Реферат

з менеджменту на тему:

Взаємозв’язок елементів управління підприємством.

Взаємозв’язок елементів управління

Організаційний механізм господарювання включає: • правила,
організаційно-правові нормативи і стандарти, що визначають та регулюють
структуру управління, обов’язки, права та відповідальність органів
управління і управлінських працівників, організацію процесу їхньої
діяльності;

• розподіл робіт між різними виконавцями;

• оснащення управлінської праці засобами оргтехніки, чисельність
працівників в управлінні, матеріальне і моральне стимулювання їхньої
праці. Отже, організаційний механізм охоплює організацію структури
управляючої системи (статики) і організацію процесу функціонування
системи, якою управляють (динаміки).

В економічній літературі сформульовано емпіричні правила організації
управління: єдність мети: розумна ієрархія; стійкість; безперервне
удосконалення; пряме підпорядкування; обсяг контролю; порівнянність;
відповідність даним повноваженням; виключення; пріоритет завдань;
комбінування.

Ці правила мають неоднакову актуальність для різних трудових колективів,
і їх слід застосувати в різному поєднанні.

Центральним елементом організаційного механізму є структура управління,
за допомогою якої поєднуються різні боки діяльності підприємства
(технічний, економічний, виробничий, соціальний), регламентуються
внутрішні виробничі зв’язки і досягається стійка система службових
взаємовідносин між структурними підприємствами і працівниками апарату
управління. Отже, від структури управління значною мірою залежить
дієвість усього господарського механізму.

Структура управління — це упорядкована сукупність взаємопов’язаних
елементів системи, що визначає поділ праці та службових зв’язків між
структурними підрозділами і працівниками апарату управління з
підготовки, прийняття та реалізації управлінських рішень. Вона
організаційно закріплює функції за структурними підрозділами й
працівниками і регламентує потоки інформації у систему управлінської
структури, виражається в схемі й параметрах структури управління,
штатному розписі, певному співвідношенні структурних підрозділів і
працівників апарату управління, положеннях про відділи та служби, у
системі підпорядкування і функціональних зв’язків між персоналом
управління.

Структуру управління по горизонталі поділяють на окремі ланки, а по
вертикалі — на ступені управління.

Ланки управління становлять організаційно відособлені структурні
підрозділи (відділи, служби, групи), кожен з яких виконує певну
сукупність завдань згідно з вимогами функціонального поділу праці і її
кооперації при опрацюванні, прийнятті та реалізації рішень. Ланки
управління взаємозв’язані прямими і зворотними зв’язками по горизонталі
і вертикалі.

Ступінь (рівень) управління — це сукупність управлінських ланок, які
перебувають на відповідному ієрархічному рівні управління і відображають
послідовність їх підрозділів знизу догори. Сукупність ланок управління
(структурних підрозділів), об’єднаних за ознакою подібності виконуваних
функцій, утворює службу управління (економічну, комерційну, інженерну
тощо).

Для виконання функції управління виробництвом створюється апарат
управління.

Структура апарату управління виробництвом — це кількість і склад ланок
та ступенів управління, їх підлеглість і взаємозв’язок. Вона активно
впливає на процес функціонування системи управління розвитком
виробництва.

На структуру апарату управління впливають такі фактори:

— характер виробництва та його галузеві особливості: склад продукції,
яка виробляється, технологія виготовлення, тип виробництва та рівень
його технічної оснащеності;

— форми організації управління виробництвом (лінійна,
лінійно-функціональна, матрична);

— ступінь відповідальності структури апарату управління ієрархічній
структурі виробництва;

— співвідношення між централізованою і децентралізованою формами
управління;

— співвідношення між галузевою і територіальною формами управління (по
продукту, по регіону);

— рівень механізації та автоматизації управлінських робіт, кваліфікація
працівників, ефективність їхньої праці.

Аналіз організаційних схем управління показує, що управлінські зв’язки і
відносини можуть мати вертикальний або горизонтальний характер. Основою
вертикальних управлінських відносин є відносини субординації між вищими
і нижчими ланками системи управління (вертикальні зв’язки вниз), нижчими
ланками і вищими (вертикальні зв’язки вгору) або функціональні відносини
між спеціалістами вищого та нижчого рівнів управління, а також між
функціональними ланками управління і керівниками середньої ланки. Як
горизонтальні зв’язки можуть розглядатися службові (професійні)
відносини між ланками (працівниками) одного рівня

господарської ієрархії. У цьому разі кожен структурний підрозділ
(працівник) має зв’язки з іншими підрозділами, але дістає розпорядження
тільки зверху.

На підприємствах складається різна комбінація зв’язків між елементами
управлінської системи. Зв’язки по вертикалі відображають
підпорядкованість ланок і працівників в апараті управління, а по
горизонталі — координації, інспекції і контролю, консультаційні і
методичні зв’язки тощо. З&тежно від поєднання відповідних функцій з
елементами субординації на підприємствах формуються лінійна,
функціональна та лінійно-штабна системи управлінських відносин.

При лінійній системі поділ праці між керівниками здійснюється за
принципом поділу об’єктів, а не функцій управління. Відносини керівників
і підлеглих будуються так, що всі функції управління здійснюють
керівники всіх ступенів, кожний працівник підпорядковується одному
керівникові і від нього одержує вказівки. Наприклад, робітник
безпосередньо підпорядковується майстру, майстер, у свою чергу, —
начальнику цеху, начальник цеху — директору, директор — генеральному
директорові. При лінійній системі розпорядження і вказівки підлеглим дає
тільки їхній безпосередній начальник.

Лінійна система відрізняється простотою та чіткістю у взаємозв’язках,
відповідальністю, швидкістю реакції на прямі розпорядження. Проте ця
система має недоліки: зволікання у розв’язанні невідкладних завдань і
спотворенні інформації через збільшення рівнів ієрархії, можливе
перевантаження центрального апарату управління підприємства, велика
потреба у спеціалістах широкого профілю [167, с. 138 — 140].

Функціональна система управління, на відміну від лінійної, передбачає
поділ функцій управління не за об’єктами, а за спеціальностями. При цій
системі кожний з кваліфікованих спеціалістів керує діяльністю всіх
працівників у межах своєї компетенції (планування, бухгалтерський облік,
технічне обслуговування тощо).

Порівняно з лінійною системою управління кількість вертикальних зв’язків
(лінійних і функціональних) при функціональній системі збільшується у 2
— 3 рази. Отже, при функціональній системі ускладнюються службові
зв’язки, мають місце множинність у підпорядкуванні, дублювання
розпоряджень різними керівниками, тенденція до централізації в
організації управлінського процесу.

Як лінійна, так і функціональна системи у чистому вигляді в управлінні
виробництвом практично не застосовуються, як правило, вони поєднуються в
різних комбінаціях.

Нині переважає лінійно-функціональна (лінійно-штабна) система
управління, при якій лінійне підпорядкування всіх питань, пов’язаних з
управлінням даним об’єктом, поєднується з функціональним управлінням.
Загальна кількість зв’язків залишається майже такою, як і при
функціональній системі, але змінюється характер зв’язків.
Лінійно-функціональна система забезпечує ефективне поєднання лінійного
управління з консультаційним обслуговуванням з боку функціональних служб
без порушення прав і обов’язків лінійних керівників.

Кожен працівник може одержати при цьому обов’язкові для нього вказівки
від інших службових осіб однакового з ним або вищого рангу. Ці вказівки
стосуються тільки техніки, технології чи організації праці, але ні в
якому разі не можуть стосуватися всієї діяльності працівника, а також
його адміністративної (чисто управлінської) діяльності. Проте при
лінійно-штабних системах часто виникають проблеми взаємовідносин
лінійних керівників і спеціалістів, зокрема безвідповідальності під час
прийняття та виконання управлінських рішень. Ці недоліки можна усунути
за умов чіткого розмежування обов’язків, прав і відповідності керівних
працівників, а також правильного налагодження неформальних комунікацій.

Зв’язки відносин, що утворюють структуру управління, поділяють на
формальні (офіційні) і неформальні (неофіційні).

Під неформальними зв’язками розуміють такі доповнення до формальних
структур управління, як конференції, збори, наради тощо, а також
відносини, що виникають між неформальними лідерами і членами колективу.

Неформальні зв’язки забезпечують певну інформаційну надмірність,
потрібну в усіх елементах системи для досягнення її гнучкості. Проте
слід враховувати, що основну частину завдань організації потрібно
розв’язувати на основі офіційних зв’язків і відносин. Переважання
формальних комунікацій у системі зумовлює високий рівень невизначеності
і свідчить про її недосконалість.

Організаційні структури управління виробництвом орієнтовані на виконання
таких завдань: створення умов для виробництва і збуту високоякісної
продукції; забезпечення розробки, освоєння і поставки на ринок нових
видів виробів.

Збільшення масштабів виробництва, складність його в умовах використання
автоматизованих систем збору та обробки інформації обумовлюють розвиток
нових організаційних структур. В основі цього розвитку лежить перехід до
структур, які забезпечують швидку реакцію на зміни, які відбуваються на
виробництві.

Використана література

Герасимчук В. Г. Стратегічне управління підприємством. Графічне
моделювання: Навч. посіб. — К: КНЕУ, 2000. — 360 с

Герчикова И. Н. Менеджмент: Учебник. — 2-е изд., перераб. и доп. — М.:
Банки и биржи, ЮНИТИ, 1995. — 480 с.

Котлер Ф. Маркетинг и менеджмент. — СПб: Питер Ком, 1998. — 896 с.

Мескон М. X., Альберт М., Хедоури Ф. Основы менеджмента: Пер. с англ. —
М: Дело, 1992. — 702 с.

Кардашевский В’., Бондаренко А. Повышение производительности:
европейский подход//Вопр. экономики. — 2000. — № 11. — С. 35—40.

Растимешин В., Куприянова Т. Управление производительностью: путь к
росту // Человек и труд. — 1996. — № 8. — С. 70-73; № 9. — C. 67-69.

Фильев В. Управление ростом производительности труда // Экономист. —
1997. — № 3. — С. 60-66.

Басовский Л. Б. Прогнозирование и планирование в условиях рынка. Учеб.
пособие. — М: ИНФРА-М, 1999. — 260 с.

Батра Раджив, Майерс Джон Дж., Аакер Дэвид А. Рекламный менеджмент: Пер.
с англ. — 5-е изд. — М.; СПб.; К.: Издат. дом «Вильяме», 1999. — 784 с.

Витт Юрген. Управление сбытом: Пер. с нем. — М.: ИНФРА-М, 1997. — 112 с.

Герасимчук В. Г. Стратегічне управління підприємством. Графічне
моделювання: Навч. посіб. — К: КНЕУ, 2000. — 360 с

Герчикова И. Н. Менеджмент: Учебник. — 2-е изд., перераб. и доп. — М.:
Банки и биржи, ЮНИТИ, 1995. — 480 с.

Похожие записи