Контрольна робота

Сутність і види міжнародної міграції робочої сили. Регулювання
міжнародних міграційних процесів. Умови й особливості розвитку
міжнародного бізнесу в Україні.

Зміст

Сутність і види міжнародної міграції робочої сили. Регулювання
міжнародних міграційних процесів.

Умови й особливості розвитку міжнародного бізнесу в Україні.

Список використаної літератури

Сутність і види міжнародної міграції робочої сили. Регулювання
міжнародних міграційних процесів.

Однією з необхідних умов ефективного функціонування ринкової економіки є
мобільність факторів виробництва, їхня здатність переходити з галузі в
галузь у пошуках вищого рівня доходу. Різні фактори виробництва
характеризуються різним ступенем мобільності і від нульової (земля,
природні ресурси) до дуже високої (капітал). При розгляді теорії
міжнародної торгівлі ми припускали, що об’єктом експорту-імпорту є лише
товари і деякі послуги, у той час як фактори виробництва переміщуються
усередині країни, впливаючи на розподіл доходів, але не можуть
експортуватися чи імпортуватися. У цих умовах, відповідно до теорії
Хекшера-Оліна, пересування товарів з країни в країну компенсує низьку
мобільність факторів виробництва в масштабах світового господарства.
Однак у міру розвитку світогосподарських зв’язків росте і ступінь
міжнародної мобільності факторів виробництва — підсилюється міграція
робочої сили з країни в країну, формуються потужні потоки
короткострокового і довгострокового капіталу, активно розвивається
міжнародна передача технологій і т.д.

Важливо підкреслити, що міжнародна мобільність факторів виробництва, як
правило, штучно обмежується державою, яка піддає її більш жорстким
обмеженням, ніж торгівлю товарами і послугами. Це пояснюється тим, що
переміщення факторів виробництва з країни в країну часто породжує не
тільки економічні, а й значні політичні і соціальні проблеми.

Поширення продуктивних сил — об’єктивний процес незалежно від того,
розвивається він стихійно чи регулюється державою. Але історично за ним
закріпилися два терміни: міграція — для стихійного або непрямого
керованого процесу і переселення — для організованого процесу.

Під міграцією населення розуміють зміну постійного місця проживання між
різними адміністративними одиницями.

У залежності від тривалості переміщення класифікуються таким чином (рис.
1). Зміна місця;розташування індивіда можна аналізувати як щодо місця
початку руху, так і щодо місця його завершення. Це становить основу
розподілу міграцій на еміграцію та імміграцію. У вітчизняній науці ці
терміни стосуються тільки таких переміщень, які пов’язані з перетинанням
державного кордону. У європейських країнах вони стосуються й міжрайонних
переселень.

Урахування у класифікації міграцій елементів кордонів призвело до
розподілу на локальні — зміну місця проживання в межах однієї
територіальної одиниці; внутрішні — у межах держави; закордонні
міграції. Якщо пункти початку і кінця міграції знаходяться поза
досліджуваною територією, а траса міграції її перетинає, то має місце
транзитна міграція. Територія, обумовлена безліччю пар пунктів, між
якими відбуваються міграції, називається полем міграції.

Як індивідуальні, так і групові міграції є формою задоволення потреб,
реалізація яких вимагає зміни місця проживання. Незважаючи нате, що в
деяких міграціях важливу роль може відігравати випадковий фактор, вони,
як масові явища, підкоряються певним закономірностям. Міграції
відображаюсь історію розвитку суспільства і прагнення окремих осіб, які
сформувалися в конкретних соціально-політичних і економічних умовах.

Сукупність явищ і подій, під впливом яких виникають і протікають
переміщення, визначаються як фактори міграції. Фактори, які служать
пульсом прийняття самого рішення про міграцію, називаються стимулами
міграції.

Серед найважливіших спонукальних мотивів і причин міжнародної міграції
трудових ресурсів знаходяться різні фактори економічного і
неекономічного характеру.

До причин економічного характеру слід віднести такі: 1) розбіжності в
рівні економічного і, зокрема, промислового розвитку окремих країн. Як
свідчить практичний досвід, робоча сила мігрує в основному з країн з
низьким рівнем життя в країни з вищим рівнем; 2) наявність національних
розбіжностей у розмірах заробітної плати; 3) існування органічного
безробіття в деяких країнах і насамперед слаборозвинених; 4) міжнародний
рух капіталу і функціонування міжнародних корпорацій.

До причин міграції робочої сили неекономічного характеру фахівці
відносять політичні, національні, релігійні, расові, сімейні й ін.

Помітний розвиток засобів зв’язку і транспорту, у свою чергу, здійснив
стимулюючий вплив на активізацію процесів сучасної міжнародної трудової
міграції.

Міграція як просторове явище — спрямована величина, викликана
розбіжностями соціальних, економічних, політичних і

культурних умов двох місць. У сучасному світі ці розбіжності величезні і
проявляються на рівні різних територіальних одиниць. Але, незважаючи на
це, не скрізь спостерігаються переміщення, пропорційні масштабу
розбіжностей, і навіть навпаки, найменші міграційні потоки існують між
країнами з найбільшими розбіжностями економічних потенціалів (Індія й
Австралія, Єгипет і Західна Європа). Отже, поряд з факторами, які
стимулюють міграції, необхідно враховувати також стримуючі фактори
(інгібітори). У сучасних дослідженнях на перше місце висувається роль
відстані, збільшення якої стримує міграції і скорочує їхні розміри.
Серед стримуючих факторів можна назвати расові бар’єри, бар’єри
соціально-економічного становища, економічні у вигляді високої вартості
проїзду, психологічні, релігійні (у Бразилію до 1930 р. дозволялася
імміграція тільки католиків).

Рис. 1. Класифікація переміщень

До числа найефективніших належать інституціональні бар’єри у вигляді
офіційної міграційної політики. Прикладом таких обмежень є система
імміграційних квот, яка діє в США з 1921 року, нині замінена так званою
системою переваг.

Поряд з міграцією всього населення розрізняють міграцію окремих груп —
етнічних, статевовікових і т.д., виділяють міграцію робочої сили —
переміщення працездатного населення, яке викликається змінами в
розміщенні виробництва, умовами існування. За класифікацією ООН,
постійними працюючими мігрантами вважаються особи, які прибувають у
країну, щоб знайти оплачувану роботу на термін, що не перевищує одного
року. Провідними економічними факторами трудової міграції є наявність
безробіття, експорт капіталу, діяльність ТНК, а також розвиток
транспортних засобів.

Для сучасної міграції робочої сили характерні такі тенденції.

Основу міграційних потоків становлять робітники, а не службовці. Новою
формою є переміщення науково-технічних кадрів. Основним спонукальним
мотивом є матеріальні фактори, однак, мають місце і політичні й етнічні
причини.

Після здобуття Україною незалежності одним з досягнень демократизації
громадського життя стало зняття обмежень на перетинання державного
кордону, забезпечення вільного пересування громадян. Якщо в попередній
період у закритій від світу радянській Україні закордонні поїздки були
привілеєм лише обраних, то в 90-і роки минулого століття вони стали
доступними середнім громадянам. Значна частина цих поїздок
обумовлювалася не туризмом, відпочинком або відвідуванням родичів і
знайомих, а здійснювалася з метою одержання доходу. Економічні труднощі
перехідного періоду, безробіття й неповна зайнятість, низькі доходи
працівників і затримки з виплатою зарплати й пенсії примусили багатьох
людей шукати заробітку за кордоном.

Проте дані офіційної статистики навіть приблизно не відображають дійсні
масштаби трудової міграції за кордон. Загалом у структурі трудової
міграції громадян України за ступенем легальності можна виділити
наступні чотири рівні. Офіційна трудова міграція — переміщення
українських громадян, які, виїжджаючи за кордон, декларують участь у
трудовій діяльності як ціль виїзду і є легальними трудовими мігрантами в
приймаючих країнах (саме їх і фіксує офіційна статистика). Неофіційна
легальна міграція — поїздки наших співвітчизників за кордон із
декларованою метою туризму, відвідування родичів, із подальшим
працевлаштуванням і реєстрацією в країні-реципієнті; учасники таких
поїздок не можуть бути вистежені вітчизняною статистикою, але при цьому
стають цілком легальними трудовими мігрантами ,і країнах-реципієнтах.
Успішна нелегальна міграція — поїздки за кордон, пов’язані з
незареєстрованною зайнятістю видами діяльності, дозволеними
законодавством відповідних країн. Міграція жертв злочинних угруповань
торгівля людьми й інші випадки перебування громадян України в нелюдських
умовах.

здійснюються відповідно близько 4% і понад 16% виїздів на західному
кордоні, 14% і 25% — на східному.

Разом з цим існують й інші дані щодо кількості українських
працівників-мігрантів. Деякі економісти називають цифру від 5 млн. до 7
млн. осіб. Незважаючи на розмаїтість оцінок масштабів трудової міграції,
всі вони, однак, засвідчують, що поїздки на заробітки за кордон набули
широкого поширення, стали для багатьох українців типовим джерелом
доходів, мають завдяки цьому велике суспільно-політичне й соціальне
значення.

Можна виділити наступні основні характеристики трудової міграції
населення України, які зазнали змін: основна стратегія поїздок або
спосіб заробітку; тривалість поїздок; географія поїздок; структура
виконуваних робіт; демографічні характеристики мігрантів; фактори, які
визначають трудову міграцію.

Причини трудової міграції мають майже винятково економічний характер.
Однак якщо на початку 90-х років виїзди на заробітки за кордон
визначалися зупинками підприємств, багатомісячними затримками з виплатою
заробітної платні, безробіттям, то нині їхньою метою в більшості
випадків є підвищення добробуту, рішення житлового питання, фінансування
навчання та ін.

До найважливіших позитивних результатів трудової міграції населення
України можна віднести наступні: зменшення напруги на ринку праці;
значні кошти, які надходять від мігрантів, підвищують платоспроможний
попит й у такий спосіб стимулюють виробництво; зовнішня трудова міграція
є джерелом досвіду, знань, міжособистісних контактів, школою бізнесу й
ринкового поводження.

Разом з тим наслідки трудової міграції далеко не однозначні. Збільшення
грошової маси приводить до зростання цін, дешеві імпортні товари,
привезені «човниками», створюють конкуренцію товарам вітчизняного
виробництва. Орієнтовані на споживання гроші мігрантів лише незначною
мірою мають інвестиційне або кредитне використання. Зовнішня трудова
міграція руйнує трудові колективи, здатна стати причиною дефіциту
робочої сили в певних областях і регіонах. Вона приводить до втрати
кваліфікації, оскільки особи з високим рівнем професійної підготовки
здебільшого виконують за кордоном мало кваліфіковану роботу.

Суперечливість явища трудової міграції приводить до висновку, що
основний зміст політики держави у відповідній сфері повинен складатися з
мінімізації її негативних наслідків і максимальному використанні
позитивних для громадян.

     Протягом останнього десятиліття міграційні процеси відбувалися за
нових географічних, правових та економічних умов, пов’язаних з
виникненням нових незалежних держав, ринковими реформами, входженням
України до міжнародної системи обміну населенням. Істотно зменшилася
кількість мігруючого населення (якщо наприкінці 80-х р. цей показник
становив 3,9 млн., то нині — 1,6 млн.), змінилася його структура. Раніше
більшість мігрантів становила молодь, яка абсолютно переважала у
навчальній та трудовій міграції, переїздах у зв’язку зі службою в армії.
Вищою була частка чоловіків. Нині переїзди набули переважно сімейного
характеру, збільшився середній вік мігрантів, статевий склад став більш
рівномірним.

     Понад половину всіх переїздів здійснюється всередині реґіонів
України і близько третини — між ними, загальна міграційна інтенсивність
збільшується у напрямку із заходу на схід. Найпотужнішими є міграційні
потоки між сусідніми областями. Основним реципієнтом у міжрегіональному
обміні населенням є м. Київ, причому його міграційний приріст
збільшується: якщо у 1995 р. він становив 4,1 тис. осіб, то у 2001 р. —
15,4 тис. осіб. Позитивне сальдо міжрегіональних міграцій
спостерігається також на Харківщині, Дніпропетровщині та у
м.Севастополі. Змінився характер міграційного обміну між містами та
селами. На відміну від попередніх десятиріч потужний відплив сільського
населення значно зменшився.

     Істотно скоротилися зовнішні міграції. Основним партнером в обміні
населенням для України залишається реґіон СНД, передусім Росія. Проте
бурхливі переміщення початку 90-х рр., що характеризувалися масовою
репатріацією, поверненням депортованих, припливом біженців з «гарячих
точок», змінилися в цілому паритетною міграцією, обсяги якої у 2001 р.
були у сім разів меншими, ніж на початку минулого десятиріччя.

     Вирішальним для міграційного зменшення населення стає від’їзд за
межі колишнього СРСР. Основною його ознакою є «відплив мізків» — майже
чверть вибулих мають вищу освіту, що на третину більше, ніж серед
емігрантів до країн СНД та Балтії. Більшим є також відсоток осіб
працездатного віку, тобто найактивніших у репродуктивному та
економічному відношенні. Тому обумовлені еміграцією опосередковані
демографічні втрати (через підвищення рівня старіння, зменшення
чисельності народжених та природного приросту) значно перевищують прямі.
Поступово цей напрям еміграції втрачає етнічне забарвлення. Якщо на
початку

     90-х р. євреї становили 61,2% емігрантів, то 2001 р. — лише 18,1%,
натомість 49,2% — українці, 16,8% — росіяни.

     Приріст (зменшення) чисельності населення за рахунок міграції між
Україною та країнами СНД і Балтії, осіб

     Основними центрами тяжіння залишаються Ізраїль, Німеччина, США.
Зростання еміграції до Німеччини (9,8 тис. осіб у 1995 р., 11,5 тис.
осіб у 2001 р.) відбувається на тлі зниження ролі Ізраїлю і загального
зменшення обсягів виїзду за межі колишнього СРСР (у 2001 р. виїхало 36,5
тис. осіб, що вдвічі менше, ніж у 1991 р.). Крім вичерпання ресурсів
етнічної еміграції, обмежувальної політики країн в’їзду, така ситуація
обумовлена також здійсненням права на вільне пересування, що створило
можливість досягти основної мети еміграції — підвищення доходів через
тимчасові заробітчанські поїздки за кордон. За експертними оцінками, у
2001 р. за межами України працювало щонайменше 1 млн. українських
громадян, хоча за сприяння офіційних українських посередницьких структур
за кордоном було працевлаштовано лише 36,3 тис. Більшість виїжджають за
туристичними чи приватними візами, працюють без необхідних дозволів та
контрактів, що часто призводить до серйозних порушень їхніх прав.

     Імміграція в Україну з-за меж колишнього СРСР обмежується приблизно
5 тис. осіб на рік. у 2001 р. в Україні навчалися 22,6 тис. іноземних
студентів, що на третину менше, ніж 10 років тому; працювало 3,5 тис.
іноземців; з’явилися біженці — 3 тис. осіб переважно афганці та інші з
48 країн світу. Притулок в Україні отримали також понад 3 тис. жертв
воєнного конфлікту з Абхазії.

     Територія країни активно використовувалася для незаконного
переправлення людей з деяких азіатських та африканських країн до
Західної Європи. Завдяки цілеспрямованим заходам забезпечення охорони
кордону, передусім на його північно-східній ділянці, удосконаленню
візового контролю цей негативний процес вдалося припинити. Кількість
затриманих на державному кордоні України значно скоротилася і становила
5422 осіб у 2000 р., 4621 осіб — у 2001 р., 2059 осіб — за 10 місяців
2002 р. проти 14546 осіб у 1999 р.).

     Таким чином, Україна залишається майже не привабливою для
іммігрантів, продовжує відігравати в міжнародному обміні населенням роль
країни-донора.

Умови й особливості розвитку міжнародного бізнесу в Україні.

Вихід на ринок України потужних транснаціональних корпорацій (ТНК), що
здійснюється, як правило, у формі прямих іноземних інвестицій. Аналізу
прямих іноземних інвестицій в економіку України присвячено багато
публікацій в українських виданнях, однак переважна більшість з них
зосереджується або на факті гострої потреби національної економіки в
іноземних інвестиціях (що загалом не може викликати заперечень), або ж
на позитивному впливі іноземних інвесторів (що, як буде показано
пізніше, є дещо одностороннім баченням цього явища). У контексті
вищесказаного особливої актуальності набуває вивчення негативних
аспектів впливу іноземних ТНК на національну економіку. Власне на них і
буде зроблено основний акцент у цьому дослідженні.

Експансія іноземних ТНК на український ринок розпочалася одразу ж після
проголошення незалежності України у 1991 р. При цьому на основі аналізу
компаній, що приходили на український ринок, та застосовуваних ними
стратегій можна виділити кілька етапів експансії.

Перший етап експансії (від проголошення незалежності до прийняття у 1993
р. Декрету Кабміну «Про режим іноземного інвестування») характеризується
зростанням кількості індивідуальних підприємств, частина з яких утворена
із безпосереднім залученням капіталу нерезидентів України. Він є
логічним продовженням «буму кооперативів» останніх років радянської
перебудови (при цьому навіть законодавче поле залишалося
пострадянським). Слід звернути увагу на те, що, по-перше, більшість
спільних підприємств у цей період створювалася із залученням капіталу
приватних інвесторів на основі особистих чи навіть родинних зв’язків —
тобто на цьому етапі мова у більшості випадків ще не йде про експансію
власне ТНК, для яких Україна тоді не становила значного інтересу.
По-друге, переважна більшість спільних підприємств за участю ТНК
створювалася або для імпорту та дистрибуції на території України
іноземних товарів (оскільки існування «економіки дефіциту» допускало
значне завищення цін), або для експорту продукції українських
підприємств, тимчасово конкурентоспроможної на ринках постсоціалістичних
країн за рахунок штучної підтримки українським урядом низьких цін. При
цьому різке розширення українського експорту протягом аналізованого
періоду мало переважно негативний вплив на економіку, оскільки продаж
продукції за невиправдано низькими цінами лише сприяв поглибленню
економічної кризи.

Другий етап іноземного інвестування в економіку України (1993-1997 pp.)
почався з прийняттям 20 травня 1993 р. Декрету Кабміну «Про режим
іноземного інвестування». На цей період припадає пік приходу в Україну
іноземних ТНК. Саме тоді було відкрито переважну більшість
представництв, філій, спільних підприємств та дочірніх компаній
іноземних ТНК, що діяли чи діють в Україні. Найвідоміші з них —
Coca-Cola Amatil, Procter&Gamble, Philip Morris, R.J.Reynold’s Tobacco,
Sony, Philips, Bosch, Daewoo (мова йде про відділення побутової
електроніки Daewoo Electronics, а не про Daewoo Motor, який прийшов в
Україну пізніше), Samsung та LG.

Ця хвиля експансії іноземних ТНК на український ринок пояснюється, у
першу чергу, надзвичайно сприятливим для певних категорій іноземних
інвесторів Законом України «Про режим іноземного інвестування», який,
поряд із величезними податковими та іншими пільгами для іноземних
інвесторів, надавав їм державні гарантії повернення інвестицій та захист
від зміни інвестиційного та податкового законодавства. На додаток до
цього, як уже згадувалося, кабмін

звільнив ряд найпотужніших ТНК від податку на прибуток протягом п’яти
років з моменту внесення кваліфікаційної інвестиції. При цьому ставка
оподаткування переведення коштів у материнську компанію не перевищувала
15%, а згідно з європейськими стандартами, про прагнення приєднатися до
яких Україна неодноразово заявляла, максимальна ставка цього прибутку
взагалі повинна була зменшитися до 10%. При цьому з огляду на
непідготовленість уряду навіть у ключових питаннях державного
регулювання діяльності іноземних ТНК на території України у період
1993-1997 pp. практично ніщо не стримувало їх від довільної експлуатації
ринку України. Тому цей період характеризується значними фінансовими
зловживаннями.

Третій етап діяльності іноземних ТНК на ринку України почався із
відміною Декрету «Про режим іноземного інвестування», тобто зі
скасуванням багатьох пільг для іноземних інвесторів. (Фактично Декрет
втратив чинність на підставі Закону України «Про режим іноземного
інвестування» № 93/96-ВР від 19 березня 1996 р., хоч остаточно його дію
скасовано на підставі Закону України «Про режим іноземного інвестування»
№ 1457-Ш (1457-14) від 17 лютого 2000 р.). Тому 1997 і наступні роки
характеризуються помітним скороченням активності іноземних інвесторів на
території України (зокрема, у Львівській області саме на цей період
припадає і закриття тютюнової фабрики корпорації RJReynold’s Tobacco у
Винниках, і ліквідація Львівського заводу компанії Coca-Cola Amatil).

На жаль, Український уряд не проявив достатньої послідовності й у справі
відміни пільг, оскільки незабаром після відміни Декрету стало відомо про
нові факти надання пільг іноземним компаніям. Так, значні пільги
отримали корпорації Nestle (яка придбала контрольний пакет акцій
львівського ВАТ «Світоч»), та корейська корпорація Daewoo Motor, яка під
приводом розбудови української автомобілебудівної промисловості, на
додачу до податкових пільг домоглася від Українського уряду офіційного
закріплення за своїм дочірнім підприємством АвтоЗАЗ-Daewoo майже
монопольних привілеїв на ринку України.

Аналіз потоків прямих іноземних інвестицій, відображених у таблиці 1,
дозволяє зробити ряд цікавих висновків. Хоч загальний обсяг капіталу
нерезидентів в економіці України протягом останніх років виявляв
тенденцію до стійкого зростання у середньому на 807 млн. дол. США
щорічно, причому його графік з майже одиничною кореляцією (0,9928)
відображається лінійною функцією, насторожує відсутність пожвавлення
інвестиційного процесу. Зростання обсягів капіталу нерезидентів у
2002-2003 pp. значною мірою нівелюється за рахунок паралельної
активізації процесів скорочення капіталу нерезидентів. Так, якщо річні
обсяги капіталовкладень в українську економіку протягом більшої частини
аналізованого періоду залишалися відносно сталими, то обсяги скорочення
капіталу нерезидентів (тобто відкликання вкладених інвестицій),
наприклад, у 1999 р. вдвічі, а у 2002 р. вже втричі перевищили
відповідний показник 1997 р. Ці цифри, загалом не надто великі, тим не
менш демонструють дуже показову тенденцію.

Статистичний аналіз даних, наведених у (таблиці 1), підтверджує і
припущення про значну частку інвестицій, здійснену у не грошовій формі.
Таблиця 1

Прямі іноземні інвестиції в економіку України, тис. дол. США

Показник Рік

1997 1998 1999 2000 2001 2002 2003

Загальна сума інвестицій (на початок періоду) 1438236,5 2053818,6
2810678,6 3281781.7 3874964,18 4555262.26 5471815,72

Збільшення

капіталу

нерезидентів 759206,78 922400 754823,63 792239.28 — 1074820,1 1319875,13

У т. ч.: у грошовій формі 298794,48 — 358523,7 458247,54 — 491491,12
754281,23

у формі майна 378036,76 ~ 217529 240289,38 — 373171,78 483620,78

Зменшення

капіталу

нерезидентів 124853,23 — 263890,96 189588,03 — 368827,9 340375,54

Вт. ч.:

вилучення грошових, майнових та інших внесків 79501,75 — 173469,32
140253.65 — 204196,97 152425,95

інші форми вилучення капіталу 44752,8 — 89452,12 45305.1 — 158.530,01
35982,99

Наприклад, у 1997 р. частка інвестицій, здійснених у формі рухомого і
нерухомого майна, становила майже половину загального обсягу прямих
іноземних інвестицій в економіку України (49,8%), значно перевищивши
частку грошових інвестицій (39,3%).

Якщо врахувати при цьому доволі значну частку інвестицій у формі 2,7
млн. дол. США, то стає очевидним, що можливості ТНК щодо фінансових
зловживань шляхом завищення чи заниження реальної вартості інвестицій
надзвичайно широкі. 1997 р. був обраний для ілюстрації саме як період
піку безконтрольної експансії іноземних ТНК на український ринок.
Згодом, з прийняттям ряду нормативних актів з питань регулювання
діяльності цих компаній) а території України; ситуація почала поступово
покращуватися. Так, частка майнових інвестицій у загальному їх обсягу у
1999 та 2000 pp. скоротилася до 8,8% та 30,3% відповідно (не останню
роль у цьому відіграли вдосконалені методи оцінки реальної вартості
інвестованого майна та підвищення пильності української сторони у цьому
питанні). З аналогічних причин скоротилася і частки нематеріальних
активів (з 1,7% у 1997 р. до 0,3% у 1999 р. та 0,28% у 2000 р.).;
наслідок цих змін спостерігається відчутне зростання частки грошових
інвестицій 39,3% у 1997 р. до 47,5% у 1999 р. та 57,8% у 2000 р., що
мало позитивний плив на економіку, оскільки зростання пропозиції
іноземної валюти сприяло зміцненню позицій гривні.

Негативне ставлення до інвестицій у формі нематеріальних активів
зумовлене

права та торговельних знаків, є в Україні поняттям чисто теоретичним,
оскільки за умови відсутності дієвого механізму їх захисту не можна
говорити про жодну реальну цінність цієї групи активів, а отже, — і про
повноцінну торгівлю ними. Тому нематеріальні інвестиції та плата за
нематеріальні активи в українському варіанті найчастіше виступають в
ролі інструменту для фінансових зловживань. Паралельно зі зростанням
частки грошових інвестицій спостерігалося і стрибкоподібне підвищення
активності при інвестуванні у формі цінних паперів, котре сягнуло свого
піку в 1999 році (14,9%), що дає можливість зловживань із заниженням чи
завищенням їх вартості. Найпростішим методом було б використання
коливань курсу цінних паперів за загальновідомими схемами біржових
операцій «бика» та «ведмедя». Однак, враховуючи значну зміну курсу
цінних паперів до і після сплати по них дивідендів, досить прибутковим
може бути використання своєрідної модифікації класичного методу
випередження і відставання платежів усередині ТНК (т. зв. leads&lags).
Західна компанія може, наприклад, інвестувати цінні папери з погашеними
дивідендними платежами одразу ж після їх погашення, за «справедливою»,
тобто ринковою їх ціною, ігноруючи той факт, що реальна ціна цих цінних
паперів уже є суттєво нижчою. При цьому не розглядаються приклади явного
шахрайства, наприклад, інвестування цінних паперів неіснуючої корпорації
чи підставної дочірньої компанії, яку будь-яка ТНК може легко
зареєструвати з мінімальними витратами, і при цьому не несе
відповідальності відповідати за її зобов’язаннями нічим, крім уже
зробленого внеску у статутний фонд. Аналогічно ніщо не заважає
інвестувати за номінальною вартістю цінні папери збиткової компанії,
акції якої реально нотуються значно нижче від номіналу.

Статистичний аналіз галузевої структури прямих іноземних інвестицій в
економіку України, відображений у таблиці 2, підтверджує припущення, що
головною метою інвестування в Україну на сучасному етапі є використання
її ринку для отримання швидкого прибутку. Про це свідчить, зокрема,
стабільно висока (на рівні 15-20%) частка харчової промисловості та
внутрішньої торгівлі (що у 2000 р. сягнула 18,8%)- адже ці галузі, не
вимагаючи зв’язування коштів компанії, дозволяють отримувати прибутки за
рахунок швидкого обороту. Для порівняння: сумарна частка
капіталомістких галузей машинобудування та металообробки протягом
практично усього аналізованого періоду не перевищувала 10% (за винятком
1999 p., коли цей показник сягнув 10,9% за рахунок інвестицій Daewoo) і
лише і починаючи з 2002 р. вона сягнула 14% . Водночас частка інвестицій
у хімічну промисловість настільки мала, що у певні роки вона навіть не
враховувалася у статистичній звітності, що знайшло своє відображення у
таблиці 2. Крім того, статистичний аналіз підтверджує й інший аргумент
на користь припущення про значну схильність «інвесторів» (а відповідно,
і їх українських І партнерів) до фінансових зловживань та відмивання
коштів шляхом активного залучення офшорних компаній. Навіть просте
ранжування країн походження прямих іноземних інвестицій в економіку
України дозволяє виявити у десятці найбільших інвесторів чотири офшорні
зони: Кіпр, Ліхтенштейн, Швейцарію та Британські Віргінські острови. При
цьому якщо потужні швейцарські інвестиції ще можна якоюсь мірою пояснити
високим розвитком швейцарської економіки і (прикладом чого може
слугувати діяльність в Україні швейцарської ТНК Nestle), то економіки
трьох інших названих держав є явно заслабкими для здійснення настільки
потужних інвестицій власними силами. Досить сказати, що інвестиції1999
та 2000 pp. за обсягом майже не поступалися інвестиціям із багатої на
інвестиційні ресурси британської економіки (147,2 до 229,5 млн. дол.
США у 1999 p., 176,8 до 299,4 млн. дол. США у 2000 р. та 381 до 686,1
млн. дол. США 2004 р.).

Таблиця 2. Прямі іноземні інвестиції в економіку України за галузями.

Загальний обсяг 1997 1998 1999 2000 2002 2003

кінець року за галузями тис. дол. — % . тис. дол. % тис. дол. % тис.
дол. % Тис. дол. % тис. дол. %

Харчова промисловість 422100 20,6 — — 662400 20,4 775500 20,1 852261,15
16 988275,39 14.8

Внутрішня торгівля 337600 16,4 438700 15,8 557700 17.2 727800 18,8
854831,27 16 996301,96 15

фінанси, кредит, страхування і пенсійне забезпечення 174100 8,5 197200
7,1 198500 6.1 248100 6.4 433323,85 8.1 490914,61 7.3

Машинобудування і металообробка 168700 8,2 — — 354800 10.9 347600 9
750245,81 14 935287.99 14

хімічна промисловість 141200 6,9 —

217700,25 4 319299,14 4.8

будівництво 90600 4,4 115000 4.1 —

156732,09 2.9 195541.09 3

транспорт та зв’язок — — 148400 5.3 —

382010.8 7,1 524832,06 7.9

Охорона здоров’я, фізична культура та соц. забезпечення — — 111800 4 —

118986,07 2,2 128870.95 2

Нільське господарство — — 59500 2,1 —

108482,36 2 179404,27 2,7

Паливна промисловість — — . —

189500 5,8 227000 5,9 194889.61 3.6 186604 2,8

Таблиця З

Прямі іноземні інвестиції в економіку України за країнами, тис. дол. США

Країна Рік

1997 1998 1999 2000 2001 2002 2003 2004

Загальний обсяг 1438236,53 2053818.59 2810678.58 3281781,71 3874964,18
4406173,27 5471815.72 6657557.96

У т.ч. США 381200 509700 589500 635800 639488.96 730868.82 890608
1074777.12

Нідерланди 214000 264100 301000 361800 362237.96 370217.64 396314.72
463890.37

Німеччина 184700 231800 287700 237900 240889.41 249505.51 317737,86
441407.56

Росія 150400 186900 243400 314300 286567.37 295133.52 323191.41
377646.34

Великобританія 149900 209200 229500 299400 312002.48 420423,03 534041,46
686107.76

Корея — 186200 171200 170400 170356.14 170427.30 — —

Кіпр 125600 149600 196300 372600 377713.97 478046.00 672146.25 779218.72

Ліхтенштейн 123400 85400 — — 75321,31 75944.06 — —

Швейцарія — 89800 133100 169300 163263,72 193138,85 — —

Віргінські острови — — 147200 176800 192764,40 248217.97 346143,81
381041.85

Загальна частка офшорних інвестицій 0.17 0.16 0.17 0,22 0,21 0,23 18,6*
(неповна!) 17.4* (неповна!)

Водночас інвестиції з Кіпру (визнаного лідера з відмивання коштів з

НД) у 2000 р. за своїми обсягами (372,6 млн. дол. США) перевищили
інвестиції

Україну британських, німецьких та голландських компаній (299,4; 237,9 та

61,8 млн. дол. США відповідно), поступаючись лише американським
компаніям

535,8 млн. дол. США). При цьому інвестиції з Кіпру за своїм обсягом
становили

лише половини (58,6%) американських інвестицій. Ця тенденція ще більш

посилилась, зокрема, у 2004 p., коли Кіпр майже вдвічі випередив
Німеччину та

Нідерланди (779,2 до 441,4 та 463,9 млн. дол. США відповідно), а його
інвестиції

сягнули 72% від американських (рекордним щодо цього став 2003 р. —
75,47%).

Загалом же інвестиції лише з чотирьох найпотужніших офшорних зон
протягом аналізованого періоду становили від 16 до 23% усіх прямих
іноземних інвестицій в українську економіку, тобто частка всіх офшорних
зон в обсягу ПП ще більшою. Візуальне падіння частки офшорних інвестицій
у 2002-2003 pp. пояснюється винятково неповнотою статистичних даних,
оскільки «відставання» частки попередніх років на 2-4% легко
нівелюється поправкою на не включені ці роки до переліку Ліхтенштейну та
Швейцарії (частки у попередньому періоді 7 та 4,4% відповідно)

Водночас варто звернути увагу і на те, що ряд країн, які традиційно
(актуються як «не офшорні» (зокрема, Нідерланди та Великобританія),
передбачають суттєві пільги для зареєстрованих у них іноземних компаній,
а отже, їм також притаманні певні елементи «офшорності». Тому на
підставі проведеного аналізу (водиться констатувати орієнтацію значної
частини іноземних інвесторів в Україні і відмивання коштів та певні
фінансові зловживання.

Тож хибне уявлення про те, що саме іноземний інвестор принесе із собою
цивілізовані правила» бізнесу, що у кінцевому підсумку призведе до
оздоровлення економіки, є одним із найшкідливіших стереотипів
української (і взагалі будь-якої пострадянської) економіки. У 1996 р.
одне з європейських інформаційних агентств провело дослідження
надійності іноземних компаній, які пропонують співпрацю в країнах СНД, і
виявило, що лише 15% з них мають стійкі фінансові показники у себе на
батьківщині, становище 44% нестійке, а 22% — переслідуються кредиторами.

Цей феномен пояснюється тим, що серйозний «цивілізований» інвестор при
денні бізнесу надає перевагу «цивілізованому» середовищу, тому його
прихід в економіку може бути швидше наслідком, аніж причиною
оздоровлення економіки, гой час як невизначеність в економіці та
недосвідченість вітчизняних підприємців неминуче приваблюють в Україну
схильних до зловживань інвесторів.

Водночас не можна заперечувати той факт, що у багатьох випадках
директори великих українських підприємств проявляють абсолютну
безвідповідальність у виборі партнерів та інвесторів. Показовим є
приклад українського металургійного комбінату (потенційної ТНК), який
відвантажив для іноземної фірми, реквізити якої виявилися вигаданими,
ціле судно труб на умовах післяплати. В іншому випадку українське
підприємство протягом року м разів відвантажувало продукцію іншій фірмі
без жодної оплати.

Останній приклад ілюструє, що збитки українських підприємств далеко не
завжди є причиною чийогось шахрайства. Однак, звичайно ж, не можна не
брати і до уваги зловживання іноземних партнерів чи інвесторів. Так. у
1999 при спробі експансії української компанії на німецький ринок із
застосуванням стратегії пасивного експорту вона отримала від німецької
фірми Indiana Import&Export GmbH пропозицію щодо закупівлі великої
партії продукції з післяплатою. Залучені фірмою експерти виявили, що
компанія-імпортер ще у 1995 р. була виключена з німецького Торговельного
Регістру через неплатоспроможність (тобто — збанкрутувала); лише вчасно
наведені довідки врятували українську компанію від втрати товару.

Ще більшою є імовірність ускладнень при співпраці українських
підприємств з представництвами іноземних компаній. Визначальною
особливістю представництва є відсутність у нього державної реєстрації на
території країни функціонування. У зв’язку з цим виникає кілька
можливостей для зловживань. По-перше, для створення представництва немає
потреби у його державній реєстрації (а отже, — і у перевірці
документів), отож ніщо не заважає створювати в Україні представництва
неіснуючих корпорацій поряд з реальними ТНК. Цим шляхом пішли,
наприклад, розповсюджувачі різноманітних харчових добавок та косметичних
засобів. Па жаль, зловживання у цій сфері не обмежуються рівнем дрібних
комівояжерів (кожен з яких представляє неіснуючу американську, канадську
чи будь-яку іншу корпорацію). Показовим є приклад придбання українською
нафтотрейдовою компанією восени 1997 р. у російському представництві
американської ТНК Chemay Resources Inc великої партії палива за
передоплату. Фахівці встановили, що реєстрацію материнської компанії
Chernay Resources Inc було відмінено у США ще 15 липня 1997 р. на
підставі непогашеного нею у грудні 1996 року позову на суму 444 тис.
дол. США.

Слід зазначити, що ділові стосунки з представництвом будь-якої ТНК
невигідні для українських підприємств ще й тим, що українські арбітражні
суди не мають права розглядати позови до відповідачів, не зареєстрованих
в Україні (а саме до цієї категорії належать представництва). Тому
юридично неможливо подати в Україні позов до представництва іноземної
ТНК навіть за умови явного невиконання нею договірних зобов’язань. При
цьому повноваження представництва (як і повноваження окремих посадових
осіб) завжди можуть бути «відкориговані» в інтересах материнської
компанії. Оскільки зміни в статуті не мають жодної прив’язки до умов
договору, то постфактум мова завжди може зводитися до перевищення
представництвом повноважень при укладанні договору, що автоматично
робить договір необов’язковим для виконання з боку ТНК.

Часто реальною метою інвестування в українські підприємства є їх
усунення з ринку. Показовим є приклад української харчової компанії, що,
як і всі українські виробники, була відносно погано забезпечена
капіталом, однак за рахунок дешевої місцевої сировини, знання ринку,
доброї репутації та налагодженої системи збуту характеризувалася значним
потенціалом. Внаслідок великих інвестицій, зроблених у формі обладнання
(як виявилося згодом, застарілого і використовуваного), іноземному
інвестору вдалося отримати контроль над новоствореним спільним
підприємством (при цьому переважання іноземної власності було
зафіксоване не в останню чергу внаслідок завищення вартості
інвестованого обладнання). При цьому саме обладнання виявилося «збірним»
і непристосованим до поєднання в комплексі, отож для його налагодження
довелося відволікати кошти з уже існуючого виробництва і брати кредит. У
результаті фінансове становище підприємства відчутно погіршилося, а
«іноземний інвестор» зі свого боку всіляко затягував розв’язання
проблем. Залучені підприємством експерти Міжбанківської служби безпеки
«Скіф» встановили, що цей інвестор одночасно був одним з власників
іноземної компанії,

котра за цей час, користуючись кризою на українському підприємстві,
встигла захопити значну частку ринку.

У багатьох випадках гарантією надійності при виборі іноземного
контрагента вважають високий показник обороту (продажів). Насправді
значення цього показника суттєво перебільшується, оскільки у певних
галузях (це характерно, наприклад, для торговельних компаній) навіть при
значних оборотах величина власних активів може залишатися відносно малою
(так, у мережі Wal-Mart Stores, річний прибуток становить лише 3,26% від
обороту ). Тому реальна фінансова стійкість багатьох торговельних
компаній може бути поставлена під сумнів. Приклад — банкрутство
всеамериканської торговельної мережі W.T.Grant, (яка виявилася
неплатоспроможною при тому, що показники обороту під впливом постійних
розпродажів були достатньо високими, а також недавні повідомлення про
імовірне банкрутство мережі K-mart, котра у 2000 р. за оборотом (37
млрд. дол.) займала 100-те місце у світі і 36-те у США, при показниках
зайнятості 52 тис. працівників. Особливо характерним високе
співвідношення обороту до власних активів є для базованих на мережі
Інтернет торговельних мереж, яких як, наприклад, мережа віртуальних
магазинів «Amazon», котра за показниками річного обороту (2,76 млрд.
дол.) займала у 2000 р. 544-те місце у світі і практично у цей же час
стала предметом дискусій щодо можливості її порятунку від реальної
загрози банкрутства.

Таким чином, проведений аналіз дозволяє зробити висновок щодо
необхідності, з одного боку, кваліфікованого урядового регулювання
діяльності іноземних ТНК із урахуванням державних інтересів України та
її стратегічних пріоритетів з метою зміни структури прямих іноземних
інвестицій в бік більш перспективних для національної економіки галузей,
а також унеможливлення латентного трансферту коштів з національної
економіки, а з іншого боку, — не менш важливим виявляється і підвищення
професійного рівня управлінського персоналу українських компаній,
задіяних у зовнішньоекономічних відносинах, для уникнення можливих
помилок і прорахунків у цій сфері.

Слід відзначити значну економічну потужність транснаціональних
корпорацій (ТНК): на 70 тис. ТНК із підконтрольними їм 690 тис.
закордонними філіалами припадає 19 трлн. доларів США світових продажів.
Завдяки ТНК обсяг накопичених прямих іноземних інвестицій (ПІ) у 2004 р.
сягнув 9 трлн. доларів США. До того ж ТНК стали потужним рушієм
комерціалізації науки, обміну високими технологіями, розвитку
високотехнологічного виробництва, їхня частка в глобальних витратах на
науково-дослідні і дослідно-конструкторські роботи (НДДКР) становить 46
%, 70 % комерційних витрат припадає на дослідження та розробки (450
млрд. доларів США). Нині 500 найпотужніших ТНК реалізують 80 %
виготовленої у світі продукції електроніки і хімії, 95 % — фармацевтики,
76 % — машинобудування. Майже 70 % усіх закордонних інвестицій
контролюють 85 ТНК. Регіонами (країнами) походження близько 90%
найбільших у світі ТНК є США, країни Європейського Союзу (ЄС) та Японія
‘. Наприкінці XX ст. половина світового ВВП вироблялася
транснаціональними компаніями. Найбільші з ТНК {General Motors, Ford,
IBM, Royal Dutch Shell, Exxon/Mobil, General Electric, British
Petroleum) розпоряджаються коштами, сума яких перевищує розмір
національного доходу багатьох держав, а міжнародний характер операцій
ставить їх практично поза контролем національних органів влади.

За цих умов головним завданням держави стає реалізація політичних і
соціально-екологічних програм. Для їх фінансового забезпечення вона
повинна контролювати процес розвитку й транснаціоналізації
корпоративного сектора вітчизняної економіки та спрямовувати його у
позитивне русло, у тому числі шляхом укладання міжнародних угод і
рекламування вітчизняних брендів на світовому ринку.. .

На сучасному етапі транснаціоналізація вітчизняних підприємств
відбувається переважно за рахунок імпорту факторів виробництва Про це
свідчить порівняно низький рейтинг України за індексом Outward
FD1’„Performance. Index 2002 — 2004 порівняно з індексом Inward FDI
Performance Index 2002 — 2004, що розраховуються за World investment
report (ЮНКТАД). Перший індекс визначає транснаціональну активність
підприємницьких структур щодо експорту ПІІ, другий характеризує ступінь
притоку ПІІ. За цими індексами Україна серед 140 країн світу посіла 100
та 71 місце відповідно (Росія — 24 та 88 місце) 2. Саме тому в Україні
слід створювати якомога більше вертикально і горизонтально інтегрованих
корпорацій та промислово-фінансових груп (ПФГ), які здатні стати базисом
для формування корпоративно-коопераційного каркасу національної
економіки й активними експортерами.

Організаційними формами виходу вітчизняних компаній на транснаціональний
рівень можуть бути: створення за участю українських суб’єктів спільних
підприємств (СП), ТНК, реалізація спільних проектів. Поки що, через брак
коштів, основною формою транснаціоналізації є СП (засновані насамперед
шляхом кооперування) а внеском в їхні статутні фонди з боку вітчизняних
компаній є переважно основні фонди, іноді — інтелектуальна власність.

У стратегії1 виходу компаній на транснаціональний рівень обов’язково
повинні враховуватися особливості країни. У теоретичних дослідженнях
доводиться, що створення ТНК має відбуватися за еволюційною моделлю
поступового нарощування амбіцій компанії, тобто за моделлю EPRG
(етноцентризм — поліцентризм — регіоналізм).

В Україні за надмірного розвитку окремих виробництв і обмеженої
місткості внутрішнього ринку певні підприємства, здебільшого великі
підприємства гірничо-металургійного, хімічного та нафтопереробного
комплексів, не мали іншої альтернативи, ніж орієнтація на зовнішні
ринки. Створюючи «на ходу» механізми зовнішньоекономічної діяльності,
вони намагалися, навіть за демпінговими цінами, збувати продукцію й
отримувати кошти для відтворення виробництва.

Форсування процесу транснаціоналізації з боку вітчизняних компаній за
відсутності у них досвіду зовнішньоекономічної діяльності, відповідної
інфраструктури та усталених диверсифікованих схем торгівлі призвело до
того, що компанії встановлювали стихійні й тимчасові
зовнішньоторговельні зв’язки, працювали на межі беззбитковості, не
фінансували системні інноваційні заходи для збереження своєї
конкурентоспроможності.

За галузями найбільшого ступеня транснаціоналізації на сьогодні досягли
вітчизняні підприємства харчової промисловості та переробки
сільськогосподарських продуктів, машинобудування (автомобілебудування,
авіабудування, ракетобудування, суднобудування), хімічної та
нафтохімічної промисловості, металургії та оброблення металу. У
географічному вимірі основними країнами-експортерами факторів
виробництва в Україну є США, Великобританія, Нідерланди, Німеччина,
Кіпр, Швейцарія, Росія; серед країн-імпортерів — Росія, Швейцарія,
Польща, Білорусь.

Існує два варіанти виходу вітчизняних промислових підприємств на
світовий ринок — це продаж продукції країнам, що розвиваються, або
участь у міжнародній кооперації, зокрема з розвиненими країнами. Перший
варіант є проблематичним, оскільки світовий ринок уже поділено.

Від другого варіанта, який передбачає тривалу міжнародну виробничу та
науково-технологічну кооперацію, виграють усі учасники: створюються нові
робочі місця, кінцевий продукт стає дешевшим, країни отримують
додатковий науково-технологічний імпульс, покращується їхній міжнародний
статус. За приклад може бути підписаний Україною та Іраном у 1995 р.
контракт про серійне виробництва літаків АН-140. Перший літак, створений
спільними зусиллями, піднявся в повітря 2001 р. Компанія Safiran із 2003
р. почала експлуатацію на внутрішніх авіалініях іранської версії літака
— IrAN-140. Цей досвід можна використати для підвищення
конкурентоспроможності літаків «Руслан» на зовнішньому ринку, а саме
залучити потенційних покупців

Похожие записи