.

Міжнародна фінансова система (курсова робота)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
4 9998
Скачать документ

Міністерство освіти України

Київський національний торговельно-економічний університет

КУРСОВА РОБОТА

на тему:

“Міжнародна фінансова система”

Виконав:

Керівник:

Зміст

І Вступ 3

ІІ “Міжнародна фінансова система”

План:

1. Розвиток міжнародних валютних відносин

1.1. Національна та світова валютні системи 4

1.2. Паризька система золотомонетного стандарту. Генуезька система
золотодевізного стандарту 9

1.3. Бреттон-Вудська валютна система 12

1.4. Кінгстонська валютна система 15

2. Світові валютно-фінансові ринки

2.1. Девізні ринки 16

2.2. Міжнародні фінансові ринки 19

3. Сучасні міжнародні кредитні відносини 21

4. Міжнародні валютно-фінансові організації 24

ІІІ. Висновок 33

ІV. Список використаної літератури 35

ВСТУП

Зростання ролі і значення міжнародних фінансових відносин у розвитку
світової економіки та диверсифікації світогосподарських зв’язків
наприкінці XX ст. зумовлене кількома головними факторами. По-перше,
поглибленням процесів інтернаціоналізації та транснаціоналізацїї
виробництва і капіталу, усіх сфер господарського життя на рубежі II і
ІІІ тисячоліть. По-друге, глобалізацією економічного розвитку сучасного
суспільства, необхідністю спільного розв’язання усіма учасниками
світового співтовариства гострих економічних, соціальних та екологічних
проблем. По-третє, формуванням нової системи міжнародного поділу і
кооперації праці внаслідок розпаду колишнього Радянського Союзу і
створення нових незалежних держав та в результаті суттєвих змін, що
відбуваються в Центральній і Південно-Східній Європі та в Китаї.
По-четверте, домінуванням у системі світового господарства ринкових
структур, інституцій та інструментів, розширенням ринкового поля
світової економіки внаслідок виникнення нових підсистем (emergind
market). По-п’яте, карколомним зростанням фінансового сектора світової
економіки та інших сегментів сфери послуг.

При розбудові відкритої української економіки слід враховувати усі ці
новітні процеси з огляду на те, що вже зараз третина валового
внутрішнього продукту держави реалізується з допомогою
зовнішньоекономічних зв’язків. Україна бере безпосередню участь у
діяльності провідних міжнародних валютно-кредитних та фінансових
організацій (МВФ, МБРР, ЄБРР). Крім того, запровадження у вересні 1996
р. власної грошової одиниці — гривні — передбачає поступове включення
грошово-фінансової системи України до світових валютно-фінансових
ринків.

Міжнародні валютно-кредитні відносини мають три головні виміри і
проявляються в трьох головних площинах. З одного боку, вони являють
собою певну теоретичну систему, сукупність принципів і форм міжнародних
валютно-кредитних відносин. З іншого боку, валютно-кредитні та фінансові
інструменти є важливими засобами здійснення економічної політики, її
координації у міжнародному масштабі. Нарешті, валютно-кредитна сфера
виступає важливим каналом залучення додаткових фінансових коштів до
національної економіки, сприяє прискореному обміну між країнами та
регіонами товарів і послуг, поліпшенню системи розрахунків між
суб’єктами світогосподарських зв’язків.

Міждержавні валютні і кредитні відносини як спорадичні явища були відомі
порівняно давно. У процесі свого історичного розвитку вони зростали
кількісно, удосконалювались їхні якісні характеристики,
урізноманітнювалися форми.

Науково-практичне пізнання міжнародних валютно-кредитних відносин
пов’язане з подоланням так званих порогових точок (міток). Їх виділення,
виокремлення із загальної системи гуманітарного знання відбулося у XVIII
ст., коли економічне знання в цілому набуло відповідної автономізацїї та
індивідуалізації. Це означало досягнення ним порога позитивності. Поріг
епістемологізації (від грецьк. episteme — знання та logos -поняття,
підвалини) досягається внаслідок набуття міжнародними валютно-кредитними
відносинами системних форм, що домінують над повсякденними уявленнями та
відповідають принципу спростовуваності.З ним пов’язане впровадження
системи золотого стандарту (1870 р.) міжнародних валютно-кредитних
відносинах. Поріг науковості був обумовлений виникненням кейнсіанських
теорій і моделей, виробленням на базі епістемологізації формальних
критеріїв верифікації, відтворюваності та практичної здійсненності
наукових доктрин і концепцій. На даному етапі викристалізовуються певні
економічні принципи, визріває структурна цілісність, формується
понятійно-категоріальна адекватність, виробляються елементи економічної
політики, яка забезпечує певну синхронізацію дій національних та
міжнародних органів (Бреттон-Вудська валютна система — 1944р.). І,
нарешті, на порозі формалізації міжнародні валютно-кредитні відносини
розвиваються переважно на іманентній базі як відносно незалежна й
автономна підсистема світогосподарських зв’язків, а межах якої
формулюються власні аксіоми та теореми, інші формальні структури, що
здатні «утримувати» якість у процесі серйозних трансформацій і
біфуркацій міжнародної валютної систем (Ямайська валютна система —
1976р.).

Надзвичайно складним і недостатньо відпрацьованим в Україні є комплекс
проблем, пов’язаних з платіжними та розрахунковими балансами, з
механізмом міжнародних розрахунків. Міжнародний кредит, хоча і має свою
давню історію, в даний час набуває небачених раніше масштабів і форм.
Вирішуючи питання ринкової трансформації своеї економіки, здійснення
радикальних структурних перетворень, Україна потребує залучення значної
кількості кредитно-фінансових ресурсів.

Останнім часом істотно зростає значення міжнародних валютно-фінансових
інститутів та фінансових центрів у координації та регулюванні
міжнародних валютно-кредитних відносин, гармонізації національної та
міжнародної економічної і валютно-фінансової політики. Водночас слід
мати на увазі, система міжнародних валютно-кредитних відносин є
надзвичайно динамічною, її окремі ланки та сектори зазнають відчутних
змін, збагачується їх зміст, з’являються нові форми тощо.

1. Розвиток міжнародних валютних відносин

1.1. Національна та світова валютні системи

Валюта і гроші часом уявляються як поняття ідентичні, хоча всередині
країни частіше використовується термін “гроші”, а термін “валюта” —
зовні.

При вживанні поняття “гроші” питання про їх “національність” практично
не виникає, однак у міжнародних трансакціях національна належність
валюти відіграє першочергову роль.

Термінологічна різниця між грошима і валютою існує і в багатьох мовах.
Наприклад, monеу і currency — в англійській, geld і valjuta (wahrung) —
у німецькій. Що стосується російського слова “деньги”, то його можна
вважати “приємною” спадщиною татаро-монгольського іга. Український
термін “гривня” походить ще з Київської Русі; термін “валюта”, що має
сьогодні міжнародне поширення, прийшов із Франції.

Випуск грошей тісно пов’язаний з національним суверенітетом та
символізує владу держави, що виражається в її здатності примусити своїх
громадян приймати видрукувані державою гроші. Проте держава не може
нав’язувати свої гроші за межами своїх кордонів. Тому використання
національних грошей у міжнародних розрахунках передбачає домовленість
сторін і пов’язане з необхідністю обміну валют.

Перетворюючись на валюту, гроші беруть на себе додаткову функцію —
стають товаром, продаються і купляються, мають ціну в грошових одиницях
іншої країни. Звідси випливає, що валюта як грошовий товар повинна мати
не тільки внутрішнє, а й міжнародне визнання. В світовому співтоваристві
має бути довіра до валюти того чи іншого учасника міжнародних зв’язків,
тобто переконаність у тому, що її можна обміняти на інші валюти. На
практиці валюти вільно перетинають кордони і повертаються назад.

По суті справи тут криється сутність здібності національних платіжних
засобів бути обміняними на іноземні гроші, властивість, яка
гарантується, як правило, центральним банком країни походження грошей.

З одного боку, якщо залишатися в рамках внутрішніх проблем, то
виявляється, що операції з валютою являють собою складову частину
грошово-кредитної сфери, активно впливаючи на стан державного бюджету й
економічного зростання.

З другого боку, оскільки ізольованих національних економік не існує, а
національні господарства пов’язані між собою ланцюгом взаємних
зобов’язань, то в цьому плані валютні відносини постають перед нами як
ключова форма міжнародних економічних зв’язків. Товарообіг і рух
факторів виробництва, науково-технічне і гуманітарне співробітництво,
культурний обмін і туризм обслуговуються через валютні операції.

Найбільш простим визначенням валюти є визнання такою банкнот, чеків,
монет іноземних держав, між тим як вітчизняні гроші можуть стати валютою
на зовнішніх ринках.

Отже, валюта, в широкому розумінні, означає грошову одиницю будь-якої
країни (долар, фунт стерлінгів, марка, франк тощо).

Поняття валюта використовують в таких значеннях:

• національна валюта — грошова одиниця певної країни або той чи інший її
тип (золота, срібна, паперова);

• іноземна валюта — грошові знаки іноземних держав, кредитні та платіжні
засоби, виражені в іноземних грошових одиницях і які використовуються в
міжнародних розрахунках;

• міжнародна (регіональна) валюта — міжнародна або регіональна грошова
розрахункова одиниця, засіб платежу:СДР( (спеціальні права запозичення),
ЕКЮ((.

Міжнародні валютні відносини — це сукупність валютно-грошових і
розрахунково-кредитних зв’язків у світогосподарській сфері, які
виникають у процесі взаємного обміну результатами діяльності
національних господарств.

Міжнародні валютні відносини складаються і розвиваються на основі
експорту товарів, капіталів, робочої сили та новітньої технології,
спільного підприємництва. Основною цільовою функцією цих відносин є
забезпечення необхідних умов для процесу відтворення у рамках світового
господарства та обслуговування світогосподарських зв’язків. Сам процес
міжнародних валютних розрахунків належить до сфери розподілу та обміну,
проте разом з тим тісно пов’язаний з процесом відтворення в сфері
матеріального виробництва. Причому між процесом відтворення і валютними
відносинами існує як прямий, так і зворотний зв’язок. Адже, з одного
боку, розвиток процесу відтворення виступає об’єктивною основою валютних
відносин, оскільки породжує експорт капіталу, міжнародний обмін товарами
та послугами, передачу технології та ін. і відповідно визначає весь
комплекс валютних відносин, що пов’язані з міжнародним оборотом
останніх. З другого боку, хоча валютна сфера — вторинна щодо сфери
матеріального виробництва, вона не лише пасивно відбиває перебіг
виробничих процесів, а й активно на них впливає.

Отже, міжнародні валютні відносини — одна з головних складових
міжнародних економічних відносин. Найважливішим елементом міжнародних
валютних відносин виступає валютна система. Розрізняють національну та
світову валютні системи. Світова валютна система розвивається на
регіональному та глобально-світовому рівнях. У свою чергу регіональні,
світові та національні валютні системи активно взаємодіють між собою,
утворюючи єдину цілісну систему міжнародних валютних відносин.

Валютні відносини тісно пов’язані з внутрішніми грошовими відносинами.
Тому еволюція міжнародних валютних відносин у специфічному вигляді
повторює, як ми побачимо нижче, розвиток внутрішнього грошового обігу
країн. Разом з тим валютні відносини не виключають національного
характеру грошового механізму окремих країн. У процесі поглиблення
міжнародного поділу праці та розвитку економічних зв’язків відбувається
інтеграція систем національних грошових та світових валютних відносин і
функціональні відмінності між ними практично нівелюються.

Національна валютна система — це форма організації економічних відносин
країни, за допомогою яких здійснюються міжнародні розрахунки,
утворюються та використовуються валютні кошти держави. Основні елементи
національної валютної системи визначаються національним законодавством.

Її структурними елементами є:

• національна валюта — грошова одиниця країни;

• валютний паритет як основа валютного курсу;

• режим курсу національної валюти;

• організація валютного ринку;

• національні органи, що обслуговують та регулюють валютні відносини
країни;

• умови обміну національної валюти на золото та інші валюти —
конвертованість валюти.

Національна валютна система є органічною частиною системи грошових
відносин окремих держав. Її функціонування регулюється національним
законодавством кожної країни. На основі такого законодавства
встановлюється механізм взаємодії національних і світових грошей, спосіб
їх конвертованості, рейтинг та регулювання валютних курсів, формування
та використання міжнародної ліквідності, золотовалютного запасу,
кредитних ресурсів та ін. До складу національних валютних систем входять
відповідні інфраструктурні ланки — банківські та кредитно-фінансові
установи, біржі, спеціальні органи валютного контролю, інші державні та
приватні інститути.

Світова валютна система — це форма організації міжнародних валютних
(грошових) відносин, що історично склалася і закріплена міждержавною
домовленістю. Це сукупність способів, інструментів і міждержавних
органів, за допомогою яких здійснюється взаємний платіжно-розрахунковий
оборот у рамках світового господарства.

Світова валютна система включає ряд конструктивних елементів — світовий
грошовий товар, валютний курс, валютні ринки та міжнародні
валютно-фінансові організації.

Світовий грошовий товар є першим елементом валютної системи, виступає
носієм міжнародних валютно-грошових відносин і приймається кожною
країною як еквівалент вивезеного з неї багатства. Історично першим
міжнародним грошовим товаром було золото, пізніше в міжнародних
розрахунках стали використовувати кредитні гроші (векселі, банкноти,
чеки та депозити). В 70-х роках з’являються спеціальні міжнародні та
регіональні платіжні одиниці — СДР та ЕКЮ.

Сукупність усіх платіжних інструментів, які можуть бути використані в
міжнародних розрахунках, називають міжнародною ліквідністю. Це золото,
вільно оборотні валютні запаси держав та міжнародні гроші.

Другим елементом світової валютної системи є валютний курс. Це мінова
вартість національних грошей однієї країни, виражена в грошових одиницях
інших країн. Існують фіксовані (тверді) та плаваючі (гнучкі) валютні
курси. В основу фіксованого валютного курсу покладено монетний паритет
(ваговий вміст золота в національних грошових одиницях), плаваючі
валютні курси не зв’язані з монетними паритетами, а визначаються через
зіставлення паритетів купівельної спроможності валют, тобто оцінки в
національних грошах вартості однойменного “кошика” товарів.

Третім елементом світової валютної системи виступають валютні ринки.
Першим таким ринком був ринок золота як грошового товару, де золото
продавалось на основі офіційної ціни, що була закріплена міжнародним
договором. Сьогодні ціна на золото складається під впливом попиту і
пропозиції, а ринок золота функціонує як звичайний товарний ринок.

Розширення кредитних відносин привело до необхідності формування власне
валютних ринків, які існують на основі розгалуженої системи банківських
взаємозв’язків провідних країн розвинутої ринкової економіки та
міжнародних і регіональних валютно-фінансових установ. У своїх функціях
продавця та покупця іноземної валюти, з одного боку, та органів, які
здійснюють розрахунки з закордонними контрагентами, — з другого, банки
та інші валютно-фінансові установи в своїй сукупності складають
міжнародний валютний ринок. Поряд з ним функціонує євровалютний ринок,
який виник на основі транснаціоналізації спеціальних рахунків приватних
банків провідних країн світу.

Четвертий елемент світової валютної системи — це міжнародні
валютно-фінансові організації: Міжнародний валютний фонд (МВФ),
Міжнародний банк реконструкції і розвитку (МБРР), який разом із своїми
філіями — Міжнародною фінансовою корпорацією (МФК), Міжнародною
асоціацією розвитку (МАР), Багатостороннім агентством з гарантій
інвестицій (БАГІ) та Міжнародним центром із врегулювання інвестиційних
суперечок (МЦВІС) — створюють групу Світового банку, Банк міжнародних
розрахунків у Базелі, регіональні банки розвитку та ін.

Світова валютна система базується на функціональних формах світових
грошей. Світовими називають гроші, які обслуговують міжнародні
економічні, політичні та культурні відносини, а грошова операція,
завдяки якій в даній країні можна придбати платіжні засоби, що є
дійсними і можуть бути використані за кордоном, є операцією валютною.

Еволюція функціональних форм світових грошей повторює з певним
відставанням шлях розвитку національних грошей — від золотих до
кредитних грошей. Підтвердженням цього є той факт, що в умовах, коли
золото виконувало всі функції грошей, грошова і валютна системи —
національна і світова — були тотожні з тією лише різницею, що монети,
виходячи на світовий ринок, скидали, за висловом К. Маркса, “національні
мундири” і приймались до оплати на вагу. Іншим прикладом дії такої
закономірності е базування світової валютної системи в XX ст. на одній
або кількох валютах провідних країн світу.

Головне завдання світової валютної системи полягає в ефективному
опосередкуванні платежів за експорт і імпорт товарів, капіталу, послуг
та інших видів міждержавної господарської діяльності, створенні
сприятливих умов для розвитку виробництва та міжнародного поділу праці,
забезпечення безперебійного функціонування економічної системи вільного
підприємництва. Через світову валютну систему здійснюється перелив
економічних ресурсів з однієї країни в іншу або блокується цей процес,
розширюється чи звужується ступінь національної самостійності країни, а
також переміщуються економічні труднощі (інфляція, безробіття) із одних
країн до інших.

Отже, світова валютна система виступає однією з головних рушійних сил,
які можуть або сприяти розширенню міжнародних економічних відносин, або,
навпаки, — обмежувати їх інтенсивність. Тому розвиток міжнародних
економічних відносин значною мірою залежить від характеру світової
валютної системи і дієвості функціонування її інститутів.

1.2. Паризька система золотомонетного стандарту. Генуезька система
золотодевізного стандарту

Першою в історії світовою валютною системою була система, що спиралася
на єдині правила обігу золотого грошового товару і відома під назвою
системи золотого стандарту. Юридичне вона була оформлена на Міжнародній
конференції в Парижі в 1867 р.

Система золотого стандарту, або золотого монометалізму, характеризується
тим, що при ній роль загального еквівалента закріплюється за золотом, а
в обігу функціонують золоті монети або грошові знаки, розмінні на
золото. Система золотого стандарту була встановлена у Великій Британії
ще наприкінці XVIII ст., проте широке поширення в світі вона набула в
останній чверті XIX ст.: в Німеччині в 1871—1873 рр., Франції в 1878 р.,
Японії — 1897 р.

Золотомонетний стандарт як класична форма золотого монометалізму
передбачає вільний обіг золотих монет і виконання золотом усіх функцій
грошей. Майже протягом XIX ст. і початку XX ст. золото відігравало
головну роль у міжнародній грошово-валютній системі. Ера класичного
золотого стандарту розпочалася в 1821 р., коли після завершення
наполеонівських війн Велика Британія зробила фунт стерлінгів
конвертованою в золото валютою. Невдовзі і США зробили те саме з
американським доларом. Найбільшої сили система золотого стандарту
досягла в період з 1880 до 1914 рр., тобто до початку Першої світової
війни.

Існувало три форми золотого стандарту — золотомонетна, золотозливкова та
золотовалютна. Розглянемо переваги і недоліки кожної з них.

При золотому стандарті в його класичній золотомонетній формі не існувало
будь-яких валютних обмежень. Золото можна було вільно продавати й
купувати, перевозячи його з однієї країни до іншої. Ціна на валютний
метал встановлювалася на основі закону вартості, тобто визначалася
кількістю суспільно необхідної праці, витраченої на видобуток та
транспортування дорогоцінного металу. Не обмежувалися державою й
операції з платіжними документами, цінними паперами та засобами кредиту
(векселі, чеки тощо), а також вивіз капіталу та переведення прибутків
з-за кордону. Система золотого стандарту була адекватною умовам вільної
конкуренції, необмеженого ринку і відповідного цим умовам механізму
ціноутворення.

Режим золотомонетного стандарту був насамперед режимом стабільних
валютних курсів. Така стабільність була результатом дотримання
державами, що запровадили цю систему, встановлених конкретних “правил
гри”. Так, країни, в яких спостерігався відплив золота, завдяки
дефіцитності їх платіжного балансу знижували внутрішні ціни, а країни,
до яких спрямовувалися потоки золота, підвищували їх. Тільки
дотримуючись таких “правил гри” можна було успішно подолати порушену
рівновагу платіжних балансів, спричинену припливом і відпливом золота.

Із самого початку свого існування система золотомонетного стандарту
забезпечувала надзвичайну валютну стабільність. Достатньо сказати, що
тільки австрійський талер та американський долар після війни за
незалежність були єдиними провідними валютами Європи і Північної
Америки, які були девальвовані протягом століття перед Першою світовою
війною, фунт стерлінгів і французький франк зберегли незмінним золотий
вміст з 1815 по 1914 рр.

Однак система золотомонетного стандарту мала не тільки переваги, а й
суттєві недоліки. По-перше, вона була занадто жорсткою, не досить
еластичною, дорогою. По-друге, система встановлювала пряму залежність
грошової маси, що була в обігу в окремих країнах та на світовому ринку,
від видобутку і виробництва золота. Відкриття нових родовищ золота та
збільшення його видобутку призводило в цих умовах до періодичних
інфляційних процесів, які охоплювали як окремі країни, так і світовий
ринок.

Однак найсуттєвішою вадою системи золотомонетного стандарту було те, що
за цих умов практично повністю виключалася можливість проведення
окремими державами власної грошово-валютної політики, спрямованої на
вирішення внутрішніх проблем країни. Це пояснюється тим, що
безпосередньою реакцією на будь-яке збільшення обсягів паперової емісії
й інфляційне знецінення національних грошей були відплив золота за
кордон і відповідне зменшення золотих запасів. Це обмежувало можливості
державного втручання у сферу грошових і валютних відносин, їх цільового
регулювання, використання у конкретних напрямах економічної політики.

Система золотозливкового стандарту — перехідна форма золотого стандарту.
Вона встановилася в ряді високо-розвинутих країн Заходу (крім США) після
Першої світової війни і проіснувала до Великої депресії 1929—1933 рр.
Суть цієї урізаної системи золотого стандарту полягала в тому, що
національні валюти провідних західних країн (Великої Британії, Франції,
Бельгії, Нідерландів та ін.) прирівнювалися до певної кількості золота,
тобто мали золотий вміст, а отже, були розмінні на валютний метал, але
вже не в будь-якій кількості, як це було за класичного золотого
стандарту, а на золоті зливки вагою не менш як 12,4 кг кожний. Отже,
обмін національних грошових знаків на золото був обмежений певними,
досить великими сумами

В інших країнах, зокрема в тих, які зазнали поразки в Першій світовій
війні, а також у багатьох колоніальних та залежних країнах була
впроваджена система золотодевізного стандарту, що основана на золоті та
провідних валютах світу. Платіжні засоби в іноземній валюті, призначені
для міжнародних розрахунків, почали називатися девізами.

Це була друга світова валютна система, юридичне оформлення якої було
зафіксовано у міждержавній угоді, підписаній на Генуезькій міжнародній
економічній конференції в 1922 р.

При системі золотодевізного стандарту країни накопичують для своїх
зовнішніх розрахунків певну кількість іноземної валюти економічно
найсильніших держав, що є еквівалентом золота.

Після 1920 р. золотодевізний стандарт особливо поширився в Європі.
Центральні банки багатьох країн отримали право зберігати свої резерви
або їх частину в цінних паперах і закордонних авуарах (, обмінних на
золото.

Країни, які приєдналися до золотодевізного стандарту, зберігали свої
авуари у двох основних фінансових центрах — Нью-Йорку і Лондоні.

Історичний досвід показує, що для успішного функціонування
золотодевізного стандарту потрібні такі умови:

• проведення узгодженої політики центральних банків країн-учасниць;

• країни, які виступають в ролі валютних центрів, повинні постійно
підтримувати значний рівень економічної активності і високий попит на
імпорт з тим, щоб дати змогу країнам — членам системи вільно купувати
необхідні їм резервні засоби;

• резервні авуари країн-учасниць не повинні складатись із
короткострокових авансів, що надаються країнами, які виступають в ролі
валютних центрів.

Саме в цей час відбувається загальна трансформація економічної структури
господарювання, що базувалася на ринкових саморегуляторах, у державне
регульовану економічну систему, що не могло не вплинути на систему
світогосподар-ських зв’язків, у тому числі й валютних. Така
трансформація відбулася на основі теоретичних рекомендацій, розроблених
відомим англійським економістом, фінансистом та державним діячем Дж.М.
Кейнсом у 30-х роках XIX ст. Адекватно до цієї трансформації мала
змінитися світова система грошово-валютних відносин, перед якою все
настійніше ставляться цілком конкретні вимоги. Система мала:

• забезпечувати міжнародний обмін товарами і послугами достатніми
платіжно-розрахунковими і кредитними засобами, що користуються довірою
учасників валютно-кредитних відносин;

• володіти певним запасом стійкості для можливого найбільш тривалого
функціонування, оскільки часті перебудови системи завжди проходять
болісно і призводять до дезорганізації зовнішньоекономічних зв’язків
протягом певного періоду;

• бути достатньо еластичною, щоб гнучко реагувати на зміни внутрішньої
ситуації та зовнішніх умов функціонування світового господарства і
пристосуватися до них;

• забезпечувати збалансованість економічних інтересів у
валютно-кредитній сфері окремих країн, регіонів та всіх учасників
світогосподарських зв’язків.

Саме за цих умов провідні вчені-економісти і державні діячі багатьох
країн світу розпочали активний пошук виходу із складної післякризової
ситуації і розробку концепції нової світової валютної системи.

1.3. Бреттон-Вудська валютна система

Конкретну ініціативу у створенні нової валютної системи, яка могла б
успішно функціонувати після завершення Другої світової війни, взяли на
себе країни, що традиційно відігравали у ній провідну роль. Це Велика
Британія і Сполучені Штати Америки. Внаслідок тривалих переговорів
з’явилося Спільне комюніке експертів і наприкінці червня 1944 р. в
Атлантик-Сіті (США) зустрілися представники 44 країн для підготовки
Бреттон-Вудської конференції. Ця зустріч формально давала змогу
учасникам вносити ті чи інші поправки, що і відбувалося, особливо щодо
квот-внесків, але реально англо-американський план поставив учасників
конференції перед фактом неминучого диктату своїх умов найбільш
розвинутою країною.

Отже, третьою світовою валютною системою стала створена за рішенням
Бреттон-Вудської валютно-фінансової конференції 00Н (країн
антигітлерівської коаліції), яка проходила в липні 1944 р. в США (місто
Бреттон-Вудс), Бреттон-Вудська валютна система.

Основою Бреттон-Вудської системи була ідея пристосування валют окремих
країн до національних валютних систем провідних на той час держав світу
— США і Великої Британії. Згідно з договором основними інструментами
міжнародних розрахунків ставали золото і так звані резервні валюти(,
статус яких одержали американський долар і англійський фунт стерлінгів.

Країни, що підписали Бреттон-Вудську угоду, мали право вільно через свої
центральні емісійні банки обмінювати наявні у них резервні валюти за
офіційною ціною на золото, і навпаки. Однак оскільки незначний золотий
запас Великої Британії не давав змоги виразити золоту ціну фунта
стерлінгів, а також з інших економічних причин фунт стерлінгів із самого
початку виконував роль резервної валюти лише частково. Він
використовувався як резервна валюта переважно колоніями та домініонами
Британської імперії. Отже, фактично Бреттон-Вудська валютна система
спадкувала, з одного боку, рештки грошової системи “золотого стандарту”,
а з другого — принципи національної валютної системи США. Офіційно цю
систему стали називати золотовалютним стандартом, а неофіційно —
золотодоларовим стандартом.

На конференції було підписано “Заключний акт”, складовими частинами
якого були статути Міжнародного валютного фонду (МВФ) та Міжнародного
банку реконструкції і розвитку (МБРР). Бреттон-Вудська система вступила
в дію після подання державному Департаменту США ратифікаційних грамот
2/3 країн — учасниць конференції.

Угода про МВФ передбачала встановлення міжнародного співробітництва у
сфері валютних відносин, забезпечення стійкості валютних курсів,
поступову відміну валютних обмежень і впровадження оборотності валют.
МБРР повинен був згідно з угодою забезпечити розвиток довгострокових
кредитів і позик, насамперед країнам, які особливо постраждали від
війни.

Основними принципами функціонування Бреттон-Вудської валютної системи є:

• збереження ролі золота як платіжного засобу та розрахункової одиниці у
міжнародному обігу. Однак, на відміну від системи золотого стандарту,
зв’язок національних валют із золотом здійснювався опосередковано через
долар США, який один зберігав зовнішню конвертованість у золото;

• встановлення офіційних курсів валют через визначення їх золотого
вмісту і твердої фіксації долара;

• прирівнювання долара до золота на основі фіксації ринкової ціни на
золото;

• здійснення операцій купівлі-продажу золота лише на рівні центральних
банків країн з забороною таких операцій для всіх інших суб’єктів.

Якщо країна втрачала можливість утримувати курс своєї валюти до долара у
встановлених межах коливань (±1%), вона могла, по-перше, використати
частку свого золота — валютного резерву для проведення стабілізуючих
операцій на валютному ринку, по-друге, вдатися до цільових позик, що
надавалися зі спеціального фонду МВФ, по-третє, провести девальвацію
власної грошової одиниці. Зміна вартості (масштабу цін) грошової одиниці
понад 10% могла здійснюватися лише за відповідною санкцією МВФ.

Наприкінці 60-х — на початку 70-х років ця система фактично вичерпала
свої конструктивні можливості, оскільки асиметрія резервних і звичайних
валют до краю загострили суперечності між США і Великою Британією, з
одного боку, і західноєвропейськими країнами та Японією — з другого.

Першим кроком на шляху до формування нової валютної системи стало
створення міжнародних платіжних засобів СДР (Special Drawing Rights) —
спеціальних прав запозичення, а поворотним моментом стала відмова США
від вільного розміну доларів на золото для нерезидентів. У березні 1973
р. було здійснено перехід до плаваючих валютних курсів, а в липні 1974
р. валютний паритет було замінено валютним кошиком СДР.

СДР було випущено в обіг з 1 січня 1970 р. згідно з рішенням МВФ.
Спеціальні права запозичення не мають власної вартості. МВФ визначає
вартість СДР на основі середньозваженої величини ринкового курсу
“валютного кошика” п’яти провідних валют світу, частка яких станом на 1
січня відповідного року становила (див. табл. 1):

Таблиця 1. Визначення вартості СДР

Назва валюти

1981

1986 1991

1996

Долар США

42

42

40

39

Марка ФРН

19

19

21

21

Японська єна

13

15

17

18

Фунт стерлінгів

13

12

11

11

Французький франк

13

12

11

11

Склад і частка окремих валют в “кошику” СДР переглядаються кожні п’ять
років і відображають відносну роль кожної з п’яти валют у світовій
торгівлі і платежах, яка оцінюється за вартістю експорту товарів та
послуг кожної з цих країн, а також за величиною активів в даній валюті,
які використовувались країнами — членами МВФ як резерви протягом
попереднього 5-річного періоду.

СДР можуть використовуватися тільки в міждержавних розрахунках для
покриття дефіцитів платіжних балансів та на деякі інші цілі через обмін
національної валюти країн — учасниць угоди про СДР. Крім того, дані
розрахункові засоби можуть бути використані для проведення розрахунків з
міжнародними банками і країнами, що не є членами МВФ, на основі
купівлі-продажу СДР.

1.4. Кінгстонська валютна система

Наприкінці 60-х років Бреттон-Вудська валютна система розпалася
внаслідок її кризи. У нових умовах “доларовий стандарт” перестав
відповідати існуючому співвідношенню сил, яке характеризувалося значним
зростанням частки у світовій економіці країн “Спільного ринку” та
Японії. Крім того, великий дефіцит платіжного балансу США, нагромаджені
доларові запаси в іноземних центральних банках, зменшення золотого
запасу — все це свідчило про те, що Бреттон-Вудська система ставала
дедалі обтяжливішою і для США.

У січні 1976 р. у м. Кінгстоні (Ямайка) було підписано угоду, що стала
основою четвертної світової валютної системи — Кінгстонської
(Ямайської), яка набула чинності 1 квітня 1978 р.

Головні положення Кінгстонської валютної системи були юридичне оформлені
у серії поправок до Статуту МВФ, суть яких така:

• кожна країна — член МВФ на свій розсуд може вибирати режим курсу
власної валюти, тобто фактично узаконювався режим “плаваючих” курсів, до
яких більшість країн прийшла раніше, коли в березні 1973 р. було введено
режим “плаваючих” курсів для своїх валют всупереч вимогам Статуту МВФ;

• золото перестає бути еталоном вартості в міжнародній валютній системі
і відповідно відміняється його офіційна ціна, яка становила на початок
1976 р. 42,2 од. СДР за 1 унцію. При цьому відпадали всілякі обмеження
на операції центральних банків з золотом і на переоцінку ними наявних
золотих резервів за ринковими цінами;

• відбувається процес повної демонетизації золота — виведення цього
благородного металу з внутрішньої сутності грошово-валютних відносин, як
це було при системі золотомонетного стандарту, і перетворення його на
звичайний, хоча і стратегічний, товар з правом вільної купівлі-продажу
на світових валютних аукціонах. На основі цього відбулася відміна
зобов’язань країн — учасниць Кінгстонської системи використовувати
золото в операціях з МВФ і відміна повноважень Фонду на прийняття від
цих країн золота;

• юридичне надання права кожній з валют країн — учасниць Кінгстонської
системи виконувати роль резервної валюти, однак у перспективі перевага
надавалася СДР (з перетворенням останньої в головний резервний актив
міжнародної валютної системи);

• взаємна домовленість учасників Кінгстонської угоди про надання
виконавчому органу МВФ — Директорату — широких повноважень для
здійснення нагляду за виконанням країнами своїх зобов’язань за угодою,
особливо щодо дотримання ними погоджених валютних курсів.

Створення Кінгстонської валютної системи поки що не завершено. Однак уже
сьогодні очевидним є той факт, що під прикриттям СДР продовжує зберігати
своє провідне становище в системі міжнародних валютних відносин долар
США як міжнародний платіжний засіб, нерозмінний на золото. Прийняття
поправок до Статуту МВФ, які спрямовані на повну демонетизацію золота і
витіснення його з міжнародних розрахунків, також відповідає
перспективним економічним інтересам США, які намагаються усунути з арени
міжнародних валютних відносин найбільш небезпечного конкурента долара.
Формально виступаючи за підвищення ролі СДР у міжнародних розрахунках,
США фактично мало чим ризикують. Адже досвід майже тридцятирічного
використання СДР продемонстрував їх слабку конкурентоспроможність у
порівнянні з національними валютами провідних країн світу, насамперед —
доларом США. Слід зазначити, що частка останнього становить понад 60%
офіційних світових валютних резервів, а частка СДР — лише 2,4%.

Кінгстонська валютна система поки що не забезпечує повністю валютну
стабілізацію у світі. Кредитні можливості МВФ незначні порівняно з
величезними міжнародними фінансовими потоками і дефіцитом платіжних
балансів переважної більшості країн світу. Незадоволення країн-партнерів
валютним механізмом Кінгстону, який дає змогу США продовжувати доларову
експлуатацію інших країн, об’єктивно посилює необхідність подальшої
фундаментальної розробки і проведення докорінної реформи світової
валютної системи. Насамперед йдеться про пошук шляхів стабілізації
валютних курсів, посилення координації валютно-економічної політики як
провідних країн між собою, так із іншими країнами світу.

Нині в рамках Кінгстонської угоди намітилась тенденція переходу від
доларового стандарту до багатовалютного, який включає поряд з доларом
США німецьку марку, японську єну, англійський фунт стерлінгів,
швейцарський франк, що безумовно означає посилення конкурентної боротьби
між трьома світовими валютно-фінансовими центрами: США, Західною Європою
і Японією.

2. Світові валютно-фінансові ринки

2.1. Девізні ринки

Одним із найсуттєвіших елементів міжнародних валютних відносин є
світовий валютний ринок.

Валютний ринок — це: 1) підсистема валютних відносин у процесі операцій
купівлі-продажу іноземних валют і платіжних документів в іноземних
валютах;

2) інституціональний механізм
(сукупність установ і організацій — банки, валютні біржі, інші фінансові
інститути), що забезпечують функціонування валютних ринкових механізмів.

Валютний ринок як економічна категорія — це система стійких економічних
та організаційних відносин, пов’язаних з операціями купівлі-продажу
іноземних валют та платіжних документів в іноземних валютах. На
валютному ринку здійснюється широке коло операцій щодо
зовнішньоторговельних розрахунків, туризму, міграції капіталів, робочої
сили тощо, які передбачають використання іноземної валюти покупцями,
продавцями, посередниками, банківськими установами та фірмами. Існує
чотири групи суб’єктів валютного ринку:

• державні установи, основне місце серед яких займають центральні банки
та казначейства окремих країн;

• юридичні та фізичні особи, зайняті у різноманітних сферах
зовнішньоекономічної діяльності;

• комерційні банківські установи, які забезпечують валютне
обслуговування зовнішніх зв’язків, особливо брокерські контори;

• валютні біржі та валютні відділи товарних та фондових бірж.

Основні суб’єкти валютного ринку — великі транснаціональні банки, що
мають розгалужену мережу філій і широко використовують в операціях
сучасні засоби зв’язку, комп’ютерну техніку.

Банки та інші учасники валютного ринку пов’язані між собою у режимі
реального часу за допомогою телефонних, телексних і комп’ютерних засобів
зв’язку. За допомогою мережі кореспондентських рахунків банки здійснюють
переказ платежів від імпортера до експортера, а сучасні електронні і
телекомунікаційні можливості дають змогу переказувати гроші у будь-яку
точку планети за лічені хвилини.

Територіально валютні ринки, як правило, прив’язані до великих
банківських і валютно-біржових центрів, оскільки в ряді країн поряд із
міжбанківською торгівлею валютою існують і спеціальні валютні біржі, а
встановлений на них курс називається офіційним валютним курсом.

На сьогодні сформувалися такі найбільші регіональні валютні ринки:

• Європейський (з центрами в Лондоні, Франкфурті-на-Майні, Парижі,
Цюріху);

• Американський (з центрами в Нью-Йорку, Чикаго, Лос-Анджелесі,
Монреалі);

• Азіатський (з центрами в Токіо, Гонконгу, Сінгапурі, Бахрейні).

Денний оборот на трьох найбільших валютних ринках світу (Лондон,
Нью-Йорк, Токіо) становить на сьогодні понад 1500 млрд. дол. США. Річний
обсяг на світових валютних ринках сягає 250 трлн. дол. США.

Специфічним міжнародним ринком валют країн Західної Європи є ринок
євровалют, де операції здійснюються у валютах цих країн, а сам ринок
євровалют є одним із секторів євроринку. Суб’єктами ринку євровалют
виступають великі та середні банки країн Західної Європи та США і деякі
транснаціональні корпорації цих регіонів. Поглиблення інтеграційних
процесів у Західній Європі, посилення ролі транснаціональних корпорацій,
значне зростання потреб у міжнародній валюті та введення взаємної
конвертованості національних валют — усі ці фактори послужили
об’єктивною причиною і безпосереднім стимулом виникнення і розвитку
ринку євровалют. Цим самим було створено умови для масштабних і стійких
валютно-фінансових зв’язків цієї групи країн.

Євровалютний ринок — це автономний і незалежний оптовий ринок, де
оперують, як правило, великими сумами. Він майже не піддається
регулюванню, не підкоряється національному законодавству, майже не
оподатковується. Євро-валюти є джерелом дешевого кредиту для
позичальника і високого прибутку для позикодавця.

Від самого початку свого виникнення (кінець 80-х років) ринок євровалют
розвивається переважно як ринок євродоларів. Європейські долари — це
тимчасово вільні грошові кошти в доларах США, які розміщені
організаціями і приватними особами різних країн у європейських банках і
використовуються останніми для кредитних операцій. Додаток “ЄВРО-”
засвідчує вихід національної валюти з-під контролю національних валютних
органів. Це так звані бездомні валюти. Наприклад, операції з
євродоларами, переказаними в іноземні банки за межами США або у вільній
банківській зоні в Нью-Йорку (впроваджена з 1981 р.), не підлягають
регламентації з боку країни-емітента( цієї валюти — Сполучених Штатів
Америки. Відповідно до додатка “ЄВРО-” називають суми в японських єнах —
євроєнами, в німецьких марках — евромарками та ін.

Головним джерелом ринку євродоларів виступають іноземні держави,
юридичні чи фізичні особи, які зберігають долари не в США, а також
транснаціональні корпорації з запасами готівки понад поточні потреби та
офіційні резерви центральних банків.

З погляду техніки операцій ринок євродоларів відрізняється високою
оперативністю. Він складається із сотень банків-посередників, які
знаходяться в найбільших фінансових центрах Європи, насамперед у
Лондоні. Завдяки значній мобільності ринок євродоларів перетворився на
найбільший міжнародний валютний ринок, важливу складову сучасної
міжнародної валютної системи.

Найсуттєвішою перевагою ринку євродоларів є більш висока його
прибутковість у порівнянні з рядом національних валютних ринків. Це дає
змогу з року в рік постійно розширювати масштаби ринку євродоларів.

Важливим інструментом валютного ринку виступає Співтовариство всесвітніх
міжбанківських фінансових телекомунікацій (СВІФТ)(, яке було створено в
1973 р. 239 банками 15 країн. Сьогодні в системі СВІФТ бере участь понад
3000 банків із 80 країн (США, Канада, країни Західної Європи та деякі
країни Східної Європи). Міжнародні центри розрахунків цієї системи
знаходяться в Голландії, Бельгії, США. Для банків — учасників системи
СВІФТ були розроблені міжнародні стандарти, які систематизують
різноманітні вимоги до інформації, призначеної для електронної обробки.
У більшості країн, банки яких беруть участь у системі, створено
національні пункти, через які замовлення передаються в міжнародні
розрахункові центри, а через їх посередництво національні пункти в свою
чергу пов’язані один з одним. Саме завдяки цьому процес передачі
інформації при здійсненні розрахунків скоротився до мінімуму (від 1 год
до 20 хв).

У березні 1993 р. Україна стала 92 державою, яка ввійшла до системи
СВІФТ і представлена в цій системі 10 українськими банками. Вступний
внесок для кожного банку — 55 тис. дол. США, а перший внесок українських
банків становив 250 тис. дол. США.

2.2. Міжнародні фінансові ринки

Міжнародні фінансові ресурси поділяють на офіційні і приватні, які
формують борги, і ті, що боргів не створюють. Останніми є безповоротні
позики (дарунки або гранти), а також прямі іноземні інвестиції та
частина портфельних інвестицій, вкладених в акціонерний капітал.

Основним функціональним простором зовнішніх позичкових ресурсів виступає
міжнародний ринок позичкових капіталів. Це ринок грошових ресурсів,
учасниками якого є іноземні по відношенню до даної країни юридичні і
фізичні особи (нерезиденти).

Міжнародний ринок позичкових капіталів сьогодні являє собою глобальну
систему акумулювання вільних фінансових ресурсів та їх надання
позичальникам із різних країн приватними позикодавцями на принципах
ринкової конкуренції. Головним джерелом акумулювання грошових ресурсів
виступають промислове розвинуті країни і їх агенти. Саме вони і е
головними одержувачами міжнародних фінансових ресурсів.

Значним і динамічним сегментом світового фінансового ринку виступає
ринок синдикованих позик, принципом діяльності якого є створення
синдикатів, пулів або консорціумів для надання великих банківських
кредитів. Спочатку цей ринок використовувався переважно для фінансування
великих проектів у розвинутих країнах. І сьогодні ці країни продовжують
залишатися основними одержувачами таких позик. Так, якщо в 1992 р.
розвинуті країни одержали 165,2 млрд. дол. США (74,6%), то в 1997 р. —
448, 1 млрд. дол. (84,5%).

Найбільшим одержувачем продовжують залишатися США. Так, у 1996 р.
Сполучені Штати Америки одержали 56,2% від загального обсягу наданих
позик, у 1997 р. — 62,3% (Англія — відповідно 11,2 і 10,1%). Серед
найбільших кредиторів можна назвати банки Бенілюксу, Англії, Німеччини,
Італії, Швейцарії і Японії.

Синдиковані позики останніми роками отримали поширення й у відносинах з
країнами Центральної і Східної Європи, оскільки вони дають змогу
розподілити ризики між позикодавцями і посилюють позиції останніх у
відносинах з позичальниками.

Досить активно розширюються ринки міжнародних середньо- і довгострокових
цінних паперів — бондів (облігацій), векселів, акцій, купівля
національних облігацій нерезидентами та ін.

Міжнародні бонди, або облігації, поділяють на іноземні та євробонди.

Іноземні бонди продаються за межами країни-позичальника, в національному
фінансовому центрі і у валюті країни-позикодавця.

На ринку євробондів випускаються і продаються облігаційні зобов’язання,
які виражені в євровалютах. До його складу входять євроемісія і
вторинний ринок.

Євробонди гарантуються або виносяться на ринок на користь позичальника
синдикатом банків із різних країн і розмішуються в країнах, які
відрізняються від валюти позики. Ринок євробондів не має національних
кордонів. В обігу переважають бонди з фіксованою відсотковою ставкою,
меншу частину від загального обсягу становлять бонди з плаваючою
ставкою. Цей ринок розпочав свою діяльність у 1963 р.

Останніми роками набули поширення бонди, конвертовані в акції або з
правом обміну на акції як титули власності у формі національного
капіталу. Значно зросла частка євробондів в ЕКЮ та ЄВРО. Серед
позичальників на ринку облігацій зростає кількість приватних корпорацій
і банків, а також регіональних організацій, у тому числі ЄС. У цілому
євроемісії перевищують сьогодні емісії іноземних облігацій в 3—4 рази.

Крім того, країни, які розвиваються, мають значний обсяг
короткострокових зобов’язань у вигляді комерційних паперів, депозитних
сертифікатів, револьверних, експортних кредитів й інших короткострокових
зобов’язань.

Отже, в сьогоднішніх умовах лібералізації міждержавного обміну товарів,
послуг та капіталів відбувається інтенсивний процес глобалізації
фінансових ринків.

Сучасні міжнародні кредитні відносини

Однією з основних тенденцій розвитку сучасних світогосподарських
зв’язків є значне поширення міжнародних розрахунків у кредит. Причому ця
тенденція значно посилилась останніми десятиріччями. Так, якщо в 1937 р.
на умовах розрахунків у кредит експортувалося лише 1,5%
машинно-технічних товарів, то на початку 60-х — 50, а на початку 90-х
років — 75% експорту цієї продукції в світі. Надання кредитів імпортерам
є сьогодні досить звичним засобом реалізації продуктів на світовому
ринку, однією із найпоширеніших форм сучасних світогосподарських
зв’язків. Тому не випадково на світовому ринку експортні кредити є
нерідко більш дійовим засобом боротьби за ринки збуту, ніж ціна, якість
товару чи терміни поставок.

Міжнародний кредит — це надання у тимчасове користування
грошово-матеріальних ресурсів одних країн іншим. На практиці він
здійснюється через надання валютних і товарних ресурсів на умовах
зворотності та виплати відсотків, переважно у вигляді позик.

Залежно від об’єктів кредитування міжнародні кредити поділяють на
комерційні та фінансові.

Комерційний кредит — це первинна форма кредиту, в тому числі в зовнішній
торгівлі, що називається також фірмовим кредитом або кредитом
постачальним, де позикова операція поєднана з купівлею-продажем товару,
а рух позикового капіталу — з рухом товарного капіталу. Саме тому
комерційний кредит, який є найбільш “зв’язаною” формою кредиту, все ще
досить широко використовується в міжнародній торгівлі, проте внаслідок
обмеження фінансових можливостей ця форма кредитування практично не
використовується при взаємних поставках інвестиційних товарів, які
призначаються в основному для модернізації та реконструкції виробництва,
оновлення його технологічної структури.

Фінансовий кредит — це надання коштів у грошово-валютній формі:
облігаційні позики, що розміщуються на міжнародному та національному
ринках позикового капіталу за допомогою банків, можуть надаватись у
валютах країни-кредитора та країни-боржника, а також у третіх валютах.

Однією з важливих характеристик сучасних світогосподарських зв’язків є
швидке розбухання міжнародного кредиту, перетворення міжнародного ринку
позикових капіталів на центральний елемент міжнародних економічних
відносин. Адже інтернаціоналізація виробництва та капіталу, розширення
сфери діяльності транснаціональних корпорацій потребують не тільки
вільного обміну однієї валюти на іншу, а й сильних джерел безперебійного
міжнародного фінансування відносно незалежних від національних систем.
Саме тому досить значного розвитку набув міжнародний ринок позикових
капіталів як система відносин з приводу акумуляції та перерозподілу
позикового капіталу між країнами, що є сукупністю кредитно-фінансових
закладів і фондових бірж, які надають позики і кредити іноземним
контрагентам.

Міжнародний ринок позикових капіталів не лише продовжує зростати
абсолютно, а й характеризується постійною зміною структури і
вдосконаленням механізму. Так, ще в 70-х р. у зв’язку з енергетичною
кризою різко зросла роль деяких країн, що розвиваються, на світових
ринках позикового капіталу, однак невдовзі їх значення тут помітно
ослабло. Криза платоспроможності переважної більшості країн, що
розвиваються, призвела до практичного витіснення їх з міжнародного ринку
позикових капіталів, де, як і раніше, переважають представники
розвинених країн. У зв’язку з цим з’явилися тенденції до сек’юритизації
— переважання на ринку позикових капіталів емісії цінних паперів над
банківськими кредитами, оскільки останні є менш привабливими для
представників промислове розвинутих країн.

Залежно від того, хто виступає кредитором, розрізняють кредити приватні,
урядові та кредити міжнародних і регіональних організацій, а також
змішані.

Приватні кредити надаються приватними фірмами та банками і, в свою
чергу, поділяються на фірмові та банківські.

Урядові кредити (міжурядові, державні позики) надають урядові кредитні
установи.

Кредити міжнародних і регіональних організацій можуть бути надані
переважно через Міжнародний валютний фонд, структури Світового банку.
Європейський банк реконструкції і розвитку (ЄБРР), регіональні банки
розвитку країн “третього світу” та інші кредитно-фінансові інститути.
Причому МВФ та СБ виступають не лише як великі кредитори, а й як
координатори міжнародного кредиту.

Змішані кредити — це кредити, в яких беруть участь приватні
підприємства, компанії і відповідні державні органи.

Транснаціональні корпорації використовують приватні форми кредиту для
розширення ринків збуту своїх товарів та послуг, як важливий фактор
успішного ведення конкурентної боротьби з іншими країнами — експортерами
капіталу. В останні десятиліття різко зросла “прив’язаність” кредитів до
експортних поставок із країни-кредитора. Нерідко вся позика має бути
використана для придбання товарів виключно в країні, що надає кредит.

Державна форма міжнародних кредитів, як правило, готує грунт для
приватних інвестицій, оскільки надання кредиту тій чи іншій країні часто
пов’язується з питанням надання пільг національним корпораціям
країни-кредитора, концесій на розробку природних багатств в
країні-позичальнику.

За своїм цільовим призначенням міжнародні кредити поділяють на виробничі
і невиробничі.

До виробничих кредитів належать кредити, призначені для розвитку
економіки країни, що їх одержує: для закупівлі промислового обладнання,
матеріалів, ліценцій, ноу-хау, оплати виробничих послуг, забезпечення
внутрішньоторговельних операцій та інших господарських потреб.

Невиробничі кредити використовують на утримання державного апарату,
армії, закупівлі зброї, погашення зовнішньої заборгованості за раніше
одержаними кредитами тощо.

Залежно від строків кредити поділяють на короткострокові (до 1 року);
середньострокові (від 1 до 5 років);

довгострокові (понад 5 років). У ряді випадків середньостроковими
вважаються кредити до 7 років, а довгостроковими — понад 7 років.

Можливі і інші варіанти розподілу кредиту за строками. При цьому термін
кредиту може бути повний, коли він розраховується від моменту його
надання до повного погашення цієї позики, і середній, коли визначається
період, на який в середньому припадає вся сума кредиту.

За умовами використання кредити бувають разові, які надаються на певну
суму і погашаються у визначений строк, і поновлювальні, коли
визначається ліміт кредиту і загальний термін користування ним, а
погашена частина автоматично поновлюється.

За способом погашення кредити поділяються на пропорційні (погашення
кредиту здійснюється рівними частками протягом певного терміну),
прогресивні (суми погашення наростають) і одночасні (погашення кредиту
здійснюється в один визначений строк.

Залежно від способу забезпечення кредити бувають забезпечені і бланкові.

Забезпечені кредити — кредити, коли формою їх забезпечення є товари,
товарно-розпорядчі документи, акредитиви, виставлені на користь
експортерів, акцептовані імпортерами тратти чи векселі, гарантовані
третіми особами, гарантії промислових і торговельних компаній, банків та
ін.

Бланкові кредити не мають забезпечення, а надаються під зобов’язання
імпортера погасити кредит або у визначений термін, або при настанні
певних умов. Такі кредити експортери надають імпортерам при поставках
товарів з розрахунком по відкритому рахунку.

Залежно від умов реалізації кредити бувають готівкові, коли позика
зараховується на рахунок імпортера, й акцептні, коли позика одержується
експортером або імпортером через передачу банку своїх векселів,
виставлених на даний банк.

Міжнародний кредит виконує ряд важливих функцій: стимулює експорт
товарів та послуг, створює сприятливі умови для розширення приватних
іноземних інвестицій, служить важливим знаряддям одержання прибутку у
вигляді відсотків від країн-боржників, сприяє розвитку міждержавних
господарських зв’язків та поглибленню процесів міжнародної економічної
інтеграції.

Лізинг — це особлива форма руху позикового капіталу, який надається
насамперед у формі кредиту з наступним правом купівлі товару.

Серед інших форм лізингу найбільш поширеним е фінансовий лізинг як
різновид довгострокового кредитування, що за своїми результатами
рівнозначний продажу товару в розстрочку. При цьому обладнання здається
на термін, який близький або дорівнює строку амортизації.

Фінансовий лізинг здійснюється, як правило, при придбанні дорогих машин
і обладнання. Основна частина вартості машин і обладнання, які здаються
в оренду, береться у третьої сторони (звичайно у банка) в кредит. У цій
операції беруть учать ряд осіб на боці лізингоодержувача, лізингодавця і
позикодавця. Термін оренди тут значний і, як правило, амортизується вся
вартість майна.

4. Міжнародні валютно-фінансові організації

Міжнародні та регіональні валютно-фінансові організації створюються на
базі багатосторонніх угод між державами. Їхня мета — сприяти розвитку
зовнішньої торгівлі і міжнародного та регіонального валютно-фінансового
співробітництва, підтримання рівноваги платіжних балансів країн, що
входять до них, регулювання курсів їх валют, надання кредитів цим
країнам та гарантування приватних позик за кордоном.

Найважливішу роль серед них у сучасний період відіграють Міжнародний
валютний фонд (МВФ) та Міжнародний банк реконструкції та розвитку
(МБРР), який сьогодні є головною установою Світового банку. Окрім МБРР
до структури Світового банку входять: Міжнародна фінансова корпорація
(МФК), Міжнародна асоціація розвитку (МАР), Багатостороннє агентство з
гарантій інвестицій (БАТІ) та Міжнародний Центр із врегулювання
інвестиційних суперечок (МЦВІС).

У липні 1944 р. представники 44 країн на валютно-фінансовій конференції
00Н, що відбулася у Бреттон-Вудсі (СІЛА), підписали “Заключний акт”,
складовими якого були статути Міжнародного валютного фонду та
Міжнародного банку реконструкції та розвитку.

Міжнародний валютний фонд (МВФ) — міжнародна наднаціональна
валютно-кредитна організація, що має статус спеціалізованої
представницької установи Організації Об’єднаних Націй. МВФ розпочав свою
діяльність з березня 1947 р. Місце перебування — Вашингтон.

Згідно із Статутом метою створення МВФ було сприяння міжнародному
валютному співробітництву та стабілізації валют, створення
багатосторонньої системи платежів і розрахунків, підтримання рівноваги
платіжних балансів країн — членів Фонду, здійснення системи заходів,
спрямованих на регулювання валютних курсів, підвищення ступеня
конвертованості валют, надання короткострокових кредитів країнам —
членам Фонду для покриття тимчасового дефіциту їх платіжних балансів, на
ліквідацію валютних обмежень, організацію консультативної допомоги з
фінансових та валютних питань.

Оскільки МВФ є організацією акціонерного типу, то його ресурси
складаються із внесків країн-членів, для кожної з яких встановлюється
вступна квота, залежно від частки країни в світовій торгівлі. Ця квота
переглядається кожні п’ять років. Квота країн — членів МВФ під час дії
Бреттон-Вудської валютної системи складалася з 25% у золоті і 75% у
національній валюті даної країни, а з моменту введення в дію
Кінгстонської валютної системи ця квота становить 22,7% у вільно
конвертованій і 77,3% у національній валюті.

Тільки в 1991—1992 рр. членами Фонду виявили бажання стати понад 20
країн світу, в тому числі країни — колишні республіки СРСР. Всього на
сьогодні членами МВФ є 181 країна. Україна разом з іншими державами, що
входили до складу колишнього СРСР, була прийнята до МВФ у 1992 р.( Її
квота становить 0,69% у загальному капіталі фонду .

Керівними органами Фонду є Рада управляючих, Директорат, Секретаріат.
Вищим органом виступає Рада управляючих, яка приймає у Фонд нових
членів, затверджує зміни паритетів валют країн-учасниць, переглядає
квоти, розподіляє чистий прибуток Фонду. Директорат займається поточним
регламентуванням діяльності цієї організації.

Голоси у Раді управляючих МВФ розподіляються залежно від розміру квоти
тієї чи іншої країни. Кожний член Фонду має в Раді 250 голосів плюс один
голос на кожні 100 тис. СДР квоти. Тому США фактично володіють правом
вето при вирішенні найважливіших питань діяльності МВФ, чим ставлять у
залежність всі інші країни — члени Фонду. Так, частка США у загальній
кількості голосів становить 17,7%, а прийняття ключових рішень потребує
кваліфікованої більшості — 85% голосів. Сполучені Штати Америки разом з
країнами ЄС мають близько 44% голосів у МВФ, а 56% належить іншим
країнам, які становлять 86% від загальної кількості членів Міжнародного
валютного фонду.

Протягом майже піввікового функціонування Міжнародний валютний фонд
виявив неабияку гнучкість і велике вміння пристосовуватись до мінливих
умов розвитку міжнародних валютних відносин. Так, МВФ успішно
забезпечував функціонування Бреттон-Вудської системи, яка проіснувала до
початку 70-х років, відігравши значну роль у зміцненні
зовнішньоекономічних і валютно-фінансових зв’язків у світовому
господарстві. Фонд вчасно відреагував на зміни у світовій господарській
системі, обгрунтувавши основні принципи нової Кінгстонської валютної
системи, став засновником створення нової міжнародної грошової одиниці —
СДР.

До речі. Радянський Союз свого часу був досить активним учасником
розробки Статуту МВФ. Провівши з країнами — засновниками МВФ всю
необхідну попередню роботу, Радянський Союз, однак, не підписав
статутних документів. Пояснюється це, безперечно, такими політичними
причинами:

по-перше, квота СРСР, хоч і була значною, але все-таки не давала права
вето, яким володіли Сполучені Штати Америки;

по-друге, місцем розташування керівних органів МВФ був визначений
Вашингтон, і впродовж тривалого часу на чолі цих органів стояли виключно
американці;

по-третє, головним було те, що країни, які вступали до МВФ, зобов’язані
були згідно з його Статутом повідомляти дані про свої золотовалютні
резерви, стан економіки, платіжного балансу, грошового обігу тощо.

Всі ці дані на той час були глибоко засекречені, і ніхто, навіть особи з
вищого керівництва, не могли ставити питання про надання подібних
відомостей за кордон.

У 1995 р. між країнами — членами МВФ була досягнута домовленість про
створення механізму термінової фінансової допомоги окремим країнам на
випадок фінансових криз, включаючи створення валютних стабілізаційних
фондів. Така допомога реалізується через політику траншів та механізм
розширеного фінансування.

Політика траншів застосовується тоді, коли кредити Фонду надаються
звичайними каналами країнам — членам МВФ у вигляді траншів, або часток,
які становлять 25% квоти відповідної країни у Фонді. Для одержання
першого та наступних кредитних траншів країни — члени МВФ повинні
продемонструвати серйозні зусилля, спрямовані на подолання труднощів,
пов’язаних із станом платіжного балансу.

Механізм розширеного фінансування використовується тоді, коли Фонд
підтримує середньострокові програми через домовленість про розширене
фінансування країн — членів МВФ з метою подолання труднощів з платіжним
балансом, які викликані макроекономічними і структурними проблемами.

Переважну більшість інших кредитів Фонд надає лише після докладного
вивчення експертами цієї організації стану справ у країні — одержувачі
кредитів. Чим більшу суму кредитів прагне одержати країна, тим
прискіпливіше працюють експерти Фонду, причому часто безпосередньо в
країні працюють спеціальні делегації (місії) МВФ, які в своїх
підсумкових документах-доповідях подають висновки щодо доцільності
надання кредитів. Ці місії для успішного вирішення питання надання
Фондом кредитів одночасно рекомендують уряду країни розроблені заходи.

Проте навіть узгоджені кредити надаються не автоматично, а поступово,
певними частками (траншами). І якщо країна не виконує взятих на себе
зобов’язань, Фонд може відмовити в наданні їй чергового кредитного
траншу.

У 1944 р. на Міжнародній валютно-фінансовій конференції в Бреттон-Вудсі
крім МВФ було утворено Міжнародний банк реконструкції і розвитку (МБРР).
Місце перебування — Вашингтон. Це одна з найбільших у світі міжнародних
фінансово-кредитних установ, яка надає довгострокові кредити під
державні програми тільки урядам та центральним банкам країн-членів.
Членами МБРР можуть бути тільки члени МВФ.

Прийнято вважати, що МБРР є головною складовою Світового банку (СБ), до
якого поряд із Міжнародним банком реконструкції і розвитку входять
Міжнародна асоціація розвитку (МАР), Міжнародна фінансова корпорація
(МФК), Багатостороннє агентство з гарантій інвестицій (БАТІ) та
Міжнародний центр із врегулювання інвестиційних суперечок (МЦВІС).

Міжнародний валютний фонд в основному здійснює контроль за
функціонуванням міжнародної валютної системи, валютною політикою і
валютними курсами країн — членів МВФ, за дотриманням ними певного
кодексу поведінки в міжнародних валютних відносинах, включаючи надання
допомоги тим чи іншим країнам у вигляді короткострокових кредитів у
випадку виникнення труднощів, пов’язаних із станом платіжного балансу.

Головним завданням Світового банку є сприяння сталому економічному
зростанню, яке приводить до скорочення бідності в країнах, що
розвиваються, наданням допомоги у зростанні виробництва через
довгострокове фінансування проектів і програм розвитку.

В той час як Міжнародний валютний фонд може надавати позики будь-якій із
країн — членів МВФ, яка відчуває нестачу іноземної валюти для покриття
короткострокових фінансових зобов’язань кредиторам в інших країнах.
Світовий банк надає такі позики переважно бідним країнам.

Слід зауважити, що за останні два десятиліття і МВФ орієнтується
переважно на країни, що розвиваються, які підтверджують дані про
розподіл кредитів МВФ. У 1947—1976 рр. у промислове розвинутих країн
кредит становив 60,6%, у тих, що розвиваються, — 39,4%; у 1977—1991 рр.
— відповідно 39,4 і 92,1%.

МБРР на початку своєї діяльності був покликаний згідно з його Статутом
надавати потерпілим від війни країнам довгострокові кредити для
відбудови їх економіки, а також гарантувати приватні інвестиції за
кордоном.

Нині Банк надає технічну та фінансову допомогу більш ніж 100 країнам
світу, які є членами Міжнародного валютного фонду. Основна маса кредитів
направляється на розвиток виробничої інфраструктури та сільського
господарства — галузей відносно малорентабельних, з високим терміном
окупності і витрат, куди не досить охоче вкладає свої кошти приватний
капітал. Як пріоритетні МБРР фінансує державні програми в галузі
енергетики, імпорту обладнання для розвитку гірничої промисловості,
інвестування проектів для будівництва нафто- і газопроводів,
модернізації підприємств тощо. Сьогодні налічується 180 держав — членів
МБРР.

Статутний капітал МБРР створюється через підписання країн-членів на його
акції та випуску облігацій. Акції розподіляються між країнами-членами
відповідно до їхніх квот у Міжнародному валютному фонді. Першочергові
внески до статутного капіталу здійснюються в розмірі 20% від суми
підписання для створення власних ресурсів Банку, необхідних для
здійснення його операцій. Інші 80% мають бути сплачені за першою вимогою
Банку. Значну частину позик МБРР надає із коштів, одержаних від
розміщення на ринку капіталів своїх облігаційних позик.

Позики МБРР надаються, як правило, на термін 15—20 років і мають
п’ятирічний пільговий період. Ці позики надаються країнам, які
продемонстрували певний економічний зріст та соціальний прогрес. Кожна
позика надається уряду чи під його гарантії зацікавленій країні.
Відсоткова ставка позик змінюється кожні шість місяців і орієнтується на
рівень відсоткових ставок міжнародних ринків позикового капіталу.
Поточна відсоткова ставка становить 7,6%. Ці відсоткові ставки залежать
від наявних у Банку коштів, які надходять від продажу облігацій МБРР на
світових ринках капіталу, нерозподіленого прибутку, погашення раніше
наданих позик та додаткових пожертвувань економічно розвинутих країн.

Рішення про надання кредиту приймаються Банком на основі експертних
оцінок МВФ та попередніх оцінок ефективності проекту, що здійснюється
експертною комісією МБРР, причому технічна допомога (експертиза) входить
до умов надання кредитів. Обумовлюються також необхідність надання
допомоги, типи тих чи інших проектів, потреба у фінансуванні тощо.

Міжнародна асоціація розвитку (МАР) була створена як філія МБРР у 1960
р. з метою зберегти вплив розвинутих західних держав на країни, що
розвиваються. МАР надавала безвідсотковий кредит на термін до 50 років
(з 1986 р. термін надання кредитів скорочено до 40 років для найменш
розвинутих країн та до 35 років — для інших країн “третього світу”).
Погашення кредитів починається з одинадцятого року після початку їх
використання. Кредити надаються урядам та приватним організаціям країн,
що розвиваються, без відсотків.

Кредити МАР призначені найбіднішим і найменш платоспроможним країнам і
виділяються з урахуванням розмірів їх території, річного доходу на душу
населення, ступеня ефективності економічної політики. Тільки країни з
річним доходом на душу населення, що становить менш як 1305 дол. США,
можуть користуватися позиками МАР. Більшість кредитів МАР надає країнам
з розмірами річного доходу на душу населення 800 дол. США або меншими.

Кожний фінансований Міжнародною асоціацією проект підлягає обов’язковій
політико-економічній експертизі з метою найефективнішого використання
фінансової допомоги. Кредити надаються в національній валюті держави чи
її території.

У рамках програми спеціальної допомоги здійснюється підтримка країн,
розташованих південніше від Сахари з низькими доходами і високими
боргами.

Членами МАР сьогодні є 159 країн світу.

Міжнародна фінансова корпорація (МФК) була створена в 1959 р. з
ініціативи США. Її мета — заохочування розвитку приватних підприємств у
країнах, що розвиваються. МФК надає кредити високорентабельним приватним
підприємствам без гарантії уряду на термін від 5 до 15 років з умовою,
що частину акцій компанії-позичальники продають МФК. Рівень відсоткових
ставок відповідає існуючим на міжнародних фінансових ринках.

Статутний капітал МФК створено із внесків країн-членів. Розмір внесків
пропорційний до частки їх внесків до МБРР. У МФК беруть участь тільки
члени МБРР. Свою діяльність МФК здійснює за такими основними напрямами:

— інвестування приватного сектору (в основному країн, що розвиваються);

— надання комплексних консультаційних послуг урядам і підприємствам у
здійсненні приватизації;

— формування ринку капіталів у країнах з перехідною економікою.

Сьогодні до складу МФК входить 170 країн.

У 1988 р. країни — члени Світового банку створили Багатостороннє
агентство з гарантій інвестицій (БАГІ), яке страхує капіталовкладення
від витрат, викликаних некомерційними ризиками. До його складу сьогодні
входять 142 країни.

БАГІ доповнює діяльність інших міжнародних страхувальників і пропонує
чотири основних типи гарантій: неконвертованість валюти, експропріація,
війна і громадянські заворушення, порушення умов контрактів.

Неконвертованість валюти — це захист від втрат, які виникли у зв’язку з
неможливістю конвертувати місцеву валюту в іноземну для її переказу за
межі країни перебування.

Експропріація — захист від втрат, які викликані діями уряду країни
перебування у зв’язку з обмеженням або ліквідацією права власності чи
контролю над нею, а також права на застраховані інвестиції.

Війна і громадянські заворушення — це захист від збитків, викликаних
військовими діями або громадянськими заворушеннями, які призвели до
руйнування чи нанесення шкоди матеріальним активам підприємства або до
створення перешкод для його діяльності.

Порушення умов контрактів — це відмова від зобов’язань за контрактом з
отримувачем гарантій або його порушення з боку уряду країни перебування,
коли отримувач гарантій не має змоги звернутися до суду чи арбітражного
суду для розгляду позову про відмову від контракту або порушення його
умов; рішення суду не приймається в розумні терміни; таке рішення не
може бути виконано.

Міжнародний центр із врегулювання інвестиційних суперечок (МЦВІС) був
заснований у 1966 р. і призначений для сприяння зростанню потоків
міжнародних інвестицій через надання послуг по арбітражному розгляду і
врегулюванню суперечок між урядами і іноземними інвесторами, надання
консультативних послуг, проведення наукових досліджень, надання
інформації про інвестиційне законодавство. Послугами МЦВІС сьогодні
користуються 119 країн — членів цієї організації.

Основним мотивом вступу країн до МВФ і Світового банку є можливість
одержати зовнішні кредити та позики на більш сприятливих умовах
порівняно з тими, що існують на міжнародних валютних ринках, як
додаткові важливі валютні ресурси для врегулювання своєї заборгованості,
для забезпечення рівноваги платіжного балансу. Крім цього, названі
країни можуть брати участь у конкурсних проектах зі спорудження різних
об’єктів у інших країнах, що також відкриває додаткові можливості.

Членство в цих організаціях накладає на їх учасників певні зобов’язання.
Учасники повинні ставити до відома ці організації про обраний країною
правовий режим курсу національної валюти та про всі зміни в ньому,
уникати маніпулювань валютними курсами або міжнародною валютною системою
для врегулювання свого платіжного балансу та одержання несправедливих
переваг над іншими країнами-членами, прагнути до відміни валютних
обмежень та не запроваджувати нові, створювати умови для запровадження
конвертованості національної валюти, в будь-який час країни мають бути
готовими надати повну інформацію про стан своєї економіки з ряду
показників.

Специфічною міжнародною валютно-фінансовою організацією є заснований у
1930 р. Банк міжнародних розрахунків (БМР) з головною конторою у місті
Базелі (Швейцарія). Він був створений як акціонерне товариство
центральними банками Бельгії, Великої Британії, Німеччини, Італії,
Франції, Японії і групою банків США. Його статутний капітал формується
за рахунок продажу акцій центральним банкам країн-учасниць та на
відкритому валютному ринку. Відповідно до Гаазької угоди одночасно він
був заснований як міжнародна організація, діяльність якої регулюється
міжнародним правом і яка користується привілеями й імунітетами,
необхідними для виконання своїх функцій. Банк не є об’єктом
швейцарського законодавства про компанії. Фактично Банк міжнародних
розрахунків має статус міжнародного банку, який координує дії
національних центральних банків.

Членами БМР е 33 країни Європи, Азії, США та ПАР. Згідно із Статутом на
Банк міжнародних розрахунків покладено дві основні функції: сприяти
співробітництву між центральними банками, забезпечувати сприятливі умови
для міжнародних фінансових операцій, діяти як довірена особа або агент у
проведенні міжнародних розрахунків своїх членів.

Свою основну функцію координатора центральних банків провідних
розвинутих країн БМР успішно виконує і сьогодні. Він об’єднує центральні
банки 33 країн, в основному європейських. Крім цього, він здійснює
розрахунки між країнами — членами Економічного і Валютного союзу,
виконує функції депозитарію( Європейського об’єднання вугілля і сталі
(ЄОВС), здійснює операції за дорученням Організації економічного
співробітництва і розвитку (ОЕСР).

Отже, Банк міжнародних розрахунків активно сприяє міжнародному
регулюванню валютно-кредитних відносин. Банк виконує такі операції:

• купівлю-продаж і зберігання золота;

• депозитно-позичкові операції з центральними банками;

• прийом урядових вкладів за особливими угодами;

• операції з валютою і цінними паперами (крім акцій);

• операції на світових ринках (валют, позик, цінних паперів, золота) як
агента або кореспондента центральних банків;

• підписання угод з центральними банками з метою сприяння взаємним
міжнародним розрахункам.

Головне джерело засобів БМР — короткострокові вклади (до трьох місяців)
центральних банків в іноземній валюті або золоті.

Найвищим органом БМР є загальні збори, які скликаються щороку з
представників центральних банків країн — акціонерів Банку, голоси яких
розподіляються пропорційно до кількості їх акцій. Поточними справами
керує Рада директорів.

Цікавою специфікою Банку є, з одного боку, сувора конфіденційність його
діяльності, а з другого — той незаперечний факт, що за роки свого
існування він перетворився на провідний інформаційно-дослідний центр
аналізу важливіших сучасних проблем розвитку міжнародних
валютно-фінансових відносин. Його річні звіти — одне з найавторитетніших
видань у фінансовому світі. Часто рекомендації БМР, підготовлені на базі
консенсусу, у валютно-фінансовій сфері мають більше значення, ніж деякі
міждержавні або наднаціональні рішення.

БМР відіграв велику роль в організації міжнародного валютного
співробітництва, оскільки брав участь в роботі органів Міжнародного
валютного фонду та інших міжнародних і регіональних органах з питань
функціонування світової валютної системи.

Банк міжнародних розрахунків — велика світова валютно-кредитна
організація як за кількістю учасників, так і за характером діяльності.
Адже БМР — міжнародний банк центральних банків, агент і розпорядник у
різних міжнародних валютно-розрахункових та фінансових операціях, центр
економічних досліджень і форумів міжнародного валютно-кредитного
співробітництва.

ІІІ. ВИСНОВОК

Стрімке зростання світового фінансового ринку в останні десятиліття,
істотне збільшення прямих іноземних інвестицій після ІІ світової війни,
мексиканська фінансова криза 1994 р., азійська криза 1998 р. привернули
пильну увагу аналітиків, науковців, керівних кіл міжнародних
валютно-фінансових організацій до необхідності подальшого удосконалення
сучасної міжнародної валютної системи. Початок широкої дискусії з цих
питань було покладено гід час відзначення 50-річчя від дня створення
Бретгон-Вудської валютної системи, заснування Міжнародного валютного
фонду та Міжнародного банку реконструкції і розвитку.

Суть пропозицій щодо реформування існуючих структур міжнародної валютної
системи зводиться, по-перше, до більш повної і всебічної гармонізації
внутрішньої макроекономічної та зовнішньоекономічної політики провідних
країн світу на кшталт маастрихтських критеріїв валютно-фінансової
конвергенції країн ЄС; по-друге, до формування центральної системи
координації та регулювання валютних курсів, менш жорсткої, ніж фіксовані
режими Бреттон-Вудської системи чи європейського механізму валютних
курсів, але, водночас, і менш мінливої, ніж сучасний режим вільного
плавання; по-третє, до вирішення проблем валютної ліквідності.

Остаточне з’ясування усіх питань та забезпечення практичного
функціонування реформованої системи пропонується покласти на МВФ. При
цьому МВФ повинен зосередитися переважно на наданні позик, спрямованих
на підтримання макроекономічної рівноваги, а не довгострокового
розвитку, що входить до функцій Світового банку. Макроекономічне
регулювання, уніфіковані валютні курси та відкрита система платежів
мають стати наріжним каменем діяльності МВФ, що посилить його системну
трансформаційну здатність щодо фінансування і підтримання
макроекономічних стабілізаційних програм. Йдеться про всебічне надання
допомоги своїм членам у підтримці зорієнтованої на розвиток економічної
стратегії, що включає контрольовану інфляцію, кредитні параметри,
регулювання валютних курсів та відкриття економік перехідних країн та
країн, що розвиваються, для торгівлі та іноземних інвестицій.
Безперечно, стратегія МВФ мусить бути гнучкою і враховувати унікальні
умови, історичні, геополітичні та інші особливості кожної країни.

Впровадження централізовано-керованої міжнародної валютно-кредитної
системи є тривалим процесом. Її практичне здійснення вирішальною мірою
залежатиме від узгодженої політики провідних індустріальних держав
світу, насамперед «великої сімки», від перебігу подій у самій
розгалуженій системі міжнародних валютних відносин. У цьому зв’язку
зростає також значення аналітичної роботи, що здійснюється в рамках МВФ,
зокрема, шляхом підготовки і видання «Світового економічного огляду», та
ін.

Важливим кроком до подальшої диверсифікації та глобалізації повноважень
МВФ є надання йому статусу спостерігача у щорічних нарадах групи семи.
Особливо зростає його значення як повноважного центра координації
економічної і монетарної політики глобального рівня, під час гострих
фінансових криз, подібних до тієї, що сталася у Мексиці. МВФ виступає
тоді як ефективний інструмент гарантування монетарної кооперації і
співробітництва.

Мексиканська фінансова криза вимагає створення відповідних стримуючих
противаг та превентивних захисних засобів у глобальному масштабі.
Сприяння з боку МВФ може здійснюватися за двома напрямами.

По-перше, надання технічної допомоги країнам в удосконаленні їх
економічної політики таким чином, щоб унеможливити перевищення меж
валютних диспаритеїів та виникнення криз платіжних балансів.

По-друге, якщо криза все ж сталася, надання фінансової підтримки для
здійснення корекційної політики. Це вимагає створення попереджувальної
системи, яка б пильно відслідковувала урядову політику і пропонувала
необхідні корективи та створювала можливості для взаємної перевірки та
уточнення економічних індикаторів.

Для створення необхідних ліквідних засобів запобігання та «швидкого
реагування» на фінансові кризи протягом двох років буде сформовано
необхідні кошти в рамках Генеральної домовленості щодо боргу (ГДБ) за
рахунок насамперед найбільших членів фонду. Треба врахувати, щоб ресурси
фонду були адекватними попиту на них протягом залишку років XX ст. і в
майбутньому. Першим і найголовнішим пріоритетом при формуванні
додаткових засобів є наступний генеральний перегляд квот МВФ, тобто
внесків капіталу мого членами до статутного фонду. ЛІерегляд передбачає
подвоєння квот, що в сумарному обсязі гарантувало б Міжнародному
валютному фонду відповідність його можливостей зростанню у світовій
економіці та відображало поступальний обсяг зростання масштабів світових
фінансових потоків. Другим напрямом є перегляд ролі, розмірів і процедур
активізації діяльності Генеральної домовленості з боргу і дослідження
шляхів підвищення ресурсного потенціалу, достатнього для МВФ, з метою
забезпечення боргових зобов’язань його членів у надзвичайних ситуаціях.
При розгляді такої форми боргу треба мати чітку відповідь на питання:
скільки ресурсів знадобиться під час самої кризи та протягом якого часу
вони будуть діяти? У сучасних умовах глобалізації ринків МВФ повинен
мати можливість миттєвого реагування і прийняття рішень, які б
забезпечували довіру й інвесторів, і членів фонду.

Таким чином, сучасні міжнародні відносини потребують оперативних і
скоординованих дій національних урядів та міжнародних валютно-кредитних
організацій.

Список використаної літератури та джерел:

Боринець С.Я. Міжнародні валютно-фінансові відносини: Підручник.-К.:Т-во
“Знання”, КОО, 1999

Міжнародні валютно-кредитні відносини: Підручник / А.С.Філіпенко,
В.І.Мазуренко, В.Д.Сікора та ін.-К.: Либідь, 1997

Економічний словник-довідник / За ред. С.В. Мочерного.-К.: Феміна, 1995

Губський Б.В. Інвестиційні процеси в глобальному середовищі.-К.: Наук.
думка, 1998

Школа І.М. Міжнародні економічні відносини. Чернівці, 1996

Гальчинський А.С. Сучасна валютна система.-К.: Вища шк., 1995

( СДР (Special Drawing Rights(SDR)) — спеціальні права запозичення
(СПЗ)) — міжнародні платіжні засоби, які використовуються Міжнародним
валютним фондом для безготівкових міжнародних розрахунків через записи
на спеціальних рахунках та як розрахункова одиниця МВФ.

(( ЕКЮ (ECU-European Currency Unit) — регіональна міжнародна
розрахункова одиниця, яка була введена в 1979 р. в рамках Європейської
валютної системи і пізніше стала розрахунковою одиницею Європейського
валютного союзу (сьогодні це ЄВРО).

( Авуари — ліквідна частка активів, до якої належать кошти банку, цінні
папери, що легко реалізуються. Найчастіше даний термін вживають стосовно
коштів банку в іноземній валюті, які знаходяться на його рахунках у
закордонних банках.

( Резервна валюта — національна валюта провідних держав світу, яка
нагромаджується центральними банками інших країн як резерв коштів для
міжнародних розрахунків.

( Країна-емітент — держава, яка випускає в обіг грошові знаки, цінні
папери, платіжно-розрахункові документи.

( Від англ. SWIFT — Society for Worldwide Interbank Financial
Telecommunications.

( 3 червня 1992 р. Президент України підписав Закон України “Про вступ
України до Міжнародного валютного фонду. Міжнародного банку
реконструкції та розвитку, Міжнародної фінансової корпорації.
Міжнародної асоціації розвитку та Багатостороннього агентства по
гарантіях інвестицій”.

( Депозит (вклад) — певна сума коштів, зарахованих або переданих для
зарахування на рахунок фізичної чи юридичної особи, якими банк може
розпоряджатися на свій розсуд певний час залежно від типу депозитного
сертифіката, одержаного клієнтом. Останній може бути строковим, коли
одержання вкладеної суми і розмір відсотка зумовлюються певним терміном,
і до запитання, коли клієнт банку в будь-який час може вилучити всю суму
чи певну її частку при пред’явленні депозитного сертифіката.

PAGE

PAGE 16

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020