Проблеми і перспективи створення міжнародної системи безпеки 

 

        Міжнародна анархія — це те, що з неї роблять держави. 

А.Вендт 

 

        Президент США Джордж Буш, виступаючи 1990 року перед виборцями,
проголосив про створення після “холодної війни” нового світового ладу.
Відтоді минуло майже десять років, проте епоха вселенського миру та
безпеки так і не настала. Чому? Якою стала міжнародна система після
після закінчення “холодної війни”? І що чекає її в найближчому
майбутньому? Якщо людство не бажає повторювати трагічних помилок, варто
замислитися над цими питаннями. 

        Попри загальновідому нині тезу про те, що міжнародний устрій
змінився і вимагає відповідних змін у міжнародному праві, деякі істини
залишилися актуальними. В теорії міжнародних відносин здавна конкурують
дві течії. Відповідно до праць представників однієї з них (“реалістів” і
їхніх наступників — “неореалістів”), війна є невідворотним злом, яке
походить, за різними версіями, чи то від людської природи, чи від
прагнення держав до виживання, чи від міжнародної системи, що не
гарантує безпеки для всіх, — і отже підтримання миру є дуже важким
завданням. Їхні опоненти (“ідеалісти” та представники інших
“ліберальних” течій) стверджують, що війна — наслідок прикрих
непорозумінь, а природним станом людського суспільства є мир1. 

        Однак представники обох напрямів сходяться на тому, що війна є
злом, якого треба уникати. У цьому зв’язку логічно було б очікувати
створення такої системи міжнародного права, яка дозволяла б ефективно
запобігати порушенням миру і посяганням на права держав та їхніх
громадян. 

        Після закінчення “холодної війни” і, відповідно зменшення
вірогідності розв’язання нової війни — у традиційному сенсі — між
великими державами, на порядку денному знову постало амбітне завдання —
забезпечити paix universaille (всесвітній мир). Такі спроби характерні
для періодів після кожної зміни існуючого світоустрою і є своєрідною
відповіддю на ці зміни (“відгуком” на “виклик”, за визначенням
А.Тойнбі). 

        Тільки у цьому столітті було дві спроби подолати міжнародну
анархію створенням організації, що відала б підтриманням миру і безпеки:
після Першої (Ліга Націй) і Другої (ООН) світових воєн. 

        Загальні принципи, на яких має базуватися подібна організація
колективної безпеки, на думку ряду дослідників, повинні бути такими: (1)
встановлення правил міжнародної поведінки; (2) впровадження і захист
(enforcement) цих правил; (3) легітимність акцій з впровадження і
захисту цих правил, яка випливає з широкої міжнародної згоди; (4)
здійснення таких акцій міжнародними коаліціями за рішенням легітимного
міжнародного органу2. 

        Виходячи з цього, система колективної безпеки має відповідати
цілій низці умов: протидіяти широкому спектрові загроз (оскільки
“правила міжнародної поведінки” включають нині не лише військовий, а й
соціальний, етнічний, культурний, екологічний, економічний та інші
виміри сучасного взаємозалежного світу), мати у своєму розпорядженні
дієвий форум міжнародної взаємодії для визначення шляхів розв’язання
актуальних проблем та ефективний механізм, що сприяв би неухильному
виконанню прийнятих рішень, здатний забезпечити швидку й узгоджену
взаємодію різних країн3. Отже, ідеальна структура колективної безпеки
повинна віднайти баланс між широкою репрезентативністю (задля
легітимності акцій, забезпечення об’єктивності в разі участі у
розв’язанні конфліктів і врахування різних інтересів) і ефективністю
(рішення мають ухвалюватись без затримок і виконуватись точно, швидко і
злагоджено). 

        Необхідність ефективної системи підтримування міжнародного
правопорядку є очевидною. Однак і легітимність є аж ніяк не декоративним
елементом. Якщо закордонне втручання здійснюється не внаслідок прийняття
рішення відповідно до міжнародної процедури, з правомірністю якої
погодилась абсолютна більшість країн, воно за визначенням є результатом
здійснення державою (державами) політики міжнародного волюнтаризму. У
таких випадках зникає довіра у стосунках між країнами, що веде до
“дилеми безпеки” (security dilemma). Її суть полягає у тому, що, хоча
кожна країна прагне безпеки і підтримує її для себе, рівень безпеки в
цілому внаслідок таких дій різко знижується, а вибухонебезпечність
зростає. Якщо кожен готується до війни, рано чи пізно вона почнеться. 

        Уникнути цієї ситуації можна лише створивши міжнародний
механізм, який не надавав би переваг жодній із країн (групі країн), і
якому, як наслідок, довіряла б абсолютна більшість країн — суб’єктів
міжнародного права. Саме тому легітимність — широке міжнародне визнання
— є запорукою ефективності системи колективної безпеки і підтримання
міжнародного правопорядку. 

        На думку відомого вченого А.Вендта, міжнародна інтеграція — таке
зближення країн, при якому збройні конфлікти стали б неможливими, 

 

        На першому від “війни всіх проти всіх” країни переходять до
встановлення певних правил поведінки і вчаться поважати суверенітет. 

        Якщо мир зберігається протягом досить тривалого часу, інші
сприймаються вже не як потенційні вороги, а як партнери. Така зміна
сприйняття веде до другого етапу — поглиблення економічної інтеграції.
Інтеграція вимагає інституційного втілення, і тому з часом відбувається
перехід до третього етапу — створення легітимних наддержавних органів,
що регулюють спільні інтереси4. Однак для переходу з етапу на етап
необхідне усвідомлення сторонами відсутності загрози з боку партнерів. 

        Такий сценарій повністю реалізовано в межах лише однієї групи
країн — Європейського Союзу. У цьому випадку необхідно зважати на
унікальне поєднання факторів економічної інтеграції, політичного єднання
в ім’я “захисту демократії” та протистояння загрозі зі Сходу, і
усвідомлення присутності сторонньої сили — США — як гаранта військової
безпеки під “ядерною парасолькою”. 

        А.Вендт стверджує, що приклад ЄС можна використати у світовому
масштабі. На жаль, сьогоднішній стан міжнародних відносин не дозволяє
робити такі оптимістичні прогнози. 

        Прийняття практично усіма державами принципів Статуту ООН
дозволило уникнути волюнтаризму в судженнях щодо протиправності дій,
застосування санкцій і визначення суб’єктів застосування цих заходів.
Принаймні, визначено легітимну останню інстанцію винесення вердикту —
Раду Безпеки ООН. Здавалося, можна говорити про досягнення першого рівня
інтеграції — встановлення спільних для всіх правил гри. 

        Проте залишилося головне — спосіб прийняття рішення. Багато
говорилося про архаїчність збереження права вето лише за
державами-переможницями у Другій світовій війні (СРСР (Росією), США,
Англією, Францією) та Китаєм. Чимало країн випереджають “п’ятірку” за
рівнем економічного розвитку (Німеччина, Японія), демографічними
показниками (Малайзія, Індонезія, Бразилія), навіть у володінні ядерною
зброєю (звичайно5, Індія, Пакистан). В той же час, скажімо,
Великобританія та Франція, крім володіння ядерною зброєю, нічим особливо
не виділяються серед інших розвинених країн. 

        Однак порушення статус-кво поставить під сумнів легітимність
змін: доведеться переконувати усі країни, чому саме ті, а не інші
критерії мають бути покладені в основу постійного членства у Раді
Безпеки. Скасування ж права вето не відповідає інтересам великих держав,
які завжди можуть поставити правомірність прийнятого рішення під сумнів,
чим зведуть реальне значення ООН до повноважень передвоєнної Ліги Націй
— декоративного органу, позбавленого реального авторитету. Дискусії на
Генеральній Асамблеї і в кулуарах ООН точаться вже не один рік, але змін
на краще поки не видно6. 

        За таких умов виникає спокуса не примушувати себе грати за
правилами, переконуючи інші держави у своїй правоті та щирості намірів,
а просто вийти за межі системи, що здається зайвим гальмом для
реалізації власного уявлення про оптимальну міжнародну політику. Якщо,
звичайно, окрема країна, група країн чи міжнародна організація
почуваються достатньо сильними, аби не зважати на думку інших. Тож
“право сильного”, тимчасово відкинуте ядерною примарою часів “холодної
війни”, знову піднімає голову. 

        Надії на виправлення становища пов’язуються з економічними
змінами у сучасному світі. Так, на світовій арені все гучніше заявляють
про себе транснаціональні корпорації (ТНК), дохід яких часто перевищує
бюджети середніх країн. З іншого боку, згадувані вже процеси
глобалізації призводять до зростаючої взаємозалежності держав, що
зменшує можливості “національного егоїзму”, а в деяких регіонах (Західна
Європа, Північна Америка) можна говорити про створення наднаціональних
квазідержавних утворень. Усе це неначе покликано підштовхувати до
кооперації, а відтак — до розробки спільної правової основи для
оптимального регулювання взаємних інтересів і різнопланових відносин.
Можливо, розуміння неминучості та, зрештою, доцільності зростаючої
взаємозалежності і є шляхом для створення Світового уряду. 

        Однак навіть у такому разі просування цим шляхом лише
розпочалося, і він не є незворотнім. Реальні геополітичні зміни не
відбуваються відповідно до прямолінійної логіки прагматичної
“доцільності”. Арабські країни так і не об’єднались, незважаючи на
очевидні переваги такого сценарію для них. ТНК, виходячи з економічної
доцільності, шукають переваг у національних законодавствах, чим
прив’язують свою діяльність до існуючого поділу світу. 

        Врешті, прихильники абсолютного примату економічних факторів у
історії не завжди мають рацію: економічні інтереси потужних угруповань
не визначають автоматично державної політики. Наприклад, з економічної
точки зору війна в Афганістані США аж ніяк не вигідна7. І з погляду
інтересів нафтогазових концернів, і з міркувань “національної безпеки”
(отримання альтернативних джерел енергоносіїв) США зацікавлені у спокої
в Афганістані. Однак у серпні минулого року на талібів все одно упали
“Томагавки”… Тому можна говорити про своєрідну структурну інерцію —
допоки стимули до змін не набудуть набагато більшої сили, суверенні
держави збережуться як основи світобудови. 

        З іншого боку, світова економічна інтеграція ще не сягнула
такого рівня, коли країни не можуть зашкодити іншим без невідворотної
шкоди собі. Замість світового розподілу праці у міжнародній торгівлі
головну роль відіграє конкуренція. Створення Всесвітної торговельної
організації покликане насамперед цивілізувати правила гри на міжнародних
ринках — правила доступу на внутрішні ринки країн. Однак жоден з
документів ГАТТ/СОТ не забороняє країнам-членам захищати своїх
виробників, сприяючи їм на внутрішніх ринках чи підтримуючи їх
(економічно чи політично) на ринках зовнішніх. 

        Намагання ж певних розвинутних країн “нав’язати” світу розподіл
праці, який зокрема реалізується у порадах місій МВФ країнам, що
розвиваються, та посткомуністичним країнам, намагання розвивати сферу
послуг замість промислових галузей, наштовхує на думку про
дискримінаційний підхід. Допоки усі країни не будуть переконані у
щирості намірів “дорадників” (а це, зазначимо ще раз, неможливо без
усвідомлення усіма сторонами спільних правил гри), доти такі поради
сприйматимуться як шлях до економічної залежності, загроза національній
безпеці, і відтак відкидатимуться. 

        Отже, якщо розвинені країни “першого” світу не здатні на
збройний конфлікт між собою, бо пов’язані економічними інтересами і
розподілом праці, у всесвітньому масштабі фактори економічної
раціональності призведуть швидше до падіння взаємної довіри, ніж до
зростання цієї довіри. Лише після того, як країни третього та колишнього
другого (“комуністичного”) світів сягнуть рівня економічного розвитку,
порівнянного з країнами першого світу, буде можлива економічна
інтеграція без побоювань “закріпачення” слабких сильнішими. 

        Такі реалії сучасного світу надихнули представників шкіл
“реалізму”. 

        Мовляв, закони міжнародного життя не змінюються протягом
тисячоліть, і основним залишається homo homini lupus est. Різні спроби
цивілізувати анархічну за своєю природою міжнародну систему (держави-бо
формально рівні і не визнають нічию зверхність) мають лише тимчасовий
успіх — допоки якась держава не буде достатньо сильною, аби з ними не
рахуватись. Війни виникають тоді, коли ніщо вже не в змозі їм
запобігти8. У площині традиційного для “реалістів” протиставлення
внутрішньодержавної (ієрархічної, на основі забезпечуваного державним
примусом права) і міждержавної (анархічної, у жорстокому “природному
стані” у версії Гоббса) систем сила фактично виступає як єдина реальна
основа правопорядку. 

        Як відомо, Ф.Енгельс називав насильство “повитухою історії”.
Адже у традиційному сприйнятті історія — це нескінченна низка воєн,
захоплень і грабунків, заснованих на підкоренні сильним слабкого і
визначення ним засад “справедливості”. У світі з обмеженими ресурсами
така ситуація є практично невідворотньою. Навіть М.Вебер, якого важко
запідозрити у приналежності до конфліктологічної течії в соціальних
науках, визначав державу як орган, що має “монополію на насильство” — і
тим підтримує правопорядок. Однак, якщо розглядати міжнародне право лише
в сенсі організованого насильства, будь-які спроби підтримати
правопорядок приречені: досі не знайдено сили, яка могла б претендувати
на роль верховного правителя, а тим більше — утримувати цей статус. 

        Цікаво, що людство давно підмітило цей феномен. Вже в новій
історії можна згадати кілька спроб розв’язати “дилему безпеки”. Вони
грунтувалися на доволі прагматичному розрахунку: жодна держава не почне
війни і не зважиться суттєво порушити рівновагу в світі іншим способом,
якщо таким її діям протистоятиме потужна міжнародна коаліція. Оскільки
перемогти всіх неможливо, на потенційних порушників ефективно подіють
переговори-ультиматум: за умови гарантованого покарання в разі порушення
встановлених приписів міжнародного права деліквент* *) підкориться
міжнародному рішенню. 

        Прикладом свідомих спроб встановлення такої системи можуть бути
“тривалий мир” після Віденського конгресу 1815 р., коли французький
міністр Талейран спровокував представників Росії, Австрії та Пруссії
ухвалити рішення про спільне гарантування status quo в Європі, та
заснування після Першої світової війни Ліги Націй, що мала, за висловом
американського президента В.Вільсона, “заборонити війну” саме шляхом
гарантування спільної відсічі будь-якому агресору. 

        Подекуди подібні системи виникають стихійно — коли жодна з
зацікавлених сторін не має засобів гарантувати перемогу. Приклади — час
між Франко-прусською (1871 р.) і Першою світовою війнами та період
холодної війни. Однак і стихійні, і розроблені свідомо системи “силової
рівноваги” врешті-решт є приреченими на невдачу з однієї причини: одна з
сторін майже завжди або посилюється настільки, що може нехтувати іншими
і розбити чи розвалити зсередини потенційну коаліцію (як Німеччина перед
Першою та Другою світовими війнами), або послаблюється, не здатна
виконувати роль противаги (імперія Габсбургів у ХІХ ст. чи СРСР
наприкінці ХХ-го). Оскільки основа системи стримування — це відсутність
у сторін абсолютної переваги, та з одного боку залишається спокуса таку
перевагу здобути, а з іншого — побоювання, що її здобудуть інші. Таким
чином зберігаються умови “дилеми безпеки”, а отже — питання легітимної
системи підтримки правопорядку залишається нерозв’язаним. 

        Після початку військової операції НАТО у Косові, не
санкціонованої рішенням Ради Безпеки ООН, збудована в роки “холодної
війни” міжнародна система рівноваги сил не перетвориться у всеохоплюючу
систему міжнародної безпеки, на що сподівались народи у ейфорії від
“третьої хвилі демократизації” (як її назвав С.Хантінгтон), а ризикує
повторити долю своїх попередників, поступившись епосі чергового переділу
світу і з’ясування того, хто сильніший у традиційному — військовому —
сенсі. США та їх союзники, зв’язані Північно-атлантичним договором,
своїм нападом на Союзну Югославію вчинили вельми символічний акт: було
продемонстровано, що Захід вважає себе достатньо сильним, аби діяти на
власний розсуд, і обирає найбільш ефективний, на його думку, шлях
вирішення міжнародних проблем, жертвуючи легітимністю. При цьому сам же
Захід визначає, з якою проблемою і якими методами розбиратися. 

        Оскільки до останнього часу жоден з провідних “гравців” на
міжнародній арені не робив різких рухів у напрямку зміни світоустрою,
здавалося, що світ іще рухатиметься за інерцією періоду після “холодної
війни”. Якщо протягом найближчого часу не станеться якоїсь надзвичайної
події — глобального природного катаклізму, наприклад, то традиційні
центри тяжіння (можливо, не стільки виходячи з їхніх реальних
можливостей, скільки із сприйняття їх у світі) мали б зберегтися. Так,
“формально” СРСР не завжди був наддержавою: у 40-х не мав ядерної зброї
і був спустошений війною, та й ядерного паритету із США досяг лише у
70-х роках9. Однак важливими є не лише самі кількісні показники, а й
інтерпретація їх світовим співтовариством. 

        І саме в інтерпретації та методах її перетворення у реальні дії
стався якісний зсув. Символічним є навіть не сам факт бомбардувань
Югославії — подібні операції траплялися й раніше. Символічним є те, що
до насильства вдалися в центрі Європи, не використавши реально механізму
ООН, і навіть не всупереч позиції інших країн (зокрема, Росії та Китаю),
а демонстративно ігноруючи цю позицію. 

        Звісно, з часом репутація колишніх “наддержав” у світі поступово
наближається до рівня могутності, гарантованого їхнім реальним
потенціалом, і Москва мала бути готовою до того, що одного дня її просто
не помітять. Можна було б сподіватися, що застосування міжнародних
санкцій та інші важливі питання міжнародного життя — на взірець кризи у
Косові — будуть вирішуватись шляхом взаємного дипломатичного тиску
зацікавлених сторін. Однак операція НАТО в Косові показала розстановку
сил на планеті без дипломатичних прикрас. 

        Несподіваними виявилися різкість і безкомпромісність
використання Заходом можливостей, що відкривають їх економічна та
технологічна, а відтак — і силова перевага. Однак рано чи пізно таке
прозріння мало настати. 

        Із усвідомленням світовою громадськіс-тю реальної сили агентів,
тиску “колишніх” супердержав надається менше уваги. Показовим є
відповідь США на різкі заяви Росії з приводу натовського втручання в
косовський конфлікт: у 1994 році Росія теж засуджувала військові
операції проти сербів, але врешті-решт прийняла план США щодо Боснії.
Якщо ж Росія погрожує “погіршенням стосунків” з НАТО, сьогодні альянс
здатний собі це дозволити: Росія залежить від західної допомоги, і
протистояння невигідне насамперед їй. 

        Останні розробки в галузі протиракетної оборони і щораз
відчутніший тиск Вашингтона у справі перегляду Договору про протиракетну
оборону свідчать про те, що вже найближчим часом може зникнути останній
козир часів “холодної” війни — ядерне стримування. Якщо США дійсно
здатні розгорнути ефективну систему протиракетної оборони, вони стають
практично неприступними для ураження. І світ опиняється перед фактом
існування країни, чий економічний, технологічний і військовий потенціал
випереджає подібні показники інших держав. 

        Із самих США, які претендують на роль світового гегемона, нині
надходять суперечливі відомості. Самі американці (причому навіть не
журналісти, а титуловані суспільствознавці) визнають, що “реальна влада”
належить великим корпораціям, що діють через посередництво політичних
сил та шляхом лобіювання фінансово підтримуваних “груп інтересів”10.
Тому, наприклад, наддержаві США не вдається ефективно стримувати свого
давнього союзника — Ізраїль — від провокування порушення миру на
Близькому Сході: політика державного прагматизму у цьому питанні
наштовхується на спротив потужних лобі. 

        З іншого боку, однак, у механізм політичної влади США закладено
неможливість виродження її в диктатуру одного угруповання або їх
коаліції. Продумана система стримувань і противаг запобігає конфронтації
не лише між гілками влади, а й всередині них: “невиліковне питання”
забезпечення власних інтересів при владі вирішено завдяки високому
ступеню інституціоналізації економічних (і “політекономічних”) змагань
за ресурси і вплив. Діюча демократична модель підтримує ситуацію, за
якої різні інтереси змагаються у чітко визначених, а відтак і
контрольованих, рамках11. Система довела свою життєздатність (зокрема
подолавши Велику Депресію) і вміння оптимально використовувати
сприятливі обставини (наприклад, взявши на себе роль світового банкіра
після Другої світової війни). 

        Тому від США варто очікувати не позірної експансії з метою
“світової гегемонії”, а “поточного” забезпечення насамперед своїх
економічних інтересів (де треба — силою) під привабливими гаслами
захисту демократії чи світового порядку. Втім, поява світового лідера,
як свідчить історія (принаймні, на думку “реалістів”), неминуче
призводить до конфлікту інтересів на економічному, політичному та навіть
символічному рівні. Це підштовхує інші країни до пошуку способів 

        нейтралізації гегемона. 

        Нині світ вийшов з того періоду псевдорівноваги, коли збереження
status quo забезпечувалося лише небажанням ключових гравців вдаватися до
різких дій. Затяжна світова фінансова криза, поширення громадянських
(civil) і громадських (communal) конфліктів на кшталт косовського і
пов’язане з цим загострення проблем тероризму, контрабанди та
неконтрольованої міграції підштовхують провідні країни до вжиття
“адекватних заходів” задля власної політичної і економічної безпеки. 

        Ситуація, коли Захід (США і, якщо Вашингтон переконає союзників,
— інші країни НАТО) має значну економічну, технологічну і військову
перевагу — а головне, усвідомлює цю перевагу і готовий її
використовувати — загрожує тим, що будь-яке загострення міжнародної
ситуації здатне не тільки підірвати стабільність існуючої світобудови, а
спровокувати широкомасштабний збройний конфлікт. Поштовхом до цього може
бути силова акція, яку одна сторона вважатиме правомірними санкціями, а
інші (достатньо впливові) розцінять як акт агресії. 

        В умовах паралічу ООН єдиним можливим виходом з ситуації на
глобальному рівні (крім, звичайно, війни і встановлення нового
правопорядку силою) могло б стати створення нової системи міжнародної
безпеки. Правонаступництво ООН може забезпечити її легітимність. Однак
для збереження легітимності на тривалий час і поєднання її з
ефективністю, організація повинна мати чітке і конкретне коло
повноважень і сформульовану мету, досягнення якої було б бажаним для
усіх її членів. 

        От якраз із визначенням такої мети, а також із забезпеченням її
дотримання усіма членами організації, виникають проблеми. Такою метою
могла б бути ідея розробки і впровадження в життя кодексу міжнародного
права. Однак пряме виведення його з національних правових систем
неможливе: поєднання принципів римського, прецедентного права, і,
наприклад, шаріату приречене на провал. 

        Деякі дослідники стверджують, що вихід можна знайти, якщо
відштовхуватись не від способу регулювання, а від принципів, які мають
захищатися. Це веде до узгодження своєрідної ієрархії світових цінностей
— концепції “світових інтересів” (world interests), що дозволить врешті
розв’язати суперечності нинішнього міжнародного права (наприклад, між
державним суверенітетом і правом націй на самовизначення). 

        Типова “ієрархія цінностей”, яку висувають прибічники цієї ідеї,
передбачає абсолютний пріоритет забезпечення виживання людини як виду.
Далі в ієрархії інтересів стоять “фізичні”, політичні, економічні,
соціальні та культурні права людини12. На жаль, визначення конкретного
місця кожного з цих прав на щаблях ієрархічної драбини неможливе з тих
самих причин, що й складання єдиного Кодексу міжнародного права:
представники різних держав і культур по-різному бачать відносну цінність
кожного з них. З тим самим пов’язана неможливість домовитись про
загальноприйнятні способи забезпечення цих інтересів та умови
застосування таких способів. 

        Отже, створення дієвого міжнародного органу, який встановлював
та забезпечував би глобальні правила гри, найближчим часом
маловірогідне. Тож країни, найбільш вірогідно, намагатимуться
пристосовуватись до зміни ситуації самостійно — або в рамках
регіональних об’єднань. Чи існують нині “індивідуальні” чи “колективні”
кандидати, здатні виступити як “противага” гегемонії США? 

        Останнім часом модно стало говорити про Китай — з його
мільярдним населенням, ядерною зброєю і бурхливим економічним розвитком
— як про майбутню наддержаву, якщо не про нового світового лідера.
Китайські товари вже сьогодні заповнили світові ринки, а з військовою
потугою (принаймні арифметично) незрівнянні навіть країни НАТО. Однак
автори подібних прогнозів часто ігнорують той факт, що Китай міг
володіти світом ще до народження Христа — вже тоді китайці мали компас,
порох та інші знаряддя, які дозволили б їм отримати абсолютну перевагу
над іншими народами. Але вони замість завойовницьких походів будували
Великий Китайський мур, аби відгородитися від світу. Звісно, за
тисячоліття ментальність народу могла змінитись, проте навіть у такому
випадку Китай залежний від решти світу (технології, обладнання, ринки
збуту) більшою мірою, ніж світ від нього. 

        Нині, за оцінками фахівців Організації економічного
співробітництва і розвитку (OECD), частка Китаю у світовому обсязі
торгівлі становить лише 3% — рівень серйозний, але не надто вражаючий.
Вражає натомість потенціал китайської економіки: частка країни у
світовому ВВП сягнула 10%, причому ВВП Китаю зростає на 5,5-7,5%
щорічно, випереджаючи показники багатьох розвинених держав. Якщо
економічна політика Китаю не зазнає змін і такі темпи зростання буде
збережено, до 2015 року країна здатна зрівнятися у рівні ВВП зі США13. 

        Втім, шлях до цього лежить через непростий процес завоювання
зовнішніх ринків, збереження внутрішнього виробництва у конкуренції з
дешевшим імпортом і здатності втримати позиції в гонці технологій. Усе
це робить Піднебесну залежною від міжнародної економічної і політичної
кон’юнктури та вимагає неабияких зусиль від урядовців, дипломатів і
пересічних громадян. Тож говорити про настання китайської гегемонії у
найближчі десятиліття буде ще зарано. 

        Японія та азійські “тигри” (Південна Корея, Тайвань, Сингапур
тощо) можуть скласти США конкуренцію в економічному плані, однак у
політичній і особливо військовій сфері їх вплив незначний. Тим більше,
що в політичному і військовому сенсі Азійсько-тихоокеанський регіон
(АТР) з часів Другої світової війни — сфера впливу США. З іншого боку,
економічний розвиток регіону під американською “військовою парасолькою”
призвів до значної взаємозалежності США і країн АТР, подібної до
залежності США/ЄС, що робить болісними різкі кроки будь-якої зі сторін і
дає підстави стверджувати, що “війни” між США і АТР вестимуться виключно
за столом переговорів між представниками найбільших компаній. 

        Іншою вельми поширеною серед дослідників сучасної геополітичної
ситуації тезою є передрікання розколу “Заходу” за лінією США/ЄС. До
цього підштовхують як дедалі більші розбіжності в економічних інтересах
сторін, так і низка чинників історичного та соціокультурного плану. 

        Ще за часів “холодної війни” західний блок був суттєво менш
централізованим, ніж східний. Сполучним елементом була не ідеологія, а
економічна взаємозалежність, необхідність у присутності США як
наддержави (і отже — “противаги” Росії) і, що є особливо популярним
серед західних дослідників, — спільні цінності. Така “внутрішня” єдність
виявилася міцнішою за контроль за допомогою танків і гасел. Але після
дезінтеграції східного табору постало питання про глибину таких зв’язків
і ступінь відповідності “базису” і “надбудови”. Виявилось, що простір,
який ми за інерцією називаємо “Заходом”, не є абсолютно однорідним. 

        На думку деяких дослідників, європейський феномен держави-нації
є потенційним джерелом неприйняття універсалістських чи навіть
трансатлантичних тенденцій розвитку світової спільноти. Європейський
націоналізм, що сягає корінням “родинних” цінностей і спирається на
поняття “рідної землі”, більш схильний до обстоювання сильної власної
держави-нації, корпоративізму і протекціонізму14. Відтак суто економічні
мотиви не є виключними і не можуть автоматично переноситись у площину
готових рішень — треба зважати і на фактор “національних” (в сенсі
держави-нації) інтересів кожної країни Старого Світу. Коли безпосередня
загроза цінностям і способу життя європейців зменшилась, відповідно зріс
скепсис щодо необхідності присутності на континенті США — традиційно
змальовуваних як “плавильний казан”, уособлення універсалізму,
прагматичності і “масовості”. Тож твердження про можливість “розлучення”
Старого і Нового світів не є цілком безпідставним. 

        Втім, доки “економічний гігант” ЄС залишатиметься неспроможним
самостійно ефективно вирішувати політичні і військові питання — як це
засвідчили боснійська криза, вагання щодо ситуації в Албанії у 1997 році
і врешті нездатність сформувати єдину позицію щодо Косова — США зможе
ефективно розігрувати карту “активного і рішучого”, а відтак необхідного
елемента європейської структури безпеки. Цю тезу, до речі, підтримує і
Генеральний секретар НАТО Хав’єр Солана, визнаючи, що США ще тривалий
час відіграватимуть провідну роль в альянсі15. 

        Одним з кроків до створення європейської структури безпеки могла
б стати “європеїзація” НАТО: зокрема, начальником штабу має стати
європеєць, власне штабна структура має зазнати змін задля орієнтації на
Західноєвропейський Союз (ЗЄС) як орган планування і визначення
завдань16. Однак рішення в альянсі ухвалюються консенсусом, тож обійти
позицію США неможливо. І досі тиск європейських партнерів у бік
“європеїзації” НАТО і навіть ухвалення відповідних декларацій не привели
до зменшення присутності США на континенті і їх ваги у вирішенні питань
безпеки. 

        За умов, коли західні країни (і ЄС, і США) взаємозалежні
економічно, але перебіг подальшої інтеграції викликає сумніви і різні
трактування, можна спостерігати не однозначне співробітництво чи
однозначну конфронтацію європейських країн між собою і з США, а радше
“паралельні, іноді повністю узгоджені, а іноді зовсім розбіжні зусилля —
балансування між внутрішньополітичними імперативами та вимогами
взаємозалежності”17. Така непевна позиція Європи залишає широкий простір
для дій американської дипломатії, які набули наступального характеру
після призначення на пост держсекретаря Мадлен Олбрайт. 

        До речі, прискорений сценарій залучення посткомуністичних країн
Східно-Центральної Європи (СЦЄ) до НАТО вигідний США, оскільки вони
(найактивніше — політично і економічно — підтримуючи прагнення країн СЦЄ
повернутися до “лона європейської цивілізації”) отримують в особі цих
країн нових союзників для “збереження своєї присутності в зоні
традиційних інтересів США” — Європі18. Тепер, після Косова, символічне
значення приєднання до НАТО вже відверто використовується США як засіб
заохочення слухняних. Тепер про можливість вступу до альянсу натякають
навіть Македонії — як своєрідну плату за роль плацдарма для операції
проти СРЮ. Македонія, населення якої становить близько 2 мільйонів, при
цьому від 500 000 (офіційна статистика) до 800 000 (підрахунки
А.Ксхафері, лідера Албанської Демократичної Партії в Македонії) осіб —
це албанці19. Крім зрозумілих економічних причин, різке небажання Скоп’є
розміщувати на своїй території усіх косовських біженців пояснюється
побоюваннями порушити співвідношення етнічних груп в країні на користь
албанців. Однак ані економічна відсталість країни, ані потенційна
вибухонебезпечність етнічної ситуації не завадить їй приєднатися до
“другої хвилі розширення НАТО” — якщо, звичайно, до того часу Скоп’є не
стане знову нецікавим для Вашингтона. 

        Натомість ЄС, занепокоєний економічним спадом, змушений усіма
засобами підтримувати новонароджену спільну валюту — євро, — і
намагаючись зберегти соціальний спокій всередині власних країн-членів,
дуже обережно ставиться до ідеї прискореної інтеграції. 

        Свідченням тому є і вагання європейських країн щодо розміщення
албанських біженців з Косова, і посилення імміграційного режиму, і
дедалі частіші заворушення у країнах ЄС, що набувають шовіністичного і
ксенофобного забарвлення. Влада країн ЄС, на жаль, реагує на зміну
ситуації за принципом найменшого спротиву — самоізоляції. Рішення нового
уряду Німеччини про обмеження допомоги країнам СЦЄ і СНД20 є вельми
показовим у цьому контексті: сподівання на “відродження Європи” немалою
мірою покладаються на експансію на схід саме Німеччини. Якщо Берлін
втратить інтерес до ідеї інтеграції, проект “Єдина Європа” може не
відбутися: без Німеччини він буде неплатоспроможним. Саме тому питання
про приєднання навіть найуспішніших у своїх реформах країн СЦЄ весь час
переноситься. 

        Через своє символічне значення (великомасштабна воєнна операція
в центрі Європи) одноосібне рішення НАТО бомбардувати Косово наче
підвело риску під майже десятилітнім періодом посткомуністичного
існування країн СЦЄ. Тепер, залежно від досягнутих у “тихі”
пострадянські часи успіхів, цим країнам доведеться шукати свого місця у
нових геополітичних реаліях. Звісно, аби вибір залежав від волі країн
СЦЄ, жодних змін би не відбулося: перспектива возз’єднатися з
євро-пейською цивілізацією вже у найближчі роки цілком їх влаштовує. 

        Однак, зважаючи на стан справ у ЄС і можливе поглиблення
суперечностей між Євросоюзом і США, стояння в черзі за цивілізацією може
виявитися занадто довгим. З іншого боку, орієнтація на Захід все ж менш
розвинутих економічних систем країн СЦЄ призвела до того, що
“Вишеградський регіон увійшов до західноєвропейського інтеграційного
утворення як структурно підпорядкований елемент у новому розподілі
праці”, а певні галузі господарства були свідомо “пауперизовані”21. Така
реальність змусила країни регіону поглиблювати взаємні економічні
зв’язки (зокрема в рамках Центральноєвропейської асоціації вільної
торгівлі — CEFTA) і звернути погляд до традиційних партнерів на Сході. 

        Якщо розширення ЄС затягнеться ще на кілька років, регіональна
інтеграція країн СЦЄ стане необхідною заради збереження їх економічного
потенціалу, попередження занепаду промисловості та вирішення соціальних
проблем. Шлях назад, до зорієнтованого на Росію табору, неможливий:
країни СЦЄ не погодяться знову відгороджуватись від решти Європи. А
будь-який союз з Росією в найближчому майбутньому однозначно
будуватиметься за принципом “проти” — адже колишня наддержава ще не
позбавилась імперських амбіцій, а її лідери, колишні керівники СРСР,
прагнуть реваншу за “втрачену велич”. 

        Найближчі роки визначать долю СЦЄ у новій геополітичній будові:
чи буде їх інтегровано до ЄС, чи залишено в якості буфера від чужорідних
елементів на кшталт Росії, Білорусі, Союзної Югославії та інших
“маргиналів”. Поки що лідери країн СЦЄ не бачать необхідності тіснішої
інтеграції в межах посткомуністичного регіону, і розглядають існуючі
інтеграційні структури (включаючи CEFTA) виключно як знаряддя приєднання
до ЄС. Однак якщо вступ до Євросоюзу відкладатиметься,
центральноєвропейські країни будуть змушені розвивати потенціал
безпосередніх взаємних стосунків. 

        Саме тут відкривається можливість для реалізації України.
Держава з майже 50-мільйонним населенням потенційно могла б відігравати
роль регіонального центру тяжіння, перетворившись на стрижень інтеграції
в СЦЄ. Саме на це мають спрямовуватись зусилля української дипломатії.
Звісно, головною перешкодою в здійсненні Україною такої ролі є її
економічні проблеми, які підривають довіру до Києва та роблять його
залежним як від зовнішньої допомоги, так і від внутрішніх інтересів,
підтримуваних ззовні. Але визнання цього факту тим більше має
підштовхнути до вирішення економічних проблем. 

        Отже, наприкінці століття доводиться констатувати, що надії на
встановлення “вічного миру” в черговий раз не справдились. Світові не
вдалося домовитись про головне — прийнятні для всіх правила гри та про
єдиний механізм ухвалення і впровадження рішень, легітимність яких
визнали б усі країни. Тому найближчим часом хід міжнародних подій
визначатиметься тим, що вважатимуть належним, а що — неприпустимим США.
Тим часом поглиблюватимуться протиріччя між США та ЄС. На сході Євразії
поступово зростатиме потуга Китаю, а на сході Європи намагатимуться
знайти своє місце у новому світі країни СЦЄ. Для останніх найбажанішим
було б приєднання до ЄС, однак події в самому Євросоюзі засвідчують, що
подібний варіант не є безальтернативним. У такій ситуації перед Україною
знову відкривається можливість вийти на міжнародну арену в якості
активного самостійного гравця, однак здатність її зробити це залежатиме
від спроможності її керівництва подолати системну кризу і позбутися
врешті принизливого статусу прохача грошей на Заході і дружби — на
Сході. Нове тисячоліття відкривається поверненням старої мудрості: під
час переділу світобудови кожен грає за себе, а виграє сильніший. 

ЛІТЕРАТУРА ТА ПРИМІТКИ  

        1 Докладніше про цю дискусію і праці дослідників обох напрямів
див.: Woever O. The Rise and Fall of the Interparadigm Debate // Smith
S., K.Booth, M.Zalewski, eds. International Theory: Positivism and
Beyond. — Cambridge, 1997. — Р. 149-175.

        2 Goodby J. Can Collective Security Work? Reflections on the
European Case // Crocker, Chester and Fen Hampson. — Washington, 1996. —
Р. 229-240.

        3 Ibid.

        4 Wendt A. Anarchy is What States Make of It: the Social
Construction of Power Politics // International Organization. — 1992. —
Vol.46. — №.2 (Spring). — Р. 412-420.

        5 Це не згадуючи про країни, які не заявили про володіння
ядерною зброєю, але підозрюються у цьому, здатні виготовити її
найближчим часом: Ізраїль, Ірак, Іран, Північна Корея,
Південно-Африканська Республіка тощо.

        6 Зам’ятін В. Не судилося Удовенкові стати реформатором, бо ООН
реформуватися не хоче //День. — 1998. — 29 серпня. — С. 3.

        7 Палій О. Талібан піде на північ? // День. — 1998. — 29 серпня.
— С.3.

        8 Waltz K. A Theory of International Politics. — Reading, 1979.
— Р. 70 —71.

        9 Lebow R.N. The Long Peace, the End of the Cold War, and the
Failure of Realism // International Organization. — 1994. — Vol.48. — №2
(Spring). — Р. 255-259.

        10 Див. наприклад: Domhoff G.W. Who Rules America? // Skocpol
Th., J.Campbell (eds.), American Society and Politics: Institutional,
Historical, and Theoretical Perspectives. — NY., 1995. — Р. 32-47.

        11 Про те, як напівчи недемократичні явища в американській
політиці тим не менш забезпечують життєздатність та демократичність
режиму в цілому, див.: Riggs F. W. Conceptual Homogenization of a
Heterogeneous Field: Presidentualism in Comparative Perspective //
Mattei Dogan and Ali Kazancigil (eds.), Comparing Nations: Concepts,
Strategies, Substancce. — Oxford, 1994. — Р. 72-152.

        12 Brown S. World Interests and the Changing Dimensions of
Security // World Security. — Washington, 1994. — Р. 19-23.

        13 Foy C., A.Maddison China: a World Economic Leader? //
Observer. — 1999. — January. — № 215. — P.41-42

        14 Іден Д. До атлантичного співтовариства нового типу //
Політична думка. — 1995. — №2-3. — С.91

        15 Моніак Р. Генеральний секретар НАТО Хав’єр Солана: нова роль
для Європи // Deutschland. — 1996. — Червень. — С.11

        16 Fact Sheet: How NATO has Changed in the Post Cold War Era /
Prepared and compiled by the Bureau of European and Canadian Affairs,
State Department. — 1997. — March 21.

        17 Асснер П. Парадокси розвитку світового співтовариства //
Політична думка. — 1996. — №3-4. — С.105.

        18 Report to the Congress on the Enlargement of NATO: Rationale,
Benefits, Costs and Implications / Released by the Bureau of European
and Canadian Affairs, U.S. Department of State. — 1997. — February 24.

        19 Georgieff A. Ethnic Albanian Leader Complains of
Discrimination in Macedonia // RFE/RL News Report. — 1998. — February
25.

        20 Кривонос Р. Німеччина після виборів 1998 р.: проблеми і
перспективи // Людина і політика. — 1999. — №1. — С.62.

        21 Гауен П. Європейський Союз — країни “Вишеградської четвірки”:
втрати чи здобутки? // Політична думка. — 1996. — №1. — С.62. 

Похожие записи