Курсова робота

Поняття етноcу і нації. Міжнародні відносини України

Зміст

Вступ

1. Поняття етносу.

2. Ознаки поняття „нація”.

3. Міжнаціональні відносини в Україні.

Висновок

Література

Людство складається з багатьох різних етносів, тобто народів.
Давньогрецький термін «етнос» етимологічне означає «народ», «плем’я»,
«зграя», «натовп», «група людей» тощо. Причому давні греки, відрізняючи
себе від негреків, саме останніх називали етносами. У такому розумінні
діставали відображення культурно-побутові відмінності негреків.
Вітчизняним еквівалентом цього терміна стало слово «народ». Причому цим
словом стали означувати «своїх», а терміном «етнос» — «чужих»,
інородців. Нині «етнос» вживається як науковий термін для визначення
всіх типів етнічних спільностей, а «народ» набув соціально-політичного і
геополітичного значення.

У сучасній науці склалося принаймні два трактування етносу. Представники
етнографічної школи розглядають етнос як певну соціально-історичну
систему, інші вчені — як форму існування Ното заріепх, тобто як
природний феномен.

Визнання за етносом соціально-історичної сутності дає змогу розглядати і
будувати перспективу його розвитку, визначати певні його етапи, ступені
зрілості тощо. Природознавчий підхід виводить на аналіз впливу
географічного ландшафту на етнос, ролі етнічних контактів, на виявлення
іманентних механізмів розвитку етносів.

Що ж визначає обличчя етносу, що приводить його у стан активної
діяльності? Серед численних концепцій привертає увагу теорія
пасіонарності. Пасіонарність — ознака, яка виникає внаслідок мутації
(пасіонарного поштовху) та утворює всередині популяції певну кількість
людей, що мають посилене тяжіння до дії. Ці люди — пасіонарії. Енергія
розвитку виникає у певних людей як домінанта, непереборне внутрішнє
прагнення до діяльності для досягнення певної мети.

За цією теорією, енергія розвитку етносу, або пасіонарність, не може
зберігатися на одному рівні. Вона має певні фази — піднесення, певної
інерційності й занепаду.

Пасіонарність виявляється у людини як нездоланний потяг до діяльності
заради ідеалу, суспільне значущої мети, заради досягнення якої нерідко
доводиться жертвувати і життям інших людей, і своїм власним. Саме ця
сила прискорює еволюцію таких специфічних людських спільнот, як етноси.

Етнос — сталий колектив людей, що склався в результаті природного
розвитку на основі специфічних стереотипів свідомості й поведінки. Це
біосоціальна система, яка протиставляє себе усім іншим аналогічним
колективам людей за принципом «ми — не ми», «свої — чужі», «ми такі, а
решта — інші». Таке усвідомлення своєї єдності й самоідентифікація є
відображенням компліментарності як підсвідомого відчуття взаємної
симпатії та спільності людей. Визнання людською спільнотою своєї єдності
є головною ознакою етносу як системи. Існує і ряд інших важливих ознак
(мова, культура, територіальна єдність, спільність економічного життя,
самоназва (етнонім) та ін.), які, однак, не є обов’язковими для
визначення того чи іншого колективу як етносу, бо неприйнятні для всіх
випадків етнічної історії. Самоідентифікація з певним етносом є не лише
ознакою останнього, а й системним зв’язком між людьми. Це ототожнення
відображає у свідомості людей об’єктивно існуючу цілісність етносу як
системи.

Етнічна приналежність — продукт не лише свідомості, а й природи людини,
відображення певної фізичної або біологічної реальності. Зрозуміти
останню можна тільки шляхом аналізу виникнення й зникнення етносів, а
також встановлення відмінностей між ними, характеру етнічної
спадкоємності, тобто в результаті етногенезу.

Етнос існує за всіх формацій і соціально-політичних режимів. Л. Гумільов
визначав етнос як біологічну одиницю, що таксономічне стоїть нижче виду,
а сам етнічний поділ людства — як один із способів адаптації у
ландшафтах (не стільки у структурі, скільки у поведінці). Феномен етносу
належить до біогеографічних, а не історико-соціальних явищ.

Кожний етнос має оригінальну структуру, яка сприймається людьми як
етнічна цілісність. У тих випадках, коли структура стирається й етнос
опиняється на межі асиміляції іншими спільнотами, залишається інерція,
тобто традиція. Доти, доки інерція не вичерпається, люди відноситимуть
себе до даного етносу. І при цьому не має значення, чи говорять ці особи
мовою своїх предків, чи додержують їх обрядів, чи шанують свої древні
пам’ятки, чи живуть на землі, яка є їх батьківщиною.

Етноси характеризуються спільністю поведінкових рис, що передаються від
покоління до покоління з допомогою механізму умовно-рефлекторної
сигнальної спадковості. Ці риси не випадкові, вони виробляються у
процесі адаптації людей у етнічному та ландшафтному середовищі й
утворюють стереотип поведінки етнічної спільноти. Стереотип поведінки є
фундаментом етнічної традиції, яка включає культурні й світоглядні
засади, форми співжиття і господарства — неповторні за своїми
особливостями у кожному етносі.

Поведінка, тобто здатність пристосувати організм до нових умов, є
результатом біологічної ознаки — здатності до мінливості. Проте остання
не безмежна, і тому історія знає і процеси вимирання етносів. Поява ж
нових етнічних спільнот означає, що завдяки здатності до мінливості
трансформувався стереотип поведінки, а отже, виникла нова традиція або
сигнальна спадковість, тобто нова культура, яка докорінно відрізняється
від попередньої. Цим визначається і перехід людини з одного етнічного
колективу до іншого.

Звідси випливає, що немає людей поза етносами. Особа може не знати про
своє походження, забути рідну мову (або не знати її зовсім), не мати
характерних для даного етносу релігійних уявлень, але поведінка у
колективі — обов’язкова умова її буття. А оскільки саме характер
поведінки визначає етнічну приналежність, то всі люди причетні до
етносфери. Такий підхід дає можливість розглядати етнос як явище
глобальне, що має власні закономірності становлення, тобто появи,
видозміни й зникнення (етногенезу).

Соціальні й етнічні процеси різні за своєю природою. Якщо спонтанний
суспільний розвиток безперервний, глобальний, у цілому прогресивний, то
етнічний — дискретний, хвилеподібний і локальний. Збіг між суспільними
та етнічними ритмами випадковий (наприклад, розпад західної частини
Римської імперії і одночасно зникнення давньоримського етносу). Як
правило, розпад імперій і зникнення певного соціуму активізує етнічні
процеси (це переконливо засвідчує історія етнічного розвитку в Україні),
стає їх каталізатором.

Загальна ознака динамічного стану будь-якого етносу — здатність нової
популяції до так званої «зверхнапруги», яка виявляється або у
перетворенні природи, або у міграціях, теж пов’язаних зі зміною
ландшафту на освоюваних територіях, або у підвищеній інтелектуальній,
військовій, організаційно-державній, торговій та іншій діяльності. Майже
всі відомі етноси згруповані у своєрідні конструкції — «культури», або
«суперетнічні цілісності». Спочатку етнос займає район, де він з’явився
і контактує, не завжди мирно, із своїми «однолітками». Згодом, набравши
сили, він мігрує, залишивши на батьківщині частину свого складу. При
цьому він обов’язково втрачає частину, і досить значну, свого первісного
запасу енергії. Деякі етнічні групи гинуть, а інші, опинившись в
ізоляції від могутніх сусідів, перетворюються на ізольовані, реліктові
етноси, які не мають ні приросту населення, ні саморозвитку суспільного
буття, а модифікації відбуваються лише за впливу сусідів.

Отже, етногенез можна зрозуміти як взаємодію великої кількості
етногенезів у тих чи інших регіонах. Ритмічності тут немає.
Спостерігається не саморозвиток, а вплив своєрідних поштовхів, після
яких інерція поступово згасає. Для спонтанного суспільного розвитку по
спіралі етносфера і етногенез є фоном.

Етнос завжди взаємодіє з ландшафтом і техносферою. Ці зв’язки не
випадкові й залежать від характеру адаптації і рівня розвитку
продуктивних сил. Отже, етнос не випадкове зібрання людей, а явище
розвитку географічної оболонки планети, що здійснює на ній перебудови,
порівняльні з геологічними переворотами. Це особлива система із
соціальних і природних одиниць з притаманними їм елементами, цілісність
різних за смаками і здібностями людей, продуктів їх діяльності,
традицій, географічного середовища, етнічного оточення і ступеня
пасіонарності.

Різні етноси мають різні показники рівня активності. Ця теза має
основоположне значення для розуміння своєрідності розвитку етносів у
соціальному, економічному, культурному та політичному аспектах. І якщо
один етнос намагається пристосуватися до іншого, в якого інший рівень
активності, або, що ще гірше, нав’язати іншому народові свої стереотипи
етнічного розвитку, то це спричиняється до негативних наслідків, адже
порушує природний розвиток етносу. В цьому зв’язку особливої
актуальності набуває думка Л. М. Гумільова про необхідність збереження
етносом свого досвіду, своїх традицій суспільного життя: «Механічне
перенесення в умови Росії західноєвропейських традицій поведінки дало
мало доброго, і це не дивно. Адже російський суперетнос виник на 500
років пізніше. І ми, і західноєвропейці завжди цю різницю відчували,
усвідомлювали і за «своїх» один одного не вважали. Оскільки ми на 500
років молодші, то, як би ми не вивчали європейський досвід, ми не
зможемо зараз домогтися добробуту і звичаїв, характерних для Європи. Наш
вік, наш рівень пасіонарності передбачають зовсім інші імперативи
поведінки… Звичайно, можна спробувати «увійти в коло цивілізованих
народів», тобто у чужий суперетнос. Але, на жаль, ніщо не дається дарма.
Треба усвідомлювати, що ціною інтеграції Росії із Західною Європою в
будь-якому випадку буде повна відмова від вітчизняних традицій і
наступна асиміляція».

Йдеться, отже, про загальну закономірність розвитку етносів. Специфічні
ж особливості значною мірою залежать від цілого ряду факторів — як
соціально-економічних, політичних, так і культурно-психологічних.

Розвиток етносів, як відзначалося вище, не збігається зі зміною
суспільно-економічних формацій. Водночас певні фази, етапи, періоди
функціонування етнічних спільнот зумовлені також соціально-економічними
факторами, легітимізацією конкретних територіальних, державотворчих,
культурних змін і перетворень. Тому ці фази є відображенням ступеня
«зрілості» тих чи інших етносів, хоча критерії тут досить умовні й
умоглядні. Традиційно ступені «зрілості» пов’язують з утворенням певних
етнічних спільнот — племені, народу, нації.

Зміни у складі й способі життя певного етносу або навколо нього і
зв’язку з ним (у навколишньому соціальному середовищі, у стосунках із
сусідами, всередині його структурних елементів), які зумовлюють сутнісні
зрушення в його бутті як суб’єкта людської історії та політичних
відносин, прийнято називати етнічними процесами. Саме в динамічному
смислі етнічні процеси розвиваються в двох різновидах — етноеволюційному
й етнотрансформаційному. Ці різновиди мають різну сутнісну диференціацію
по широкому спектру аналізу: критеріях оцінки, аспектах і параметрах
здійснення, зумовлюючих і рушійних факторах, спрямованості розгортання,
системності взаємозв’язків, результативності. Обидва різновиди етнічних
процесів можна кваліфікувати не лише як динамічні зрушення, а й як типи
соціально-політичних змін, що мають, у свою чергу, підтипи.

Використання поняття «народність» слід розуміти як наслідок формаційного
підходу до визначення суті етносоціальних спільнот. Цього терміна можна
просто уникнути, причому безболісно для наукового аналізу. Та й західна
політологія не використовує його, слушно вважаючи, що це веде до певної
дискримінації (не тільки в теорії, а й на практиці) народів, які «не
доросли до рівня» націй.

За сталінським визначенням нації (чотирма ознаками — спільністю
території, економічного життя, мови, особливостями психічного складу і
культури), відсутність хоча б однієї з них призводить до втрати нацією
свого «статусу». При цьому ігнорувалася найважливіша умова —
державність. Це було закамуфльованим обгрунтуванням «неповноцінності»
цілого ряду народів, «незаконності» їх справедливих вимог щодо
національного самовизначення, створення самостійних державних утворень.

Сучасна західна концепція нації грунтується на найважливішій ознаці —
національній державі на певній території або змаганні до неї. На відміну
від незахідної, «етнічної» концепції західна, територіальна, вважає
національну (тобто державну) територію самодостатньою, адже «автаркія —
це не лише захист священного рідного краю, а й захист економічних
інтересів» (Е. Сміт). Відтак найголовнішими рисами національної
ідентичності, за Смітом, є: 1) історична територія, або рідний край; 2)
спільні міфи та історична пам’ять; 3) спільна масова, громадська
культура; 4) єдині юридичні права та обов’язки для всіх членів; 5)
спільна економіка з можливістю пересуватись у межах національної
території. Отже, націю західна етнополітологія визначає як «сукупність
людей, що має власну назву, свою історичну територію, спільні міфи та
історичну пам’ять, спільну масову, громадську культуру, спільну
економіку і єдині юридичні права та обов’язки для всіх членів».

Важливою і неодмінною ознакою нації необхідно вважати національну
самосвідомість. Це усвідомлення нацією, людиною або певною спільнотою
своєї приналежності до нації, спільності історичної долі його
представників, своєрідності дії геополітичних, соціопсихічних,
історичних чинників, неповторності характеру, темпераменту, менталітету,
психології, культури. Національна самосвідомість пов’язана із
самоідентифікацією нації. Тут не лише етнічна самосвідомість, що полягає
з усвідомленні етносом себе як спільноти на базі характерологічних рис,
за ознакою порівняльного протиставлення «ми — вони», але й державна,
політична, як правило, поліетнічна самоідентифікація на основі осягнення
національної ідеї та усвідомлення національних інтересів, вартостей,
історичної долі. Звідси прагнення нації зберегти ці особливості, не
піддатися асиміляції, розвивати національну мову, традиції, звичаї,
певні релігійні вірування тощо. Звідси й прагнення до
національно-культурної і національно-територіальної автономії,
економічного, політичного суверенітету, створення національного,
громадянського суспільства, держави.

Усі ці та інші справедливі вимоги дістають оформлення в національній
ідеї. Остання стає акумулятором національних програм, позицій, гасел,
рушієм національного прогресу, основою національного руху. Національна
ідея становить відтак платформу націоналізму. Адже останній, на думку
Сміта, — «ідеологічний рух за досягнення й утвердження незалежності,
єдності ідентичності нації», «політична ідеологія з культурною доктриною
в центрі».

Долаючи тривалу ідеологічну «окупацію» поняття «націоналізм», його
негативну зафарбованість у радянському суспільствознавстві, необхідно
визнати нарешті (як це давно зробили західні політологи) прогресивний
зміст націоналізму, його конструктивну політичну спрямованість,
позитивний, формотворчий, тобто націотворчий, потенціал, мобілі-зуючу
роль у соціальній творчості нації. Слід погодитися із слушними
висновками західних політологів щодо націоналізму. На думку Е. Гелнера,
концепція «своєї» держави, що охоплює одну культуру і має уряд, який
належить до цієї культури, і є сутністю націоналізму. Останній стає
політичним принципом, який передбачає, що «політичне і національне ціле
повинні збігатися». Нація, тобто носій політичного суверенітету в новий
час, народжується з націоналізму, а не навпаки. Індустріальна ера стане
ерою націоналізму, а не інтернаціоналізму.

Такий підхід дає змогу об’єктивно оцінити націоналізм як невід’ємну
складову сучасних політичних процесів, найвпливовішу ідейну течію, один
з наймогутніших суспільних рухів, ефективний засіб масової політичної
мобілізації і соціальної творчості. Правильна оцінка націоналізму (а
нині відомо декілька десятків визначень цього поняття) уможливлює
оптимальну етнополітику, що обов’язково передбачає і мінімізацію
всіляких політичних спекуляцій та деформацій на грунті націоналізму, які
в теоретичному плані набувають вигляду етноцентризму, а в
практично-політичному — міжнаціональних конфліктів.

Національна ідея зумовлює теоретичні, ідеологічні засади національної
свідомості. Вона має стати адекватною сучасним національним і світовим
процесам, бути включеною в них, осмисленою в їх контексті, достатньою
мірою скориго-ваною. Відтак національна ідея має визначити і водночас
відобразити, втілити національні інтереси, мету, пріоритети.

Та чи інша форма етнополітичної діяльності характеризується
суспільно-політичною обстановкою, яка склалася на данний момент данній
державі. Щоб добитися тому чи іншому руху реакції своїх цілей, необхідно
обов’язково вийти на політичну арену. Але перед цим потрібно пройти
довгий шлях, який займає декілька етапов. Перший етап: обозначає як
“збирання носіїв етничності”. Цей етап у більшості стіхієн. Він
складається з пошука збереженних єтничних коріннь, з создання різних
національних товарищєств ассоціацій, центрів та ін.

Другий етап – це “мобілізація єтничних груп”, коли йде процесс
виявлення лідерів, обозначення проблем, а також шляхів їх вирішення. Від
проблем побута йде перехід до розглядання соціально-економічного
положення етничної групи в цілом. Тим самим йде процес сопоставлення зі
своїм статусом єтнічної групи в данному суспільстві.

Третій етап – “політізація етнічності”. Це – вступлення в якесь
протистояння у відношенні до жержави. При цьому діапозон політичних дій
може бути широким:

за визнання своєї національної незалежності;

боротьба за досягнення автоносності;

діяльність, направленная на поширення можливостей для використання своєї
рідної мови, своїх національно-культурних традицій;

тягнення до єднання своїх етничних груп, живущих у різних державах.

Декларація про державний суверенітет (1990), проголошення незалежності
24 серпня 1991 р. стали закономірним результатом багатовікового
прагнення українського народу бути господарем на власній землі. Першу
частину української національної ідеї було втілено в життя: реалізовано
право народу на самовизначення, утворено незалежну державу. Нині поряд
із досягнутим постає друга, не менш складна частина завдання —
консолідуюча ідея незалежної України як Вітчизни для громадян усіх
національностей, що пов’язали свою долю з українською землею, причетні
до створення на цій території, у цій країні нового суспільства, де
пануватимуть мир і злагода, добробут людей, де додержуватимуться не
декларативних, а реальних прав вільної особи. Інтегральним показником
єднання, згуртування всіх національностей в український народ — суб’єкт
політичної влади — мають стати громадянське суспільство й правова
держава.

Однак вирішення першої частини національної ідеї, не кажучи вже про
другу, не є процесом незворотним. Це пов’язано з тим, що національна
неволя українців через тривалий колоніальний їх статус сформувала в
значної частини населення комплекс національної меншовартості, одною з
рис якого є байдуже та навіть і зневажливе ставлення до справ
української держави. На референдумі 1 грудня 1991 р. за незалежність
України висловилося понад 92% із тих, хто брав у ньому участь. Та
ейфорію національного пробудження, сподівання на те, що Україна стане
багатою за умов незалежності й житиме за європейськими стандартами,
змінили песимістичні настрої: країна зазнала глибокої
соціально-економічної кризи. Через це зросла політична й міжнаціональна
напруга, посилилися антидержавні настрої, навіть прагнення певної
частини людей повернутися до часів радянської імперії. По суті, настала
системна криза суспільства, що знову загрожує незалежності й виживанню
української нації.

Однією з причин такої ситуації є те, що в сучасну національну ідею
первісне її автори закладали не державно-політичний та економічний, а
національно-етнічний зміст. Національна ж ідея сьогодні, лишаючись
головним орієнтиром народного руху, базуючись на глибоких історичних
традиціях, повинна обов’язково утверджуватися й розвиненою економікою, і
високим рівнем життя, досягненнями в культурі й науці, стати інтегруючим
фактором, що об’єднує людей усіх національностей у національну державу.

За переписом 1989 р., кількість населення України становила 51 452 090
чол., у тому числі українців — 72,7%, росіян — 21,9%, євреїв — 0,9%,
білорусів — 0,8%, молдаван — 0,6%, болгарів та поляків — 0,4%,
представників інших національностей — 2,6%. У країні нараховують 8
районів, близько 100 сільських рад та 150 сіл, де більшість мешканців
становлять національні меншини. Пріоритетним в етнонаціональній політиці
України є збереження громадянського миру та міжнаціональної злагоди. Це
завдання можна висловити таким чином: Україна — це спільний дім,
Вітчизна для всіх її громадян. Політикою держави визначено механізм
врахування інтересів: а) української етнічної спільноти, яка формує
основу українського етнополітичного поля (УЕП); б) російської
національної групи, що компактно живе у східних та південних регіонах
УЕП; в) етнічних груп, складників УЕП; г) населення Криму; д)
представників українського етносу, які живуть поза межами України
(діаспора).

Складність ситуації полягає в тому, що Україна не має власного досвіду
розв’язання питань взаємних стосунків держави й етносів, оскільки ще
донедавна національну політику визначала Москва. Нині власну
етнонаціональну політику виробляють з урахуванням, по-перше, заміни
імперських концепцій про місце й роль українського етносу та інших
національних меншин у політичному полі; по-друге, створення власної
законодавчої бази для демократичного розвитку національних відносин, де
відбито й українську специфіку, і міжнародний досвід. Складником
теоретичних основ концепції мають стати ідеї політологічної думки про
національно-державну розбудову.

Роль і місце української нації в державній розбудові оцінюють
неоднозначне. Відома модель «націократичної держави», розроблена ще в
30-х роках XX ст.

М. Сциборським, передбачала встановлення в країні тоталітарного режиму
на чолі з провідником нації та її еліти. Нині наявна спроба прихильників
радянської моделі відновити УРСР у складі СРСР, що, звичайно, не
сприятиме становленню української нації й відродженню етнічних груп.
Прихильники концепції «чистої демократії» пропонують побудувати таку
державу, де б національний фактор не брався до уваги, бо врахування
специфіки української нації нібито зумовлює її тоталітарне панування. М.
Вебер виступав за створення української національної держави. Заслуговує
на увагу концепція В. Липинського про політичну націю. Він стверджував,
що етнос може перетворитися в націю лише у власній державі, отже,
перетворення варто провадити за моделлю США, де кожен громадянин є
водночас членом політичної (американської) нації. Держава — це механізм
для формування політичної нації.

Щоби створити сучасну європейську націю, український народ має в
найстисліший строк відтворити ті історичні фази, що їх свого часу
проходили цивілізовані й нині прогресуючі народи Заходу. Особливістю
становлення української демократичної держави є нині те, що вона
розв’язує питання формування політичної нації з урахуванням, по-перше,
подолання колоніальної залежності (добудови етнічного — відродження
рідної мови, національної культури та ін.), по-друге, наявності різних
етносів, що неоднозначне сприймають перспективу розвитку політичної
системи. У той же час усі національні групи в етнічному розвитку
вирішують такі ж питання, що й українці. Співпраця української нації й
етнічних груп з метою побудови такої держави, де б усі вони могли
задовольнити свої інтереси, зумовлює їх зближення. Держава постає як
фактор гармонізації етнічних відносин та консолідації поліетнічного
українського народу. При цьому в Україні лише розпочався процес переходу
від проголошення національної держави до її побудови з урахуванням
багатонаціонального складу спільноти. Менталітет українського
суспільства має бути спрямованим на формування поважного ставлення до
всіх етносів, що живуть в Україні, на визнання їх суверенними й
повноправними суб’єктами національної держави, на несприйняття
українською культурою й має совою свідомістю праворадикальних ідей і
гасел типу «Україна для українців».

При розв’язанні завдань консолідації українського народу треба подолати
й стереотип імперського мислення про те, що ніби українці не є нацією, а
лише малоросами, складником нації великоросів. Роздумуючи про долю
українського етносу, письменник Б. Олійник пише, що імперська політика
царського уряду поступово позбавляла самостійності Україну, довівши її
до стану провінції. Весь ідеологічний апарат було спрямовано на те, щоби
позбавити українців власної родової пам’яті, прищепити комплекс
безісторичності, другорядності. Насаджували у свідомість мешканців
імперії й те, що Україна — це частина «єдиної й неділимої» імперії, що
мова її народу — це «зіпсоване наріччя російської мови», повсюдно
нав’язували думку про те, що лише перетворившись у справжнього
росіянина, малорос зможе досягти успіхів у кар’єрі, добутися добробуту.
Великодержавна політика минулого й сьогодні не дає спокою деяким
«діячам», які бажали б «злити» Україну з Росією на зразок приєднання НДР
до ФНР.

Одним із завдань сучасної етнополітики є подолання в громадській
свідомості посилено пропагованих окремими політиками в Росії уявлень про
те, що українська нація нібито не є єдиною, що буцімто існують два
етноси — східний і західний, — між ;ікими більше відмінностей, ніж
спільного. У цьому протиставленні одних регіонів іншим — виразні сліди
імперської політики більшовиків, які називали мешканців Сходу і Півдня
України пролетарська свідомими, а мешканців Заходу —
бандерівсько-націоналістичними. Мета таких заяв одна: розхитати єдність
національного етносу. На сьогодні Україна й справді є регіоналізованою.
Але цей поділ не грунтується на нібито етнічній неідентичності
українства Сходу, Заходу і Півдня. Регіональні розбіжності зумовлені,
по-перше, ставленням людей до свого історичного минулого (західні
території були під гнітом Польщі та Австро-Угорщини, а більшість інших
територій — царської Росії); по-друге, соціокультурними особливостями.
Якщо в західних регіонах, орієнтованих на європейську цивілізацію,
мешканці мали можливість розвивати національну культуру, навчати своїх
дітей рідною мовою, то в східних та південних регіонах відбувалося
послідовне й відверте витіснення української культури російською. Нині
ці райони переважно русифіковані, кооперативне тісно пов’язані з
російськими підприємствами, тому значна частина їх люду ще не готова
сприйняти й втілити в життя українську національну ідею. Українська
економіка все ще перебуває в залежності від колишнього
народногосподарського комплексу СРСР. Цей фактор не сприяє згуртуванню
українського народу. Подолання такої ситуації можливе через створення
ефективної ринкової економіки, орієнтованої не лише на зовнішні, але й
на внутрішньогосподарські зв’язки, територіальну та духовну консолідацію
українців.

Значної шкоди справі становлення української нації завдає насаджуване
імпершовіністичною пропагандою твердження про те, що Україна ніколи не
була державою. Адже важко підвестися з колін і позбавитися принизливого
почуття другосортного народу, що ніколи не знав своєї державності, не
мав державного мислення. Цю ганебну концепцію української
неповноцінності, меншовартості, штучно роздмухувану антиукраїнськими
силами, сьогодні розвінчують через доступ до історичної правди. Українці
є однією із значних європейських націй. Впродовж тисячоліть вони живуть
на власній етнічній території, мали свою державність у різних формах
понад 850 років і завжди боролися за її відродження. Київська Русь була
однією з наймогутніших держав світу. Потім втіленням державності стало
Галицьке-Волинське князівство, а ще згодом — Запорізька Січ. Своїм
демократичним устроєм козацька держава, остаточно сформована за часів Б.
Хмельницького (1648 р.), викликала захоплення європейців. Та
військово-політичний союз із Московською державою (1654 р.) фактично
став початком утрати незалежності Україною, а після ліквідації Катериною
II Запорізької республіки, а ще раніше Гетьманське-Козацької держави
Петром І, українська державність припинила своє існування, її територія
політично й економічно була інтегрована в статусі колонії та тотально
русифікована в Російській імперії. З поваленням Австро-Угорської та
Російської імперій український народ знову став на шлях відродження й
возз’єднання своєї держави. Але примусове залучення до складу СРСР
коштувало Україні поступової втрати новонабутої самостійності. І нарешті
1991 р. Україна відродилася як держава знову.

Слід також відзначити, що за радянських часів Україна, навіть маючи лише
атрибути формальної державності, піддана не баченим репресіям і
«чисткам», все ж являла собою один з найрозвиненіших економічних та
культурних регіонів СРСР. Оця дивовижна життєздатність і нині викликає
надію на відродження української нації на новому історичному етапі.

Актуальною проблемою в політиці є відродження української духовності,
дерусифікація культури. Але цей процес відбувається повільно навіть за
умов незалежності. У східних і південних регіонах нині можна
спостерігати закриття україномовних газет, театрів та інших культурних
закладів. Скорочується випуск літератури українською мовою, що нібито не
витримала конкуренції за умов ринкових відносин. Конституція України
визначає природно державною українську мову. Україна має забезпечити її
розвиток і функціонування в усіх сферах суспільного життя і водночас
виявляти державне піклування про вільний розвиток і використовування
всіх національних мов, що ними послуговується людність республіки. Але
виконання основного Закону є незадовільним. Мовна проблема набула
гострого політичного характеру. Деякі партії й рухи, відбиваючи погляди
частини російськомовного населення, вимагають введення в країні
російської мови як другої державної, чи офіційної. Під цим гаслом у
деяких регіонах у 1994 та 1998 рр. відбулися вибори народних депутатів
до Рад різних рівнів.

Серед аргументів щодо необхідності двомовності наводять приклади
Бельгії, Канади й Швейцарії. Та річ у тому, що канадці, крім індіанців,
не є споконвічними мешканцями території, на якій проживають, вони
нащадки переселенців з різних країн Європи. У Бельгії дві державні мови,
але фламандською говорять фламандці, а французькою — валлони, тобто там
нема єдиної нації, що має дві державні мови. У Швейцарії живуть
представники чотирьох народів-автохтонів, що волею долі опинилися в
конфедерації. Тому франко-швейцарці, італо-швейцарці та
германо-швейцарці розмовляють відповідно своїми мовами. Кожна з цих мов
є державною на відповідній території. Держава дбає про ретороманську
мову, носієм якої є кількісно невеликий древній народ, оскільки цей
народ, на відміну від попередніх етноугр уповань Швейцарії, не має на
іншій території держави-автохтона, такої, як Франція, Італія, Німеччина.
На всій території України (крім Криму) корінним народом є українці. Інші
етноси оселилися в Україні з різних причин значно пізніше. Тому для нас
за приклад повинні бути не названі вище країни, а такі, скажімо, як
Німеччина, Швеція, Японія та ін. У цих та інших країнах збільшується
кількість емігрантів. Ніхто не примушує їх вивчати державну мову. Але
без належного знання цієї мови ніхто не може стати ні депутатом
парламенту, ні працівником будь-якої державної установи. Жоден з
емігрантів при цьому не ставить питання про дискримінацію чи порушення
прав людини, адже крім прав існують ще й обов’язки. Одним із них є знати
мову народу, на землі якого живеш, якщо хочеш, щоби вона була для тебе
рідним домом.

Цю та інші проблеми етнополітики слід пов’язувати зі проблемою міграції.
Серед мігрантів, що приїздять до України, можна виділити такі групи.
По-перше, з республік колишнього Союзу. Тільки з Росії в 1991 р. виявили
бажання повернутися в Україну близько двох мільйонів чоловік. По-друге,
національності, примусово депортовані за часів сталінізму й нині
реабілітовані (кримські татари, греки, німці та ін.). Однак між країнами
СНД відсутні угоди щодо регулювання міграції. Повернення в українські
землі без компенсації за майно, за працю, вкладену в економіку країн
перебування цими народами, — все це лягає додатковим тягарем на
українську державу. По-третє, це представники народів Середньої Азії,
Кавказу, де наявний надлишок робочої сили. По-четверте, втікачі з
«гарячих точок» — місць порушення прав людини й нації. Еміграція
викликає складні проблеми територіального розселення, пов’язані з
виділенням землі для влаштування життя, з працевлаштуванням. До
розв’язання цих питань пристають уряди інших країн: ФРН будує для німців
селища і створює відповідну инфраструктуру; Туреччина для кримських
татар зводить будівлі в Криму і т. ін. Включення до етнополітичного поля
емігрантів, їх адаптація до українського суспільства — на все це йтимуть
роки…

Окремо слід сказати про кримсько-татарську проблему. 1944 р. кримських
татар, огульно звинувачених у співробітництві з гітлерівцями, було
насильницьки депортовано на Схід СРСР. На їх місце до Криму почали
активно переселятися росіяни. Таким чином, на сьогодні в Криму мешкають
67% росіян, 25% українців, 10% кримських татар. Найближчим часом слід
чекати подвоєння кількості кримсько-татарської людності. Татари — це
єдиний, крім нечисленних караїмів, етнос, що належить до корінної
людності України й законно претендує на територіальну автономію у складі
української держави. Нинішня проросійськи орієнтована адміністративна
автономія Криму не задовольняє запити й права татарської людності.
Ситуація в Криму провокує вибухонебезпечні конфлікти на національному
грунті, наслідки подолання яких не байдужі, крім України, для Росії та
Туреччини. (У Туреччині живе значна кількість татар, змушених залишити
батьківщину після загарбання Криму Росією в XVIII—XIX ст.)

Ключовим завданням етнополітики є піклування про національні групи.
Згідно з вимогами міжнародної співдружності в Україні ухвалено закони
про національні меншини, про громадянство, про етнокультурну політику та
ін., функціонують міністерство у справах національностей,
національно-культурні центри та їх філії на місцях та ін. Держава
гарантує всім національностям рівні права у всіх сферах громадського
життя. Дискримінація за національною ознакою заборонена і переслідується
законом. Усі національності користуються правом на збереження
традиційного розселення, збереження власних національно-адміністративних
одиниць, на використання й розвиток рідних мов, національної культури.

Створено сприятливі умови для вільного сповідання власної релігії,
використовування національної символіки, влаштування національних свят.
Пам’ятки історії та культури народів, що живуть на території України,
перебувають під охороною закону. Національно-культурні центри видають
газети, журнали та інші видання рідною мовою, створюють художні
колективи, театри та ін. У багатонаціональному Харкові, наприклад, діє
20 національно-культурних центрів, що мають власні органи періодики,
організовують школи з навчанням рідною мовою, самодіяльні колективи;
через підприємницьку діяльність вони пропагують досягнення народного
господарства своїх автохтонних країн, зразки національної кухні та ін.

Держава піклується про те, щоб всі національності мали можливість для
вільних контактів зі своєю історичною батьківщиною. У той же час вона
рішуче виступає проти сепаратистських рухів (наприклад, проти закликів
певної частини росіян про повернення Криму Росії та ін.), спрямованих на
порушення територіальної цілісності України.

Однак головною етнополітичною проблемою України сьогодні є російська
проблема. За 1926—1989 рр. кількість росіян тут збільшилася з 9,2% до
21,2%. Попри всі пропагандистські спекуляції, права росіян в Україні не
порушуються: їх діти мають можливість навчатися в школах рідною мовою,
не бракує російськомовної преси, у містах, — за винятком західних
областей, що історично зумовлено характером розселення росіян — на
побутовому рівні лунає російська мова… Це, до речі, одна з причин
того, що в Україні нема і не повинно бути соціальної бази для створення
екстремістських організацій, які б ставили своїм завданням повернення
України в лабета Росії. Такі вимоги лунають хіба що з вуст окремих
політиків або виходять з окремих угрупувань, та вони не є масовими й не
загрожують незалежності України (хоча й нехтувати ними держава також не
повинна).

Важливою подією у подальшому розвитку українсько-російських відносин є
підписання 31 травня 1997 р. «Договору про дружбу, співробітництво і
партнерство між Україною і Російською Федерацією». Він передбачає, що
обидві країни будують відносини на основі принципів взаємоповаги,
суверенності, територіальної цілісності, непорушності кордонів, мирного
врегулювання спорів; забезпечують захист етнічної, культурної, мовної і
релігійної самобутності національних меншин на своїй території;
сприятимуть створенню рівних можливостей і умов для вивчення української
мови в Російській Федерації та російської мови в Україні, готують
педагогічні кадри для викладання цими мовами в освітніх закладах і
надаватимуть з цією метою рівноцінну державну підтримку.

Створюючи необхідні умови для відродження і демократичного розвитку
національних меншин, українська держава вперше в історії одержала
можливість виявити піклування про українську діаспору, розсіяну
практично по всій планеті. Українці, що живуть у країнах Заходу і яких у
радянський період таврували як «прислужників імперіалізму» та
«буржуазних націоналістів», за весь час свого життя там мали все
необхідне для збереження і розвитку своєї національної самобутності
(українські школи, вузи, культурні та релігійні центри та ін.), не були
обмежені в правах на економічну і політичну діяльність, у тому числі й у
вищих ешелонах влади і керівництва. Нині вони надають суттєву допомогу в
зміцненні зв’язків України із зарубіжними країнами, у розв’язанні питань
українського відродження на етнічній Батьківщині.

Східна діаспора на території колишнього Радянського Союзу нараховує, за
офіційною статистикою (1989 р.), до 7 млн. чоловік. Якщо ж урахувати, що
з різних причин багато українців у документах зазначали іншу
національність, то справжня їх кількість є значно більшою. У багатьох
регіонах українці живуть компактно, деякі географічні місцевості навіть
мають відповідні неофіційні назви, як, наприклад, «український екватор»,
що йде через Кубань, казахську цілину, Алтай, аж до Примор’я. У 20-ті
роки XX ст. на Північному Кавказі мешкали понад 3,2 млн. українців, або
37,1% людності регіону. Тут функціонувало близько 600 україномовних
шкіл. На Далекому Сході українці складали більшість населення цього
регіону, тут функціонували 24 національних райони, з яких складалося
національно-державне об’єднання «Зелена Україна» (Зелений Клин). За роки
радянського тоталітаризму українців східної діаспори було позбавлено
прав на національний розвиток, насильно русифіковано.

Нині в короткий строк українці східної діаспори утворили в багатьох
місцях національно-культурні об’єднання, подекуди одержують допомогу з
боку держав, на території яких вони живуть. Українська держава,
незважаючи на обмежені власні матеріальні можливості, надає все
зростаючу допомогу східній діаспорі через свої представництва і
посольства, налагоджує безпосередні зв’язки для створення інформаційної
бази, пільгового забезпечення періодичними виданнями та українською
літературою бібліотек, шкіл, культурних центрів.

Багато важить також і те, чи будуть держави, де долею судилося жити
українцям, демократичними. Участь діаспори в демократизації громадського
життя цих країн стане гарантом політичної стабільності й у самій
Україні.

Доцільно поставити питання про значення етнополітичних знань. Їх головна
мета — навчити людей адекватно орієнтуватися у складних етнополітичних
обставинах, усвідомлювати й захищати свої національні інтереси,
поважаючи інтереси і права інших, разом вирішувати спільні проблеми. Це
відповідальне завдання. Етнополітичні знання покликані допомогти людям:

— звільнитися від догм і стереотипів расистського,
шовіністично-націоналістичного, фашистського або ксенофобського
сприймання людей іншої національності;

— виховувати національне взаєморозуміння, толерантність до думок і
поглядів представників різних етносів;

— зрозуміти глибинні витоки етнополітичного ренесансу в
постсоціалістичних і посттоталітарних країнах, зокрема в Україні;

— усвідомити сутність української національної ідеї та складності
побудови національної державності;

— формувати вміння й готовність іти на контакти з людьми інших
національностей, повніше використовувати можливості міжнаціонального
спілкування для розвитку особистості;

— озброїтися знаннями та вмінням аналізу причин виникнення й загострення
етнополітичних конфліктів, указати можливі шляхи їх подолання або
запобігання.

Незалежна Україна — це оптимальна форма самовиживання її
багатонаціонального народу. Серед пріоритетів її етнополітики —
піклування про відродження й розвиток української нації, всіх
етнонаціональних груп, про консолідацію народу. Процес етнонаціонального
відродження набуває незворотного еволюційного характеру. Саме зростаючий
рівень етнополітичної культури, менталітет української нації (поважання
прав усіх національностей, що живуть в Україні, взаєморозуміння і
чуйність) забезпечують злагоду і виключають прояви національного
екстремізму, сепаратизму та ксенофобії. А це свідчить про те, що Україна
прямує вірним шляхом у такій важливій і делікатній сфері, як
етнополітика держави.

Література

Політологія: Підручник/І.С. Дзюбко, К.М. Левківський, В.П. Андрущейка та
ін.-К.: Вища шк., 1998.-415 с.

Основи політології: Навчальний посібник.-3-є вид., перероб. і доп. – К.:
Товариство “Знання”, КОО, 1999.-427 с.

Основи політології: Навчальний посібник/ Керівник авт. кол. Ф.М.
Кирилюк.-К.:Либідь.1995.-336с.

Політологія: Навчальний посібник/под ред.М.І. Сазонова.-Харків.:
“Фоліо”,1998.

Похожие записи