Реферат

НА ТЕМУ:

Діяльність ООН в умовах «холодної війни»

Зміст

Утворення ООН

Підтримання миру й міжнародної безпеки

ООН і перші кроки в галузі роззброєння

IV.ООН і деколонізація

Розгортання боротьби за права людини

Утворення ООН

Радянські війська зустрілися з військами союзників на території
Німеччини 25 квітня 1945р. Друга світова війна наближалася до
завершення. Саме в цей день у Сан-Франциско відкрилася конференція з
метою заснування Організації Об’єднаних Націй .

На той час то була одна з найбільших дипломатичних конференцій, у якій
брали участь 282 делегати з 50 країн, 1,5 тис. радників,експертів. У
Сан-Франциско з’їхалося понад 3,5 тис. дипломатів,політиків,журналістів,
аби стати свідками історичної події.

Головна мета конференції полягала в тому,щоб ухвалити Статут
ООН,визначити її цілі, принципи,структуру, основи функціонування. Проект
Статуту вже існував. Він був розроблений ще в 1944р. в Думбартон-Оксі.
Але конференція в Сан-Франциско не стала суто урочистим засіданням.
Справа в тому,що проект було підготовлено представниками лише великих
країн – США, СРСР, Великобританії та Китаю. Малі й середні країни мали
свої міркування щодо основ функціонування і цілей нової організації. До
того ж не всі принципові питання були остаточно погоджені й між великими
державами, наприклад, питання про застосування права «вето». Все це
спричинило гострі дебати й напружені дипломатичні пошуки взаємоприйнятих
рішень. У ході обговорення до проекту Статуту протягом 62 днів роботи
конференції було внесено 1200 поправок, уточнень, доповнень. Так, коли
обговорювався розділ «Секретаріат», малі країни висунули свої пропозиції
на 1000 сторінок.

Найскладнішим виявилось питання про право «вето». Малі країни виступали
проти цього принципу, розцінюючи його як порушення рівноправності членів
ООН. Ситуації додавало напруженості прагнення СРСР до тотального права
«вето», що мало поширюватися як на процедурні, так і не процедурні
питання. Завдяки дипломатичним зусиллям усі спірні питання вдалося
вирішити.

25 червня 1945р. Статут ООН був одностайно схвалений, а наступного дня –
26 червня – офіційно підписаний представниками 50 країн – фундаторів
ООН. Пізніше Статут підписала також Польща, ставши 51-м
членом-фундатором ООН.

Статут набрав чинності 24 жовтня 1945р. До цього часу його ратифікувала
більшість членів-фундаторів (29 із 51), включаючи всі п’ять великих
держав. Усіма фундаторами Статут був ратифікований до 27 грудня 1945р.
10 січня 1946р. з відкриттям першої сесії Генеральної Асамблеї ООН
почала функціонувати.

Отже, конференція в Сан-Франциско мала величезне історичне значення.
Вона породила ООН – головний міжнародний інструмент підтримання і
зміцнення миру та міжнародної безпеки, головний міжнародний орган
сприяння багатоплановому співробітництву країн і народів. Проголошені
Статутом ООН загальнолюдські цінності, права людини, демократичні
принципи мирного співіснування справили могутній вплив на весь повоєнний
розвиток світу. Людство одержало унікальний форум для спілкування,
обміну думками та розв’язання складних міжнародних проблем.

На жаль, уже перші повоєнні роки позначилися поворотом країн
антигітлерівської коаліції, насамперед США і СРСР, від співробітництва
до стратегічного й політичного протиборства, що призвело до «холодної
війни» — глобального протистояння двох суспільно-політичних систем.

Гострі суперечності міжнародних відносин адекватно віддзеркалювалися в
ООН, справляючи згубний вплив на всю її діяльність. Ідеологізація
міжнародних відносин перетворила ООН на головну арену ідеологічних і
політичних баталій, що паралізувало діяльність її органів, особливо
найважливішого з них – Ради Безпеки. Негативні наслідки «холодної війни»
виявлялися в усіх сферах, зокрема в питанні про прийняття нових членів в
ООН. За Статутом (ст. 4) організація відкрита для всіх миролюбних
держав, які беруть на себе зобов’язання,закріплені в Статуті, і можуть
виконувати ці зобов’язання. Але для прийняття нового члена необхідні
позитивне рішення Ради Безпеки, що ухвалюється за умови згоди постійних
членів, і кваліфікована більшість (2/3) присутніх і голосуючих членів
Генеральної Асамблеї.

Протягом перших десяти років існування ООН організація поповнилася лише
дев’ятьма новими членами. Замороження процесу розширення членства ООН
було безпосереднім результатом «холодної війни». Американське
домінування в ООН, і зокрема в Раді Безпеки, зривало позитивні рішення
стосовно кандидатів з радянського блоку, а Радянський Союз, у свою
чергу, накладав «вето» на кандидатів із протилежного блоку.

Тільки в 1955р., в умовах певного послаблення «холодної війни» після
закінчення війни в Кореї і смерті Й.Сталіна, визначилися зрушення в
підході до прийняття нових членів. Будо досягнуто домовленості про
прийняття «пакетом» 16 нових членів, у тому числі 4 східноєвропейських
держав (Албанії, Болгарії, Угорщини та Румунії).

Підтримання миру й міжнародної безпеки

В умовах глобального протистояння Схід-Захід керівництво ООН мусило
виявити гнучкість у пошуках компромісних рішень із різних міжнародних
питань. Але особливої винахідливості вимагали дії з підтримання миру і
міжнародної безпеки. Справа в тому, що події у світі після другої
світової війни розвивалися складно, суперечливо і далеко не завжди так,
як це передбачалося в період утворення ООН. Головною метою ООН
засновники цієї організації вважали врегулювання суперечок і конфліктів
між державами мирними засобами, шляхом переговорів (глава VI Статуту). В
разі актів агресії передбачалися колективні примусової дії аж до
застосування військової сили на основі глави VII.

Творці ООН усвідомлювали, що миротворчі дії організації будуть успішними
лише за умови продовження співробітництва переможців у другій світовій
війні, насамперед великих держав: США, СРСР, Великобританії, Китаю та
Франції. Головною силою системи колективної безпеки мали стати великі
держави – постійні члени Ради Безпеки. Але розвиток подій у світі вніс
такі докорінні зміни в міжнародні відносини, що втілити в життя
положення й ідеї Статуту повною мірою виявилося неможливо.

Якщо з використанням мирних засобів урегулювання конфліктів (переговори,
обстеження, посередництво, примирення, арбітраж) особливих проблем не
виникало, то застосування механізму колективної безпеки унеможливлювався
через розходження стратегічних і політичних інтересів представників
різних блоків, насамперед СРСР і США. Заклик до колективних воєнних дій
з метою припинення війни в Кореї (1950-1953 рр.) не дістав належного
відгуку. Лише 16 із 10 членів ООН виділили певні військові контингенти в
об’єднану групу, що виступала під прапором ООН. Понад 90% сухопутного й
морського персоналу та майже вся авіація міжнародного контингенту були
американськими. Уроки корейської війни переконливо показали
нежиттєздатність передбаченого Статутом колективного застосування
військової сили в умовах протистояння великих держав.

Треба було шукати альтернативу, бо життя породжувало чимало конфліктів,
які не піддавалися врегулюванню шляхом переговорів. До того ж характер
конфліктів, що вибухали після другої світової війни, був не завжди
таким, як це передбачалося в 1945р. Конфлікти виникали не тільки між
державам,але й усередині держав у вигляді громадянських воїн, рухів
визволення з-під колоніального ярма. Ставало очевидним, що застосування
міжнародної сили в таких конфліктах малопродуктивне, а часто і шкідливе.
Бо важко було визначити, яку конфліктуючу сторону треба підтримувати.
Тим більше, що всі конфлікти, пов’язані з анти колоніалізмом чи
внутріполітичною боротьбою в країнах між лівими і правими, розглядалися
супердержавами крізь призму своїх стратегічних інтересів.

Отже, життя підказувало нову, не передбачену Статутом форму підтримання
миру: використання збройних контингентів, але без застосування їхньої
бойової сили. Так народилися операції ООН з підтримання миру. Вони були
імпровізацією, побудованою на положеннях і ідеях глав VI i VII Статуту
та реаліях міжнародного життя. Як слушно зазначав Генеральний секретар
ООН Даг Хаммаршельд, характеризуючи правові основи операцій ООН, їх
треба було б віднести до неіснуючої глави «шість із половиною». Ця думка
виглядає цілком слушною, оскільки операції з підтримання миру за своїм
змістом і характером є дещо середнє між методами мирного врегулювання
спорів, передбаченими главою VI, і примусовими заходами, передбаченими
главою VII, але без практичного застосування сили проти порушника миру.

Перші спроби використання військового персоналу ООН мали місце в 1947р.
в Індонезії й на Балканах, але тоді були залучені невеликі групи
офіцерів, які діяли не під керівництвом Генерального секретаря.

У 1948р. у зв’язку з арабо-ізраїльською війною була створена Організація
ООН для спостереження за перемир’ям.

У 1949р. ООН створила групу спостерігачів в Індії й Пакистані. Досвід
цих перших груп спостерігачів проклав шлях до інших форм і методів
підтримання миру. В перші післявоєнні роки ще не фігурував термін
«операції з підтримання миру». Вживалися такі назви, як «легіон ООН»,
«польові кадри ООН» та ін.. Термін «Підтримання миру» вперше увійшов у
міжнародний лексикон у 1956р., коли у зв’язку з конфліктом Англії,
Франції та Ізраїлю з Єгиптом Перша надзвичайна спецсесія Генасамблеї
ухвалила резолюцію про створення Надзвичайних Збройних сил ООН, які
діяли в зоні Суецького каналу понад 10 років.

Назва «операції ООН з підтримання миру» остаточно усталилася в 1965р.,
коли Генасамблея створила Спецкомітет з операцій з підтримання миру.
Особливість таких операцій полягає в тому, що військові контингенти
використовуються не як бойова сила, а як механізм для припинення
ворожнечі і як буфер між конфліктуючими силами.

У формуванні операцій ООН як методу врегулювання міжнародних конфліктів
важливу роль відіграв досвід Надзвичайних сил ООН у зоні Суецького
каналу. Особливість цієї операції полягала в тому, що вона була
розпочата не рішенням Ради Безпеки, а Генасамблеєю. Справа у тому, що
учасниками конфлікту були два постійні члени Ради Безпеки – Англія і
Франція, які мали право «вето». Склалася кризова ситуація. У зв’язку з
цим Рада Безпеки ухвалила резолюцію про скликання надзвичайної
спеціальної сесії Генасамблеї на основі резолюції 1950р. «Єдність на
користь миру». Ця резолюція, прийнята Генеральною Асамблеєю у зв’язку з
війною в Кореї, передбачала, що коли в умовах порушення миру або акту
агресії Рада Безпеки неспроможна діяти через відсутність єдності серед
її постійних членів, Генасамблея може вдатися до необхідних кроків аж до
рекомендації використання збройних сил з метою підтримання або
відновлення міжнародного миру й безпеки.

Сутність конфлікту полягала в тому, що в липні «956р. Єгипет оголосив
про націоналізацію Суецького каналу, що зачіпало інтереси Англії та
Франції. В цій загостреній ситуації 29 жовтня ізраїльські війська
вдерлися на територію Єгипту, просуваючись до каналу. Розвиток подій
призвів до воєнного втручання також Англії та Франції.

Шукаючи союзників у боротьбі проти англо-франко-ізраїльської агресії,
президент Єгипту Гамаль Насер звернувся до міжнародного співтовариства
із закликом про допомогу, і радянське керівництво з розумінням
поставилося до можливості направлення добровольців. Виникла надзвичайно
небезпечна ситуація, оскільки в міжнародний конфлікт були втягнуті
великі держави.

В цих умовах 1 листопада 1956р. розпочалася перша надзвичайна сесія
Генасамблеї, присвячена суецькій кризі. Вона Закликала негайно припинити
вогонь, вивести війська і вжити невідкладних заходів для відновлення
судноплавства на каналі.

Англія і Франція заявили, що вони погодяться на виконання резолюції
тільки в разі введення в зону військ ООН. 4 листопада Генасамблея
ухвалила резолюцію, що пропонувала створення Надзвичайних Сил ООН.
Резолюція була прийнята 57 голосами. 19 представників держав утрималися,
зокрема представники соціалістичних країн, які вважали, що проти
агресорів треба було вжити жорсткіших заходів.

У цій операції брали участь контингенти 10 країн (Канада, Швеція,
Фінляндія, Данія, Індія та ін..). Надзвичайні Сили ООН налічували до 6
тис. чоловік. Керував операцією Генеральний секретар, якому допомагала
група військових – представників країн-учасниць. Військове керівництво
здійснював Командувач Сил, призначений Генасамблеєю за рекомендацією
Генерального секретаря Дага Хаммаршельда. Командувач діяв під
керівництвом Генерального секретаря. Своєрідною емблемою ООН стали
запропоновані Дагом Хаммаршельдом блакитні каски й берети.

ООН і перші кроки в галузі роззброєння

Аналіз положень Статуту ООН свідчить про те, що ставлення її у 1945р. до
проблеми роззброєння мало свої відмінності. Тоді роззброєнню не
надавалося провідної ролі в досягненні головної мети: миру та безпеки.
Це пояснювалося, мабуть, тим, що на той час ще невідомо було загрозу
ядерної зброї, а сумний досвід Ліги Націй не давав відстав для
оптимістичних надій щодо реальності ідеї роззброєння. Тому, якщо Статут
Ліги Націй закликав до скорочення озброєнь, Статут ООН лише проголошував
мету регулювання озброєнь.

Концепція міжнародної безпеки будувалася на ідеї колективних дій, у тому
числі й воєнних, проти порушника миру. Стаття 43 Статуту зобов’язує всіх
членів організації надавати Раді Безпеки на її вимогу збройні сили для
підтримання миру й безпеки. Стаття 45 зобов’язує тримати в стані
негайної готовності контингенти національних військово-повітряних сил
для спільних міжнародних примусових дій. Створювався Воєнно-Штабний
Комітет як допоміжний орган Ради Безпеки для підтримання міжнародного
миру й безпеки і надання їй допомоги у використанні військ, командування
ними, а також регулювання озброєнь і «можливого роззброєння» (ст.47).

Статутом не передбачалося створення механізму контролю над роззброєнням.
Застосування США атомної бомби проти японського міста Хіросіма 6 серпня
1945р. внесло корінні зміни в бачення проблеми роззброєння. Перед
міжнародним співтовариством постає невідкладне завдання заборони ядерної
зброї, застосування якої приховувало смертельну загрозу людству.
Монопольне володіння атомною зброєю США (до 1949р., коли СРСР ліквідував
цю монополію) загострило радянсько-американські відносини. Гонка ядерних
озброєнь перетворилася на провідний найнебезпечніший напрям розвитку
«холодної війни». Боротьба навколо проблеми заборони ядерної зброї
посіла центральне місце в дебатах, присвячених роззброєнню. Першою
резолюцією, ухваленою 24 січня 1946р. першою сесією Генасамблеї, була
резолюція про створення Комісії з атомної енергії. До неї ввійшли
представники членів Ради Безпеки й Канади. Мета Комісії полягала в
розробці конкретних пропозицій щодо встановлення контролю за
використанням атомної енергії лише в мирних цілях і знищення атомної
зброї та всіх інших засобів масового знищення.

Пізніше, 14 грудня 1946р., Генасамблея ухвалила резолюцію, яка визнала
центральну роль роззброєння в справі підтримання миру й безпеки.

Тоді ж визначилися протилежні позиції щодо атомної енергії та її
використання.

План США був викладений у Комісії з атомної енергії Бернардом Барухом 14
червня 1946р. «План Баруха» передбачав: створення Міжнародного агентства
з атомного розвитку, яке здійснюватиме під керівництвом Ради Безпеки
контроль над використанням атомної енергії, після створення системи
контролю вся атомна зброя має бути знищена, а виробництво нових атомних
бомб заборонено; Агентство мало стати єдиним власником атомної
сировини, контролювати всю діяльність у галузі атомної енергії в
інтересах всіх країн, володіти монополією на дослідження і розвиток у
галузі атомної енергії.

Радянський план, викладений А.Громико, передбачав укладення міжнародної
конвенції про заборону виробництва й застосування атомної зброї, яка
мала закріпити такі зобов’язання: заборонити використання та виробництво
атомної зброї, знищити протягом трьох місяців усі запаси атомної зброї;
вважати будь-яке порушення конвенції серйозним злочином проти людства;
протягом шести місяців учасники конвенції мали ухвалити закони, які
передбачали суворе покарання за порушення положень конвенції.

Виявилися такі основні розбіжності в підходах до атомного роззброєння:

Послідовність у заходах. США: спочатку встановити систему контролю, а
потім здійснити атомне роззброєння. СРСР: спочатку підписати договір про
заборону атомної зброї.

Принцип власності й національного суверенітету. США: за міжнародну
власність на атомні матеріали та установи. СРСР: міжнародна власність є
втручанням у внутрішні справи країн і загрожує їх національному
суверенітету.

Міжнародні інспекції. США: за жорсткий контроль. СРСР: за періодичні
інспекції.

?

?

” – oe o ?

?

??(? oe

R n»?(3/4+F.H.–.O3?7o=aCuI?KhL Q?SUeZl]occccccccccUIIIIIIIIIII

gdwnx

&

h

????¤??????~

%ва «вето» при вирішенні Радою Безпеки питання про порушення угоди з
атомної енергії. СРСР же твердо відстоював принцип права «вето» в Раді
Безпеки і щодо атомних проблем. Американське домінування в ООН у ті роки
забезпечило ухвалення в 1948р. Генасамблеєю резолюції, основу якої
становили пропозиції США. Радянський Союз не підтримав ці пропозиції й у
січні 1950р. відмовився від участі в Комісії з атомної енергії.

Провідне місце в радянських пропозиціях щодо роззброєння посідали
заклики до глобальних, радикальних заходів. Уже на першій сесії
Генасамблеї в 1946р. Радянський Союз виступив з програмою загального й
повного роззброєння. Радянська ініціатива справила пропагандистський
ефект, зміцнила міжнародний авторитет СРСР, особливо серед прихильників
миру, але виявилася нереальною в умовах загострення міжнародної
напруженості.

Комісія з атомної енергії не справила надій, що покладалися на неї, і
згодом почали створюватися інші форуми для обговорення проблеми
роззброєння. У січні 1952р. була утворена Комісія з роззброєння в складі
членів Ради Безпеки й Канади. Під тиском СРСР Генасамблея розширила
склад цієї комісії до 25 членів. А в 1958р. до Комісії з роззброєння
ввійшли всі члени ООН. Ця глобальна інституція не мала на меті
вироблення якихось конкретних планів щодо роззброєння. Вона слугувала
радше форумом для обміну думками й концепціями з приводу роззброєння, а
також інструментом морально-політичного тиску на великі держави, аби
зрушити з місця проблеми роззброєння. Пізніше функції цієї комісії
перейшли до Першого комітету.

У 1959р. був створений Комітет 10-ти з роззброєння. Східний блок тут
представляли СРСР, Болгарія, Чехословаччина, Польща та Румунія, а
західний блок – США, Великобританія, Італія, Франція і Канада.

Одне з центральних місць у переговорах про роззброєння в ці роки
посідало питання про припинення випробувань ядерної зброї. Дискусії
виявили серйозні розбіжності думок щодо кількості щорічних інспекцій,
тривалості мораторію на випробування, зон інспектування, складу
контрольного органу.

До 1961р. підтримувалося добровільне припинення ядерних випробувань. 5
серпня 1963р. СРСР, США й Великобританія підписали Договір про заборону
ядерних випробувань в атмосфері, космосі та під водою. Але питання про
поземні випробування залишилося невирішеним.

Отже, в напружених умовах «холодної війни» ООН відігравала важливу роль
як форум обговорення проблеми роззброєння, з’ясування пропозицій держав,
визначення шляхів скорочення гонки озброєнь, заборони ядерної зброї.
Численні резолюції, ухвалені Генасамблеєю, її допоміжними органами,
комітетами та комісіями з роззброєння мобілізували світову громадськість
на боротьбу за заборону ядерних випробувань, заборону та знищення
ядерної зброї. Тиск світової громадськості був одним із факторів, які
позитивно впливали на політику держав у галузі роззброєння.

ООН і деколонізація

Проблема деколонізації посідала центральне місце в політичному житті
міжнародного співтовариства повоєнних років, що зумовлювалося масштабами
та значенням проблеми, яка зачіпала долі мільйонів людей.

У 1939р., на початок другої світової війни, налічувалося понад 80
окремих колоніальних територій, де проживала 1/3 населення земної кулі.
У володіннях семи країн — Великобританії, Нідерландів, Франції, Бельгії,
Португалії, Італії та Іспанії з загальним населенням 200 млн. чоловік –
мешкало майже 700 млн. людей.

Створена Лігою Націй система підмандатних територій (16 територій) не
забезпечила помітних зрушень у житті корінного населення залежних країн.
Лише одна підмандатна територія – Ірак – здобула незалежність. Сирія і
Ліван були дуже близькі до незалежності, коли вибухнула друга світова
війна. Спостерігалися певні позитивні зміни в діяльності колоніальної
адміністрації на підмандатних територіях.

Завоюванню незалежності країнами й народами сприяла друга світова війна.
З 51 фундатора ООН 27 становили країни, що завоювали свою незалежність.
Їх активна діяльність на конференції в Сан-Франциско справила значний
вплив на остаточне формулювання ряду принципових положень Статуту ООН.

Проблемам залежних країн і народів присвячено три розділи Статуту.
Розділ ХІ містить «Декларацію стосовно не самоврядних територій». Розділ
ХІІ передбачає створення «Міжнародної системи опіки». Розділ ХІІІ
розкриває функції, повноваження та процедуру «Ради з опіки». Статут
проголосив рівноправ’я і самовизначення народів одним із принципів і
цілей ООН.

Система опіки включала а) території, що були підмандатними в системі
Ліги Націй; б) території, що відійшли від переможених держав у
результаті другої світової війни, і в) території, які добровільно уклали
угоди про опіку з розвинутими державами.

Загалом у систему опіки потрапило 11 територій: Нова Гвінея (Австралія),
Камерун і Тоголенд (Франція), Сомалі (Італія), Західне Самоа (Нова
Зеландія), Камерун, Танганьїка і Тоголенд (Великобританія),
Руанда-Урунді (Бельгія) та ін..

Основне завдання системи опіки полягало в тому, щоб: зміцнювати
міжнародний мир й безпеку; сприяти політичному, економічному,
соціальному й культурному розвиткові населення підопічних територій,
його прогресу в напрямі до самоврядування або незалежності; заохочувати
поважання прав людини й основних свобод для всіх, незалежно від раси,
статі, мови та релігії.

У 1957р. частина Тоголенд, що перебувала під опікою Великобританії,
стала державою Гана. У 1960р. підопічна Франції частина Тоголенд
проголосила себе Республікою Того. Сомаліленд у 1960р. вийшла з-під
опіки Італії й стала державою Сомалі. Так поступово міжнародна система
опіки приносила позитивні результати.

Паралельно з роботою в країнах, що потрапили в систему опіки, ООН
приділяла увагу несамоврядним територіям. У 1946р. налічувалося 72 такі
території. Основою діяльності ООН у цьому напрямі стала «Декларація щодо
несамоврядних територій». Вона передбачала сприяння підвищенню добробуту
жителів, розвиткові самоврядування, економічному, політичному,
соціальному й культурному прогресові.

Слід зазначити, що в Декларації не йшлося про надання незалежності
колоніям. Великі держави в 1945р. висловили лише згоду «максимально
сприяти добробуту населення цих територій у межах системи міжнародного
миру й безпеки».

Першим кроком ООН у цьому напрямі було створення в 1946р. Комітету з
інформації щодо несамоврядних територій. Комітет вивчав інформацію,
надану відповідними адміністраціями, і давав рекомендації Генасамблеї.
Більш рішучі антиколоніальні позиції займали Генасамблея та її Четвертий
комітет. З часом вони почали вимагати від урядів, щоб їхні щорічні звіти
містили політичну інформацію. З радикальними змінами у світі
антиколоніальні позиції в ООН міцніли. Це яскраво виявилося в дебатах з
палестинського питання, в обговоренні проблеми боротьби Індонезії за
незалежність від Нідерландів, ситуації в колишніх італійських колоніях
Лівії, Еритреї та Сомалі, становища в Алжирі, Марокко та Тунісі. В
1956р. Марокко і Туніс стали незалежними державами.

Але домінування в ООН США та інших західних великих держав перешкоджало
ухваленню Генасамблеєю рішучих резолюцій антиколоніального характеру. В
1960р. у складі Генасамблеї відбулися радикальні кількісні та якісні
зміни. Після 1945р. 35 територій, що здобули незалежність, стали членами
ООН. 14 грудня 1960р. Генасамблея прийняла історичну Декларацію про
надання незалежності колоніальним країнам і народам. Про силу
антиколоніальних настроїв у світі і в ООН переконливо свідчив уже той
факт, що ніхто не наважився проголосувати проти і лише 9 країн
утрималися (Австралія, Бельгія, Великобританія, Домініканська
Республіка, Франція, Португалія, Іспанія, Південна Африка та США).

Важко переоцінити значення цього документа, який засвідчив спільне
засудження людством колоніалізму. Декларація проголосила не тільки право
колоніальних народів на незалежність, а й передбачила створення
сприятливих умов для його втілення в життя. Декларація засудила
пригнічення народів іноземними гнобителями, домінування й експлуатацію
як порушення фундаментальних прав людини, що суперечить Статуту ООН.

Декларація проголосила, що всі народи мають право на самовизначення;
недостатня політична, економічна, соціальна і освітня підготовка не
повинна слугувати перепоною для незалежності. Наголошувалося, що будуть
припинені всі воєнні дії або репресивні заходи проти залежних народів,
аби дати їм можливість мирно і вільно використати їх право на цілковиту
незалежність.

Щодо підопічних, несамоврядних та інших територій, які ще не здобули
незалежність, передбачалися негайні заходи для передання всієї влади
народам цих територій без будь-яких умов у відповідності з їх вільно
виявленим бажанням цілковитої незалежності й свободи.

Водночас Декларація містила принципово важливі положення щодо цілісності
держав. Підкреслювалося, що будь-які спроби часткового або повного
порушення національної цілісності й територіальної єдності країн
несумісні з цілями та принципами Статуту ООН.

Через рік після прийняття Декларації, в 1961р., Генасамблея утворила
Комітет 17-ти для контролю за втіленням її в життя і вироблення
необхідних рекомендацій. У 1962р. Комітет був розширений і став
Комітетом 24-х. Антиколоніальний за своїм складом Комітет 24-х одержав
широкі повноваження в справі імплементації Декларації 1960р. Він
виряджав місії, заслуховував петиції, робив рекомендації щодо ситуації
на тій чи іншій території. В 1963р. в списку Комітету налічувалося 64
колонії та підопічні території, які ще не досягли самоуправління.

ООН відіграла значну роль у процесі деколонізації. ЇЇ діяльність у цьому
напрямі можна чітко розділити на два етапи. В 1945-1960рр., коли в ООН
домінували колоніальні держави та їхні союзники, антиколоніальні дії
організації істотно гальмувалися. Але вже тоді ООН стала форумом для
окремих антиколоніальних виступів. На основі Статуту ООН (розділи ХІ,
ХІІ і ХІІІ) була створена більш ефективна система міжнародної опіки над
несамоврядними територіями. У ряді випадків ООН втручалася з метою
припинення ворожнечі (Індонезія, Кашмір, Палестина). Отже, ООН діяла як
головна міжнародна антиколоніальна сила.

З прийняттям у 1960р. Декларації про деколонізацію настав новий, більш
активний період в антиколоніальній діяльності ООН. Була створена правова
основа руху поневолених народів до незалежності. Найбільша заслуга ООН
полягала в утвердженні нового порядку у світі, у встановленні
справедливих відносин між метрополіями і колоніями, у сприянні
економічному, соціальному, культурному розвиткові новоутворених
незалежних держав. Молоді країни ставали повноправними членами ООН, що
забезпечувало міжнародний захист їх національних інтересів.

1960р. увійшов в історію як рік Африки. На XV сесії Генасамблеї до
складу ООН було прийнято 17 нових держав, з яких 16 представляли
африканський континент. Членський склад ООН збільшився до 99 держав. Це
змінило розстановку сил в організації. Антиколоніальні сили стали
переважати в Генасамблеї. Об’єднана афро-азіатська група налічувала в
1960р. 44 країни. Блокуючись з СРСР та іншими соціалістичними країнами,
молоді незалежні країни перетворилися на важливу силу, провідний фактор
міжнародної політики.

Розгортання боротьби за права людини

Традиційно проблемами прав людини займалися національні, а не міжнародні
структури. В Статуті Ліги Націй про права людини не йшлося, хоча у своїй
діяльності Ліга приділяла певну увагу питанням нацменшин.

Крутий поворот до захисту прав людини відбувся в роки другої світової
війни під впливом масових злочинів, скоєних фашистами. Права людини
дедалі більше стають об’єктом міжнародної уваги.

У статуті ООН проблема захисту прав людини згадується 7 разів. Про це
йде в Преамбулі, ст.1 (цілі і принципи), ст.13 (функції й повноваження
Генасамблеї), ст.55 (цілі економічного й соціального співробітництва),
ст..62 (функції й повноваження ЕКОСОР) та ст..76 (цілі системи опіки).

У 1946р. була створена Комісія з прав людини – головний орган ООН зі
сприяння і захисту прав людини. Перед Комісією відразу ж постало
завдання визначення основних прав і свобод. 10 грудня 1948р. Генасамблея
ухвалила Загальну декларацію прав людини. За неї проголосувало 48 країн,
ніхто не проголосував проти. 8 країн утрималося (6 східноєвропейських
країн, Саудівська Аравія та Південна Африка). СРСР аргументував свою
позицію тим, що Декларація не засуджувала фашизм і агресію, а також не
містила розгорнутого тлумачення економічних і соціальних прав. Південна
Африка вважала Декларацію нереалістичною, а Саудівська Аравія вбачала в
Декларації відображення стандартів західної культури.

Хоч формально, як і всі резолюції Генасамблеї, цей документ не має
юридичної сили, але фактично Декларація загальновизнана як обов’язкова
для всіх. Це справді історичний документ, а день прийняття Декларації
(10 грудня) відзначається у світі як день прав людини.

Тридцять статей Декларації охоплюють широке коло громадянських,
політичних, соціальних, економічних та культурних прав. Статті 1 і 2
проголошують, що всі люди народжені вільними і рівними у своїх правах і
повинні користуватися всіма правами і свободами, проголошеними
Декларацією, незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії,
політичних або інших переконань, національного або соціального
походження.

У ст.. 3-21 проголошено громадянські й політичні права людини, включаючи
право на життя, свободу і безпеку особи, свободу від рабства, тортур і
жорстокості, рівність перед законом, свободу думки, переконань і
релігії, свободу пересування, свободу залишати свою країну і
повертатися, невтручання в особисте життя, таємницю кореспонденції та
ін.

У ст.. 22-27 декларовано економічні й соціальні права: право на працю,
відпочинок, освіту, участь у культурному житті суспільства тощо.

Загальна декларація прав людини стала основою для ухвалення понад 80
конвенцій і декларацій з різних аспектів прав людини. Багато положень
Декларації й пізніше ухвалених міжнародних конвенцій увійшли до
конституцій, законів держав, стали надихаючим чинником у національній
законотворчості.

Поряд із створенням правових засад забезпечення прав людини ООН
здійснювала заходи щодо втілення в життя загальновизнаних прав,
проголошених у Декларації та інших міжнародних документах. Один із
напрямів діяльності ООН полягав у поширенні інформації про права людини
шляхом проведення конференцій, публікацій правових документів.

Важливу роль відігравали обстеження, дискусії навколо питань про
порушення прав людини в певних країнах. Центральними форумами в цьому
плані були Генеральна Асамблея та її Третій комітет, Економічна й
Соціальна Рада, Комісія з прав людини та ін.. Сам факт обговорення
фактів порушення прав людини на міжнародному рівні справляв моральний
тиск, який важко було ігнорувати.

Оскільки одним із принципів ООН є невтручання у внутрішні справи держав,
заходи міжнародних органів у сфері прав людини мали свої обмеження.
Неурядові організації користувалися більшою свободою дій. Особливу
активність у галузі забезпечення прав людини виявляли такі організації,
як Міжнародна амністія, Міжнародна комісія юристів, Міжнародна ліга з
прав людини, Міжнародна федерація з прав людини та ін..

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА:

Міжнародні організації.- К.: ЦУЛ, 2003.-

Демчук Павло Олексійович Міжнародні відносини та проблеми
євроатлантичної інтеграції.- К.: ППП, 2004.-

Міжнародні виробничі і трудоресурсні зв’язки України та вплив на ринок
праці.- К: , 1999.- 35с.

Вісник Львівського університету. Сер.:Міжнародні відносини.- Львів: ЛНУ
ім.Івана Франка, 2001.- 255с.

Вісник Львівського університету. Сер.: Міжнародні відносини.- Львів: ЛНУ
ім.Івана Франка, 2001.- 257с.

Козик В.В., Панкова Л.А., Григор’єв О.Ю., Босак А.О. Міжнародна
економіка та міжнародні економічні відносини.- К.: Вікар, 2003.- 368с.

Манжола В.А., Білоусов М.М., Гайдуков Л.Ф. та ін. Міжнародні відносини
та зовнішня політика (1945-70-ті роки).- К.: Либідь, 2003.- 560с.

Горбач Людмила Миколаївна, Плотніков Олексій Віталійович Міжнародні
економічні відносини.- К.: Кондор, 2005.- 266с.

Зернецька Ольга Василівна Глобальний розвиток систем масової комунікації
і міжнародні відносини.- К.: Освіта, 1999.- 352с.

Дещинський, Леонтій Євгенович Міжнародні відносини України:історія і
сучасність: Навч. посіб. Ч. ІІ.- 3-є вид.,доп.- Львів: Бескид Біт,
2004.- 320с.- 20.75

Міжнародні стандарти забезпечення свободи слова: Зб. Публікацій
міжнарод. Організ. ‘Артикль 19’/ Упоряд. Та ред. Лабораторії закон.
Ініціатив.- К.: Міленіум, 2003.- 140с.- 5.00

Міжнародні зв’язки народів Європи: Матеріали наукової конференції (1-2
лист. 1996року). Секції ІІІ, ІV /Ред. кол.: Ф.Г.Турченко,
Л.О.Нестеренко, С.Р.Лях, А.В.Бойко, Г.М.Тощев.- Запоріжжя: РА»Тандем-У»,
1996.- 186с. 1.

Похожие записи