.

Основні фактори формування та реалізації зовнішньоекономічної політики України. (Контрольна)

Язык: украинский
Формат: контрольна
Тип документа: Word Doc
0 6394
Скачать документ

Контрольна робота

Із предмету

Міжнародна торгівля

ТЕМА

1.Основні фактори формування та реалізації зовнішньоекономічної
політики України.

2.Національні інтереси та міжнародна торгівля

Зміст

TOC \o “1-3” \h \z \u HYPERLINK \l “_Toc88976852” Вступ PAGEREF
_Toc88976852 \h 2

HYPERLINK \l “_Toc88976853” 1.Основні фактори формування та
реалізації зовнішньоекономічної політики України. PAGEREF
_Toc88976853 \h 3

HYPERLINK \l “_Toc88976854” 2.Національні інтереси та міжнародна
торгівля PAGEREF _Toc88976854 \h 12

HYPERLINK \l “_Toc88976855” Висновок. PAGEREF _Toc88976855 \h 25

HYPERLINK \l “_Toc88976856” Література PAGEREF _Toc88976856 \h 27

Вступ

Україна, ставши в 1991 р. на шлях незалежності, за прикладом інших
постсоціалістичних держав Східної Європи почала налагоджувати економічні
зв’язки з країнами світу. Проте, не маючи відповідного досвіду,
кваліфікованих кадрів та державних органів, які могли б проводити
самостійну і виважену зовнішньоекономічну політику, Україні досить часто
доводилось зазнавати невдач на фоні більш іменитих конкурентів — Росії,
Польщі та ін. Стабільні взаємовигідні зв’язки з індустріальними країнами
світу необхідні для того, щоб швидше подолати економічну кризу. Адже
лише залучивши до перебудовчих процесів у національному господарстві
зарубіжних інвесторів, придбавши нові технології випуску продукції та
заручившись підтримкою міжнародних організацій, можна сподіватися на
успіх. Тим більше, що приклади Угорщини, Польщі, країн Прибалтики
свідчать про ефективність такого шляху.

Найголовнішою причиною, що стримує нині входження України у світове
господарство як повноправного партнера є дуже низька
конкурентоспроможність її продукції на міжнародних ринках. Головними
причинами такого стану є:

1. Практично всі вітчизняні товари, навіть високої якості, не
відповідають міжнародним стандартам. У країнах соціалістичного табору
використовувалася своя система стандартизації, яка значно відрізнялася
від прийнятої в усьому світі. Перехід до такої системи зараз вимагає
чимало часу і коштів. Ось чому одиниці українських товарів сьогодні
мають міжнародні сертифікати і допускаються на світовий ринок. Окрім
того, характерними рисами української продукції є її низька якість та
матеріаломісткість, оскільки обладнання, на якому вона виготовляється,
морально застаріло. Ціна вітчизняних товарів вища від закордонних
аналогів.

2. Переважання в експорті України сировинних товарів і практично повна
відсутність високотехнологічного обладнання, патентів, ліцензій,
«ноу-хау», що користуються на ринках величезним попитом.

3. Гостра нестача високопрофесійних кадрів, що можуть працювати на
зовнішніх ринках, сприяти збуту продукції. Недосконалою є система
управління зовнішньоекономічною діяльністю. Часто навіть прекрасна за
своїми якостями продукція не потрапляє на міжнародні ринки через
нерозпорядливість чиновників.

4. Низька зацікавленість вітчизняних підприємців у виробництві продукції
на експорт. У провідних країнах світу держава всіма можливими способами
стимулює таке виробництво: надає податкові пільги, вводить обмеження на
ввезення імпортних товарів та ін. На Україні, на жаль, цього поки що не
зроблено.

У зв’язку з таким важким становищем виникає запитання, чи можливе
взагалі становлення України як однієї з провідних держав світового
економічного простору, чи ми так і залишимося на його задвірках?
Відповіддю можуть бути лише конкретні дії…

Слід зауважити, що визначальними факторами розвитку світового
господарства є міжнародний поділ праці, спеціалізація та
інтернаціоналізація виробництва, вільне переміщення товарів і робочої
сили. В цьому виражаються взаємозв’язок і взаємозалежність усіх країн і
народів, регульовані системою міжнародних економічних відносин і
міжнаціональних механізмів, які визначають форми господарського обміну
між країнами. Матеріальну основу всесвітнього господарства утворюють
світові ринки капіталів, товарів і послуг, цінних паперів тощо.

1.Основні фактори формування та реалізації зовнішньоекономічної
політики України.

На сьогодні ефективна інтеграція України у світовий економічний простір
є обов’язковим завданням побудовою її державності й економіки. Але для
того щоб цей процес дійсно приніс очікувані результати, потрібно
зрозуміти і реалізувати кілька важливих положень. Вони повинні
ґрунтуватися на:

знанні і прогнозуванні тенденцій у змінах зовнішньоекономічного
середовища (системи світового господарства), у якому повинне
функціонувати національне господарство України, а також прийняття його
внутрішнього економічного “регламенту”;

чітке поняття необхідних – збалансованих з національними інтересами –
трансформацією національного господарства, що могли б забезпечити
ефективну взаємодію зі світовим господарством на основі високого рівня
конкурентноздатної економіки.

Наша держава тільки входить у систему світового хазяйства, і від того,
як цей процес буде відбуватися, залежить не тільки і не стільки
динаміка зовнішньої торгівлі, а насамперед – можливість подальшого
соціального й економічного розвитку держави як органічної підсистеми
світової економіки. У процесі інтеграції у світове економічне
господарство Україна буде зустрічатися з величезними складностями. Це
обумовлюється кількома причинами.

По-перше, Україна ще не визначилася в повному ступені з основними
напрямками і механізмом структурної перебудови економіки, критерії якої
повинні визначатися з урахуванням особливостей розвитку світової системи
господарювання, а також реальних можливостей напрямків інтегрування в
неї України.

По-друге, дуже гостро коштують питання як безпеки в сфері
зовнішньоекономічних відносин, так і взагалі економічної безпеки, які
необхідно вирішувати з позицій активного конкурентного протистояння у
світовому ринку.

По третє, існують явні протиріччя регіонального характеру, рішення яких
можливо тільки за допомогою довгострокових договірних принципів, шляхом
активного включення в інтеграційні процеси, з визначенням глобальних
національних пріоритетів і їх балансуванням з іншими, котрі існують у
світовому економічному господарстві.

По четверте, спроби активного спілкування і діалогу з міжнародними
фінансовими інститутами – як гарантами входження України у світовий
ринок і відновлення економіки – поки що викликають неадекватну реакцію
широких кругів української громадськості, оскільки дотепер ще не чітко
визначені орієнтири нашої країни ні в розвитку її “внутрішньої”
економіки, ні в пошуках її майбутнього місця у світовому господарстві.

Перерахування причин, що обумовлюють актуальність розробки концепції
довгострокової зовнішньоекономічної політики на 15-20 років, можна
продовжити, але досить і цих, – тим більше, що і дотепер, не існує, по
суті, ні доктрини, ні налагодженої зовнішньоекономічної політики нашої
країни. Її зовнішньоекономічна політика – це, в основному, епізодична
торгівля, навколо якої сконцентровані зусилля по її так називаній
“лібералізації” (дебати про ліцензування, квотування, ціноутворення й
ін. ). Але зовнішньоекономічна політика – це не тільки торгівля, не
тільки інвестиційне і науково-технічне співробітництво, не тільки
створення договірного простору і забезпечення національної економічної
безпеки. Це – весь комплекс проблем, рішення яких націлене на органічне
інтегрування національного господарства в систему світового господарства
з метою максимізації своєї частки світового доходу.

Існуючі концептуальні підходи до зовнішньоекономічної політики України –
при всіх її позитивних аспектах – мають істотний недолік: у них фактично
відсутня концепція й організаційні принципи досягнення стратегічних
цілей. А саме це і складає стрижень зовнішньоекономічної політики. З
погляду змін, що не тільки мали місце, але і розвиваються в сфері
міжнародних економічних відносин. Варто помітити: саме орієнтація на
глобальні зміни і тенденції, їхнє прогнозування в довгостроковому
режимі, а також адекватна політика нашої держави можуть привести до
позитивних змін у її положенні у світовому ринку.

Україна переходить до динамічної стратегії реформування економіки, усе
більше активізуючи свою діяльність на світовій арені. У зв’язку з цим
особливо важливої стає розробка не тільки стратегічних напрямків в
інтеграції нашої країни у світове господарство (зовнішньоекономічних
орієнтирів і доктрини), але і стратегічних прийомів інтегрування, які б
дозволили нарівні взаємодіяти з міжнародними економічними організаціями,
іноземними партнерами і конкурентами, тим самим вносячи допомогу в
створення внутрішніх економічних перетворень.

Сьогоднішні реалії взаємин України зі світовою господарською сферою
характеризуються непідготовленістю її економіки до високоефективних форм
зовнішньоекономічного співробітництва.

У сучасної світохазяйській сфері зовнішньоекономічні зв’язки
національних економік охоплюють більш широкий, чим раніш спектр
взаємодій: торговельний обмін переріс у науково-технологічне й
інвестиційне співробітництво. Склалася нова модель таких зв’язків –
виробничо-інвестиційна.

Як справедливо замічає Е. Кочетов, виробничо-інвестиційне
співробітництво в результаті інтернаціоналізації виробництва і капіталу,
не підриває товарне виробництво, а модифікує , робить більш ефективним.

Виробництво ґрунтується на базі технологічного співробітництва, що
вийшло за межі національних границь; на нові поділи праці на
найсучасніших формах проводиться обмін товарами; суб’єкти ринку
виступають у транснаціональній формі. Але для України є властивим
“поставочно-збутовий” і “посреднцько-торговий” менталітет виходу у
світовий ринок. З погляду на це, щоб побороти відсталість нашого
виробництва, його системну несумісність зі світовим, необхідно перейти
до нової моделі взаємини національного господарства зі світовим. Саме
тому варто орієнтуватися на виробничо-інвестиційну модель, де в поле
зору є не тільки сфера обміну (зовнішня торгівля), але і співробітництво
в усіх напрямках виробничо-технічного процесу, з винесенням частини з
них за національні рамки. Орієнтація винятково на зовнішньоекономічну
модель співробітництва приведе до ще більшого поглиблення структурної
кризи, оскільки вона значною мірою є похідною від існуючої структури
виробництва. У даному випадку мова варто вести не про вихід на світову
арену окремих українських товарів, а про функціонування на цій арені як
визначених конкурентноздатних галузевих і міжгалузевих блоків,
регіонально-виробничих анклавів і т.д..

Як показує міжнародний досвід, сьогодні прориви на світові ринки
ґрунтуються, як правило, не просто продуктом, і навіть не галуззю, а
міжгалузевим комплексом, що складається з визначених знову створених
технологічних систем. Його конкурентне ядро займає визначену для нього
технологічну нішу й інтегрується зі своїми постачальниками і партнерами.
Виявлення м підтримка розвитку таких галузевих (міжгалузевих) “кущів” в
українській ( це дуже важлива і необхідна справа).

Головна мета державної зовнішньоекономічної політики складається в
створенні умов для формування довгострокових конкурентних переваг у
вітчизняних товаровиробників. Така постановка проблеми не нова. Вона
чітко сформульована М. Портером, і підходи до її розв’язки широко
використовуються різними країнами. Нагадаємо ряд вихідних моментів на
які така політика базується:

національне економічне процвітання ґрунтується на високому рівні
продуктивності праці;

у галузях конкурують фірми , а не країни;

національна конкурентна перевага має відносний характер;

динамічне відновлення приводить до визначених конкурентних переваг, а не
до короткострокового виграшу на рівні зниження витрат;

конкурентні переваги в галузях промисловості створюються протягом
десятиліть або більшого терміну;

країни домагаються переваг завдяки своїм розходженням, а не схожістю;

Експортна орієнтація економіки і лібералізації зовнішньоекономічних
зв’язків ( як основне завдання зовнішньоекономічної політики України )
вимагає визначення існуючих і потенційних конкурентних переваг
українських товаровиробників, а також причин, що них формують, і
механізму реалізації цих переваг. Причому це питання варто розглянути в
двох площинах:

1) з позиції зрівняних переваг на основі факторів виробництва;

2) з позицій, отриманих (тобто таких, що створюються суспільством)
конкурентних переваг.

Ключем до розуміння наших позицій на зовнішніх ринках є інтегрований
критерій конкурентноздатності ( рівень ефективності використання
ресурсів. Україна має значні природні переваги: достатнє число робочої
сили, вигідне географічне положення, багаті природні ресурси і т.д. Але
це тільки можливі потенційні переваги, що ще потрібно розвивати і
реалізовувати.

Дебати, що часто зустрічаються на сторінках масових видань, а також, на
жаль у наукових оглядах, про могутній експортний потенціал України не
мають під собою достатніх основ. Таким чином, якщо придивитися, те наші
конкурентні переваги не є закінченими, вони мають кон’юнктурний характер
по обмеженій групі товарів і на ринках, що не визначають дійсний рівень
світової конкуренції. А те, що, так сказати, приховане в нас у ВПК і
лабораторіях, то з його конкурентноздатністю ще потрібно визначитися.
Таким чином, без ринку такого не зробити, а ми цих товарів і послуг, по
суті, ще не продавали.

Також необхідно визначитися, що слід розуміти під економічним (і в тому
числі ( експортним) потенціалом. Потенціал соціально-економічної
системи ( поняття відносне, і його вимір виконується в регіональному
зрізі (для країн) по багатомірному динамічному критерії, що інтегрує
природно-ресурсні, економічні, соціальні, політичні й інші умови.

Потенціал системи ( це її здатність досягти поставленої мети при наявних
ресурсах і умовах їхнього використання, тобто це рівень ефективності
використання обмежених ресурсів.

З такої позиції і варто розглядати експортний потенціал, якому можна
визначити як суму благ, що національна економіка може зробити і
реалізувати за свої границі, без збитків для себе, але у всіх випадках (
при визначених зовнішніх і внутрішніх обмеженнях намагаючись
максимізувати власний прибуток.

Експортний потенціал країни – це також здатність національної економіки
виводити свої конкурентні переваги на світовій арені. Чи здатна наша
соціально-економічна система відтворювати в значних масштабах закінчені
конкурентні переваги в коротко – або середньостроковому періоді? Це
питання зажадає ретельного аналізу і змусять дати зважену відповідь.

Визначені надії покладає хтось з політиків, економістів і чиновників на
іноземні кредити і одержання іноземних інвестицій. Але варто звернути
увагу на обставини, що супроводжують таку політику.

У високорозвинених країнах необхідність підтримки значної
конкурентноздатності привела до народження нового типу господарського
розвитку, при якому відносна рівновага галузевих і технологічних
структур змінилося на постійні, динамічно послідовні реформи структури
господарювання. Випливає помітить істотне скорочення життєвого циклу
продуктів і технологій. Іноді це робиться розвитими країнами свідомо:
ледь застарілу технологію передають в інші країни, а в себе розвивають
нову. Тим самим забезпечується лідерство. За таких умов дарма
сподіватися, що за допомогою іноземного капіталу Україна займе гідне
місце на світовому ринку. У кращому випадку ми перетворимося в
більш-менш ситу країну з розвитим традиційним і альтернативним
виробництвами.

Конкурентноздатність національної економіки ( це вирішальний критерій,
на який необхідно звертати увагу при рішенні проблем лібералізації
зовнішньоекономічних зв’язків і рівня відкритості економіки, що є першим
каменем у фундаменті зовнішньої політики.

По-нашому, сьогодні економіка України ( з погляду на її безнадійно важке
положення і низьку конкурентноздатність ( є дуже відкритою. Як відомо,
головним каналом відкритості є зовнішня торгівля. Її частка у ВВП
коливається від 8-10% у великих країнах до 70-80% у деяких маленьких
країнах (Голландія, Бельгія й інші). По оцінках фахівців, рівень
відкритості економіки України, розрахований як частка експортної квоти у
ВВП, у 1994 році складав більше однієї третини.

Така ситуація заподіює серйозне занепокоєння для вітчизняної економіки,
оскільки високий рівень її відкритості є наслідком не значної
конкурентноздатності, а безсистемної торгівлі на тлі глибокої кризи. Яке
набудь небажане коливання кон’юнктури світових товарних ринків може
привести українських виробників до банкрутства через відсутність запасу
міцності.

Спочатку розглянемо, які конкурентні переваги властиві українській
економіці, ( для того, щоб, використовуючи них, можна було б зайняти
гідне місце у світових економічних відносинах. Як правило, ставлять на
дешеву робочу силу, розвиту промисловість, можливості АПК і ВПК,
наявність високих технологій і розвиту науку. Давайте розглянемо ці
показники критично, тому що перебільшений оптимізм є набагато гіршим,
чим виваженість і обережність в оцінці своїх реальних можливостей.

1. Дешева робоча сила. Як правило, цей постулат приймається на віру,
тому що вартість робочої сили ідентифікується з низькою заробітною
платою, без обліку продуктивності праці. Приведемо приклад: на Україні
реальна заробітна плата зайнятого в матеріальному виробництві складає
приблизно 13% від відповідного показника по США, а продуктивність праці
( приблизно 20%. Таким чином, якщо порівняти ці показники, то на Україні
ціна праці, витраченого на виробництво одиниці нацдоходу (НД), не так
уже сильно ( вона буде усього на 35% менше ніж у США. Але ця різниця
поглинається низькою якістю праці і, відповідно, товарів, а також
великими витратами на виробництво (30-40%).

Не витримує критики твердження про досить високий професійний рівень
нашої робочої сили. Згадаєте, що одна третина працівників
промисловості, три четвертих у сільському господарстві, і приблизно одна
друга в будівництві зайнята ручною некваліфікованою працею. Якщо взяти
інші сфери народного господарства, то й отут ситуація приблизно та ж. Не
може бути висококваліфікованим лікар, учитель, вчений і інші фахівці,
якщо вони не знайомляться з досягненнями НТП і не працюють із
застосуванням передових технологій.

Якщо до цього додати низьку трудову і суспільну дисципліну
політизованість “пролетаріату”, соціалістичний соціальний менталітет і
інші властиві нам якості, то виходить, що робочої сили не є
конкурентноздатною силою з якої можна виходити на світовий ринок.

На сучасному етапі науково-технічного розвитку, що є основним джерелом
підвищення конкурентноздатності, до виробництва пред’являються нові,
набагато більш жорстокі вимоги. Насамперед, це відноситься до якісних
характеристик трудових ресурсів ( дисципліни, кваліфікації, відносини до
праці, організації і керування виробництвом (сучасного менеджменту) і
т.п. Хіба відповідає сьогодні наша робоча сила цим вимогам? Звичайно
немає! Значить вона ще дорожче обходиться для підприємця.

Крім того, значне розширення в індустріально-розвинутих країнах
електронних і інформаційних технологій, з обліком їх трудозберігаючого
ефекту ставиться під сумнів конкурентні переваги, досягнуті за рахунок
дешевої робочої сили. Забезпечуючи різке підвищення продуктивності
праці, ці технології не тільки зменшують, але і приводять до мінімуму
значення низької заробітної плати.

2. Відносно розвита промисловість, що ( при визначених маркетингових і
політичних зусиллях ( може зайняти гідне місце на ринках країн, що
розвиваються, і країн СНД. Причому головними причинами реалізації такого
напрямку визнаються довге “присутність” колишнього СРСР у цих державах,
невимогливість їхніх ринків до якості продукції, необхідність
підтримувати виробничі процеси “радянського” походження, можливі низькі
ціни на українські товари, а також причини політичного характеру. Але
варто враховувати визначені обставини, що роблять ці “конкурентні”
переваги досить спірними.

Сучасний світовий характеризується застосуванням лідерами міжнародної
конкуренції глобальних стратегій, у яких нерозривно зв’язується торгівля
й експорт капіталу.

Ринки країн, що розвиваються, вимагають значних кредитів. Адже на цьому
будувалася торговельна політика СРСР. Саме в припливі іноземних
інвестицій зацікавлена більшість країн, що розвиваються. Але в найближчі
15-20 років Україна навряд чи зможе реалізувати таку політику в
масштабах, достатніх для завоювання позиції лідера.

До того ж варто враховувати так називаний “російський слід” на цих
ринках. Адже саме з Росією асоціюється колишній СРСР, саме Росії
відійшла зовнішньоторговельна і дипломатична інфраструктури, саме вона
найбільше активно діє на них. Тому на будь-які світові ринки ми повинні
виходити з конкурентноздатною продукцією, а не шукати невибагливих
клієнтів.

Підкреслимо, що при визначенні експортно-орієнтованих виробництв
необхідно керуватися запитами світового ринку, активно ці запити
задовольняючи. На світовому ринку немає незаповнених ніш (сегментів).
Значить потрібно засновувати їх і активно брати участь у їхньому
заповненні інакше конкуренти швидко заповнять їхній і витиснуть з них
менш активних учасників ринку. З іншої сторони великі можливості – це
інший план даної проблеми. Вони оцінюються з позицій запитів ринку, так
що потрібно відповісти на запитання: а чи зможуть наші виробники зробити
те, що необхідно?

3. Можливість швидкої експортної орієнтації сільського господарства і
переробних галузей. З позиції оцінки первинних (тобто природних)
факторів конкурентних переваг Україна займає вигідне положення: гарні
землі, помірний клімат, велика кількість робочої сили, зручне
географічне положення, великі ринки збуту і т.д. Однак стан АПК України
не настільки задовільний, щоб вести мову про його конкурентні можливості
адже на ринках Росії. Якщо це і стане можливим то зовсім нескоро.

По оцінках експертів, для того, щоб цілком забезпечити себе зерном на
використовуваних посівних площах, необхідно вирощувати врожай по 33-35
ц. з га. Це зовсім не рекордні врожаї, але вони для нас поки недоступні.

І нарешті, важливе питання: а кому продавати продукцію? На Заході вона
не потрібна. Залишаються тільки Росія і колишні республіки СРСР. Однак
і тут важливо не переоцінити свої перспективи. Росія ( це великий ринок
збуту, де розпалюється гостра конкуренція між основними виробниками
сільськогосподарської продукції.

Наші сільськогосподарські продукти, так сказати, вимінюються на нафту і
газ. Такий обмін не може бути еквівалентним, тому що значно легше
установити світові ціни на енергоносії, і практично ніхто не купує
сільськогосподарську продукцію в Україні за світовими цінами. З такими
цінами Росія знайде собі продукцію високої якості в якому-небудь іншому
місці за кордоном. Так що по так називаних світових цінах наша продукція
сільськогосподарського сектора неконкурентоспроможна навіть на
російському ринку. Продавати значно дешевше це про нашу продукцію і не
тільки сільськогосподарську. Отже, експортний потенціал України в цій
області може стати значимим через 15-20 років.

4. Значний технологічний потенціал УПК, а також у середовищі
науково-дослідних робіт і науки. Розглянемо одну з його сторін, може
бути найважливішу, ефективність виробництва. Варто підкреслити, що
основна маса конкурентних технологій сконцентрована у УПК, де вони
розроблялися і застосовувалися, як правило, для випуску малих серій і
одиничних екземплярів, при слабкому контролі за матеріальними
витратами. Відомо, що в цій сфері ефективність мала не економічний
зміст. Хто сьогодні можна сказати, які витрати ідуть на ракети, танки,
кораблі, літаки і т.д? Чи вигідно виготовляти їх і продавати на
світовому ринку? І нарешті: розвиток УПК, з одного боку, і конверсія з
іншої, вимагають постійних великих вкладень у НІІ УКР ( для того, щоб
їхня продукція була конкурентноздатною. Причому мова йде не про
необхідність значних витрат на маркетинг цієї специфічної продукції і
труднощі, що маються з нею на світовому ринку.

З УПК зв’язуються значні надії по виходу на світовий ринок з високими
технологіями. Але варто помітити, що цей оптимізм занадто перебільшений.
На сьогодні сфера високих технологій маються на увазі як самі
технології, так і їх функціонування фактично згорнута. Стагнація є
спадщиною паралічу підприємств, що мають ці високі технології. Першими
кроками в рішенні цієї проблеми стали роздержавлення, демонополізація,
реструктуризація, підстава системи малих і середніх підприємств, що
мають високі технології і можуть їх використовувати відповідно до
запитів ринку. Наприклад, АТ “Арсенал” може об’єднати через холдинг або
іншу форму багато різних підприємств, що працюють у сфері високоточної
(і не тільки) оптики. Вони поєднуються, кооперуються, роздрібнюються,
конкурують і всім цим вносять життя в цю сферу, що може стати
конкурентноздатною на світовому ринку. Кожне з них знайде свою ринкову
нішу і буде відстоювати неї, що можливо тільки за допомогою НТП. Крім
того невеликі підприємства значно легше пристосовуються до ринку ( це
один зі шляхів конверсії.

На мій погляд, ми занадто багато говоримо (саме говоримо) про виявлення
так званих “технологій світового рівня” і підтримку їх державою.
Експертні оцінки (оцінку з боку державних органів, чиновників) ні до
чого не приведуть, а навпаки принесуть шкоду. Адже в кого більше влади,
той і тягне на себе бюджетну “ковдру”. Цей пережиток соціалізму
залишився й в умовах економічної і політичної нестабільності приймає
характер “безпорядку” (прикладів тому безліч). Тому вважаю, що за
допомогою незалежної експертизи має бути виявити кілька перспективних
напрямків для державної підтримки, а частину, що залишилася, потрібно
кинути в океан ринкових відносин, що держава повинна створити в першу
чергу. Ще раз хочу підкреслити: головне при цьому ( демонополізація в
сфері НІІУКР, науки і високих технологій. Досягненнями науково-технічної
думки як товаром повинні володіти люди, що його винайшли.

Особлива увага варто приділяти науці, оскільки для виходу на зовнішні
ринки необхідний постійний науковий пошук по створенню нових товарів і
послуг, але і сам науковий продукт має величезне значення як товар.
Українська наука досягла великих висот, у її “портфелі” є низка готових
до реалізації унікальних технологій. Але цього мало. Сьогодні необхідно
мати також високорозвинену інфраструктуру, а саме ( підготовку
висококласних науково-інженерних кадрів, розвиту инвормационную науку і
її інтегрування у світовий інформаційний простір, створення обмеженого
кола державних наукових органів, які б досить фінансувалися державою
(інші повинні мати приватний характер) і були національними центрами
фундаментальних досліджень і т.д. У кінців-кінців, потрібно виробити
державну стратегію розвитку науки.

Освоєння нових технологій вимагає не тільки високоорганізованої системи
підготовки і перепідготовки кваліфікованих кадрів, але і значних
вкладень у розвиток так званих “допоміжних” виробництв (і в тому числі (
різних послуг, від яких залежить ефективність використання сучасної
техніки), а також виробничої, ринкової й інформаційної інфраструктур.

Вважаю, що розвиток науки це реальний для України шлях у світове
співтовариство через підвищення рівня конкурентноздатності її економіки.
Саме наука є основою силою, що робить, по термінології М. Портеру,
розвитку (або, краще сказати, придбані) джерела конкурентних переваг, що
мають вирішальне значення в конкурентній боротьбі. Про цьому безсумнівно
говорить досвід Японії, Італії, Тайвані й інших країн.

Сучасний курс на підвищення експорту будь-який ціною у перспективі
приведе в тупик. Це обумовлено декількома принципово важливими
моментами: 1) орієнтацію на сьогоднішню структуру (навіть якщо це
викликано потребою у ВКВ) приведе до ще більшої структурної деформації
держави і до кінця знищить його науково-технічний потенціал; 2)
стратегія залучення науково-технічного потенціалу в сферу
зовнішньоекономічної діяльності відсутня, а усі відомі мені так
називані “програми і концепції” мають торгово-посередницький характер;
3) в існуючих розробках фактично відсутній розуміння того, що для
одержання й утримання конкурентних переваг у наукових галузях, що можуть
скласти основу для екпортно-орієнтованої стратегії, необхідно мати
стабільні переваги у визначених сферах науки, а також у галузях,
зв’язаних з виробництвом кінцевого продукту. Одночасно в Україні поки що
відсутній діючий механізм і може організація виробництва, що могли б
згуртувати конкурентноздатні технологічні системи і були б здатні до
ефективної інтеграції в світохозяйський простір на підставі агресивної
експортної стратегії.

Саме сьогодні, у контексті розробки довгострокової зовнішньоекономічної
політики, необхідно оптимально збалансувати коротко, середньо і
довгострокові інтереси держави, зв’язавши їх з динамікою економічних
реформ і структурних перетворень у народногосподарському комплексі. Для
України цей механізм умовно повинний складатися з трьох взаємозалежних
рівнів, на кожнім з яких реалізується конкурентні переваги різних
рівнів.

I рівень: стабілізація і нарощування виробництва у визначених напрямках,
відповідно до стратегічної мети, традиційними товарними зв’язками, зі
зсувом акценту на готову продукцію. Необхідно зберегти експортний
потенціал металургійного комплексу і деяких хімічних виробництв,
поступово перетворити їх на нові технологічні процеси. В певному
розумінні, цей рівень є “товарно-кон’юнктурним”, але його основне
завдання є закріплення на традиційних ринках, а також експансія на нові
через активний вплив на кон’юнктуру (агресивний маркетинг товарних
ринків) і розвиток існуючих конкурентних переваг.

II рівень: реалізація визначених тимчасових переваг, що забезпечуються
відносно невисокий вартості робочої сили, наявністю розвитих виробничих
фондів і технологічних знань, а також матеріальних ресурсів. Ця модель
інтеграції в світохозяйську систему є традиційною для країн, що
розвиваються, особливо на стартовому етапі. Її ключовий елемент ставка
на залучення іноземного капіталу і підключення до глобальних
технологічних зв’язків.

У наших умовах цей рівень може бути реалізований по таких напрямках:

створення виробництв за участю іноземного капіталу для випуску
конкретних марок товарів, що завершують свій життєвий цикл на ринках
розвитих країн;

створення складних виробництв із привізних компонентів;

створення машинобудівних виробництв, які б орієнтувалися на
обслуговування іноземних інвестицій в Україні;

розміщення в Україні замовлень на виконання НІІУКР у тих сферах, де є
відповідний науково-технічний потенціал.

III рівень: реалізація конкурентних переваг, втілених у високих
технологіях як існуючих, так і майбутніх. Україна має такі розробки, і
за певних умов вони можуть виконувати роль експортного тарана. Але, як
уже підкреслювалося, для цього потрібно створити відповідні умови не
тільки на внутрішньому, але і на зовнішньому рівні. Говориться, з одного
боку, про державну підтримку таких розробок за рахунок державних
субсидій, а з іншого, про підтримку їхньої високої конкурентноздатності
на міжнародному ринку через систему міждержавних угод, домовленостей і
стратегічних союзів, через відстоювання риночних ніш, припустимий
рівень протекціонізму і т.д.

Згадані три рівні (моделі, стратегії) інтеграції у світовий економічний
простір не можуть розглядатися ізольовано. Ефективне включення у
світовий поділ праці припускає прорив по всім трьох напрямках. Але
стратегічним пріоритетом є використання конкурентних переваг вищого
порядку, втілених в унікальні технологічні і наукові розробки. Одне з
основних завдань перших двох рівнів, що самі по собі є важливими
інструментами інтеграції, складається в ресурсному підтримуванні процесу
цього входження через конкурентні переваги третього рівня.

Безумовно, реалізація механізму інтеграції у світову економіку неможлива
без динамічних ринкових перетворень у державі.

Основними причинами, що не дозволяють відповідні умови для підвищення
конкурентноздатності вітчизняної продукції є практична відсутність
конкуренції на внутрішньому ринку, його незначний обсяг і патологічна
невимогливість споживачів. Виробництва (фірми й інші) не можуть робити
конкурентноздатну продукцію для зовнішніх ринків, якщо вона низької
якості на внутрішньому. Інакше кажучи, конкуренція на зовнішньому ринку
є її продовженням на внутрішньому. Країни, що сьогодні є лідерами на
світовому ринку, в історичній ретроспективі завжди відштовхувалися від
внутрішнього попиту: їхня експансія йшла через його задоволення.

У визначеній мері в нас також спостерігається наповнення внутрішнього
ринку, але через різке падіння внутрішнього споживання і інвестиційних
процесів. Тим часом відсутнє основне: вітчизняні товаровиробники змушені
виходити на світовий ринок без, так сказати, школи конкурентної
боротьби. З обліком цього, їх довгострокове перебування на
зовнішньоекономічній арені є дуже проблематичним. Основне завдання, що
повинне виконувати держава стосовно своїх товаровиробників, до народу,
до майбутнього країни, скоріше створити конкурентне середовище. Але
потрібно ще раз підкреслити: без дійсної конкуренції на внутрішньому
ринку не варто думати про ефективний вихід на міжнародну арену.

2.Національні інтереси та міжнародна торгівля

Розвиток зовнішніх економічних зв’язків тісно пов’язаний з проблемою
конкурентоспроможності української продукції на світовому ринку, а також
з реконструкцією та технічним переозброєнням основних галузей економіки
України. Тут важливими є ситуація з капітальними вкладеннями і те, що
пов’язано з інвестиційним кліматом у країні. Структура можливих
інвестицій така, що в нинішній період скоріше можна розраховувати на них
ззовні, ніж на само інвестиційні процеси.

Обсяг іноземних інвестицій в економіку України у 2000 р. збільшився
порівняно з попереднім роком на 23,9%, і становив 583,7 млн. дол.,
загальна сума інвестованого капіталу дорівнювала 792,2 млн. дол., що на
5% більше, ніж у 1999 р. В тому числі інвестиції з країн СНД та Балтії
становили 40,5 млн. дол. (5,1 % до загального обсягу), з інших країн
світу – 751,7 млн. дол. (94,9%). Прямі іноземні інвестиції в економіку
України надійшли з 110 країн світу, і їх загальний обсяг на 1 січня 2001
р. становив 3865,5 млн. дол. Найбільші обсяги іноземних інвестицій
внесено: нерезидентами із США – 635,8 млн. дол. (16,4% до загального
обсягу), Кіпру – 372,6 млн. дол. (9,6%), Нідерландів – 361,8 млн. дол.
(9,4%), Російської Федерації-314,3 млн. дол. (8,1%), Великобританії –
299,4 млн. дол. (7,7%), Німеччини – 237,9 млн. дол. (6,2%), Віргінських
островів (Британія) – 176,8 млн. дол. (4,6%), Кореї – 170,4 млн. дол.
(4,4%), Швейцарії- 169,3 млн. дол. (4,4%). На ці країни припадає 70,8%
загального обсягу прямих інвестицій, вкладених в Україну. Великий
інтерес до вкладення капіталу в інвесторів викликають такі галузі
економіки України, як харчова промисловість – 775,5 млн. дол. (20,1% до
загального обсягу), внутрішня торгівля -727,8 млн. дол. (18,8%),
машинобудування та металообробка 347,6 млн. дол. (9,0%), фінанси, кредит
і Страхування-248,1 млн. дол. (6,4%), паливна Промисловість-227,0 млн.
дол. (5,9%).

За 2000 р. Україною в економіку інших країн світу вкладено 2213,7 тис.
дол. Вивезення капіталу здійснювалося, головним чином, у вигляді
грошових внесків -2201,1 тис. дол. (99,4% обсягу). Водночас капітал
резидентів зменшився на 1629,7 тис. дол. Загальний обсяг інвестицій з
України за станом на 1 січня 2001 р. становив 98,5 млн. дол., у тому
числі в країни СНД та Балтії – 18,4 млн. дол. (18,7%), в інші країни
світу – 80,1 млн. дол. (81,3%). Основними інвесторами з України є
підприємства, що належать до таких галузей економіки, як транспорт (65,5
млн. дол., або 66,5%), машинобудування та металообробка (7,5 млн. дол. –
7,6%), охорона здоров’я, фізична культура та соціальне забезпечення (4,0
млн. дол. – 4,1%), деревообробна і целюлозно-паперова промисловість (3,7
млн. дол. – 3,8%), хімічна промисловість (3,3 млн. дол. – 3,3%), паливна
промисловість (3,1 млн. дол. – 3,1%). Найбільші обсяги інвестицій
здійснено Севастополем (46,8 млн. дол.), Одеською областю (21,5 млн.) та
Києвом (7.4 млн. дол.).

У структурі українсько-російського товарообороту на торгівлю послугами
та роботами припадає 22,6%. Причому в експорті послуги становлять 47,5%,
в імпорті -3,2%. В структурі українського експорту понад 90% займає
продукція глибокого і досить глибокого ступеня переробки: послуги –
47,5%, продукція металургійної промисловості – 12,9%, машинобудування –
12,5%, продовольча продукція – 11,6%, хімічної промисловості – 8,5%.
Імпорт з РФ у 1999 р. на 68,9% складався з енергоносіїв, а враховуючи
машинобудівну, хімічну, металургійну та продукцію гірничорудної
промисловості, а також деревину і продукцію деревообробки, питома вага
продукції, що належить до виробничо-промислового імпорту і направляється
на задоволення потреб вітчизняного виробництва, становить майже 90%.

У товарній структурі імпорту в 2000 р. збільшилася питома вага
мінерального палива – з 35,4% до 46,86% (6540,1 млн. дол.), машин та
устаткування – з 8,5% до 13,91% (1941,0 млн. дол.). Зросла частка
продукції рослинного походження, рудних матеріалів. Серед основних
товарних позицій зменшилася частка продукції хімічної та пов’язаних з
нею галузей, транспортних засобів, харчової промисловості. Найважливішим
торговельним партнером України та найбільшим ринком збуту товарів
традиційного українського експорту, як і раніше, залишається Російська
Федерація. Зовнішньоторговельний оборот (ЗТО) України з Росією товарами
та послугами у 1999 р. становив 10,347 млрд. дол., що на 17,4%, або на
2,185 млрд. дол., менше, ніж у 1998 р. За повідомленнями агентства
управління двостороннього економічного співробітництва з Російською
Федерацією, Бєларуссю і Молдовою Міністерства зовнішньоекономічних
зв’язків і торгівлі, питома вага РФ у ЗТО України в 1999 р. становила
37,5%. Українсько-російський товарооборот сягав 8,006 млрд. дол., що на
19,7%, або на 1,964 млрд. дол., менше, ніж за 1998 р. Загальний експорт
товарів та послуг порівняно з 1998 р. зменшився на 11,8% і становив
4,547 млрд. дол., в тому числі експорт товарів знизився на 17,8% і
дорівнював 2,388 млрд. дол.; імпорт товарів та послуг становив 5,800
млрд. дол., що на 21,4% менше, ніж у 1998 р., в тому числі імпорт
товарів – 5,617 млрд. дол. і 20,5%.

Українські підприємства, які традиційно були орієнтованими в основному
на російського споживача, перебувають на даний момент в особливо
складному становищі через недосконалість цінової політики в нашій
країні. Яскравим прикладом цього є сучасний кризовий стан таких
вітчизняних промислових підприємств, як Львівський автобусний завод,
Миколаївський глиноземний завод, Кременчуцький автомобільний завод.
Через високі ціни неконкурентоспроможною є й продукція агропромислового
комплексу України.

Водночас високі тарифи на транспортні послуги в Україні зумовили зміну
траєкторії основних потоків російських вантажів у західному напрямі
через порти і транспортні магістралі Бєларусі та країн Балтії.
Регіональні особливості цієї проблеми полягають у тому, що обласні
адміністрації України вводять на місцях численні місцеві тарифи та збори
за транзит російських вантажів. Таким чином, недосконалість
законодавства України, зокрема з питань зовнішньоекономічної діяльності,
є одним з істотних негативних факторів, що може й далі певною мірою
уповільнювати зростання обсягів експорту вітчизняної продукції як на
світовий ринок, так і на ринок Росії.

Україна має значний експортний потенціал. Експортний потенціал країни
– це здатність суспільного виробництва даної країни виробляти необхідну
кількість конкурентоспроможних товарів і послуг для зовнішнього ринку.

В експортному потенціалі України виділяють дешеву робочу силу, відносно
розвинуту промисловість, значну сировинну базу, можливості АПК і ВПК,
наявність високих технологій і науку. Але кожний з цих елементів має
суттєві недоліки з точки зору світових масштабів.

Робоча сила в Україні не така вже й дешева, ціна її лише на 1/3 менша,
ніж у США, але і ця різниця поглинається низькою якістю праці і значними
втратами на виробництві. Якісні характеристики трудових ресурсів низькі:
низький рівень кваліфікації, дисципліни, ставлення до праці, організації
і управління виробництвом. Крім того, застосування в промислово
розвинутих країнах електронних, інформаційних технологій викликає сумнів
щодо конкурентних переваг коштом дешевої робочої сили.

В Україні відносно розвинута промисловість, але її продукція може
конкурувати головним чином на ринках СНД і країн, що розвиваються, де
відзначається низька якість товарів. На світові ринки Україна має
виходити з конкурентоспроможною продукцією, а не шукати невибагливих
клієнтів.

Україна має значну сировинну базу, багаті родовища корисних копалин, але
надмірний експорт мінеральної сировини за дешевими цінами не приносить
їй належних прибутків.

Агропромисловий комплекс також має потужну базу розвитку і можливість
швидкої експортної спеціалізації, але низька продуктивність
сільського господарства, стан АПК стримують вихід України на світовий
ринок. Крім того, Заходу сільськогосподарська продукція не потрібна.
Росія та інші країни СНД також не купуватимуть сільськогосподарську
продукцію в Україні за світовими цінами, оскільки за такими цінами вони
знайдуть кращу продукцію на Заході. Іншими словами – товари АПК
неконкурентоспроможні і ще довго продаватимуться за низькими цінами.

В Україні потужний технологічний потенціал ВПК, його сфера НДДКР, але
технології потребують конверсії, а “високі технології” в експорті
посідають незначне місце.

Україна володіє розвинутим науковим потенціалом, але коштів на його
подальший ефективний розвиток немає.

Зовнішньоторговельну діяльність України не можна назвати успішною, що
обумовлено негативними передумовами її розвитку. Економіка України і до
сьогодні має ізольований характер і функціонує з відривом від світового
ринку, що призводить до консервації економічного, технічного і наукового
відставання.

За економічним потенціалом Україна входить до першої п’ятірки країн
Європи, а за ефективністю його використання – замикає першу сотню країн
світу. Неабиякою мірою це пояснюється низькою конкурентоспроможністю
експортного виробництва, обумовленою важким періодом депресії в
економіці, пов’язаної із структурними перетвореннями і переходом на
ринкові відносини.

Але, незважаючи на депресивні процеси, експортний потенціал лише
промислової продукції і послуг України в цілому оцінюється приблизно в
12 млрд. дол. США, причому переважає продукція металургії (5 млрд.
дол.), машин і обладнання (3-4 млрд. дол.), хімічна продукція (близько
700 млн. дол.), послуги (1,5 млрд. дол.).

На сучасному етапі у структурі економіки України переважають видобувні
галузі та аграрний комплекс. Підсилюється розрив внутрішніх зв’язків
України з іншими країнами СНД і на території самої України, що негативно
впливає на її зовнішньоекономічну діяльність. Але зовнішня торгівля
України поступово набирає темпи розвитку.

За даними Державного комітету статистики України, загальний обсяг
зовнішньої торгівлі товарами в Україні у 2000 р. збільшився порівняно з
1999 р. на 21,8% і становив 28600 млн. дол. При цьому на експорт
припадає 14600 млн. дол. (збільшився на 25,8% порівняно з 1999 р.).
Імпорт товарів зріс на 17,8% і сягав 14000 млн. дол. Додатне сальдо
становило 616,5 млн. дол. проти від’ємного сальдо в 264,5 млн.дол. у
1999 р. Коефіцієнт покриття імпорту експортом дорівнював 1,04, тоді як у
1999 р. він становив 0,98.

У 2000 р. процес зміни основних напрямів зовнішньої торгівлі
продовжувався. Зниження обсягів товарообороту з країнами СНД та Балтії,
яке відбувалося в 1999 р., змінило свою спрямованість на протилежну:
так, експорт у ці країни зріс на 40%, а імпорт з них – на 19%. На частку
цих держав у загальному товарообороті припадає – 47,5% (на країни СНД –
45,7% і країни Балтії – 1,8%). Частка решти держав світу дорівнює 52,5%.
Зовнішньоторговельні операції здійснювалися з партнерами з 189 країн.
Найбільшими споживачами українських товарів у 2000 р. (як і в 1999 р.)
залишалися Росія, Туркменистан, Бєларусь, США, Китай, Туреччина,
Німеччина. Польща, Угорщина та Італія. Питома вага цих десяти найбільших
торговельних партнерів України в загальному обсягу товарних
зовнішньоторговельних операцій у 2000 р. становила 66,1%.

Такі ж зміни в географії зовнішньоекономічної діяльності пов’язані з
фінансовим станом країн – торговельних партнерів України. Торгівля
розвивається з тими державами, які платоспроможніші. Водночас у товарній
структурі зовнішньої торгівлі України якихось глобальних змін за 2000 р.
не відбулося. Як і раніше, в загальному обсягу зовнішньої торгівлі –
висока питома вага сировини та матеріалів і незначна частка товарів
високого рівня переробки. Це зумовлене тим, що на більшості підприємств
України зосереджений застарілий виробничий апарат, відсутня сировинна
складова і не нагромаджено потенціал для нововведень, а самі
підприємства не мають стійких перспектив з точки зору міжнародної
конкурентоспроможності. Хоч деякі відмінності порівняно з попереднім
роком усе-таки є.

Так, у загальному обсягу експорту товарів у 2000 р. порівняно з 1999 р.
збільшилася питома вага чорних металів і становила 34,52% – 5031,2 млн.
дол., продукції хімічної галузі промисловості -10,58%, або 1542,3 млн.
дол., машин та устаткування – 9,32%, або 1358,1 млн. дол. (в 1999р. –
5,1%). Найбільше зниження спостерігалося за такими товарними позиціями:
продукція рослинного походження – 2,52%, або 367,9 млн. дол. (в 1999 р.
– 6,3%), мінерального палива – 9,61%, або 1400,0 млн. дол. (в 1999 р. –
6,1%), транспортних засобів – 3,33% (437,9 млн. дол.), текстилю та одягу
– 3,69% (537,8 млн. дол.). Проблема експортно-імпортної збалансованості
на сьогодні є вирішальним фактором у процесі економічних перетворень в
Україні. У зовнішньоторговельному обороті України на товари припадає
84,6% (24195,6 млн. дол.), а на послуги -15,4% (4404,4 млн.дол.)

У зовнішній торгівлі України велика частка бартеру – у 1996 р. на нього
припадало 20,1% (1995 р – 31,0%). Скоротилися абсолютні обсяги бартерних
поставок при збільшенні загальних показників зовнішньої торгівлі.
Відносний рівень бартерних операцій наближається до рівня, який
характерний для світової торгівлі. У бартерних операціях переважають
країни СНД і Балтії. Сальдо бартеру додатне. Бартер формується за
рахунок експорту високоліквідних товарів – це чорні метали та вироби з
них (28%), продукція машинобудування (12%), цукор та кондитерські вироби
з нього (10%). Імпортуються за бартером паливо (35%), продукція
машинобудування (30%), каучук (7%), руди (4%). Питома вага бартерних
операцій у торгівлі товарами з Росією становить: в експорті – 8,7%, в
імпорті – 4,3%.

В експорті України у 2000 р. на товари в матеріальній формі припадає 76%
(11 096 млн.дол), а на товари в нематеріальній формі – послуги – 24% (3
504 млн.дол ).

Найбільш вагомий обмінний ресурс – це продукція чорної металургії – 30%
експортних постачань країни. Україна експортує усі види металургійної
продукції – від сировини і напівфабрикатів до кінцевих виробів. Значну
питому вагу в структурі металургійного експорту України має залізна
руда, яка експортується у країни Східної Європи та СНД головним чином, з
Криворізького басейну. Експортується невелика кількість кольорових
металів – алюміній (1%), мідь, нікель, свинець, цинк В експорті
продукції чорної металургії виділяються Дніпропетровська, Донецька,
Запорізька та Луганська області.

Темпи розвитку чорної металургії в Україні мають тенденцію до зниження,
що свідчить про поступове звуження можливостей нарощування експорту
продукції даної галузі Але й на світовому ринку попит на них знижується
внаслідок успішного використання замінників конструкційних
матеріалів (пластмас, кераміки, композитних матеріалів), підвищуються
вимоги до якості металів. Внаслідок цього обсяги експорту продукції
чорної металургії прямо залежать від рівня споживчих характеристик
металопродукції.

Україна має можливості для збільшення експорту кольорових металів,
насамперед, алюмінію і титану.

Друге місце в експорті України посідає продукція хімічної та пов’язаних
з нею галузей промисловості, в тому числі з виробництвом пластмас і
каучуку – 13,5%. Це невисокий показник, крім того в експорті хімічної
продукції переважають вироби неорганічної (основної) хімії, головним
чином мінеральні добрива, а товари органічної хімії мають невиправдано
малу частку. Хімічна промисловість є галуззю експортної спеціалізації в
Луганській, Івано-Франківській і Черкаській областях, які забезпечують
майже половину всього експорту продукції хімічної промисловості.

На світовому ринку зростає попит на якісні пакувальні матеріали,
пластмаси, фармацевтичні товари, товари побутової хімії, що є
економічним стимулом для структурних якісних змін у національному
хімічному виробництві, в розвитку його експортного потенціалу.

В експорті України важливе значення мають вироби харчової промисловості
– 9,8% та продукти рослинного (6,1%) і тваринного (3,8%) походження, що
відбиває агропромислову експортну спеціалізацію України. Україна
експортує цукор, алкогольні напої, м’ясо-молочні продукти, тютюн,
кондвироби, рослинну олію, сіль, продукти переробки плодів і овочів.
Значно зросли експортні поставки насіння і плодів, зернових
культур, продуктів борошномельного виробництва. Враховуючи ту
обставину, що на світовому ринку сільськогосподарська сировина коштує
набагато дешевше, ніж продукти її переробки, в Україні необхідно
створювати систему експортних галузей харчової промисловості на основі
застосування сучасних технологій. Це дасть можливість Україні вийти на
насичений світовий ринок продовольства. У той самий час на світовому
ринку окремі види сільськогосподарської сировини – волокно льону і
конопель, вовна, соняшник тощо ціняться досить високо (500-900 дол. за
тонну), тому Україна є потенційним експортером цієї продукції. Необхідно
здійснювати експортну спрямованість розвитку сільського господарства.
Важливо створити і агропромислові зони виробництва екологічно чистих
продтоварів, які займають особливу нішу на світовому ринку.

В експорті України знижується частка машин, устаткування та механізмів
(порівняно з 1992 р. – у 2 рази) і в 1996 р. вона дорівнює всього 9,8%,
а з засобами наземного, повітряного та водного транспорту (4,4%) –
14,2%. Серед засобів транспорту в експорті переважають локомотиви та
вагони, а серед машин – котли, ядерні реактори, електричні машини і
устаткування.

Машинобудування України поки що не може задовольнити повністю вимоги
зовнішнього ринку через високу металомісткість продукції, а також
відставання з показників якості (точність, надійність, трудомісткість
експлуатації, економічність). Структурні зміни в машинобудуванні
необхідно орієнтувати на ринки збуту наукомісткої продукції (електронні
товари, побутова техніка, медапаратура та ін.). Проблема розширення
виробництва українських машин та устаткування тісно пов’язана з
підвищенням їх якості та конкурентоспроможності на світовому ринку.

Україна має потужну мінерально-сировинну і паливну базу, тому в її
експорті важливе місце належить паливу і мінеральним продуктам – 8,8%.
Експортуються сіль, сірка, штукатурні матеріали, цемент, мінеральне
паливо, перш за все, нафта, яка значною мірою реекспортується, та
продукти її переробки.

Україна багата на уран, але не має підприємств з виготовлення кінцевого
ядерного пального для АЕС. Тому Україна не експортер, а імпортер
ядерного пального: п’ять АЕС на 1,5 року роботи (цикл) потребують
ядерного пального на 2 млрд. дол., а на спорудження підприємства для
переробки урану в ядерне пальне необхідно 1 мрд. дол.

Щодо товарів мінерального походження, то Україна також експортує вироби
з каміння, гіпсу, цементу, скла, азбесту, а також керамічні вироби, скло
і вироби з нього.

Дуже обмеженим є сучасний експортний потенціал України у виробництві
непродовольчих товарів, частка яких в експорті складає всього 4% – це
текстиль, взуття, трикотажне полотно, килими, головні убори, одяг,
шкіряна та хутряна сировина.

Високоефективними експортними товарами на світовому ринку є наукомісткі
високотехнологічні товари тривалого користування, що задовольняють
культурні, побутові, споживчі, туристичні потреби ведення. В Україні
необхідно створити експортну спеціалізацію виробництва цих товарів.

В експорті України переважає сировина та матеріали, але проблема полягає
не в цьому, а в тому що мало експортується промислових товарів і
технологій. США і Канада також найкрупніші постачальники сировини на
світовий ринок, але вони є і найкрупнішими експортерами готової
промислової продукції і послуг.

У структурі експорту України зростає частка послуг: якщо в 1992 р. їх
експорт складав всього 0,5% загальної вартості українського експорту, в
1996 р. вже 24%, то в 2000 р. – 47,5% – їх експорт переважає імпорт
(3,2%) майже в 14,8 разів. Але на світовому ринку послуг Україна посідає
незначне місце, повільно використовує свої можливості.

Значну частину в експорті послуг посідають транспортні послуги – 86%. У
структурі ж експорту транспортних послуг 70% належить трубопровідному
транспорту, тобто транзиту нафти та газу.

В експорті виділяються комунікаційні послуги (3%), а також послуги з
монтажу та ремонту і в галузі досліджень та розробок (по 2%).

Україна має значні рекреаційно-туристичні ресурси, які при підготовці
відповідної інфраструктури обслуговування можуть забезпечити розвиток у
країні міжнародного туризму, значно збільшити експорт туристичних
послуг.

Останнім часом більш динамічно розвивається експорт технологій –
торгівля патентами і ноу-хау, послугами лізингу, інжинірингу,
консалтингу. Україна має певний потенціал для розвитку послуг у
космічній галузі. Відомо, що космічний щит СРСР створювався і в
Дніпропетровському квадраті. Зараз Україна створює інфраструктуру для
виконання космічних програм.

На сучасному етапі для України ще не можна ставити завдання широкого
виходу на ринок наукомісткої продукції і послуг. Необхідно визначити
пріоритетні напрями науково-технічного прогресу для реалізації їх через
систему республіканських науково-технічних програм, у тому числі і через
розвиток технопопісів, перш за все таких, як Київський (мікроелектроніка
та обчислювальна техніка), Львівський (робототехніка),
Дніпропетровський (супутниковий зв’язок).

Вихід України на зовнішній ринок може бути високоефективним завдяки
тактиці “лазерного променя”, який застосовують Японія та Нові
індустріальні країни – це пошук своїх ніш на світовому ринку товарів та
послуг. Україна може, наприклад, ефективно використати технічний
потенціал воєнно-промислового комплексу для випуску наукомісткої
продукції мирного профілю, а також і виробництва тих видів зброї, які
можуть найти збут на світовому ринку.

Близько 20% експорту України припадає на товарні групи з несприятливою
кон’юнктурою товарних ринків.

Здійсненню ефективної експортної політики перешкоджає низка факторів,
серед яких:

• низька конкурентоспроможність більшості готових виробів;

• повільний перехід на випуск нових товарів;

• відставання якості промислової продукції від світових аналогів;

• невідповідність продукції світовим стандартам;

• висока собівартість багатьох товарів (часто вище світової ціни).

Усунення цих негативних факторів сприятиме більш активній інтеграції
України до світового ринку товарів та послуг.

В імпорті України переважають товари, частка яких складає 92,8% (19 389
млн. дол.), а послуги посідають незначне місце – всього 7,2% (1 400 млн.
дол.).

У структурі імпорту товарів 53,5% припадає на паливо і мінеральні
продукти. Паливо (нафта і газ) надходять головним чином з Росії, крім
того газ, постачається з Туркменистану, укладено договір на його
поставки з Узбекистану.

Машини, устаткування і механізми в імпорті України посідають друге місце
і з засобами транспорту складають 15,2%, продукція хімічної
промисловості, пластмаси і каучук – 9,7%, неблагородні метали та вироби
з них – 4,1%. Україна імпортує продовольчі (7,8%) та непродовольчі
(4,1%) товари (текстиль, взуття, головні убори), а також папір, картон,
паперову масу з деревини (3%).

У загальних обсягах імпорту більше 80% складає продукція, що
спрямовується на задоволення потреб вітчизняного виробництва та
забезпечення його функціонування. В імпорті послуг так само, як і в їх
експорті, провідне значення мають транспортні послуги (31%), з інших
послуг в імпорті України виділяються будівельні, з монтажу та ремонту,
страхові, фінансові, незначне місце посідають послуги у сфері торгівлі
патентами та ноу-хау, послуги туристичних організацій.

Україна здійснює зовнішньоторговельні зв’язки з 189 країнами світу. У
зовнішньоторговельному обороті України переважають 14 країн СНД і Балтії
– 62,6%. Зовнішньоторговельний оборот з країнами цього регіону склав
23777 млн. дол., що на 22,8% більше, ніж у 1995 р. Спостерігається
тенденція випереджаючих темпів розвитку торгівлі з близьким зарубіжжям
завдяки реальному впровадженню режимів вільної торгівлі з цими країнами,
зокрема з Росією. У торгівлі з країнами СНД і Балтії Україна має
від’ємне сальдо -1613 млн. дол.

Відбувається зменшення частки зовнішньоторговельного обороту з країнами
далекого зарубіжжя до 37,4% в 1996 р. (1995 р. – 39,1%).

Основним торговельним партнером України залишається Російська Федерація,
на неї припадає – 46,3% загальних обсягів торгівлі. Загальний товарообіг
з Росією перевищує 17 млрд. дол. і постійно зростає. У торгівлі з Росією
товарами та послугами склалося від’ємне сальдо, але спостерігається
тенденція до його зменшення: у 1996 р. воно складало 118 млн. дол. проти
843 млн. дол. за 1995 р.

В експорті України (= 100%) до Російської Федерації переважають послуги
(37,6%, в тому числі транспортні 34%, передусім трубопровідного
транспорту – 31%), на другому місці -продовольчі товари (19%), а далі
продукція машинобудування (15,0%) та металургійної промисловості
(14,6%), хімічної (8,6%) та легкої промисловості (1,3%), руди металів
(1,1%).

У структурі загального імпорту України з Російською Федерацією до 70%
припадало на енергоносії (газ, нафту, нафтопродукти), на машинобудівну
продукцію – 12%, близько 7% – на продукцію гірничорудної та
металургійної промисловості, 6,2% – на продукцію хімічної промисловості,
2,3% – на деревину та продукцію деревообробки, імпорт послуг склав
3,5%.

В експорті товарів України до країн СНД і Балтії виділяються – Білорусь
(5%), Туркменистан (1,9%), Молдова (1,7%), Грузія (1,2%).

В імпортних надходженнях товарів з країн близького зарубіжжя переважають
Туркменистан (9,2%), Білорусь (2,1%), Казахстан (0,9%).

Зовнішньоторговельний оборот товарами і послугами з країнами далекого
зарубіжжя у вартісному виразі зростає і в 1996 р. становив 14192 млн.
дол. З цими країнами склалося додатне торговельне сальдо в сумі 804 млн.
дол., що є компенсуючим фактором на фоні значного від’ємного сальдо, яке
створюється в торгівлі з Росією та Туркменистаном.

Серед регіонів світу, з країнами яких Україна здійснює зовнішню
торгівлю, перше місце посідає Європа: 22,8% зовнішньоторговельного
обороту, в тому числі 22,1% експорту і 23,4% імпорту України. З 40 країн
Європи, які торгують з Україною, перше місце належить Німеччині (2,9%
експорту і 6,2% імпорту), за нею йдуть Угорщина, Польща, Італія
(відповідно 2,6; 2,5 і 2,4% в експорті, і 1,2; 2,7 і 1,8% в імпорті). З
інших європейських країн виділяються Словакія, Франція, Чехія,
Великобританія.

На європейському континенті превалює торгівля з країнами Європейського
Союзу, на частку якого припадає 12,8% зовнішньоторговельного обороту
України. Сальдо взаємної торгівлі з країнами ЄС від’ємне ( 1 млрд.
43 млн, дол.). Такий стан торгівлі і, перш за все, випереджаючий темп
зростання імпорту, обумовлений:

• реальним наповненням товарами кредитних ліній, що надавались Україні з
боку Німеччини, Італії, Франції та ЄС в цілому;

• збереженням низки торговельних обмежень для товарів з України;

• низькою ефективністю використання українськими
підприємствами торговельних преференцій ЄС.

Динамічним є розвиток торгівлі з країнами СЕFТА. З цим регіоном
зовнішньоторговельний оборот товарами зріс у 1996 р. (порівняно з 1995
р.) на 20,2%, в тому числі експорт на 26,6%, а імпорт на 14,8%.
Зберігається від’ємне сальдо з Польщею, Чехією, Словенією, яке значною
мірою компенсується додатнім сальдо у відносинах з Угорщиною та
Словакією.

Країни Азії посідають друге місце у зовнішній торгівлі України (18,4%),
сальдо торговельного балансу з ними додатне. Серед 41 азіатської країни,
що ведуть торгівлю з Україною, перше місце посідає Китай – його частка в
експорті України 5,3%, але в імпорті всього 0,5%. Більш ніж по 2% в
експорті України належить Туреччині і Таїланду, а серед інших країн Азії
в торгівлі з Україною виділяються Сирія, Ліван, Іран, Японія, Індія,
Південна Корея.

У торгівлі України товарами з 37 країнами Америки (4,1% в
зовнішньоторговельному обороті) виділяються США (2,5% в експорті і 3,1%
в імпорті України), а також Бразилія, Канада, Аргентина, Чилі,
Венесуела, Перу.

Збільшуються обсяги торгівлі з країнами NАFТА (в 1996 р. порівняно з
1995 р. на 37%) і складають близько 1 млрд. дол. Сальдо торговельного
балансу України з цим інтеграційним угрупованням – від’ємне.

Україна торгує з 42 країнами Африки, на частку яких припадає лише 1,3%
зовнішньоторговельного обороту. Головні торговельні партнери України в
Африці – Єгипет, Алжир, Гвінея, Ліберія, Нігерія, Марокко, Кот-д’Івуар,
Гана, Південно-Африканська Республіка. Важливо, що Україна вийшла на
регіональний ринок Африки, цей напрям в торгівлі буде розвиватись.

Україна торгує з 12 країнами Австралії і Океанії, але у зовнішній
торгівлі України вони посідають незначне місце (0,1%).

Якщо розглядати зовнішню торгівлю України з окремими країнами, то в 1996
р. в експорті України найбільшими торговельними партнерами були Росія
(38,3%), Китай (5,3%), Білорусь (5,1%), Німеччина (2,9%), Туреччина
(2,8%), Угорщина (2,6%), США (2,5%), а в імпорті – Росія (46,6%),
Туркменистан (8,6%), Німеччина (6,2%), США (3,1%), Польща (2,7%),
Білорусь (2,1%), Італія (1,8%).

Серед регіонів України майже по 1/5 загального
республіканського обсягу експорту припадає на Донецьку та
Дніпропетровську області (38,8%), вони є провідними і з імпорту –
відповідно 22,4 і 9,9% (32,3%). Виділяються також
зовнішньоторговельними зв’язками Запорізька (8,0% експорту і 3,0% –
імпорту) і Луганська (відповідно 4,3 і 3,5%) області. На ці 4 області
припадає 51,3% експорту і 38,8% імпорту України.

Частка інших областей України у зовнішньоторговельному обороті України
коливається від 4 до 0,5% в експорті і від 3,5 до 0,3% в імпорті. За
обсягом експорту-імпорту товарів серед цієї групи областей відзначаються
Миколаївська, Одеська, Полтавська області.

Правильне визначення у зовнішньоторговельній діяльності України
регіональних пріоритетів є підґрунтям для подальшого збільшення обсягів
зовнішньої торгівлі та удосконалення її структури.

Проблема підвищення ефективності зовнішньоторговельної діяльності
України на сучасному етапі має винятково важливе значення. Без
інтеграції до світової економіки Україна відставатиме від стрімко
змінюваних технологій виробництва, технічних, екологічних та інших
стандартів і критеріїв конкурентоспроможності.

Основними напрямами стратегічної політики України щодо інтеграції до
світового ринку і удосконалення зовнішньоторговельної діяльності є:

1. Поєднання структурної перебудови економіки з орієнтацією на активний
експорт.

2. Створення експортного потенціалу країни із значною питомою вагою у
його структурі виробів машинобудування та послуг.

3. Збереження та розширення традиційних для українського експорту
товарно-регіональних ніш на світовому ринку.

4. Скорочення імпорту товарів не першорядного значення,
раціональне використання імпорту товарів, які мають важливе економічне і
соціальне значення.

5. Диверсифікація ринків енергоносіїв та інших стратегічно важливих
сировинних та матеріальних ресурсів (пошук альтернативних
постачальників).

6. Запровадження в практику сучасних форм економічної взаємодії з
іноземними державами для взаємовигідного використання обопільного руху
товарів, послуг, капіталів і робочої сили.

7. Створення і вдосконалення правових, економічних, організаційних та
технічних умов для підвищення конкурентоспроможності українських
товарів.

8. Застосування тактики “експортного прориву”, що означає інтенсивне
нарощування експорту порівняно обмеженої групи товарів, для випуску яких
є найбільш сприятливі умови.

9. Поступове скорочення імпорту зерна та збільшення закупівлі екологічно
чистих продуктів харчування, насіння, обладнання для харчової
промисловості, техніки для фермерських господарств, комплектуючих
виробів.

10. Нарощування обсягів зовнішньоторговельного обороту зі збільшенням
його експортної частини та одночасним зменшенням невиробничого
імпорту.

11. Посилення державного регулювання зовнішньоторговельного балансу з
метою зменшення від’ємного сальдо, насамперед, з країнами СНД.

12. Збереження традиційних ринків збуту товарів і накопичення потенціалу
для виходу на нові ринки.

13.Нарощування експорту товарів високого ступеня переробки і технологій
у тих секторах, де Україна зберегла передові технологічні позиції.

У регіональному аспекті одним з пріоритетних напрямів у
зовнішньоторговельній діяльності України є співробітництво з країнами
СНД, що обумовлено історичними зв’язками, взаємопов’язаністю
економік, подібністю економічних проблем. Необхідне поглиблення участі
України в діяльності Економічного Союзу СНД, Торговельно-економічні
стосунки із СНД мають розвиватися за умов режиму вільної торгівлі. У
відносинах України з країнами СНД найважливіший пріоритетний напрям –
розвиток українсько-російських торговельно-економічних відносин.

Перспективним напрямом розвитку зовнішньої торгівлі з Росією є
налагодження прямих зв’язків з окремими її регіонами. Такі зв’язки вже
розвиваються з Башкоторстаном, Татарстаном, Дагестаном, Бурятією,
Якутією, Санкт-Петербургом, створюється міст “Далекий Схід Росії –
Україна”, підписано (1998 р.) договір з Кузбасом.

У межах СНД існують умови для подальшого розвитку торгівлі з Білоруссю і
Молдовою, а також поглиблення відносин з країнами Центральної Азії,
насамперед, з Узбекистаном, Туркменистаном, Казахстаном, які мають
великі природні ресурси (зокрема, паливно-енергетичні та
мінерально-сировинні), в обмін на які Україна може постачати нові
технології, проектно-будівельні потужності, товари.

Серед інших країн СНД привабливими є зв’язки з країнами Закавказзя, які
сприяють виходу України на ринки Центральної Азії і Близького Сходу.

Пріоритетним завданням для України є забезпечення взаємовигідних і
стабільних торговельних зв’язків з країнами Балтії, в перспективі в
режимі вільної торгівлі.

У напрямі розвитку зовнішньої торгівлі з окремими регіонами світу,
велике значення мають зв’язки з Європейським Союзом в цілому та особливо
з такими країнами, як Німеччина, Італія, Великобританія.

Необхідне збільшення товарообороту між Україною і країнами Центральної
та Східної Європи, особливо з угрупованням Центральноєвропейської зони
вільної торгівлі (СЕFТА).

З країнами Центральної Європи зовнішньоекономічна політика має
спрямовуватися, насамперед, на відновлення ефективних традиційних
зв’язків, міжнародної спеціалізації і кооперування, зокрема в
металургії, транспортному і сільськогосподарському машинобудуванні,
хімічній та легкій промисловості, а також контактів у сфері науки і
техніки.

Для України важливе значення мають торговельні зв’язки з країнами
Чорноморського економічного співробітництва, перш за все, з Туреччиною
(забезпечення диверсифікації джерел надходження нафтопродуктів, а
також імпорту сировини для легкої промисловості), Грецією (розвиток
судноплавства в басейні Середземного моря), Болгарією та Румунією
(розвиток торгівлі в Придунайському регіоні).

Необхідно розвивати позитивну тенденцію до збільшення обсягів торгівлі з
країнами Північноамериканської зони вільної торгівлі (NАFТА) і особливо
з США та Канадою.

У розвитку торговельних відносин з країнами Латинської Америки
перспективним є співробітництво з такими країнами, як Бразилія,
Аргентина, Чилі. На нову фазу взаємин виходить співробітництво з Панамою
та Перу, відновлюються зв’язки з Кубою.

Зростає роль торговельно-економічних зв’язків з країнами Африки, Азії та
Тихоокеанського регіону.

Україна буде продовжувати активну співпрацю з країнами Північної
(Єгипет, Марокко, Туніс) і Західної Африки (Гвінейська Республіка,
Нігерія), з Південно-Африканською Республікою. Найперспективнішим
партнером України на Далекому Сході є Японія, яка включила Україну до
Генеральної системи преференцій. Необхідно активізувати співробітництво
з Новими індустріальними країнами (НІК), з країнами АСЕАН, Китаєм та
Індією, країнами Південно-Західної Азії.

Країни Південно-Західної Азії (Близького та Середнього Сходу) такі, як
Ліван, Кувейт, Туреччина, Сирія, Саудівська Аравія, Об’єднані Арабські
Емірати мають велике значення з точки зору забезпечення економіки
України джерелами енергоносіїв і споживання інженерно-технічних послуг
України у спорудженні промислових та цивільних об’єктів, транспортної і
комунальної інфраструктури. За певних умов доцільне співробітництво у
розвитку трансконтинентальної системи транспорту та зв’язку. Українські
підприємства ВПК можуть одержати в цьому регіоні необхідні для конверсії
кошти від торгівлі воєнною технікою, озброєнням та надання ремонтних
послуг.

Китай та Індія є одними з основних партнерів України у зовнішній
торгівлі, в перспективі це ринки для значного збільшення експорту
української продукції машинобудування і передових технологій,
насамперед, для реконструкції об’єктів, збудованих колишнім СРСР.

Країни АСЕАН – потенційні партнери України в XXI столітті. Вони можуть
стати значними ринками для вітчизняної машинотехнічної продукції,
інженерно-технічних послуг, підготовки кадрів. Україна може взяти участь
у будівництві великих об’єктів енергетичного та промислового значення.
Збільшуватимуться обсяги експорту традиційної продукції української
промисловості (металопрокат, вироби важкого машинобудування, верстати,
мінеральні добрива та інша хімічна продукція) імпорту порівняно дешевих,
але високотехнологічних виробів.

Для удосконалення регіональних зовнішньотогівельних зв’язків Україні в
перспективі необхідна участь в міжнародних торговельних організаціях,
особливо в ГАТТ/СОТ, а також співробітництво з інтеграційними
угрупуваннями, перш за все, з ЄС, а також з CEFTA, ЦЕІ, NAFTA.

Фактор віддаленості від Середньої Азії та Казахстану значно зменшує
ефективність української торгівлі з ними, при цьому зменшується і
транзитна роль Росії, особливо це стосується торгівлі металами, що
обумовлено зростанням цін внаслідок високих транспортних тарифів у
Росії.

Організація та здійснення торговельних відносин між країнами СНД
передбачає активний обмін необхідною статистичною інформацією і, в першу
чергу, співставлення по зовнішній торгівлі. Передбачається обмін
статистичними виданнями та публікаціями, методологією, розробками і
програмами, а також досвідом проведення статистичних спостережень,
узгоджень принципів формування статистики зовнішньої торгівлі. Це
сприятиме створенню спільних інформаційних систем, які дадуть змогу
забезпечити відстеження стану ринку товарів та послуг усіх країн СНД,
включаючи обсяги виробництва та споживання товарів та послуг та їх
порівняльну кон’юнктуру на внутрішньому та світовому ринку.

Успішному розвитку економічних відносин між країнами СНД сприятиме
остаточне визначення загальної стратегії інтеграційного співробітництва.
Ця стратегія має враховувати як геоекономічні переваги, так і
першочергові регіональні та державні інтереси зацікавлених сторін.

Висновок.

Важливим фактором розвитку національної економіки є
зовнішньоекономічні зв’язки. Для деяких країн зовнішня торгівля – це
єдина можливість одержати той або інший товар, відсутній у її межах. Але
завдяки міжнародному поділові праці кожна країна може зосередитися на
виробництві тих товарів, що вона може робити ефективніше і дешевше в
порівнянні з іншими країнами.

Опора на власні сили? Це – політика, при якій яка-небудь держава
прагне не допускати перевищення імпорту над експортом, жорстко
контролюючи рух товарів і послуг або капіталів через свою границю. Такої
політики, як правило, дотримуються тоталітарні країни, політичні режими
яких намагаються максимально обмежити зовнішні контакти своїх громадян.

Нерідко опора на власні сили знаходить своїх прихильників серед
визначеної частини населення, що вважає, що слаборозвинена країна може
потрапити в залежність від високорозвиненої і не буде обмежувати себе,
виходячи з наявних ресурсів. Кожна країна повинна жити і розвиватися,
спираючи на свої засоби але все-таки жодна країна не може досягти
скільки-небудь серйозних результатів в економічному і соціальному
розвитку, якщо вона не буде прибігати до використання вигод міжнародного
обміну.

Вигода від зовнішньої торгівлі й у тім, що вона дозволяє порівняти
економічні умови країн як би підстьобуючи їхній розвиток. При цьому одні
країни звільняються від напруги виробництва, а інші одержують зовнішній
імпульс для економічного процесу. Будь-які обмеження зовнішньої торгівлі
негативно відбиваються на економіці країни, однак це зовсім не означає
що вона не повинна бути об’єктом державного регулювання. Державне
регулювання зовнішньої торгівлі:

Розвита зовнішня торгівля загострює конкуренцію між товаровиробниками,
змушуючи них закривати неконкурентні і шукати прибуткові виробництва,
поліпшувати організацію праці і т.п.. Тому хоча населення в цілому і
виграє, положення якихось галузей виробництва може погіршитися.
роздержавлення зовнішньої торгівлі в ході просування до ринку носить
необхідний характер.

В ідеалі ринок повинний сам визначати які продукти будуть
експортуватися і які імпортуватися. У цьому випадку немає необхідності в
тім, щоб держава цілком регламентувала зовнішньоекономічну діяльність
підприємств. У справі переходу до ринкових структур без сильного впливу
держави не можна обійтися, тому що на цьому етапі важливо оптимізувати
експортні й імпортні групи товарів і послуг.

Проаналізувавши положення справ, що склалися в міжнародній торгівлі і
міжнародних економічних відносинах у другій половині нашого сторіччя
можна прийти до наступних основних висновків:

Збільшення експорту в порівнянні з імпортом завдяки дії мультиплікатора
буде мати для країни експансіоністський ефект. Якщо до цього в країні
мали місце безробіття і надлишкові потужності, то результатом з’явиться
розширення зайнятості і збільшення випуску продукції. Якщо ж у країні
спостерігалася інфляційна напруга, то воно тільки більш підсилиться.

Політика руйнування сусіда, який характеризувався період депресії 30-х
років і шляхом якої кожна нація намагається марне експортувати
безробіття за кордон, б’є по цій нації іншим кінцем.

Міжнародний банк, Міжнародний валютний фонд, широкі програми Маршалла і
військової допомоги, Європейський Загальний ринок – усе це найбільш
важливі фактори, що зіграли позитивну роль у розвитку міжнародної
торгівлі в 20-му. столітті по шляху до вільних економічних зв’язків і
співробітництва.

Варто визнати, що домінуючим напрямком у відносинах між країнами
світового співтовариства є шлях до найбільш вільної, що не визнає ніяких
штучних перешкод і перепонів торгівлі.

У роботі була зроблена спроба розглянути особливості нинішньої
міжнародної торговельної політики України, зовнішньоекономічні проблеми
і можливі шляхи їхнього дозволу з максимальною вигодою для нашої
держави. У підсумку я прийшла до висновку, що без наявності відповідних
конкурентних переваг Україні чогось і думати про завоювання яких-небудь
ніш, а тим більше про заняття лідируючого положення на світових ринках.

Література

Школа І.М., Козменко В.М. Міжнародні економічні відносини: середовище,
форми, бізнес та інтеграція. Навчальний посібник. – Чернівці. – 1996. –
стор. 13-17, 126-160;

Мазаракі А.А. та ін. “Світовий ринок товарів та послуг: Товарна
структура”: Навч. посібник / КДТЕУ. – К., КДТЕУ, 1996. – стор. 4-12,
69-77;

Макогон Ю., Черниченко Г., Смірнов О. “Зовнішні економічні зв’язки
України та Росії: інвестиційно-екологічний аспект”. Економіка України,
№4. – 2001, стор. 78-83;

Бендерський Ю. “Реалії світогосподарських процесів і місце в них
України”. Економіка України, №1. – 2000, стор. 70-75;

“Економічна безпека держави”. Підручник. (Під ред. професора Б.
Кравченка). К., 1994, 140 стор.;

PAGE

PAGE 27

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020