьох країн, надзвичайно
високі митні тарифи.

17. Сутність меркантилізму. Співвідношення понять “відкрита економіка” і
“закрита економіка” у сучасній теорії і практиці.

I. Меркантилізм – напрям ек. думки, розроблений європ. вченими, які
підкреслювали товарний х-р вир-ва.

Ця теорія з’явилась в період, коли відбувався занепад середньовічного
феодалізму, укріплювались нац. держави, а найбільш сильні з них
захоплювали колонії і боролись за розподіл сфер впливу, міста почали
відігравати все більш вагому роль як ек. центри. На цьому істор. фоні
була потрібна ек. теорія, яка б змогла вийти за межі феод. теорій
самозабезпечення і змогла б обгрунтувати роль товару в рамках
нової госп. с-ми і довести потребу в ек. експансії нац. держав за
кордон.

Меркантилісти дотримувались статичного погляду на світ, який, з їхньої
точки зору, мав лише обмежену к-сть багатства. Тому багатство однієї
країни могло збільшитися лише за рахунок обнищання іншої. Оскільки
збільшення багатства можливе тільки за рахунок перерозподілу, кожній
нації окрім міцної ек-ки необхідна сильна держ. машина, що включає
армію, військовий і торг. флот, яка б могла забезпечити перевагу над
іншими країнами.

Ек. с-ма, на думку меркантилістів, склад-ся із 3-х секторів: виробничий
сектор, сільський сектор і іноземні колонії. Торговці розглядалися як
найбільш важлива для успішного функціонування ек. с-ми група, а праця –
як осн. фактор вир-ва.

Асоціюючи багатство країн з к-стю золота і срібла, яким вони володіють,
меркантилістська школа зовн. торгівлі вважала, що для укріплення нац.
позицій держава повинна:

підтримувати позит. торг. баланс, оскільки це забезпечує приток золота в
якості платежів, що, в свою чергу, дозволить збільшити внутр. затрати,
вир-во і зайн-сть;

регулювати зовн. торгівлю для збільшення експорту і зменшення імпорту з
метою забезпечення позит. торг. сальдо за допомогою тарифів, квот та
інш. інструментів торг. політики;

заборонити або суворо обмежити вивезення сировини і дозволити
безтарифний імпорт сировини, яка не видобувається в середині країни, що
дозволить акумулювати запаси золота і утримувати низькими експортні ціни
на готову продукцію;

заборонити будь-яку торгівлю колоній з іншими країнами, крім метрополії.

Переваги теорії: вперше підкреслили значимість міжн. торгівлі для ек.
росту країн і розробили одну з можливих моделей її розвитку; вперше
описали те, що в суч. ек-ці називається платіжним балансом.

Недоліки: меркантилісти не змогли зрозуміти, що збагачення однієї нації
може відбуватися не тільки за рахунок обнищання інших, з якими вона
торгує, що міжн. ек-ка розвивається, а тому розвиток країн можливий не
лише за рахунок

перерозподілу вже існуючого багатства, але і за рахунок його
нарощування.

Меркантилістська школа панувала в ек-ці протягом 1,5 століть.

II. В суч. теорії і практиці за рівнем зовнішньоек. зв’язків країни
поділяються на країни з відкритою і закритою ек-кою.

Відкрита ек-ка-це таке госп-во, напрям розвитку якого визнач-ся
тенденціями, що діють в світ. госп-ві, а зовн.-ек. зв’язки постійно
розширюються. При цьому, зовн.-торг. оборот (ЗТО) досягає такого рівня,
коли він починає стимулювати загальноекон. зростання.

ЗТО=експорт+імпорт.

Вважається, що коли ЗТО досягає 25% від ВВП, тоді він стимулює
загальноекон. зростання.

За інш. умов ми можемо говорити, що країна є замкнутою (з закритою
ек-кою). Ек-ка СРСР вважалася закритою.

Іншими словами, відкрита ек-ка- ек-ка країни, яка здійснює експорт
товарів і послуг. А закрита ек-ка – ек-ка країни, яка не експортує і не
імпортує товари і послуги.

18. Абсолютні і порівняльні переваги в теорії міжн. економіки.

У відповідності до теорії абсолютних переваг (absolute advantage
theory), розробленої А. Смітом, міжн. торгівля є вигодною в тому
випадку, якщо 2 країни торгують такими товарами, які кожна з них
виробляє з меншими витратами, ніж країна-партнер. Країни експортують ті
товари, які вони виробляють з меншими витратами (у вир-ві яких вони
мають абс-ну перевагу), і імпортують ті товари, які виробляються інш.
країнами з меншими витратами (у вир-ві яких перевага належить їхнім
торг. партнерам). Оскільки праця є єдиним фактором вир-ва, умова абс-ної
переваги у витратах означає лише, що одній країні потрібно менше часу на
вир-во одиниці товару, ніж інш. країні.

Перевага теорії: вона заснована на трудовій теорії вартості і показує
явні переваги розподілу праці вже не тільки на нац-ному, а й на міжн.
рівні.

Недолік теорії для пояснення міжн. торговлі: теорія не відповідає на
питання, чому торгують між собою країни навіть при відсутності
абсолютної переваги в вир-ві тих чи інш. товарів.

Альтернативна ціна являє собою робочий час, необхідний для вир-ва одного
товару, виражений через роб. час, необхідний для вир-ва інш. товару.

Згідно теорії порівняльних переваг, розробленої Д. Рікардо, країни
спеціалізуються на вир-ві тих товарів, альтернативна ціна яких нижча,
тобто які вони можуть виробляти з відносно нижчими витратами порівняно з
інш. країнами. В цьому випадку торгівля буде взаємовигідною для обох
країн незалежно від того, чи є вир-во в одній з них абсолютно більш
ефективним, ніж в іншій. Ціна імпортного товару визначається через ціну
товару, який потрібно експортувати, щоб оплатити імпорт, тому кінцеве
співвідношення цін при торгівлі визнач-ся внутр. попитом на товари в
кожній із країн, що торгують. В рез-ті торгівлі на основі відносних
переваг кожна країна отримує позит. ек. ефект, який наз-ся виграшем від
торгівлі.

Теорія порівняльних переваг справедлива по відношенню до будь-якої к-сті
товарів і будь-якій к-сті країн, а також для аналізу торгівлі між
окремими районами, областями, республіками однієї держави. В цьому
випадку спец-ція країн на окремих товарах залежить від співвідношення
рівнів існуючих в кожній з них зарплат.

Осн. переваги теорії: ця теорія вперше описала баланс сукупного попиту і
сукупної пропозиції; ясно довела існування виграшу від торгівлі для всіх
країн, що беруть в ній участь. Велике значення цієї теорії в наш час
полягає в тому, що вона дозволяє будувати зовнішньоек. політику на
науковому фундаменті.

Обмеженість цієї теорії полягає в тих допущеннях, на яких вона
будується.

Теорія:

не враховує трансп. витрат;

ігнорує вплив зовн. торговлі на розподіл доходів в середині країни,
будь-які коливання ціні з/п, інфляцію і міжн. рух к-лу;

виходить із існування тільки одного фактора вир-ва (праці) і не приймає
до уваги інші важливі передумови міжн. торгівлі;

виходить із передумови повної зайн-сті;

не дозволяє пояснити торгівлю між приблизно однаковими країнами, жодна з
яких не має порівняльної переваги перед іншою.

19. Модель “Хельшера-Оліна-Самуельсона” і “Парадокс Леонтьєва” у теорії
міжн. торгівлі.

Модель “Хельшера-Оліна-Самуельсона” наз-ся базовою теорією
факторонаділеності. Ця теорія пояснює експортну спеціалізацію країни
інтенсивним використанням надлишкових ф-рів вир-ва.

Фокторонаділеність – показник, який визначає відносну забезпеченість
країни факторами вир-ва.

Теорія спирається на наступні припущення: (урівноваженість по країнах (2
країни), по факторах (труд і капітал), по товарах (2 товари);
(однаковість технологій у двох країнах; (постійний ефект масштабів
вир-ва; (різна фактороінтенсивність товарів (один товар – трудоємкий,
інший – капіталоємкий).

Фактороінтенсивність-показник, який визначає відносні витрати факторів
вир-ва на створення певного товару. (неповна спеціалізація; (внутр.
мобільність і зовн. немобільність; (схожість смаків у 2-х країнах;
(вільна торгівля; (відсутність затрат на транспортування товарів.

Ця теорія базується на 4-х осн. теоремах:

Теорема Хекшера-Оліна: кожна країна експортує ті фактороінтенсивні
товари, для вир-ва яких вона володіє має надлишкові фактори вир-ва, а
імпортує ті товари, для вир-ва яких вона відчуває відносну недостачу
факторів вир-ва.

Теорема Самуельсона: вільна торгівля, урівнюючи факторні винагороди між
країнами, заміняє зовн. мобільність ф-рів вир-ва.

Теорема Столпера-Самуельсона: зростання відносних цін товарів веде до
винагороди того ф-ра, який ефективно використовується у вир-ві товару і
скорочує реальні винагороди іншого ф-ру.

Теорема Рибчинського: розширення забезпеченості одним ф-ром вир-ва
збільшує випуск товарів, який використовує цей фактор, і скорочує випуск
іншого товару.

Теорема Хекшера-Оліна-Самуельсона має вигляд: міжн. торгівля призводить
до вирівнювання абс-них і відносних цін на гомогенні фактори вир-ва в
країнах, що торгують. Ця теорема ще називається теоремою вирівнювання
цін на ф-ри вир-ва.

Теоія Хекшера-Оліна домінувала і була майже безальтернативною до 50-х
рр., до появи так званого “Парадоксу Леонтьєва”. В 1947 р Василь
Леонтьєв перевіряв той факт, що США (найбільш наділена капіталом країна)
експортує капіталомісткі, а імпортує трудомісткі товари. Однак
виявилось, що амер. продукція, яка конкурує з імпортованою, потребує (
на 30% більше капіталу на 1 робітника, ніж амер. експортна продукція.

Отже, Парадокс Леонтьєва полягає в тому, що всупереч теорії
Хекшера-Оліна, країни, що мають надлишок труда, експортують
капіталомістку продукцію, і навпаки. Однак парадокс Л. не дав відповіді
на чисельні запитання. Але, незважаючи на деякі умовності у розрахунках
Л-ва (розрах-ки не реального імпорту, а імпортозаміщення, специфіка
післявоєнного періоду тощо), а також незважаючи на неодноразові спроби
спростувати Парадокс Л. як самим Леонтьєвим, так і іншими вченими, це
явище у практ. плані є актуальним і на сьогодні.

20. Неофакторні моделі.

Нові явища у стр-рі міжн. торгівлі після II світ. війни, динамічний НТП
(з точки зору світогосподарської практики) та виявлення “Парадоксу
Леонтьєва” обумовили розвиток теорії міжн. торгівлі двома шляхами, що
характеризувалися появою так званих неофакторних моделей та моделей
неотехнолог. напряму.

Неофакторний підхід в цілому зберігає методологію неокласичної торгової
моделі. Одночасно “неофакторні моделі” характериз-ся багатоваріантністю.
До неофакторних відносяться:

модель з урахуванням різної інтенсивності факторів: на відміну від
Леонтьєва, який робив розрахунки по продукції, що заміщувала імпорт, а
не за фактичними витратами заруб. виробників, розробники цієї моделі
працювали у напрямку розрахунків не по імпортозаміщенню, а по реальному
імпорту;

модель з урахуванням особливостей попиту: надлишок капіталу, напр., у
США, обумовлюючи капіталомістне спожмвання, спричиняє його нестачу для
експорту і, таким чином, формує велику трудомісткість товарів, що
експортуються;

модель з урахуванням неоднорідності факторів (виділення “фіз.” і
“людського” капіталу; обгрунтування переважаючої значущості
кваліфікованої праці тощо);

модель з урахуванням нових факторів (поряд з трудом і капіталом ьакож
прир. ресурсів).

21. Моделі неотехнолог. розвитку.

На відміну від неофакторних моделей неотехнолог. моделі звільняються від
частини припущень, таких як:

– пост. виробнича ф-ція;

– наявність абс-ної конк-ції;

– незалежність від масштабів вир-ва;

– однорідність продукції;

– доступність технології всім виробникам.

Представники цього теорет. напрямку аналізують, як пр., торгівлю
наукомісткою продукцією.

Осн. моделями неотехнолог. напрямку є:

модель наукомісткої спец-ції: обгрунтовується спец-ція розвинутих країн
на вир-ві і експорті наукомістких та високотехнолог. товарів, а спец-ція
країн, що розвиваються, на вир-віі експорті ресурсомістких товарів.

“модель технолог. розриву”, яка повязує торгівлю між країнами із
існуванням відмінностей у рівнях їхнього технолог. розвитку. Згідно з
цією теорією саме прогресивні технології дають країні переваги у
боротьбі за експорті ринки. У розвиток цієї теорії М. Познер включив
концепцію імітаційного лага, що складається з лага попиту і лага
реагування. Лаг попиту являє собою час, необхідний для розвитку попиту
на новий експортний продукт. Лаг реагування повязаний із часом, який
необхідний виробникам країни-імпортера для реагування на конк-цію із-за
кордону, розпочавши місцеве вир-во. Різниця між цими 2-ма лагами і
обумовлює міжн. торгівлю (експорт в іншу країну можливий, коли лаг
попиту коротший від лага реагування). Технолог. розрив можна подолати
через копіювання нововведень, але “потік” нововведень, як пр.,
забезпечує умови стабільної технолог. переваги і відповідної спец-ції
країни.

модель “економії на масштабах вир-ва”: доводиться, що країни з великим
внутр. ринком повинні розвивати вир-ва, які дають “ефект масштабів”, т.
ч., у такій продукції порівняльні переваги мають тільки великі країни;
малі країни повинні спеціалізуватися на випуску продукції, яка не дає
“ефекту масштабів”.

модель життєвого циклу продукту (розроблена Р. Верноном): у
відповідності з нею кожний продукт проходить 5 стадій від появи до
виходу з ринку: 1)поява; 2)розвиток; 3) насичення; 4)спад; 5)вихід з
ринку. При певних умовах на певному етапі життєвого циклу фірма стає
експортером того чи іншого продукту, певний час маючи при цьому
порівняльні переваги. Але в суч. умовах все більш актуальною є модель,
згідно з якою продукт і розробляється, і реалізується інтернаціонально.

моделі внутрішньогалузевої торгівлі: відображають міжн. торг. практику,
коли країни торгують між собою товарами однієї галузі, які виробляються
практично при однаковій фактороінтенсивності, а дуже часто і
факторонаділеності. Іншими словами, мотивація міжн. торгівлі обумовлена
не умовами вир-ва, а умовами попиту.

Виділяють 5 гол. ф-рів розвитку цієї торгівлі: 1)близкість рівнів нац.
доходу на душу нас-ня та ідентичність кривих попиту у 2-х країнах;
2)близкість цін ф-рів і витрат вир-ва диференційованих продуктів;
3)близкість величин тарифних і нетарифних бар’єрів або їх відсутність;
4)порівняно однаковий ступінь диференціації конкуруючих товарів;
5)номінальна величина трансп. витрат.

22. Еклектична теорія міжн. вир-ва Дж. Данінга.

Аналізуючи інвестиційну поведінку іноз. фірм, варто користатися
найбільш сучасною теорією руху капіталу – еклектичною моделлю OLI, яка
запропонована Дж. Данінгом. Згідно з моделлю OLI прямі заруб. інвестиції
зд-ся на підставі урахування 3-х груп чинників:

переваги володіння (ownership advantages, O): конкурентні переваги фірми
(включаючи технолог. рівень, управлінсікий та маркетинг. досвід, імідж),
економія на масштабах тощо;

переваги дислокації (lokation advantages, L) включають виробничі витрати
в заруб. країні, тарифи, податки, трансп. витрати, політ. ризик,
розвиненість інфрастр-ри тощо;

переваги інтерналізації (internalization advantages,I) пов’язані з
можливістю отримання кращих рез-тів за рахунок самост. д-сті в заруб.
країні порівняно з використанням місцевих дистриб’юторів та ліцензіатів.

Одночасне врахування комплексу загальносередовищних чинників окремих
країн та конкурентних переваг фірм дає змогу знаходити адекватний рівень
інтерналізації д-сті на заруб. ринках.

Еклектична теорія в цілому зумовлює позитивну кореляцію між
конкурентоспроможністю фірми та рівнем її інтерналізації, а також
пов’язує міжн. успіх інвестиц. д-сті фірми не лише з наявністю
конкурентних переваг, а й з потенціалом її глоб. мобілізації в межах
внутрішньокорпоративних ринків.

23. Теорії міжн. руху капіталу (МРК) і прямих заруб. інвестицій (ПЗІ).

Розвиток міжн. торгівлі супроводжується зростанням масштабів МРК,
насамперед для її обслуговування (експортні та імпортні міжн. кредити).
На певному етапі ек. розвитку рух капіталу набуває власної інвестиційної
мотивації.

До 1920-х років у міжн. бізнесі превалювали портфельні інвестиції,
орієнтовані на отримання фін. дивідендів від у д-сті за кордоном. Згодом
значно інтенсифікувалось пряме заруб. інвест-ня, яке на відміну від
портфельного супроводжувалося контролем над об’єктом інвестування.
Значимість цбого феномена, його адекватність логіці розвитку міжн. ек.
взаємодії, а також багатогранність ПЗІ, динамічне зростання їх місштабів
обумовили, з одного боку, нерелевантність багатьох постулатів міжн.
торгівлі, а з другого-спонукали до інтенсифікації зусиль дослідників,
спрямованих на вивчення різних аспектів бізнесу (ек-ки, ф-сів,
менеджменту) з метою створення теорет. концепцій, які безпосередньо
пов’язані із ПЗІ.

Першою теорією ПЗІ вваж-ся теорія руху капіталу, яка грунтується на
уявленнях про чисту конк-цію і передбачає:

вир-во однорідних продуктів багатьма фірмами;

відсутність бар’єрів входу і виходу з бізнесу;

вільний доступ до ринк. інф-ції;

абсолютну мобільність всіх факторів вир-ва.

Згідно з цією теорією ПЗІ пояснюються з позиції диференціації прибутку
або %-них ставок у різних країнах. Інш. словами, ця теорія стверджує, що
фірма долає нац. кордони з метою отримання більшого доходу в зарубіжній
країні порівняно з очікуваним від д-сті на внутр. ринку.

У 1960-ті роки домінуючою стала теорія ринкових імперфекцій. У 1960 році
С. Хаймер і дещо пізніше Ч. Кіндлебергер довели неадекватність припущень
про чисту конк-цію проблемам аналізу ПЗІ. Вони показали, що для
здійснення ПЗІ фірма повинна мати певні переваги над місц.
підприємницькими стр-рами (переваги в технолог. рівні, упр-ні,
інноваційному потенціалі, розвиненість фін. інфрастр-ри). Іншими
словами, повинні існувати певні імперфекції ритку. Ці переваги повинні,
з одного боку, мати міжн. мобільність, а з іншого, повинні бути вищими,
ніж затрати при переході на заруб. ринок.

Теорія ринк. імперфекцій є актуальною і на сьогодн. день.

В умовах динамічного розвитку ТНК з 1960-70-х років з’являються теорії,
які пояснюють це явище. Серед них-теорія інтерналізації, згідно з якою
рух капіталу пояснюється перевагами створення внутрішньокорпоративного
зо орг-цією та міжнародного за х-ром ринку (інтернального ринку).

25. Поняття конкурентноспроможності економіки в теорії міжнародної
економіки. Модель М.Портера.

На сьогодні найбільш адаптивними є теорії та моделі динамічної
конкурентноздатності. Найбільший внесок в їх розвиток зробила
дослідницька група М.Портера (США).

В принципі виділяють конкурентноздатність:

товару

фірми

галузі

регіону

країни

При цьому до внутрішньої конкуренції відноситься 1-4, а до зовнішньої ми
включаємо ще й 5.

Згідно теорії М.Портера конкурентноздатність країни розглядається через
призму міжнародної конкурентноздатності її фірм, що як правило
представлені певними галузями. Принципове значення має здатність цих
фірм ефективно використовувати ресурси, що дислокуються всередині
країни.

4 детермінанти конкурентноздатності країни поєднуються у діамант, або
ромб:

Детермінанти – кожен окремо і всі разом – сприяють досягненню
національного успіху або гальмують його. Вони представляють собою
комплексну систему, що знаходиться в стані постійного розвитку. Один
детермінант постійно впливає на інший. Підтримання конкурентноздатності
в галузі на високому рівні являється результатом “самопідсилюючої”
взаємодії переваг зразу в декількох областях, що визначають середовище,
яке іноземним конкурентам буває важко відтворити. Національна система
вцілому є важливішою, аніж окремі її частини.

Два елементи – внутрішня конкуренція та концентрація промисловості в
одному географічному регіоні – мають особливо важливе значення для
перетворення “ромба” в систему. Внутрішня конкуренція сприяє
удосконаленню “ромба” в цілому, а географічна концентрація посилює
взаємодію всередині цього “ромба”.

Дія системи детермінантів призводить до того, що конкурентноздатні
національні галузі не розподілені рівномірно в економіці, а зв”язані в
те, що можна назвати “кластерами” (пучками), що складаються з галузей,
які залежать одна від одної.

Взаємодія детермінантів національної конкурентноздатності дозволяє
зрозуміти, чому національні галузі чахнуть та вмирають, а разом з ними і
деякі економяки та держави.

26. МІЖНАРОДНА ТОРГІВЛЯ, її показники і тенденції розвитку.

Міжнародна торгівля — історично перша форма міжнародних економічних
відносин, що являє собою обмін товарами та послугами між державами. Для
національного господарства участь у міжнародній торгівлі набуває форми
зовнішньої торгівлі.

Зовнішня торгівля— це торгівля однієї країни з іншими країнами, яка
складається з вивозу (експорту) та ввозу (імпорту) товарів та послуг. У
сукупності зовнішня торгівля різних держав утворює міжнародну торгівлю.

Міжнародна торгівля — це складна соціально-економічна категорія, яку
можна розглядати в двох аспектах: 1. Як процес безпосереднього обміну
товарами та послугами між субєктами МЕВ 2. Як особливий тип суспільних
відносин, що виникають між державами в процесі та з приводу обміну
товарами.

Для оцінки маштабів, темпів, тенденцій, напрямів розвитку міжн торгівлі
використовують систему показників, яка складається з 6 груп:

1. Абсолютні показники: експорт (реекспорт), імпорт (реімпорт),
зовнішньоторговельний обіг (ЗТО), «генеральна» торгівля,«спеціальна»
торгівля, фізичний обсяг зовнішньої торгівлі.

2. Структурні показники: товарна структура експорту та імпорту,
географічна структура експорту та імпорту.

3. Показники інтенсивності торгівлі: обсяг експорту, імпорту чи
зовнішньоторговельного обігу на душу населення; експортна, імпортна чи
зовнішньоторговельна квота.

4. Підсумовуючі показники: сальдо торговельного балансу, сальдо балансу
послуг та некомерційних операцій, сальдо балансу з поточних операцій,
індекс «умови торгівлі».

5. Показники динаміки 6. Показники зіставлення.

Сучасний етап розвитку міжнародної торгівлі характеризується такими
особливостями:

1. Різким зростанням обсягів експорту та імпорту 2. Зростанням ролі
зовнішньої торгівлі в економічному розвитку більшості країн, про що
свідчить зростання експортної квоти країн 4. Зміни в товарній структурі
світової торгівлі:

• збільшення питомої ваги готових виробів та напівфабрикатів;

• зростання частки машин, обладнання та транспортних засобів;

• інтенсифікація обміну продукцією інтелектуальної праці (ліцензіями,
«ноу-хау», інжиніринговими послугами).

Зрушення в географічному розподілі товарних потоків.6. Розповсюдження
сталих та довгострокових відносин між постачальниками та покупцями,
зростання питомої ваги внутрішньофірмових постачань у межах ТНК.7.
Зростання ролі країн, що розвиваються, у світовій торгівлі. 8.
Послаблення позицій США, Великобританії, Франції, Італії при істотному
зміцненні позицій Японії та нових індустріальних країн. 9. Посилення
конкуренції між трьома центрами світового економічного розвитку: США,
Японією та країнами ЄС. 10. Активізація (починаючи з другої половини
70-х років) зустрічної торгівлі.11. Посилення протекціоністських
тенденцій у зовнішньо-економічній політиці більшості країн.12. Поява
тенденції до створення замкнутих економічних просторів.

27. Характеристика видів міжнародної торгівлі

Для сучасної міжн торгівлі є характерною різноманітність її видів:

специфіка обєкту торгівлі:

торгівля товарами ( сировинними, паливними, продовольчими,
напівфабрикатами, готовими виробами які включають: виробничого
призначення, широкого вжитку, машинами і устаткування)

торгівля послугами ( фрахт, транспорт, міжн туризм, інші які включають
фінансові (банківські, страхові, орендні), посередницькі (біржові),
інтелектуальні (ліцензійні, ноу-хау, інжинірінгові), реклама, ярмарки та
ін.

специфіка взаємодії субєктів

традиційна торгівля (субєкти повязані виключно торговою угодою)

торгівля у межах кооперації (конкретним торговим угодам передують
договори з наук-тех, комерційної кооперації)

зустрічна торгівля ( реаліз-ся ті чи інші операції на компенсаційній
основі)

специфіка регулювання

3.1звичайна торгівля

3.2дискриміеаційна торгівля

3.3преференційна торгівля

В сучасних умовах осбливої уваги потребує зустрічна торгівля. Виділяють
декілька аспектів зустрічної торгівлі:

фінансовий (коли карїна – імпортер немає вільноконвертованої валюти або
не хоче її витрачати)

маркетинговий (коли компенсаційні операції виступають як специфічний
спосіб виходу на зарубіжний ринок, особливо в умовах високої
конкуренції.)

технологічний (як можливість доступу країни-імпортера до нових
технологій)

соціальний (коли зустрічна торгівля зменшує безробіття, створює нові
робочі місця тощо)

Питома вага компенсаційних операцій становить10-20% у загальних обсягах
світової торгівлі. Зустрічна торгівля превалює у обміні високими
технологіями тощо. Якщо до останніх років домінувала зустрічна торгівля
північ-південь, захід-схід, то на сьогодні вона інтенсифікувалась у
відносинах північ-північ, захід-захід.

Експорт вивіз за кордон Товарів національного походження або значною
мірою перероблених в країні з метою їх продажу.

Імпорт ввезення іноземних товарів з метою їх використання на
внутрішньому ринку.

Експортно-імпортні операції є найбільш поширеними в міжнародній
торгівлі.

28. Зустрічна (компенсаційна) торгівля та її різновиди.

Зустрічна (компенсаційна) торгівля – торгівля, при здійсненні якої в
документах (угодах або контрактах) фіксуються тверді зобов’язання
експортерів і імпортерів зробити повний або частково збалансований обмін
товарами. У останньому випадку різниця у вартості покривається грошовими
платежами.

Однієї з особливостей зустрічної торгівлі є розширення практики
зустрічної закупівлі експортерами товарів, які не можуть бути ними
використані у власному виробництві, а зазделегідь призначаються для
подальшого продажу на зовнішньому або внутрішньому ринку.

Експерти ООН виділяють три основних різновиди міжнародних зустрічних
операцій:

* бартерні операції

* торгові компенсаційні операції

* промислові компенсаційні операції .

Під промисловою компенсаційною операцією розуміється операція, в якій
одна сторона здійснює поставку (часто погоджуючи також необхідне
фінансування) другій стороні товарів, послуг і/або технології, яка
використовується останньою для створення нових виробничих потужностей. У
торговій компенсаційній операції, як правило, відсутні подібні
взаємовідносини між взаємними конкретними діями обох сторін.

Фахівці Організації економічної співпраці і розвитку (ОЭСР) поділяють
всі міжнародні зустрічні операції на дві категорії:

• торгова компенсація;

• промислова компенсація.

Під торговою компенсацією розуміється одна операція на невелику або
помірну суму, включаючи обмін надто різнорідними товарами, які звичайно
органічно не пов’язані між собою.

Під промисловою компенсацією розуміються такі операції, які охоплюють
продаж пов’язаних між собою товарів на більш велику суму, звичайно
відповідну вартості комплектного промислового обладнання або готових
підприємств.

І.Н. Герчикова вважає, що при класифікації міжнародних зустрічних
операцій потрібно вийти з організаційно-правової основи таких операцій і
принципу компенсації. При такому підході виділяється три вигляду
міжнародних зустрічних операцій :

• товарообмінні і компенсаційні операції на безвалютной основі;

• компенсаційні операції на комерційній основі;

• компенсаційні операції на основі угод про виробничу співпрацю.

Ці три основних вигляду операцій відрізняються великою різноманітністю з
точки зору їх цілей і характеру, термінів виконання, механізму
розрахунків, порядку здійснення.

/. Операції на основі натурального обміну – бартер . Бартерні операції
– представляють собою безвалютний, але оцінений обмін товарами. Вартісна
оцінка товарів здійснюється для забезпечення еквівалентності обміну. Для
цих операцій характерні наявність контракту,

2. Комерційні операції, що передбачають участь продавця в реалізації
товарів. Має два різновиди:

• безпосередня закупівля товарів для внутрішньофірмового використання
або для перепродажу третій стороні;

* сприяння експортера в знаходженні покупця товарів імпортера.

Принципова відмінність полягає в тому, що при ній гроші
використовуються як міра вартості і засіб платежу.

Існує безліч різновидів операцій цієї групи, наприклад:

компенсаційні операції. Продавець погоджується отримати оплату частково
або повністю у вигляді постачання яких-небудь товарів покупця.

зустрічна закупівля (зустрічне постачання). Експортер зобов’язується
закупити або влаштувати закупівлю третьою стороною товарів імпортера на
певну суму.

викуп застарілої продукції, т. т. залік залишкової вартості товарів, що
викупляються по ціні нових.

3. Зустрічне постачання як складова частина промислової співпраці,
наприклад компенсаційне постачання . Експортер постачає обладнання на
умовах кредиту, причому оплата кредитів, що надаються повинна
проводитися після отримання виручки від зустрічного постачання
продукції.

До цієї групи можна також віднести:

операції з давальницькою сировиною, т.т. переробку іноземної сировини з
розрахунками за роботу початковою сировиною або продуктами переробки.

29. Методи міжнародної торгівлі та їх порівняльна характеристика.

Метод торгівлі це спосіб здійснення торгового обміну (торгової
операції, або торгової операції). У міжнародній торговій практиці
застосовуються два основних методи торгівлі:

прямий метод (здійснення операції безпосереднє між виробником і
споживачем);

непрямий метод (здійснення операції через посередника).

При прямому методі торгівлі виникає певна фінансова вигода, оскільки
скорочуються витрати на суму комісійної винагороди посереднику,
знижуються ризик і залежність результатів комерційної діяльності від
можливої несумлінності або недостатньої компетенції посередницької
організації. Торгівля на пряму має цілеспрямований характер,
довгостроковість, усталеність. Цей метод також дозволяє постійно
знаходитися на ринку, враховувати його зміни і своєчасно на них
реагувати. У той же час використання прямого методу торгівлі має на
увазі наявність комерційної кваліфікації і торгового досвіду. У іншому
випадку фінансові витрати не тільки не скоротяться, але можуть значно
зрости. Крім того, міжнародна торгівля в порівнянні з внутрішньою є
більш ризикованою, що зумовлено економічними, політичними, правовими і
соціальними умовами в різних країнах, їх традиціями і звичаями, а також
великими відстанями між торговими партнерами. У результаті часто буває
доцільно, використати посередників.

Більше за половину міжнародного товарного обміну здійснюється при
сприянні торгових посередників. Використання торгових фірм дає певні
переваги:

1. Фірма-експортер у такому разі не вкладає значних коштів у організацію
збутової мережі на території країни-імпортера.

2. Вони звільняють експортера від багатьох турбот, пов’язаних із
реалізацією товару пристосовуючись до вимог ринку.

3. Суттєвим є використання капіталу торгово-посередницьких фірм на
основі коротко- та довгострокового кредитування.

4. Накінець, ринки деяких товарів повністю монополізовані торговими
посередниками і не доступні для прямих контактів зі споживачами. Прості
посередники (брокери) підшукують і зводять взаємно зацікавлених
продавців і покупців, але самі не беруть безпосередньої участі в
операціях.

Ще більш широке застосування в міжнародній торгівлі отримали договори
комісії, по яких комісіонери дістають право підшукувати партнерів і
підписувати з ними контракти від свого імені, але за рахунок продавця
або покупця (комітентів), які несуть комерційні ризики. Перед третіми
особами комісіонери виступають як продавці.

Також поширеною формою договору комісії є продаж товарів на умовах
консигнації. Експортер (консигнант) постачає товар на склад посередника
(консигнатора) для реалізації на ринку протягом певного терміну.
Консигнатор здійснює платежі консигнанту по мірі його реалізації зі
складу. Не продані до встановленого терміну товари консигнатор має право
повернути консигнанту. На умовах консигнації реалізовують в основному
товари масового попиту. По суті, при консигнації експортер кредитує
посередника на середній термін реалізації товару. Неодмінною умовою
консигнаційної угоди є збереження за комітентом права власності на
товари до їх реалізації покупцям.

Основний об’єм міжнародної торгівлі здійснюється незалежними торговими
фірмами. Вони від свого імені і за свій рахунок укладають договори
купівлі-продажу, з одного боку, з продавцями, а з іншою з покупцями.

Агенти діють на ринку в інтересах і від імені експортерів або
імпортерів, т. е. принципалов. У агентських угодах звичайно
обумовлюються повноваження посередників за найбільш істотними умовами
зовнішньоторгівельних операцій, а також додаткові зобов’язання агентів.
Існують ще три особливих типи посередників: біржі, торги, аукціони

30. Міжнародна торгівля через посередників. Сутність і сучасні
особливості біржової торгівлі.

Під торгово-посередницькими операціями мають на увазі операції,
пов’язані з купівлею та продажем товарів, які виконуються за дорученням
виробника-експортера незалежним від нього торговим посередником на
основі угоди або доручення.

До торгово-посередницьких належать фірми, які в юридичному та
господарському відношенні не залежать від виробника чи споживача товару.
Вони діють заради прибутку.

Недоліком використання посередників є те, що експортер позбавлений
безпосередніх контактів із ринками збуту і повністю залежить від
добросовісності посередника. Більше за половину міжнародного товарного
обміну здійснюється при сприянні торгових посередників.

Прості посередники (брокери) підшукують і зводять взаємно зацікавлених
продавців і покупців, але самі не беруть безпосередньої участі в
операціях.

Товарна біржа – це ринок масових, якісно рівноцінних товарів, на які
угоди здійснюються без їх наявності. Тому в результаті угоди
відбувається перехід із рук у руки не товару, а документа, що
підтверджує власність на товар, тобто контракту.

Загалом у світі існує два типи біржі – товарна та фондова. Якщо товарна
біржа – це постійно діючий оптовий ринок однорідних товарів, то на
фондовій біржі обертаються цінні папери й іноземна валюта.

Найбільші світові біржі: США, Англії та Японії припадає -90% усіх
біржових операцій.

У країнах, що розвиваються, через недостатність капіталу біржова
торгівля не розвинута. Така ж ситуація і в країнах СНД, у т.ч. в
Україні.

Основні ознаки міжнародних бірж:

• ціни світового ринку;

• товари – активні суб’єкти міжнародної торгівлі;

•вільний валютний і податковий режим торгівлі (як правило).

На міжн товарних біржах проводяться: угоди на реальний товар,
термінові/фючерсні операції, спекулятивні, операції хеджування. Останні
дві домінують. Функції:надання реальної цінової інформації, інформативне
забезпечення ринку.

Техніка біржових операцій . Основними учасниками біржових операцій є
члени біржі, тобто юридичні чи фізичні особи, які мають свою частку у
статутному капіталі біржі, і посередники, брокери, які допомагають
укладати угоди у біржовому кільці. Брокер не може представляти інтереси
покупця чи продавця. Його завдання — знайти покупця чи продавця і надати
їм допомогу в укладенні контракту. Брокер є постійним співробітником
біржі, і за свою роботу він отримує винагороду у вигляді відсотка від
укладеного контракту.

31. Систематизація методів міжн торгівлі. Види, способи і порядок
проведення аукціонних торгів.

прямий метод (здійснення операції безпосереднє між виробником і
споживачем);

непрямий метод (здійснення операції через посередника).

Договори комісії, по яких комісіонери дістають право підшукувати
партнерів і підписувати з ними контракти від свого імені, але за рахунок
продавця або покупця (комітентів), які несуть комерційні ризики. Перед
третіми особами комісіонери виступають як продавці.

Продаж товарів на умовах консигнації. Експортер (консигнант) постачає
товар на склад посередника (консигнатора) для реалізації на ринку
протягом певного терміну. Консигнатор здійснює платежі консигнанту по
мірі його реалізації зі складу. Не продані до встановленого терміну
товари консигнатор має право повернути консигнанту. На умовах
консигнації реалізовують в основному товари масового попиту. По суті,
при консигнації експортер кредитує посередника на середній термін
реалізації товару. Неодмінною умовою консигнаційної угоди є збереження
за комітентом права власності на товари до їх реалізації покупцям.

Міжнародні товарні аукціони – це спеціально організовані, періодично
діючі у певних місцях ринки. На них шляхом публічних торгів по черзі
відбувається продаж попередньо оглянутих покупцями товарів, які
переходять у власність того покупця, котрий запропонував за них найвищу
ціну, не перекриту іншими учасниками торгів. Сьогодні до основних
аукціонних товарів належать: хутро, чай, тютюн, фрукти, риба,
антикваріат, предмети старовини, художні вироби. Вирізняють 2 види :1. С
підвищенням цін; 2. С пониженням.

Техніка операцій на аукціонах. Власник доставляє свій товар аукціонному
підприємству. Фахівці оглядають товар, здійснюють необхідне сортування,
підбирання, пакування. Посортований товар розбивається на партії, які
називаються лотами. Кожному лоту присвоюється номер, під яким він
заноситься в каталог із вказанням сорту та кількості. Час і місце
аукціону повідомляється через пресу. Постійним і потенційним покупцям
розсилаються брошури-проспекти. Особливістю аукціонної торгівлі є
попередній огляд товарів. Лоти розташовуються у складських приміщеннях,
і покупець зазначає номер партії, що сподобалася. Куплений на аукціоні
товар після виявлення недоліків назад не приймається.

Аукціонний торг може проводитися гласним і німим способом. Аукціонний
торг ведеться публічно, почергово на кожний лот. При гласному способі
аукціоніст оголошує номер і початкову мінімальну ціну. Присутні
починають підвищувати цю ціну. Після трикратного запитання (ніхто
більше?) відбувається удар молотком по столу, і товар переходить у
власність того покупця, який запропонував за нього найвищу ціну.

Інколи аукціонний торг проводиться зі зниженням ціни. При дьому
оголошується вихідна максимальна ціна. Тоді покупці поступово знижують
цю ціну. Небезпека втратити товар заставляє учасників приймати вищі
ціни.

При німому способі проведення аукціону аукціоніст оголошує вихідну
мінімальну ціну, а покупець заявляє про її підвищення умовними знаками,
наприклад, підняттям олівця, пальця, мімікою. Аукціоніст, реагуючи на
знаки, оголошує попередньо обумовлену підвищену ціну. Такий спосіб торгу
дозволяє його учасникам зберегти в таємниці кількість купленого ними
товару.

Покупець підписує стандартний формуляр аукціонного продажу.

32. Критерії вибору методу здійснення міжнародних торговельних операцій.
Види міжнародних торгів та порядок їх проведення.

прямий метод (здійснення операції безпосереднє між виробником і
споживачем);

непрямий метод (здійснення операції через посередника).

4. Накінець, ринки деяких товарів повністю монополізовані торговими
посередниками і не доступні для прямих контактів зі споживачами.

Торги – це змагальний спосіб купівлі та продажу товарів чи здавання
підрядів на виконання окремих робіт на певних умовах. Торги дозволяють
зосереджувати в одному місці велику кількістьсть постачальників чи
підрядчиків.

Оголошення про торги публікуються попередньо у пресі.

Фірми, які виявили бажання брати участь у торгах, звичайно спочатку
дають заставу в 1-3% від вартості очікуваної угоди. Держава звільняється
від застави.

Торги поділяються на публічні та негласні. У публічних торгах можуть
брати участь усі фірми, у т.ч. й іноземні. До участі у негласних торгах
залучається обмежена кількість найсолідніших фірм. Через їх
посередництво закуповуються складні машини, обладнання, будуються
різноманітні об’єкти.Є ще и одиничні торги, коли до угоди залучається
тільки одна фірма.

Торгові палати, консули, торгові радники, торгові центри інформують свої
країни про наступні торги.

Умови проведення торгів містяться у т.зв. тендері. Якщо торги потребують
певних послуг, то звичайно пропозиції подаються у письмовому вигляді й
оголошуються у день торгу. Запізнілі пропозиції не приймаються. Всі
пропозиції друкуються у пресі. Оференти є присутніми при оголошенні
їхніх пропозицій. Якщо кілька пропозицій однакові, то може бути
влаштований аукціон. Якщо і це не дає результату, то питання вирішує
жереб.Організатори торгів не зобов’язані вказувати причини відхилення
пропозицій.

33. Ціноутворення у міжнародній торгівлі.

У міжнародній торгівлі застосовуються два основних види цін:розрахункові
і що публікуються.

Розрахункові ціни індивідуально визначаються фірмами-експортерами на
конкретні види промислових товарів відповідно до різних методик.

Ціни, що публікуються це ціни, що повідомляються в спеціальних і
фірмових джерелах інформації. Вони, як правило, відображають рівень
світових цін. До них відносяться:

довідкові ціни; біржові котировки; ціни аукціонів; ціни торгів; ціни
фактичних операцій; ціни пропозиції великих фірм.

Одними з найбільш відомих світових показників, що застосовуються в
міжнародній торгівлі є довідкові ціни, що являють собою ціни товарів у
внутрішній оптовій і зовнішній торгівлі промислово розвинених країн.
Довідкові ціни регулярно публікуються практично по всіх основних видах
продукції, що реалізовується на світовому ринку.

Довідкові ціни в більшості випадків являють собою так звані базисні
ціни, т. т. ціни товару певної кількості і якості в тому або іншому
зазделегідь встановленому географічному пункті (базисному пункті).

Виходячи з особливостей ціноутворення звичайно виділяють дві основні
групи цін: на продукцію обробляючої промисловості і на сировині.

Світовими цінами на продукцію обробляючої промисловості звичайно є
експортні ціни великих компаній виробників і експортерів цієї продукції.
Експортні ціни базуються на цінах цих компанії на внутрішньому ринку,
які частіше за все розраховуються по методу повних витрат або методу
прямих витрат.

По методу повних витрат підсумовуються всі витрати, пов’язані з
виробництвом продукції, до них додається величина передбачуваного
прибутку. Отриманий таким чином очікуваний прибуток від реалізації
ділиться на кількість товарів, що виробляються за місяць. У результаті
виходить фабрична ціна однієї одиниці виробу.

По методу прямих витрат спочатку визначаються декілька варіантів
передбачуваних цін і відповідні передбачувані об’єми продажу. З
отриманої величини очікуваного прибутку віднімаються прямі (змінні)
витрати. Тим самим визначається націнка – маржинальний прибуток на
одиницю продукції і на весь об’єм продажу, що прогнозується. З
отриманого маржинального прибутку віднімаються постійні витрати.
Отриманий прибуток порівнюється по всіх варіантах, після чого
визначається, яка з передбачуваних цін може принести максимальний
прибуток.

Ціни, розраховані по одному з двох методів, уточнюються за допомогою
розгорненої системи знижок з ціни і надбавок до ціни в залежності від
стану кон’юнктури.

У той же час визначити світові ціни на машини і обладнання досить
складно. Певне значення можуть мати так звані питомі ціни, т. т. ціни,
розраховані на одиницю продуктивності, потужності і т.і.

При встановленні світових цін на сировинні товари основну роль грають не
внутрішні витрати і ціни, а співвідношення попиту і пропозиції на
відповідних ринках. Для деяких видів сировинних товарів ціни
встановлюються основними експортерами, а для інших на основі біржових
котированнь. Особливе значення при формуванні цін на багато які види
сировинних товарів мають відповідні об’єднання країн експортерів або
виробників, що зовсім не характерно для ціноутворення на продукцію
обробляючої промисловості .

34. Визначення ціни при здійсненні міжнародної торгової операції.
Базисні умови поставки.

Кожна зовнішньоторгова угода повинна обов’язково містити умову про ціну,
за якою продається товар, чи вказівку способу визначення ціни цього
товару. Поширеним способом визначення ціни є встановлення її за курсом
якоїсь біржі на день поставки.

Обумовлюючи ціну товару, у контракті купівлі-продажу вказують: одиницю
виміру ціни, базис ціни, валюту ціни, спосіб фіксації ціни та рівень
ціни.

Ціна у контракті може бути встановлена:

• за визначену кількісну одиницю (чи за конкретне число одиниць) товару,
вказану у звичайно вживаних у торгівлі одиницях, або у числових
одиницях;

• за одиницю маси з огляду на базисний вміст основної речовини у товарі;

• за одиницю маси залежно від коливань натуральної маси, вмісту побічних
домішок і вологи.

Базис ціни встановлює, чи входять транспортні, страхові, складські та
інші витрати на доставку товару в його ціну. Базис ціни звичайно
визначається використанням відповідного терміна (ФОБ, КАФ, КАС, СІФ та
ін.) із вказанням назви пункту здачі товару.

Ціна у контракті може бути виражена у валюті країни-експортера,
імпортера чи у валюті «третьої країни». З огляду на це, слід мати на
увазі, що, по-перше, експортер звичайно прагне зафіксувати ціну у
відносно стійкій валюті, а імпортер, навпаки, зацікавлений у тому, щоб
встановити ціну у валюті, що знецінюється.

По-друге, не можна забувати про таке явище у міжнародній торгівлі, як
«валютний демпінг» (або «валютний прибуток»), виникнення якого зумовлене
різницею у русі валютних курсів валют контракту по відношенню до
американського долара при довгострокових договорах поставок.

Ціна може фіксуватися у контракті в момент його укладання або
визначатися протягом терміну його дії чи до моменту виконання контракту.
Залежно від способу фіксації ціни розрізняють такі види цін: тверда,
рухома; з наступною фіксацією; ковзаюча.

Тверда ціна узгоджується і встановлюється в момент підписання контракту
і не змінюється протягом строку його дії. Рухома ціна -це зафіксована
при укладенні контракту ціна, яка може бути у подальшому переглянута,
якщо ринкова ціна даного товару на час виконання контракту зміниться.
Ціни з наступною фіксацією встановлюються у призначені договорами строки
на основі узгоджених джерел (у т.ч. і в процесі виконання контракту).
Ковзаюча ціна застосовується у контрактах із тривалими строками
поставок, протягом яких економічні умови поставок можуть суттєво
змінитися.

Визначаючи рівень цін, сторони контракту звичайно орієнтуються на два
види цін: опубліковані та розрахункові.

Опубліковані ціни -це ціни, які повідомляються у спеціальних джерелах,
що, як правило, відображають рівень світових цін, тобто експортних цін
основних постачальників даного товару та імпортних цін у найважливіших
центрах імпорту цього товару. Якщо стосовно сировинних товарів світову
ціну визначають основні країни-постачальники, то стосовно готових
виробів і обладнання – ведучі фірми, що випускають певні типи виробів.

До опублікованих належать: довідкові ціни, біржові котирування, ціни,
подані у загальних статистичних довідниках, ціни пропозицій. Усі вони,
за винятком біржових котирувань, не є цінами контрактів, оскільки ті
остаточно визначаються залежно від різних чинників у ході їх
вторговування. На основі даних зовнішньоторгової статистики шляхом
ділення вартості товару на його кількість визначаються середні експортні
та імпортні ціни.

Розрахункові ціни застосовуються у контрактах на нестандартне
обладнання, що виробляється звичайно за індивідуальними замовленнями.
Загальний розрахунок контрактної ціни потребує обов’язкового врахування
технічних і комерційних поправок до ціни, яка є обгрунтуванням останньої
у ході комерційних переговорів.

Технічні поправки. До найуживаніших поправок у практиці міжнародної
торгівлі можна віднести такі:

1.Поправка на техніко-економічні відмінності.

2.Поправка на комплектацію.

3. По правка на тропічне виконання.

Комерційні поправки. З найпоширеніших комерційних поправок у практиці
міжнародної торгівлі можна назвати такі:

1.Приведення до єдиних умов поставки. Імпортні ціни приводяться до умов
поставки «франко-кордон» або «СІФ порт» країни-покупця. Експортні ціни
приводяться до умов поставки «франко-кордон» або «ФОБ порт»
країни-продавця.

2. Поправка на вторговування.

3. Приведення імпортної ціни до строку доставки.

4. Поправки на умови платежу.

На рівень фіксованих у контракті цін можуть суттєво впливати різні види
знижок.

•загальна (проста) чи одночасна знижка, що надається до прейскурантної
чи довідкової ціни товару.• знижка за оборот (бонусна) встановлюється за
певною шкалою залежно від досягнутого обороту протягом узгодженого
сторонами терміну (звичайно одного року). • знижка за кількість чи
серійність за умови купівлі заздалегідь визначеної зростаючої кількості
товару;• спеціальна знижка на пробні партії товару та замовлення;•
сезонна знижка за купівлю товару поза сезоном; та ін.

Базисними умови зовнішньоторгового контракту купівлі-продажу називаються
тому, що встановлюють базис ціни залежно від того, чи включаються
витрати на транспортування (та інші витрати) в ціну товару чи ні.

Сьогодні використовується збірник, виданий у 1990 р. під назвою
«ІНКОТЕРМС-90».

Залежно від ступеня розподілу між продавцем і покупцем зобов’язань щодо
поставки товару та відповідальності за ризик пошкодження чи втрати
вантажу і пов’язаних із цим витрат усі умови інкотермс можна поділити на
чотири групи:

Група Е регламентує зобов’язання продавця та покупця при здійсненні
поставки тільки на умові франко-завод. За цієї умови зобов’язання
продавця вважаються виконаними після того, як він представив покупцеві
товар на своєму підприємстві. Продавець не відповідає за повантаження
товару на наданий покупцем транспортний засіб чи очистку товару від мита
на експорт, якщо не обумовлено інше. Покупець бере на себе всі витрати
та ризик, пов’язані з перевезенням товару з підприємства продавця до
місця призначення. Ця умова передбачає мінімальні зобов’язання для
продавця.

Група F містить умови: «Франко-перевізник» – FСА; «Франко – вздовж борту
судна» – FAS; «Франко – борт судна» – FОВ.

Відповідно цих умов продавець вважається таким, що виконав свої
зобов’язання, після того, як він передав товар перевізнику згідно з
інструкціями, отриманими від покупця. Ці умови передбачають, що в
обов’язки покупця входить вибір перевізника, укладення з ним договору
перевезення. Продавець повідомляє покупцеві про готовність товару до
відвантаження, після чого покупець укладає договір перевезення і дає
продавцеві інструкції з приводу того, кому, коли і як передати куплений
товар.

Група С включає такі умови: «Вартість і фрахт» – САF; «Вартість,
страхування і фрахт» – СІF; «Доставка оплачена до …» – СРТ; «Доставка
та страхування оплачені до …» – СІР.

За цими умовами, продавець самостійно укладає договір перевезення,
оплачує перевезення до вказаного у контракті місця прийому товару
покупцем, а також повідомляє покупця про деталі відправлення й
очікуваний час прибуття вантажу в узгоджене місце прийняття поставки. За
контрактами на С-умовах продавець звільняється від відповідальності та
ризику з моменту передачі товару перевізнику у своїй країні, хоч і
зазнає витрат на доставку товару у країну покупця. Продавець
зобов’язаний оплатити перевізнику всю вартість траспор-тування товару
незалежно від того, чи фрахт повинен бути оплаченим до повантаження
товару чи оплата допускається після його доставки у місце призначення .

Група D передбачає умови: «Поставлено на кордон» – DAF; «Поставлено з
борту судна» – DES; «Поставлено з пристані» – DEQ; «Поставлено без
сплати мита» – DDU; «Поставлено зі сплатою мита» – DDP.

Контракти на D-умовах можна поділити на дві категорії. До першої
належать контракти, укладені на умовах «Поставлено накордон»,
«Поставлено з борту судна» та «Поставлено без сплати мита».Відповідно до
цих умов продавець не очищує товар для імпорту. У другу категорію
входять: «Поставлено з пристані» та «Поставлено зі сплатою мита». За
цими умовами продавець повинен отримати усі необхідні імпортні ліцензії,
а також оплатити мито, митні збори та податки. Умови групи D є
найпривабливішими для покупця, оскільки продавець зобов’язаний доставити
товар у вказане місце, беручи на себе всі витрати та ризик щодо поставки
товару. Тому контракти на D-умовах відносяться до групи «доставкових
контрактів», тоді як контракти на С-умовах називаються
«відван-тажувальними контрактами».

35. Система регулювання міжнародних торгових відносин.

Регулювання торгово-екномічних відносин здійснюється на національному,
міжнародному і наднаціональному рівні. Насьогодні склалася розгалужена
система регулювання міжн торгівлі, яка включає 2 групи методів та
інструментів регулювання:

1. тарифні. Митний тариф – систематизований перелік митних податей.
Митна подать – подать, що стягується при перетині товаром митного
кордону.

Існує 3 види митних тарифів : на імпорт; на експорт; транзитний.

3 форми митних тарифів: адвалорний – подать, що розраховується у % до
вартості товару; специфічний – розраховується у вигляді суми з одиниці
товару; змішаний – стягнення адвалорних та специфічних податей.

Крім того у практиці застосовується: максимальна подать – по відношенню
до країн з якими не укладені торг-економ угоди; мінімальна подать – з
країнами в яких режим найбільшого сприяння; преференційна – по
відношенню до імпорту товарів з країн що розвиваються.

В результаті діяльності ГАТТ величина митних тарифів була значно
зменшина протягом останніх десятиріч.

2. нетарифні. До них відносяться:

2.1 пряме обмеження експорту

2.1.1. ліцензування – виданий державою дозвіл на імпорт/експорт товару.
Вирізняють генеральну (автоматичну) ліцензію – дозвіл безперешкодного
імпорту/експорту товару на певний час. Разова ліцензія – дозвіл
імпорту/експорту певного товара певному імпортеру/експортеру з
визначенням кількості і вартості товару, а також визначенням країни
призначення або походження.

2.1.2. квотування – обмеження експорту/імпорту у фізичному або
вартісному виразі на певний термін часу. Існують глобальні
(відкриті)квоти, сезонні квоти і добровільні обмеження експорту – квота,
яка вводитьсяна кордоні країни-експортера під загрозою санкції
імпортера.

2.1.3. мінімальні імпортні ціни – дотримання експортером рівня цін,
встановлених країною-імпортером.

2.1.4. імпортні податки

2.1.5. імпортні депозити – це форма застави, яку імпортер повинен внести
в свій банк в місцевій або міжнародній валюті перед закупкою зарубіж.
Товару.

2.1.6. валютні обмеження – регламентація операцій резидентів та
нерезидентів з валютою.

2.1.7 компенсаційна подать – запроваджується країною-імпортером у
випадку встановлення факту державного субсидування експортера.

2.1.8. антидемпінгова подать – запроваджується країною-імпортером у
випадку демпінгу експортером.

Демпінг буває прямий (продаж на зовн. ринку товарів за ціною нижчою, ніж
на внутр. ринку) і зворотній (придбання заруб. покупцем товару за ціною
нижчою, ніж сплачують внутрішні покупці); одиничний (дискредитація цін
внаслідок випадк. Випуску надлишку продукції), грабіжницький (продаж
товару на зовн. ринку за заниженими цінами з метою усунення конкурентів
і натупному збільшенні цін), тимчасовий (середній стан між одиничним і
грабіжницьким); самостійний (за рахунок власних коштів), субсидиційний,
валютний (за рахунок застосування завищених та занижених валютних курсів
при експортно-імпортних операціях)

2.1.9. адміністративні формальності або національні правила здійснення
експортно-імпортних операцій.

2.1.10.технічні бар”єри – система перевірки відповідності імпортної
продукції міжн., нац., галузевим стандартам.

2.2.інструменти стимулювання експорту: державне кредитування експорту,
змішане кредитування експорту (приватними і державними банками), надання
коштів по каналах допомоги, державне страхування експортних кредитів,
пряме субсидування експорту, надання податкових пільг, дозволи на
створення різних фондів розвитку експорту, які не оподатковуються,
прискорена амортизація, організац-інформ. сприяння експортерам.

Крім того існують інші регулятори міжн торгівлі, серед них: доля
національної участі (передбачає вир-во певної частини кінцевого продукту
в середині країни у вартісній або натуральній формі), стимулювання нац.
вир-ва (умови, що передбачають пріорітет держ. Замовлень національних
виробників над зарубіжними, навіть якщо зарубіжна продукція дешевше)

Використовуючи різні тарифні та нетарифні методи регулювання, кожна
держава проводить відповідну зовн-торгівельну політику, яка в тій чи
іншій мірі є протекціоністською. Протекціонізм – сис-ма
політико-економічних стосунків між суб”єктами міжн відносин, орієнтована
на цілеспрямовану підтримку суб”єктів власної економіки на внутрішньому
та зовнішньому ринках.

36. Тарифне регулювання.

Митний тариф – інструмент торгівельної політики та державного
регулювання внутрішнього ринку країни при його взаємодії зі світовим
ринком.

При цьому, крім функцій регулювання зовнішньоторгівельного обороту
(раціоналізація товарної структури, підтримка оптимального
співвідношення валютних доходів і витрат держави і захист внутрішньої
економіки), митному тарифу притаманний суттєвий тісний зв”язок з
податковою системою, як інструментом формування доходів держави, –
фіскальна функція. Митний тариф – зведення митних стягнень, що
застосовуються до товарів, які переміщуються через митний кордон,
систематизоване у відповідності з товарною номенклатурою
зовнішньоекономічної діяльності; конкретна ставка митного стягнення, що
належить до сплати при вивезенні або ввезенні визначеного товару на
митну територію країни.

Виділяють експортний і імпортний тариф, в залежності від того, що він
регулює – вивезення або ввезення товару, а також простий і складний, в
залежності від способу розвитку тарифу.

Імпортний тариф представляє собою зведення ставок митних стягнень, що
застосовуються при ввезенні товарів на митну територію
держави.Експортний тариф його метою є: підтримання внутрішньодержавних
цін і цін на світовому ринку.

Простий тариф має на увазі, що незалежно від країни походження, до
всіх товарів які імпортуються, застосовується єдині ставки мита.
Складний тариф він передбачає встановлення двох або навіть більше ставок
мита по кожной номерклатурі в залежності від країни походження товару.

Митний тариф складається із двох основних елементів – товарної
номерклатури і ставок митних стягнень. Систематизація ставок митних
стягнень в тарифі здійснюється у відповідності з диференційованим
списком товарів – товарною номерклатурою. Характерними рисами любої
товарної номерклатури є системність опису товарів і присвоєння коду
кожній товарній позиції.

Митне стягнення (customs duty) – обов’язковий внесок, що стягується
митними органами при імпорті або експорті товару, і є умовою імпорту або
експорту.

Митні стягнення виконують три основні функції:

фіскальну, яка відноситься як до імпортних, так і експортних стягнень,
оскільки вони є однією з статей доходної частини державного бюджету;

протекціоністичну (захихну), що відноситься до імпортних стягнень,
оскільки з їх допомогою держава захищає місцевого виробника від
небажаної іноземної конкуренції;

балансуючу, яка відноситься до експортних стягнень, що встановлені з
метою попередження небажаного експорту товарів, внутрішні ціни на які з
тих або інших причин нижчі за світові.

Класифікації митних стягнень.

За способом стягнення:адвалорні – нараховуються в процентах до митної
вартості оподаткованих товарів;специфічні – нараховуються у
встановленому розмірі за одиницю оподаткованого товару;комбіновані –
поєднують обидва види митного обкладання.

За об’єктом оподаткування:імпортні – стягнення, які накладаються на
імпортні товари при випуску їх для вільного обігу на внутрішньому ринку
країни. експортні – стягнення, які накладуються на експортні товари при
випуску їх за межі митної території держави. транзитні – стягнення, які
накладаються на товари, що перевозяться транзитом через територію даної
держави.

За характером:сезонні – стягнення, які використовуються для оперативного
регулювання міжнародної торгівлі продукцією сезонного характеру,
антидемпінгові – стягнення, які використовуються в разі ввезення на
територію держави товарів за ціною більш низькою, ніж їх звичайна ціна в
експортуючій державі, компенсаційні – стягнення, що накладаються на
імпорт тих товарів, при виробництві яких прямо чи опосередковано
використовувались субсидії,

За походженням:автономні – стягнення, що вводяться на підставі
односторонніх рішень органів державної влади країни. конвенційні
(договірні) – стягнення, що встановлюються на базі двосторонньої або
багатосторонньої угоди, преференційні – стягнення, що мають більш
низькі ставки в порівнянні зі звичайним тарифом,

За типами ставок:постійні – митний тариф, ставки якого одноразово
встановленні огранами державної влади та не можуть змінюватись в
залежності від обставин. змінні – митний тариф, ставки якого можуть
змінюватися у встановлених органами державної влади випадках .

За способом обчислення:номінальні – тарифні ставки, вказані у митному
тарифі. ефективні – реальний рівень митних стягнень на кінцеві товари,
розраховані з врахуванням рівня стягнень, накладених на імпортні вузли
та деталі цих товарів.

Вплив тарифу:тарифи сповільнюють економічне зростання; одностороннє
введення тарифів нерідко призводить до торгівельних воєн; тарифи
призводять до підвищення податкового тиску на споживачів; тариф на
імпортні товари опосередковано підриває експорт країни; тариф веде до
скороченню загального рівня зайнятості; тариф – захист молодих галузей;
тариф – засіб стимулювання вітчизняного виробництва; тариф – важливе
джерело бюджетних доходів.

37. Нетарифне регулювання міжн торгівлі.

До нетарифних методів відносяться кількісні обмеження, інші нетарифні
методи, торгово-політичні методи стимулювання експорту, торгові договори
і угоди. Кількісні обмеження включають в себе квотування і ліцензування.

Квоти – це граничні обсяги певних товарів, які дозволено імпортувати
(експортувати) на територію країни протягом певного терміну. Квоти
бувають індивідуальними, що обмежують ввезення (вивіз) в одну конкретну
країну; груповими, що встановлюють об’єм ввезення (вивозу) в певну групу
країн, а також глобальними, коли імпорт (експорт) обмежується без
вказівки країн, на які це обмеження розповсюджується.

Ліцензії – це дозволи на імпорт (експорт) товарів протягом якогось часу,
що видаються компетентними органами. Ліцензії бувають генеральними, які
представляють собою дозвіл на імпортні (експортні) операції з
визначеними товарами протягом всього терміну дії режиму ліцензування.
Крім того, бувають ліцензії індивідуальні, що дозволяють одному суб’єкту
підприємницької діяльності здійснення однієї імпортної (експортної)
операції по товару, що ліцензується.

Квоти і ліцензії обмежують самостійність підприємців відносно вибору
ринку і об’єму торгівлі.

Крім кількісних, до нетарифних методів зовнішньоторгівельного
регулювання відносяться також ускладнення митних процедур, збільшення
кількості необхідної документації, підвищення вимог до якості упаковки і
маркіровки, та ін. До нетарифних методів відносяться також різні
податоки на імпорт і експорт зверх мита, валютні обмеження, пов’язані з
отриманням дозволу на використання валюти для імпортної закупівлі,
різними зборами.

Держава може вживати заходів також по припиненню несумлінної конкуренції
при здійсненні зовнішньоекономічної діяльності, зокрема у разах
демпінгу, тобто продажу товарів по цінах нижче контрактних на
міжнародний товарних ринках. У разі встановлення факту демпінгу може
бути застосована антидемпінгове мито.

Крім антидемпінгового мита можуть застосовуватися також і компенсаційне
мито, яке стягується у разі встановлення того факту, що експортер при
виробництві товару користувався державними субсидіями, що дозволило йому
занизити ціну на товар.

Держава регулює ЗЕД також шляхом укладення різних торгових договорів та
угод, в яких встановлюються принципи торгових взаємовідносин з
іноземними державами. У торгівлі з іноземними державами можуть бути
встановлені спеціальні режими, зокрема режим найбільшого сприяння, що
передбачає надання митних пільг аж до повного звільнення від імпортного
мита при ввезенні товарів вироблених в країні, що користується режимом
найбільшого сприяння, переваг відносно внутрішніх податків, якими
обкладаються обробка і продаж на внутрішньому ринку імпортних товарів.
Крім режиму найбільшого сприяння може бути встановлений спеціальний
режим, що застосовується до територій спеціальних економічних зон і до
територій митних союзів, в які входить країна на основі міжнародних
договорів.

38. Демпінг і антидемпінгові процедури в сучасних торговельних
відносинах.

Демпінг метод фінансової нетарифної торгової політики, що полягає в
просуванні товару на зовнішній ринок за рахунок зниження експортних цін
більш субнормально рівня цін, існуючого в цих країнах.

Демпінг може здійснюватися як за рахунок ресурсів окремих фірм,
прагнучих заволодіти зовнішнім ринком своєї продукції, так і за рахунок
державних субсидій експортерам. У комерційній практиці демпінг може
набувати одну з наступних форм:

• Спорадичний демпінг епізодичний продаж зайвих запасів товарів на
зовнішній ринок по занижених цінах. Відбувається тоді, коли внутрішні
обсяги виробництва товару перевищують місткість внутрішнього ринку і
перед компанією встає дилема або взагалі не використати частину
виробничих можливостей і не виробляти товар, або виробити товар і
продати його по більш низькій, ніж внутрішня, ціні на зовнішній ринок.

• Навмисний демпінг тимчасове умисне зниження експортних цін з метою
витіснення конкурентів з ринку і подальшого встановлення монопольних
цін. На практиці це може означати експорт товарів по цінах нижче за ціни
свого внутрішнього ринку або навіть нижче за витрати виробництва.

• Постійний демпінг постійний експорт товарів по ціні нижче
справедливої.

• Зворотний демпінг завищення цін на експорт в порівнянні з цінами
продажу тих же товарів на внутрішньому ринку.

• Взаємний демпінг зустрічна торгівля двох країн одним і тим же
товаром по занижених цінах.

У основі демпінгу звичайно лежить ринкова ситуація, при якій
еластичність попиту по ціні на внутрішньому ринку нижче, ніж на
зовнішньому. Це дозволяє фірмам, що мають відносно монопольне положення
на внутрішньому ринку, продавати свої товари по більш високих цінах, ніж
на зовнішньому ринку, де попит більш еластичний по ціні і де конкуренція
вище. Необхідними умовами для здійснення демпінгу є:

відмінності в еластичності попиту на товар в різних країнах – попит
всередині країни повинен бути менш еластичним по ціні, ніж попит
закордоном;

ситуація недосконалої конкуренції, яка дозволяла б виробнику
встановлювати і диктувати ціни;

сегментованість ринку, тобто здатність виробника відгородити внутрішній
ринок, де він продає товар по високих цінах, від зовнішнього ринку, де
він це робить по більш низьких цінах..

Демпінг заборонений як міжнародними правилами в рамках ВТО, так і
національними антидемпінговими законами багатьох країн. Для захисту від
навмисного демпінгу країни використовують антидемпінгове мито.

Антидемпінгове мито тимчасовий збір в розмірі різниці між цінами
продажу товару на внутрішньому і зовнішньому ринках, що вводиться
імпортуючою країною з метою нейтралізації негативних наслідків нечесної
цінової конкуренції на основі демпінгу.

Ставку антидемпінгового мита звичайно визначають одним з наступних
способів:

• Як різницю в ціні, по якій товар реально продається на ринку
експортуючої країни і на ринку що імпортує.

• Як різницю в ціні, по якій товар повинен був би продаватися на ринку
експортуючої країни, і ціни, по якій він реально продається на ринку
імпортуючої країни. Потенційна ціна продажу товару на ринку експортера
встановлюється на базі суми витрат виробництва, загальних витрат,
прибутку на продаж на внутрішньому ринку і вартості упаковки і
транспортування товару в імпортуючу країну.

39. Сучасні інструменти стимулювання експорту.

Сьогодні існує два основних напрямки розширення експорту, які
застосовуються промислово розвинутими країнами.

Один із них – кредитування експорту у різних формах із метою розширення
збуту товарів. У цю групу засобів входять експортні кредити, державні
гарантії щодо експортних кредитів, державні методи фінансування вивозу
товарів за програмами допомоги іноземним державам..

Експортне кредитування може мати форму:

• субсидованих кредитів національним експортерам – кредитів, що
видаються державними банками під ставку процента нижче ринкової;

• державних кредитів іноземним імпортерам при обов’язковій умові
закупівлі товарів тільки у фірм країни, що надала такий;

• страхування експортних ризиків національних експортерів, які включають
комерційні ризики (нездатність імпортера сплатити постачання) і
політичні ризики (несподівані дії уряду, що не дозволяють імпортеру
виконати свої зобов’язання перед експортером).

Експортні кредити бувають:

• короткостроковими на термін до 1 року, використовуються для
кредитування експорту споживчих товарів і сировини;

• середньостроковими на термін від 1 до 5 років, використовуються для
кредитування експорту машин і обладнання;

• довгостроковими на термін більше за 5 років, використовуються для
кредитування експорту інвестиційних товарів і великих проектів.

Другий напрямок у розвитку торгово-політичних засобів розширення
експорту – продаж товарів на експорт за цінами нижчими, ніж ціни,
встановлені конкуруючими монополіями, і нижчими, ніж світові ціни, у
підсумку – за демпінговими цінами.

Субсидування експорту – це форма державної політики, яка дозволяє
продавати на зовнішньому ринку товари вітчизняного виробництва за більш
низькими цінами, які часто є нижчими від цін внутрішнього ринку, а іноді
навіть і від витрат виробництва. У 80-х роках застосування субсидій
промислово розвинутими країнами спричиняло гострі торгово-політичні
конфлікти.

Експортні премії також є одним із торгово-політичних засобів розширення
експорту. Експортні премії можуть бути у прямій чи непрямій формі.

Прямі експортні премії здійснюються шляхом надання експортерам прямих
разових субсидій при експорті товарів. Вони видаються з фондів
державного бюджету і дають змогу експортерам знижувати ціни товарів, що
вивозяться, і таким чином розширювати експорт.

Податкові пільги – це непрямі експортні премії, коли експортерам
надаються різноманітні фінансові пільги. Дуже часто це звільнення
компаній, які експортують товари, від оплати внутрішніх податків чи
надання податкових пільг. Одна з давно практикованих форм непрямих
експортних премій – це система звільнення від мита чи його повернення
компаніям, котрі застосовують імпортну сировину для виготовлення
експортних товарів (т.зв. умовно безмитний ввіз і повернення мита). Суть
цієї системи полягає в тому, що для розширення вивозу товарів
експортерам повертають мито при вивозі товарів, яке було сплачене за
ввіз імпортної сировини чи напівфабрикатів, використаних для
виготовлення цих товарів.

40. Протекціонізм і його сучасні форми.

Державна політика захисту внутрішнього ринку від іноземної конкуренції
шляхом використання тарифних і нетарифних інструментів торгової
політики.

Прихильники протекціонізму стверджують, що без державного захисту від
іноземної конкуренції розвиток національної промисловості неможливий.
Посилення економічної могутності країни і необхідний для цього перехід
від аграрного методу ведення господарства до створення власної
національної індустрії можуть бути досягнуті лише при встановленні для
національних підприємців привілейованих, найбільш сприятливих умов).

Безмитна торгівля з її гострою конкурентною боротьбою в умовах світового
господарства, відповідно до цього погляду, зовсім унеможливлює створення
власної національної промисловості. Кожна спроба економічно відсталих
країн ліквідувати це відставання наштовхується на протидію пануючих на
ринках іноземних виробників. Можливості та засоби ведення конкурентної
боротьби, якими володіють промислове розвинуті країни, позбавляють
господарське слабкі держави шансу на успіх в їхніх зусиллях вийти із
«зачарованого кола бідності».

Багато держав, декларуючи вільну торгівлю і палко захищаючи переваги
безперешкодної міжнародної міграції капіталів і робочої сили, тим не
менше досить вміло поєднують ці теоретичні концепції з практикою
широкого використання захисних тарифів та інших видів обмежень.
Існування цього протекціоністського частоколу пояснюється необхідністю
проведення певних заходів у відповідь на захисну політику інших держав.

У різні періоди історії зовнішньоторгівельна практика схилялася то в
одну, то в іншу сторону, ніколи, правда, не приймаючи жодну з
екстремальних форм. У 50-60-ті роки для міжнародної економіки був
характерний відхід від протекціонізму у бік більшої лібералізації і
свободи зовнішньої торгівлі. З початку 70-х років виявилася зворотна
тенденція країни стали відгороджуватися один від одного все більш
витонченими тарифними і особливо нетарифними бар’єрами, захищаючи свій
Розвиток протекціоністських тенденцій дозволяє виділити декілька форм
протекціонізму:

• селективный протекціонізм направлений проти окремих країн або
окремих товарів;

• галузевий протекціонізм захищає певні галузі, передусім сільське
господарство, в рамках аграрного протекціонізму;

• колективний протекціонізм проводиться об’єднаннями країн відносно
країн, в них що не входять;

• прихований протекціонізм здійснюється методами внутрішньої
економічної політики.

внутрішній ринок від іноземної конкуренції.

Правда, при цьому сучасний протекціонізм концентрується у відносно
вузьких областях. У відносинах розвинених країн між собою це області
сільського господарства, текстиля, одягу і стали. У торгівлі розвинених
країн з тими, що розвиваються це експорт промислових товарів країнами,
що розвиваються. У торгівлі країн, що розвиваються між собою це
товари традиційного експорту.

41. Світовий товарний ринок.

Дані про товарну структуру міжнародної торгівлі в світі загалом дуже
неповні. Звичайно для класифікації окремих товарів в міжнародній
торгівлі використовується або Гармонізована система опису і кодування
товарів, або Стандартна міжнародна класифікація ООН . Найбільш значущою
тенденцією є зростання питомої ваги торгівлі продукцією обробляючої
промисловості, на яку до середини 90-х років доводилося біля 3/4
вартісного обсягу світового експорту, і скорочення питомої ваги сировини
і продовольства, що займає приблизно 1/4.

Ця тенденція характерна як для розвинених, так і для країн, що
розвиваються і є слідством впровадження ресурсозберігаючих і
енергозберігаючих технологій. У товарній структурі світового експорту
більше за 2/3 доводиться на продукцію обробляючої промисловості, причому
її питома вага збільшується, і біля 1/3 на сировинні і продовольчі
товари Найбільш значною групою товарів в рамках продукції обробляючої
промисловості є обладнання і транспортні кошти (до половини експорту
товарів цієї групи), а також інші промислові товари хімічні товари,
чорні і кольорові метали, текстиль. У рамках сировинних і продовольчих
товарів найбільш великі товарні потоки складають продовольство і напої,
мінеральне паливо і іншу сировину, виключаючи паливо.

Основний об’єм міжнародної торгівлі доводиться на розвинені країни, хоч
їх частка дещо скорочувалася в першій половині 90-х років за рахунок
зростання питомої ваги країн, що розвиваються і країн з перехідною
економікою. Основне зростання питомої ваги країн, що розвиваються
сталося за рахунок нових індустріальних країн Південно-Східної Азії
(Кореї, Сингапура, Гонконга), що швидко розвиваються і деяких країн
Латинської Америки. Найбільші світові експортери в 1994 році (в млрд.
дол.) США, Німеччина, Японія, Франція. Серед країн, що розвиваються
найбільші експортери наступні Гонконг, Сингапур, Корея, Малайзія,
Таїланд. Серед країн з перехідною економікою найбільші експортери
Китай, Росія, Польща, Чехія, Угорщина. У більшості випадків найбільші
експортери є і найбільшими імпортерами на світовому ринку.

Індустріальні країни займають приблизно 2/3 вартісних обєму світового
експорту, тоді як на держави, що розвиваються, включаючи країни з
перехідною економікою, доводиться приблизно 1/3 світового експорту.

42. Світовий ринок послуг, його структура і особливості розвитку.

Класифікація ГАТТ/ВТО, що включає більше за 600 різновидів послуг.
Класифікація послуг заснована на Міжнародній стандартизованій
промисловій класифікації, прийнятій Організацією Об’єднаних Націй і що
визнається в більшості країн світу. І торгівля послугами входить в
рахунок поточних операцій платіжного балансу будь-якої країни.
Переговори про лібералізацію торгівлі послугами ведуться паралельно з
переговорами про лібералізацію торгівлі товарами.

Саме внаслідок невідчутності і невидимість більшості послуг торгівлю
ними іноді називають невидимим експортом і імпортом. Більш того на
відміну від товарів, виробництво послуг часто об’єднане з їх експортом в
рамках одного контракту і вимагає безпосередньої зустрічі їх продавця і
покупця. Однак і в цьому випадку існують численні виключення. Наприклад,
деякі послуги цілком відчутні (розпечатана доповідь консультанта або
комп’ютерна програма на дискеті), цілком видимі (модельна стрижка або
театральне уявлення), піддаються зберіганню (послуги телефонного
автовідповідача) і далеко не завжди вимагають прямої взаємодії покупця і
продавця (автоматична видача грошей в банку по дебіторській картці).

Види послуг: транспорт, поїздки, звязок, будівництво, страхування,
фінансові послуги, компютерні і інформаційні послуги, роялті і
ліцензійні платежі, урядові послуги та ін.

Протягом 70-90-х років частка комерційних послуг в світовому експорті
становила 16-20%, досягши до середини 90-х років приблизно 1 трлн. дол.

Більше за половину вартісного обсягу експорту послуг доводиться на
міжнародний транспорт і міжнародні приватні (туризм) і ділові
(відрядження) поїздки. Біля 75% вартісного об’єму послуг експортується
розвиненими країнами, 24 -країнами, що розвиваються і перехідними і 1 %
міжнародними організаціями. За оцінками секретаріату ГАТТ/ВТО, на
США доводиться 16,2% світового експорту послуг, Францію 10,2, Італію
6,5, Німеччину 6,4, Великобританію 5,5, Японію 5%. Ці ж
країни з порівнянними частками займають лідируюче положення і в імпорті
послуг.

43. Типи і форми міжн маркетингу

Можна виділити чотири критерії типізації маркетингу та шість форм
міжнародного маркетингу.

Залежно від геополітичних меж діяльності суб’єктів виділяються два типи
маркетингу: внутрішній та міжнародний.

Внутрішній маркетинг — маркетингова діяльність, націлена на внутрішній
(основний для фірми) ринок. Міжнародний маркетинг — маркетингова
діяльність фірми за межами національних кордонів.

Маркетинг товарів народного споживання, виробничо-технічного
призначення, послуг, промисловий, аграрний та банківський маркетинг — це
типи маркетингу залежно від об’єкта, тобто суттєвих особливостей товару
та відповідного товарного ринку, які визначатимуть особливості побудови
маркетингового комплексу.

Стратегічний та оперативний — це два типи маркетингу, які характеризують
ступінь ринкової орієнтованості фірми. Стратегічний маркетинг —
маркетингова діяльність щодо створення усталеної (довгострокової)
конкурентної переваги шляхом постійного та систематизованого моніторингу
бізнес-середовища та потреб ринку і формування на цій основі ефективного
маркетингового комплексу.Оперативний маркетинг — маркетингова
діяльність, метою якої є використання певної ринкової ситуації або
швидке пристосування маркетингового комплексу до неї.

Мікромаркетинг та макромаркетннг виділяються за критерієм особливостей
суб’єкта: диверсифікованості діяльності та належності до певного
ієрархічного рівня управління в структурі національної
економіки.Мікромаркетинг — маркетингова діяльність стосовно конкретного
виду товару, що продукується.Макромаркетинг — маркетингова діяльність
відносно широкого кола типів товарів (послуг) або сфер діяльності на
рівні як фірми, концерну, фінансово-промислової групи, так і держави в
цілому.

Міжнародна діяльність грунтується на використанні таких форм
міжнародного маркетингу: 1. імпортний,2. експортний,3.
зовнішньоекономічний,4. транснаціональний,5. мультирегіональний,6.
глобальний.

Імпортний маркетинг — маркетингова діяльність, спрямована на закупівлю
(імпорт) товарів чи послуг із зарубіжних ринків.Експортний маркетинг —
маркетингова діяльність щодо реалізації продукції за межі національних
кордонів, при якій відбувається фізичне транспортування товару з однієї
країни в іншу.

Зовнішньоекономічний маркетинг — маркетингова діяльність, зумовлена
стабільністю чи зростаючими можливостями перебування фірми (у вигляді
представництва, філіалу з продажу …) на зовнішньому ринку, який
включає вже, як правило, декілька країн.

Транснаціональний маркетинг — маркетингова діяльність, що виникла з
практики функціонування транснаціональних корпорацій.

Вирішуючи проблему інтернаціоналізації ринків, ТНК повинна:

* мислити глобально, здійснюючи стратегічний маркетинг;

* діяти локально, здійснюючи маркетинг операційний.

Мультирегіональний маркетинг — форми та методи маркетингової діяльності,
що застосовують фірми, працюючи в окремих регіонах чи в межах
інтеграційних угруповань.

Глобальний маркетинг — маркетингова діяльність фірми, яка розглядає
світовий ринок як єдине ціле («Весь світ— мій ринок!»).

44. Система міжнародних маркетингових досліджень.

Міжнародне маркетингове дослідження — це система збору, обробки, аналізу
та прогнозування даних, необхідних для прийняття рішень у міжнародній
маркетинговій діяльності.

Метою будь-якого міжнародного маркетингового дослідження є зменшення
ризику від рішень стосовно міжнародної активності фірми. Мінімізація
ризику досягається на основі використання висновків міжнародного
маркетингового дослідження в прийнятті рішень. Під висновками
міжнародного маркетингового дослідження розуміється систематизована
інформація про стан та можливі варіанти розвитку об’єкта дослідження.

Проведення міжнародного маркетингового дослідження необхідно для
прийняття рішень з таких питань: • сегментація світового чи зарубіжного
ринку, її необхідність, критерії та умови успішної сегментації;• вибір
ринку, країни для розвитку міжнародної діяльності;• обгрунтування
стратегії виходу на зарубіжний ринок (експортування, спільне
підприємництво чи пряме інвестування);• обгрунтування елементів
міжнародного маркетингового комплексу (товарної та ці нової стратегії,
каналів розподілення, системи просування);• розробка міжнародної
маркетингової стратегії;• створення міжнародного маркетингового плану.

Особливості міжн маркетингового дослідження: 1.Велике поле дослідження.
2. Технічні труднощі збору інформації 3. Висока вартість досліджень,
особливо збору первинної інформації.4. Труднощі порівнянь та пояснень.5.
Проблеми розробки рекомендацій.

Міжнародне маркетингове дослідження має чотири логічно взаємопов’язані,
послідовні стадії:

І. Визначення вимог до інформації;II. Збір даних;III. Аналіз; IV.
Упровадження Визначення вимог до інформації, як перший етап дослідження,
містить в собі проблему ідентифікації цілей та завдань. Якщо маркетолог
(чи замовник дослідження) може чітко сформулювати мету майбутньої
роботи, то завдання стають певними етапами, складовими досягнення цілі.
У цьому класичному підході визначення вимог до інформації формується
зверху вниз: мета, завдання, перелік необхідних показників та процесів,
що необхідно дослідити .

Зміст другої стадії процесу міжнародного маркетингового дослідження
полягає в зборі даних і має такі складові:

– інвентаризація банку даних;- збір вторинної інформації;- планування
дослідження; – проведення дослідження

Найскладнішою стадією є аналіз інформації. Отримана кількісна та якісна
інформація аналізується за допомогою методів статистики, економетрії,
соціометрії, кваліметрії, біхевіоризму. Якщо отримана інформація не
відповідає критеріям якості для прийняття маркетингових рішень
(релевантність, точність, надійність, актуальність тощо), то необхідно
повернутися на попередній етап та оновити банк даних.

На останьому етапі дослідницький колектив представляє результати та
рекомендації.

45. Сучасний міжнародний маркетинговий комплекс.

Міжнародний маркетинговий комплекс— це система інструментів, методів,
прийомів, підходів щодо товару ціни, просування, каналів розподілення,
використання яких має на меті формування конкурентних переваг на
цільовому сегменті або певному зарубіжному ринку.

Елементами маркетингового комплексу є:

• товар,

• ціна ,

• просування ,

• канали розподілення .

Сукупність цих маркетингових елементів та їх адаптація до вимог певного
сегмента дістала назву «концепція маркетинг-мікс»

Залежно від ступеня пристосування міжнародного маркетингового комплексу
до особливостей різних зарубіжних ринків (сегментів світового ринку) в
маркетинговій практиці виділяються три типи маркетингового комплексу:
індивідуалізований (диференційований), стандартизований, комбінований .

Індивідуалізований (диференційований) маркетинговий комплекс передбачає
пристосування всіх його елементів до потреб кожного зарубіжного ринку
(сегмента світового ринку).

Стандартизований маркетинговий комплекс характеризується тим, що всі
його елементи однаковою мірою пристосовуються до всіх зарубіжних ринків
або сегментів (в усіх країнах товар пропонується з стандартними,
однаковими характеристиками, за однаковою ціною, з використанням
однакових систем просування та каналів розподілення).

Комбінований маркетинговий комплекс передбачає одночасну як
диференціацію деяких елементів, так і стандартизацію інших. Наприклад,
стандартний товар може однаково рекламуватися на всіх зарубіжних ринках,
а ціни та канали розподілення бути адаптованими до місцевих умов. Це —
найбільш поширений підхід до побудови та реалізації міжнародного
маркетингового комплексу.

Інтернаціоналізація світового господарства, тенденції до його
глобалізації, а також безумовні фінансові та організаційні переваги
стандартизації роблять стандартизований підхід до створення міжнародного
комплексу маркетингу найбільш ефективним. Але на заваді швидшого
розповсюдження такого підходу до всіх ринків стоять особливості
економічного, соціально-культурного, політико-правового середовища
країн. Світовий досвід показує, що в стандартизації міжнародного
маркетингового комплексу існують певні стадії. Спочатку на всіх
зарубіжних ринках пропонується стандартизований продукт. На другій
стадії до цього додається однакова система просування. Третя стадія
доповнює стандартизацію однаковим рівнем цін та ціновими стратегіями.
Завершує стандартизацію використання однакових каналів розподілення .

46. Розробка міжнародної маркетингової стратегії.

Після вибору найбільш адекватного конкурентним перевагам та потенціалу
фірми зарубіжного ринку логічно постає питання щодо форм присутності на
цьому ринку, а отже, і стратегій виходу на нього. Міжнародна бізнесова
практика виділяє три основні стратегії виходу на зовнішній ринок:

1.експортування,2. спільне підприємництво,3. пряме інвестування.

У випадку стратегії експортування виробництво залишається на
національній території, що має свої недоліки та переваги. Спільне
підприємництво та пряме інвестування потребують вже організації
виробництва за кордоном. При цьому деякі форми спільного підприємництва
реалізуються на основі укладення контрактів, без додаткових інвестицій,
а спільне володіння та пряме інвестування передбачають інвестиції, тобто
довгострокові вкладення капіталу в підприємства, соціально-економічні
програми, підприємницькі та інноваційні проекти. Це зумовлює виділення
контрактних та інвестиційних форм стратегій виходу на зовнішній ринок
Експорт— вивіз за кордон товарів, які продані іноземним покупцям з метою
їх безпосереднього споживання, продажу або для перероблення.Непрямий
експорт — продаж товарів на зовнішньому ринку за допомогою незалежних
маркетингових посередників. Прямий експорт — продаж товарів на
зовнішньому ринку самостійно.

Спільне підприємництво — об’єднання зусиль партнерів щонайменше з двох
країн з метою організації спільної комерційної справи. Ліцензування —
форма спільного підприємництва, яка базується на тому, що ліцензіар
(продавець) передає ліцензіату (покупцеві) право на використання
виробничого процесу, патенту, товарного знака в обмін на гонорар або
ліцензійний платіж.

Підрядне виробництво — форма спільного підприємництва, за якої
національний виробник (продавець) укладає угоду із закордонними
виробниками на виготовлення своєї продукції. Управління за контрактом —
форма спільного підприємництва, за якої національний експортер передає
зарубіжному партнеру «ноу-хау» в галузі управління, а той забезпечує
необхідний капітал. Спільне володіння — форма спільного підприємництва,
за якої об’єднуються зусилля зарубіжних та місцевих інвесторів з метою
створення місцевого комерційного підприємства, котрим вони володіють та
керують спільно. Пряме інвестування — розміщення капіталу у власні
закордонні складальні або виробничі підприємства, збутові філії.

Кожна із розглянутих вище стратегій виходу фірми на зовнішній ринок має
свої недоліки та безумовні переваги, які треба розглядати в контексті,
насамперед, особливостей товару. Водночас доцільно зіставити стратегії
за такими критеріями:

• контроль ринку (близькість до споживача, можливість швидко реагувати
на зміни потреб, контролювати тенденції попиту та пропонування);

• гнучкість (можливість швидко та адекватно адаптувати діяльність до
елементів бізнес-середовища, що змінюються);

• ресурсні вимоги (необхідність мати певну кількість фінансових,
матеріальних та трудових ресурсів для організації та розвитку
діяльності);

• ризик (загроза виникнення непередбачених втрат очікуваного прибутку,
доходу або майна, коштів у зв’язку з випадковими змінами умов
економічної діяльності або інших обставин);

• причетність до міжнародного маркетингу (необхідність та ступінь
використання концепції міжнародного маркетингу в організації діяльності
фірми) Проблема вибору стратегії (стратегій) виходу фірми на зарубіжний
ринок виникає в таких ситуаціях: при вироблені міжнародної маркетингової
стратегії фірми; при виникненні можливості (або необхідності) розвитку
діяльності на певному зарубіжному ринку.

Перше рішення є стратегічним, а друге — тактичним. В обох випадках на
остаточне рішення щодо стратегії виходу фірми на зовнішній ринок впливає
сукупність внутрішніх до зовнішніх (відносно фірми) чинників .

48. Міжнародний рух капіталу і характеристика його форм.

Капітал є одним з факторівв виробництва – ресурсом, який необхідно
затратити, щоб виробити товар, і являє собою весь накопичений запас
коштів в продуктивній, грошовій і товарній формах, необхідних для
створення матеріальних благ. Міжнародний рух капіталу заснований на його
міжнародному поділі як одного з факторів виробництва – історично
склавшомуся або придбаному зосередженні капіталу, що склалося в різних
країнах, що є передумовою виробництва ними певних товарів, економічно
більш ефективного, ніж в інших країнах. Міжнародний поділ капіталу
виражається не тільки в різній забезпеченості країн накопиченими
запасами матеріальних коштів, необхідних для виробництва товарів, але і
у відмінностях історичних традицій і досвіду виробництва, рівнів
розвитку товарного виробництва і ринкових механізмів, а також просто
грошових і інших фінансових ресурсів. Наявність достатніх заощаджень
(капіталу в грошовій формі) є найважливішою передумовою для інвестицій і
розширення виробництва.

По джерелах походження капітал, що знаходиться в русі на світовому
ринку, ділиться на офіційний і приватний капітал.

• Офіційний (державний) капітал – кошти з державного бюджету, що
переміщують закордон або що приймаються із-зі закордону за рішенням
урядів, а також за рішенням міжурядових організацій. У цю категорію руху
капіталу відносяться всі державні позики, позики, дари (гранти),
допомога, які надаються однією країною іншій країні на основі
міжурядових угод. Офіційним також вважається і капітал, яким
розпоряджаються міжнародні міжурядові організації від імені своїх членів
(кредити МВФ, Світового банку, витрати ООН на підтримку світу і ін.).
Джерелом офіційного капіталу є кошти державного бюджету, тобто в
результаті гроші платників податків. Тому рішення про переміщення такого
капіталу закордон приймаються спільно урядом і органами представницької
влади (парламентом).

• Приватний (недержавний) капітал кошти приватних (недержавних) фірм,
банків і інших недержавних організацій, що переміщують закордон або що
приймаються із-зі закордону за рішенням їх керівних органів і їх
об’єднань. У цю категорію руху капіталу відносяться інвестиції капіталу
закордон приватними фірмами, надання торгових кредитів, міжбанківське
кредитування. Джерелом походження цього капіталу є кошти приватних фірм,
власні або позикові, не пов’язані з державним бюджетом. Але, незважаючи
на відносну автономність фірм в прийнятті рішень про міжнародне
переміщення капіталу, що належить їм, уряд звичайно залишає за собою
право його регулювати і контролювати.

По характеру використання капітал ділиться на:

• Підприємницький капітал кошти, що прямо або непрямо вкладаються у
виробництво з метою прибутку. Як підприємницький капітал, частіше за все
використовується приватний капітал, хоча або сама держава, або
підприємства, що належать державі також можуть вкладати кошти закордон.

• Позиковий капітал кошти, що позичаються з метою отримання процента.
У міжнародних масштабах як позиковий капітал в основному
використовується офіційний капітал з державних джерел, хоч міжнародне
кредитування з приватних джерел також досягає вельми значних об’ємів.

По терміну вкладення капітал ділиться на:

• Середньостроковий і довгостроковий капітал вкладення капіталу
терміном більш ніж на 1 рік. Всі вкладення підприємницького капіталу в
формі прямих і портфельних інвестицій, так само як і позиковий капітал у
вигляді державних кредитів, звичайно є довгостроковими.

• Короткостроковий капітал вкладення капіталу терміном менш ніж на 1
рік. Переважно позиковий капітал в формі торгових кредитів.

Найбільше практичне значення для аналізу міжнародного руху капіталу має
наступний його функціональний розподіл.

По меті вкладення капітал ділиться на:

• Прямі інвестиції вкладення капіталу з метою придбання
довгострокового економічного інтересу в країні вкладення капіталу, що
забезпечує контроль інвестора над об’єктом розміщення капіталу. Вони
практично цілком пов’язані з вивозом приватного підприємницького
капіталу, не рахуючи відносно невеликих по об’єму зарубіжних інвестицій
фірм, що належать державі.

• Портфельні інвестиції вкладення капіталу в іноземні цінні папери, що
не дають інвестору права реального контролю над об’єктом інвестування.
Такі інвестиції також переважно засновані на приватному підприємницькому
капіталі, хоч і держава часто випускає свої і купує іноземні цінні
папери.

Якщо протягом останніх десятиріч превалююче значення мали прямі
інвестиції, то з початку 90-х років сталося різке зростання ролі
портфельних інвестицій серед інших форм міжнародного руху капіталу. У
1993 році на розвинені країни доводиться 96% прямих і 97% портфельних
інвестицій, а на всі країни, що розвиваються, включаючи країни з
перехідною економікою, відповідно 4 і 3%. Правда, останнім часом в
зв’язку з розвитком процесів приватизації і бурхливим становленням
фінансових ринків в деяких з цих країн їх частка в міжнародному русі
капіталу збільшується.

50. Міжнародне портфельне інвестування…

З початку 90-х років сталося безпрецедентне зростання об’ємів
міжнародних портфельних інвестицій. Міжнародні операції з цінними
паперами, які складали не більше за 10% ВНП в найбільш розвинених
країнах світу, зросли по вартісному об’єму до 100% і більше за ВНП цих
країн в середині 90-х років. Швидке переміщення портфельного капіталу
між країнами стало причиною найглибшої економічної кризи в Мексіці на
початку 1995 року і в ряді інших країн.

Портфельні інвестиції вкладення капіталу в іноземні цінні папери, що
не дають інвестору права реального контролю над об’єктом інвестування.

Такі інвестиції переважно засновані на приватному підприємницькому
капіталі, хоч і держави нерідко купують іноземні цінні папери. У рамках
міжнародної економіки вивчаються тільки міжнародні портфельні
інвестиції, тобто інвестиції в іноземні цінні папери. Тому класифікація
цінних паперів, прийнята в рамках міжнародної економіки, дещо інша в
порівнянні з теоріями внутрішнього фінансового управління. Міжнародні
портфельні інвестиції класифікуються так, як вони відбиваються в
платіжному балансі. Вони розділяються на інвестиції в:

• акціонерні цінні папери грошовий документ, що обертається на ринку,
який засвідчує майнове право власника документа по відношенню до особи,
що випустила цей документ;

• боргові цінні папери грошовий документ, що обертається на ринку,
який засвідчує відношення позики власника документа по відношенню до
особи, що випустила цей документ.

Боргові цінні папери можуть виступати в формі:

• облігації, простого векселя, боргової розписки грошових
інструментів, що дає їх утримувачу безумовне право на гарантований
фіксований грошовий прибуток або на змінний грошовий прибуток , що
визначається за договором;

• інструменти грошового ринку – грошових інструментів, що дають їх
утримувачу безумовне право на гарантований фіксований грошовий прибуток
на певну дату. Ці інструменти продаються на ринку зі знижкою, розмір
якої залежить від величини процентної ставки і часу, що залишився до
погашення. У їх число входять казначейські векселі, депозитні
сертифікати, банківські акцепти і інш.;

• фінансових деривативів, що мають ринкову ціну похідних грошових
інструментів, що засвідчують право власника на продаж або купівлю
первинних цінних паперів. У їх числі опціони, ф”ючерсы, варранти,
свопи.

Для цілей обліку міжнародного руху портфельних інвестицій в платіжному
балансі прийняті наступні визначення:

• Нота/боргова розписка – короткостроковий грошовий інструмент (3-6
місяців), що випускається позичальником на своє ім’я за договором з
банком, що гарантує його розміщення на ринку і придбання непроданих нот,
пролонгацію кредиту або надання резервних кредитів. Найбільш відомі ноти
Евроноти.

• Опціон договір (цінний папір), що дає покупцеві право купити або
продати певний цінний папір або товар по фіксованій ціні після
закінчення певного часу або на певну дату. Покупець опціону виплачує
премію його продавцеві в обмін на його зобов’язання реалізувати
вищезгадане право.

• Варрант різновид опціону, що дає можливість його власнику придбати у
емітента на пільгових умовах певну кількість акцій протягом певного
періоду.

• Ф’ючерс обов’язкові для виконання стандартні короткострокові
контракти на купівлю або продаж певного цінного паперу, валюти або
товару по певній ціні на певну дату в майбутньому.

• Форвардний курс угода про розмір процентної ставки, яка буде
виплачена у встановлений день на умовну незмінну суму основного боргу і
яка може бути вище або нижче поточної ринкової процентної ставки на
даний день.

• Своп угода, що передбачає обмін через певний час і на основі
узгоджених правил платежами по одній і тій же заборгованості. Своп по
процентних ставках передбачає обмін платежу відповідно до одного типу
процентної ставки на інший (фіксований процент на плаваючий процент).
Своп по обмінному курсу передбачає обмін однієї і тієї ж суми грошей,
вираженої у двох різних валютах.

Більше за 90% портфельних зарубіжних інвестицій здійснюються між
розвиненими країнами і ростуть темпами, значно випереджувальними за
прямі інвестиції. Вивіз портфельних інвестицій країнами, що розвиваються
дуже нестабільний, а в окремі роки спостерігався навіть нетто-стік
портфельних інвестицій з країн, що розвиваються. Міжнародні організації
також активно купують іноземні цінні папери.

Міжнародний ринок портфельних інвестицій значно більше по об’єму
міжнародного ринку прямих інвестицій. Однак він значно менше сукупного
внутрішнього ринку портфельних інвестицій розвинених країн. Оборот у
внутрішній торгівлі цінними паперами оцінюється в більш ніж 1 трлн. дол.
в день, що в чотири рази більше, ніж в середині 80-х років. Протягом
всієї історії портфельних інвестицій портфельні інвестори віддають
абсолютну перевагу купівлі національних цінних паперів в порівнянні з
іноземними.

Американські інвестори тримають 94% своїх капіталів в американських
цінних паперах. Для Японії, Великобританії і Німеччині цей показник
перевищує 85%. У числі причин концентрації портфельних інвестицій на
внутрішньому ринку розвинених країн – велика ясність національного
законодавства по цінних паперах, значно розвинена інфраструктура ринку,
наявність великих гарантій виконання контрактних зобов’язань, більш
висока ліквідність національних цінних паперів, більш високі витрати на
проведення міжнародних операцій з цінними паперами. За оцінками, не
більше за 5-10% портфельних інвестицій реально виходять за межі
національних кордонів і вкладаються в іноземні цінні папери.

51. Офіційна допомога розвитку. Основні донори і реціпієнти технічної
допомоги.

Международные программы технического содействия осуществляются как по
линии международных организаций, так и на двусторонней основе. Они
направлены прежде всего на оказание технического содействия
развивающимся странам и странам, находящимся в переходном периоде, с
целью ускорения создания основ развитой рыночной экономики. Техническое
содействие (которое иногда называют технической помощью) направлено на
повышение технологического уровня стран-получателей. Техническое
содействие — предоставление странам содействия на возмездной или
безвозмездной основе в сферах технологии процессов, продуктов и
управления более часто техническое содействие предоставляется в области
разработки программ экономического развития. С точки зрения степени
вовлеченности получателя технической помощи в процесс ее распределения
можно выделить несколько организационных видов технической помощи. •
Технологические гранты— безвозмездная передача развитыми странами
технологии, технологически емких товаров или финансовых средств на
покупку технологии, обучение и переподготовку персонала. Гранты
предусматривают предоставление донором в рамках проекта ТС технологии и
оборудования, командирование специалистов .В этом случае получатель
выполняет чисто организационные функции по приему и размещению
технической помощи. Донор обычно имеет право участвовать через своих
представителей в распределении помощи и надзоре за эффективностью ее
использования. • Софинансирование ТС предусматривает более серьезное
участие и ответственность ее получателя, который в соответствии с
соглашением об оказании технической помощи должен не только
организационно обеспечить ее получение, но и нести некоторое бремя ее
финансирования. Обычно финансовое участие получателя, хотя и составляет
меньшую долю стоимости проекта, рассматривается как свидетельство
заинтересованности правительства в эффективном использовании
предоставляемой его стране технической помощи. Механизмы технической
помощи: • Двустороннее ТС осуществляется по соглашениям между
правительствами страны-донора и страны — получателя помощи. В бюджетах
большинства развитых стран предусматриваются специальные средства на
оказание технического содействия развивающимся странам. В большинстве
случаев техническое содействие на двусторонней основе предусматривает
некоторое участие страны-получателя в финансировании проектов. Однако во
многих случаях такая техническая помощь оказывается • Многостороннее ТС
включает осуществление совместных проектов ТС несколькими странами в
отношении одной страны — получателя. В этом случае страны — поставщики
ТС на основе многостороннего договора предоставляют отдельные компоненты
технологии или технологического оборудования. К разряду многостороннего
относится и ТС по линии международных организаций, финансируемой счет
взносов стран—членов программы оказания технического содействия, другим
членам, которые в ней нуждаются. Международные организации могут
командировать своих штатных сотрудников, которые обладают экспертными
знаниями в определенных областях, либо попросить правительства своих
стран-членов подыскать специалиста из числа национальных кадров, который
мог бы быть командирован на определенный срок за счет международной
организации 8 развивающуюся страну.

Одной из первых международная организаций, которая стала оказывать
техническую помощь развивающимся странам, стала Программа развития ООН.
Большие программы технической помощи осуществляют МВФ, Мировой банк,
ОЭСР и практически все другие международные организации.

52. Система факторів міжнародного інвестування.

Ми можемо виділити певні фактори, що впливають на розвиток міжнародного
інвестування. Вони можуть бути за певними класифікаційними ознаками:

і.глобально-економічні фактори. До них ми відносимо:*стан розвитку
світової економіки, міжнародних факторних ринків; *стабільність світової
валютної системи; *рівень транснаціоналізації та регіональної
інтеграції; *розвиток міжнародної інвестиційної інфраструктури.

2.політико-економічні фактори. До цієї групи належать: *політична
стабільність; *ступінь втручання уряду в економіку; *відношення до
зарубіжних та іноземних інвестицій; *дотримання дво- і башатосторонніх
угод.

3.ресурсно-економічні фактори: *наявність природних ресурсів;
*демографічна ситуація; географічне положення.

4.загально-економічні фактори: *типи економічного росту; співвідношення
споживання і заощадження; *ставка позикового відсотка; *норма чистого
прибутка; *рівень і динаміка інфляції; *конвертованість валюти; *стан
платіжного балансу.

53. Міжнародний кредит, його функції та різновиди.

Однією з основних тенденцій розвитку сучасних світогосподарських
зв’язків є значне поширення міжнародних розрахунків у кредит. Причому ця
тенденція значно посилилась останніми десятиріччями. Надання кредитів
імпортерам є сьогодні досить звичним засобом реалізації продуктів на
світовому ринку, однією із найпоширеніших форм сучасних
світогосподарських зв’язків. Тому не випадково на світовому ринку
експортні кредити є нерідко більш дійовим засобом боротьби за ринки
збуту, ніж ціна, якість товару чи терміни поставок.

Міжнародний кредит це надання у тимчасове користування
грошово-матеріальних ресурсів одних країн іншим. На практиці він
здійснюється через надання валютних і товарних ресурсів на умовах
зворотності та виплати відсотків, переважно у вигляді позик. Залежно
від: і.об’єктів кредитування: * комерційні (це первинна форма кредиту, в
тому числі в зовнішній торгівлі, що називається також фірмовим кредитом
або кредитом постачальним, де позикова операція поєднана з
купівлею-продажем товару, а рух позикового капіталу — з рухом товарного
капіталута фінансові. проте внаслідок обмеження фінансових можливостей
ця форма кредитування практично не використовується при взаємних
поставках інвестиційних товарів, які призначаються в основному для
модернізації та реконструкції виробництва, оновлення його технологічної
структури.) *Фінансовий кредит (це надання коштів у грошово-валютній
формі: облігаційні позики, що розміщуються на міжнародному та
національному ринках позикового капіталу за допомогою банків, можуть
надаватись у валютах країни-кредитора та країни-боржника, а також у
третіх валютах. 2.кредитора:* приватні (надаються приватними фірмами та
банками і, в свою чергу, поділяються на фірмові та банківські),
*урядові((міжурядові, державні позики) надають урядові кредитні
установи); *кредити міжнародних і регіональних організацій( можуть бути
надані переважно через Міжнародний валютний фонд, структури Світового
банку, Європейський банк реконструкції і розвитку (ЄБРР), регіональні
банки розвитку країн “третього світу” та інші кредитно-фінансові
інститути. Причому МВФ та СБ виступають не лише як великі кредитори, а й
як координатори міжнародного кредиту); *змішані(беруть участь приватні
підприємства, компанії і відповідні державні органи).3.цільове
призначення:*виробничі призначені для розвитку економіки країни, що їх
одержує: для закупівлі промислового обладнання, матеріалів, ліценцій,
ноу-хау, оплати виробничих послуг, забезпечення внутрішньоторговельних
операцій та інших господарських потреб.);* невиробничі(використовують на
утримання державного апарату, армії, закупівлі зброї, погашення
зовнішньої заборгованості за раніше одержаними кредитами); 4.строкі: *
короткострокові (до і року); середньострокові (від і до 5
років);довгострокові (понад 5 років). 5. умови використання: *разові (
які надаються на певну суму і погашаються у визначений строк), *
поновлювальні(визначається ліміт кредиту і загальний термін користування
ним, а погашена частина автоматично поновлюється); 6. способом
погашення:* пропорційні (погашення кредиту здійснюється рівними частками
протягом певного терміну),* прогресивні (суми погашення наростають) і
одночасні (погашення кредиту здійснюється в один визначений строк. 7.
способу забезпечення:* забезпечені (кредити, коли формою їх забезпечення
е товари, товарно-розпорядчі документи, акредитиви, виставлені на
користь експортерів, акцептовані імпортерами тратти чи векселі,
гарантовані третіми особами, гарантії промислових і торговельних
компаній);*бланкові(не мають забезпечення).

55. Показники зовнішньої заборгованості країн. Характеристика сучасної
світової боргової кризи.

Зовнішня заборгованість — це сума фінансових зобов’язань країни
іноземним кредиторам, що підлягають погашенню в обумовлені терміни.
Найгостріше проблема зовнішньої заборгованості стоїть перед країнами, що
розвиваються. Її причини охоплюють усю систему відносин з приводу руху
капіталів, товарів і послуг. Тому криза заборгованості має трактуватися
не просто як криза фінансово-кредитних відносин розвинутих країн з
молодими державами, а як найбільш узагальнюючий прояв кризи всієї
системи світогосподарських відносин між ними. Загальний обсяг зовнішньої
заборгованості країн, що розвиваються, на кінець 90-х років перевищив 2
трлн. дол. США. Проте тягар заборгованості визначається навіть не
стільки абсолютним обсягом боргу, скільки сумою платежів по його
погашенню, їх відношенням до ВНП і експорту. Погіршення умов
кредитування молодих держав останнім часом супроводжувалося більш
швидкими темпами збільшення виплат з обслуговування боргу, особливо
відсотків, ніж зростання самого боргу. Саме ця обставина в поєднанні із
різким скороченням експорту, погіршенням умов торгівлі, зростанням
масштабів нееквівалентності в обміні та посиленням протекціоністських
дій ТНК не дала змоги країнам, що розвиваються, своєчасно сплачувати
заборгованість. З кожним роком молоді держави змушені витрачати все
більшу частину своїх експортних надходжень на відшкодування боргу і
оплату відсотків, що істотно обмежує можливості імпорту потрібного цим
країнам виробничого устаткування та технології і негативно позначається
на перспективах їхнього економічного розвитку. У деяких країнах, що
розвиваються, платежі з боргу навіть перевищують експортні надходження.
Це не лише стримує економічний розвиток молодих держав, а й практично не
дає змоги підтримувати навіть той рівень споживання в багатьох з них,
який було досягнуто в 70-ті роки. Усе це гальмує і навіть паралізує
економічний прогрес країн, що розвиваються, блокує підвищення життєвого
рівня населення, відкидаючи його нерідко на багато років і навіть
десятиріччя назад. Країни, що розвиваються, економічно не спроможні
сплатити величезні борги і відсотки по них. Водночас ситуація, що
склалася, реально загрожує і кредиторам, оскільки може викликати
ланцюгову реакцію банкрутств, практичний розвал усієї
фінансово-кредитної системи, а тому змушує уряди і керівників
міжнародних фінансових кіл здійснювати певні заходи щодо лібералізації
фінансово-кредитних відносин із країнами, що розвиваються. Країни з
розвинутою ринковою економікою також мають зовнішні борги (а деякі і
досить значні), проте у зв’язку з їх відносною економічною стабільністю
зовнішня заборгованість не набула тієї гостроти, як для країн, що
розвиваються, та держав Східної Європи. У високорозвинутих країнах, як
правило, більшому чи меншому державному боргу протистоїть більший чи
менший борг інших країн-дебіторів. Оцінюючи платоспроможність окремих
країн, використовують показник норми обслуговування державного боргу
(НОБ), який визначається відношенням суми платежів, яку країна має
виплатити іноземним державам за певний період(СП), до суми іноземної
валюти, отриманої від експорту товарів і послуг (СВ): НОБ = СП : СВ •
і00% .У міжнародній практиці прийнято вважати, якщо НОБ перевищує 20%,
країна є неплатоспроможною.

56. Сучасна світова фінансова криза, її причини і наслідки для різних
країн.

Першопричиною сучасної світової валютно-фінансової кризи прийнято
вважати нафтові шоки, які розпочалися з і970 р. і призвели до
переростання заборгованості окремих країн, в основному країн, що
розвиваються, у глобальну кризу заборгованості. Перший нафтовий шок і970
р. викликав різке збільшення дефіцитів поточних платіжних балансів усіх
країн — імпортерів нафти. Це, в свою чергу, призвело до великих
запозичень на міжнародному ринку капіталів. Розпочався сучасний етап
глобалізації і фінансової інтеграції. Другий нафтовий шок з і979 по і98і
рр. ще більше ускладнив ситуацію. За і974—і98і рр. сукупне негативне
сальдо за поточними рахунками промислове розвинутих країн до-сягло і54,2
млрд. дол. США, а країн, що розвиваються, — 330 млрд. Водночас сукупне
позитивне сальдо країн ОПЕК становило 393 млрд. дол. США. Третім
вирішальним поштовхом до глобальної валютно-фінансової кризи послужила
світова економічна криза початку 80-х років, яка одночасно започаткувала
і сучасну міжнародну кризу зовнішньої заборгованості. За цих умов навіть
країни — члени ОПЕК мали дефіцит за поточними статтями платіжного
балансу з і982 по і989 рр. Першим симптомом сучасної глобальної
валютно-фінансової кризи як продукту новітньої світової фінансової
системи стала криза в Мексиці у і995 р. Мексика стояла перед загрозою
колапсу всієї економіки, що мало б руйнівний вплив на весь Американський
континент. Треба було вживати термінових заходів. Президент США прийняв
рішення: Мексиці було надано 76 млрд. дол. США. Мексику вдалося втримати
на поверхні. Щодо інших країн Латинської Америки, то Чилі, наприклад,
зазнала втрат у зв’язку з банківською кризою, які перевищили 30% від
ВВП. Проте почався новий етап. Криза спочатку вразила Японію (падіння
ВВП в і998 р. становило більш як 2%).Однак у лютому і998 р. стало
очевидним, що спочатку Таїланд, згодом Індонезія, Малайзія, Філіппіни,
Південна Корея подібного удару не витримають. І це незважаючи на той
факт, що темпи зростання ВВП цих країн впродовж останніх тридцяти років
становили п’ять і більше відсотків на одного жителя. Валюти країн
Південно-Східної Азії знецінились щодо американського долара на 40—72%
залежно від країни, значних втрат зазнала реальна економіка цих країн,
особливо постраждав приватний сектор.За прогнозами, докризового рівня
економіки країни Південно-Східної Азії можуть досягти у кращому разі
близько 2001 р. Спочатку вважалося, що валютно-фінансова криза матиме
виключно регіональний азіатський характер. Однак невдовзі, в серпні і998
р., вона досягла Росії, згодом України та інших держав СНД . Наприкінці
і998 р. криза знайшла відгук у Бразилії (було здешевлення реала на 27.
Як показує світовий досвід, країни, які залучають значні обсяги
приватного капіталу, більш вразливі у разі несподіваної зміни рівня
довіри інвесторів, що можуть суттєво дестабілізувати їхню власну
економіку і негативно позначитись на економіці інших країн. Саме країни
Південно-Східної Азії і Латинської Америки пережили серйозні фінансові
кризи, коли інвестори втратили довіру до їхньої економіки, а великий
приплив капіталу змінився масовим відпливом.

57. Характеристика понять “валюта”, “валютний паритет” та “валютний
курс”. Конвертованість валют.

Законодавством України дається таке визначення поняттю “валюта” – це
такі валютні цінності, по відношенню до яких валютним законодавством
країни встановлено особливий режим обігу на території країни та при
перетині її корду. У перекладі з італійського валюта – цінність,
вартість. Це грошові знаки іноземних держав, а також кредитні та
платіжні документи в іноземних грошових одиницях, що застосовуються в
міжнародних розрахунках. До іноземної валюти також належать кошти у
грошових одиницях, що перебувають на рахунках або вносяться до
банківських установ за межами України, та міжнародні розрахункові
одиниці.

Валютний курс як економічна категорія являє собою ціну грошової валюти
однієї країни, виражену в грошових одиницях іншої країни. Він є
об’єктивним економічним показником, якій відображає тенденції
внутрішнього економічного розвитку певної країни та стан і перспективи
зовнішньоекономічних відносин. На нього покладене виконання певних
функцій: *сприяння інтернаціоналізацїї грошових відносин; *сприяння
об’єднанню та стабільному розвитку фінансових ринків; *порівння рівнів
та структури цін, а також результатів виробничої діяльності в окремих
країнах; *порівняння національної та інтернаціональної вартості на
національних та світових ринках; *перерозподіл національного продукту
між окремими країнами; *інтернаціоналізація господарських зв’язків…

Види: і.форма конвертованості: *вільно конвертовані( не існує ніяких
обмежень на поточні операцїї ($, DM)); *частково конвертовані (існують
валютні обмеження на певні валютні операції або тільки для нерезидентів
(більшість валют західноєвропейських країн); *неконвертовані ( повінстю
зберігаються валютні обмеження на всі валютні операції). 2.режим:
*фіксований (передбачає наявність певного зареєстрованого паритету, який
підтримують органи державного валютного контролю); *плаваючий;
*змішаний.

Основою визначення та порівняння валютних курсів є співвідношення
купівельної спроможності окремих іноземних валют. Під купівельною
спроможністю розуміється вартість певного набору товарів та послуг, які
можна придбати за відповідну грошову одиницю у порівнянні з базовим
періодом. Співвідношення купівельної спроможності окремих валют до
певної групи товарів та послуг у двох країнах

58. Національна та міжнародна валютні системи і їх основні елементи.

Найважливішим елементом міжнародних валютних відносин виступає валютна
система. Розрізняють національну та світову валютні системи. Світова
валютна система розвивається на регіональному та глобально-світовому
рівнях. Історично спочатку виникли національні валютні системи, які були
закріплені національним законодавством з урахуванням норм міжнародного
права. Національна валютна система є складовою грошової системи країн,
хоча відносно самостійною, оскільки виходить за національні рамки. Її
особливості визначаються ступенем розвитку і станом економіки та
зовнішньоекономічних зв’язків країни. Національна валютна система – це
форма організацїї економічних відносин країни, за допомогою яких
здійснюються міжнародні розрахунки, утворюються та використовуються
валютні кошти держави. Основні елементи національної валютної системи
визначаються національним законодавством.

Її елементи: *національна валюта – грошова одиниця країни; *валютний
паритет як основа валютного курсу; *режим курсу національної валюти;
*організація валютного ринку; *національні органи, що обслуговують та
регулюють валютні відносини країни; *умови обміну національної валюти на
золото та інші валюти – конвертованість валюти.

На основі національного законодавства встановлюється механізм взаємодії
національних і світових грошей, спосіб їх конвертованості, рейтинг та
регулювання валютних курсів, формування та використання міжнародної
ліквідності. До складу національної валютної системи входять відповідні
інфраструктурні лданки – банківські та кредитно-фінансові установи,
біржі, спеціальні органи валютного контролю.

Світова валютна система – це форма орагнізацїї міжнародних валютних
відносин, що історично склалася і закріплена міждержавною домовленістю.
Це сукупність способів, інструментів і міждержавних органів, за
допомогою яких здійснюється взаємний платіжно-розрахунковий оборот у
рамках світового господарства.

Її елементи:*світовий грошовий товар (виступає носієм міжнародних
валютно-грошових і приймається кожною країною як еквівалент вивезеного з
неї багатства (векселі, чеки..)); *валютний курс; *валютні ринки (першим
такім ринком був ринок золота як грошового товару, де золото продавалось
на основі офіційної ціни, що була закріплена міжнародним договром);
*міжнародні валютно-фінансові організації.

Сівтова валютна система базується на функціональних формах світових
грошей. Головним завданням світової валютної системи полянає в
ефективному опосередкуванні платежів за еспорт і імпорт товарів,
капіталу, послуг…

59. Характеристика етапів розвитку світової валютної системи.

Валютна с-ма (ВС) – форма організації і регулювання валютних відносин,
закріплена нац чи міжнародним законодавством. Вирізняють нац, міжнародну
регіональну і світову ВС (,,СВС)

Сучасна СВС виникла не зразу, а пройшла в своєму розвиткові ряд етапів:
*С-ма золотого стандарту (Паризька) (1870-1914, 1925-1931)*С-ма
золотовалютного стандарту (Генуезька) (між І та ІІ св в)*Бреттон-Вудська
(1944-1971, офіційно до 1976) *Ямайська (1976-до тепер)

Перші 2 часто об’єднують в с-му золотого стандарту: кожна національна
грошова одиниця мала певний золотий (Au) вміст, тобто була забезпечена
певною фіксованою ваговою кількістю Au. Курс НВ визначався на основі Au
паритету. (Так, якщо золотий вміст англійського фунта стерлінга складав
1/4 унції золота, а долара США — 1/20, то це значить, що 1 фунт стерлінг
= 5 доларам США). Існував порядок вільного продажу та купівлі Au. Банки
були зобов’язані обмінювати паперові гроші на відповідну кількість Au.
Позитивне: досить жорстка, але раціональна с-ма, що забезпечувало фін
стабільність нац е-к, не дозволяла д-вам фінансувати свої витрати шляхом
емісії та інфляції, обмежувала вал спекуляції. Недоліки: її могла
використовувати тільки д-ва, що мала Au запаси в якості офіційних
резервів; д-ви не могли проводити незалежну грош і вал політику; не
забезпечувала зростаючого торговельного оборту.

Бреттон-Вудська ВС: Базою цієї системи був золотовалютний стандарт на
основі золота і двох валют – долара США і фунта стерлінгів (ці валюти
розглядалися як еквіваленти Au і могли бути офіц. резервами). Проте, на
практиці, під тиском США утворився золотодоларовий стандарт. Залишались
фіксовані паритети і гарантія обміну валюти на Au (на практиці тільки
через долар, бо USD був єдиною валютою, що зберігала зовн
конвертованість у Au). Було заборонено вільно купляти і продавати Au
(можна тільки на рівні ЦБ). Режим фіксованих вал. Курсів (могли
коливатися в межах 1%). Створено орган міждержавного вал рег-ня – МВФ та
МБРР (зараз СБ), який повинен був слідкувати за нормальним
функціонуванням світової валютної системи. В кінці 60 у зв’язку із
зростанням фін потоків непов’язаних з реальними потоками, відпливом
кап-лу зі США та перевищенням маси USD над Au запасами США, США
розірвала зв’язки USD з AU, а в 1971 встановила плаваючий ВК. Після
наради в Кінгстоні (Ямайка) в 1976 р. організовано Ямайська ВС. Введено
стандарт СДР (мав стати осн. резервом), курс якого визначається на
основі валютного кошика (к-сть валют, що до нього входять змінювалася
кілька разів і зараз складає 5:$, DM, ?, Y, французький франк).
Проголошено повну демонетизацію Au у сфері вал відносин. Припинено
конвертованість вал в Au. Розширено повноваження МВФ. Дозволено як
фіксовані так і плаваючі курси. Зруйновано держ та міждерж контроль над
ринками Au.

60. Світовий фінансовий ринок та його структура.

Особливості фінансового ринку: *великі масшаби. .. Це зумовлено
діяльністю позикового мультиплікатора – коефіцієнта, який показує
зв’язок між депозитами та збільшенням позикових операцій шляхом
створення міжбанківських депозитів., *відсутність чітких просторових та
часових меж. Фінансовий ринок безперервно функціонує, преодолевая
обмеженість годинних поясів у пошуку оптимальних умов для
кредитно-фінансових операцій. *інституційна особливість. З інституційної
точки зору світовий фінансовий ринок – це сукупність фінансових установ,
крізь які здійснюється рух позичкового капіталу у галузі МЕВ. *обмеження
доступу кредиторів на світовому ринку позичкових капіталів. Головними
кредиторами на цьому ринку є ТНК, держави, міжнародні валютно-кредитеі
та фінансові організації, *універсальність світового ринку позичкового
капіталу. На ньому здійснюються міжнародні валютні, кредитні, фінансові,
розрахункові, гарантійні операції. *спрощена стандартизована процедура
здійснення угод з використанням найновішої комп’ютерної технології.
*вартість кредиту на світовому ринку позичкового капіталу. В неї входять
відсотки та різні комисійні, *диверсифікація секторів світового ринку
позичкових капіталів, включаючи євроринок Діяльність світового
кредитного ринку тісно пов’язана з світовим фінансовим ринком.

Світовий фінансовий ринок спеціалізується в основному на емісії цінних
паперів та їх купівлі-продажу. Попит формують підприємства, у тому числі
банки, шляхом емісії цінних паперів, а також держава, яка видає займи.
Розрізняють іноземні т міжнародні облігаційні займи. Класичні займи у
формі вільного випуску облігацій на іноземному ринку цінних паперів
заснованих на принципі єдності місця, валюти та біржової котировки.
Також у 70-х р виник ринок єврооблігацій. Єврооблігаційний займ має
деякі особливості: *розміщується одночасно на ринках ряду країн на
відмінність від традиційних іноземних облігаційних займів, *емісія
здійснюється банківським консорциумом або міжнародною організацією,
*єврооблігації купляються інвесторами різних країн на основі котировки
їх національних бірж… Ринок єврооблігацій – одне з головних джерел
фінансування середньострокових та довгострокових інвестицій ТНК. Держави
використовують єврооблігаційні займи для покриття дефіцита держбюджета
та рефінансування старих зайомів. Ринок євровекселів невеликий за
обсягом. Він включає загалом короткострокові єврокомерційні папери та
середньострокові векселі. Світовий ринок євроакцій став розвиватися з
1983 р. З випуском облігацій, що конвертуються у акції, відбувається
інтеграція цих сегментів світового фінансового ринку.

61. Євроринок та особливості його функціонування.

Євроринок – частина світового ринку позичкового капіталу, на якомй банки
здійснюють депозитно-позичкові операції у євроівлютах. Євровалюта –
валюта, яка переведеня на рахунки іноземних банків та яка
використовується ними для операцій в усіх країнах, включаючи
країни-імпортера цієї валюти. Хоча євровалюти функціонують на світовому
ринку, вони зберігають форму національних грошових одиниць. Ринок
євровалют, спочатку євродоларів, виник з кінця 50-х р. На розвиток
впливали наступні фактори: *об’єктивна необхідність у гибкому
іжнародно-валютному механізмі для обслуговування зовнішньоекономічної
діяльності, *введення конвертованості головних валют з кінця 50-поч
60-х, *національне законодавство стимулювало розміщення коштів банків і
фірм у іноземних банках з метою отримання прибутку. Особливості:
*великий розмір: обсяг-брутто – 4,5 трлн дол.. Це зумовлено діяльністю
позикового мультиплікатора – коефіцієнта, який показує зв’язок між
депозитами та збільшенням позикових операцій шляхом створення
міжбанківських депозитів., *відсутність чітких просторових та часових
меж, *інституційна особливість – відокремлення категорій євробанків та
міжнародних банківських консорциумів. Костяк створюють транснаціональні
банкі. *обмеження доступу кредиторів на світовому ринку позичкових
капіталів. Головними кредиторами на цьому ринку є ТНК, держави,
міжнародні валютно-кредитеі та фінансові організації. *використання
конвертованості валют головних країн і ЕКЮ в якості валюти кредитних та
фінансових угод. На ринку євровалют домінує долар США. Також
здійснюються операції з євромарками, євроєнами.. Термін “євровалюта”
відноситься к коштам не тільки у Західній Європі, а і за її межами.
*універсальність світового ринку позичкового капіталу. На ньому
здійснюються міжнародні валютні, кредитні, фінансові, розрахункові,
гарантійні операції. 2/3 операцій євроринка здійснюються на
міжбанківському ринку, *спрощена стандартизована процедура здійснення
угод з використанням найновішої комп’ютерної технології. Угоди на
євроринку здійснюються по телефону, теелфаксу…, *вартість кредиту на
світовому ринку позичкового капіталу. В неї входять відсотки та різні
комисійні. Специфіка відсоткових ставок на євроринку – відносна
самостійність по відношенню до національних ставок. Оскільки євробанки
не підпадають під дію місцевого законодавства та не обкладається
податком на прибуток, то вони можуть ( проценти по своїм кредитам,
зберігаючи високі прибутки, *більш висока прибутковістьоперацій в
євровалютах, ніж в національних валютах, *диверсифікація секторів
світового ринку позичкових капіталів, включаючи євроринок.

Форми єврокредиту:* надання єврокредиту по твердій ставці на весь строк
в повній сумі, *на різних умовах: +для кредитування інвестиційний банк
звичайно надає усю суму однарозово відразу після підписання угоди або
через певний час. Погашення кредиту відбувається повністю чич частково,
+найбільш поширений релловерний кредит, який передбачає максимальний
ліміт, в межах якого кредитор має право отримати кредит у необхідному
обсягу на початок кожного проміжного строка його використання, + в
крдитній угоді фіксується дати перегляду відсоткової ставки та обсяг
позички.

62. Валютний ринок, його функції та структура.

Одним із найсуттєвіших елементів міжнародних валютних відносин є
світовий валютний ринок. Валютний ринок — це: і) підсистема валютних
відносин у процесі операцій купівлі-продажу іноземних валют і платіжних
документів в іноземних валютах; 2) інституціо-нальний. механізм
(сукупність установ і організацій — банки, валютні біржі, інші фінансові
інститути), що забезпечують функціонування валютних ринкових механізмів.

Валютний ринок як економічна категорія — це система стійких економічних
та організаційних відносин, пов’язаних з операціями купівлі-продажу
іноземних валют та платіжних документів в іноземних валютах. На
валютному ринку здійснюється широке коло операцій щодо
зовнішньоторговельних розрахунків, туризму, міграції капіталів, робочої
сили тощо, які передбачають використання іноземної валюти покупцями,
продавцями, посередниками, банківськими установами та фірмами. Існує
чотири групи суб’єктів валютного ринку: • державні установи, основне
місце серед яких займають центральні банки та казначейства окремих
країн; • юридичні та фізичні особи, зайняті у різноманітних сферах
зовнішньоекономічної діяльності;• комерційні банківські установи, які
забезпечують валютне обслуговування овнішніх зв’язків, особливо
брокерські контори; • валютні біржі та валютні відділи товарних та
фондових бірж. Основні суб’єкти валютного ринку — великі
транснаціональні банки.З практичної точки зору під валютним ринком
розуміють офіційні фінансові центри, в яких зосереджено здійснення
валютних операцій. Найбільшими міжнародними валютними ринками,
представленими сукупністю банків, бірж і фінансових компаній, є ринки
Лондона, Нью-Йорка, Токіо, Франк -фурта-на-Майні, Парижа, Сінгапура,
Цюриха, Гонконга.

Головними функціями валютного ринку є:• реалізація валютної політики
держави, спрямованої на забезпечення регулювання національної економіки
та розширення зовнішньоекономічних зв’язків;• сприяння поглибленню
міжнародного розподілу праці та міжнародної торгівлі;• визначення і
формування попиту та пропозиції на іноземні валюти;• своєчасне
здійснення міжнародних розрахунків;• регулювання валютних курсів;•
хеджування валютних ризиків;• диверсифікація валютних резервів;•
одержання прибутку від операцій з валютою та валютними цінностями тощо.

Види:і. Регіональні ринки: *європейський (Лондон, Цюрих, Париж,
Франкфурт-на-Майні), *північноамериканський (Нью-Йорк), *азіатський
(Токіо, Сінгапур, Гонконг).2. Національні ринки, які забезпечують рух
валютних потоків у даній країні та обслуговують зв’язки з міжнародними
валютними центрами.3. Ринки за видами валютних операцій: *ф’ючерсні,
*опціон-ні, *форвардні, депозитні тощо.4.Спеціальні ринки: відсоткових
ставок на іноземні валюти, *конверсійних операцій, *окремих міжнародних
розрахункових одиниць.

Залежно від рівня організації валютного ринку розрізняють біржовий та
позабіржовий валютні ринки. Біржовий ринок представляють валютні біржі,
а позабіржовий, який ще називають міжбанківським, — банки, фінансові
установи, підприємства та організації.

63. Валютні операції та їх основні види.

Валютними операціями називають певні банківські та фінансові операції,
пов’язані з переходом права власності на валютні цінності. Це
використання валютних цінностей як засобу платежу; вивезення, ввезення,
пересилання та переказування валютних цінностей; отримання і надання
кредитів, нарахування відсотків, дивідендів; залучення інвестицій,
придбання цінних паперів та інші операції, здійснення яких відбувається
тільки за умови отримання відповідних ліцензій Національного банку
України. Валютні операції поділяють на поточні та термінові. До поточних
операцій відносять операції з короткими термінами валютування — в межах
трьох робочих днів. Розрізняють такі поточні операції: • “тод” (поставка
валюти сьогодні — “сьогодні на сьогодні”);• “том” (поставка валюти
наступного робочого дня — “сьогодні на завтра”);• “спот” (поставка
валюти на другий робочий день — “сьогодні на післязавтра”). Такі
операції використовуються переважно для обслуговування
зовнішньоторговельних розрахунків, а також з метою одержання додаткового
прибутку в разі коливань валютних курсів(становлять 60% від загального
обсягу міжбанківського ринку). Банки можуть використовувати поточні
операції “спот” для підтримки мінімально необхідних робочих залишків у
іноземних банках на рахунках “ностро” для зменшення залишків у одній
валюті та покриття потреб в іншій Купівля-продаж валют на умовах “спот”
означає, що курс валют фіксується на день купівлі-продажу, а її поставка
здійснюється протягом 2-х робочих днів. Строковими операціями є валютні
операції, пов’язані з поставкою валюти на строк понад три дні з дня її
укладення. Стандартними термінами виконання строкових контрактів є, як
правило, і, 3, 6, 9 і і2 міс. Форвардні валютні операції — це контракти
з обміну валют, які відбуватимуться у майбутньому, але за курсом, за
фіксованим на поточну дату. Укладаються, як правило, на строк до одного
року, проте в окремих випадках, коли йдеться про ринок стабільних валют
можливе оформлення угод на п’ять або більше років. Операція “своп” — це
валютна операція, при якій поєднуються форвардні умови та умови
“спот”(продаж готівкової валюти здійснюється з одночасною її купівлею на
строк). Ф’ючерсні валютні операції — це строкові угоди на біржах, що
являють собою купівлю-продаж золота, валюти, фінансових та кредитних
інструментів за фіксованою в момент укладання контракту ціною, з
виконанням операції через певний проміжок часу (більше від трьох днів і
до двох-трьох років). Розрахунки здійснюються через клірингову палату,
яка виступає посередником між продавцем та покупцем і гарантує виконання
сторонами своїх зобов’язань. Валютний опціон — це договірне
зобов’язання, що дає право (для покупця) і зобов’язання (для продавця)
купити або продати певну кількість однієї валюти в обмін на іншу за
фіксованим у момент укладання угоди курсом на наперед узгоджену дату або
протягом узгодженого періоду. В обмін на одержання такого права покупець
опціону сплачує продавцю певну суму, яку називають премією. Ризик
покупця опціону обмежений розміром цієї премії, а ризик продавця опціону
знижується на величину одержаної премії. Валютний арбітраж — це операції
з валютами з метою одержання прибутку через використання у визначений
момент часу існуючих на фінансових ринках розривів між курсами і
відсотковими ставками по касових і строкових операціях. Валютні біржи

65. Ринки золота та сучасні особливості їх функціонування.

У світі існують спеціальні центри торгівлі золотом, де здійснюється
регулярна його купівля-продаж. Золото на ринки поставляється у вигляді
стандартних зливків:

• міжнародного зразка в 400 тройських унцій (і2,5 кг) з пробою не менш
як 995;• великих зливків з пробами від 900 до 9і6,6 і вагою в кілька
кілограмів;• малих зливків від 1005 до 990 г. Об’єктами операцій на
ринках золота виступають також золоті монети як старого карбування, так
і сучасні ювілейні та сувенірні монети.

Сьогодні функціонує понад 50 ринків золота:• у Західній Європі (Цюрих,
Париж, Лондон, Женева та ін.) — іі;• в Америці — і4, в тому числі п’ять
у США;• в Азії — 19;• в Африці — 8.

Провідне місце належить ринкам золота в Лондоні та Цюриху.

Залежно від режиму, який надає держава, ринки золота поділяють на:•
світові ринки (Лондон, Цюрих, Нью-Йорк, Гонконг, Ду-бай та ін.);•
внутрішні вільні (Париж, Мілан, Стамбул, Ріо-де-Жанейро); • місцеві
контрольовані (Афіни, Каїр);• чорні (Бомбей та ін.).

Загальна кількість золота, якою користується сьогодні людство і яке
знаходиться в банках, у приватних осіб, у вигляді монет, зливків,
прикрас, накопичувалася тичоліттями. З і493 по і993 рр., тобто за 500
років, було взято на облік іі0 тис. т вдобутого золота.У середньому на
планеті щорічно видобувається близько і350 т цього благородного металу.
Найбільшим у світі видобувачем золота є Південно-Африканська Республіка
(близько 70% загальносвітового видобутку золота щороку).

З економічної точки зору розрізняють наступні джерела попита на ринку
золота: *промислово-битове використання у ювелірному виробництві, інших
галузях, *приватна тезаврація та інвестиції. Як реакціяна нестабільність
економіки, грошового обігу… (попит на злитки, нагороди.., *спекулятивні
угоди, *купівля золота центральними банками.

Організаційно ринок золота є консорциумом з декількох банків,
уповноважених здійснювати угоди з золотом. Вони є посередниками між
покупцями та продавцями.

До 1974 р було багато готівкових угоди з золотом, які здійснювались
через 48 г після їх заключення.зараз на ринку форвардних операцій
розрізняють 3 види операцій з золотом: 1.хеджування з метою страхування
ризику зміни ціни золота. 2.спекулятивні срочні угоди, 3.арбітражні
операції з золотом які аналогічні валютному арбітражу.

Види акціонів золота: *”класичний метод” (покупці, в заявках яких ціни
више рівня встановленого продацем, платять ціну, вказану в заявці),
*”голандський” (продавець встановлює єдину ціну, по якій
задовольняються усі заявки з більш високими цінами).

66. Міжнародні розрахунки і фактори, що впливають на їх розвиток.

Під міжнародними розрахунками розуміють систему організації та
регулювання платежів у сфері міжнародних економічних відносин,
суб’єктами яких є банки, експортери та імпортери.

В основу міжнародних розрахунків покладено рух товарно-розпорядчих
документів і операційне оформлення платежів за укладеними
зовнішньоекономічними угодами. Вирішальне значення мають
валютно-фінансові умови, які включають такі основні елементи:• валюта
ціни (валюта, в якій виражена ціна товару за укладеною
зовнішньоторговельною угодою або сума наданої міжнародної позички;)•
валюта платежу;• умови платежу;• засоби платежу;• форми розрахунків;•
банки, які обслуговують міжнародні розрахунки.

Міжнародні розрахунки виступають як загальноденна діяльність банків, які
здійснюють розрахунки з закордоном на основі вироблених міжнародним
співтовариством та прийнятих у більшості країн умовах, норм та порядку
здійснення розрахунків. Діяльність банків у сфері міжнародних
розрахунків є об’єктом державного регулювання. В основному міжнародні
розрахунки здійснюються безпосередньо через банкі шляхом встановлення
кореспондентських відносин між кредитними установами різних країн. З
цією метою банкі заключають кореспондентські угоди про відкриття
рахунків (“ностро” – рахунок цього банку у інших банках, “лоро” –
рахунки інших банків у цьому банку), в яких обумовлюється порядок
розрахунків, величина комісійної винагороди, а також методи поповнення
кореспондентського рахунку. Банки можуть здійснювати міжнародні
розрахунки і крізь свої філії. Світова практика розробила такі форми та
методи міжнародних розрахунків: інкасо, акредитив, банківський переказ,
авансові розрахунки, розрахунки по відкритому рахунку, векселі, чеки,
кредитні картки.

Вибір форм розрахунків визначається рядом факторів. Інтереси експортерів
та імпортерів товарів та послуг не співпадають: еспортер намагається
отримати виплату від імпортера у найменьший строк, у той же час, як
імпортер намагається відкласти виплату до моменту кінцевої реалізації
товара. Тому, вибрана форма розрахунку є компромісом, в якому
враховується економічна позиція контрагентів, ступінь довіри один до
одного, економічна кон’юктура, політична ситуація… Крім того важливе
значення має вид товару – об’єкт угоди, а також рівень попиту та
пропозиції на товар. Оскільки міжнародні розрахунки тісно пов’язані з
кредитними відносинами, то наявність чи відсутність кредитних угод також
впливає на вибір форми розрахунків. Досягнення компромісу не значить, що
експортер та імпортер отримують однакові переваги: деякі з них більш
вигідні для експортеру, інші – імпортеру. Самою надійною формою з точки
зору експортера є авансовий платіж, а найменьш надійний – розрахунок за
відкритим рахунком.

67. Форми міжнародних розрахунків та їх порівняльна характеристика.

Основними формами міжнародних розрахунків у здійсненні
зовнішньо-економічної діяльності є: •банківський переказ (Операція
банку з виконання доручення клієнта по переведенню грошей в іншій банк
для виконання його грошових зобов’язань. Недолік: затримка в часі
надходження виручки до експортера); •документарне інкасо (банківська
операція по стягненню грошових коштів з платника на користь одержувача
на підставі письмового доручення останнього з наданням відповідних
документів. Документарне інкасо — це доручення експортера (кредитора)
своєму банку одержати від імпортера безпосередньо або через інший банк
певну суму або підтвердження (акцент) того, що ця сума буде сплачена в
установлені строки. Для імпортера вигодна: він знаходиться під захистом
свого банку і документи, які отримує для оплати по акредитивах,
залишаються в розпорядженні його банку до моменту розрахунку. А при
несплаті повертаються банку-ремітенту із зазначенням причин несплати або
неакцепту. Для експортера вигідно те, що йому належить юридичне право
розпоряджатися товаром до повної сплати коштів за нього. Недоліками
інкасової форми розрахунків є: * значний термін проходження документів
через банки;* можливість відмови імпортера сплатити кошти за надані
документи;* значний розрив у часі між відвантаженням товару та
отримання експортної виручки, особливо в разі тривалого транспортування
вантажів) •документарний акредитив (Акредитив — це документ, виданий
банком імпортера, який зобов’язує цей банк акцептувати векселі,
виставлені йому експортером (бенефіціарієм) відповідно до певних умов.
Ці умови включають величину кредиту, термін сплати векселя, загальний
опис товару, додаткові потрібні документи і кінцевий термін сплати.
Підтверджений безвідзивний акредитив. У випадку, коли експортер не
отримує передоплати і не хоче покладатися лише на обіцянки імпортера
заплатити, він може вимагати підтвердженого безвідзивного акредитива.
Непідтвердмсений акредитив означає, що банк експортер обмежується тільки
повідомленням експортера про відкритті акредитива і платить тільки в
тому випадку, якщо банк імпортер перераховує йому відповідну суму.
Документарний акредитив – іменний документ, що містить доручення про
сплату коштів отримувачу протягом певного терміну з додержанням вказаних
в ньому умов. Недоліки: це найскладніша та найдорожча форма
розрахунків), ; •розрахунки по відкритому рахунку (метод платежу, за
якого продавець просто відправляє рахунок-фактуру покупцеві, який має
заплатити у визначений час після її отриманн); •розрахунки з
використанням чеків, векселів (Простий вексель – безумовне письмове
зобов’язання однієї особи перед іншою виплатити певній особі наказом
векселедавця або пред’явника, обумовлену суму грошей на вимогу, або на
фйіксовану дату, або на визначений момент у майбутньому Переказний
вексель (комерційна трата) — це безумовний письмовий наказ, адресований
однією стороною (трасантом) іншій (трасату), що зобов’язує останнього
заплатити певну суму грошей третій стороні (ремітентові) у визначений
час у майбутньому. Цей метод платежу більш ризикований, ніж передоплата
чи акредитив, оскільки виконання платежу повністю залежить від імпортера
(покупця). Імпортер може відмовитись від товару навіть за наявності
векселя на пред’явника, і експортер буде змушений шукати іншого покупця
на свій товар, зазнавши при цьому збитків. Чек – безумовний наказ
клієнта банку, який веде його поточний рахунок, про сплату пеіної суми
грошей пред’явнику чеку, або іншій, вказаній в сумі особі: 1. Іменний,
2. Ордерний. 3. На пред’явника)

68. Платіжний баланс, його структура і методи регулювання.

Відповідно до міжнародного розподілу праці та в зв’язку з тісним
економічним, торговельним, науковим, культурним і іншими видами
співробітництва між різними країнами здійснюються необхідні платежі та
розрахунки. Необхідність взаємного обліку таких платежів і розрахунків
потребує складання платіжного балансу — балансу угод, укладених протягом
року між фізичними особами, підприємствами та урядовими організаціями
однієї країни з відповідними установами інших країн. Платіжний баланс
відображає зв’язок між усіма угодами, які певна країна отримує від інших
країн, і всіма платежами, які вона (та її суб’єкти господарювання)
здійснює іншим країнам. Він відіграє роль макроекономічної моделі, яка
систематично інформує про економічні операції, що здійснюються між
національною економікою та економіками інших країн. За формою складання
платіжний баланс визначається як статистичний звіт за певний період
часу, в якому відображено всі економічні операції між резидентами певної
країни і резидентами інших країн (нерезидентами). Платіжний баланс
базується на принципах бухгалтерського обліку: кожна економічна операція
має подвійний запис — за кредитом однієї статті та дебетом іншої. Це
правило свідчить про те, що більшість економічних операцій за суттю є
обміном економічними цінностями.

Відповідно до Керівництва МВФ платіжний баланс складається з двох
великих розділів: 1) балансу поточних операцій (з товарами, послугами,
доходами та поточні трансферти) 2) балансу руху капіталу та фінансових
ресурсів (інвестиційна діяльність, операція з активами та
зобов’язаннями).

Всі операції, що враховуються в платіжному балансі, поділяють на
платежі, обміни, трансферти, міграцію, умовно-розрахункові операції,
операції із зміни вартості, рекласифікацію претензій і зобов’язань.
Відповідно до Керівництва кредитові проводки оформляються за: а) реальні
експортні ресурси; б) фінансові елементи, що відображують скорочення
іноземних активів або збільшення пасивів. Дебетові проводки реєструються
за: а) реальні імпортні ресурси; б) фінансові елементи, що відображують
збільшення активів або зменшення пасивів

Звичайно публікуються схеми балансу за повною (детальною) структурою, в
агрегованому вигляді: А. Баланс поточних операцій( торговельний баланс
+баланс послуг, доходів від закордонних інвестицій та платежів за ними і
односторонніх переказів) В. Прямі інвестиції та інший довгостроковий
капітал. С. Інший короткостроковий капітал. D. Помилки та упущення. E.
Компенсуючи статті. F. Надзвичайне фінансування. G. Зобов’язання, що
утворюють валютні резерви іноземних офіційних органів. та в аналітичній
формі.

Система розрахунків платіжного балансу унікальна в тому плані, що вона
хоч і не показує безпосередньо, які процеси розвиваються добре, а які
погано, проте відображає реальні фінансові потоки між даною країної з
іншим світом.

69. Міжнародні і нацональні стандарти бухгалтерського обліку.

Під стандартами бухгалтерського обліку розуміють нормативні правила та
процедури ведення бухгалтерського обліку і складання звітності.

Види: *міжнародні (визначають головні позиції, від яких залежить
формування фінансових результатів, представлення їх у звітності. Носять
рекомендаційний характер) *національні (мають силу закону).*Принцип
автономності підприємства. Він означає, що кожне підприємство (фірма)
розглядяється як самостійна господарська одиниця, відокремлена під своїх
власників та інших підприємств. Рахунки підприємства мають бути
відокремлені від рахунків ного власників. По кожній господарській
одиниці ведеться бухгалтерський облік і скла,дається фінансовий
(бухгалтерськії і і) звіт. *Принцип безперервності діяльності. Ця
концепція бухіалтерського обліку базується на тому положенні, що
підприємство постійно функціонує і продовжуватиме в майбутньому свою
діяльність необмежений період часу. Власники підприємства не мають
наміру його ліквідувати чи продати. Виходячи з цього принципу,
господарські засоби включаються до балансу в оцінці за їх фактичною
собівартістю, а не за ринковою ціною. У звіт про прибутки включаються
доходи і витрати, зумовлені нормальною поточною діяльністю підприємства.
*Принцип двосторонності полягає в тому, іцо засоби підприємства
відображаються у двох напрямках: з одного боку—за Їх речовим складом
(гроші, складські запаси, основні засоби і ін.). а з іншого—за
.джерелами їх формування. Джерела формування у свою чергу можуть бути
залучені (зобов’язання) та власні. Тому принціїїі двосторониості може
бути виражений формулою: Господарські засоби = Зобов’язання + Власний
капітал. *Принцип грошового вимірювання означає, що в бухгалтерському
обліку відображаються явища, дані, які можуть бути виражені в грошовому
вимірі. Звичайно, в обліку можуть застосовуватись й інші вимірники
господарських засобів (натуральні, трудові), але узагальнення їх можливе
тільки за допомогою грошового вимірника. *Принцип собівартості, в
бухгалтерському обліку відображається собівартість (первісна, історична
тощо) засобів, а не їхня ринкова вартість. Іними словами, в обліку і
звітності оцінка активів здійснюється, виходячи з фактичних витрат на їх
придбання або виробництво. Відображення в обліку та звітності
господарських засобів за їхньою собівартістю пояснюється двома
причинами. ІІо-нерше, оцінка засобів за ринковою вартістю
супроводжується великими труднощами її визначення. Крім того, ринкова
оцінка (вартість) в будь-якому разі носить елемент суб’єктивності, тоді
як собівартість є об’єктивною. По-друге, виходячи з принципу
безперервності .діяльності, підприємство не буде швидко {и-алізуватн
засоби, які йому належать. Воно використовує ці засоби для забезпечення
своєї поточної діяльності. А тому нема необхідності знати ринкову
вартість засобів, що знаходяться на підприємстві і використовуються ним.
*Принцип нарахування. Цей принцип регулює собою момент визнання доходів
і витрат. За цим принципом доходи і витрати відображаються в обліку в
тому періоді, в якому вони були нараховані. *Принцип реалізації тісно
пов’язаний з принципом нарахування. За цим принципом доходи від
реалізації продукції, робіт, послуг обліковують, коли виконано договірні
зобов’язання та надіслано рахунок клієнтові. Іншими словами, моментом
реалізації та визначення доходу від реалізації є моментом відвантаження
і переходу права власності….

70.Фінансова звітність зарубіжних країн, її склад та зміст.

Фінансова звітність – система взаємопов’язаних узагальнюючих показників,
що відображають фінансовий стан підприємства та результати діяльності за
звітній період. Основне призначення – надати внутрішнім і зовнішнім
користувачам правдиву, достовірну інформацію про майновий та фінансовий
стан підприємства, про фінансові результати та ефективність
господарювання за звітній період. Обов’язковою вимогою до звітності є її
порівнянність. Вона повинна забезпечувати порівнянність показників
даного звітнього періоду з аналогічними показниками минулих періодов.

Фінансова звітнсть складається на основі фінансового обліку, що ведеться
на підприємстві. Під фінансовим обліком ми розуміємо комплексну систему
бухгалтерського обліку, яка відображає всю госпосдарську діяльність
підприємства за певний звітний період. До складу фінансової звітності
входять:

1.бухгалетрський баланс ( це зівт про фінансовий стан підприємства, який
відображає його активи, пасиви та власний капітал у грошовому виразі на
певну дату. У різних країнах статті активу балансу розміщуються зверху
до низу за принципом підвищення ліквідності засобів. Статті пасиву також
розміщуються зверху до низу за принипом зменьшення терміну повернення
боргів. В США, Англ та Канаді ми спостерігаємо зворотній порядок
розміщення активів та пасивів. Головна рівність балансу –
активи=зобовязання +власний капітал)

2.звіт про прибутки (це обов’язкова форма фінансового звіту
підприємства. Основна мета – надати інформацію користувачам про
формування фінансового результату підприємства.у фінансовому обліку
фінансовий результат діяльності визначається порівнянням доходів та
витрат звітнього періоду. При цьому звіт про прибутки та збитки може
мати одноступеневий і багатоступеневий форма. Звіт за одноступеневим
форматом складаєтьсяз 2 розділів. Перший розділ – це перелік усіх
доходів, одержаних підприємством за звітний період. Другий – перелік
усіх витрат. Різниця між загальною сумою доходів та витрат покаже
фінансовий результат. Звіт за багатоступеневим форматом містить
інформацію, котра показує послідовний процес формування кінцевого
фінансовго результату. Крім чистого прибутку, такий звіт містить
проміжні показники фінансових результатів: валовий доход, операційний
прибуток; результат фінансових та надзвичайних операцій; прибуток до
оподаткування, чистий прибуток.

3.звіт про рух грошових коштів (В останні роки цей звіт є обов’язковим.
Головне призначення – надати користувачам інформацію про те, з яких
джерел надходили гроші на підприємство, по яких напрямках і на які цілі
витрачались гроші, як змінився залишок грошових коштів за звітній
період. В цьому звіті відображається рух грошових коштів, від їх
надходження до вибуття. Він складається по троьх основних видах
діяльності: +поточна, основна, операційна діяльнсть; +інвестиційна
діяльність; +фінансова діяльність)

4.додатки ( *методи оцінки різних статей річних звітів і методи
підрахунку вартісних виправлень, *назва і місцезнаходження
зареєстрованого офісу підприємств, у яких компанія володіє певним
відсотком статуного капіталу, *кількісна і номінальна вартість акцій,
випущених за звітній рік в межах дозволеного статуного капіталу, *суми
заборгованості, які слід сплатити не раніше, ніж через 5 років, *чистий
товарооборот у розрізі категорій діяльності та географічних ринків…)

71.Облік грошових коштів країн і розрахунки з дебіторами в зарубіжних
корпораціях

До грошових коштів відносяться: готівка в касі, гроші в банках, чекі,
перекази від клієнтів. Для обліку за нодходженням та вибуттям грошових
коштів існує спеціальний рахунок “Грошові кошти”, він є активним.

Для здійснення невеликих за розміром витрат (канцелярські, поштові,
представницькі) на підприємстві створюється фонд дрібних сум – Дт Фонд
дрібних сум Кт Грошові кошти. Питання про його створення вирішує
адміністрація. Вона також вирішує питання про необхідні витратита розмір
фонду в розрахунок на 2-4 тижні. Він створюється на постійній основі, в
ьому постійно повинна бути зазначена сума. Втрати грошей здійснюються
тільки на передбачені цілі.

Також фірми можуть відкривати різні рахунки в банках:+банківський
чековий рахунок, +рахонок для розрахунків з персоналом, +простий
банківський рахунок. Для відкриття рахунку в банк подається картка із
зразками підписів. В установлений термін і обовязково в кінці місяця
банк надсилає виписку з рахунку.

З метою одержання дивідендів або відсотків фірми вкладають вільні
грошові кошти в короткострокові інвестиції: +облік акцій: *купили: Дт
Короткострок фінанс влкдаення Кт Грош кошти, *одержанння дивідендів: Дт
Грош кошти Кт Фінанс доходи (дивіденди), *продали: Дт Грош кошти Кт
Короткострок фінанс вкладен Кт (Дт) Прибуток від реаліз (акції); +обліг
облігацій: всі процедури такіж, крім: в кінці звітнього періоду ми
відображаємо % який ще неодержали: Дт Доходи по % до одержання Кт Фінанс
доходи (% по облігаціям).

Виділяють такі види дебіторської заборгованості: +рахунки до одержання;
+векселі до одержання; +інша заборгованість. На методику її відображення
впливають знижки надані клієнтам, повернення товару та ПДВ. Види знижок
(Західна Європа):і.Комерційна (повязана з рухом товару):а)знижки з
договірної ціни за певну невідповідність товарів по якості… б) знижки з
урахуванням величини покупки в % до ціни), в) знижки що надаються
клієнтам по сукупності операцій за звітній період. 2.Розрахункова
(надається клієнтам за прискорення оплати рахунку згідно договору. Вона
відображається в обліку як фінанс витрати). Якщо комерц знижка надається
після відображення в обліку операцїї реалізацїї, то для її обліку
використовується окремий регулюючий рахунок “Комерційні знижки надані
підприємтствам клієнтам” (активний рахунок, який регулює пасивний
рахунок “Доходи від реалізацїї”). В кінці звітнього періоду він
закривається за рахунок (доходів від реалізацїї. Безнадійний борг –
дебіторська заборг, яка не може бути погашена через неплатоспроможність
боржника. Підприємство в кінці року визначає таку суму та ствонрює
резерв: *створенння: Дт витрати по сумнівн боргах Кт резерв для
сумнівних борг.,*списання: Дт грош кошти, Дт резерв сумнівн боргів Кт
рах до одержання. Існує два метода обліку:і. Пряме списання, 2.
Створенння резерву для сумнівн боргів*:а)виходячи з даних балансу (аі)
спрощений підхід, а2)періодизація дебіторської заборгоаності), б) звіту
про прибуток. Якщо нам перерахували суму більше ніж нами визначена, то
залишок нарахованого резерву акумулюється і направляється на ( доходу
(прибутку). Частіше використовується рахунок “Доходи від анулювання
резервів”

В розхрахунках між підприєм та його дебіторами часто використовуєть
вексель. По векселю клієнт сплачує номінал та %. Сума % = номінал
векселя*річна % ставка*строк векселя. Вексель одерж: Дт векселі одерж
Кт рах до одержан. Погашен векселя :Дт грош кошти Кт векселі одерж, Кт
фінанс доход (%).

72. Облік та оцінка товарно-матеріальних запасів зарубіжних фірм

Види ТМЗ:*сировина і матеріали,*напівфабрикати, *запасні частини,
*незавершене виробництво, *готова продукція, *тара, *інші.

Існує дві системи обліку: і. Періодична (облік протягом звітнього
періоду не ведеться. На рахунках запасів відображається тільки
початковий залишок, який був виявлений шляхом інвентаризацїї.
Надходження відображається безпосередньо на рахунку “Витрати на
купівлю”. На кінець пероду для визначення залишку знов проводиться
інвентаризація.) 2. Постійна (облік ведеться безпосередньо на рахунку
“Складські запаси” та його субрахунках. Ведеться також аналітичн облік
руху запасів за кожною назвою, номенклатурним номером у машинограммах та
картках. *Надходж:Дт складс запаси Кт рах до сплати, * відпуск та
витрачання: Дт ….. Кт Складські запаси.)

Згадно міжнародним стандартам підприємство може використовувати різні
методи оцінки:і.перше наджодження –перший видаток (припускає, що
матеріали, які першими придбані, будуть першими відпускатися. Будуть
списуватись за цінами перших надходжень. Залишки на кінець будуть
оцінуватись за цінами останніх надходжень) 2.останнє надходження –
перший видаток (матеріали які останніми були придбані, першими
відпускаються. Кінцеві залишки оцінюються за цінами перших надходжень)
3.середньозважена собівартість (припускає, що витрачені матеріали, а
також залишки їх на кінець місяця оцінюються за середніми цінами)
4.ідентифікована собівартість конкурентної партії (він викликає
необхадність обліку надходження матеріалів та їх зберігання за
конкретними партіями, де буде кількість і ціна для кожної партїї)
5.наступне надходження – перший видаток 6.ціна остаточної закупки.

В балансі складські запаси відображаються за меншою вартістю з двох:
собівартість чи ринкова ціна. Методи оцінки запасів за правилом меньшої
ціни: і. По окремих видах матеріалів (по кожній позицїї, найменуванню
товара визначається с/в і ринкова вартість та приймається менша з них)
2. По категоріях (оцінка по групах товарів) 3. По сукупності товарних
запасів на складі ( всі складські запаси оцінюються)

Приклад: Залишок 100 шт по 9, купівля: 200 по і0, 300 по іі, 400 по і2.
Залишок на кінець 250шт. реалізовано 750 по і5

73.Специфіка обліку коротко- та довгострокових зобов’язань зарубіжних
фірм.

Зобов’язання – це заборгованість підприємства іншим підприємства та
особам, яка виникає внаслідок здійсненя фірмою різних угод. Вона
поділяється на :1.короткострокові (включає в себе борги, які мають бути
погашені впродовж року або одного господарського циклу незалежно від
його тривалості. Кредиторська заборгованість оцінюється сумою грошей,
необхідних для сплати боргу, або вартістю товарів і послуг, які
необхудно надати для погашення боргу. Види: *по рахунках постачальників
(придбання складських запасів Дт Витрати на купівлю Кт рахунки до
сплати. На рахунку Витрати на купівлю відображається сума купленого за
мінусом комерційних знижок. Оплата заборгованості: Дт Розрахунки з
постачальниками Кт Рахунок в банку.) *по векселях виданих ( для обліку
використовують рахунок “Векселі видані”, він пасивний, розрахунковий.
Рахунок “Дисконт по виданих векселях” активний регулюючий контрпасивний
рахунок, що регулює собою рахунок “Векселі видані”) *інші зобов’язання
(+по податку з продажу та по акцизному збору. Відображається на рахунку
“Розрахунки з бюджетом”, + авнаси від клієнтів( одержання: Дт Грошові
кошти Кт Аванси від клієнтів, відправка продукції в рахунок авансу: Дт
Аванси від клієнтів Кт Доход від реалізації.) +по дивідендах (виплата:
Дт Дивіденди до сплати Кт Грошові кошти, на суму об’явлених дивідендів:
Дт Рахунок фінансових результатів Кт Дивіденди до сплати) +по податку на
прибуток (нарахування: Дт Витрати по податку на прибуток Кт Розрахунки з
бюджетом) +по податку на майно) *по заробітній платі (витрати
обліковуються на рахунку “Витрати по оплаті праці”, він поділяється на
субрахунки за видами витрат. Розрізняють валову і чисту заробітню плату.
Утримання із заробітної плати регулюються законодавством кожної країни.
Дт Витрати на оплату праці Кт різні відрахування.) 2.довгострокові (це
пасиви підприємства або кредиторська заборгованість, яка має бути
сплачена впродовж терміну, що перевищує один рік. До них належать: *по
випущених облігаціях (Види: 1.+забезпечені(мають гарантію),
+незабезпечені, 2.+фіксовані (мають один термін погашення), +серійні
(погашаються серіями), 3.+реєстровані, +нереєстровані, 4.+конвертовані,
+неконвертовані, 5.+відкличні. Реалізація: Дт грошові кошти Кт Облігації
до сплати, оплата відсотків: Дт Відсотки по облігаціях до сплати Кт
Грошові кошти.) *по векселях виданих (заборгованість виплачується
періодично. Кожна виплата включає: *відсоток по залишку несплаченої суми
заборгованості, *зменшення заборгованості по векселю. Одержання кредиту
по векселю: Дт Грошові кошти Кт Заставні векселі видані до сплати), *по
лізінгу (фінансовий лізінг – оренда, за умовою якої орендар бере на себе
весь ризик та всі витрати, пов’язані з використанням орендованого
майна.)Важлива риса – підприємство виплачує не тільки одержану суму
боргу, але й відсотки.

74. Облік власного капіталу і розподілення прибутку зарубіжних товариств
і корпорацій.

Облік товариства формується за рахунок внесків партнерів. При цьому
капітал кожного партнера обліковується окремо і в балансі відображається
окремо.Кожному партнеру відкривається рахунок “розрахунки з господарем”.
Кожний партнерможе внести в товариство різні активи. При цьому активи
оцінюються за ринковими цінами на день здійснення внесків. Власний
капітал формується акціями. Види оцінки акцій: *номінальна вартість,
*безномінальна (+з оголошеною вартістю (рада директорів перед
реалізацією встановлює вартість. В цьому випадку оголошується вартість
зараховується до статутного капіталу. Виручка зверху оголошенної
вартості зараховується до додаткового капіталу.) +без оголошенної
вартості (вся виручка зараховується до статуного капіталу)), *ринкова
вартість, *облікова вартість акцій (різниця між сумою активів та сумою
заборгованості компанії). Акціонерний капітал складається з: *вкладеного
капіталу: +акції за номінальною вартістю, +додатково оплачений капітал,
*дарований капітал, *резервний капітал, *нерозподілений прибуток. Мета
випуску власних акцій: *мати в наявності вілні акції, для реалізації їх
своїм службовцям для ззаохочення, *покращити кон’юктуру на ринку ЦП
відносно своїх акцій, *( кількість циркулюючих акцій і тим самим
(рівень доходу на 1 акцію, *запобігти захвату конкретного пакету акцій
іншими компаніями. Для облікку викуплених акцій застосовують рахунок
“Викуплені власні акції”, це активний регулюючий рахунок. В балансі сума
випущених акцій показується окремою позицією зі знаком “-“. Випуск акцій
відображається на рахунку “Випущені власні акції”

Прибутки товариства розподіляються між партнерами і оподатковуються в
складі доходів кожного партнера. Сума прибутку визначається наприкінці
звітного періоду на рахунку “Фінансові результати звітного періоду”, на
який переносяться доходи з рахунків доходів і витрат з рахунку витрат.
Існує кілька методів розподілу прибутку: *за фіксованою пропорцією,
*пропорційно до внесків капіталу. При цьому може бути два варіанти:
пропорційно до залишків капіталу партнерів на початку року; пропорційно
до середньої суми кпіталу партнерів, виходячи зі змін впродовж року.
*розподіл прибутку на рівні нарахованої заробітньої плати за рік, а
решта – за встановленою пропорцією. *розподіл на рівні відсотків на
капітал, а решту суму – за встановленою пропорцією, *залежно від
нарахованої заробітньої плати і відсотків від капіталу, а решта суми –
за встановленою пропорцією.

75.Сутність, причини та наслідки міжнародної міграцїї робочої сили.

Процес інтернаціоналізації виробництва у світі активно супроводжується
інтернаціоналізацієї робочої сили. Міграція існує у країнах з різним
рівнем розвитку. Під міграцієї розуміють переселля працеспроможного
населення з одних держав до інших на строк більше одного року, яке
викликано причинами економічного та іншого характеру, і також може
приймати форму еміграції та іміграції.

Наслідки: імпорт робочої сили приводе: *до зниження витрат, що в свою
чергу – до збільшення конкурентноспроможності. *Виробляє вартість в
країні перебування , імігранти самі споживають товари та послуги. Це
призводе до мультиплікаційного ефекту, що стимулює зайнятість. *Імпорт
робочої сили високої якості призводе до економії коштів на освіті
спеціалістів. *Завдяки іноземцям відбувається ( еластичності ринка
праці. *У більшості країн мігрнати розглядаються як певний амортизатор
на випадок кризи чи безробіття. * в індустріальних країнах при низькому
рівні народжувальності та ( кількості зайнятих за допомогою імігрантів
сподіваються підтримати на належному рівні пенсії та соціальні програми.

Еспорт:*у основних експортерів робочої сили з’явились додаткові джерела
валютного доходу від експорту робочої сили у формі надходженнь від
імігрантів. *при незадовільній економічні кон’юктурі, при ( кількості
безробітних міграція стає своєрідним клапаном. *при поверненні мігрантів
до дому, вони показують значну активність у нових видах діяльності та
приймають активну участь у розвитку нових форм економіки.

76. Характеристика видів міжнародної міграції робочої сили. “Відплив
умів” у міжнародних міграційних процесах.

Види: *імміграці (в’їзд працездатного населення в цю країну), *еміграція
(виїзд), *рееміграція (повернення емігрантів на батьківщину на постійне
місце проживання).

Досвід країн ЄС показує, що внутрішній ринок робочої сили може бути
ефективним лише при умові його відкритості по відношенню до зовнішнього
ринка. При цьому необхідно зазначити, що це можливе при умові відносної
рівності економічного та соціального стану розвитку країн. Якщо ця умова
не виконується то спостерігається процес “відпливу умів”. Цей процес у
широкому розумінні слад розглядати з 2-х сторін: 1.внутрішня
(характеризується виходом вчених та спеціалістів з науково-технічної
сфери у інші сфери національної економіки, безпосередньо не пов’язанні
із науковою дільністю.) 2.зовнішня (найбільш кваліфіковані кадри меньш
розвинутих країн залучаються на роботу у досліднецькі центри та наукові
лабораторії більш розвинутих країн. Вона може мати постійний та
тимчасовий характер. Тимчасовий відплив набагато перевищує постійний.

Інтелект завжди, на будь-яких стадіях розвитку людського суспільства,
цінувався високо, але особливо він подорожчав на порозі 21ст. Нині успіх
будь-якої компанії, що динамічно розвивається, пов’язаний із пошуком
висококваліфікованих спеціалістів. З’явився попит, який швидко зростає,
на таланти незалежно від країни походження й інших даних. Для реалізації
цих завдань по всьому світові створена мережа рекрутингових фірм, що
спеціалізуються на пошуку найбільш здібних фахівців, аж до добору вищого
управлінського персоналу. З метою зміцнення своїх науково-технічних
позицій у світі багато західних компаній не останню роль відводять
залученню умів із країн колишнього СРСР. У Сполучених Штатах на 1990-і
роки були визначені пріоритети в науково-технічній політиці, в рамках
якої відверто заплановані обсяги поставок іноземних спеціалістів. У
числі цих пріоритетів — 22 технологічні напрями, що позначені як
критично важливі для національної безпеки і довгострокової якісної
переваги систем озброєння США. До цього списку, зокрема, ввійшли
технології виробництва сучасних композиційних матеріалів, технологія
лазерного випромінювання, біотехнології та ін. Україна, на думку
іноземних фахівців, має у своєму розпорядженні чимало сучасних
технологій у таких принципово важливих галузях, як ядерна енергетика,
зварювальна технологія, космічна енергетика, виробництво сучасних
керамічних матеріалів, виробництво штучних алмазів, одержання надчистих
рідкісноземельних елементів. На жаль, багато з цих видатних наукових
досягнень не були доведені до технічного втілення, тим більше до
масового виробництва. А на Заході механізм впровадження нових розробок у
виробництво цілком налагоджений. Одніє з форм відпливу є відплив через
діяльнітсь спільних підприємств за участю західних фірм. Іншою
прихованою формою є запрошення наших студентів, аспірантів і фахівців
західними фірмами та університетами виїхати на навчання, причому нерідко
за рахунок сторони, яка запрошує.

77. Світові центри експорту та імпорту робочої сили. Регулювання
трудової міграцїї.

Ми можемо виділити декілька центрів робочої сили. Я хочу розгалянути
кожен з них більш детально:і.в країнах Західної Європи (країни, що
приймають основну частину імігрантів: Німеччина, Франція, Англія,
Швейцарія, Бельгія, Швеція, Нідерланди. Особлива роль іноземців як
додаткової робочої сили полягає у тому, що у міждержавному пересуванні в
основному приймала участь молодь до 25 років. До останнього часу
іноземні робітники використовувались в сферах, де велику роль грало
використання ручної праці та у тих сферах, де праця була дуже
небезпечна, грязна або вважалась негідной місцевих робітників (доля
іноземців 70%). Зараз ми можемо бачити певні зміни: ( кількість
іноземців у сфері послуг, а також у сферах де це було дуже рідке явище(
фанансові установи, торгівля нерухомістю))2. Близький Схід ( на початку
90-х р ми могли спостерігати стрімке ( кількості іноземців. Головним
експортером робочої сили є Єгипет. Іноземці являють собою основну робочу
силу, яка розвиває ці країни, а також і важлий чинник стимулювання
економіки та власності держав. Приватні переводи є суттєвими ресрусами
надходження іноземної валюти та інколи перевищують суми от експорту
товарів. Проте зниження цін на нафту призводе до ( кількості безробітних
у цьому регіоні. Також до вад ми можемо віднести дуже високий темп
прирісту економічно активного населення. Деякі країни арабського світу є
одночасно і експортерами і імпортерами. Для прикладу, Іорданія експортує
низькокваліфікованих робітників та експортує кваліфіковану та
висококваліфіковану робочу силу).3. США (післявоєнна міграція сладалась
з 2-х етапів: і-потужна європейська міграція (6,6 млн чол з Західної
Європи), 2- іноземці з Азії та Латинської Америки. США ще з 50-х років
розпочала політику залучення висококваліфікованих кадрів. Основними
постачальниками робочої сили є Індія та Єгипет. Основну частину
імігрантів складають низько- та полукваліфікованих робітників. Проте,
враховуючи, що іміграція носе ассимільований характер, ми можемо
стверджувати, що цей центр є не переспективним для трудової міграції)4.
Австралія (іміграційна політика 50-60р була сорієнтована на імігрантів
зі східної та Центральної Європи, особливо з Італїї, Греції. З 70-х р
вона переорієнтувалась на Азію. Потім вона почала проводити нову
міграційну політику спрямовану на стимулювання бізнеса в країні. У
відповідності до неї в першу чергу приймались імігранти, які здійснили
інвестиції в економіку країни. Зараз Австралія як і США проводить
ассиміляційну політику)5.країни Азіатсько-Тихоакеанського регіону
(основними імпортерами рабочої сили є Бруней, Японія, Гонконг, Пакістан,
Корея. Для АТР характерно декілька форм трудової міграції: регульована
(Малайзія, Сингапур, Бруней, Гонконг), скрита чо нелегальна (Східна та
Західна Малайзія, Гонконг, Японія, Пакістан, Тайвань), міграція робочої
сили високої кваліфікації, яка супроводжується прямимі іноземними
інвестиціями, які здійснюються Японією, Гонконгом)6. Латинська Америка
(найбільш поширена форма міграціїї – сезонна. Проте існує і більш довга
– робітники промисловості та сфери послуг)7. Африка (внутрішня міграція.
Більш богаті беруть некваліфікованих робітників з суміжних країн.).
Регулювання: *професійна кваліфікація, *обмеження особистого характеру
(здоров’я), *кількісне квотування, *економічне регулювання (фінансові
обмеження), *часові обмеження (максимальні строки перебування),
*географічні приорітети, *заборона.

78. Світовий ринок праці, його структура і січасні особливості розвитку.

Одной из форм современных международных экономических отношений является
миграция рабочей силы, под которой понимается перемещение |переселение
трудоспособного населения из одной страны в другую поисках работы и
лучших условий жизни. Миграция является одной из главных составляющих
формирования мирового рынка. Формирование мирового рынка рабочей силы
осуществляете по двум направлениям: а) формирование внутреннего рынка
рабочей силы, I б) формирование внешнего рынка рабочей силы. Оба эти
рынка тесно взаимосвязаны между собой и дополняю друг друга. ВНУТРЕННИЙ
рынок рабочей силы основывается на движении кадров между предприятиями,
фирмами, отраслями, ре дюнами внутри отдельного государства. Он
регулируется сводов законодательных или коллективно-договорных
нормативных актов которыми руководствуются партнеры по реализации
политики занятости.

ВНЕШНИЙ рынок рабочей силы предполагает мобильность рабочей силы между
фирмами на общемировом уровне. Здесь механизм его регулирования
охватывает более широкий круг экономических, юридических, социальных и
иных факторов, определяющих функционирование этого рынка. Эти отношения
регулируются на основе международных норм и соглашений, определяющих
условия | порядок перемещения рабочей силы через границу, трудоустрой
иностранных граждан, их юридическую и социальную защиту в стране
пребывания.

Внешний рынок рабочей силы формируется под воздействием двух потоков –
эмиграции и иммиграции рабочей силы. ЭМИГРАЦИЯ – это выезд работников
данной страны на работу в другие граны. ИММИГРАЦИЯ – это обратный
процесс, то есть выезд иностранных рабочих на работу в данную страну.
Базовой формой организации внешней трудовой миграции, принятой в
международной практике, являются двухсторонние соглашения между
заинтересованными государствами, где, в частности, оговариваются
социальное и трудовое равноправие между иммигрантами и гражданами страны
пребывания. Важное значение для внешней трудовой миграции имеет закон о
въезде и выезде, который принимается каждым отдельным государством в
целях защиты внутреннего рынка. Так, ряд экономически развитых стран
ввели количественные ограничения (ежегодные квоты) на въезд иностранцев
в страну. Более того, некоторые из них определяют круг профессий
квалификацию рабочих-иммигрантов, устанавливают возрастные ограничения,
определяют другие условия въезда в страну. В международной практике
управления миграционными процессами функции найма рабочей силы в стране
эмиграции (иммиграции) обычно выполняет частный агент. Правительственные
органы, как правило, также обращаются к услугам частных агентов как по
вопросам найма рабочих, так и поиска рабочих мест.

80.Поняття, предмет, принципи та джерела міжнародного економічного
права.

Для урегулювання міжнародних економічних відносин користуються нормами
міжнародного економічного права (МЕП). Існує декілька концепцій
міжнародного економічного права. Основні: 1) це концепція англійського
юриста Шварценбергера (міжнародне економічне право — галузь міжнародного
публічного права. Воно включає в себе такі компоненти: 1) володіння
природними ресурсами та їх експлуатація; 2) виробництво та розподіл
товарів; 3) невидимі міжнародні угоди господарського або фінансового
характеру; 4) кредити та фінанси; 5) відповідні послуги; 6) статус і
організація суб’єктів, які здійснюють таку діяльність. Міжнародне
економічне право включає в себе лише ті економічні аспекти, котрі є
об’єктом впливу міжнародного публічного права, і виключав внутрішнє
регулювання через те, що при цьому не створюються єдині для всіх держав
норми і принципи. Основний висновок -норми МЕП це частина міжнародного
публічного права. Вони створюються суб’єктами міжнародного права і
використовуються для урегулювання відносин, що виникають між ними.) 2)
німецьких юристів П. Фішером і В. Фікентшером (в систему МЕП слід
включати і норми внутрішнього права, які регулюють міжнародну
господарську діяльність., що згідно з цією концепцією в систему
міжнародного економічного права включаються не лише норми міжнародного
публічного, а й міжнародного приватного права, національні норми, які
регулюють міжнародні економічні відносини.) Міжнародне економічне право
— це система норм і принципів, які регулюють відносини між державами,
між державами і міжнародними організаціями, між міжнародними
організаціями в процесі міжнародного економічного співробітництває
самостійною галуззю міжнародного публічного права. Система джерел МЕП
включае в себе міжнародні договори і, зокрема, міжнародні економічні
договори, а також міжнародно-правові звичаї, рішення (акти) міжнародних
оргашзащй, міжнародні кодекси поведінки. Джерела є формою юридичного
втілення, вираження норм і принципів міжнародного економічного права.
Водночас норми і принципи МЕП характеризують зміст їх джерел. Під
принципом взагалі прийнято розуміти керівні ідеї, основоположні засади
або правила здійснення якоїсь діяльності. Міжнародна економічна
діяльність базується на принципах, які виражаються насамперед у нормах
міжнародного права, а потім розвиваються і набувають відповідного
специфічного змісту у такій його галузі, як міжнародне економічне право.
Саме ці принципи, знаходячи своє закріплення у міжнародно-правових
актах, і визначають закономірності правового регулювання міжнародних
відносин і міжнародних економічних відносин, відбивають з урахуванням
практики тенденції і потреби їх оптимального і прогресивного розвитку.
Види принципів:1) основні (загальні) принципи міжнародного економічного
права (1) принцип мирного співіснування; 2) принцип суверенної рівності
держав; 3) принцип співробітництва держав; 4) принцип невтручання; 5)
принцип сумлінного виконання міжнародних зобов’язань; 6) принцип
взаємної вигоди 2) спеціальні принципи міжнародного економічного права).
Група спеціальних принципів міжнародного економічного права включає: 1)
принцип розвитку міжнародних економічних і науково-технічних відносин
між державами; 2) принцип юридичної рівності і недопустимості
економічної дискримінації держав; 3) принцип свободи вибору форми
організації зовнішньоекономічних зв’язків; 4) принцип невід’ємного
суверенітету держав над їх природними та іншими ресурсами, а також над
їх економічною діяльністю; 5) принцип найбільшого сприяння; 6) принцип
національного режиму.

81. Характеристика держави як суб’єкта міжнародного економічного права.

Міжнародне економічне право покликане регулювати суспільні відносини
між різними суб’єктами. Під суб’єктом права взагалі розуміють особи
(фізичні і юридичні), які відповідно до закону наділені здатністю мати
суб’єктивні права та юридичні обов’язки, що дає їм можливість брати
участь у відповідних правовідносинах. Головним суб’єктом міжнародного
економічного права є держава. За існуючими як у вітчизняній, так і в
зарубіжній літературі визначеннями, держава — це політична форма
організації суспільства, яка виражає обумовлену економічним ладом
політичну владу пануючого класу або всього народу. Так, у Декларації про
державний суверенітет України зазначено, що народ України є єдиним
джерелом державної влади. Повновладдя народу забезпечується на основі
Конституції як безпосередньо, так і через народних депутатів, обраних до
Верховної і місцевих Рад України. До ознак будь-якої держави слід
віднести такі: І) публічна влада; 2) державний суверенітет; 3)
територіальний поділ населення; 4) державний апарат; 5) податкова
систелш; 6) право. Держави можуть бути різними за своїми
соціально-економічними системами, політичним режимом, формою правління
та формою державного устрою. Але незалежно від цього кожна з них на
основі свого суверенітету має право бути суб’єктом міжнародно-правових
відносин і, зокрема, міжнародних економічних відносин. Нині держави
світу або їхні групи функціонують в умовах інтернаціоналізації
господарського життя, міжнародного поділу праці, різних можливостей у
забезпеченні виробництва сировинними, енергетичними, трудовими та іншими
необхідними ресурсами, монополії ряду держав на випуск окремих видів
продукції та дії інших факторів, які обумовлюють необхідність
міжнародного економічного співробітництва. Вихід сьогодні будь-якої
держави на шлях науково-технічного прогресу, інтенсифікації національної
економіки практично неможливий без активної діяльності у сфері
міжнародних економічних відносин, створення найсприятливіших умов для
інтегрованості національної економіки у світову, наближення її до
ринкових структур розвинутих країн. Ці чинники значною мірою сприяють
зростанню економічної могутності держав, піднесенню народного добробуту
та вирішенню інших соціальне важливих для кожної країни завдань.
Імунітет — слово латинського походження і в перекладі на українську мову
означає звільнення від чого-небудь. У міжнародному праві імунітет
держави розглядається як принцип, відповідно до якого державі або її
органам не може бути пред’явлений позов у суді іноземної держави. Як уже
зазначалося, коли держава виступає суб’єктом міжнародних економічних
відносин з іншими державами або з міжнародними організаціями, то такі
відносини регулюються нормами міжнародного економічного права. Водночас
вона може вступати у відносини міжнародно-правового характеру з різними
іноземними юридичними особами, окремими громадянами інших держав.
Відносини, які при цьому виникають, регулюються нормами міжнародного
приватного права. Розглядаючи питання про імунитет держави, не слід
робити висновки про те, що всілякого роду спірні питання, що виникають
не можуть взагалі розглядатись. Наявність імунитету не означає, що ним
наділені і відповідні господарські організіції. Форми співробітництва
держав: *держава вступає з іншими державами в економічні стосунки,
*держави вступають до міжнародних організацій і становяться її членами,
*держави об’єднуються у певні групи, * співробітництво держави через
міжнародні організації з державами, які не є членами цих організацій.

82. Міжнародні економічні організації, їх правовий статус та порядок
прийняття рішень.

У міру розвитку економічних відносин стає неможливим і недоцільним
укладення лише двосторонніх договорів та угод. Чимало країн
заінтересовані у розширенні співробітництва з ряду важливих загальних
напрямів зовнішньоекономічної діяльності (торгівлі, науки та техніки,
транспортних перевезень, будівництва тощо) на основі багатосторонніх
міжнародних економічних відносин. Одним із ефективних шляхів побудови
багатостороннього економічного співробітництва є створення міжнародних
економічних організацій, покликаних сприяти укладенню багатосторонніх
договорів, створювати міжнародні механізми з нагляду і контролю за їх
виконанням, розробляти та встановлювати норми, спрямовані на правове
регулювання міжнародних економічних відносин, та ін. Перші міжнародні
економічні організації (комісії, сгілки, комітети, асоціації) виникли ще
у XIX ст.

Перший найбільш узагальнений поділ міжнародних організацій дає
можливість виділити їх чотири групи:1) універсальні міжнародні
організації, членами яких є держави різних соціально-економічних систем;
2) міжнародні організації, членами яких були соціалістичні країни; 3)
міжнародні організації, які об’єднували капіталістичні країни; 4)
міжнародні регіональні організації, до складу яких входять країни, що
розвиваються.

Класифікацію міжнародних економічних організацій можна продовжити і в
межах кожної із названих груп. Так, серед такої універсальної
міжнародної організації, як 00Н, можна виділити дві підгрупи. Перша —
спеціалізовані установи 00Н і друга — допоміжні органи 00Н, які
користуються статусом міжнародних організацій. До першої групи,
наприклад, можна віднести Організацію Об’єднаних Націй з промислового
розвитку, а до другої — Конференцію з торгівлі та розвитку. Певну роль у
розвитку міжнародного економічного співробітництва в окремих напрямах
відіграють міжнародні та регіональні міжурядові галузеві організації.

Усе викладене вище дає можливість зробити висновок, що під міжнародними
економічними організаціями слід розуміти такі організації, які на основі
міжнародно-договірних відносин провадять діяльність, пов’язану з
організацією та здійсненням міжнародного економічного співробітництва.

Правоздатність, якою наділені міжнародні економічні організації, дає їм
змогу укладати різні угоди як з окремими державами, так і з міжнародними
організаціями в межах завдань і цілей, закріплених в їхніх установчих
документах.

Міжнародні економічні організації користуються імунітетом, що має
важливе значення для їхньої діяльності. Відповідно до Конвенції про
правовий статус, привілеї та імунітет міжнародних економічних
організацій від 5 грудня 1980 р., майно і активи цих організацій мають
імунітет від будь-якої форми адміністративного та судового втручання, за
винятком випадків, коли сама організація відмовляється від імунітету
(ст. 4).

83. Міжнародні економічні договори, їх види та забезпечення виконання.

Під міжнародним договором, як правило, розуміють добровільну угоду між
двома або кількома рівноправними державами чи міжнародними організаціями
щодо їхніх взаємних прав і обов’язків у політичних, економічних,
культурних та інших відносинах. Міжнародний економічний договір — це,
насамперед, різновид міжнародних договорів. У Законі України “Про
зовнішньоекономічну діяльність”, зовнішньоекономічний договір (контракт)
розглядається як матеріально оформлена угода двох або більше суб’єктів
зовнішньоекономічної діяльності та їх іноземних контрагентів, спрямована
на встановлення, зміну або припинення їхніх взаємних прав та обов’язків
у зовнішньоекономічній діяльності (ст. 1).

Основою поділу будь-яких договорів є їх класифікація. При поділі на
односторонні й двосторонні договори береться до уваги те, що одна чи дві
сторони мають відповідні обов’язки. Якщо договірні зобов’язання має лише
одна сторона, то це — односторонній договір, якщо дві — це двосторонній
договір. Більшість договорів є двосторонніми. До односторонніх належать
лише окремі види договорів, наприклад, договір позики, договір
дарування. Друга група договорів — сплатні і безоплатні. Практика
міжнародного економічного співробітництва свідчить про те, що переважно
договори укладаються на взаємовигідній, сплатній основі. Це відповідає
одному із уже згадуваних загальних принципів міжнародного права —
принципу взаємовигоди. В межах оплатних договорів, коли одна із сторін
отримує якусь користь, вона повинна забезпечити іншій стороні
відповідну, як правило, еквівалентну вигоду. Безоплатними називаються
договори, для яких не характерна взаємна компенсація. Інколи їх
називають ще добродійними, або благодійними, договорами. Це договори
дарування, безвідсоткової позики, звільнення від оплати боргу, надання
безоплатних послуг та ін. До формальних договорів слід віднести такі,
для укладення яких, крім взаємної згоди сторін, потрібне дотримання
певної форми. Відповідно до чинного в багатьох країнах законодавства
недотримання форми договору веде до визнання його недійсним з усіма
негативними наслідками, що випливають з цього. Як правило, згода, до
якої дійшли сторони, має бути викладена у письмовому документі, який
підписується сторонами, а якщо це передбачено законодавством, то й
зареєстрована у відповідних державних органах (нотаріаті, суді та деяких
інших). Реальними визнаються договори, в основі яких лежить не лише
досягнення згоди, а й їх гарантоване виконання. Консенсуальні договори —
це такі, за якими з усіх суттєвих умов досягнута згода сторін. Вони
вважаються укладеними і набирають чинності не в момент виконання, а в
момент досягнення згоди. Однією із особливостей міжнародного
економічного права, як і міжнародного права в цілому, є відсутність
міжнародних інститутів, які б забезпечували у примусовому порядку
виконання його норм. Тому головна роль у цій справі належить самим
державам, які діють самостійно, індивідуально або об’єднуються у
відповідні міжнародні організації. Засоби забезпечення: *дипломатичні
переговори ( ведуться від імені держави їх главами, главами урядів…)
*посередництво (а)держава виступає з пропозицією щодо примирення сторін,
між якими ведеться спір, сприяє здійсненню дипломатичних переговорів.
-добрі послуги. б) третя держава на запрошення сторін, між якими виник
спір, виступає як посередник і веде переговори з ними з метою примирення
сторін – особисте посередництво)) *погоджувальні комісії, *міжнародний
арбітраж, *міжнародний суд, *суд європейського економічного
співтовариства.)

84. Особливості міжнародного торгового права. Міжнародні торгові
договори.

При розгляді системи міжнародного економічного права зверталася увага на
те, що його Особлива частина об’єднує систему правових норм і принципів,
які регулюють міжнародну торгівлю, міжнародні валютні відносини,
міжнародні перевезення та інші важливі напрями міжнародного економічного
співробітництва.

Таким чином, міжнародне торгове право — це система норм і принципів, яка
регулює відносини, що виникають у галузі міжнародної торгівлі, і є
складовою частиною міжнародного економічного права. Якщо міжнародне
економічне право — галузь міжнародного права, то міжнародне торгове
право — його підгалузь.

Як і будь-яке право, міжнародне торгове право має свої джерела:
*міжнародні договори і, зокрема, міжнародні торгові договори;
міжнародні торгові звичаї, в яких відтворена практика міжнародних
торгових відносин; *судові прецеденти міжнародних арбітражів і судів;
*національне законодавство країни, якщо воно за згодою держав
використовується для регулювання міжнародних торгових відносин;
*міжнародно-правові акти міжнародних організацій. Система міжнародного
торгового права складається з окремих інститутів. В них визначені
поняття і система міжнародного торгового права; правові принципи
здійснення міжнародної торгівлі; система органів, які виконують функції
управління міжнародною торгівлею; міжнародні організації у галузі
міжнародної торгівлі, міжнародні торгові договори та угоди;
міжнародно-правове регулювання угод у галузі зовнішньої торгівлі…

Під міжнародним торговим договором слід розуміти угоду між двома або
кількома державами, в якій визначаються їх взаємні права та обов’язки в
галузі торгівлі. Торгові договори (інколи вони мають ще й інші назви, а
саме: “договір про торгівлю і мореплавство”, “договір про торгівлю і
судноплавство”, “торгова угода” тощо) встановлюють принципи
торгово-економічних відносин між двома країнами, а також закріплюють
певні норми (правила), що створюють правову базу таких відносин. У межах
цих договорів вирішуються питання митного збору, торгового мореплавства,
транспорту, діяльності торговельних представництв та іншої діяльності
юридичних та фізичних осіб на території відповідної держави. На підставі
цих договорів встановлюються, змінюються або припиняються відповідні
міжнародні економічні відносини між державами в галузі торгівлі. В
міжнародних торгових договорах (угодах) визначаються не лише принципи, а
й створюється певна правова база для торгових відносин. Зокрема в них
вирішуються правові питання, пов’язані із стягненням мита, регулюванням
ввозу і вивозу товарів, торговим мореплавством, транспортом, транзитом,
з діяльністю юридичних і фізичних осіб однієї країни на території іншої,
дією юридичних актів, застосуванням принципу найбільшого сприяння,
режиму преференцій тощо. Торгові договори укладаються як на
двосторонній, так і на багатосторонній основі. Прикладом
багатостороннього міжнародного торгового договору є Генеральна угода з
тарифів і торгівлі (ГАТТ). Види: *договори про торгівлю і мореплавство
(укладаються між державами на тривалі строки), *угоди про торгівельні
відносини (про встановлення міжнародних торгівельних відносин), *угоди у
галузі морського судноплавства (підписуються на основі торговельних
угод), *угоди про товарооборот іплатежі (визначають асортимент
товару,строки, умови поставки, порядок розрахунку), *клірингові угоди
(передбачають порядок розрахунків шляхом заліку зустрічних вимог),
*торговельні конвенції (визначають зміст відносин між державами в
вузьких спеціальних питаннях у галузі торгівлі), *протоколи ( угоди з
конкретного питання в галузі зовнішньої торгівіл).

86. Міжнародні організації (МО) в системі регулювання сучасних МЕВ та їх
типізація.

Особливість МО полягає в тому, що вони є одночасно і суб’єктами
міжнародних економічних відносин (нарівні з фізичними та державами), і
частиною механізму регулювання цих відносин.

Механізм регулювання міжнародних економічних відносин мас два
взаємозв’язані рівні: *національний (система дій держави (уряду), що
спрямована на регулювання зовнішньоекономічних відносин і використовує
названі елементи (принципи, методи, інструменти)); *міжнародний
(погоджений вплив двох або більше держав на економічні відносини між
країнами взагалі, або на окремі їх форми (міжнародну торгівлю,
міжнародну міграцію робочої сили, експорт та імпорт капіталу); цей
рівень механізму регулювання являє собою систему координації
зовнішньоекономічних політик кожної з країн та окремих дій, які
потребують колективного міжнародного регулювання) Елементами регулювання
МЕВ є:* принципи управління як фундаментальні правила, що характризують
певну “ідеологію” підходу до міжнародних відносин в економічній сфері;
*інституційно-правові структури як сукупність міжнародних та
національних норм, правил, звичаїв та угод, що регламентують здійснення
співробітництва; *інструменти та методи управління як сукупність
конкретних заходів впливу на окремі процеси, наприклад валютні курси,
субсидії, митні тарифи, квоти і ліцензії’ на експорт та імпорт, система
встановлення цін на товари й послуги для міжнародного обміну тощо.
Координація економічних дій — це процес погодження певних параметрів
національних економічних політик з метою регулюючого впливу на
свігогосподарські, регіональні чи функціональні зв’язки. Об’єктами
координації можуть бути: *цілі (погодження загальних, спільних,
конкуруючих цілей); *інформація (обмін, оприлюднення, зберігання..,); *
інструменти економічної політики; *час, масштаби та форми проведення
конкретних заходів, дій. Від кількості сторін, які беруть у цьому
участь, координація міжнародної економічної діяльності може бути
*двосторонньою ( досягаються безпосередніми переговорами між партнерами)
або *багатосторонньою (погодження різних аспектів між народної
економічної діяльності щонайменше трьома суб’єктами з різних країн). Від
засобів здійснення поділяється на два види: *дискретний (узгодження,
досягається шляхом дискретних (окремих) дій, коли по кожному
конкретного випадку держави домовляються самостійно використовувати
деякі заходи з метою досягнення належної єдності дій. *Інституиіональний
(погодження, яке виробляється з використанням встановлених законів,
правил, норм, звичаїв та практики, організаційних структур) При цьому
міжнародні організації виступають водночас і як продуценти, і як
користувачі сукупності законів та норм. МО можно типизувати за такими
ознаками: 1. Членство: *міждержавні (об’єднання держав, які створені на
основі міжнародної угоди, оформлені в систему постійно діючих органів,
мають визначену та погоджену мету, міжнародну правосуб’єктність,
*недержавні, *змішані, 2. Географічне охоплення: *глобальні
(представники всіх країн), *регіональні ( представники певного регіону),
3. Функціональне охоплення, спрямованість: *універсальні (створені для
вирішення широкого спектору питань) (ООН), *спеціальні (МВФ), 4.
Юридичний статус: *міжнародні (утворення конфедеративного типу
(створюється спеціальний спільний орган)), *наднаціональні (федеративний
тип (створюються наддержавні органи влади)), 5. Характер діяльності:
*регулюючі, *контролюючі, *координаційно-інформаційні, *консультативні,
6. Період функціонування: *тимчасові, *постійні.

87. ООН та міжнародне економічне співробітництво.

26 жовтня 1945 вважається офіційною датою створення ООН. Цілі:
*підтримувати міжнародний мир та безпеку, *розвивати дружні відносини
між націями на основі поважання принципу рувноправ’я, * здійснювати
співробітництво для розв’язання міжнародних проблем різного характеру..
ООН відноситься до універсальних організацій. Вона має 6 керівних
органів: Генеральна Асамблея, Рада Безпеки, Економічна і соціальна рада,
Рада з опіки, Міжнародний суд і Секретаріат.

Питання економічного співробітництва посідає важливе місце у діяльності
ООН. У 1961р на засідання Генеральної Асамблеї ООН була прийнята
резолюція “Міжнародна торгівля як важливий інструмент економічного
розвитку”, у 1974р була прийнята Хартія економічних прав. Економічна і
Соціальна Рада була створена у 1946р як один із головних органів ООН,
покликаний розв’язувати конкретні завдання міжнародного економічного
співробітництва. Фона складається із 54 членів, які обираються
Генеральною Асамблеєю на три роки. Найвищим органом ЕКОСОР є чергова
сесія, яка скликається два рази на рік. Штаб-квартира знаходиться в
Нью-Йорку (США). При ЕКОСОР діє п’ять регіональних економічних комісій О
ОН: Економічна і Соціальна комісія 00Н для Азії і Тихого океану,
Економічна комісія 00Н для Африки, Економічна комісія 00Н для Європи,
Економічна комісія 00Н для Західної Азії, Економічна комісія 00Н для
Латинської Америки і Карибського басейну. Крім того, при ЕКОСОР діє
понад 20 постійних комітетів і комісій (з природних ресурсів,
планування, розвитку, застосування досягнень науки та техніки в цілях
розвитку, становища жінок, народонаселення, прав людини та ін.).

Регіональні економічні комісії, як зазначалося, створені й функціонують
під керівництвом ЕКОСОР. Їх основним завданням є сприяння проведенню
погоджених заходів з економічного співробітництва країн відповідного
регіону. З цією метою вони здійснюють необхідні дослідження, поширюють
інформаційні та статистичні матеріали. Постійно діючим органом комісій є
їх секретаріати, до складу яких входять різні комітети. Суттєвим для
правового статусу цих комісій є те, що вони, на відміну від допоміжних
органів ЕКОСОР, мають ширшу і самостійнішу компетенцію. Вони, наприклад,
мають право безпосредньо давати рекомендації державам відповідного
регіону без затвердження їх ЕКОСОР.

Важливе місце в системі міжнародних організацій посідає Конференція 00Н
з торгівлі та розвитку (КТР), яка була заснована у 1964 р. як орган
Генеральної Асамблеї 00Н. Підставою для її заснування стала резолюція
Генеральної Асамблеї 00Н від ЗО грудня 1964 р., яка, в свою чергу, була
прийнята відповідно до рекомендацій І Конференції 00Н з торгівлі та
розвитку, що проходила в Женеві з 23 березня по 15 червня 1964 р. До
складу КТР входять держави — члени 00Н. Зміст діяльності КТР
визначається такими її функціями: 1) заохочення міжнародної торгівлі,
особливо торгівлі між країнами, що мають різний соціально-економічний
устрій; 2) визначення принципів і політики щодо міжнародної торгівлі і
відповідних проблем економічного розвитку; 3) розробка рекомендацій щодо
реалізації зазначених принципів і політики, вжиття в межах своєї
компетенції інших заходів, які можуть сприяти досягненню поставленої
мети з урахуванням різних рівнів розвитку і відмінностей в
соціальне-економічних системах. 4) розгляд і сприяння координації
діяльності інших закладів у межах системи О ОН в галузі міжнародної
торгівлі і вирішення відповідних проблем економічного розвитку у
співробітництві з Генеральною Асамблеєю 00Н і ЕКОСОР…

88. ГАТТ/СОТ у системі регулювання торгівельно-економічних відносин.

20 жовтня 1947р представниками 20 держав вдалося розробити Генеральну
угоду з тарифів і торгівлі. Вона складається з 3 частин. ГАТТ виконує
функції: *впливає на державну зовнішньоекономічну політику шляхом
розробки правил міжнародної торгівлі, *є форумом для переговорів, які
сприяють лібералізації і передбачуваності торговельних відносин,
*організує врегулювання спорів. Основна мета є забезпечення стабільного
зростання і (ризику міжнародних торговельних відносин через: *ліквідацію
митних та інших торгівельних обмежень, * усунення всіх форм
дискримінації в міжнародній торгівлі з метою підвищення рівня життя,
забезпечення повної зайнятості населення; *підвищення реальних доходів
і попиту, поліпшення використання сировини, зростання виробництва і
торговельного обміну.

Принципи ГАТТ:* принцип найбільшого сприяння, *захист за допомогою мита
(система захисту національного виробництва має будуватися тільки на
митних тарифах, а не на будь-яких інших комерційних чи адміністративних
заходах.)* забезпечення стабільної основи торгівлі (“заморожування”
рівня митних ставок, які для кожної країни визначені в тарифних
таблицях) *Заохочення справедливої конкуренції (однакові фіскальні
правила та інші регламентації для товарів національного виробництва та
імпортованих товарів; заборона демпінгу і дозвіл застосування
антидемпінгових заходів; можливість нейтралізації експортних премій або
субсидій за допомогою компенсаційних зборів; гармонізація методів
розрахунку митної вартості товарів; недискримінація постачальників
залежно від країни походження при здійсненні державних закупок)
*Усунення кількісних обмежень (контингентування імпорту) *Проведення
консультацій, примирення та врегулювання спорів * Визнання регіональних
торговельних угод — існування регіональних торговельних угруповань (зона
вільної торгівлі, митний союз) допускається як виняток за умови
дотримання певних вимог, оскільки регіональна інтеграція. ГАТТ
планувалась як частина Міжнародної торговельної організації, але угода з
МТО не була ратифікована, а ГАТТ всі роки діяла як тимчасовий орган. З
метою підвищення статусу міжнародних торговельних правил і забезпечення
відкритості торговельної системи Уругвайський раунд прийняв рішення, що
ГАТТ стає постійним органом, який займається загальною процедурою
міжнародної торгівлі товарами і послугами та правилами інтелектуальної
власності. Світова організація торгівлі втілюватиме в життя конкретні
домовленості останнього раунду переговорів. ВТО — це нова міжнародна
організаційна структура, яка заснована на ГАТТ, результатах попередніх
погоджень, а також домовленостях, досягнутих під час Уругвайського
раунду. Країни, що вступають до ВТО, визначаються як “члени”, а члени
ГАТТ тільки як “договірні сторони”, оскільки спочатку ГАТТ розглядалася
як договір між державами, а не як міжнародна організація. ВТО на відміну
від ГАТТ має статус юридичної особи. До членства у ВТО ставляться більші
вимоги, ніж до членства в ГАТТ. Вищим органом ВТО с конференція
міністрів, яка скликається щонайменше раз на два роки. У період між
конференціями керує генеральна рада. Обидва органи складаються з
представників усіх країн-членів. Крім цього, у структурі є: комісія з
оцінки торговельної політики, рада з товарної торгівлі, рада з торгівлі
послугами та рада з торговельних аспектів прав інтелектуальної
власності. Конференція міністрів призначатиме генерального директора, що
буде головою секретаріату. На відміну від більшості міжнародних
організацій до системи ГАТТ-ВТО приєднуються, а не вступають. Це
зумовлено тим, що кожна країна приєднується власне до системи угод,
тобто бере на себе обов’язки їх виконувати, а організація, зі свого
боку, перевіряє здатність держави їх виконувати. Швидкість приєднання
країни до ГАТТ залежить від рівня відповідності національного
законодавства стандартам ГАТТ-ВТО.

89. Міжнародні валютно-кредитні організації. Створення МВФ і його
сучасна роль.

Необхідність створення організації для регулювання світової валютної
системи стала зрозумілою в часи Великої депресії, котра зруйнувала
світову економіку в 30-ті роки. Загальна недовіра в умовах кризи до
паперових грошей підвищили попит на золото понад наявні запаси його у
фінансових органах. Через це ряд країн на чолі з Великобританією був
змушений відмовитись від золотого стандарту, який, беручи за міру
вартості кожної валюти певну кількість золота, визначав протягом
багатьох років вартість грошей як незмінну величину. Невизначеність
вартісного виміру грошей, які не мали більше фіксованого співвідношення
з відповідною кількістю золота, призвела до того, що обмін грошей між
країнами, котрі зберегли золотий стандарт, і країнами, котрі відмовились
від нього, значно ускладнився. Країни почали запасати золото і гроші,
які можна було використати для його купівлі. Скоротилась кількість і
частота грошових операцій, ліквідувалися робочі місця, знижувався рівень
життя. Порушилось співвідношення між грішми та вартістю товарів, а також
між вартістю різних валют. На початку 40-х років Харрі Декстер Уайт
(США) та Джон Кейнс майже одночасно внесли свої пропозиції щодо
створення нової світової валютної системи та відповідної постійно діючої
організації. Після довготривалих переговорів, що відбувались у тяжких
умовах воєнного часу, міжнародна спільнота погодилась на прийняття нової
системи та створення організації для контролю над нею. МВФ розпочав свою
діяльність у Вашингтоні в травні 1946 р. у складі 39 країн. Він
створений для регулювання валютно-розрахункових відносин між державами і
здійснення фінансової допомоги країнам-членам через надання їм за
виникнення валютних труднощів, зумовлених порушенням рівноваги платіжних
балансів, короткострокових позик в іноземній валюті. Фонд здійснює свою
діяльність як спеціалізована установа 00Н. Практично МВФ є
інституціональною основою сучасної міжнародної валютної системи. Цілі:
*сприяти міжнародному співробітництву шляхом забезпечення механізму для
консультацій та погоджених дій стосовно міжнародних валютних питань;
*сприяти збалансованому зростанню міжнародної торгівлі з метою
підвищення рівня зайнятості та реальних доходів населення, розвитку
виробничих можливостей країн-членів; *сприяти стабільності валют і
впорядкованим валютним відносинам та запобігати конкурентному знеціненню
валют; *сприяти створенню багатосторонньої системи платежів та
переказів по поточних операціях і прагнути до ліквідації валютних
обмежень…Функції:* здійснення нагляду за узгодженою системою
впорядкованого обміну національних валют; *надання кредитів своїм членам
на реорганізацію економіки для встановлення більш ефективного
співробітництва; надання додаткових послуг країнам-членам (підвищення
кваліфікації персоналу, технічна допомога в спеціалізованих сферах,
інформаційне обслуговування). Форми діяльності: *інспектування (було
зв’язано з переходом від паритетної до відкритої системи обміну валют.
При цьому члени МВФ вирішили, що фонд повинен розширити свою діяльність
за межі мінової вартості, вивчати всі сфери економіки країн, які
визначають розмір цієї вартост і, і неупереджено давати оцінку
економічної діяльності країн для всієї спільноти членів), *консультації
(використовує три типи консультацій: щорічні, додаткові (може
організувати директор-розпорядник фонду у випадках, якщо країна
несподівано опиняється в складній економічній ситуації, або є підозра,
що її дії суперечать “кодексу поведінки” і можуть завдати шкоди іншим
країнам) та спеціальні (проводить з тими країнами, економічна політика
яких значною мірою визначає стан світової економіки),*надання послуг,
*фінансування (Безпосереднє фінансування здійснюється за допомогою таких
механізмів: 1.резервний транш (-перевищення квоти країни в МВФ над
“скоригованою” сумою її валютних коштів, що знаходяться у фонді на
рахунку загальних ресурсів) 2.кредитні транші(МВФ надає кредити у
вигляді чотирьох траншів, кожний з яких дорівнює 25 відсоткам квоти.)

90. Международная организация труда, задания и направления деятельности.

МОТ была создання в 1919г согласно Версальскому договору, объединяя на
равных правах правительства, предпрнимателей и трудящихся.

Цели: *обеспечение полной занятости и роста уровня жизни, *поощрение
экономических и социальных программ, *соблюдение основных прав человека,
*охрана жизни и здоровья трудящихсся, *поощрение сотрудничества между
предпринимателями и трудящимися, *обеспечение мира через социальную
справедливость.

МОТ собирается, как правило, каждый год в июле и состоит из делегаций
государств-членов (171 государство). Структура: 1. Международная
конференция труда, “. Административный совет, 3. Международное бюро
труда, 4. Трехсторонние комитеты, 5. Региональные и специальные
конференции.

Деятельность МОТ распространяется в основном на четыре сферы: 1.
Улучшение условий труда и жизни 2. Стимулирование занятости, 3.
Раскрытие потенциала рабочей силы, 4. Развиттие социальных институтов.

Для выполения своих задач МОТ пользуется тремя дорполняющитми друг друга
методами:

1. Установление международных норм и контроль за их соблюдением (с
этой целью МОТ опубликовала Международный трудовой кодекс. Он
устанавливает минимальные нормы в сфере, за которую отвечает МОТ. Эти
нормы содержатся в конвенциях или рекомендациях Международной
конференции труда. Если государство-член ратифицировало конвенцию, то
оно обязагнно регулярно представлять МБТ отчеты по ее выполнению. Что
касается рекомендаций и нератифицированных конвенций, то МОТ может
обратиться к правительствам с просьбой о предоставлении информации о
соответсвии национадльного законодательства содержащимся в конвенции
нормам),

2. Техническое сотрудничество (эта программа большей часстью
финансируется за счет Программы развития ООН, разрабатывается совместно
с ООН. Остальные средства предоставляются из бюджета МОТ и из фондов,
создаваемых по определенные проэкты. Проекты затрагивают различные
регионы пеланеты и концентрируються на таких областях: *занятость и
развитие, *подготовка кадров, *деятельность в отдельных отраслях…

3. Исследовательская работа, подготовка документации и распространения
информации ( эти программы поддерживаются путем изучения определенных
проблем с целью их решения и выдвижения практических предложений).

91. Сутність, рівні й фактори розвитку міжнародної економічної
інтеграції.

У широкому розумінні міжнародну економічну інтеграцію визначають і як
відносини, і як процес. Інтеграцію в першому розумінні можна тлумачити
як відсутність будь-якої форми дискримінації іноземних партнерів у
кожній із національних економік. У такому плані міжнародна економічна
інтеграція розглядалась нами як найвищий рівень розвитку МЕВ. Як процес
інтеграція виявляється в стиранні відмінностей між економічними
суб’єктами -представниками різних держав. Розвиток процесів міжнародної
економічної інтеграції зумовлений такими факторами: • економічним
розвитком країн, груп країн та регіонів світу в умовах нерівномірного
розподілу ресурсів; • закономірностями науково-технічного прогресу; •
тенденціями демографічного розвитку; • наявністю і необхідністю
розв’язання глобальних проблем (енергетичної, продовольчої, екологічної,
використання Світового океану та космосу, економічного зростання та
народонаселення, економічної безпеки, роззброєння); • різким скороченням
відстаней за рахунок розвитку транспортно-комунікаційних мереж; •
ринковою “уніфікацією” економічного розвитку.

На мікро рівні вирізняють горизонтальну і вертикальну інтеграцію.
Горизонтальна інтеграція виникає при злитті фірм, які виробляють подібні
або однорідні товари з метою їх подальшої реалізації через спільну
систему розподілу і отримання при цьому додаткового прибутку.
Горизонтальна інтеграція супроводжується виробництвом за кордоном
товарів, аналогічних тим, що виробляються в країні базування.
Вертикальна інтеграція передбачає об’єднання фірм, які функціонують у
різних виробничих циклах. Розрізняють три форми вертикальної інтеграції:
1) інтеграція “вниз” (на мікрорівні виникають ТНК); 2) виробнича
інтеграція “вгору” (наприклад, придбання сталеплавильною компанією
заводу, що виробляє металоконструкції); 3) невиробнича інтеграція
“вгору”, що включає сферу розподілу.

Основні форми міжнародної інтеграції на макрорівні є: *Зона
преференційної торгівлі являє собою зону з пільговим торговельним
режимом, коли дві або декілька країн зменшують взаємні тарифи з імпорту
товарів, зберігаючи рівень тарифів в торгівлі з іншими країнами.
Найбільш показовим історичним прикладом такої форми інтеграції є
Преференційна система Британського Співтовариства (1932 р.), що
об’єднувала 48 держав. *У зонах вільної торгівлі діє особливий пільговий
торговельний режим для країн-учасниць за рахунок усунення внутрішніх
тарифів при їх збереженні в торгівлі з іншими країнами. Типовими
прикладами є Європейська асоціація вільної торгівлі (1960 р.), зона
вільної торгівлі “США-Канада” (1988 р.), Північноамериканська угода про
вільну торгівлю (НАФТА).” *Митний союз являє собою угоду двох або
декількох держав, що передбачає усунення внутрішніх тарифів та
встановлення спільного зовнішнього тарифу. Такі угоди діяли у Бенілюксі
(з 1948 р.), в Європейському союзі (з 1968 р.). *У рамках спільного
ринку забезпечується вільний рух не тільки товарів, а й послуг,
капіталів та громадян (робочої сили). Такі умови економічних
взаємовідносин у цілому характерні тепер для Європейського Союзу.* В
економічному союзі вільний рух факторів і результатів виробництва
доповнюється гармонізацією внутрішньої та зовнішньої економічної
політики. В країнах-учасницях функціонує, як правило, єдина грошова
одиниця. На основі економічних створюються політичні союзи, в яких поряд
з економічною забезпечується й політична інтеграція.

92. Шляхи формування і фактори ефективності регіональних міжнародних
інтеграційних угрупувань.

Для створення економічного інтеграційного угрупування двох чи кілької
країн необхідно певні політики-правові (сумісність політичних устроів та
основного законодавства країн), економічні (крітерій розвитку країн, їх
ресурсний та технологічний потенціал, ступінь зрілості ринкових
відносин), соціально-культурні та інфраструктурні умови.

При цьому економічні інтеграційні угрупування можуть формуватися
різними шляхами: * “знизу-догори”, у процесі поглиблення
інтернаціоналізації та транснаціоналізації господарського життя, коли
домовленостям між країнами рол створення зони вільної торгівлі, митного
союзу чи спільного ринку передує досить тривалий період розвитку
міжнародних економічних зв’язків на рівні підприємців, фірм та
корпорацій. Ці зв’язки активно підтримуються на державному рівні і
водночас розробляються й реалізуються широкомасштабні двосторонні
проекти поглиблення міжнародного економічного співробітництва. Саме
таким шляхом розвивались інтеграційні процеси у Північній Америці
насамперед між США та Канадою. *“згори-донизу”, коли з різних політичних
та соціально- економічних причин створюється інтеграційне угрупування
країн, які ще не повністю відповідають критеріям інтеграційної
сумісності, але в процесі подальшого регульованого і скоординованого на
наднаціональному рівні співробітництва досягають тієї чи іншої форми
міжнародної економічної інтеграції, * переважно таким шляхом розвивалась
економічна інтеграція в Європі через дво- і багатосторонні переговори і
асоційовану участь окремих країн у д,яльності інтеграційних угруповань,
як, вже функціонують Зокрема, такий шлях характерний для сьогодення
кра.н Східної Європи як, ставлять за мету інтеграцію до Європейського
Союзу.

Ефективність міжнародної регіональної економічної інтеграції
досягається за рахунок таких чинників: * усунення дискримінації та
бар’єрів між країнами-учасницями інтеграційних угрупувань у русі товарів
та послуг, капіталу, *стандартизація та уніфікація у
виробничо-комерційній сфері, *динамічного ефекту завдяки розширенню
ринку та економії на масштабах виробництва, *забезпечення достатнього
рівня конкуренції.

Для зрілих інтеграційних угрупувань (спільний ринок, економічний та
політичні союзи) характерні:* синхронізація процесів відтворення; *
створення господарського комплексу з тісними взаємозв’язками
національних економік з пріоритетом власного розподілу праці; *особливі
механізми регулювання, переважно через наднаціональні органи; *узгоджена
політика як у взаємних економічних відносинах, так і у відносинах з
іншими країнами та групами країн.

Проте, незважаючи на очевидні економічні переваги, процеси
міжнародної регіональної економічної інтеграції відбуваються на тлі
складного переплетіння політичних і соціально-економічних проблем.
Основні чинники, що зумовлюють виникнення й існування згаданих проблем,
такі: * політико-правові, економічні та соціально-культурні відмінності
країн-учасниць; *зростання затрат при реалізації регулівних функцій на
наднаціональному рівні; *суперечності розширення складу інтеграційних
угруповань, *ідеологічні розходження.

93. Європейський Союз, його склад, напрямки і перспективи розвитку.

ЄС являє собою інтеграційне угруповання п’ятнадцяти
західноєвропейських країн (Німеччини, Великобританії, Франції, Італії,
Іспанії, Нідерландів, Бельгії, Люксембургу, Данії, Ірландії, Португалії,
Греції, Австрії, Фінляндії, Швеції), які прагнуть до економічної та
політичної єдності, частково відмовляючись від своїх національних
суверенітетів.Початком західноєвропейської економічної інтеграції можна
вважати 1950 р., коли було запропоновано створити Європейську Федерацію,
що грунтується на економічному об’єднанні. Мета: передбачалась
інтеграція в гірничо-металургійних галузях, де традиційно велась жорстка
конкурентна боротьба. Європейське об’єднання вугілля і сталі (ЄОВС) було
створено ФРН, Францією, Італією, Бельгією, Нідерландами, Люксембургом
1951 року (Паризька угода) і почало функціонувати з 1952 р. Римський
договір про створення ЄЕС і Євроатому був підписаний 1957 року і набрав
чинності з 1958р. Римським договором передбачалося ліквідувати всі
національні бар’єри на шляху вільного руху товарів, послуг, капіталів та
робочої сили між країнами-учасницями і перейти до вироблення
спільної зовнішньоекономічної, сільськогосподарської і транспортної
політики. Інстутиційна структура ЄС: *Рада Європейських Співтовариств
(скликається двічі на рік у складі глав держав і урядів) як вищий
орган інтеграційного угруповання, наділений законодавчою владою;
*Комісія Європейських Співтовариств (складається з голови та 17 членів
комісії, які призначаються урядами країн-членів за встановленою квотою)
як постійний виконавчий орган; *Європарламент (складається з 518
депутатів, які обираються прямим загальним голасуванням громадян
країн-членів за встановленою квотою) як основний
консультативно-наглядовий орган; *Суд Європейських співтовариств
(складається з 13 суддів) як орган юридичного контролю, *Європейськое
політиче співтовариство, *Рада міністрів ЄС, *Економічна і соціальна
рада (консультативний орган), *Контрольна палата (складається з 12
чоловік). Злиття трьох співтовариств (ЄОВС, ЄЕС, Євроатому) в єдине
Європейське співтовариство відбулося 1967 року, 1968 року було утворено
митний союз країн ЄС Мета: • відміну митних податей і зняття кількісних
обмежень; • введення єдиного митного тарифу для інших країн; •
проведення єдиної зовнішньоторговельної та аграрної політики. З 1973 р.
діє угода про вільну торгівлю між ЄЕС і ЄОВС, з одного боку, і країнами
Європейської асоціаці вільної торгівлі, з іншого. 1979 року завершується
процес створення Європейської Валютна Системи (ЄВС), вводиться в дію
ЕКЮ. Цілями: *зменшити коливання валютних курсів, *витіснити з
міжнародних розрахунків долар США,*стимулювати подальший розвиток
інтеграційних процесів через забезпечення передумов формування єдиного
валютного ринку ЄС. 1991 року підписується угода між ЄС і ЄАВТ про
створення Європейського Економічного Простору (ЄЕП). Цього ж року
приймається Маастріська угода, суть якої характеризує новий якісний етап
в еволюції ЄС. Передбачається створення економічного і валютного союзу
(ЄВС). Мета:* усунути ще діючі обмеження вільного руху капіталу в
Португалії та Греції. Країни ЄС орієнтуються на прийняття заходів щодо
стабілізації грошової системи і закріплення бюджетної дисципліни, хоча
проведення економічної, грошової і валютної політики залишається
прерогативою окремих країн; *створити Європейський валютний інститут,
який має готувати документи для проведення єдиної грошової та валютної
політики, * створити Європейський центральний банк в 1999р

94. Цілі й особливості формування Чорноморського економічного
співробітництва.

Специфічне місце серед інтеграційних угруповань різних масштабів і форм
може посісти Чорноморське економічне співробітництво (ЧЕС), вдекларацію
про створення якого 1992 року підписали керівники Албанії, Азербайджану,
Болгарії, Вірменії, Грузії, Греції, Росії, Румунії, Туреччини, України.
Особливості: 1.ЧЕС, являючи собою потенційно місткий внутрішній ринок зі
значним науково-технічним потенціалом, може стати і ключовим місцем
торгівлі між Європою, Близьким Сходом та Азією. Практично створюється
трансрегіональне інтеграційне угруповання. 2. це перше велике
інтеграційне угруповання країн пост-конфронтаційного етапу розвитку
світової економіки, яке може поєднати країни, що до останнього часу
розвивались, маючи різні політичні та економічні установки. 3. до ЧЕС
увійшли новоутворені незалежні країни – колишні республіки СРСР, які
вперше роблять спробу зінтегруватись на певній організаційній основі без
явного домінування Росії, на відміну, наприклад,від Економічного Союзу
на основі СНД. ЧЕС лише в одному відповідає інтеграційним критеріям: це
є інтеграція на регіональній основі з яскраво вираженим об’єднуючим
фактором – Чорним морем. Загалом ЧЕС можна розглядати як потенційний
феномен. Тут очевидні майже всі ключові дезінтеграційні фактори – від
політичної нестабільності країн-учасниць, їх економічної та
інфраструктурні несумісності, яскраві соціально-культурні відмінності,
глибокі інструменти регулювання торговельно-економічних взаємовідносин.
Проблеми:*функції регулювання зовнішної торгівлі в країнах-учасницях
реалізуються на різних рівнях: * істотно різняться не лише механізми та
інструменти, а й стратегії і тактики регулювання * для країн ЧЕС
характерні різні масштаби, терміни та глибина участі у ГАТТ, *істотні
відмінності в ключових параметрах інвестиційного клімату. До основних
напрямків причорноморського співробітництва можна віднести такі: •
формування інфраструктури бізнесу через створення та розвиток спільних
фінансових та інформаційних мереж; • будівництво спільними зусиллями
об’єктів транспортної інфраструктури, розвиток
транспортно-експедиторського співробітництва; • комплексне використання
і охорона ресурсів Чорного моря; • співробітництво в розвитку
паливно-сировинної бази регіону, у справі раціонального
енергоспоживання; • реалізація спільних проектів щодо технологічного
переобладнання металургійних виробництв країн-учасниць; •
співробітництво в агропромисловій сфері, розвиток харчової і переробної
промисловості; • участь у конверсії оборонної промисловості; • розвиток
сучасної системи телекомунікацій, зокрема реалізація проекту будівництва
оптиковолоконної лінії зв’язку між Туреччиною, Болгарією, Румунією та
Україною; • кооперація в розвитку уніфікованої митної системи та
вироблення ефективного механізму взаємних розрахунків з орієнтацією на
створення в майбутньому Чорноморського платіжного союзу; •
співробітництво в розвитку процесів приватизації підприємств,
стимулювання малого і середнього бізнесу тощо.

З точки зору основних інтеграційних критеріїв ЧЕС слід розглядати як
потенційну зону вільної торгівлі

95. Особливості інтеграції центральноєвропейських країн.

Передумови загальноєвропейської економічної інтеграції складаються в
процесі поглиблення інтернаціоналізації господарського життя
європейських країн в умовах динамічних глобальних змін у розвитку
світової економіки та політики. Важливе значення при цьому має
внутрішньоєвропейська політико-правова, економічна, соціально-культурна
та інфраструктурна інтеграційна сумісність. З політичної точки зору
Європа являла собою, з одного боку, перенасичений озброєннями регіон з
комплексом воєнно-політичних проблем, а з іншого – регіон, де в період
після Другої Світової Війни успішно розробляються механізми
співробітництва в цій сфері, особливо нині в рамках Організації з
безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ). Формуються умови та
структури забезпечення загальноєвропейської безпеки. Важливу
інтегративну роль відіграють географічна компактність Європи в поєднанні
з різними природно-ресурсними умовами, та великими можливостями
розширення ринків товарів, капіталів і праці. Соціально-культурна
сумісність європейських країн випливає з історично тривалого сусідства
їх народів, постійного взаємовпливу культур. При цьому відмінності
національних традицій, культурних особливостей, мовне розмаїття є не
бар’єрами, а каталізаторами інтеграції. Проте слід урахувати, що
політичні рішення в напрямку загальноєвропейської інтеграції не відразу
стають адекватними соціальній свідомості населення країн, особливо
постсоціалістичних. У цьому контексті зростає роль Ради Європи, до якої
входять 21 Європейська держава. Розвитку загальноєвропейських
інтеграційних процесів сприяють очевидні переваги формування спільної
інфраструктури, а також необхідність скоординованого вирішення
екологічних проблем. Ключовим зовнішнім фактором, що стимулює
загальноєвропейську економічну інтеграцію є глобальна конкуренція, яка в
сучасних умовах переходить на рівень континентальних регіональних
інтеграційних угруповань. Важливе значення, має те, що
східноєвропейський регіон стає епіцентром розвитку глобальної
конкуренції, де свої економічні інтереси прагнуть реалізувати США,
Японія, нові індустріальні та інші країни. Очевидно, що ядром
загальноєвропейської економічної інтеграції є Європейський Союз. Саме
від інтеграційної політики ЄС насамперед залежить організаційне
оформлення європейських інтеграційних процесів. При цьому можна
вирізнити два підходи: • реалізація скоординованої інтеграційної
політики ЄС щодо інших європейських країн та угруповань. Концептуально
така політика обгрунтована в інтеграційній моделі “концентричних кіл”
Жака Делора, згідно з якою ядро інтеграції (Європейський Союз) має
розвивати взаємодію в економіці і політиці з країнами ЄАВТ (перше коло)
і співробітничати в торгово-економічній сфері з іншими країнами Європи
та східноєвропейськими країнами (друге коло). При цьому механізми
співробітництва не ущемлюють національних суверенітетів країн першого і
другого кіл. • реалізація інтеграційної політики на основі поетапного
розширення

складу ЄС. Практиці розвитку Європейських інтеграційних процесів
притаманні елементи обох підходів. З одного боку, формується
європейський економічний простір у рамках відповідної угоди між ЄС і
ЄАВТ, установлюються все тісніші зв’язки ЄС і ЄАВТ з іншими
європейськими країнами, а з іншого – робляться практичні кроки щодо
приймання до ЄС нових членів. З 1995 року членом Європейського Союзу
стають Австрія, Фінляндія, Швеція. Реальне прагнення до вступу в ЄС
виявили Туреччина, Кіпр, Мальта, Норвегія, Швейцарія

96. Особливості й проблеми інтеграції в межах СНД.

Процессы взаимного экономического сотрудничества на базе существования
новых независимых государств начались с осени 1992 г. В 09.1993 г. на
уровне глав государств и правительств был подписан Договор о создании
экономического союза стран СНГ. Он декларировал положение о поэтапном
формировании общего экономического пространства: зона свободной торговли
— таможенный союз — платежный и валютный союзы и, наконец, — общий рынок
товаров, услуг и капиталов. Предполагалось свободное перемещение
товаров, услуг, капиталов, согласование денежно-кредитной…, сближение
методов регулирования экономической деятельностью. Государства СНГ
унаследовали от Союза ССР единую энергетическую систему, единую систему
транспорта, связи, телекоммуникаций, взаимосвязанные
народнохозяйственные комплексы, общую систему нафто- и газопроводов,
свободу передвижения рабочей силы, единую техническую стандартизацию.
Свои экономические цели и приоритеты, сознавали невозможность ликвидации
исторически сложившегося разделения труда между бывшими союзными
республиками. Взаимозависимость и взаимозаменяемость между бывшими
союзными республиками была столь важна и велика, что понимание
необходимости если не восстановления в полном объеме, то хотя бы
поддержания основных хозяйственных связей было достаточно сильно.
Факторы, осложняющие развитие интеграции между странами Содружества: *в
интеграции на постсоветском пространстве участвуют органы, заметно
отличающиеся друг от друга по экономическому потенциалу, структуре
хозяйства, уровню экономического развития. *интеграция в СНГ
осуществляется в условиях глубокого экономического кризиса. Он породил
дефицит материальных и финансовых ресурсов, увеличил разрыв между
странами в уровнях развития и жизни населения. * в странах СНГ не
завершены рыночные преобразования. Имеются расхождения в подходах к
темпам и путям их осуществления. Это породило различия в национальных
хозяйственных механизмах, что препятствует формированию единого
рыночного пространства. *существует определенное противодействие ведущих
мировых держав интеграционным процессам стран СНГ. Им не нужен единый
сильный конкурент на международных рынках, в том числе и на
постсоветском пространстве. Соглашение о создании зоны свободной
торговли было принято 15 апреля 1994. Соглашение о ЗСТ рассматривалось
как переходный этап к формированию таможенного союза. Таможенный союз
мог быть создан государствами, которые выполняют условия о ЗСТ. Со
времени подписания соглашения о ЗСТ между странами СНГ наметились две
основные тенденции в развитии взаимной торговли между странами
Содружества:1 связана с объективным желанием государств Содружества
регулировать вопросы взаимной торговли через многосторонний механизм
зоны свободной торговли. Однако механизм функционирования такого режима
пока несовершенен и требует доработки. 2.многие государства СНГ не
желают себя связывать многосторонними обязательствами через
многостороннюю ассоциацию свободной торговли. Внешним достижением
интеграционного процесса в рамках СНГ стало образование в апреле 1997 г.
“Союза двух” России и Белоруссии. В экономической сфере задачами Союза,
в частности, являются: • обеспечение динамичного экономического развития
государств участников Союза; • создание равных условий и гарантий
деятельности хозяйствующих субъектов; • создание и развитие общей
инфраструктуры, системы, системы связи, единого научно-технологического
и информационного пространства.

97. Етапи й особливості розвитку інтеграційних процесів у Північній
Америці. Мета, склад, специфіка взаємовідносин у НАФТА.

Для північної Америки тривалий час був характерний розвиток економічних
зв’язків переважно на корпоративному рівні, в результаті чого на початку
80-х років почав формуватися регіональний американсько-канадський
господарський комплекс. Посилення міждержавної економічної взаємодії
зумовило створення 1988 року зони вільної торгівлі “США-Канада”.Мета:
•усунути тарифи у взаємній торгівлі двох країн в десятирічний період. •
зняти національні преференції на всі урядові контракти вартістю понад
25.000 доларів, •заборонити обмеження у взаємній торгівлі паливом та
енергією, за винятком тих, що пов’зані з національною безпекою і
запобіганням виснажені я енергетичних ресурсів, •усунути тарифні і
лібералізувати нетарифні бар’єри у взаємній торгівлі
сільськогосподарською продукцією , •увести національні режими для
взаємного інвестування;• створити спільну Комісію для координації дій,
спрямованих на реалізацію угод.1993 року було створено нове інтеграційне
угруповання за участю США, Канади, Мексики – Північноамериканська угода
про вільну торгівлю (НАФТА). Формується торговельний блок, що об’єднує
країни. Відповідними угодами в рамках НАФТА, зокрема, передбачається: •
істотно пом’якшити тарифне регулювання. Протягом 5 років від мита
вивільниться 65% американського промислового і сільськогосподарського
експорту до Мексики, а також 70% мексиканського експорту до США (одразу
після ратифікації угоди); • скоротити наполовину податки на імпорт в
Мексику автомобілів і запасних частин до них негайно після ратифікації
відповідної угоди, а через 5 років 75% цієї торгівлі зробити
безтарифною; • забезпечити вільний допуск американських компаній на
мексиканський ринок телекомунікацій (що оцінюється в 6 млрд.дол.США) до
1995р.; • терміново відмінити тарифи на текстильні товари на суму 250
млн. дол, • терміново відмінити ліцензії з боку Мексики на імпорт
сільськогосподарської продукції; • відкрити мексиканський фінансовий
ринок для партнерів за НАФТА до 2000 р.; • забезпечити активну
діяльність американських компаній на Мексиканському страховому
ринку (оцінюється в 3,5 млрд.дол. США); • лібералізувати взаємне
інвестування, зокрема зняти обмеження з боку Мексики на такі дії
американських фірм, що експортують з Мексики, коли ці фірми отримують
право на інвестиції в її економіку; • відкрити мексиканську транспортну
мережу для американських фірм у два етапи (1995 та 1999 роки. США
використовують механізми НАФТА для інтенсифікації дій на перспективних
ринках Південної Америки. Водночас НАФТА може і негативно вплинути на
економіку США, коли ліквідація обмежень підштовхне процес масового
перебазування американських виробництв до Мексики із значно дешевшою
робочою силою. Сучасні американсько-західноєвропейські економічні
взаємовідносини розвиваються в умовах, коли ринки ЄС більш значущі для
економіки США, ніж японський, канадський та інші ринки. Так, сукупна
вартість експорту і продажу дочірніх підприємств США в ЄС оцінюється в
600 млрд. дол., що втричі перевищує аналогічний показник у Канаді і в
чотири рази – в Японії. Крім цього, значення ринків ЄС для підприємців
та інвесторів США вище, ніж американського для ЄС. Водночас країни ЄС
залежать від американського ринку меншою мірою, ніж Японія і Канада. У
Цьому контексті поглиблення європейської інтеграції може мати для
економіки США як позитивні, так і негативні наслідки.

98. Порівняльна характеристика процесів економічної інтеграції країн
Латинської Америки, Азії і Африки.

Країни Латинської Америки першими з країн, що розвиваються, пішли шляхом
регіональної економічної інтеграції. З 1960-х років активно формуються і
розвиваються великі та малі регіональні й субрегіональні інтеграційні
угруповання:• Центральноамериканський спільний ринок (ЦАСР, 1960 р.); •
Латиноамериканська асоціація вільної торгівлі (ЛАВТ, 1960 р.); а з 1980
року – Латиноамериканська асоціація інтеграції (ЛААІ; • Карибська
асоціація вільної торгівлі (КАРІФТА, 1965 р.); а з 1973 р. -Карибський
спільний ринок (КАРІКОМ;• Андська група (Картахенська угода, 1969 р; •
Латиноамериканська економічна система (ЛАЕС, 1975 р.), до якої увійшли
26 країн Латинської Америки. Аналіз латиноамериканських інтеграційних
угруповань ускладнюється істотними змінами їх політики, орієнтації,
складу, а також назв. Дослідження міжамериканського банку розвитку
виявило три моделі інтеграції у Латинській Америці: зона вільної
торгівлі (ЛАВТ, КАРІФТА); спільний ринок (Андська група, ЦАСР, КАРІКОМ);
модель часткових економічних преференцій (ЛАДІ).

Передбачається поетапне формування системи торговельне-економічних
відносин: а) зниження митних тарифів на половину товарів;

б) усунення митних тарифів у торгівлі між Аргентиною і Бразилією до 1995
року; в) розробка єдиних програм розвитку аграрно-промислового
комплексу;

Наприкінці 1980-х років інтеграційна політика країн Азії все більше
орієнтується на пошук шляхів і форм економічної взаємодії країн регіону
в контексті розвитку континентальної економічної інтеграції, насамперед
європейської, північне- та латиноамериканської. Перспектива
перерозподілу світу на відносно замкнені економічні блоки стимулює
відповідні інтеграційні процеси і в Азії. Утворена Організація
азіатсько-тихоокеанського економічного співробітництва (АТЕС, 1989 Через
торговельні угоди, поглиблення взаємного економічного співробітництва
можливе створення економічного союзу східноазіатських країн.

Незважаючи на бідність країн та їх низьку економічну активність Африка
має певний досвід розвитку різноманітних форм регіональної економічної
інтеграції. Серед них слід назвати такі: • Західноафриканське економічне
співтовариство (ЗАЕС;• Рада згоди; • Економічне співтовариство Західної
Африки (ЕКОВАС) • Митний та економічний союз Центральної Африки (МЕСЦА);
• Економічне співтовариство країн району Великих озер (Бурунді, Заїру,
Руанди). • Зона преференційної торгівлі (ЗПТ) держав Сходу і Півдня
Африки; • Південноафриканська конференція з координації розвитку; •
Організація африканської єдності, до якої входять майже всі країни
Африки. Особливості інтеграційних процесів країн Африки виявляються в
різнорівневій валютній інтеграції, яка полягає ось у чому: 1)
двосторонні (Бурунді, Заїр, Руанда) і багатосторонні (в Економічному
співтоваристві країн Західної Африки та Митному і економічному союзі
Центральної Африки) клірингові та розрахункові угоди; 2) кредитні союзи,
зокрема між членами Арабського валютного фонду (Алжир, Єгипет, Лівія,
Маврикій, Марокко, Сомалі, Судан, Туніс) з використанням розрахункової
одиниці – арабського динара, 3) валютні союзи з емісією єдиної валюти та
спільним органом валютної політики.

Більшість офіційних механізмів інтеграції африканських країн виявились у
цілому неефективними.

100. Сутність, види та мотивація міжнародного бізнесу.

Усталена кількісна динаміка інтернаціоналізації економіки в сучасних
умовах набуває специфічних рис, зумовлених новою якістю міжнародного
поділу праці. У структурі сучасних МЕВ це проявляється насамперед через
вихід за межі нац. економік поряд з факторами і результатами в/ва
безпосередньо виробничого процесу. В свою чергу докорінні зміни
відбуваються і у міжнародному бізнесі – сфері практичної реалізації форм
МЕВ.

Суб”єктами міжнародного бізнесу є його учасники, які здатні активно і
відносно незалежно працювати для реалізації своїх економічних інтересів.
До числа основних суб”єктів належать: фізичні особи, юридичні особи, їх
об”єднання, держави, міжнародні організації.

Найбільш численними, значущими, динамічними в міжнародному бізнесі є
фірми, що існують у двох організаційно-правових формах – власні
підприємства та об”єднання підприємств.

Крім організаційно-правової застосовують диференціацію фірм за такими
ознаками:

рівнем гоподарської самостійності (материнські або головні; філії;
дочірні; асоційовані)

характером власності (приватні, державні, кооперативні, змішані)

видами діяльності (промислові, торгівельні, фінансові, транспортні та
ін)

Загальними мотивами, що спонукають фірми брати участь у міжнародному
бізнесі, є можливість розширення продажу, придбання нових джерел
ресурсів, диверсифікація.

Розвиток фірми може бути обмежений зменшенням обсягу внутрішнього ринку
через недостатню кількість споживачів або їх низьку купівельну
спроможність. За сприятливої економічної кон”юктури в інших країнах або
в світі в цілому фірма має змогу нарощувати обсяги продажу через вихід
на міжнародні ринки,збільшуючи свої прибутки.

Збільшити ринки збуту та свій прибуток фірма може також за рахунок
купівлі за кордоном окремих компонентів, напівфабрикатів або послуг. В
окремих випадках вирішальне значення має винятковий характер закордонних
товарів або послуг, використовуваних фірмою.

Уникнути різких коливань у виробничій та торгівельній діяльності фірми
дає змогу диверсифікація, коли підтримуються оптимальні обсяги продажу
(на випадок економічного спаду в своїй країні) за рахунок виходу на
ринки країн, економіка яких перебуває в стадії пожвавлення та росту.

101. Порівняльна характеристика форм міжнародного бізнесу.

При виході на зарубіжні ринки (тобто при перетворенні бізнесом у його
міжнародні форми) підприємство має такі альтернативи:

Внутрішнє виробництво:

Непрямий експорт (торгівельні доми, міжнародні посередники)

Прямий експорт (експортний відділ, збутове відділення, закордонна філія,
комівояжер з експортних операцій, дитриб’ютори, агенти)

Зовнішнє виробництво:

– спільне підприємництво ( ліцензування, франчайзинг, підрядне
виробництво, управління за контрактом, спільне володіння, створення
стратегічних альянсів)

Пряме інвестування (володіння) (складальні підприємства, виробничі
підприємства, збутові філії)

Підрядне виробництво – форма спільного підприємництва, за якої
національний виробник (продавець) укладає угоду із закордонним
виробником на виготовлення своєї продукції).

Управління за контрактом – форма спільного підприємництва, за якої
національний експортер передає зарубіжному партнеру ноу-хау в галузі
управління, а той забезпечує необхідний капітал.

Критерії (Експорт/ СП/ Володіння): Низька/Середня/Висока

Контроль ринку (близькість до споживача, можливість швидко реагувати на
зміни потреб, контролювати тенденції попиту та пропозиції) Н/С/В

Гнучкість (можливість швидко та адекватно адаптувати діяльність до
елементів середовища, що змінюється) С/В/Н

Ризик (загроза виникнення непередбачених втрат очікуваного прибутку,
доходу чи майна) Н/С/В

Переваги експорту: Збереження повного контролю за діяльністю, підтримка
виробництва у країні базування (політично вигідно-зайнятість)

Недоліки експорту: Вразливість стосовно зарубіжних протекціоністських
заходів, чутливість до коливань валютних курсів

Переваги Контрактних коопераційних угод включно з ліцензуванням:
Невисока потреба в інвестиціях.

Недолік: Мінімальний рівень матеріального контролю.

Спільні підприємства переваги: мінімальність ризику, потреба у менших
витратах порівняно зі створенням власного підприємства.

Недоліки: потреба у високодеталізованому розмежуванні прав та обов’язків
сторін, закріпленому контрактно, проблеми в узгодженні управління

Створення власного виробничого підрозділу переваги: забезпечення повного
контролю, локалізація виробництва

Недоліки: необхідність значних кошів для інвестицій, рішення політично
непопулярне (перенесення робочих місць з країни).

102. Економічна природа, суттєві ознаки і систематизація міжнародних
спільних підприємств. Стратегічні альянси.

Мотивами входження на зарубіжний ринок є зниження капітальних витрат та
зниження ризику при створенні нових потужностей; придбання джерел
сировини або нової виробничої бази; розширення діючих виробничих
потужностей; реалізація переваг нижчої вартості чинників в/ва;
можливість уникнення циклічності або сезонної нестабільності в/ва;
пристосування до процесу скорочення життєвого циклу продукції;
підвищення ефективності існуючого маркетингу; придбання нових кеналів
торгівлі; можливість проникнення на конкретний географічний ринок;
вивчення потреб; набуття управлінського досвіду на нових ринках;
пристосування до країни що приймає.

Очевидною є виробничо-економічна та маркетингова мотивація партнерів.
Не слід ігнорувати й інші, як правило, не декларовані та рідко
досліджувані мотиви – пропагандистські та престижні, характерні як для
діяльності за кордоном великих корпорацій, так і для міжнародного
бізнесу в окремих сферах (туризм, сервіс тощо); персональні, коли СП
створюються засновниками однієї національності або на родинних засадах;
екологічні, коли розв”язується завданя виведення екологічно брудних
виробництв.

У свою чергу фірми країн, що розвиваються, при створенні СП орієнтуються
також на можливість доступу до нових технологій та передових методів
управління, використання збутової мережі партнера й відомих у світі
торгових марок, мобілізацію додаткових фінансових ресурсів тощо.

Слід зазначити, що спільні підприємства використовуються не тільки дла
освоєння ринку приймаючої країни, а й з метою виходу на ринки сусідніх
країн, або цілих регіонів світу.

Аналіз розвитку спільних підприємств потребує їх систематизації з
виділенням ознак з точки зору організації (спосіб, шлях, форма, місце
реєстрації); структури учасників (безпосередні учасники,
країни-учасники); вкладення у статутний фонд (зміст, якість, спосіб,
мета, структура, участь партнерів); а також сфер, видів та строку
діяльності.

Стратегічними альнсами називають угоди про співробітництво між фірмами,
що йдуть далі за звичні торгівельні операції, але не доходять до злиття
фірм. Альянс підрозуміває проведення спільних досліджень, обмін
технологіями, спільне використання виробничих можливостей, просування на
ринок продукції один одного або об”єднання зусиль у в/ві компонентів або
зборці кінцевої продукції. Стратегічні альянси являються для фірм
однієї і тієї ж галузі, але розташованих в різних країнах, засобом
конкурентної боротьби на світовому ринку при збереженні їх незалежності.

103. Еволюція форм міжнародного бізнесу. Сутність ТНК та оцінка їх ролі
у міжнародній економіці.

Міжнародний бізнес включає будь-які транзакції між фізичними та
юридичними особами за межами національних кордонів. У відносно
систематизованому вигляді міжнародинй бізнес з’явився 5 ст. до н.е.

Створення перших міжнародних фірм створюються під час промислової
революції в Європі. В ті часи велика кількість компаній почала
відкривати філіали за кордоном.

Термін ТНК традиційно означає фірму, що має філіали в двох аьо більше
країнах. Інші дослідники вважають, що для ТНК потрібна наявність
виробничих потужностей щонайменше в 6 країнах.

ЮНКТАД визначає ТНК як підприємтво, яке об’єднує юридичних осіб
будь-яких правових форм і видів діяльності в двох або більше країнах,
яке проводить спільну політику і стратегію.

Виділяють три основних критерії ТНК:

структурний критерій – присутність в декількох країнах, а також різне
громадянство управлінського персоналу.

Критерій результативності – в залежності від питомої ваги активів,
цінних паперів, доходів за кордоном.

Поведінковий критерій – менеджмент ТНК повинен думати інтернаціонально.
Тобто потрібно розглядати весь світ як сферу своїх ділових інтересів.

Окремо виділяють глобальні компанії та багатонаціональні компанії.
Глобальні компанії використовують стратегію стандартизації виробництва і
активної економії на масштабах виробництва. Багатонаціональні компанії
відрізняються більшою диференціацією продуктів з метою повного
врахування специфічних маркетингових факторів країн та регіонів.

На сьогодні за даними ООН нараховується близько 10000 ТНК. На 600
лідуючих ТНК рпипадає більше чверті світового виробництва товарів. ТНК є
найбільшими експортерами капіталу. На їх долю припадає дві третини
прямих закордонних інвестицій. В останні роки ТНК значно розширили свою
діяльність в сфері послуг.

ТНК справляють дуже потужний вплив на укономіку країн що розвиваються.
Інвестиції ТНК в багатьох випадках позитивно вплинули на структурну
перебудову економіки цих країн, її диверсифікацію, підвищили їх рівень
життя. Проте монополістичний характер діяльності ТНК ставить країни в
залежність.

Ще однією тенденцією стало посилення ТНК, що з’явилися в країнах
третього світу.

Гголовною конкурентною перевагою ТНК є можливість швидкого випуску
великої кількості продукції, високий ступінь адаптивності до специфічних
особливостей національних ринків.

104. Характеристика сучасних теоретичних підходів у дослідженні ТНК.

Загальною теоретичною базою, що пояснює ПЗІ є теорія ринковим
імперфекцій. Проте вона не дає відповіді на окремі аспекти діяльності
ТНК.

Це призвело до розвитку в 70-х роках загальної теорії ТНК. Найбільш
відомою з цих є теорія інтерналізації.

Ця теорія пояснює існування ТНК можливістю створення власного
інтернального ринку, що поєднує постачання, виробництво та збут. При
цьому фірма анулює дію зовнішніх факторів і уникає додаткових
трансакційних витрат. Концепція інтерналізації була запропонована Баклі
та Кесоном а потім доповнена Ругманом. Вона базувалася на поняттях
вертикальної та горизонтальної інтеграції. Вона дає пояснення
економічному механізму ТНК0, а також визначає основні критерії вибору
конкретних форм зовнішньоекономічної діяльності.В той же час ця теорія
не повністю враховує вплив екстерналій зарубіжних країн.

Це призвело до формування багатофакторної моделі інвестиційної поведінки
ТНК Данінга. Згідно з його еклектичною моделлю ПЗІ відбуваються на
основі врахування трьох груп факторів. 1) Переваги володіння –
конкурентні переваги фірми, опит, імідж, кваліфікований персонал. 2)
Переваги дислокації – виробничі витрати в країні, тарифи, податки,
політичний ризик, розвиток інфраструктури. 3) Переваги інтерналізації –
переваги пов’язані з можливістю більш ефективної діяльності в країні ніж
опосередковано через дистриб’ютерів, ліцензіатов тощо.

Використання моделі Данінга дозволяє значно підвищити ефективність
міжнародного менеджменту. Дозволяє ТНК підібрати рівень інтерналізації,
який якнайбільше підходить конкурентноспособності фірми.

В 90-х роках велику цікавість викликали питання сутності і структури
ресурсного потенцалу ТНК. Так виникла теорія конкурентних переваг країн
Портера. Модель Портера намагається висвітлити специфічні характеристики
країн базування ТНК, що впливають на їх міжнародну результативність.
Портер поєднав ці фактори в Даймонд, який є динамічною системою,
параметри якої тісно взаємопов’язані.

105. Особливості внутрішньоекономічного механізму ТНК. Моделі вибору
форми транснаціональної діяльності.

Серед концепцій формування та розвитку ТНК особливе місце займає теорія
інтерналізації. Сформована у 70х і доповнена у 80х вона є базою, що
пояснює головні пріоритети економічної поведінки ТНК.

Найзагальніше інтерналізація є процесом створення
внутрішньокорпоративного ринку через організацію власних філій дочірніх
підприємств та через отримання контролю над вже існуючими фірмами у
циклі “постачання-виробництво-збут” . Необхідною умовою є зменшення
транзакційних витрат у порівнянні з витратами на підтримання
функціонування створеного ринку. Транзакційні витрати – на дослідження
та вибір партнерів, переговори, страхування ризиків порушення зобовзань.

Крім того додаткові переваги пов’язані з обходом протекціоністських
бар’єрів, безпосереднім контролем якості сировини, напівфабрикатів,
продукції, що продається кінцевому споживачу, отримання додаткових
доходів від масштабів діяльності, компенсація відсутності ф’ючерсних
товарних ринків у певних країнах, контроль торгових мереж (також і тих,
що можуть використовуватись конкурентами).

Інтерналізація не завжди доцільна. Вона буде здійснюватись до того часу,
доки вигоди від її реалізації перевищують витрати на
здійснення.Виділення транзакційних витрат, витрат пов’язаних з
збереженням контролю над технологією та ноу-хау, витрат пов’язаних з
організацією та управлінням внутрішньофірмових ринків дають
інструментарій для вивчення моделей діяльності ТНК.

Ця діаграма (модель Хірша та Агмона) зображає залежність витрат, які
несе фірма залежно від обсягів збуту. Видно, що спочатку витрати
найменші при експорті, але в подальшому ситуація міняється, і
найефективніше стає застосовувати прямі інвестиції при достатніх
обсягах.

Порівнюються витрати на виробництво в країні базування, витрати на
виробництво за кордоном, витрати на експортний маркетинг, додаткові
витрати на вивчення середовища та адаптацію до нього, витрати пов’язані
з розсіюванням технологічних переваг в разі передачі ліцензії.

106. Формування і реалізація стратегії ТНК. Роль глобального
стратегічного управління в практиці ТНК.

Формування і реалізація стратегії ТНК залежить від того, на якому етапі
розвитку знаходить фірма. Виділяють початковий, локальної ринкової
експансії, транснаціональний.

Початковий – вибір зарубіжних ринків, зарубіжна діяльність як доповнення
до внутрішньої, перехід від етноцентризму.

Локальної ринкової експансії – підвищення результативності діяльності на
зарубіжних ринках, внутрішня та зовнішня діяльність рівноважливі,
перехід від поліцентризму.

Транснаціоналізації – глобальна організація виробництва та забезпечення
синергії в діяльності підрозділів, міжнародна діяльність запорука успіху
та розвитку.

За критерієм орієнтації вищого менеджменту виділяють етноцентризм,
поліцентризм, регіоцентризм, глобальна орієнтація.

Етноцентизм – відсутність міжнародного досвіду, зарубіжні операції
розглядаються як доповнення до внутрішніх. Критерій результативності
такі ж як і для внутрішнього ринку.

Поліцентризм – важливо враховувати специфіку соціально-культурного
середовища різних країн, використовуються розроблені на місці та
адаптовані методи оцінки та контролю.

Регіоцентризм – орієнтація на регіональну організацію повноважень та
комунікаційних потоків.

Геоцентризм, глобальність – співробітництво штаб-квартири та філій для
розробки стандартів та процедур, що відповідають загальним та особливим
потребам філій.

Стимулами до переходу можуть бути – насичення внутрішнього ринку,
диверсифікація ризиків (продукти та ринки), використання дешевших
факторів виробництва, протидія конкурентам, необхідність підтримання
технологічного рівня, урядові стимули, розвиток міжнародного бізнесу та
комунікацій.

107. Середовище і специфіка фінансової діяльності ТНК. Взаємодія ТНК зі
світовими фінансовими інститутами.

Досягнення у інформаційних системах дають змогу ТНК максимально
убезпечити себе від впливу фінансового середовища. Створення глобальних
мереж відслідковування грошових потоків дають змогу регулювати поточну
дільність корпорації таким чином, щоб мінімізувати обсяг необхідних
запозичень та обсяг вільних коштів у різних підрозділах компанії. Отже
основним джерелом коштів у внутрішньофірмовий перерозподіл.

Місцеві ринки кредитів різко відрізняються один від одного в різних
країнах, але разом з тим є важливим джерелом фінансування ТНК.

Окремо слід виділити державне фінансування у країні базування. Держава
намагається створити для “своїх” ТНК кращі умови. Це пояснюється як тим,
що розвинені ТНК є основою конкурентоспроможності країни, так і чисто
індивідуальними інтересами через переплетення (іноді практичне повне
злиття) державного апарату та структур ТНК через механізми особистої
унії, корумпованість, цивілізаційні, національні та релігійні
особливості..

Багато корпорацій починають виставляти свої цінні папери на фондових
біржах різних країн для отримання капіталу. Проте тут дотримуються
обережності через можливість втрати контролю.

Фінансова функція охоплює: 1. Мобілізацію коштів для оперативних потреб
та розширення діяльності. 2. Управління оборотним капіталом. 3.
Фінансові аспекти рішень про інвестиції в інші країни.

Основним джерелом коштів для ТНК є внутрішньофірмові позики, позики
головної компанії своїм філіям, дивіденди, роялті, купівля-продаж
товарно-матеріальних запасів, потоки акцій від головної компанії до
філій.

Глобальне управління грошовими коштами ускладнюється державними
обмеженнями на переміщення фінансових коштів, неспівпадіння темпів
інфляції та коливань валютних курсів. Управління валютними ризиками
пов’язано з визначенням рівня ризиків, створенням якісної системи
звітності та моніторингу, затвердженням політики розподілу
відповідальності у сфері управління ризиками та формулюванням стратегії
їх страхування-хеджування.

При прийнятті рішень про інвестування у іншу країну слід вибрати
оптимальне співвідношення власного та запозиченого капіталу, оцінити
ставку доходу при використанні місцевої валюти чи валюти інвестора,
охарактеризувати потоки готівки, специфічні для іноземних інвестицій,
визначити на багатонаціональній основі вартість капіталу за
застрахуватись від політичних ризиків у іншій країні та від валютних
ризиків.

108. Особливості управління виробничою діяльністю ТНК.

Транснаціоналізація та глобалізація спричиняє багато змін у характері
управління виробничою діяльністю фірми. Так глобалізація означає, що
джерела сировини можуть розміщуватись на значній віддалі, тому
доводиться застосовувати різноманітні методи оптимізації вибору її
джерел, територіального розміщення місць її складування, збереження та
переробки. Постає питання про оптимальність зв’язків при поставці
комплектуючих, готових виробів, відношення фірми з торговою мережею, що
займається реалізацією, тощо.

Міжнародна фірма відрізняється від національної тим, що проміжний
продукт може переміщуватись між країнами. Зовнішнє розміщення джерел
постачання спричиняє залежність від таких чинників як мова, відстані,
валютні курси, війни та повстання, страйки, політичні проблеми та
тарифні бар’єри. РОзміщення виробничих потужнотсей за кордоном можливе
через зниження витрат або підвищення якості.

Зони зовнішної торгівлі набувають все ширшого поширення як зони для
імпорту та зборки готових виробів, як для внутрішнього споживання так і
для експорту. Стратегія організації виробництва (орієнтованого на
світовий ринок) може опиратись на одиничне підприємство, а може і на
сукупність багатьох підприємств, високоспеціалізованих за продукцією чи
технологічним процесом, які займаються обміном комплектуючих.

Багато фірм використовують офшорні виробничі центри для отримання
переваг пов’язаних з дешевизною місцевих матеріалів та робочої сили.
Готова продукція потім постачається в країну базування, або треті
країни.

Японці вдосконалили концепцію постачання точно в строк для управління
запасами. Це означає, запаси відвантажуються за планом в той період, що
найближчий до часу їхнього використання у виробництві. Це дає змогу
знизити обсяги запасів та відповідно витрати на їх утримання. Це впливає
значним чином на рішення стосовно розміщення джерел постачання сировини
та комплектуючих для виробничого процесу.

Експортери можуть мати справу безпосередньо з агентами та оптовими
посередниками у іншій країні, а можуть використовувати міжнародних
посередників – компанії з управління експортною діяльністю або торгові
компанії інших типів.

Держава надає експортерам різноманітні послуги.

109. Соціальні й етичні аспекти функціонування ТНК. Основні елементи і
проблеми міжнародної ділової етики.

Міжнародний менеджер повинен знати, як адаптувати практику компанії до
певного культурного середовища. Слід наприклад чітко уявляти, що стиль
співпраці з чиновниками кардинально відрізняється від країни до країни.

На керівні посади бажано призначати місцеві кадри, бо вони краще знають
місцеві виробничі умови, це створює видимість значних можливостей для
місцевих кадрів та врахування інтересів країни, можна уникнути
бюрократчних перепон при відрядженнях за кордон, це потребує менших
витрат, місцеві керівники більше зацікавлені у довгострокових цілях
(експатріанти можуть використовувати підрозділ як один з етапів у свої
кар’єрі).

Керівників середньої ланки слід направляти для впровадження в практики
роботи у своїй країні та технологію. При цьому слід брати до уваги, як
ці люди будуть сприйняті у країні, розглянути варіанти зустрічі їх після
повернення, врахувати можливості їхньої адаптації. Важливе питання є
оплата праці за кордоном (вартість життя, статус, втрати пов’язані зі
зміною стилю життя).

Міжнародні менеджери повинні отримати два аспекти підготовки. 1.
Глобальний єдиний підхід до вирішення проблем. 2. Навички вирішення
конкретних проблем, що виникають в країні перебуванні експатріантів.

В деяких регіонах світу приходиться ввозити значну кількість робочої
сили певної якості, що створює специфічні проблеми пов’язані зі
плинністю кадрів, керівництвом, професійною підготовкою.

В різних країнах відрізняється сила профспілок та адміністрації, спільне
прийняття рішень та гуртки якості – дві форми участі робітників у
управлінні компанією, що спрямовані на подолання протистояння та на
співробітництво.

ТНК звинувачують у послабленні впливу профспілок при укладенні
колективного договору бо 1.ТНК міжнародно диверсифіковані 2. Є загроза
вивезення робочих місць 3. Складні труктури та механізми
підпорядкування.

Ступінь співробітництва між робтниками в різних країнах невелика, але в
певних випадках таке співробітництво було використане для боротьби з
ТНК. Стратегії профспілок включають обмін інформацією, одночасне ведення
переговорів чи страйків, відмова від понаднормових робіт, спрямованих на
протидії падінню виробництва, що могла б зашкодити страйкарям в іншій
країні.

ТНК здійснюють значний влив на соціальні процеси в країнах. Так навіть
країна базування може зіткнутись з проблемою зростання безробіття через
перенесення ТНК робочих місць у країни з дешевшою робочою силою.
Прийнятий у багатьох ТНК прийом глобального мислення, тобто врахування в
діяльності не національних інтересів окремої країни, а інтересів
виключно компанії, часто призводить до того, що країна базування (на
перших стадіях розвитку всіляко стимулюючи) може вдатися до певних
обмежень ТНК.

110. Проблеми взаємодії ТНК і національних економік. Міждержавне
регулювання діяльності ТНК.

Діяльність ТНК, особливо в молодих державах, веде до величезних
фінансових збитків, поглиблює диспропорції в розвитку їх економіки,
руйнує її, погіршує становище населення та є причиною інших негативних
явищ. Так, у Пуерто-Ріко шкода, заподіяна американськими ТНК цукровій
промисловості і рибальству у зв’язку з викидами відходів нафтохімічного
виробництва, набагато перевищує доходи від розвитку в цій країні
нафтохімії

1980 р. Генеральною Асамблеєю ООН були схвалені Принципи щодо контролю
за обмеженням ділової практики монополій і корпорацій. Розробляється
Кодекс поведінки ТНК, за більшістю положень якого між розвинутими
капіталістичними країнами і молодими державами вже досягнуто згоди.

Щодо регіонального рівня – 21 червня 1976 р. Декларацію про міжнародні
інвестиції і багатонаціональні підприємства Керівні принципи для
багатонаціональних підприємств. Норми цього документа не мають
імперативного обов’язкового характеру.

Андський пакт укладено у 1969 р. Болівією, Колумбією, Перу, Чилі (до
1976 р.) і Еквадором. Основними цілями групи цих країн є використання
інтеграції для прискорення економічного розвитку країн-учасниць;
сприяння поступовому перетворенню іноземних компаній в національні і
змішані; врівноваження впливу Аргентини, Мексики і Бразилії в цій
Асоціації. Країни — члени Андської групи виступають за розвиток
торгово-економічного співробітництва, проти засилля іноземного капіталу
в країнах регіону – Кодекс іноземних інвестицій, який містить
уніфіковані правила щодо здійснення діяльності іноземних інвесторів,
зокрема і ТНК.

Таким чином, міжнародно-правове регулювання діяльності ТНК на
регіональному рівні відіграє певну роль, але воно ще не спроможне
захистити країни, особливо ті, які стали на шлях самостійного розвитку.
Тому саме ці країни і висунули вимоги про встановлення нового
міжнародного економічного порядку, в межах якого здійснювалося б правове
регулювання діяльності ТНК. Уданому випадку йдеться про
міжнародно-правове регулювання діяльності ТНК універсального характеру.

У проекті Кодексу сформульовані принципи діяльності ТНК, які мають
прогресивний характер. До них, зокрема, належать такі: повага
суверенітету країн, в яких вони здійснюють свою діяльність;
підпорядкування законам цих країн; врахування економічних цілей і
завдань політики, що проводиться в цих країнах; повага до
соціально-культурних цілей, цінностей і традицій країн, в яких вони
здійснюють свою діяльність; невтручання у внутрішні справи; відмова
займатися діяльністю політичного характеру; утримання від практики
корупції; дотримання законів і постанов, що стосуються обмеженої ділової
практики, утримання від її застосування; дотримання положень, що
стосуються передачі технологій та охорони навколишнього середовища.

111. Сутність, цілі й основні функції міжнародного менеджменту.
Порівняльна характеристика досвіду організації менджменту в різних
країнах.

ММ – 1). це діяльність пов”язана з рухом, розподілом та контролем
ресурсів, необхідних для ведення бізнесу в багатонаціональному
середовищі. 2). ММ – процес застосування управлінських концепцій у
багатонаціональному середовищі, і отримання завдяки цьому додаткових
вигід і заощадження часу.

Предмет курсу ММ – теорія і практика управління міжнародним бізнесом.

Функції – це загальні адміністративні обов”язки, що виконуються в кожній
організації, в кожному підрозділі, на кожному рівні управління.

Планування: 1.середовище у МБ – міжн., потреба у міжн. маркетингу;
процедура розробки річних планів – 9-10 міс. 2.конфлікти з урядами;
конфлікти з планами підрозділів.

Організація: 1.віртуальний процес – вгадувати реакцію партнерів. 2.
різні погляди на владу.

Укомплектація штатів: 1.багато ринків праці 2.різні цінності
менеджерів.

Керівництво: 1.різні типи лідерства. 2.далекі комунікації.

Контроль: 1.різні вимоги до контролю, різні нац. стандарти бухобліку.

АМЕРИКА: 1. жорсткий та агресивний м/т 2.велика к/ть навчальних та
наукових видань.

НІМЕЧЧИНА: 1.довіра до влади. 2.авторитаризм. 3.турбота про підлеглих.

ЯПОНІЯ: 1.гарантія зайнятості і створення обстановки довіри 2.гласність
і цінності корпорації. 3.керівництво, яке базується на інформації.
4.керування, орієнтоване на якість. 5.постійна присутність керівництва
на в/ві. 6.підтримка чистоти на в/ві.

112. Стратегія, планування та специфіка прийняття рішення у міжнародному
менеджменті.

Стратегічне планування – процес визначення основної лінії організації,
довгостроквих цілей і виконання планів діяльності щодо досягнення
зазначених цілей.

Необхідність і значення стратегічного планування у ММ:

Утримання напрямку розвитку компанії в умовах диверсифікації міжнародних
операцій

Потреба в координації і інтеграції різноманітних операцій в масштабах
всієї корпорації

Належна підготовка до виникаючих нових викликів і проривів

Переваги стратегічного планування:

Координація і моніторинг довготривалих міжнародних операцій

Детальне опрацювання проблем, пов”язаних з політичними ризиками,
конкурентами, стабільністю валютних курсів і ін.

Основні підходи до формулювання та реалізації міжнародних стратегій:

Економічний імператив

Політичний імператив

Адміністративна координація

Стратегічні орієнтири міжнародних корпорацій:

Етноцентризм – Цінності та інтереси материнської компанії є головними в
стратегічних рішеннях

Поліцентризм – стратегічні рішення змінюються від країни до країни, в
яких діє компанія

Регіоцентризм – поєднання власних інтересів фірми з інтересами своїх
регіональних відділень

Геоцентризм – інтегрування рішень в єдину глобальну систему

Особливості прийняття рішень в ММ/ті

Ключ до проблеми прийняття рішень в міжнародних корпораціях –
співвідношення між централізацією та децентралізацією. При
централізації рішення приймаються на вищому рівні, що забезпечує їх
високу якість. При децентралізації прийняття рішень делегується вниз
оперативному персоналу, що забезпечує їх гнучкість та своєчасність.

Сфери ММ/ту, в яких приймаються переважно централізовані рішення:

Маркетингова міжнародна політика

Фінансові справи

Використання персоналу експатріантів

Рішення щодо виробничих потужностей

113. Роль організаційного фактору в міжнародному менеджменті. Еволюція
організаційних структур в процесі інтернаціоналізації.

Роль організаційного фактору в ММ/ті.

Організаційний фактор включає: структури управління, взаємозв”язки між
різними ланками і працівниками, розподіл функцій і влади, встановлення
повноважень і відповідальності кожного співробітника.

Особливості організаційного фактору в ММ/ті

Природа зарубіжного бізнесу

Утворення закордонних відділень

Керівництво зарубіжними відділеннями

Взаємодія локальних ринків і компаній

Часові і географічні особливості

Взаємозалежність структур і персоналу

Організаційна структура міжнародних корпорацій

На ранніх стадіях інтернаціоналізації: Президент//Департамент в країні
розташування (в/во, маркетинг, фінанси, персонал)//Віце-президент з
міжнародних операцій//Зарубіжні відділення

Міжнародна дивізіональна структура: Президент// Департамент в країні
розташування (в/во, маркетинг, фінанси, персонал)//Оперативні відділення
(завод, інструменти, меблі, міжнародне відділення//Австралія,
Японія,Італія//Офіс-тренажер, маркетинг, зв”язки з урядом

Глобальна продуктово-дивізіональна структура: Президент// Департамент в
країні розташування (в/во, маркетинг, фінанси, персонал)//Оперативні
відділення – продуктові відділення (продукт А, продукт В, продукт
С//Південна Америка, Африка, Європа//Франція, Німеччина, Італія//В/во,
маркетинг, фінанси, персонал.

Глобальна регіональна дивізіональна структура: Президент// Департамент в
країні розташування (в/во, маркетинг, фінанси, персонал)//Оперативні
відділення (Північна Америка, Пд. Америка, Європа, Азія//Китай, Японія,
Пд.Корея

Глобальна функціональна структура: Президент//1.Виробництво,
2.маркетинг, персонал//1.а.Внутрішнє виробництво(продукт А, продукт В),
1.б. Зарубіжне виробництво (продукт А, продукт В); 2.а. Внутрішній
маркетинг (продукт А, продукт В), 2.б. Зарубіжний маркетинг (продукт А,
продукт В).

Мультинаціональна матрична структура: : Президент// Департамент в країні
розташування (в/во, маркетинг, фінанси, персонал)//Оперативні відділення
(Північна Америка, Європа, Промислові товари)//Менеджер промислових
товарів Північної Америки, менаджер промислових товарів Європи.

114. Особливості й основні моделі керівництва міжнародними корпораціями.

Особливостікерівництва міжнародними корпораціями

Керівництво – це процес впливу на людей для спрямування їх зусиль на
досягнення певних цілей.

Два важливих аспекта керівництва міжнародними корпораціями

Філософські основи поглядів керівника на підлеглих

Підходи до лідерства як відображення характеристик автократії – участі і
поведінки керівників

Взаємодія між керівниками та підлеглими: 1).Автократичне керівництво
2).Патерналістське керівництво 3).Демократичне керівництво.

Основні моделі керівництва міжнародним бізнесом

Основа прийняття рішень

Фактологічний менеджер – знаходить доступну інформацію і готує рішення,
спираючись на факти і данні. Фокус уваги на документованих теперішніх
подіях і данних.

Інтуітивний менеджер – грунтується у прийняття рішень на свої уявлення і
інновації. Фокус його уваги пов”язаний з майбутнім.

Аналітичний менеджер – відзначається логічністю і систематичністю,
ретельним зваженням наявних альтернатив. Його мислення зачіпає минуле,
теперішнє і майбутнє, стратегію і тактику.

Нормативний менеджер є ідеалістичним і довірливим до того, як може бути
вирішена та чи інша проблема. Фокус його уваги – минулий досвід, який
оцінюється з позицій його використання в нових діях.

Чотири основні типи керівників

Адміністратор – керівник, здатний виявити слабкі ланки у роботі і
прийнати для їх усунення ефективні коригуючі заходи.

Лідер – керівник, спроможний спілкуватися з людьми, розпізнавати
потенціал кожного працівника і зацікавити його у повному використанні
цього потенціалу, вести людей за собою, викликати в них віру в успіх
справи.

Плановик – керівник, який прагне оптимізувати майбутню діяльність фірми,
концентруючи основні ресурси в традиційних сферах діяльності і
спрямовуючи їх на досягнення поставлених цілей.

Підприємець – керівник, який прагне змінити динаміку фірми, а не
екстраполювати її минулу діяльність, шукає нові напрями діяльності,
експерементує і ризикує.

115. Особливості управління людськими ресурсами в міжнародних
корпораціях.

Особливості:

Відмінність ринків праці у країнах-господарях

Переміщення працівників між підрозділами компанії, що розташовані в
різних країнах

Відмінність практики управління людськими ресурсами в різних філіях

Національна орієнтація персоналу

Ускладнення контролю виконання

Джерела людських ресурсів

Домашні країни – Експатріанти

Країни-господарі – Місцевий персонал

Треті країни

Критерії відбору персоналу для міжнаробних призначень

Загальні критерії

Технічні навички (американський підхід)

Людські якості (японський підхід)

Адаптація до культурних змін

Незалежність і самозабезпеченість

Фізичне та емоційне здоров”я

Вік, досвід, освіта

Мовний тренінг

Мотивація до зарубіжного призначення

Сімейний стан і залежність

Здатності лідерства

Фактори, що впливають на зарплату при зарубіжних призначеннях

Особистість

Країна

Вартість життя

Підвищення посадового статусу

Компенсація затруднень зарубіжного відрядження

Валюта

Віддаленість району

Проблеми репатріації експатріантів

Адаптація до життя в домашній країні

Особисті фінансові проблеми

Просування по службі

Відносини з колишніми колегами

Дві основні функції міжнародної професійної підготовки

Формування у всіх менеджерів єдиного глобального підходу до розв”язання
проблем

Навчання менеджерів розв”язання проблем, що виникають в діяльності
експатріанта у країні перебування

116. Природа, типи і шляхи підвищення ефективності міжнародних
комунікацій.

Природа міжнародних комунікацій

Процес комунікації

1.Відправлення повідомлення 2.Кодування 3.Канали передачі.
4.Декодування 5.Отримувач Інтерпритація. 6.Зворотній зв”язок. На
всіх етапах – влив різних регіонів, країн, культур.

Особливості міжнародних комунікацій

Розміщення окремих елементів комуніккацій в різних країнах світу

Віддаленість

Вплив різних культур

Різниця в часі

Значні затрати

Основні типи міжнародних комунікацій

А. Зовнішні (п-д:між урядами з прводу угод про міжнародну торгівлю)
В.Внуртішні (спілкування менеджера з іншої країни)міжнародні комунікації

А. Комунікації на думці (щвейцарці) В. Висловленні комунікації
(японці)

А. Висхідні комунікації (а.зворотній зв”язок; б.допомога менеджерам
нижчого рівня від вищих менеджерів) В. Низхідні (а.встановлення
завдань; б.надання інформації)

Бар”єри міжнародних комунікацій

Мовні бар”єри

Бар”єри сприйняття

Вплив культури

Невербальні комунікації

Підвищення ефективності міжнародних комунікацій

Поліпшення сиситеми зворотнього зв”язку

Мовний тренінг

Культурний тренінг

Посилення гнучкості та співробітництва

Способи подолання культурних бар”єрів:

Зберігайте неупередженість

Уважно відностесь до звичаїв

Враховуйте багатозначність однакових жестів і виражень

Пристосовуйте ваш стиль до особливостей іншої людини

117. Характеристика систем контролю і звітності в міжнародному
менеджменті

Особливості контролю в міжнародному середовищі

Три основні вимоги до контролю в міжнародних компаніях

Стандарти в MNC повинні враховувати як загальнокорпоративні цілі так і
місцеві умови

Інформація, що міститься у звітах, повинна відзеркалювати не тільки
поточне виконання, а й встановлені стандарти

Управлінські дії щодо коригування відхилень є заключним кроком функції
контролю

Проблеми контролю в MNC

Цілі зовнішньоекономічних операцій конфліктують із
загальнокорпоративними цілями

Цілі партнерів спільних підприємств суперечать корпоративному
менеджменту

Досвід і компетенція в плануванні дуже різняться у різних зарубіжних
відділеннях

Філософська природа конфліктів відносно цілей і політика зарубіжних
операцій в основному пов”язані з культурними відмінностями між
менеджерами країн походження і країни господаря.

Основні типи контролю в MNC

Прямий контроль

Непрямий контроль

Три комплекти фінансових звітів зарубіжних відділень до штаб-квартири:

Звіти, що грунтуються на національних стандартах рахунків, передбачених
законодавством та професійними організаціями в країні-господаря

Звіти, що пов”язують принципи обліку із стандартами, що вимагає країна
походження

Консолідовані фінансіві звіти з урахуванням вимог країни походження

Вимірювання виконання

Фінансове виконання (прибуток, фінансові коефіцієнти)

Контроль якості (гуртки контролю якості, сучасні системи контролю
якості)

Особистий контроль (групова та індивідуальна орієнтація)

118. Сутність, принципи й особливості міжнародної економічної діяльності
в Україні.

В 1991 році ВР України прийняла закон про зовнішньоекономічну
діяльність. Він заклав основу правового регулювання міжнародної
економічної діяльності. Терміну МЕД в українській термінології
відповідає ЗЕД.

Зовнішньоекономічна діяльність – діяльність суб’єктів господарської
діяльності України та іноземних суб’єктів господарської діяльності,
побудована на взаємовідносинах між ними, що має місце як на території
України, так і за її межами;

Суб’єкти господарської діяльності України та іноземні суб’єкти
господарської діяльності при здійсненні ЗЕД керуються такими принципами:

Принципом суверенітету народу України у здійсненні ЗЕД, що
полягає у: виключному праві народу України самостійно та незалежно
здійснювати ЗЕД на території України, керуючись законами, що діють на
території України; обов’язку України неухильно виконувати всі договори
і зобов’язання України в галузі МЕВ;

Принципом свободи зовнішньоекономічного підприємництва, що
полягає у: праві суб’єктів ЗЕД добровільно вступати у
зовнішньоекономічні зв’язки; праві суб’єктів зовнішньоекономічної
діяльності здійснювати її в будь-яких формах, які не заборонені
законами України; додержанні при здійсненні ЗЕД порядку, встановленого
законами України; виключному праві власності суб’єктів ЗЕД одержані ними
результати зовнішньоекономічної діяльності;

Принципом юридичної рівності і недискримінації, що полягає у:
рівності перед законом всіх суб’єктів ЗЕД, незалежно від форм
власності, в тому числі держави, при здійсненні ЗЕД; забороні будь-яких,
крім передбачених законами дій держави, результатом яких є
обмеження прав і дискримінація суб’єктів зовнішньоекономічної
діяльності, а також іноземних суб’єктів господарської діяльності за
формами власності, місцем розташування та іншими ознаками;
неприпустимості обмежувальної діяльності з боку будь-яких її суб’єктів,
крім випадків, передбачених цим Законом;

Принципом верховенства закону, що полягає у: регулюванні ЗЕД тільки
законами України; забороні застосування дій місцевих органів, що у
будь-який спосіб створюють для суб’єктів ЗЕД умови менш сприятливі, ніж
ті, які встановлені законами України;

Принципом захисту інтересів суб’єктів зовнішньоекономічної

діяльності, який полягає у тому, що Україна як держава: забезпечує
рівний захист інтересів всіх суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності
та іноземних суб’єктів господарської діяльності на її території
згідно із законами України; здійснює рівний захист всіх суб’єктів ЗЕД
України за межами України згідно з нормами міжнародного права; здійснює
захист державних інтересів України як на її територіі, так і за її
межами лише відповідно до законів України, умов підписаних нею
міжнародних договорів та норм міжнародного права;

Принципом еквівалентності обміну, неприпустимості демпінгу

при ввезенні та вивезенні товарів.

119. Суб’єкти міжнародної економічної діяльності України. Правові форми
українських та іноземних підприємств.

В 1991 році ВР України прийняла закон про зовнішньоекономічну
діяльність. Згідно нього суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності в
Україні є:

фізичні особи

– громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства, які
мають цивільну правоздатність і дієздатність згідно з законами України і
постійно проживають на території України;

– юридичні особи, зареєстровані як такі в Україні і які мають
постійне місцезнаходження на території України (підприємства,
організації та об’єднання всіх видів, включаючи акціонерні та інші види
господарських товариств, асоціації, спілки, концерни, консорціуми,
торговельні доми, посередницькі та консультаційні фірми, кооперативи,
кредитно-фінансові установи, міжнародні об’єднання, організації та
інші), в тому числі юридичні особи, майно та/або капітал яких є повністю
у власності іноземних суб’єктів господарської діяльності;

– об’єднання фізичних, юридичних, фізичних і юридичних осіб, які
не є юридичними особами згідно з законами України, але які мають
постійне місцезнаходження на території України і яким
цивільно-правовими законами України не заборонено здійснювати
господарську діяльність;

– структурні одиниці іноземних суб’єктів господарської
діяльності, які не є юридичними особами згідно з законами України
(філії, відділення, тощо), але мають постійне місцезнаходження на
території України;

– спільні підприємства за участю суб’єктів господарської
діяльності України та іноземних суб’єктів господарської
діяльності, зареєстровані як такі в Україні і які мають постійне
місцезнаходження на території України;

– інші суб’єкти господарської діяльності, передбачені законами
України.

– Україна в особі її органів, місцеві органи влади і управління в
особі створених ними зовнішньоекономічних організацій, які беруть
участь у зовнішньоекономічній діяльності, а також інші держави, які
беруть участь у господарській діяльності на території України, діють як
юридичні особи.

120. Види міжнародної економічної діяльності підприємств України.

В 1991 році ВР України прийняла закон про зовнішньоекономічну
діяльність. Цей закон передбачає такі види міжнародної економічної
діяльності:

– експорт та імпорт товарів, капіталів та робочої сили;

– надання суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності України
послуг іноземним суб’єктам господарської діяльності, в тому числі:
виробничих, транспортно-експедиційних, страхових, консультаційних,
маркетингових, експортних, посередницьких, брокерських, агентських,
консигнаційних, управлінських, облікових, аудиторських, юридичних,
туристських та інших, що прямо і не заборонені законами України; надання
вищезазначених послуг іноземними суб’єктами господарської діяльності
суб’єктам ЗЕД України;

– наукова, науково-технічна, науково-виробнича, виробнича,
навчальна та інша кооперація з іноземними суб’єктами господарської
діяльності; навчання та підготовка спеціалістів на комерційній
основі;

– міжнародні фінансові операції та операції з цінними паперами у
випадках, передбачених законами України;

– кредитні та розрахункові операції між суб’єктами ЗЕД та
іноземними суб’єктами господарської діяльності; створення суб’єктами
ЗЕД банківських, кредитних та страхових установ за межами України;
створення іноземними суб’єктами господарської діяльності зазначених
установ на території України у випадках, передбачених законами України;

– спільна підприємницька діяльність між суб’єктами ЗЕД та
іноземними суб’єктами господарської діяльності, що включає створення
спільних підприємств різних видів і форм, проведення спільних
господарських операцій та спільне володіння майном як на території
України, та за її межами;

– підприємницька діяльність на території України, пов’язана з
наданням ліцензій, патентів, ноу-хау, торговельних марок та інших
нематеріальних об’єктів власності з боку іноземних суб’єктів
господарської діяльності; аналогічна діяльність суб’єктів
зовнішньоекономічної діяльності за межами України;

– організація та здійснення діяльності в галузі проведення
виставок, аукціонів, торгів, конференцій, симпозіумів, семінарів та
інших подібних заходів, що здійснюються на комерційній основі, за участю
суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності; організація та здійснення
оптової, консигнаційної та роздрібної торгівлі на території України
за іноземну валюту у передбачених законами України випадках;

– товарообмінні (бартерні) операції та інша діяльність, побудована
на формах зустрічної торгівлі між суб’єктами зовнішньоекономічної
діяльності та іноземними суб’єктами господарської діяльності;

– орендні, в тому числі лізингові, операції між суб’єктами ЗЕД та
іноземними суб’єктами господарської діяльності;

– операції по придбанню, продажу та обміну валюти на валютних
аукціонах, валютних біржах та на міжбанківському валютному ринку;

– роботи на контрактній основі фізичних осіб України з
іноземними суб’єктами господарської діяльності як на території України,
так і за її межами; роботи іноземних фізичних осіб на контрактній
оплатній основі з суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності як на
території України, так і за її межами;

– інші види зовнішньоекономічної діяльності, не заборонені прямо і
у виключній формі законами України.

121. Передумови виходу українських підприємств на зарубіжні ринки. Пошук
і вибір партнерів.

Вихід на зарубіжні ринки можна розглядати в багатьох аспектах, але при
цьому слід мати на увазі, він сам по собі не повинен бути самоціллю, а
передумовою тривалого закріплення на зарубіжних ринках і головне
реалізацією певних конкурентних переваг.

Україна в економічному розумінні досить невелика країна, і тому для
входу в світове господарство повинна обрати пріоритетні напрями
прикладення своїх ресурсів. Відповідно до ситуації, що склалась на разі
в Україні виділяється кілька пріоритетних напрямів виходу на зарубіжні
ринки і отже і залучення до міжнародного поділу праці. Ці напрями
відповідають відповідним політико-економічним групам, що мають певну
вагу у українському суспільстві.

Перша – це група, сфера інтересів якої лежить у галузі сільського
господарства та пов’язаних з них галузей переробної промисловості. Хоча
її реальна влада за часи незалежності значно зменшилась, особливо після
останніх виборів, проте вона залишається впливовою. Застосовує концепцію
Аграрно-промислового розвитку. Ця група вважає необхідним досягнення
таких умов: 1. Недопущення введення приватної власності на землю. (Тут
слід вбачати не ідеологічні причини, а те, що сільське господарство
знаходиться в глибокій борговій ямі, і приватизація землі може підірвати
вплив аграрного лобі через перехід власності в руки кредиторів).
2.Інтергація з Росією, Білорусією та іншими республіками колишнього СРСР
(Знову ж таки не ідеологія визначальна, а конкурентоспроможність
вітчизняного сільського господарства в Європі нульова, а кол. СРСР є
непоганим ринком при певному рівні протекціонізму). 3. Проведення м’якої
фіскальної та валютної політики. Темпи девальвації гривні слід
прив’язати до російського рубля. 4. Ліквідація боргів с/г бажано просто
через списання.

Друга група – представники ВПК та машинобудування. Зараз реально
нарощують політичну вагу. Засади конкурентоспроможності сформульовано у
програмі “Рух на випередження”. 1. Якомога швидша інтеграція у
європейські структури, участь у міжнародних організаціях з метою зняття
обмежень на зовнішню торгівлю України. Ініціатор вступу в ГАТТ/СОТ.
Поки, що для цієї галузі шлях в Європу лежить через ринки Африки,
Південної Америки, Азії. 2. Створення фінансово-промислових груп з
підприємствами Європи. Можливе залучення в ці структури російських
партнерів, але це тимчасово, оскільки в майбутньому посилюватиметься
тиск на відрив України від російського впливу (перехід у іншу зону
впливу). 3. Група зацікавлена у відносно стабільній валюті, через
експортну орієнтацію бажана її помірна девальвація. Бажано введення
податкових пільг для іноваційних підприємств і створення технополісів.

Третя група – з орієнтацією на сировинний експорт (яскравий приклад
металурги). Фактично панувала до останнього часу, але її політика
зазнала краху.

Четверта група – виробники товарів народного споживання. Поки що в
стадії формуваня. Зараз експортні інтереси носять спорадичний характер.

122. Структура українського експорту та шляхи її раціоналізації.

У 1998р. загальний обсяг експорту склав 12637,4 млн. дол., причому 33%
загального обсягу експорту надходило з України до країн СНД, 30% до
країн Європи (переважно до країн ЄС та Вишеградської групи(Угорщина,
Польща, Чехія, Словаччина, Словакія)), 24% до країн Азії. У 1997 та 1996
роках ці показники склали відповідно 14231,9 млн. дол., 39%, 24,2%, 27%
та 14400,8 млн. дол., 51,42%, 22%, 18,8%. Абсолютний обсяг Е
скоротився, питома вага експорту до країн СНД теж скоротилася на користь
Європи та Азії. В товарній структурі Е провідними є такі статті:
неблагородні метали та вироби з них – 42,2%, прод хім пром – 10,1%,
мінеральні продукти – 9,2%, машини та устаткув – 8,7%, а також
транспортні зас та продукція рослинного походж. Головними торгівельними
партнерами України залишаються РФ та Німеччина.

Е послуг склав у 1998р. 3819,8 млн. дол. Найбільша питома вага –
транспортні послуги (84%), 59% яких склали послуги трубопровідного
трансп, ділові, професійні та технічні послуги, послуги з ремонту і
послуги зв”язку разом склали 11% заг обсягу. Найкрупнішими імпортерами
укр послуг стали РФ – 2249,7 млн. дол. (59% заг Е послуг), США (132,2
млн. дол.),Німеччина(130,0 млн. дол.), та В Бр(123,2 млн. дол.).

Негативним в структурі товарн Е є те, що переважає матеріали та сировина
(прокат), а частка готової та наукомісткої продукції – незначна. В Е
послуг провідна роль належить послугам, що пов”язані з використанням
території Укр для трансп нафти, газу та аміаку, а такі види послуг, як
будівельні, фінансові, страхові, комп”ютерні, ліцензійні, професійні,
ділові та послуги з ремонту займають лише 13,5% заг обсягу Е послуг. Все
це говорить про поступове втрачання Україною своїх конкурентних переваг
на міжнар ринках.

Щодо географічної структури товарн Е, то прокат надходить переважно до
Китаю та Зах Європи, до зах Європи експортується також текстиль та
вироби з нього, прод хім галузі; до країн СНД – с/г та хім прод.

Укр Е до ЄС жорстко квотується, а угода про вільну торгівлю між ЄС та
Турцією яввляє собою загрозу для конкурентоздатності укр прокату на
європейському ринку. Основна проблема, пов”язана з укр Е с/г прод до СНД
полягає в тому, що він зазнає сильного конкурентного впливу з боку
іноземних країн, які займаються реекспортом укр прод.

123. Шляхи вдосконалення укр імпорту.

У 1998р. загальний обсяг імп склав 14675,6 млн. дол., причому 53,8%
загального обсягу імп надходило в Україну з країн СНД (РФ – 48,1% вього
імп), 31,4% з країн Європи (переважно з країн ЄС та Вишеградської
групи(Угорщина, Польща, Чехія, Словаччина, Словакія)). У 1997 та 1996
роках ці показники склали відповідно 17128,0 млн. дол., 57,7%, 29,5% та
17603,4 млн. дол., 63,5%, 24,8%. Абсолютний обсяг імп скоротився, питома
вага імп з країн СНД теж скоротилася на користь Європи та ін країн
світу.

В товарній структурі імп провідними є такі статті: мінеральні продукти
(43,07% заг імп), машини та устаткув (15,57%), важливими є також такі
статті, як транспортні зас, продукція хім пром. Статтями т. зв.
критичного імпорту є насамперед енергоносії, що переважно імпортуються з
РФ. Така стрк товарн імп говорить про високу енергомісткість економіки в
У та відсутність прогресивних енерго- та ресурсозберігаючих технологій.

В 1998р. обсяг імп послуг склав 1430,9 млн. дол., найбільшу питому вагу
в яких мають державні послуги (38%), транспортні послуги (23,2%), ділові
та професійні послуги (10,8%), послуги зв”язку (9,1%).

Характерним є постійне відставання обсягів укр експорту від імп, що
відображається у негативному сальдо торгового балансу. Одним з головних
шляхів вдосконалення укр імп – це скорочення залежності укр економіки
від імпорту енергоносіїв за рахунок вдосконалення структури виробництва
та впровадження енергозберігаючих технологій. З імп енергоносіїв тісно
пов”язана проблема зовнішньої заборгованості РФ та тиск світової
спільноти на У з метою закриття ЧАЕС. Нормальним для структури імпорту
розвинутої країни є переважання пит ваги сировинної продукції та
невелика частка чистого імпорту готової продукції (тобто Е гот прод =І
гот прод).

Головним недоліком географічної стрк товарн імп є високий ступінь
залежності від РФ та Туркменістану, що зумовлює необхідність
диверсифікації перш за все джерел імп енергоносіїв та розвитку торг
відносин з країнами-експортерами нафти та енергоносіїв. Позитивні
тенденції – скорочення обсягів зовн торгівлі з країнами СНД та зростання
торгівельних зв”язків з іншими кр світу, передусім – з Зах Європою.

124. Торговельний баланс України та особливості його регулювання.

Баланс товарів та послуг відображає чисті надходження від імп та Е
товарів та нефакторних послуг. Баланс товарів ще називають торговельним
балансом. Баланс послуг включає нефакторні послуги, до яких відносяться
такі посл, які не пов”язані з використанням факторів виробництва:
транспортні пере-везення, комунікаційні, турист, будів, страхові, фін,
комп”ютерні послуги.

У 1997р. Укр мала значний дефіц торг балансу, який клав 4205 млн. дол.,
і утворився переважно за рахунок імп енергоносіїв з РФ та Туркменістану.
Перевищення імп нал Е у відносинах Укр з РФ та Туркм нейтралізується
завдяки операціям з послугами, пов”язаними з транзитом через нашу
територію нафти, газу та аміаку.

В 1998р. баланс товарів зводився з негативним сальдо в сумі 2584 млн.
дол. При чому, сальдо торг балансу з країнами СНД та Балтії склало
-3767 млн. дол., а з іншими країнами світу + 1183 млн. дол. Негативний
баланс товарів значною мірою покривався позитивним сальдом торгівлі
послугами (+ 1377 млн. дол.).

Дефіцит торговельного балансу скоротився у 1998р. на 38,5% порівняно з
1997р. (з -4205 млн. дол. до -2584 млн. дол.) Це відбулося за рахунок
скорочення як обсягів Е, так і імп, при чому темпи скорочення імп
перевищували темпи скороч Е.

Значною мірою за рахунок зменшення дефіциту торговельного балансу
скоротився у 1998р. порівняно з 1997р. і дефіцит рахунку поточних
операцій (з -1335 млн. дол. до -1296 млн. дол.)

125. Проблема диверсифікації міжнар торгівлі.

Укр має певні диспропорції в географічній структурі зовнішньої торгівлі,
що обумовлює нагальну необхідність її диверсифікації.

Характерним також є постійне відставання обсягів укр експорту від імп,
що відображається у негативному сальдо торговельного балансу. Один з
головних шляхів вдосконалення укр імп – це скорочення залежності укр
економіки від імпорту енергоносіїв за рахунок вдосконалення структури
виробництва та впровадження енергозберігаючих технологій. З імп
енергоносіїв тісно пов”язана проблема зовнішньої заборгованості РФ та
тиск світової спільноти на У з метою закриття ЧАЕС. Нормальним для
структури імпорту розвинутої країни є переважання пит ваги сировинної
продукції та невелика частка чистого імпорту готової продукції (тобто Е
гот прод =І гот прод).

126 Масштаби, структура і динаміка ПІІ в економіку Укр.

За період з 1994 по 1998 ПІІ в Укр зросли з 483,5 млн. дол. до 2781,7
млн. дол. або в 5,75 рази.

Головні інвестори – країни ЄС (902,4 млн. дол. або 32,4% заг обсягу ПІІ)
, США (18,3%), РФ (6,7%), Корейська республіка (6,7%), Кіпр (5,4%),
Швейцарія, Ліхтенштейн, Канада, Польща та Угоршина. В 1998р. загальна
частка цих країн в обсязі ПІІ в Укр складала 80,9%.

В галузевій структурі економіки Укр станом на 1998р. найбільша питома
вага ПІІ припадала на харчову промисловість (21%), внутрішню торгівлю
(15,8%), машинобуд та металооброб (12,7%), фінанси, кредит, страхув
(7,1%), хім пром (4,4%), будівництво (4,1%), Ох здоров”я та соц
забезпечення (4%), транспорт (3,1%).

Об”єктивною але не дуже позитивною тенденцією є те, що ПІІ надходили
переважно до най більш конкурентоздатних галузей економіки Укр
(металургія, машбуд, енергетика, хім пром, харч пром та комунікації), і
майже не надходили до інших галузей (с/г, деревооброб, легка,
борошномельна та круп”яна), які більш гостро відчувають нестачу фін
ресурсів.

За період з 1994 по 1998 в харч пром спостерігалось збільшення ПІІ в
11,21 рази, внутр торгівлі – 12,13, в машинобуд та металооброб – 4,12,
фінансах, кредит, страхув – 17,24, хім пром – 5,84, будівництві – 7,7,
Ох здоров”я та соц забезпеченні – 32,7 .

Проте, обсяги ПІІ недостатні для, стабілізації розвитку економіки,
забезпечення стабільного зростання на основі суттєвих позитивних зрушень
в процесі розширеного сусп відтворення, для виходу із затяжної
економічної кризи. Укр не змогла створити сприятливого інв клімату
головним чином, через наявність проблем пов”язаних з перехідним
періодом, і, перш за все, з високим рівнем політичної нестабільності.
Поряд із залученням ПІІ сьогодні не слід недооцінювати значення
внутрішніх джерел інв, а тому необхідно забезпечити стабільність фін
-кредитної сфери та реальний захист прав дрібного інвестора, заощадження
якого, будучи вкладеними у ЦП або на банк депозити становлять вагому
частину джерел валових внутр інв у розвинутих країнах.

До форм стимулювання іноз інв діяльності належать: 1) Фін-креит
стимулювання (безпроцент кредити, пільгові кредити, інвест гарантії) 2)
Податкове стимулювання (зниження ставки податку, податкові угоди з
іншими країнами, зняття податків на реінвестиції, безмитний імпорт
обладнання та сировини, прискорена амортизація, податкові кредити) 3)
Стимулювання інфраструктурного забезпечення (надання землі, будівель та
споруд у безкоштовне користування або за пільговими цінами, субсидії на
користування енергією, транспортні гранти, пільги по фрахту) 4)
Стимулювання конкретних інвест проектів ( цільове фін ресурсозберіг
обладнання та проектів, орієнтованих на підвищ кваліфікації та
перепідготовку кадрів, сприяння в проведенні тхн-економ обгрунтування
проектів, гранти на проведення НДПКР) 5) Протекціоністські заходи
(диференційовані тарифи).

127. Масштаби та особливості залучення портфельних іноз інв в Укр.

Портфельні інвест (ПФІ) – це вкладення цінностей (переважно в цінні
папери), частка яких не перевищує 10% вартості інвестиційного проекту.
Вони здійснюються з метою отримання прибутку і, на відміну від ПІІ, не
направлені на здобуття контролю інвестором над об”єктом інвестування.
Згідно даних платіжного балансу обсяг чистих іноз ПФІ в Укр в 1998р.
склав лише 47 млн. дол., що на 1556 млн. дол. менше, ніж у попередньому
році.

Найбільш поширеною формою ПФІ є інв в цін папери. Характерним для Укр є
те, що процес здійснення ПФІ тісно пов”язаний з приватизацією. Фондовий
ринок Укр – поки-що дуже слабкий, і великою мірою його розвиток залежить
від успішності проведення приватизації, в результаті якої більшість держ
підпр перетворюються на ВАТ, пакети акцій яких продаються ФДМУ через
систему приватизаційних аукціонів. Проте, нажаль, механізм приватизації
виявився недосконалим. Відбувся лише перерозподіл власності, а реальних
інв приватизовані підпр не отримали. Останнім часом відбуваються
позитивні зрушення в механізмі приват, що відображається у переході від
сертифікатної приват до грошової, яка покликана забезпечити продаж держ
підпр ефективним власникам за реальні гроші, що повинно призвести до
пожвавлення діяльності на фондовому ринку Укр.

Одним із нових та перспективних для Укр способів залучення ПФІ на міжнар
фін ринках сьогодні є програми депозитарних розписок. Ці похідні ЦП
випускаються на акції емітента іноземними депозитарними установами, і
полегшують доступ для вітчизнянних емітентів корпоративних ЦП на
розвинуті та високоліквідні іноз фін ринки (наприклад США чи Зах
Європи). Зараз вже більше 10 найбільш рентабельних Укр підприємств є
учасниками вищезгаданих програм.

До переваг програм деп розп належать: визначення реальної ринкової ціни
на акції емітента (існує прямопропорційна залежність між цінами на ДР та
акції, на які вони випущені); можливість залучення фін рес на іноземних
ринка ЦП; підвищують авторитет емітента і особливо доцільні при виході
на іноземні ринки товарів та послуг; збільшення привабливості ЦП
емітента для іноземних інвесторів (особливо дрібних) та багато ін.

131. Становлення нац валютної системи Укр.

Будь-яка національна валютна система базується на таких елементах: 1)
Нац валюта 2) Умови конвертованості нац валюти 3) Паритет нац валюти 4)
Режим курсу нац валюти 5) Вал обмеження, вал контроль 6) Нац регулювання
вал ліквідності 7) Регламентація використання міжнар кредитних коштів 8)
Регламентація міжнар розрах 9) Режим нац вал ринку і ринку золота 10)
Нац органи, що регулюють вал відносини.

Основа нац вал системи Укр – гривня. Гривня – частково конвертована вал
за поточними операціями. Резиденти Укр повинні продавати 50% вал
виручки на внутр вал ринку. Курс гривні офіційно не прив”язаний до
якоїсь іншої вал чи вал корзини. Діє режим плаваючого вал курсу , що
залежить від попиту та пропозиц на валюти на УМВБ та змінюється в межах
вал коридору. Встановлюється розмір маржі комерційних банків 5-10% від
офіційного курсу. Валютні та розрахункові операції проводяться через
уповноважені банки. Міжнародні розрахунки проводяться в Укр згідно з
міжнародними уніфікованими правилами та нормами з переважним
використанням векселів, чеків, докум акредитивів, інкасо та банківського
переказу.

Принципи організації розрах в інвал:

1) Вал Укр – єдиний законний засіб платежу на терит Укр. 2) Уповноваж
банки зобов”яз купувати інвалюту на міжбанк вал ринку Укр за дорученням
та за рах резидентів з метою виконання зобов”язань резидентів 3) В
розрахунках між резид та нерезид як засіб платежу використов іноз вал.
Такі розрах здійснюються через уповноваж банки 4) Нерез – роботодавці
здійснюють оплату праці резид виключно у вал Укр 5) Вал цінності резид,
які є за межами Укр підлягають обов”язковому декларуванню в НБУ.

З 1992р. Укр – член МВФ і таким чином влючена в світову валютну систему.
Укр реалізує програми економічного реформування МВФ.

Суб”єкти вал регулювання Укр: НБУ; уповноваж банки (комерц банки Укр,
які мають ліцензію НБУ на проведення операцій з вал цінност); інші
ліцензовані фін-кредит зеклади – резид; Юр особи, що уклали з уповнов
банками агентські угоди, щодо відкриття пунктів обміну іноз вал;
фін-кред заклади – нерезид, що отримали індивід дозвіл НБУ. Структура
міжб вал ринку Укр включає також вал біржі, вал відділ товарн та фонд
бірж, які мають дозвіл на проведення вал операц.

Основні спец вал інститути в сфері вал контролю: 1) НБУ – головн
інститут контролю, що відповідає за дотримання правил вал операцій на
терит Укр з усіх питань, які не віднесено до виключної компетенції інших
органів. 2) Уповноважені банки здійсн контроль за вал операц, які
здійсн-ся резид та нерезид через відповідні банки. 3) ДПІ Укр здійсн фін
контроль за вал операц. 4) Мін зв”язку – контроль за дотриманням правил
поштових переказів за межі Укр. 5) Митний комітет Укр – котроль за
дотриманням правил переміщення вал цінностей через митний кордон Укр.

Ключові проблеми становлення вал системи Укр: 1) проведення вал
політики, узгодженої з політикою економіч та особливо пром розвитку 2)
Поліпшення структури плат балансу особливо стосовно поточних операцій 3)
проблема виплат за борговими зобов”язаннями 4) проблема нелегітимної
втечі капіталу 5) проблема вільної конвертованості нац вал

135. Україна в процесах міжнародної трудової міграції.

На шляху входженя україни до світового співтовариства неминуче постає
питання входження в процеси міжнародної міграції. Регулюванням цього
процесу зайнялися досить недавно.

На сьогодні вУкраїні проживає близько 1 млн. нелегальних мігрантів.
Переважно це біженці з колишніх та нинішніх зон воєнних конфліктів на
теренах СРСР, а також жителі азіатських країн (Бангладеш, Афганістан,
В’єтнам, Іран, Пакистан, тощо). Ці групи мігрантів розглядають Україну
як транзитний майданчик з якого можна легко потрапити до заможніх країн
Європи. З 1997 року в Україні йде робота над законодавством, що
регулювало б процеси міграції та забезпечувало захист національних
інтересів України.

З іншого боку України розширює експорт робочої сили. Законодавство
україни дозволяє громадянам виїжджати на роботу за кордон. Ця проблема
стає більш гострою на тлі високого рівня безробіття всередині країни. На
сьогодні в Україні офіційно зареєстровано 1,3 млн безробітних, реальну
їх кількість оцінюють на рівні 10 млн. чоловік.

Таким чином україна потенційно може поставити на світовий ринок праці
близько 10-12 млн чоловік. Проте в реальності на роботу за кордоном
виїжджає десь 1,5-2 млн. чоловік. Причина такого низького експорту
робочої сили: зростаюча конкуренція на світових ринках праці, слабкий
розвиток служб лрацевлаштування українських громадян за кордоном,
невисокі можливості щодо самостійного працевлаштування за кордоном.

Загрозливого масштабу в україні досягло явище “відпливу мозків”. Обсяги
ього процесу оцінити дуже важко, оскільки воно носить і відкритий і
прихований характеер. Особливо часто це відбувається через діяльність
спільних підприємств за участю західних фірм. Іноземні власники СП
переводять до своїх зарубіжних головних фоісів та науково-дослідних
центрів найбільш здібних та перспективних спеціалістів. Інший метод
полягає в запрошені на навчання кращих стундентів. Вирішеня цієї
проблеми можливе лише через покращення економічної ситуації в Україні,
створенні умов для розкриття здібностей особистості, забезпечення
гідного рівня життя.

З огляду на вище сказане Україні слід докласти максимум зусиль щодо
освоєння міжнародного ринку праці. Експорт української робочої сили
потенційно в декілька разів більш потенційний ніж товарний експорт.
Один кваліфікований робітник, що працює за кордоном приносить в Україну
до 12000 доларів.

Купіть нарешті Тарасу квиток на літак до Франкфурта!

136 Стан і особливості формування платіжного балансу (ПБ) Укр.

В Укр всі статті ПБ об”єднуються в два розділи: рах поточн операцій
(РПО) та рах операц з капіталом та фін операц (РОКФО).

В 1998р. Укр вийшла з від”ємним сальдом рах поточн операц в сумі
-1296 млн. дол., що на 39 млн. дол. менше в порівнянні з попереднім р.
Це викликано значним дефіцитом торговельного Б в сумі -2584 млн. дол.,
що на 1621 млн. дол. менше, ніж в попередньому році, а також внаслідок
від”ємного сальдо доходів -871 млн. дол., що зросло порівн з 1997р. на
227 млн. дол. Перевищення імп над Е у відносинах Укр з РФ та Туркм
нейтралізується завдяки операціям з послугами, пов”язаними з транзитом
через нашу територію нафти, газу та аміаку (1377 млн. дол. на 1292 млн.
дол. менше, ніж в 1997) та чистими поточними трансфертами (782млн. дол.
на 63 млн. дол. менше, ніж в 1997).

Рах операц з капіт та фін операц характеризує міжн рух активів та
кредитів. В 1998 Укр мала позитивне сальдо РОКФО в усмі 2106 млн. дол.,
тобто є чистим імпортером капіталу.

Застосування статті “Помилки та упущення” пояснюється статистичними
неточностями, які виникають при ідентифікації зовнішньо – економ
операцій внаслідок часових та вартісних розбіжностей. В 1998 позитивне
сальдо чистих неідентифікованих надходжень склало в Україні 810 млн.
дол.

Регулюючою статтею ПБ Укр є резервні активи. Вони являють собою ліквідні
активи НБУ у вільноконвертованій вал у банках -нерезидентах, золоті
запаси НБУ, активи в МВФ у вигляді резервної позиції та СПЗ. Особливість
цієї статті: зміна резервних активів в Укр не виділяється в самостійн
розділ, а відноситься окремою статею на рах капітальних операцій. В 1998
рез активи зменшилися на 1324 млн. дол. і показані зі знаком “+”.

Світова практика свідчить про те, що в переважній більшості випадків
первинне сальдо ПБ є від”ємним, тобто РПО зводиться з дефіцитом.

Вище було розглянуто причини дефіциту РПО Укр. Кінцеве вирівнювання ПБ
Укр було досягнуто через залучення зовнішніх фінансів на РОКФО. Зовн
фінанси були залучені у таких формах: 1) капіт трансферти (-3 млн. дол.)
2) прямі інвестиції (+747 млн. дол.) 3) портфельні інв (+47 млн. дол.)
4) інші інв (кредити) (-9 млн. дол. ) Крім них сальдо РОКФО було
збільшено внаслідок зменшення резервних активів на 1324 млн. дол.

Отже, для фінансування дефіциту РПО із РОКФО було направлено 2106 млн.
дол. Ця сума разом із статею “Помилки та упущення” врівноважує РПО –
1296 млн. дол. (2106 млн. дол.- 810 млн. дол. )

137. Стан і проблеми впровадження міжнародних стандартів бух. Обліку в
Україні.

Велику роль в успішності ринкових реформ відіграє економічна інформація,
що формується в системі бух. Обліку. За підходом, що існував раніше бух.
Звітність мала показувати ступінь виконання централізованих планів, а
затверджені норми немали на меті обліковувати активи та заюов’зання
підприємства за їх фактичним станом. Ця методика спричиняла незбігання
доходів та витрат, викривляла показники фін. Звітності.

Розвиток МЕВ України спричинив необхідність змін в веденні бух. обліку.
Ревформа бух обліку була перш за все необхідна укр. Підприємствам, що
намагалися залучити іноземні інвестиції. Вважається, що використання
міжнар. Стандартів дозволить зменшити ризик для кредиторів та ті
інвесторів, зменшить витрати по створенню країни на розробку власної
системи бух. обліку, посилить міжнароднукооперацію в сфері бух. обліку,
збільше рівень довіри до української бух. звітності.

Перехід міжнародних стандартів розпочався ще в 1992 році після виданя
відповідного указу президента. В червні 1999 року було прийнято закон
“Про бух. облік та фін. Звітність в Україні.” В тому ж році було
прийнято новий план рахунків. Отже процес пойшов.

Першими перехід до міжнародних стандартів обліку здійснили ком. банки.
Це викликано порівняно значним ступенем інтеграції українських банків в
МЕВ, та регулярними контактами з міжнародними фін. Установами.

В цілому процес переходу од міжнародних стандартів розраховано на
декілька років. В Укарїні вже введено в дію 20 міжнародних стандартів БО
з 39. Починаючи з 1999 року повним ходом йде перепідготовка облікового
персоналу підприємств.

Згідно з вищезгаданим законом кожне підприємство України повинно
трансформувати свою звітність за минулий рік згідно нових стандартів.
Комісія по цінних паперах і фонд.ринку вже в 1999 році зуміла добитись
від всіх емітентів акцій звітності за новими стандартами. Перехід до
нових стандартів вимусив підприємства повністю трансформувати свій
баланс, скласти звіт про рух грошових коштів та здійснити безліч інших
дрібних змін.

Отже сферою використання міжнародних стандартів є складання фін. Звітів
загльного користування підприємств усіх видів і поширюється як на окремі
підприємства так і консолідовані фін. звіти.

Перехід комерційних підприємств проходить без суттєвих складностй. Про
те деякі проблеми виникають у держ підприємств, що працюють за “касовим
методом”. Міжнародні стандарти в основному орієнтовані на приватний
сектор, тому держ. Підприємствам доводиться використовувати власні
рахунки і трохи відхилятися від міжнародного стандарту.

138. Харктеристика системи регулювання міжнародної економічної
діяльності в Україні.

Особливістю сучасного регулювання зовнішньоекономічної діяльності
України є різноманітність метгодів. Сукупність таких регулюючих заходів
обєднуються в загальну категорію зовнішньоекономічної політики держави.
Державна зовнішньоекономічна політика – це сукупність заходів, що
спрямовані на досягнення країною певних переваг на ринку і в одночас на
захист власного ринку.

В своїй зовнішньоекономічній політиці Україна застосовує тарифні і
нетарифні методи регулювання.

Тарифніт методи включають встановлення експортного та імпортного тарифу,
які призвані регулювати експорт та імпорт відповідно.

Україна також застосовує і нетарифні методи, тобто методи
адміністративного впливу. Метою їлх встановлення є регулювання
зовнішньоекономічної діяльності та дотримання міжнародних забовязань
країни.

На систему зовнішьоекономічного регулювання України певним чином
впливають міжнародні договори та організації. Найбільш яскравим
прикладов є WTO. України з метою прискорення процесу вступу до цієї
організації повинна адаптуватися до встановлених нею правил.

Головним документом, шо регламентує зовнішньоекономічну діяльність в
Укарїні є Закон про зовнішньоекономічну діяльність прийнятий в 1991
році. Цей закон визначив коло фізичних та юридичних осіб, що мають право
займатися цим видом діяльності та заклав основи зовнішньоекономічного
законодавства України.

В 1992 році було введено в дію Закон Про єдиний митний тариф України.
Цей документ юридично закріпив основи митного регулювання
зовнішньоекономічної діяльності в Україні.

В 1991 році було введено в дію Митний кодекс, який заклав правові та
економічні основи митної справи в Україні.

В 1994 році прийнято закон “Про порядок проведення розрахунків в
іноземній валюті”, який регламентує порядок, строки, та форми оплати
зовнішньоторгівельних операцій субєктами зовнішньоекономічної
діяльності.

ЦІєї сфери стосується ряд указів президента України. Введено в дію
міжнародні правила Incoterms90.

Всі ці заходи спрямовані на приведення законодавства україни у
відповідність з принципами та правилами ГАТТ.

До складу державних органів, що здійнюють регулювання ЗЕД в Україні
можна віднести: Міністерство економіки, Державна митна служба,
Міністерство фінансів, Кабінет міністрів, НБУ, Верховна Рада.

139. Митне регулювання експортно-імпортних операцій в Україні.

Митний тариф – центральний елемент митно-тарифного регулювання ЗЕД.
Митний тариф – це систематизолваний перелік митних ставок (зборів). Мито
– це податок, який стягується при переміщені товару через митний кордон.
Порядок формування та застосування миитного тарифу України визначено
Законом України “Про Єдиний митний тариф”, який було прийнято в 1992
році.

Митні тарифи представлені в Україні двома групами: експортні та
імпортні. Експортний митний тариф – застосовується з метою отримання
додаткових бюджетних надходжень та регулювання експорту окремих видів
товарів. Імпортний тариф – формує оптимальну структуру імпорту шляхом
диференціації ставок, виступає частиною механізму ціноутворення, захищає
окремі галузі економіки, сприяє збалансування сальдо експорту-імпорту.

В Україні використовуються такі види мита: 1) адвалерне – нараховується
у відсотках до митної вартості товарів, 2) специфічне – встановлюється у
встановленому грошовому розмірі на одиницю товарів, 3) комбіноване –
схоже на адвалерне, але встановлено мінімалбну митну подать. Останні два
види ставок широко використовуються з 1995 року. Це не дозволяє
імпортерам занижувати митну вартість товарів, що ввозяться. Проте
одночасно призводить до ввезення низькоякісних дешевих товарів з низькою
митною вартістю. Крім того можуть застосовуватись сезонні та особливі
(антидемпінгові та компенсаційні) мита.

В 1996 році Кабмін ухвалив декілька постанов щодо обкладення митом
товарів ввезених в Україну фізичними особами.

Нарахування мита на товари здійснюється на основі їхньої митної
вартості. Митна вартість – це ціна, що фактично сплачена або підлягає
сплаті за товар в момент перетину митного кордону України. Митна
вартість за звичай встановлюється на основі тієї, що вказана в
рахунку-фактурі. Також може застосовуватись розрахункова митна вартість:
за ціною угоди, за ціною угоди щодо подібних товарів, за мінімальною
митною вартістю, за ціною угоди щодо ідентичних товарів, на підставі
віднімання вартості, на основі експортної митної вартості, за формулою
яка вказана в контракті (наприклад ціни знаступною фіксацією).

Законодавство України передбачає додатково використання преференційних,
пільгових та повних ставок. Преференційні ставки застосовуються до
товарів з країн, з якими встановлено преференційний митний режим або
митний союз. Пільгові ставки для товарів з країн з режимом найбільшого
сприяння або національним режимом. Повні ставки – для товарів з усіх
інших країн.

140. Нетарифні засоби регулювання експорту та імпорту в Україні.

9 стаття Митного кодексу України передбачає можливість застосування
нетарифних методів регулювання ЗЕД. Нетарифні методи регулювання – це
адміністративні заходи, які застосовуються при проведенні контролю
товарів що імпортуються або експортуються.

Основні нетарифні методи

Кількісні обмеження – адміністративно встановлені норми, що визначають
кількість та номенклатуру товарів, дозволених до імпорту або експорту.

Квотування – встановлення обмеження на максимальний обсяг експорту або
імпорту товару за певний проміжок часу. Ліцензування – введення
дозвільного характеру експорту або імпорту товару у певних кількостях на
визначений проміжок часу. Рішення про ліцензування та квотування
ухвалюється кабміном за поданям Міністерства економіки України. Кабмін
щорічно затверджує перелік товарів експорт та імпорт яких підлягає
ліцензуванню та квотуванню в поточному році.

Добровільне обмеження експорту застосовується Україною на основі вимог
торгівельних партнерів що імпортують цю продукцію аби уникнути
односторонніх жорстких обмежувальних заходів з боку цієї країни.

Технічні барєри – передбачають дотримання Українських національних
стандартів, одержання сертифікатів якості на імпортну продукцію,
специфічного маркування та пакування товару, дотримання
санітарно-гігієнічних норм та інші вимоги встановлені законодавством
країни. В систему органів, що здійснюють контроль за дотриманням
встановлених стандартів для імпортної продукції входять Міністерство
економіки, держстандарт, міністерство охорони здоровя, мінфін, МВД та
менш потужні державні органи.

В залежності від свого призначення товари проходять сертифікацію (майже
всі товари), ветеринарний контроль (тварини), фітосаніторний контроль
(рослини), екологічний контроль (відходи, транспорт, небезпечні хімічні
речовини).

Митний контроль стосується не лише імпорту, але й експорту. Він
здійснюється відповідно до декількох постанов кабміну. Державна митна
служба встановлює порядок проходження товарів, які підлягають
експортному контролю, через кордон.

За недотримання правил, що встановлюються в межах нетарифного
регулювання ЗЕД, до субєктів порушників можуть застосовуватись санкції,
що передбачають індивідуальний режим ліцензування та тимчасове
припинення ЗЕД. Ці санкції передбачені законом України “Про
зонішньоекономічну діяльність”

141. Характеристика процесу лібералізації міжнародної ек діяльності Укр.
Взаємодія Укр з Міжнар ек організаціями (МЕОРГ).

Зі здобуттям незалежності, Укр активно включилася до світового
співтовариства шляхом поглиблення ек зв”язків не лише з окремими
країнами та регіонами світу, але й з МОРГ.

Ще задовго до незалежності Укр стала однією з держав-засновниць та
повноправним членом ООН. 22 серпня 1945 Президія ВР УРСР ратифікувала
статут ООН. З моменту створення ООН і до здобуття незал, ООН була
фактично єдиною трибуною, через яку міжнар громадскість отримувала інф
про історію і культуру укр народу.

Сучасними пріорітетними сферами діяльності ООН для Укр є:

– розробка ефективних підходів до зміцнення міжнар та регіональної
безпеки;

– використання досвіду ООН для розв”язання соц-ек проблем, сприяння
переходу до ринк ек Укр;

– використання унікальних можливостей ООН для ведення діалогу з
представниками інших держав то ін.

МБРР створено в 1944р. разом з МВФ з метою відбудови та реконструкції
світової економіки. Головна мета – створення міжнар фінансуючої орг для
підтримки реконструкції і розвитку економіки.

З 1992р. Укр – член МБРР і отримує фін допомогу з боку МБРР за такими
напрямками: 1) реабілітаційна позика (500 млн. дол. США ) – здійснення
основних ек реформ (лібераліз цін, приватизація, підтримка макроек
стабільності, фін критичного імпорту); 2) Інституціональна перебудова –
вдосконалення системи підготовки спеціалістів, надання консультативних
послуг державним установам; 3) Розвиток виробництва фін проектів
реконструкції та розвитку виробничих об”єктів; 4) фін установ фін-кред
сфери.

В листопаді 1996 затверджено надання нової кредитної лінії для фін
проекту розвитку експорту, розрахованого до кінця 2001р. Розвиток експ
за цим проектом здійснюється шляхом кредитування приватних підпр, які
вже експортують або планують розвивати експ діяльність, а також наданням
тхн допомоги в розвиткрві маркетингової діяльності, створенніінформ
інфрастрк. В межах реаліз проекту планується кредитування експортної
діяльності в обсязі приблизно 60 млн. дол. та надання тхн допомоги на
суму майже 5 млн. дол. США.

МФК була створена у 1956р. з метою сприяння екон зростанню країн, що
озвиваються через заохочення приватного бізнесу у виробничій сфері. МФК
– член Світового Банку, але юридично незалежна від МБРР.

З початку діяльності в Укр (1992) МФК зосередила зусилля на двох
основних напрямках роботи: консультаційні послуги (пілотні проекти
приватизації Одеського м”ясокомбінату, Київської птахофабрики,
Херсонського м”ясокомбінату), тхн допомога (проекти підтримки приватного
підприємництва, малої приватизації, підготовки великих підприємств до
приватизації та приватизації землі і реструктуризації с/г).

В 1996р. Укр вступила до БАГІ (1988). Метою створення цієї організації
було срияння надходженню інвестицій у країни, що розвиваються. БАГІ
виконує три функції : надає гарантії від некомерційних ризиків обраним
нею інвесторам; консультує уряди країн , що розвиваються з питань
розробки та реалізації стратегій, програм і процедур, які мають
відношення до міжнародного інвестування; пропонує рекламні послуги та
виступає в ролі спонсора діалогів між міжнар діловими колами і
конкретним урядом – організатором зустрічей з питань інвест.

Статус члена МВФ Укр отримала 3 вересня 1992. ЇЇ квота в МВФ становить
997,3 млн. СДР.

МВФ виділив для Укр системну трансформац позику (СТФ) та резервний
кредит “стенд-бай”. Загальна сума позики 498,65 млн. СДР. В 1994р. Укр
отримала перший транш (371 млн. дол. ). Кошти використовувались на
збільшення офіційних резервів НБУ, на проведення вал інтервенцій для
підтримки курсу нац вал, а також для фін нестачі вал коштів у ек для
покриття потреби в імпорті. Строк боргового зобов”язання по СТП
становить 10р., а термін відстрочки основних виплат (пільговий період,
протягом якого необхідно сплачувати лише відсотки) – 4,5 роки.

Загальна сума резервного кредиту “стенд- бай” становить 997,3 млн СДР
(100% квоти). Кошти направляються у вал резерви НБУ для забезпечення
стабільності вал та покриття потреб ПБ. Строк боргового зобов”язання – 5
років, термін відстрочки осн виплат – 3,25 року. Відсоткова ставка по
кредитах МВФ становить 6-7% на рік.

Крім фін, Укр отримує також консультативну та техн допомогу, поточну інф
та видання з міжнар вал-кред проблем.

ЄБРР створений у жовтні 1989р. для фінансування ек реформ у країнах
Східної Європи з метою їх переходу до ринкової ек. Укр стала членом ЄБРР
12 серпня 1992р.

Банк відкрив своє представництво в Києві в середині 1993. На 1996р.
вартість проектів ЄБРР в Укр становила 625 млн. ЕКЮ, або майже 1 млрд
дол. США .

Стратегічними напрямками діяльності ЄБРР в Укр є: розвиток фін сектора,
приватизація, с/г, інфраструктура, вибіркове фін приватного сектора.

Найбільш відомі проекти ЄБРР в Укр – модернізація міжнар аеропорту
“Бориспіль”, створення фонду “Україна”, поліпшення тхн якості
телебачення та телекомунікацій, модернізація річкового флоту,
виробництво вантажних авто “ІВЕКО-КРАЗ”, заснування КМБ, реконструкція
Дніпропетровського олійно-екстрактного заводу.

Україна є також членом ОБСЄ, Ради Європи, СНД та ЧЕС. Проте стратегічні
інтереси Укр пов”язані із вступом до ЄС , що не можливо без членства у
ГАТТ-ВТО.

128. МІЖНАРОДНЕ КРЕДИТУВАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЕКОНОМІКИ. КРЕДИТНА ПОЛІТИКА
МВФ.

Міжнародн кредит – це екон відн-ни, що виникають між державами, іноз
комерц банками та фірмами з приводу надання грошових або товарних
рес-сів на умовах повврнення, платності, терміновості, цільового
викор-ня та забезпеченості. Україна виступає чистим позичальником у
сфері міжнародн кредит-ня. Вона користується кредитами як приватних
іноземн інвесторів, так і кредитами урядів (ЄС, Японія), міжнародн
фін-кред орг-й (МВФ, Світов банк, ЄБРР). Особливістю залучення фінанс
рес-в з цих джерел є їх взаємопов’яз-ть та взаємообумовл-ть: виділення
кредитів МВФ та Світ банком та їх розмір визначають можливість виділ-ня
та розмір кредитів ін кредиторів України.

МВФ – валютно-фін орг-я міжурядового співроб-ва. Специфіка МВФ порівняно
з ін міжурядов орг-ми полягає у виконанні ним одночасно функ-й регул-ня,
фін-ня, нагляду та консульт-ня держав-членів у сфері вал-фін відн-н.
Головним завданням МВФ є скорочення тривалості та зменшення нерівноваги
у міжнародн балансі розр-ків членів, забезпечення стабільності валютн
курсів. Основн механізмами фінанс-ня МВФ є резервні кредити “стенд-бай”,
розширене кредит-ня (ЕФФ), компенсаційне та надзвичайне фін-ня (ССФФ),
фін-ня системн перетворень (СТФ), фін-ня буферн запасів (БСФФ), фін-ня
структурн перебудови (САФ). Кредит-ня за програмами МВФ є умовним (тбт
під виконання певн умов), його максимальн розмір – 125% квоти країни у
фонді. Такою є офіційна сторона кредитної політики МВФ. У той же час
досить тривала його діяльність призвела до таких рез-тів та тенденцій:

Екон нестабільність у більш ніж 62 країнах, що отримували кредити МВФ,
лише посилилась;

Залеж-ть між кр-ми МВФ та приростом валов інвестицій є обернено
пропорційною;

Направлення коштів до країн, де розміщені кошти амери інвесторів;

Перевага країнам, що наслідують модель розвитку США;

Падіння ділов актив-ті у країні-реципієнті (в очікуванні траншу);

Підпорядкування економік країн-боржників економіці США та економікам ін
розвинут країн через відкриття ринків цих країн для поставок тов-в з
країн-лідерів світу.

Хоча умови МВФ не формулює в умовах кред-ня прив’язку “кредит-поставки”,
але фактично це нагадує пов’язані кредити, які отримував укр уряд на
початку 90-х рр.Більш-менш нормально Україна отримала лише програму СТФ.
Програма кредит-ня “стенд-бай”, що розпочалася після завершення програми
СТФ, так і не була завершена в Україні у визначені строки, її зупиняли,
потім поновлювали, і, нарешті, вона переросла у нову програму ЕФФ, яка
полягає тому ж обміні програми “реформ-ня” на наступні транші. Але якщо
за попередніми програмами невиконання “реформаторських” вимог фонду
призводило до зупинки подальшого фін-ня, то, за програмою ЕФФ
невиконання частини вимог МВФ все ж дозволяє отримати кредит (як показує
досвід 1999 р., з числа травневих вимог МВФ до вересня, коли НБУ отримав
наступні $180 млн., не було виконано 11 суттєвих вимог, серед яких
відміна експортного мита на насіння соняшника, шкіряну сир-ну,
врегулювання питання використання землі в якості застави, реформ-ня
апарату Кабміну, введення аукціонної форми торгівлі газом, ін.). Головна
причина такої ситуації проста: за Україною числиться борг у більш ніж $3
млрд., і фонд надає кредити рівно на суму, якої вистачає на погашення
поточних зобов’язань України перед ним же. Це відбувається, щоб
запобігти дефолту – так само як укр банки кредитують не дуже
дисциплінованих клієнтів, щоб на балансі не висіли “погані” кредити. У
той же час наявність значної заборгованості залишає МВФ важелі впливу на
деякі рішення уряду: наприклад, майже неможливо ухилитись від виконання
вимог, що прямо стосуються забезпечення зовнішніх зобов-нь (посилення
фіскальн адміністрування, приватизація великих об’єктів, структурна
перебудова держапарату). Крім того, привабливо в Україні для МВФ
виглядають спроби лібералізації зовнішньої торгівлі, принаймні її
декларування, державна політика, направлена на недопущення дефолту за
зовнішн зобов-ми.

129. Проблема зовнішньої заборгованості України і шляхи її розв’язання.

У країнах з перехідн економікою проблеми зовнішньої заборг-ті (ЗЗ) були
викликані труднощами ринков трансформ-ї централізов-х екон-к,
недостатніми обсягами золотовалютн резервів, слабкими експортн
можливостями, внутрішньою економічн дезінтеграцією. Україну можна також
віднести до таких країн. У більш загальному вигляді виділяють 2 групи
причин зростання ЗЗ – внутрішні і зовнішні. У складі внутрішніх ф-рів
виділ-ть такі:

Об’єктивні:

Загальна екон відсталість;

Структурні диспропорції в економіці;

Внутр політ нестаб-ть;

Слабкий розвиток нац фінансов сис-ми

Суб’єктивні:

Прорахунки в екон політиці та орієнтаціії зовн торгівлі;

Помилки у політиці позичання та неефективне викор-ня позик.

У складі зовнішніх ф-рів виділяють такі:

Загальне погіршення умов міжн торгівлі;

Зміна кон’юнктури світов товарн ринків;

Протекціонізм;

Зміни напрямків і обсягів інвестиц потоків.

З метою порівняння країн ЗЗ, крім її абсолютного значення, визначається
також граничними значеннями: співвідношення зовнішнього боргу і ВНП
(50%), боргу і експорту товарів і послуг (75%); приросту боргу і
експорту (30%); приросту боргу за рахунок нарахування процентів щодо
експорту (20%). Якщо 3 з 4 показників країни перевищили граничний
рівень, вона вважається країною з високим рівнем заборгованості. За
даними Світов банку, для України за 1994-1996 рр. перші два показники у
середньому знаходились на рівні 18% і 48%, що класифікується як середній
та незначний рівень ЗЗ відповідно. Для порівняння, за той же період
середні значення цих двох показників у деяких ін країнах склали: у РФ –
25 і 97%; у Польщі – 31 і 102%; у Туреччини – 47 і 184%; у Чилі – 48 і
166%; у Бразилії – 26 і 293%.

ЗЗ оцінюється кількісно, крім її абсолютних обсягів, граничними
значеннями: співвідношення зовнішнього боргу і ВНП (50%), боргу і
експорту товарів і послуг (75%); приросту боргу і експорту (30%);
приросту боргу за рахунок нарахування процентів щодо експорту (20%).
Якщо 3 з 4 показників країни перевищили граничний рівень, вона
вважається країною з високим рівнем заборгованості. За даними Світов
банку у період 1994-1996 рр. перші два показники для України сягали
рівня 18 і 48% відповідно, що класифікується як середній та незначний
рівень ЗЗ. Для порівняння, за той же період у деяких ін країнах ці
пок-ки склали: у РФ – 25 і 97%; у Польщі – 31 і 102%; у Туреччині –51 і
184%; у Чилі – 48 і 166%; у Аргентині – 31 і 323%.

За даними Мінфіну, ЗЗ України станом на середину травня 2000 р. склала
$10,949 млрд.; станом на відповідну дату 1998 р. вона складала $10,656
млрд. таким чином, відбувається незначне (приблизно 1-1,5% щорічно)
зростання ЗЗ. Зважаючи на активне запозичення Україною фінансових
ресурсів зовні, ці дані говорять про управління нею своїми зовнішніми
зобов’язаннями на досить високому рівні. З іншого боку, існує проблема
об’єктивної оцінки ЗЗ, і тому, найвірогідніше, офіційні дані про ЗЗ
дають уявлення лише про нижню межу оцінки реальної ЗЗ. За різними
оцінками, реально ЗЗ України може сягати від 12 до 15 млрд дол. Такі
розбіжності, зокрема, виникають через труднощі в оцінці українського
боргу Росії за енергоносії. Таким чином, Україна є країною з середнім
рівнем ЗЗ.

Можливими шляхами розв’язання проблеми ЗЗ є:

Направлення частини експортн виручки на погашення ЗЗ;

Часткове списання державних боргів;

Сек’юритизація (випуск банками ЦП на розмір ЗЗ);

Продаж боргових зобов-нь банкам третіх країн.

Окремо можна виділити колективні методи вирішення проблеми:

Створення міжнародн гарантійн фондів;

Використання пільгових кредитів МВФ під погашення ЗЗ;

Проведення структурних реформ економіки за сприяння міжнародн фін-кред
орг-й.

130. стан і проблеми міжнародного виробничого кооперування в Україні.

Міжнародна виробнича кооперація передбачає існування спеціалізованих на
основі МПП підприємств, які взаємодіють один з одним на одному або на
різних стадіях виробництва готової продукції або переробки сировини. У
контексті спільної господарської діяльності підприємств республік
колишнього СРСР найбільшого розвитку набули міжнародні коопераційні
зв’язки українських підпр-ств з партнерами з країн СНД, насамперед РФ.
Однак слід зазначити, що дезінтеграційні напрямки прийняття рішень
молодими незалежними державами у перші роки незалежності призвели до
розриву іноді найефективніших та безальтернативних у даних умовах (для
обох сторін) коопераційних відносин. Особливо рішуче стала на шлях
самозабезпечення та внутрішнього замикання технологічних циклів РФ.
Україна, на відміну від свого сусіда, не змогла швидко та у деяких
випадках взагалі – знайти заміну традиційним партнерам всередині країни.
Це стало одним з найпотужніших факторів економічного спаду в країні.

Сьогодні стало очевидним те, що повноцінної заміни колишнім партнерам
просто не існує у даних умовах, так само як і те, що західні
підприємства часто нездатні кооперуватись з українськими не лише через
невідповідність різних технічних стандартів, але й через суперечність
інтересів щодо розвитку найперспективніших обробних галузей (тобто
бажання залишити українській стороні ту частину циклу вироб-ва
продукції, на якій створюється невелика частина додаткової вартості –
вир-во сир-ни та напівфабрикатів, остаточне збирання продукції з готових
вузлів та агрегатів). Тому у структурі коопераційних зв’язків україни і
досі найбільше значення мають зв’язки з підприємствами країн СНД, а
насамперед – з РФ. Розвиток саме цієї сфери взаємодії є
найперспективнішим для багатьох українських виробництв. Одним з
найамбіційніших проектів відтворення виробничої кооперації, є проект
створення фінансово-промислових груп (ФПГ). Цей проект передбачав
кооперацію не лише у виробничій, але і в науково-технічній сфері.
Зокрема, існують реальні передумови формування таких
виробничо-технологічних комплексів:

“Трансхром” (видобуток хромітових руд, вир-во метану і пропану);

“Трансметалпрокат” (вир-во металопрокату і газових труб великих
діаметрів);

“Трансстирол” (вир-во стирольних пластиків);

“Трансмет” (вир-во металургійн продукції);

“Фосфорхім” (вир-во фосфорн добрив);

“Трансцукор” (технології вирощ-ня цукров буряків і вир-ва цукру);

“Трансмаш” (транспортне машинобуд-ня)

“Транснафтотруба” (вир-во труб нафтового асортименту)

Але створення ФПГ наштовхнулося на проблему узгодження принципових
положень законодавчого регул-ня на національн та міжнародн (двосторон)
рівнях. В україні найбільші суперечки виникли у питаннях щодо пільг ФПГ,
місця банківського капіталу у таких стр-рах.

У контексті загальносвітового розвитку (тенденцій до об’єднання
банківськ кап-лів і можливостей пром підпр-ств) переваги
великомасштабного бізнесу на коопераційній основі на міжнародних ринках
майже безальтернативний.

Однією з галузей, де Україна плідно кооперується з російськими
підприємствами, є авіаційна (вир-во літаків Ан-70, авіадвигунів для
російських літаків і гелікоптерів).

Зважаючи на офіційно проголошений курс інтеграції України до ЄС досить
складним у сучасних умовах буде завдання встановлення і пожвавлення
коопераційних відносин із західними підприємствами. У цьому напрямку
можна використати кооперацію з колишніми партнерами по РЕВ як “трамплін”
на захід, оскільки такі країни, як Польща, Чехія, Угорщина є одними з
найреальніших кандидатів до вступу до ЄС. Правда, ці країни самі змушені
вирішувати схожі проблеми, адже європейська економіка прагне до дедалі
більшої замкнутості, насамперед у сфері виробничої кооперації.

132. Валютний ринок України і особливості його функц-ня.

Валютний ринок (ВР) – це офіційні центри, де відбувається купівля-продаж
іноземних валют на основі попиту та пропозиції.

1. Формування валютного ринку України (ВР) пов’язане з процесами
трансформування укр економіки. Функціонування купону на початк етапі
форм-ня ВР розглядається не як обіг національної валюти, а як заміна
готівкового рубля. Відсутня система національного регулювання ВР, курс
відносно інших валют визначався через крос-курс стосовно російського
рубля, який відігравав також роль ключової резервної валюти.

2. Другий етап розпочався з виходу Укр з рублевої зони в кінці 1992
р..У 1993р головною ознакою ВР стало запровадження ел-тів системи його
регулювання. З прийняттям низки законодавчих актів була створена
юридична основа для подальшого розвитку ВР.

3. Наступним етапом (08.1993-08.1994) у розвитку ВР була спроба
створення державної валютної монополії (запроваджено фіксований вал.
курс, та аукціонний продаж інвалюти через тендерний комітет та ін.) В
результаті цих заходів гальмувався експорт та стимулювався імпорт, що
призвело до зменшення вал надходжень в Укр. та різким зростанням попиту
на інвалюту.

4. Четв.етап: період лібералізації ВР та відносної стабілізації вал
курсу карбованця: відновлення роботи Валютної біржі розроблено систему
заходів для наближення та уніфікації офіційного та ринкового курсу
валюти, встановлення вал курсу за результатами торгів на вал біржі. Ці
заходи направлені на децентралізацію ВР, в результаті: збільшилася
пропозиція інвалюти та стабілізувався курс укр карбованця, створені
значні вал. резерви, знизилися темпи інфляції. Всі ці фактори разом з
повним контролем НБУ над фінансовою ситуацією країні створювали
сприятливі умови для проведення грошової реформи (09.1996).

Сучасний стан на ВР:

Функціонування гривні у 1997 р. відбувалося без потрясінь (девальвувала
на 0,3%) Та в1998р внаслідок російської фін. кризи – на 80%, 1999 – на
52%.

Проте це неєдиний чинник падіння гривні, крім того:

неефективність регулятивних методів НБУ

тиск зовнішніх боргів

політичний чинник, пов”язаний з виборами Президента.

В цих умовах ринкові механізми не здійснювали стабілізаційного впливу
на ВР. Тому НБУ змушений був тримати курс гривні незмінним та формально
продовжувати політику валютного коридору, дія якого закінчилася в кінці
1998р.

Та МВФ виступив проти стримування падіння курсу та адмістративних
методів регулювання ВР. Лібералізація ВР та відмова від фіксингу на УМВБ
були умовами кредитування Укр і лише за цих умов можна було поповнити
валютні резерви Укр. Валютні резерви – це джерело стабільності
національних грошей та гарантія погашення зовнішніх боргів. Слід
зазначити, що іншою причиною лібералізації ВР стало прагнення вирішити
проблеми зовнішньоекон. розрахунків, спричинені дисбалансом попиту і
пропозиції валюти та обмеженим доступом до ЇЇ купівлі. Важливим кроком
на шляху до лібералізації ринку стало відкриття міжбанківського ВР.
Лібералізація ринку стимулювала низку позитивних тенденцій:

збалансувалися попит та пропозиція валюти,

збільшилися обсяги ринку(майже вдвічі),

почав діяти ринковий механізм курсоутворення гривні.

Зараз вибір політики курсоутворення за НБУ. Та зрозуміло, що вал
коридору не передбачається. Нині до розгляду запропоновано два варіанти
курсової політики:

Німецькі експерти пропонують запровадити систему повзучої прив”язки
курсу гривні до ам. долара та євро.

Другим варіантом є повна лібералізація курсоутворення: запровадження
режиму вільного гнучкого курсу та відмова НБУ від політики жорстких
обмежень на купівлю валюти банками. Цю ідею відстоює С. Тигипко.

134.Страхування міжнар-х операцій в Укр.

Страхування ЗЕ ризику – комплекс видів страхування, які забезпечують
вітчизняних і зарубіжних учасників тих чи ін. форм міжн-ї співпраці. Він
включає стр. експ-імп вантажів, засобів транспорту, які їх перевозять,
будівельно-монтажного ризику експортних кредитів, міжнар.
торгово-промислових, ін. виставок, котрі створюються спільно з іноз.
фірмами, майна діючих на нашій території іноз. компаній і працюючих в
інш. кр-х укр-х організ-й. Страхування цивільної відпов-ті укр-х та
іноземних учасників іноземного співр-ва і ін. Відповідні страхові
операції здійснюються у конвертованій і націон-й валюті.

Юридично для більшості видів страх. укладення договорів є добровільним,
однак сам характер угод про товарні поставки. (Підряди на будівництво та
перевез-ня, про оренду того чи ін. майна) як правило, враховує
страхування як неодмінну передумову дії договору. Залежно від змісту
відповідних контрактів витрати на страхування може нести будь-яка із
сторін; вона вибирає страхову компанію та умови страхування .
орієнтуючись на власні інтереси та інтереси вітчизняних страхових
організ-й. Під час експорту укр. товарів пріоритет мають контракти,
укладені на умовах СІФ, які включають витрати на страхування в продажну
ціну прод-ї. Під час імпорту Укр-ю прод-ї перевага надається договору на
умовах ФОБ. Коли купівельна ціна не містить затрат на страхування , щоб
витрати могли бути застраховані в Укр.

Особливе місце серед інш видів страхування займає стр. кредитного
ризику. Об’єктами стр. є комерційні кредити, надані покупцеві.
Банківські позики постачальнику чи покупцеві, зобов’язання та
поручительства за кредитом, довгост. інв-ї тощо.

Серед різновидів цього стр. своїми специфічними особл-ми виділяється
страх. експортних кредитів, яке охоплює всі згадані та низку ін. видів
стр.(стр. валютного ризику, стр. від інфляції, стр. витрат на входження
експортера на новий ринок.)

Стр. кред-го ризику захищає інтереси продавця чи банку кредитора на
випадок неплатоспроможності боржника чи несплати боргу з ін. причин. Цей
ризик може бути у двох видах: він випливає або з достатньо повного
знання експортером і банкіром даних про фінансовий стан покупця, або з
розходжень між продавцем і покупцем у питанні про відповідність товару
умовам торгової угоди.

Серед основних видів захисту від валютного ризику в Укр. виділяють
наступні:

Валютні застереження. В умовах значних коливань вал. Курсів валют
виникають втрати чи виграші для партнерів. Для захисту від можливих
валютних втрат, пов’язаних із курсовими коливаннями, застосовують так
звані вал. застереження. Суть цих застер. полягає у встановленні в
контракті, а саме у двох його статтях – ціна товару та умови платежу –
таких умов , які б звели до мінімуму можливі вал-ні втрати.(встановлення
в якості валюти ціни і вал. платежу стійкої валюти). Золоте
застереження: валюта ціни прив’язується до свого офіційного золотого
вмісту. Наслідок цих застережень – при курсових коливаннях сума платежу
зберігається в еквіваленті валюти, до якої прив’язана валюта ціни чи в
початковому золотому вмісті.

Вибір валюти ціни контракту. На основі прогнозування , визначення
можливої тенденції вал. Курсів обирається валюта ціни контракту.

Хеджування здійснюється на основі використання форвардних, ф’ючерсних,
опціонних контрактів.(фіксується ціна на момент укладання контракту з
поставкою відповідного товару на термін.)

142. Організація міжнародної економічної діяльності на українських
підприємствах.

Як правило, під терміном “підприємство” у контексті даного питання
розуміють нефінансову організ-ю, що здійснює міжнародні торговельні
операції (експорт-імпорт). Для здійснення таких операцій у стр-рі
підпр-ва звчайно орг-ся спеціальний зовнішньоторговельний відділ (ЗТВ).
Основні задачі ЗТВ за напрямками діяльності такі:

Експорт (імпорт):

Збір інформ-ї про продукцію, яку п-во планує експорт-ти (заявок на
імпорт тов-в);

Здійс-ня калькуляції цін на експортну (імпортну) прод-ю з урах-ням
різних умов поставки;

Підготовка рекламних мат-лів, проспектів, листів;

Аналіз інформ-ї про продаж товарів у минулому, їх рух;

Складання приблизного переліку потенційн спож-чів за групами (збір
інформ-ї про потенційн продавців);

Підготовка і розсилка оферт на експортні т-ри потенційним покупцям
(запитів на імпортні т-ри, аналіз технічних характеристик і цін);

Переговори за контрактом та його укладання;

Попередня проробка та укладання агентських угод;

Забезпечення упаковки і транспортування; виконання митних процедур;

Забезпечення отримання (здійснення) платежу;

Вирішення питань, пов’язан з гарантійним і післігарант обслуг-ням;

Врегул-ня спірних питань за контактом.

Участь підпр-ва у виставках і т.п.:

Збір інформ-ї про виставки;

Ведення переписки і оформ-ня док-ції по виставкам;

Підготовка тов-в до виставки;

Забезпечення транспорт-ня і викон-ня митн процедур;

Забезп-ня платежу по виставці, участь і оцінка рез-тів участі;

Продаж тов-в на виставці (повернення їх з виставки);

У стр-рі ЗТВ виділяють 2 групи працівників: групу експорту та групу
імпорту, діяльність яких контролює начальник ЗТВ.

Група експорту (імпорту):

Старший спеціаліст ЗТВ по експорту (імпорту):

Розподіляє обов’язки між працівниками експортн (імпортн) групи,
контролює їх роботу та приймає звітність;

Звітує перед начальником ЗТВ у цілому по роботі групи і по окр
контрактам;

Контролює переписку за контрактом;

Здійс-є переговори за контрактом, бере участь у підготовці та укладання
агентських угод;

Слідкує за забезп-ням отрим-ня (здійс-ня) платежу і керує врегулюванням
суперечок разом з начальником ЗТВ;

Бере участь у виставках .

Спеціаліст по експорту (імпорту), (їх кіль-ть визначається номенклатурою
і загальними обсягами експорту):

Збирає дані по тов-м , що плануються до експорту (імпорту);

Готує і оформлює (збирає) рекламні матеріали;

Складає списки потенційних покупців (продавців);

Здійснює іншу технічну роботу (див. задачі ЗТВ з експорту та імпорту)

Спеціаліст по транспорту:

Бере участь у калькуляції цін на експортну продукцію з урах-ням
транспортування;

Збирає інформ-ю про правила транспортування, док-цію, визначає можливі
шляхи транспорт-ня експортних та імпортних вантажів;

Встановлює контакти з транспортн орг-ми та веде з ними роботу;;

Забезпечує пакування експортн вантажів, бере участь в орг-ї експортн
комісії;

Забезпечує транспорт-ня імпортн вантажів;

Спеціаліст по транспорту і митниці:

Бере участь у калькуляції експортн цін з урах-ням митних витрат4

Збирає інформ-ю про митні правила і док-цію;

Встановлює контакти з митницею та веде з нею роботу;

Оформлює митні процедури при відправці експортн/отрим-ні імпортн
вантажів;

Займається врегулюванням митного статусу тов-в у агентів та неповернутих
тов-в з виставки.

Інокореспондент (відповідає поняттю секретар-перекладач, їх кіль-ть у
ЗТВ залежить від загального обсягу операцій):

Займається підготовкою рекламних матеріалів;

Готує та розсилає запити (оферти);

Веде переписку за експортн (імпортн) контрактами;

Перекладає тексти оферт і контрактів, телексів та ділових листів, техн і
юрид док-ції.

Наведена стр-ра ЗТВ досить умовна, адже спеціалізація окремих
працівників може визначатися географічним чи товарним критерієм. Для
усіх працівників ЗТВ бажане знання хоча б однієї іноз мови, для старших
спеціалістів та інокореспондентів ця умова є обов’язковою. Утримання ЗТВ
є досить витратною справою, тому на дрібних та середніх підприємствах з
невеликою номенклатурою експортних та імпортних тов-в функції
працівників ЗТВ виконують звичайні працівники. Необхідною умовою
здійснення міжнародних операцій є забезп-ть підпр-ва технічними засобами
зв’язку: факсом, телексом, модемом.

143. Підприємства з іноземними інвестиціями в Укр. Особливості створення
і функціонування.

В Україні міжнародне СП розглядається як самостійний вид ЗЕД , а
створення СП за участю іноземних партнерів як одна з форм здійснення
іноз. інв. до СП Укр. належать підприємства будь-якої правової форми
створені відповідно до законод. Укр. ,якщо протягом календарного року в
його статутному фонді є кваліфікаційна іноземна інв., що становить не
менше ніж 20% статутного капіталу і водночас не менше від суми,
еквівалентної певній к-ті дол. США. В Укр. можливо створення підпр. з
іноз. інв. у наступних правових формах: АТ, ТОВ, тов. з додатковою
відпов., повне товариство, командитне тов.

Згідно з чинним законодавством, на терит. Укр. СП може бути створене:

Шляхом його заснування

Внаслідок придбання іноз. інв-ром частки участі у діючому під. без іноз.
інв-ї

Через придбання юридич-ю чи фіз-ю особою Укр. частки участі у під-ві зі
100% іноз. інв.

Національним урядом рекомендовані наступні рівні пріоритетності
створення і діяльності СП:

Подолання залежності Ук. від імпорту

Структурна перебудова екон-ки, створення сучасної галузевої структури

Вир-во товарів широкого вжитку

Реалізація цілей, що сприяють ввозу капіталу у вигляді СП, має
забезпечити оновлення техніко-технологічної бази без залучення власних
валютних коштів, використання потенціалу іноземного партнера для
виробництва конкурентоспроможної продукції, розширення експорту прод-ї з
використанням торгової марки партнера, його збутової мережі та мережі
техобслуговування за рахунок одержання від іноз. партнера матеріалів
,які не виготов. Чи дефіцитні, комплектуючих виробів, вузлів і деталей,
поділ з іноз. партнером комерц-го ризику.

Як необхідні умови політико-правового середовища для розвитку СП
розглядають

Політичну стабільність держави

Позитивне ставлення до іноземних інвест-й

Наявність нормативно-правових регуляторів, їх надійність і доступність а
також передбачуваність змін.

Одним з надзвичайно важливих факторів активізації залучення іноз. інв. є
створення вільних економічних зон. На сьогоднішній день існує значна
проблема правового забезпечення ефективного функціонування ВЕЗ. Вже
функціонують ВЕЗ в таких областях: Донецька, Миколаївська, Херсонська. в
Закарпатському рег-ні. Але нажаль фактичні обсяги інв. в ці регіони
відрізняється від запланованих.

Суттєве скорочення іноз. інв. обумовило також скасування пільгового
режиму іноз. інв-ня.

133. Особливості міжнародних розрахунків в Укр.

Міжнародні розрахунки – система регулювання платежів за грошовими
вимогами і зобов’язаннями, що виникають між організаціями, громадянами і
організаціями, які перебувають на терит. Різних країн , на основі
економічних, пол-х, науково-техн і ін. відносин. МР включають з одного
боку умови і порядок здійснення платежів, вироблені практикою і
закріплені міжн. документами і звичаями, з іншого боку – щоденну
практичну діяльність банків щодо їх проведення.

Загальні принципи МР встановлюються міждерж-ми угодами. Докладні умови
чітко формулюються в ЗТ контрактах. Ці умови включають такі основні
елементи : валюту ціни, валюту платежу, форми розрахунків через які ці
розрахунки здійснюватимуться. Відповідно до практики, що склалася в
даний час в Укр. застосовуються такі основні форми МР:

Документарний акредитив, інкасо, банківський переказ, відкритий рахунок,
аванс. Найбільш поширеною формою реалізації ЗТ платежів в Укр. є
авансові платежі.

49. Мотивація прямого зарубіжного інвестування на мікро- та
макроекономічному рівні.

На макрорівні особливості розрізняють як мотивацію країн базування так і
мотивацію приймаючих країн.

Традиційно для країн базування вирішальним є фактор, пов’язаний з
балансом ввозу та вивозу капіталу. З цих позицій виділяють 3 групи
країн:

1. переважно експортери кап-лу

2. переважно імпортери кап-лу

3. з рівновагою експорту та імпорту кап-лу

Для приймаючих к-н привабливість ПЗІ обумовлена багатьма факторами:

? вони отримують доступ до сучасних технологій та управлінського
досвіду; збільшуються економічні потужноcті

? з’являються не тільки нові матеріальні та фінансові р-си, а й
мобілізуються та ефективніше використовуються національні

? стимулюється конкуренція з усіма позитивними наслідками цього явища.

З іншого боку існують негативні наслідки імпорту кап-лу:

? інвестування як правило пов’язане з подальшим вивозом (репатріацією)
П;

? дуже часто мотивація іноземного інвестора і нац цілі не співпадають;
іноді спостерігається дискримінація нац сектору тощо;

інох інвестиції іноді є не каналами передачі технологій, а їх “вивозу”;

крупні іноз інвестори як правило “домовляються” з місцевою оліго- або
монополією, що нівелює (послаблює) фактор крнкуренції;

нерегульоване залучення крупних іноз кап-лів може спричинити (обумовити)
соц напруженість в сус-ві

Наявність як позитивних так і негативних впливів ПЗІ на економіку
обумовлює необхідність регулювання міжнародної інвестиційної діяльності
на нац, міжнар та глобал рівнях.

На мікроеконоічному праматичному рівні можна виділити 3 групи мотивів
для інвестування за кордон:

виробничо-економічна мотивація:

зменшення капітальних витрат і ризиків;

придбання нової сировини чи нової виробничої бази;

розширення діючих виробничих потужностей;

реалізація переваг нижчої вартості факторів вир-ва;

запобігання циклічності та сезонності вир-ва

маркетингова мотивація:

нові канали збуту;

проникнення на конкретний географічний ринок;

пристосування до приймаючих країн

інші мотиви:

пропагандистські (престижні);

персональні;

екологічні

144. Спеціальні (вільні) економічні зони в Українії

За останні десятиріччя вільні економічні зони отримали широке
розповсюдження в світовій економіці. В даний час існує більше 4 тис СЕЗ
всіх видів, через які проходить до 20% світового товарообороту, а
розвинена система офшорного бізнесу, основу якої складають офшорні зони,
забезпечує до половини міжнародного руху кап-лу.

Першою в Україні була Північно кримська експериментальна економічна зона
“Сиваш”(1995, діє до 2001). Не є класичною СЕЗ, а тільки має деякі її
елементи. Немає чітко сформованих цілей її заснування, не визначено її
функціональний тип та галузеву спеціалізацію, не встановлено чіткого
переліку пріоритетів. Встановлені пільги мають дуже обмежене коло дії і
полягають у зниженні тільки орендної плати за землю (до 15%). Її строк
дії та надмірна обережність при її утворенні спричинили надто скромні
результати її діяльності.

СЕЗ “Славутич” (1998, до 1 січня 2010), організована з метою створення
нових робочих місць для працівників ЧАЕС, що вивільняються у зв’язку з
закриттям станції. Передбачає звільнення від ввізного мита та ПДВ
імпорту сировини, матеріалів, устаткування та обладнання, що призначене
для використання на території СЕЗ (крім підакцизних товарів); від сплати
внесків до деяких держфондів (ЧАЕС, інноваційного, на обов’язкове соц
страхування на випадок безробіття), звільнення (зменшення) оподаткування
прибутку для під-в, що відповідають певним вимогам.

СЕЗ “Донецьк” та “Азов” (строком на 60 років). Введено також спеціальний
режим інвестиційної діяльності строком на 30 років на територіях
представлених 17 містами Донецької обл. Передбачає звільнення від сплати
ввізного мита та ПДВ товарів ввезених з-за меж митної території Укр. для
використання в межах СЕЗ; прибуток платників податків оподатковується за
ставкою 20% незалежно від форми власності; звільняється від
оподаткування репатріація нерезидентами доходів походженням з території
зони; суб’єкти підприємницької д-сті звільняються від сплати внесків до
Держ інноваційного фонду. По суті, прикриваючись ідеями СЕЗ, в дОнецьку
знижено на 1/3 податковий тиск на діючі підприємства, чого однозначно
недостатньо для ефективної економічної д-сті СЕЗ.

СЕЗ “Закарпаття” та “Полісся” створюють враження, що СЕЗ в Україні
покликані вирішувати тільки соціальні питання.

Недоліки створення СЕЗ в Україні:

Укази Президента щодо СЕЗ містять рішення про заснування СЕЗ і у
доручають відповідним органам розробити пакет необхідних
нормативно-правових актів, у тому числі і техніко-економічне
обґрунтування. Тобто рішення приймається з мотивів швидкого радикального
поліпшення соц-екон або екологічної ситуації, а розрахунки його
фінансово-економічної ефективності відходять на другий план.

створюється багато СЕЗ (і в тому числі – кілька зон одного типу), які
охоплюють значну територію і велику кількість суб’єктів підприємництва,
але не мають відпрацьованої нормативно-правової бази.

у створених СЕЗ основна увага приділяється наданню податкових пільг, а
не створенню соціально-економічної перспективи. Податкові пільги можуть
зацікавити місцевих підприємців, але майже однозначно не є дуже
важливими для великого міжнародного інвестора.

143. Підприємства з іноземними інвестиціями в Україні, особливості їх
створення та функціонування.

Інвестиційна діяльність в У регулюється законом У “Про інвестиційну
діяльність” 1991р. та законом У “Про режим іноземного інвестування”
1996р.

Іноземні інвестиції – це цінності, що вкладаються іноз інвесторами в
об”єкти інв діяльності У-ни відповідно до законодавства У-ни з метою
отримання прибутку або досягнення соціального ефекту.

Іноз інвестори – суб”єкти, що проводять інвест діяльність на території
У:

– юридичні особи, створені відповідно до законодавства іншого, ніж
законодавство У-ни;

– фіз. особи-іноземці без ПМЖ на території У і необмежені у
дієздатності;

– іноз держави, міжнар урядові та неурядові організації.

В У дозволяється здійснювати іноз інвест в наступних видах:

– іноз валюта, що визнається конвертованою НБУ;

– валюта У при реінвестиціях, що здійснюються на території У;

– будь-яке рухоме та нерухоме майно та пов”язані з ним права;

– цінні папери;

– права інтелектуальної власності;

– права на здійснення господарськ діяльності, включаючи права на
користування надрами та природними ресурсами.

В У іноземне інвестування має такі форми:

– часткова участь у підприємствах, що створюються спільно з українськими
фіз та юр особами, або придбання частки діючих п/п.

– створення п/п, що повністю належать іноземним інвесторам, а також
філій та представництв, або придбання у власність діючих п/п повністю.

– придбання незабороненого законодавством У рухомого та нерухомого майна
шляхом прямого одержання майна або у вигляді цінних паперів.

– придбання самостійно або за участю українських фіз чи юр осіб прав на
корисування землею чи прир рес.

– здійснення інвест діяльності на підставі концесійних договорів,
договорів про виробничу кооперацію та інші види інвест діяльності.

Об”єктами іноземних інвестицій в У може бути будь-яке майно, в тому
числі основні фонди та оборотні кошти, ЦП, цільові грошові вклади,
НТП-продукція, інтелектуальні цінності та майнові права.

П/п з іноземними інвестиціями – це п/п буь-якої орг-правової форми,
створене відповідно до законодавства У, іноземна інвестиція у
статутному фонді якого становить не менше 10%.

П/п з іноземними інвестиціями створюються і діють у формах,
передбачених законами У “Про піприємства” та “Про госп товариства”.
Майно, що ввозиться на терит У як внесок іноз інвестора до статутного
фонду п/п з іноземними інвестиціями, крім товарів для реалізації або
власного споживання, звільняється від обкладання митом. Таку інвестицію
забороняється відчуджувати протягом 3 років. При достроковому
відчудженні мито стягується на загальних підставах.

Продукція п/п з іноземними інвестиціями не підлягає ліцензуванню чи
квотуванню за умови її сертифікації як продукції власного виробництва. В
У обов”язкова реєстрація іноземних інвестицій. Припинення івест
діяльності відбувається на підставі рішення іноз інвестора або
уповноваженого держ органу.

Іноземним громадянам та особам без громадянства земельні ділянки у
власність не передаються. Для п/п з іноземними інвестиціями земельним
кодексом У передбачене право постійного або тимчасового користування
землею та тимчасового користування землею на умовах оренди. Іноз
інвестори мають право приймати участь у приватизації державного майна. З
1993 по 1997р.р. щорічно видавалися постанови КМУ, в яких визначалися
переліки об”єктів, приватизацію яких доцільно здійснювати із залученням
іноземних інвестицій.

Особливості здійснення інвест діяльності у спеціальних ек зонах на
території У визначаються законом У “Про загальні засади створення та
функціонування спеціальних вільних економічних зон”.

139. Митне регулювання експортно-імпортних операцій в У.

Митний тариф (МТ) – центральний інструмент МТ регулювання зовнішньо-ек
діяльності. Законом У “Про Єдиний МТ” визначено порядок застосування МТ
в У. В У застосовуються такі види мита: адвалерне (у% до митної
вартості), специфічне (у встановленому грош виразі), комбіноване
(комбінація двох вищезгаданих). На деякі товари можуть встановлюватися
сезонні мита. Особливі види мита (компенсаційне, антидемпінгове,
спеціальне) встановлюються як захисні заходи щодо вітчизн виробників.
Мито нараховується на товари набазі їх митної вартості.. В У митна
вартість – це ціна, що фактично сплачена чи підлягає сплаті за товар на
момент перетинумитного кордону У. Існують такі способирозрахунку миттної
вартості товарів: 1. за ціною угоди 2. за ціною угоди щодо ідентичних
товарів 3. за ціною угоди щодо подібних товарів 4. На підставі
віднімання вартості 5. за мінімальною митною вартістю 6. за експортною
митною вартістю 7. за формулою.

1. – До митної вартості включається ціна товару, зазначена в
рахунку-фактурі, а також такі фактичні витрати, якщо вони не включені до
рах -фактури: на транспортування, навантаження, розвантаження,
перевантаження та страхування до пункту перетину митного кордону;
комісійні та брокерські, що були нараховані до моменту перетину кордону;
плата за використання об”єктів інтелектуальної власності.

2. – визначається за ціною товарів, однакових за всіма ознаками з
товарами, що оцінюються.

3. – оцінюється за ціною товарів, що хоча і не є однаковими за всіма
ознаками, проте мають схожі характеристики і складаються з однакових
компонентів, виконують однакові функції у порівнянні з товарами, що
оцінюються , тоа вважаються взаємозамінними.

4. – обчисляється відніманням від ціни товару звичайних надбавок на
прибуток, ввізного мита, побатків та зборів, сплачених у зв”язку з
митним оформленням товарів.

5. – якщо на імпортований товар відповідною постановою КМУ встановлено
мінімальну митну вартість, то основа нарахування митних платежів має
бути не менша від цієї вартості.

6. – визначається на основі ціни, що буде сплачена або підлягає сплаті
за ці товари. Ця вартість підтверджується калькуляцією витрат на
виробництво одиниці товару на підставі комерційних, трн, банківських,
бухгалтерських та ін документів, що містять відомості про вартість
товарів.

7. – передбачається, що у контракті відсутня фіксована ціна товару та
встановлено лише умови її визначення, і розрахунок проводиться на основі
формули розрахунку ціни на визначену дату або за біржовими котуваннями
на дату продажу товару.

При роззробці ставок нац МТ враховується різниця між внутр та світовими
цінами, усередниними за групою товарів. Далі ставки уточнюються за
такими критеріями: економічні інтереси держави в цілому; інтенреси нац
виробників та споживачів; можливість заміни імпортної прод вітчизняною;
інтереси збереження прямих зв”язків, виробничої кооперації; сприяння
виробництву товарів експортного призначення; доцільність обмеження
імпорту деяких товарів або підвищення прибутків держбюджету від їхнього
імпорту та ін.

Згідно законодавства У ввізне мито є диференційованим. Застосовуються
преференційні (застосовуються до товарів тих країн, які входять разом з
У до митних союзів або утворюють спеціальні митні зони) та пільгові (до
товарів тих країн або економічних союзів, які користуються в У режимом
найбільшого сприяння або національним режимом ) ставки МТ. У уклала
угоди про вільну торгівлю щодо умов звільнення від сплати імпортного
тарифу станом на кінець 1998р. з такими країнами Азербайджан, Білорусь,
Вірменія, Грузія, Молдова, Узбекистан, Росія, Туркменістан, Естонія,
Латвія, Литва, Киргизія, Казахстан. До товарів всіх інших країн, з якими
не укладено угод про вільну торгівлю та торгговельно-ек угод про надання
режимуи найбільшого сприяння або нац режиму, а також товарів, країну
походження яких не встановлено, застосовуються повні ставки МТ.

Згідно з рішенням, ухваленим Радою глав урядів СНД, умови звільнення
від сплати мита передбачають дотримання таких правил, як безпосередня
закупівля, пряме відвантаження, пряме транспортування. Такі звільнення
передбачені за умови надання сертифікату похолдення товару за формою
СТ-1. При ввезенні товарів з країн Балтії окремими угодами передбачено
представлення сертифікатів походження товарів типу EUR-1 та EUR-2.

Умова “безпосередня закупівля” означає, що для звільнення від сплати
імпортного мита укр суб”єкт зовніш-економ діяльності має укласти
контракт купівлв-продажу безпосередньо з резидентом тієї країни, звідки
відбуватиметься імпортування товару.

Умова “пряме відвантаження” (пряме транспортування) означає, що експорт
товару має відбуватися з країни, що видає сертифікат походження своєму
резидентові під безпос5ередню партію або на всю сукупність товарів
відповідно до контракту.

148. Пріорітети укр політики в умовах глобалізації економічного
розвитку.

При розробці моделі міжнародного інтеграційного включення У у
світогосподарські зв”язки необхідно враховувати найвизначніші феномени
сучасного світового розвитку – глобалізацію, процеси регіоналізації,
технологічну революцію та транснаціональний капітал..

Одна з найважливіших умов успіху- володіння передовими стратегічними
технологіями.

Шляхи інтеграції вклячають передумови інтеграції (політико-правові,
економічні,соціально-культурні, інфраструктурні) та її особливості.
Фактори інтеграції поділяються на внутрішні, що обумовлені станом
розвитку нац економіки та зовнішні, що визначаються станом розвитку
зовнішньоекономічних зв”язків.

На сьогодні в Європі складаються передумови для розвитку загальноЄ
континентальної інтеграції з охопленням 35 країн.

Позитивними зрушеннями в бік забезпечення внутрішніх передумов
інтеграції У є, насамперед, введення в дію з 01.01.2000 нових стандартів
бухобліку, що відповідають Міжнародним, стратегія укр підприємств на
збільшення прозорості їх економічної діяльності (зокрема шляхом
проходження зовнішнього аудиту, особливо міжнародного), створення
законодавчих передумов для виходу укр підприємств на міжнародні
фінансові ринки, вдосконалення механізму приватизації та перехід до
грошового етапу приватизації держ підприємств (що є чи не найголовнішою
передумовою стабілізації та розвитку економіки У), заходи з боротьби
проти корупції (допомога США, візит Клінтона), заходи з розвитку
національного фондового ринку, наявність високорозвинутої банківської
сфери з передовою інфраструктурою, що базуєьтся на сучасних
інформаційних технологіях та ін.

До внутрішніх економічних умов, що гальмують процес інтеграції У в
західні політичні та економічні структури відносяться: проблема закриття
ЧАЕС, повільне просування У шляхом реформ, економічна криза, політична і
соціально-економічна нестабільність, несприятлива екологічна ситуація та
ін.

Саме внутрішні передумови інтеграції є визначальними, оскільки зовнішні
умови є похідними від них.

Зовнішні фактори інтеграції У на макро рівні включають передусім
міжнародні двосторонні договори У з іншими країнами та участь У в міжнар
дежавних та недержавних організаціях (Див. 141) та інтеграційних
угрупованнях.

Довгострокова мета зовн-екон політики У- вступ до ЄС; в
середньостроковому плані У прагне до створення зони вільної торгівлі з
ЄС та набуття статусу асоційованого члена в ЄС. Головний інструмент, що
регулює відносини У з ЄС – Угода про партнерство і співробітництво
(підписана 14 червня 1994; вступила в дію в 1998р.), яка передбачає
більш активне політичне співробітництво та містить положення про
створення зони вільної торгівлі. Проте, укр економіка кваліфікується як
“економіка з держ системою торгівлі” і не містить схвалення економічних
реформ в У. Угодою передбачається, що ЄС намагатиметься розглядати У ,
як країну -члена ГАТТ, хоча до цього часу вона такою не є. Головні цілі:
розвивати тісні політ контакти; сприяти торгівлі та інвест; підтримувати
У в її праненні зміцнювати демократію. Важливість цієї угоди
обумовлюється тим, що за межами СНД ЄС є найголовнішим торговельним
партнером У та основним джерелом іноземних інвестицій. Наприкінці 1994 в
Брюсселі парафовано угоду між У та ЄС про збільшення у 1995-1996 роках
майже вдвічі експорту сталі до ЄС. Важливим документом є також Глобальна
стратегія ЄС щодо розвитку відносин з У від 4 жовтня 1994р. та
відповідний Меморандум У від 14 вересня 1994р. У 1996р. ЄС затвердив
План своїх дій в У, що спрямований на досягнення двох цілей:
продемонструвати укр. керівництву всезростаючу підтримку з боку ЄС;
вивчення засобів вдосконалення методів надання допомоги і розвитку
зв”язків між ЄС та У. Створено загальний комітет, завдання якого
моніторинг економічного та торгівельного співробітництва ЄС та У. 30
червня 1999р. – Меморандум взаєморозуміння У та ЄС. У фактично не
відповідає критеріям конвергенції для вступу до ЄС. Дані станом на
2000р. : річний темп інфляціїї в У -8-10% (необхідно максимум 1,5%);
дефіцит бюджету складає (- 3%) а необхідно не більше (+3%), тобто за цим
критерієм У відповідає вимогам; рівень держборгу 42%; довгострокові
відсоткові ставки по державних ЦП в У 40-60%, а ЄС вимагається –
7-7,5%.

ЄАВТ (Європейська Асоціація вільної торгівлі)- створена в 1960 Австрією,
Вбританією, Данією, Норвегією, Португалією, Швецією та Швейцарією.
Країни виходили з ЄАВТ та вступали до ЄС. Зараз ЄАВТ включає лише три
країни: Швейцарію, Ісландію та Норвегію. Ці країни поки-що не є членами
ЄС через наявність багатих власних ресурсів.

Інтеграція Східноєвропейських країн розвивалась в межах РЕВ з 1949 по
1991рр. Особливостями сучасного етапу інтеграції Східноєвропейських
країн є створення нових субрегіональних утворень (1990 – Балтійський
ринок : Латвія, Литва, Естонія; 1992 – ЧЕС : Албанія, Азерб, Болгарія,
Вірменія, Грузія, Греція, Росія, Румунія, Туреччина, Україна. 1993 –
Зона вільної торгівлі Вишеградської групи (CEFTA); 1993 – СНД).

З 1995р. Центрально-європейська угода про зону вільної торгівлі (CEFTA)
включає 5 членів: Угорщину, Польщу, Чехію, Словаччину та Словенію. Мета
– лібералізація взаємних товарообмінів та усунення дискримінаційних
обмежень. Країни Центр та Східн Європи (ЦСЄ) – важливі
торгово-економічні партнери У. За останні роки значно зросла роль
двосторонніх стосунків між У та країнами ЦСЄ. Їм притаманні схожі
проблеми, як наприклад створення сприятливого інвест клімату, нестача
оборотних коштів. Пріоритетні напрямки вдосконалення інвест клімату:
відновлення для СП податкових привілеїв, введення под пільг для частини
прибутку, що інвестується, диференціація податкових пільг у галузевому
розрізі, усунення подвійного оподаткування прибутку, який одержує
іноземний учасник СП, формування системи страхування від політичних та
економічних ризиків. І ЦСЄ, і У бажають інтегруватися до Зах Є. Але це
важко зробити поодинці, більші шанси, якщо У та ЦСЄ об”єднають свої
зусилля. Щоб стати повноправним членом CEFTA, необхідно виконати ряд
умов : вступити до ГАТТ/ВТО, укласти договори про вільну торгівлю з
кожною країною-членом, мати статус асоційованого члена ЄС.

Відносини між У та CEFTA зможуть успішно розвиватися, якщо зовн-ек
зв”язки на рівні окремих п/п будуть стимулюватися державою , функції
якої насамперед мають включати розширення поінформованості п/п із
питань зовн-ек зв”язків з ЦСЄ (законодавство, митне та податкове
регулювання, ситуації на окремих товарних ринках), вирішення проблем у
сфері взаємних розрахунків.

Представники іноз капіталу вважають, що головні причини ризиків в У та
країнах Східної Європи – це нестабільна політ та соц-економ ситуація,
незавершеність організац-правових та економічних перетворень, висока
регулююча роль держави.

Великі резерви існують у розвитку кооперації між підприємствами, що
переробляють с/г продукцію і випускають продукти харчування, а також з
п/п інших галузей. Так , багато років Польща поставляла в У устаткування
для виробництва та переробки цукру, олії, картоплі, м”яса, а також
міні-трактори та ін с/г машини. З Угорщини надходили автобуси,
медикаменти, продукти харч. Нині в зв з перебоями в поставках запчастин
до устаткування, яке було раніше завезено з ЦСЄ в У, можна було б
використовувати як платіжн засіб нац валюту, а також перейти на обмін
машин і устаткування між п/п по взаємно преференційних цінах. Доцільно
поширювати обсяги лізингових операцій. Піприємствам, що випускають
машинотехн продукцію варто надати більше фін свободи і можливості
здійснювати бартерні операції на пільгових умовах.

В 1992р. державами Причорномор”я, а також Албанією, Азерб, Вірм та
Грецією підписано Декларацію про причорноморське ек співробітництво.
Головне завдання ЧЕС – оцінка існуючого потенціалу країн регіону та
розробка на цій базі конкретних проектів співробітництва. Створено
Чорноморський банк торгівлі та розвитку для фін інвест проектів та
кредитування країн -акціонерів. Початковий розмір статутного капіталу
банку склав 1 млрд дол. Частка У в ст капіталі ЧБТР- 13,5%. Основні
завдання У в рамках причорноморського співробітництва полягають в
розширенні експортної бази, орієнтованої на ринки сусідніх країн,
налагодження з ними виробничо-коопераційних зв”язків і наук-тхн
співробітництва, створення необхідної соц-економічної інфраструктури.
Одне з вузьких місць У – транспортна проблема (нераціональна структура
міжнародного вантажного сполучення, розрахована на перевезення масових
експ та імп вантажів, невідповідність пропускної спроможності морських
портів потребам зовнішньої торг, проблема модернізаціїх та збільшення
числа залізниць та прикордонних переходів). Розглядається можливість
створення асоціації чорноморських портів і регіонів, що підвищить роль
місцевих органів управління у формуванні ЧЕС. Вони мають сприяти
регіоналізації , залучаючи зарубіжні банківські структури до реалізації
проектів у сфері пром, транспорту, телекомунікац, туризму, охорони навк
середовища.Прагнення об”єднати зусилля міст і країн у вирішенні проблем
чорноморського регіону стало основою для створення міжнар неурядової
некомерц організації “Міжнар Чорноморський клуб”. У грудні 1992р.
прийнято статут МЧК та підписано установчий договір про його створення і
принципи діяльності. Головне завдання – створення стабільного
економічного простору, особливо сприятливого для взаємодії в сфері
бізнесу, торгівлі, екології, науки, культури, туризму.

Особливості ЧЕС: – поетапний характер реалізації угод; – селективний
підхід до участі в тих чи інших проектах; – м”який характер інтеграції,
коли участь в ЧЕС не заважає країні вступати до будь-яких інших
угруповань чи договорів.

Найважливішими зовн-ек партнерами У залишаються республіки колишнього
СРСР, що тепер об”єднані в СНД, до якого ввійшли всі члени колишнього
Союзу, крім Прибалтики.

До країн СНД У експортує переважно с/г та хім прод. Основна проблема,
пов”язана з укр Е с/г прод до СНД полягає в тому, що він зазнає сильного
конкурентного впливу з боку іноземних країн, які займаються реекспортом
укр прод.

Характерним також є постійне відставання обсягів укр експорту від імп,
що відображається у негативному сальдо торговельного балансу з країнами
СНД. Один з головних шляхів вдосконалення укр імп – це скорочення
залежності укр економіки від імпорту енергоносіїв за рахунок
вдосконалення структури виробництва та впровадження енергозберігаючих
технологій. З імп енергоносіїв тісно пов”язана проблема зовнішньої
заборгованості РФ та тиск світової спільноти на У з метою закриття ЧАЕС.

Росія – четвертий найбільший іноз інвестор в У.

150. Регіональні пріорітети інтеграційної політики У.

Поле регіональних інтеграційних пріоритетів У включає ЦЄЗВТ, СНД, ЧЕС,
ЄС, Балтійський ринок та ЄАВТ, що є елементами Європейського
континентального ринку. На сьогодні в Є сформовано кілька регіональних
та субрегіональних об”єднань. Центральне місце серед них займає ЄС, що
об”єднує 15 європейських країн. На сьогодні в Європі складаються
передумови для розвитку загальноЄ континентальної інтеграції з
охопленням 35 країн.

Росія – четвертий найбільший іноз інвестор в У.

9. Міжнародні конфлікти.

Конфлікти виникають в тому разі, якщо відносини між країнами не
відповідають рівню розвитку та характеру їхніх продуктивних сил. Це може
виражатись у перерозподілі сфер впливу. Наприклад причини першої
світової війни були в тому, що вплив різних розвинених країн на залежні
території був непропорційним. Так Німеччина, що була достатньо
розвиненою в промисловому плані на світову арену вийшла пізніше за інші
країни, а тому мала недостатню кількість колоній (відносно свого
потенціалу до їхньої експлуатації). Це змусило її вирішувати цей
конфлікт силовими методами.

Інший випадок – Іран. Тут вся справа полягає в тому, що після того, як у
країні була розвинена достатня інфраструктура для видобутку нафти, уряд
відчув значну невідповідність у відносинах з зовнішнім світом, а таким
чином і виник міжнародний конфлікт. Формою його прояву є політика
релігійного ізоляціонізму. Завдяки достатнім ресурсам від продажу нафти
країна може успішно здійснювати свою політику незалежно від волі інших.

Японія є прикладом відносно мирного розв?язання конфлікту. Хоча зараз
політична вага цієї країни не відповідає її економічному потенціалу, але
це зумовлено багатьма чинниками, що зумовлюють стабільність цієї
ситуації. Перший з них (як визначає Бзежинський) – відсутність у Японії
достатньої кількості природних ресурсів, тому вона вимушена проводити
зважену політику стосовно багатьох країн-постачальників ресурсів. Хоча
її імпорт сильно диверсифікований, але вона не може здійснювати такий
сильний плив як США на інші країни. Ще одина причина є те, що в після
воєнний період їй довелось наново входити на іноземні ринки, де вже були
причутні США, через що Японія могла розраховувати лише на те, щоб йти в
фарватері цієї країни, бо будь-які спроби самостійної діяльності болісно
сприймались США. Вирішення конфлікту було знайдене у тривалому
співробітництві та певних поступках американців. Так США фактично здали
японцям свій ринок у багатьох його аспектах, японська власність у США
набула гігантських розмірів. Разом з тим є певні передумови, що
спричинятимуть у близькому майбутньому поступову втрату японією
конкурентних переваг у сфері високих технологій. Так можна навести
приклад, що через заборону на експорт зброї (на цьому наполягли США),
Японія втратила шанс нормально розвивати своє літакобудування та її
космічні програми носять обмежений характер. Тому у перспективній галузі
вона все частіше повинна звертатись за послугами до фірм інших країн.

10. Дискримінаційні та преференційні режими взаємовідносин між країнами.

За визначенням Світової організації торгівлі всі нетарифні методи
світової торгівлі відносяться до дискримінаційних. До них можна
зарахувати як відверто аґресивні як ембарго (акт репресалій стосовно
стосовно руху золота, грошових коштів, товарів та послуг, інформації з
та в іншу країну, а також стосовно майна та прав на нього іншої країни),
бойкот (форма боротьби, що полягає у тимчасовому припиненні зносин з
певною державою однією чи групою інших держав), так і відносно “м?які”
підвищені митні ставки (що можуть часто всановлюватись на забороняючому
рівні), нетарифні методи (ліцензування- генеральне (автоматичне) та
разове (індивідуальне, неавтоматичне), квотування, контингентування,
мінімальні імпортні ціни, імпортні податки, імпортні депозити, валютні
обмеження, компенсаційні податі, антидемнінгові податі, адміністративні
формальності, технічні бар?єри).

Зворотньою стороною є стимулювання експорту у формах: державне
кредитування експорту, змішане кредитування, пряме субсидування,
державне страхування експортних кредитів, надання податеових пільг,
фонди розвитку експорту, прискорена амортизація,
інформаційно-організаційне сприяння експортерам (система ЕШЕЛОН, дії
дипломатичного корпусу, політичний тиск, тощо).

До преференційних режимів відносяться:

Торгівля без дискримінації передбачає що країни не повинні надавати
будь-кому країщого торгового режиму в порівнянні з тим, який вони
надають всім іншим країнам, а також не повинні надавати крашого режиму
своїм національним товарам в порівнянні з іноземними. (визначення СОТ).

Режим найбільшого сприяння (Most Favoured Nation MFN) закріплений у
статті 1 ГАТТ. Це правило зобов?язує поширювати на треті країни всі
пільги та привілеї, що надаютьяс одному з торгових партнерів. Ця
фундаметальна для багатостороньої торгової системи вимога СОТ спрямована
проти дискримінації товарів та послуг в міжнародній торгівлі на основі
країни її походження або країни призначення. Вийнятки з MFN можливі за
згодою СОТ якщо країна є членом інтеграційного об?єднання, якщо країна
партнер проводить несправедливу торгову практику, яка завдає шкоди
національним виробникам.

Виключення з режиму найбільшого сприяння робиться лише для країн, що
розвиваються в торгівлі з розвиненими. Це проявляється в покращенні умов
торгівлі для цих країн.

Режим торгівлі в рамках інтеграційних угруповань є ще більш сприятливим,
ніж усі зазначені вище.

Тому в світі зараз відбувається діалектичний процес глобалізації та
регіоналізації. Перший відбувається через діяльність СОТ та поширення
преференційних режимів MFN,

12. Загальна характеристика країн з перехідною економікою.

Перехідна економіка (ПЕ) – це тип економічної системи, яка існує
протягом переходу від однієї ек системи до іншої. Вона характеризується
високим рівнем безробіття, швидкою інфляцією, економічним спадом,
політичним хаосом(частіше у країнах, що розвиваються).

Прискорення світового НТП різко підвищило вимоги до ефективності
економіки всіх держав, активізувало намагання країн, що розвиваються
подолати економічну відсталість.

Методологія аналізу соц-екон перетворень у країнах що визволились,
вимагає відрізняти їх техніко-орган форми, пов ’язані з функц-ням
продукт сил(загальне), та подолання відсталості виробничих відносин,
тобто перетворення в соціально-економічних формах(особливе). Як форма
існування і розвитку продуктивних сил, виробничі відносини не можуть не
відображати їх стану.

В економіці країн, що розвиваються діють дві підсистеми виробничих
відносин – та що змінюється (неринково-традиційна) і та що змінює
(ринкова). Аналіз усієї системи виробничих відносин буде неможливим якщо
не будуть враховуватися ті виробничі відносини які виникають у ході
становлення системи і при занепаді її. Ці виробничі відносини і є
перехідними. У перехідних виробничих відносинах переплітаються
різноманітні за своїм змістом виробничі відносини, поєднуються
властивості відмираючих і народжуваних економічних зв’язків. Перехідні
відносини різноманітні. Вони не можуть бути однаковими навіть при
переході від одного й того самого екон устрою але в різні історичні
епохи і в різних країнах. Перехідні форми охоплюють не тільки
економічний базис і соціальну структуру а й політичну організацію
суспільства.

Взагалі ПЕ – це особливий стан в еволюції економіки, коли вона
функціонує в період переходу від однієї історичної сходини до іншої.
Вона представляє собою проміжний стан суспільства, відображає
циклічність економічного розвитку.

ПЕ більше характерна в даний період для країн постсоціалізму. Вона була
обумовлена нездатністю адміністративно комадн економіки забезпечити
стійкі темпи економічного розвитку. Зміни які відбуваються в ПЕ є
переважно змінами розвитку а не функціонування, як це характерно для
системи що склалася. Головними рисами ПЕ є: змінність, нестабільність,
що носить безповоротний характер. Вони не просто тимчасово порушують
стійкість системи, а послаблюють її, вона поступова уступає місце іншій
економічній системі; для ПЕ, що представляє собою суміш старого і
нового, характерно існування особливих перехідних економічних форм.
Такою, напр, сьогодні є акціонерна форма власності, яка лише зовні
співпадає з тою що в розвиненій ринковій економіці; особливий характер
протиріч. Це протиріччя нового і старого, протиріччя різних, стоячих за
тими чи іншими суб’єктами відносин, прошарків суспільства. Зміни що
проходять в ПЕ, ведуть до зміни екон системи, а в соціально-політичному
плані перехідні епохи часто супроводжуються різким загостренням
протиріч, які приводять до соціально-політичних потрясінь; історичність,
що обумовлено особливостями економічного розвитку окремих країн.

ПЕ базується на різних типах і видах власності, різних формах
господарювання. В ПЕ розвиток отримують змішані виробничі структури:
державно приватні підприєства, СП, на базі націонал та іноз.

В ПЕ, з однієї сторони, відбувається зміна ступеню держ втручання в
економіку та державне регулювання екон процесів губить всезагальний
характер. З іншої сторони, міняються форми і методи держ регулювання,
непригодні для держ рег-ня економіки в перехідний період. Проте в ПЕ
роль ДРЕ більш значима ніж в склавшихся ринкових системах.

24. Теорії торгової політики і міжнародна інтеграція.

Поява теоретичних моделей пов(язана з процесами регіональної економічної
інтерграції у 60-70х. До них відносять:

теорії тарифів

теорія митних союзів

теорії економічних та митних союзів.

загальні теорії міжнародної економічної інтеграції

Зараз в світовій практиці превалюють теорії відкритої економіки. Вони
ефективно працють в зрілих економіках. Для країн, що розвиваються
необхідні селективні підходи. Для перехідних економік необхідна певна
поступовість та етапність у лібералізації та переході до відкритої
економіки.

Види політики: Вільна торгівля, лібералізм (розширення свободи
економічних дій, скорочення кількості та зниження рівня обмежень у
торгівлі з іншими країнами), протекціонізм, неопротекціонізм (сучасні
обмеження на міжнародну торгівлю, які застосовуються країнами як
доповнення до традиційних форм обмеження небажаного імпорту або замість
них), обґрунтований (селективний) протекціонізм захист окремої галузі
економіки, групи підприємтсв, а не всього національного виробництва, або
протекціонізм у торгівлі з окремими країнами і за окремими групами
товарів. Автаркія – політикаекономічного відокремлення країни,
спрямована на створення замкненої, незалежної економіки, здатної
забезпечити себе усім необхідним самостійно.МИТНА СПРАВА

Рівні інтеграції. На мікро рівні виділяють горизонтальну інтеграцію, що
має місце при злитті фірм, що виробляють подібні або однорідні товари з
метою їх подальшої реалізації через спільну систему розподілу і
отримання ++прибутку. При цьому в різних країнах виробляють аналогічну
продукцію (Exxon, Mobil, Texaco).

Вертикальна інтеграція передбачає об?єднання фірм, що функціонують
врізних виробничих циклах. Є інтеграція 1. “вниз” (приєднання
постачальників), 2. “вгору” (приєднання споживача), 3. невиробнича
інтеграція “вгору”, що включає сферу розподілу.(Chrisler, General
Motors, Honda, Toyota)

На макро рівні інтеграція набуває форм регіоналізму.

Форми торгівельної інтеграції:

Зона приференційної торгівлі- зниження внутрішніх тарифів.(Британське
співтовариство 1932-48 держав)

Зона (асоціація) вільної торгівлі – усунення внутрішніх
тарифів.(Європейська Асоціація вільної торгівлі (1960), зона вільної
торгівлі “США-Канада”(1988), НАФТА)

Митний союз- +встановлення спільного зовнішнього тарифу (Бенілюкс з
1948, ЄС з 1968).

Спільний ринок- +вільний рух капіталів та робочої сили.(ЄС)

Форми виробничої інтеграції:

Економічний союз- +Гармонізація економічної політики (Бенілюкс з 1960,
США, СРСР).

Політичний союз- + політична інтеграція.

47. Організація та контроль міжнародної маркетингової дільності.

Організація та контроль це основні функції управління (поряд з
плануванням та керуванням). Міжнародна маркетингова діяльність за своєю
суттю це процес управління комплексом маркетингу. А отже організація
міжнародної маркетингової діяльності визначається перш завсе тим
комплекмос маркетингу, що його застосовує фірма, тобто тією системою
інструментів, методів, прийомів, підходів щодо товару, ціни, просування,
каналів розподілення, використання яких має на меті формування
конкурентних переваг на цільовому сегменті або певному зарубіжному
ринку.

Залежно від ступеня пристосування міжнародного маркетингового комплексу
до особливостей різних зарубіжних ринків (сегментів світового ринку) в
маркетинговій практиці виділяють три типи маркетингового комплексу:
індивідуалізований, стандартизований, комбінований.

Індивідуалізований передбачає пристосування усіх елементів до умов
конкретної країни. Стандартизований – всі елементи однаковою мірою
пристосовуються до зарубіжних ринків. Комбінований – поєднання
стандартизації та диференціації. Стандартизація відбувається поступово
за схемою: товар-просування-ціна-канали.

Контроль забезпечує звороній зв?язок у системі і служить для оцінки
результатів та корегування напрямів діяльності.

Три основні вимоги до контролю в міжнародних компаніях:

Стандарти в MNC повинні враховувати як загальнокорпоративні цілі так і
місцеві умови. Інформація, що міститься у звітах, повинна відзеркалювати
не тільки поточне виконання, а й встановлені стандарти. Управлінські дії
щодо коригування відхилень є заключним кроком функції контролю

Основні типи контролю в MNC Прямий контроль, Непрямий контроль

Три комплекти фінансових звітів зарубіжних відділень до
штаб-квартири:1.на національних стандартах рахунків 2. на стандартах,
країнаи походження 3. Консолідовані фінансіві звіти з урахуванням вимог
країни походження

Проблеми контролю в MNC:

Цілі зовнішньоекономічних операцій конфліктують із
загальнокорпоративними цілями. Цілі партнерів спільних підприємств
суперечать корпоративному менеджменту. Досвід і компетенція в плануванні
дуже різняться у різних зарубіжних відділеннях. Філософська природа
конфліктів відносно цілей і політика зарубіжних операцій в основному
пов”язані з культурними відмінностями між менеджерами країн походження і
країни господаря.

Вимірювання виконання:Фінансове виконання (прибуток, фінансові
коефіцієнти) Контроль якості (гуртки контролю якості, сучасні системи
контролю якості) Особистий контроль (групова та індивідуальна
орієнтація)

54. Джерела зовнішнього фінансування національних економік та їх
порівняльна характеристика.

Прямі інвестиції- це вкладення капіталу з метою отримання
підприємницького прибутку та контролю інвестора над об?єктом
інвестування. Прямими є як самі інвестиції, таак і реінвестиції.
Перевага полягає в тому, що інвестор зацікавлений у розвитку
виробництва. Недолік може бути в тому, що часто виникають проблеми
стосовно національного несприйняття іноземної власності.

Портфнльні інвестиції- вкладення капіталу, як правило в цінні папери з
метою отримання дивідендів, доходу, без отримання контролю. Перевага
полягає в тому, що інвестор надає кошти не цікавлячись участю в
управлінні. Обмеження полягає в тому, що інвестор швидше зацікавлений у
високій поточній доходності цінних паперів, ніж у створенні умов для
ефективного розвитку у майбутньому. Часто джереда обмежені і досить
нестабільні через відносно спекулятивний характер.

Крелити міжнародних фінансових організацій- вирізняються відносно
щедрими умовами оплати за користування коштами (в порівнянні з відкритим
ринком). Вони хоча і невеликі за обсягом, але свідчать пор певну
стабільність і запорукою того, що приватний інвестор може прийти в
країну. Великим недоліком є те, що надаючи кредити, міжнародні
організації часто ставлять додаткові умови стосовно провадження політики
держави, що часто не відповідає національним інтересам країни і
довгостроковому періоді може підірвати основи розвитку. Так вважається,
що осоновна місія МВФ полягає у відкритті ринків країн, що розвиваються
для його основних акціонерів.

Запозичення на міжнародних фінансових ринках- позитивний метод в тому
плані, що є неінфляційним, не викликає ефекту витіснення інвестицій на
внутрішньому ринку (принаймі теоретично), дозволяє мобілізувати досить
значні кошти приватних інвесторів. Недоліком є те, що в цьому разі
доводиться “дружити” з міжнародними фінансовими установами з усіма
відповідними наслідками (без такої дружби приватні інвестори не
профінансують, бо вважатимуть надто ризикованим). Ще одним недоліком є
велика нестабільність цих грошових коштів. Вони носять переважно
спекулятивний характер, а тому в разі критичної ситуації на ринку можуть
негативно вплинути на економіку країни через раптовий та масовий відтік.
Ще один недолік це те, що в період відносної стабільності доводиться
встановлювати досить високу (а у випадку України і просто астрономічну
за європейськими мірками) відсоткову ставку, при цьому в разі паніки ця
ставка може підніматись на недосяжні за нормальних умов висоти (не
просто у кілька разів, а у кілька десятків разів часто). Але навіть такі
заходи вже не взмозі зупинити відтік, в таких ситуаціях спекулянти
практично не реагують на %.

Офіційна допомога розвитку-гранти, займи, технічна допомога. Перевага в
її безоплатності або низькій дуже вартості. Недолік у незначних обсягах,
а також у тому, що кошти в таких випадках переважно витрачаються на
товари та послуги, походженням з країни донора, і реальна вартість
наданої допомоги суттєво нижча від заявлених (в реальному виразі), але
дареному коню…

64. Валютні біржі та механізми їх функціонування.

Біржа – (від лат bursa – гаманець)- організаційно оформлений постійно
діючий ринок.

Валютна біржа – з одного боку це фінансовий посерелник, що є одним

одним з основних інститутів ринкової економіки відкритого типу, а з
іншого боку це офіційний центр, де відбувається купівля-продаж іноземних
валют на основі попиту та пропозиції або ринок іноземних валют, де
здійснюється їхня купівля-продаж за ринковими цінами. Вони обслуговують
міжнародний платфіжний обіг пов?язаний з оплатою грошових зобов?язань
юридичних або фізичних осіб різних країн.

Функції валютних ринків:

Забезпечення своєчасності міжнародних розрахунків, страхування валютних
ризиків;

Диверсифікація валютних резервів банків, підприємств, лержав,
регулювання валютних курсів;

Отримання спекулятивного прибутку учасниками ринку у вигляді курсів
валют; регулювання економіки.

Передумови формуванн сучасного валютного ринку: розвиток міжнародних
економічних зв?язків; розвиток світової валютної системи, порення
кредитних засобів у міжнародних розрахунках; розвиток банківськихз
систем та кореспонлдентських зв?язків між банками різних країн;
удосконалення засобів зв?язку та інформації.

Структурно валютні ринки є організаційно оформленою сукупністю
транснаціональних банків, брокерських фірм та корпорацій.

Розрізняють світові, регіональні, національні (місцеві) валютні ринки
залежно від обсягу, характеру валютних операцій та кількості валют, що
використовуються. У світових фінансових центрах (Лондон, Нью-Йорк,
Франкфурт на Майні, Париж Цюріх, Токіо) здійснюється основні обсяги
світової торгівлі ключовими валютами. Разом з тим на регіональних та
місцевих ринках торгують конкретними конвертованими валютами –
сингапурський долар, саудівський реал, кувейтський динар, тощо.

Міжбанківський ринок поділяється на прямий та борокерський. Тому
складовою ланкою в інституційній структурі ринку є брокерські фірми, які
здійснюють майже 30 % загального обсягу валютних операцій.

Валютні ринки поділяються також за типом операцій на них. Головні з них
це спот та форвард (ф?ючерс).

Спот – валютна операція з негайною поставкою, коли дата валютування
лежить в межах двох робочих днів з дати укладення угоди. Лише на
валютному ринку Токіо поставка здійснюється наступного дня.

Термінові угоди (форвардні та ф?ючерсні) – це валшютні угоди, за якими
сторони домовидись про постачяання обумовленої суми іноземної валюти у
визначений угодою термін після її укладання, за курсом зафіксованим на
момент її укладання.

Також вирізняють TODay, TOMorrow, SWAP, options, options on futures,
future-tyre option.

79. Правове регулювання міжнародних економічних відносин на
національному, міжнародному та наднаціональному рівнях.

Міжнародні економічні відносини на національному рівні мають обмежену
сферу регулювання. Переважно це та частина національного законодавства,
яка визначає засади участі країни у цих відносинах. В Україні ці
відносини регулюються, наприклад, Законом України “Про міжнародні
договори України”. Не слід плутати при цьому міжнародні економічні
відносини (відносини, де суб?єктами є держави та міжнародні організації
у сфері міжнародної економіки) та зовнішньоекономічні відносини (в них
суб?єктами виступають також юридичні та фізичні особи). Останні мають
дуже широку сферу регулювання.

На міжнародному рівні міжнародні економічні відносини регулюються,
міжнародними економічними договорами (добровільними, рівноправними
угодами економічного характеру, укладеними між державами, що
закріплюютьнорми та правила, що регулюють міжнародні економічні
відносини), міжнародними правовими звичаями (певні, самі собою зрозумілі
правила організації та здійснення МЕВ, що розвиваються впроцесі тривалої
практики МЕВ), рішеннями міжнародних організацій (оскільки вони як
правові акти містять у собі відповідні правила та принципи здійснення
міжнародних відносин, розраховані на неодноразлве використання і
переважно не мають конкретного адресата), міжнародні кодекси поведінки
(систематизовані правила поведінки відповідних суб?єктів МЕВ).

Основні види міжнародних договорів: торгові договори, угоди про
товарооборот, кредитні угоди, угоди про економічне і технічне (останнім
часом в Україні популярно також про військово-технічне) співробітництво.

Як приклад міжнародного звичаю можна навести Невід?ємний сувверенітет
держав над своїми природними ремурсами.

Одним з визначальних рішень МОРГ є наприклад Декларація про принципи
міжнародного права (Ген Асамблея ООН 1970 рік)

Прикладом кодексів можуть бути кодекс лінійних конференцій (про морські
перевезення) та кодекс поведінки ТНК.

Особливістю цього рівня є те, що на відміну від національного тут немає
спеціальних органів примусу і дуже багато залежить від чіткого і
неухильного виконання сторонами взятих на себе зобов?язань. Принцип
імунітету полягає в неможливості застосування до держави методів примусу
іншої держави та навіть розгляду позову у суді іншої держави.

Наднаціональний рівень особливий тим, що тут формуються певні інститути,
рішення яких є обов?язковими для виконання усіма членами певного
міждержавного об?єднання. Для прикладу можна навести ЄС, де регулювання
відносин між країнами здійснюється на наднаціональному рівні. Створено
такі наднаціональні органи як Європарламент, Єврокомісія.

85. Міжнародно-правове регулювання різних форм співробітництва.

Міжнародно-правове регулювання співробітництва здійснюється на основі
відповідних галузей права. Так виділяють Міжнародне торгове право,
Міжнародне валютне право, Міжнародне транспортне право, Міжнародне право
у сфері регулювання промислового, сільськогосподарського,
науково-технічного співробітництва.

Торгове право включає переважно двосторонні договори. Вони регулююються
Конвенцією ООН про договори міжнародної купівлі-продажу товарів. Але
також важливими є рішення ГАТТ/СОТ (особливо зараз), Конференції ООН з
торгівлі та розвитку (1964- принципи). Включає договори про торгівлю та
мореплавство, про торгівельні відносини, про морське судноплавство, про
товарооборот та платежі, клірингові, торгівельні конвенції.

Валютне (МВФ, Світовий банк…)

Транспортне (Про територіальне море і зону, що прилягає до нього, Про
відкрите море, Про статус міжнародних проток, Про судноплавство на
міжнародних річках, конвенції про міжнародні залізничні перевезення
КОТІФ)

Згідно Заключного акту Наради з безпеки та співробітництва у Європі
(1975 Гельсінкі) промислове співробітництво, яке ґрунтується на
економічних інтересах, може створити стійкі зв?язки, зміцнюючи тим самим
довгострокове економічне співробітництво вцілому, прискорюючи
економічний розвиток усіх, хто бере участь у такому співробітництві.
Стосовно промисловості, то тут головну роль відіграють двосторонні та
багатосторонні міжнародні договори та Рішення конференції ООН з торгівлі
та розвитку, комітету з промислового розвитку Економічної та Соціальної
ради ООН.

Щодо сільського господарства, то тут слід виділяти органи ООН, що
переважно займаються такими питаннями як, на приклад, проблема голоду та
регіональними організаціями, що вирішують вужчі регіональні проблеми
с/г. До них відносяться Продовольча та сільськогосподарська організація
ООН, Всесвітня продовольча конференція, Міжнародний надзвичайний
продовольчий фонд (1980 за участю МВФ), Міжнародний фонд
сільськогосподарського розвитку (1976 для збільшення виробництва у
Африці, Азії, ЛатАмериці надає пільгові кредити). Також до регіональних
відносять Міжафриканське бюро з ґрунтів та с/г, Міжнародний комітет з
чаю…

Співробітництво у сфері науки та техніки здійснюється в рамках
Конференції ООН з питань засосування досягнень науки та техніки в цілях
розвитку. Є окремий консультативний комітет з питань науки татехніки при
ЕКОСОР. Практично всі комісії ООН мають такі комітети. Прикладами
договорів може бути Договір про принципи діяльності держав стосовно
дослідження та використання космічного простору, включаючи МІсяць та
інші небесні тіла (1966). В сфері використання світового океану –
конвенція ООН з морського права (1982)

99. Інтеграційні та дезінтеграційні процеси в сучасному світі.

Інтеграція на сучасному етапі зумовлена переважно економічними мотивами.
Лише об?єднання НІмеччини може розглядатись в основному як прояв
політичних, культурних та інших мотивів.

Дезінтеграція в своїй основі має дві причини. Перша це заперечення
дійсністю самих причин інтеграційних процесів (тобто економічних
причин). Інша причина полягає у тому, що в міру розвитку економіки та
все повнішого задоволення потреб людини на перший план виступають
чинники культурного середовища. При цьому той поріг є досить
невизначеним. В цьому разі потреба в самоідентифікації нації може
виникати за різного рівня розвитку країни.

Інтеграційні тенденції на макро рівені- ЄС, НАФТА, Угрупування країн
Ппівденно-Східної Азії зумовлені посиленням глобальної конкуренції, а
відповідно і необхідністю створення великих ринків, що могли б стати
основою для конкурентоспроможності національних компаній об?єднань
країн. Це як розширює внутрішній ринок, так і стимулює ці компанії до
об?єднання, щоб краще протидіяти конкурентам з інших регіонів через
ефект масштабу, об?єднання зусиль у розробці нових технологій та
продуктів.

Разом з тим спостерігаються численні точки, на Землі де відбуваються
регіональні дезінтеграційні процеси зумовлені бажанням певних груп
населення відокремитись від інших за національною чи релігійною ознакою,
іноді основою є непропорційність розвитку країни.

Так сепаратистські настрої Північної Італії зумовлені перш за все тим,
що вона переважно здійснює дотування інших регіонів країни за рахунок
вищого рівня свого розвитку (північ є потужним промисловим районом,
тодіяк південь переважно аграрний). Настрої у Квебеці, Країні Басків
(Іспанія), Шотландії зумовлені відродженням національних почуттів у
свідомості суспільства та відчуттям неповноти їх реалізації. Ольстер є
прикладом конфлікту на релігійному ґрунті, що веде до дезінтеграції.

Що стосується СНД (та й колишнього РЕВ), то причиною тут переорієнтація
виробничих зв?язків, оскільки було змінено основи, на яких здійснювалось
співробітництво. Фактично спочатку це були відносини СРСР- братні
соціалістичні країни, які мали зиск від таких відносин переважно через
нееквівалентність обміну. СРСР постачав сировинні продукти за
адміністративно заниженими цінами. Перехід на ринкові відносини підірвав
основу інтеграційних процесів. Аналогічно можна сказати, що провівши
лібералізацію цін на нафту (фактичне підвищення у 300 разів за 1992 рік)
Росія підірвала підгрунтя кооперації в рамках колишнього СРСР і
спричинила дезінтеграційні процеси на цій території.

Зараз тут можна виділити нові інтеграційні сили – між державами
Середньої Азії, між Росією та Білоруссю, Прибалтійські держави між собою
та ЄС, Україна з планами інтеграції теє в ЄС.

випадок

уряд

стратегії фірм та внутрішня конкуренція

фактори в/ва

умови попиту

пов”язані галузі

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter