Контрольна робота

з дисципліни

“Міжнародні економічні відносини”

1. Бреттонвудська валютна система

Друга світова війна привела до поглиблення кризи Генуезької валютної
системи. Розробка проекту нової світової валютної системи почалася ще в
роки війни (у квітні 1943 р.), тому що країни побоювалися потрясінь,
подібних до валютної кризи після першої світової війни й у 30-х роках.
Англо-американські експерти, що працювали з 1941 р., із самого початку
відкинули ідею повернення до золотого стандарту. Вони прагнули розробити
принципи нової світової валютної системи, здатної забезпечити
економічний ріст і обмежити негативні соціально-економічні наслідки
економічних криз. Прагнення США закріпити пануюче положення долара у
світовій валютній системі знайшло відображення в плані Г. Д. Уайта
(начальника відділу валютних досліджень міністерства фінансів США).

У результаті довгих дискусій за планами Г.Д.Уайта і Дж.М.Кейнса
(Великобританія) формально переміг американський проект, хоча
кейнсіанські ідеї міждержавного валютного регулювання були також
покладені в основу Бретонвудської системи.

Для обох валютних проектів характерні загальні принципи:

вільна торгівля і рух капіталів;

урівноважені платіжні баланси, стабільні валютні курси і світова валютна
система в цілому;

золотодевізний стандарт;

створення міжнародної організації для спостереження за функціонуванням
світової валютної системи, для взаємного співробітництва і покриття
дефіциту платіжного балансу.

На валютно-фінансовій конференції ООН у Бреттон-Вудсі (США) у 1944р.
були встановлені правила організації світової торгівлі, валютних,
кредитних і фінансових відносин і оформлена третя світова валютна
система. Прийняті на конференції Статті Угоди визначили наступні
принципи Бретонвудської валютної системи.

Введенний золотодевізний стандарт, заснований на золоті і двох резервних
валютах — доларі США і фунті стерлінгів.

Бретонвудська угода передбачала чотири форми використання золота як
основи світової валютної системи:

А. збережені золоті паритети валют і введена їхня фіксація в МВФ;

Б. золото продовжувало використовуватися як міжнародний платіжний і
резервний засіб;

В. спираючи на свій зрослий валютно-економічний потенціал і золотий
запас, США дорівняли долар до золота, щоб закріпити за ним статус
головної резервної валюти;

Г. з цією метою казначейство США продовжувало розмінювати долар на
золото іноземним центральним банкам і урядовим закладам за офіційною
ціною, встановленої в 1934 р., виходячи з золотого змісту своєї валюти
(35 дол. за 1 трійську унцію, рівну 31,1035 г).

Передбачалося ввдення взаємної оборотності валют. Валютні обмеження
підлягали поступовому скасуванню, і для їхнього введення була потрібно
згода МВФ.

Курсове співвідношення валют і їхня конвертованість стали здійснюватися
на основі фіксованих валютних паритетів, виражених у доларах.
Девальвація понад 10% допускалася лише з дозволу Фонду. Установлено
режим фіксованих валютних курсів: ринковий курс валют міг відхилятися
від паритету у вузьких межах (+/-1% за Статутом МВФ і +/-0,75% по
Європейській валютній угоді). Для дотримання меж коливань курсів валют
центральні банки були зобов’язані проводити валютну інтервенцію в
доларах.

Вперше в історії створені міжнародні валютно-кредитні організації МВФ і
МБРР. МВФ надає кредити в іноземній валюті для покриття дефіциту
платіжних балансів з метою підтримки нестабільних валют, здійснює
контроль за дотриманням країнами-членами принципів світової валютної
системи, забезпечує валютне співробітництво країн.

Під тиском США в рамках Бретонвудської системи затвердився доларовий
стандарт — світова валютна система, заснована на пануванні долара. Долар
єдина валюта, конвертована в золото, став базою валютних паритетів, що
переважають засобом міжнародних розрахунків, валютної інтервенції і
резервних активів. Тим самим США установили монопольну валютну
гегемонію, відтіснивши свого давнього конкурента — Великобританію. Фунт
стерлінгів, хоча за ним у силу історичної традиції також була закріплена
роль резервної валюти, став украй нестабільним. США використовували
статус долара як резервної валюти для покриття національною валютою
дефіциту свого платіжного балансу. Специфіка доларового стандарту в
рамках Бретонвудської системи полягала в збереженні зв’язку долара з
золотом. США з двох шляхів стабілізації валютного курсу — вузькі межі
його чи коливань конверсія долара в золото — зволіли другий. Тим самим
вони поклали на своїх партнерів турботу про підтримку фіксованих курсів
їхніх валют до долара шляхом валютної інтервенції. У підсумку підсилився
тиск США на валютні ринки. Засилля США в Бретонвудській системі було
обумовлено новим розміщенням сил у світовому господарстві. США
зосередили в 1949 р. 54,6% капіталістичного промислового виробництва,
33% експорту, майже 75% золотих резервів. Частка країн Західної Європи в
промисловому виробництві упала з 38,3% у 1937 р. до 31% у 1948 р., в
експорті товарів — з 34,5 до 28%. Золоті запаси цих країн знизилися з 9
млрд. до 4 млрд. дол., що було в 6 разів менше, ніж у США (24,6 млрд.
дол.), і їхні розміри різко коливалися по країнах. Великобританія,
обслуговуючи своєю валютою 40% міжнародної торгівлі, володіла лише 4%
офіційних золотих резервів капіталістичного світу. Зовнішньоекономічна
експансія монополій ФРН сполучалися з ростом золотовалютних резервів
країни (з 28 млн. дол. у 1951 р. до 2,6 млрд. у 1958 р.).

США використовували принципи Бретонвудської системи (статус долара як
резервної валюти, фіксовані паритети і курси валют, конверсія долара в
золото, занижена офіційна ціна золота) для посилення своїх позицій у
світі. Країни Західної Європи і Японії були зацікавлені в заниженому
курсі своїх валют з метою заохочення експорту і відновлення зруйнованої
економіки. У зв’язку з цим Бретонвудська система протягом чверті
століття сприяло росту світової торгівлі і виробництва. Однак
післявоєнна валютна система не забезпечила рівні права всім її учасникам
і дозволила США впливати на валютну політику країн Західної Європи,
Японії й інших членів МВФ. Нерівноправний валютний механізм сприяв
зміцненню позицій у США у світі на шкоду іншим країнам і міжнародному
співробітництву. Протиріччя Бретонвудської системи поступово розхитували
її.

Економічна, енергетична, сировинна кризи дестабілізували Бретонвудську
систему в 60-х роках. Зміна співвідношення сил на світовій арені
підірвало її структурні принципи. З кінця 60-х років поступово ослабнула
економічна, фінансово-валютна, технологічна перевага США над
конкурентами. Західна Європа і Японія, зміцнивши свій
валютно-економічний потенціал, сталі тіснити американського партнера. На
країни «Загального ринку» у 1984 р. приходилося 36,0% промислового
виробництва країн ОЕСР (США — 34,3%), 33,7% експорту (США — 12,7%).
Питома вага США в золотих резервах зменшився з 75% у 1949 р. до 23%.
Одночасно частка країн ЄЕС у золотих резервах зросла до 38%, у валютних
— до 53% (США — 10,8%).

Долар поступово втрачає монопольне положення у валютних відносинах.
Марка ФРН, швейцарський франк, інші західноєвропейські валюти і японська
ієна суперничають з ним на валютних ринках, використовуються як
міжнародний платіжний і резервний засіб. Якщо частка долара в офіційних
валютних резервах поступово знижувалася (з 84,5 до 73,1% у 1973—1980
р.), то відповідно підвищувалася частка марки ФРН (з 6,7 до 14%),
японської ієни (з 0 до 3,7%), швейцарського франка (з 1,4 до 4,1%).
Зникла економічна і валютна залежність країн Західної Європи від США,
характерна для першого післявоєнного років. З формуванням трьох центрів
партнерства і суперництва виник новий центр валютної сили у виді ЄЕС, що
суперничає зі США і Японією.

З кінця 60-х років наступила криза Бретонвудської валютної системи. Її
структурні принципи, встановлені в 1944 р., перестали відповідати умовам
виробництва, світової торгівлі і співвідношенню сил, що змінилося, у
світі. Сутність кризи Бретонвудської системи полягає в протиріччі між
інтернаціональним характером МЕО і використанням для їхнього здійснення
національних валют, підданих знеціненню (переважно долара).

Причини кризи Бретонвудської валютної системи можна представити у виді
ланцюжка взаємообумовлених факторів.

Нестійкість і протиріччя економіки. Початок валютної кризи в 1967 р.
збіглося з уповільненням економічного росту. Світова циклічна криза
охопила економіку Заходу в 1969-1970, 1974-1975, 1979-1983 р.

Посилення інфляції негативно впливало на світові ціни і
конкурентноздатність фірм, заохочувало спекулятивні переміщення
«гарячих» грошей. Різні темпи інфляції в різних країнах впливали на
динаміку курсу валют, а зниження купівельної спроможності грошей
створювало умови для «курсових перекосів».

Нестабільність платіжних балансів. Хронічний дефіцит балансів одних
країн (особливо Великобританії, США) і активне сальдо інших (ФРН,
Японії) підсилювали різкі коливання курсів валют відповідно вниз і
нагору.

Невідповідність принципів Бретонвудської системи співвідношенню сил, що
змінилося, на світовій арені. Валютна система, заснована на міжнародному
використанні підданих знеціненню національних валют — долара і почасти
фунта стерлінгів, зайшла в суперечність з інтернаціоналізацією світового
господарства. Це протиріччя Бретонвудської системи підсилювалося в міру
ослаблення економічних позицій США і Великобританії, що погашали дефіцит
своїх платіжних балансів національними валютами, зловживаючи їх статусом
резервних валют. У підсумку була підірвана стійкість резервних валют.

Право власників доларових авуарів обмінювати їх на золото зайшло в
суперечність з можливістю США виконувати це зобов’язання. Їх зовнішня
короткострокова заборгованість збільшилася в 8,5 рази за 1949-1971 р., а
офіційні золоті резерви скоротилися в 2,4 рази. Наслідком американської
політики «дефіциту без сліз» з’явився підрив довіри до долара. Занижена
в інтересах США офіційна ціна золота, що служила базою золотих і
валютних паритетів, стала різко відхилятися від ринкової ціни.
Міждержавне регулювання цієї ціни виявилося неспроможним. У підсумку
штучні золоті паритети втратили зміст. Це протиріччя збільшувалося
завзятим відмовленням США до 1971 р. девальвувати свою валюту. Режим
фіксованих паритетів і курсів валют збільшив «курсові перекоси».
Відповідно до Бретонвудської угоди центральні банки були змушені
здійснювати валютну інтервенцію з використанням долара навіть на шкоду
національним інтересам. Тим самим США переклали на інші країни турботу
про підтримку курсу долара, що загострювало міждержавні протиріччя.
Оскільки Утомившись МВФ допускав лише разові девальвації і ревальвації,
то в чеканні їх підсилювалися рух «гарячих» грошей, спекулятивна гра на
зниження курсу слабких валют і на підвищення курсу сильних валют.
Міждержавне валютне регулювання через МВФ виявилося майже
безрезультатним. Його кредити були недостатні для покриття навіть
тимчасового дефіциту платіжних балансів і підтримки валют.

Принцип американоцентризма, на якому була заснована Бретонвудська
система, перестав відповідати новому розміщенню сил з виникненням трьох
світових центрів: США — Західна Європа — Японія. Використання США
статусу долара як резервної валюти для розширення своєї
зовнішньоекономічної і військово-політичної експансії, експорту інфляції
підсилило міждержавні розбіжності і суперечило інтересам країн, що
розвиваються.

Активізація ринку євродоларів. Оскільки США покривають дефіцит свого
платіжного балансу національною валютою, частина доларів переміщається в
іноземні банки, сприяючи розвитку ринку євродоларів. Цей колосальний
ринок доларів «без батьківщини» (750 млрд. дол., чи 80% обсягу
євроринку, у 1981 р. проти 2 млрд. дол. у 1960 р.) зіграв двояку роль у
розвитку кризи Бретонвудської системи. Спочатку він підтримував позиції
американської валюти, поглинаючи надлишок доларів, але в 70-х роках
євродоларові операції, прискорюючи стихійний рух «гарячих» грошей між
країнами, загострили валютну кризу.

Дезорганізуюча роль транснаціональних корпорацій (ТНК) у валютній сфері:
ТНК розташовують гігантськими короткостроковими активами в різних
валютах, що більш ніж удвічі перевищують валютні резерви центральних
банків, вислизають від національного контролю й у погоні за прибутками
беруть участь у валютній спекуляції, додаючи їй грандіозний розмах. Крім
загальних причин існували специфічним, властивим окремим етапам розвитку
кризи Бретонвудської системи.

Криза Бретонвудської системи досяг кульмінаційного пункту навесні і
влітку 1971 р., коли в його епіцентрі виявилася головна резервна валюта.
Криза долара збіглася з тривалою депресією в США послу економічної кризи
1969-1970 р. Під впливом інфляції купівельна спроможність долара упав на
2/3 у середині 1971 р. у порівнянні з 1934 р., коли був установлений
його золотий паритет. Сукупний дефіцит платіжного балансу по поточним
операціях США склав 71,7 млрд. дол. за 1949—1971 р. Короткострокова
зовнішня заборгованість країни збільшилася з 7,6 млрд. дол. у 1949 р. до
64,3 млрд. у 1971 р., перевищивши в 6,3 рази офіційний золотий запас, що
скоротився за цей період з 24,6 млрд. до 10,2 млрд. дол.

Криза американської валюти виразився в масовому продажі її на золото і
стійкі валюти, падінні курсу. Безконтрольно кочують євродолари наводнили
валютні ринки Західної Європи і Японії. Центральні банки цих країн були
змушені скуповувати їх для підтримки курсів своїх валют у встановлених
МВФ межах. Криза долара викликав політичну форму виступів країн
(особливо Франції) проти привілею США, що покривали дефіцит платіжного
балансу національною валютою. Франція обміняла в казначействі США 3,5
млрд. дол. на золото в 1967—1969 р. З кінця 60-х років конверсія долара
в золото стала фікцією: у 1970 р. 50 млрд. доларових авуарів
нерезидентів протистояли лише 11 млрд. дол. офіційних золотих резервів.
США прийняли ряд заходів для порятунку Бретонвудської системи в 60-х
роках.

Залучення валютних ресурсів з інших країн. Доларові баланси були
частково трансформовані в прямі кредити. Були укладені угоди про
операції «своп» (2.3 млрд. дол. — у 1965 р., 11.3 млрд. дол. — у 1970
р.) між Федеральним резервним банком Нью-Йорка і поруч іноземних
центральних банків. Короткострокові бони Руза були розміщені в
західноєвропейських країнах.

Колективний захист долара. Під тиском США центральні банки більшості
країн утримувалися від обміну своїх доларових резервів у золото в
американському казначействі. МВФ уклав частину своїх золотих запасів у
долари всупереч Статуту. Ведучі центральні банки створили золотий пул
(1962 р.) для підтримки ціни золота, а після його розпаду з 17 березня
1968 р. увели подвійний ринок золота.

Подвоєння капіталу МВФ (до 28 млрд. дол.) і генеральна угода 10 країн —
членів Фонду і Швейцарії про позики Фонду (6 млрд. дол.), випуск СДР у
1970 р. з метою покриття дефіциту платіжних балансів.

США завзято пручалися проведенню назрілої девальвації долара і
наполягали на ревальвації валют своїх торгових партнерів. У травні 1971
р. була здійснена ревальвація швейцарського франка й австрійського
шилінга, уведений змінний курс валют ФРН, Нідерландів, що привело до
фактичного знецінення долара на 6—8%. Схована девальвація влаштовувала
США, тому що вона не відбивалася настільки шкідливо на престижі
резервної валюти, як офіційна. Щоб зломити опір торгових суперників, США
перейшли до політики протекціонізму. 15 серпня 1971 р. були оголошені
надзвичайні заходи по порятунку долара: припинений розмін доларів на
золото для іноземних центральних банків («золоте ембарго»), уведене
додаткове 10%-не імпортне мито. США встали на шлях торгової і валютної
війни. Наплив доларів у країни Західної Європи і Японію викликав масовий
перехід до валютних курсів, що плавають, і тим самим спекулятивну атаку
їхній зміцнілих валют на долар. Франція ввела подвійний валютний ринок
за прикладом Бельгії, де він функціонував з 1952 р. Країни Західної
Європи стали відкрито виступати проти привілейованого положення долара у
світовій валютній системі.

Пошуки виходу з валютної кризи завершилися компромісною Вашингтонською
угодою «групи десяти» 18 грудня 1971 р. Була досягнута домовленість по
наступним пунктах:

девальвація долара на 7,89% і підвищення офіційної ціни золота на 8,57%
(з 35 до 38 дол. за унцію);

ревальвація ряду валют;

розширення меж коливань валютних курсів з +/-1 до +/-2,25% від їхніх
паритетів і встановлення центральних курсів замість валютних паритетів;

скасування 10%-ний мита в США.

Але США не взяли зобов’язання відновити конвертованість долара в золото
і брати участь у валютній інтервенції. Тим самим вони зберегли
привілейований статус долара, нині матеріально не підкріплений.

Закон про девальвацію долара був підписаний президентом Р.Никсоном 3
квітня і затверджений конгресом 26 квітня 1972 р. Підвищення ціни золота
було узаконено після реєстрації нового паритету долара в МВФ і
повідомлення країн-членів 8 травня 1972 р. Слід зазначити, що тимчасовий
лаг між періодом ухвалення рішення про зміну офіційного валютного курсу
і його юридичним оформленням мав практичне значення для міжнародних
розрахунків, тому що при реалізації захисних застережень враховувався
нормативний акт. Девальвація долара викликала ланцюгову реакцію: на
кінець 1971 р. 96 з 118 країн — членів МВФ установили новий курс валют
до долара, причому курс 50 валют був у різному ступені підвищений. З
урахуванням різного ступеня підвищення курсу валют інших країн і їхньої
частки в зовнішній торгівлі США середньозважена величина девальвації
долара склала 10-12%.

Між валютними кризами 1929-1933 р. і 1967-1976 р. мається визначена
подібність. Ці структурні кризи світової валютної системи охопили всі
країни, прийняли затяжний характер і привели до порушення її принципів.
Однак криза Бретонвудської системи має ряд особливостей.

Переплетення циклічного і спеціального валютних криз. Криза
Бретонвудської валютної системи сполучався не тільки зі світовими
економічними кризами, але і з періодичним пожвавленням і підйомом
економіки.

Активна роль ТНК у розвитку валютної кризи. ТНК зосередили 40%
промислового виробництва, 60% зовнішньої торгівлі, 80% розроблювальної
технології Заходу. Великі валютні активи і масштаби євровалютних,
особливо євродоларових, операцій ТНК додали кризі Бретонвудської системи
величезний розмах і глибину.

Дезорганізуюча роль США. Використовуючи привілейоване положення долара
як резервної валюти для покриття дефіциту свого платіжного балансу, США
наводнили доларами країни Західної Європи і Японію, викликаючи порушення
в їхній економіці, посилення інфляції, нестабільність валют, що
поглибило міждержавні протиріччя.

Виникнення трьох центрів сили. Структурні принципи Бретонвудської
системи, встановлені в період безроздільного панування США, перестали
відповідати новому розміщенню сил у світі. Країни Західної Європи,
особливо ЄС, створюють, власний центр валютної сили в противагу
гегемонії долара, а Японія використовує ієну як резервну валюту в
азіатському регіоні.

Хвилеподібний розвиток валютної кризи, про що свідчать розглянуті вище
етапи його розвитку.

Масові девальвації валют і періодичні ревальвації окремих валют.
Порівняння девальвацій 60-70-х років і 1949 р. дозволяє виявити їхнього
розходження за наступними показниками:

А. масштаби: у 1967-1973 р. кількаразові девальвації охопили сотні валют
(проти 37 у 1949 р.), у тому числі двічі долар — резервну валюту;

Б. розмір: у 60-70-х роках розміри девальвацій (у середньому 8-15%)
минулому значно менше, ніж у 1949 р. (до 30,5%) і після першої світової
війни (до 80%). Перевага невеликих девальвацій без запасу міцності
обумовлено побоюванням країн викликати ланцюгову реакцію в зв’язку зі
зрослою інтернаціоналізацією господарських зв’язків;

В. тривалість: у 60-70-х роках девальвації розтяглися на ряд років, як і
в 30-х роках, а в 1949 р. цей захід був проведений майже одночасно в 37
країнах;

М. порядок проведення: девальвації здійснюються не тільки юридично, але
і фактично в зв’язку з ревальвацією в умовах валютних курсів, що
плавають. А в 1949 р. у період післявоєнної розрухи питання про
ревальвацію навіть не піднімався і панував режим фіксованих валютних
курсів.

Структурний характер кризи світової валютної системи. З катастрофою
Бретонвудської системи були скасовані її структурні принципи: припинений
розмін доларів на золото, скасована офіційна ціна золота і золоті
паритети, припинені міждержавні розрахунки золотом, уведений режим
валютних курсів, що плавають, долар і фунт стерлінгів офіційно втратили
статус резервних валют. На цю роль стали висуватися марка ФРН і японська
ієна. Стали використовувати первісні форми світових кредитних грошей —
СДР, ЕКЮ.

2. Суть, головні передумови

міжнародної економічної інтеграції

Розвиток продуктивних сил країн неминуче веде їх до виходу на
зовнішний ринок, до зростання міжнародних зв”язків і взаємопереплатення
національних економік, сприяє інтернаціоналізації господарського життя.

Тенденції:

І. Глобалізація світової економіки — розвиток МЕО, під впливом
спеціалізації і поділу праці, приводить до глобалізації.Основні риси
глобалізації:

— змінюється форма виробництва, вона переходить у міжнародну форму в

виді ТНК;

— зміна змісту виробництва і обміну під впливом спеціалізації, тобто
орієнтація національної економіки на міжнародні стандарти;

— принципові зміни в господарському житті

— міжнародні центри керування, СП, міжнародні системи інформації,
система міжнародних стандартів (ГАТТ, МВФ, органи ООН і т.д.).

ІІ.Регіоналізація — історично сформована регіональна спільність з
єдиними

економіко-географічними, культурними і т.д. подібностями.

Інтеграція — це особливий етап у процесі інтернаціоналізації
господарського життя, що веде до створення нової якості — цілісності
відособленого господарського комплексу декількох держав(однорідний
господарський механізм).

Ознаки інтеграції:

взаємопроникнення і переплетення національних виробничих процесів;

на цій основі відбуваються глибокі структурні зміни в економіці
країн-учасниць;

необхідність і цілеспрямоване регулювання інтеграційних процесів;
виникнення міждержавних (наднаціональних чи наддержавних) структур
(інституціональні структури).

Умови інтеграції:

— розвита інфраструктура;

— наявність політичних рішень уряду (створення умов для

інтеграції — політична й економічна база);

Рівні інтеграції:

макроекономічний (державний рівень);

мікроекономічний (міжфірменний — ТНК).

Країни, що розвиваються, створюють інтеграційні угруповання для
подолання проблем індустріалізації.Число угруповань у країнах, що
розвиваються, складає приблизно від 35 до 40. Прикладом може служити
МЕРКОСУР (1991 рік — Асунсьонскоа угода) до складу якого входять
Аргентина, Бразилія, Парагвай і Уругвай. Цілями угруповання є — зниження
бюджетного дефіциту, подолання кризи.

Перешкоди на шляху інтеграції країн, що розвиваються:

1.Країни, що інтегруються, слабко доповнюють економіки один одного, що
стримує процес інтеграції;

2.Звідси випливає, що необхідні структурні зміни;

3.Не розвинута інфраструктура;

4.Розходження рівнів і потенціалів розвитку;

5.Політична нестабільність.

Міжнародна інтеграція – це об”єктивний процес зближення країн світу
та їхніх суб”єктів у всіх сферах людського життя на основі спільності
загальнолюдських інтересів. Міжнародна інтеграція включає міжнародну
економічну, політичну, культурну інтеграцію.

Міжнародна економічна інтеграція – характеризується взаємним
сплетінням економік різних країн, проведенням узгодженої державної
політики як у взаємних економічних відносинах, так і у відносинах з
третіми країнами.

Міжнародна економічна інтеграція означає: співробітництво між
національними господарствами різних країн, ліквідацією бар”єрів у
торгівлі між країнами, зближення ринків кожної з країн з метою створення
єдиного спільного ринку.

Фактори розвитку міжнародної економічної інтеграції:

1.Поглиблення МПП.

2.Соціально-економічна однорідність національних підприємств.

3.Розаиток НТП.

4.Близькі рівні економічного розвитку груп країн.

5.Тісне переплетіння національних економікна мікрорівні.

6.Тривалий період співробітництва.

7.Спільні кордони і умови розвитку.

8.Розвиток комунікаційних можливостей.

9.Спільність культурних та історичних традицій.

10.Цілеспрямована діяльність державних органів та партій країн щодо
інтеграційних процесів.

11.Об”єктивна необхідність спільного вирішення глобальних проблем
людства.

Головні учасники і організатори

інтеграційного процесу:

1.Держави. 3.Партії.

2.ТНК. 4.Громадські організації.

Форми та етапи міжнародної економічної інтеграції.

У своєму розвитку міжнародна інтеграція проходить ряд етапів, кожен
з яких передбачає більш широку інтеграцію і має свої особливості.

Зона вільної торгівлі – це пільгова зона регіонального типу, у межах
якої підтримується вільна від митних і кількісних обмежень міжнародна
торгівля країн-учасниць.(Зона вільної торгівлі промисловими товарами в
Європі).

Митний союз – це спільна митна територія країн з повною ліквідацією мит
у взаємних відносинах і з єдиним митним тарифом по відношенню до інших
країн.

Метою митного союзу є: полегшити взаємну торгівлю країн-учасниць, і втой
же час, не створювати додаткових перешкод у торгівлі з третіми країнами.

Спільний ринок – це об”єднання національних ринків декількох країн в
єдиний великий ринок з вільним переміщенням в його межах капіталів,
товарів, послуг і робочої сили.У процесі вирішення знаходяться такі
питання, як: повне узгодження економічної політики і т.д., вирівнювання
економічних показників.

Економічний союз – це об”єднання національних економік декількох країн
на основі митного союзу, спільного ринку, уніфікації фінансових систем і
проведення спільної валютної політики.

Економічний союз — виникає на етапі високого економічного розвитку.
Проводиться погоджена (чи навіть єдина) економічна політика і на цій
основі йде зняття всіх перешкод. Створюються міждержавні (наддержавні)
органи. Йдуть великі економічні перетворення у всіх країнах-учасницях.

Валютний союз — форма економічного союзу й одночасно велика

складова економічного союзу. Характерними рисами валютного союзу є:

— погоджене (спільне) плавання національних валют;

— установлення за згодою фіксованих валютних курсів, що цілеспрямовано
підтримуються Центробанками країн-учасниць;

— створення єдиної регіональної валюти;

формування єдиного регіонального банку, що є емісійним центром цієї
міжнародної валютної одиниці.

Повна економічна інтеграція — єдина економічна політика і, як наслідок,
уніфікація законодавчої бази.Умови:

— загальна податкова система;

— наявність єдиних стандартів;

— єдине трудове законодавство;

Політичний союз – це об”єднання країн на основі укладання спільного
договору з метою проведення спільної політики у всіх сферах суспільного
життя.

Цілі і значення міжнародної економічної інтеграції:

1.Досягнення найбільш високої ефективності виробництва.

2.Можливість регулювання соціально-економічних процесів на регіональному
рівні.

3.Насичення ринку товарами.

4.Забезпечення економічної і політичної консолідації та міжнародної
воєнної безпеки.

Наслідки й ефективність міжнародної економічної інтеграції

для економічного розвитку країн-учасниць.

Переваги:

Збільшення розмірів ринку — ефект від масштабів виробництва (для країн

с малою ємністю національного ринку), на цій основі необхідність
визначення оптимального розміру підприємства.

Зростає конкуренція між країнами.

Забезпечення кращих умов торгівлі.

Розширення торгівлі паралельно з поліпшенням інфраструктури.

Поширення передової технології.

Негативні наслідки:

Для більш відсталих країн це приводить до відтоку ресурсів (факторів

виробництва), йде перерозподіл на користь більш сильних партнерів.

Олігопольна змова між ТНК країн-учасниць, що приводить до підвищення
цін.

Ефект утрат від збільшення масштабів виробництва при дуже сильної

концентрації.

Ознаки інтеграції:

— усунення обмежень

— взаємопроникнення виробничих систем

— узгодження законодавств і стандартів

— міждержавні (наднаціональні) органи

— єдина валюта

— інфраструктура

— єдина зовнішньоторговельна політика

— узгодження внутрішньої політики (економ, соціальної і т.д)

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

Міжнародні валютно-кредитні і фінансові відносини: Підручник/Під ред.
Л.Н.Красавиной. — М.: Фінанси і статистика, 1994. — 592 с.: іл.

Курс економіки: Підручник.— 2-е вид., доп. / Під ред. Райзберга Б.А..—
М.:ИНФРА-М, 1999. — 716 с.

І.М.Школа В.М.Козменко“Міжнародні економічні відносини “Чернівці “Рута”
1996 ст.187-195.

В.В.Козик Л.А.Панкова“Світове господарство та міжнародні економічні
відносини” ст. 63-73.

О.В. Гаврилюк А.П. Румянцев “Економічна інтеграція в сучасному світі”
Київ 1995.

СПИСОК СКОРОЧЕНЬ

ЄС — Європейський союз.

МБРР — міжнародний банк реконструкції і розвитку.

МВФ — міжнародний валютний фонд.

МЕВ — міжнародні економічні відносини.

СДР — спеціальне право запозичення.

ТНК — транснаціональна компанія.

ЕКЮ — європейська валютна одиниця.

PAGE

PAGE 10

Похожие записи